Історія розвитку основних напрямів туризму в Україні: соціально-економічні аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія розвитку основних напрямів туризму в Україні: соціально-економічні аспекти

Зазначимо, що підґрунтя сучасної рекреаційної діяльності на теренах українських земель були закладені ще в античний період. Саме тоді сформувалося уявлення про ідеальний для відпочинку ландшафт, а прагнення людини отримати якісний відпочинок стало головним соціально-економічним чинником формування потужної індустрії туризму в незалежній Україні, що спонукає до більш детального вивчення означеної проблематики.

Аналіз досліджень. Дослідження історії становлення та розвитку основних напрямів вітчизняного туризму розглянуті у працях В. Абрамова [1], А. Мельника та Ж. Собов [5], В. Федорченка [9], В. Фуртія [10] та ін.

Мета статті - дослідити історію розвитку соціально-економічних аспектів основних напрямів вітчизняного туризму.

Виклад основного матеріалу. Відзначимо, що перші відомі письмові згадки про рекреаційно-туристичну діяльність в Україні сягають часів Давньої Греції. Зокрема, у Північному Причорномор'ї були засновані міста-колонії, найбільшими з яких були:

1. Тіра (Бєлгород-Дністровський);

2. Ольвія (Миколаївська обл.);

3. Херсонес (сучасна околиця Севастополя);

4. Пантікапей (Керч);

5. Феодосія;

6. Євпаторія.

У зазначених місцевостях використовували лікувальні води, грязі кримських озер і лиманів [6, 46-50].

На Русі туристична інфраструктура з'явилася у ХІІ - ХШ ст. Завдяки своєму географічному положенню Київська Русь стала центром, де перехрещувалися торговельні шляхи між Заходом і Сходом, Північчю та Півднем. Налагоджувалися стійкі торговельні відносини, різнобічні культурні та релігійні зв'язки. Після запровадження християнства на Русі з Візантії сюди приїжджали священики, перекладачі, переписувачі книг, ремісники. Маємо констатувати, що на Русі аж до XVI ст. центральною фігурою у встановленні та зміцненні зв'язків з іншими країнами був гість [2].

Зазначимо, що подорожам іноземних гостей надавалось велике значення. Так, київський князь Володимир Мономах у своєму «Поученіі» заповідав синам добре приймати гостей, вшановувати їх, тому що ці люди рознесуть по світу добру або лиху вість.

Попередниками перших закладів розміщення та гостинності на Русі були постоялі двори. Вони називалися «ямами» і розташовувалися на відстані кінного переходу один від одного. У XV ст. постоялі двори створювалися при поштових станціях, що були в підпорядкуванні Ямського наказу. До XV ст. відносять також будівництво у великих містах гостинних дворів, які відрізнялися від постоялих тим, що, крім розміщення і харчування, тут були створені умови для здійснення комерційних операцій. Розселення іноземців у гостинних дворах здійснювалося за національною ознакою [1, 68-172].

Перші згадки про родовища лікувальних вод на заході України - Поляна, Синяк, Моршин, Любень Великий, датовані XVI ст. Так, джерела мінеральних вод Свалявщини, зазначаються у звітах для короля Матяша у 1463 р. У 1709 р. джерела цього району відвідав Ференц II Ракоці. Відзначимо, що мінеральна вода «Свалява» поставлялася до Відня, Парижа, Будапешта, а також на північ у Галицьке королівство. Також відомо про експорт свалявської мінеральної води до Москви (XVII-XVIII ст.) [9, 29-35].

У другій половині XVIII ст. в Україні почався швидкий розвиток курортів. Здійснювалося будівництво:

1. Водолікарень;

2. Готелів;

3. Будинків для приїжджих;

4. Відбувалася комерціалізація курортної справи;

5. Тривали дослідження й пошуки нових родовищ [6, 46-50].

Істотний вплив на розвиток рекреаційно-курортного обслуговування мали праці Ф. Гербера, М. Вороніхіна, Л. Бертенсона, в яких досліджувались й описувалися мінеральні води та грязі Криму і півдня України.

На початку XIX ст. було офіційно відкрито такі курорти, як:

1. Немирів (1814);

2. Трускавець (1827);

3. Одеські грязеві курорти (1830);

4. Саки (1828);

5. Слов'янськ (1828);

6. Приморський (1846) та ін. [3].

На кінець XIX ст. припадає створення перших туристичних бюро, що займалися організацією туризму у

1. Ялті;

2. Галичині - Львів, Чернівці, Перемишль.

Відбувається освоєння рекреаційно-туристичних місцевостей, зокрема:

а) Яремчі;

б) Ворохти;

г) Криворівні та ін.

У 1867 р. почало функціонувати Одеське бальнеологічне товариство, де розроблялися методики використання лікувальних факторів, а також правила направлення хворих на курорти. У цей час було розроблено проект закону «Про санітарну і гірську охорону лікувальних місцевостей», до яких відносили місця з джерелами мінеральних вод і лікувальними грязями, морськими купаннями, кумисолікуванням і кліматичні станції, а також прийнято закон про охорону курортів [6, 48-50].

Декретом «Про лікувальні місцевості загальнодержавного значення» (1919) проголошувалася націоналізація курортів. У 20-х роках почали функціонувати перші будинки відпочинку - спочатку на Донбасі, а згодом і в інших регіонах України:

1. Миргороді (1917);

2. Слов'янську (1922);

3. курорти Лермонтовський (1925);

4. Ворзель (1932);

5. Березовські мінеральні води (1926) та ін. [1, 192-195].

Найважливішими санаторно-курортними районами України до 1941 р. вважалися:

1. Крим - 168 оздоровниць на 27,5 тис. місць;

2. Одеса - 50 санаторно-рекреаційних закладів, в яких щорічно оздоровлювалися до 150 тис. осіб.

Проблеми грязелікування і бальнеотерапії та інші питання санаторно-курортного лікування досліджуються з 1928 р. Одеським науково-дослідним інститутом курортології [2; 6, 48-50].

Відзначимо, що рекреаційно-туристична діяльність розвивалася й у Західній Україні, яка була поділена між:

1. Польщею - Галичина і Волинь;

2. Румунією - Буковина;

3. Чехословаччиною - Закарпаття.

Найкраще ця галузь була розвинута у Галичині. Тут функціонували курорти європейського значення: Трускавець, Моршин, Черче та Немирів.

Дуже слабко була розвинута санаторно-курортна діяльність на Буковині. Найпопулярнішими туристичними центрами стали: Яремче, Ворохта, Криворівня, Коростів, Гребенів, Славське [3; 8, 24-27].

Що ж стосується Закарпатської області, майже всі види туризму, які сьогодні культивуються, почали розвивати ще за часів перебування краю у складі Австрійської імперії та Чехословаччини. У складі новоствореної Чехословаччини (1919-1939), у краї почали істотно розвиватися літні й зимові, піші й лижні види туризму. Головну роль у масштабному розвитку матеріальної бази галузі зіграв Клуб чехословацьких туристів (ЧСКТ). Його відділення організації надавали методичну і практичну допомогу всім відпочивальникам в організації індивідуальних та групових маршрутів [11, 183-189].

Інтенсивний розвиток туризму в Україні припадає на 50-ті рр. Водночас відзначимо, що міжнародний туризм у Радянській Україні був розвинутий слабко. У 60-80-х рр. у структурі туристичних послуг акцент робився на екскурсійне обслуговування та організацію планових маршрутів. Так, у 1985 р. участь в екскурсіях брали 43,5 млн. осіб, а тематика екскурсій перевищувала 4,2 тис. найменувань. Туристично-рекреаційні організації України надавали послуг населенню на суму до 368 млн. крб., обслуговуючи 6 млн. туристів [3].

На початку 90-х рр. вітчизняна туристична галузь функціонувала, базуючись на радянських санаторно-курортних об'єктах та виїзному туризмі. Зі здобуттям незалежності України рекреаційно-туристичне господарство контролював Державний комітет молодіжної політики і туризму України. Функціонувало понад 1800 фірм та організацій внутрішнього і міжнародного туризму. З прийняттям Закону України «Про туризм» було закладено основи нормативно-правової бази туристичної галузі [6, 48-50; 7, 113-120].

Висновок. Таким чином, огляд проблеми дає підставу зробити висновок, що підґрунтя сучасних напрямів туристичної та рекреаційної діяльності в Україні були закладені ще з XVI ст. Вони базувалися на потужному природному та історико-культурному ресурсному потенціалі українських земель.

Також відзначимо, що у 1950-1990 рр. в Україні відбулися істотні зрушення в структурі духовних цінностей суспільства. У XXI ст. явною стає тенденція до використання вільного часу з метою отримання задоволення.

Список використаних джерел і літератури

рекреаційний туризм природний

1. Абрамов В.В. Історія туризму / В.В. Абрамов, М.В. Тонкошкур. - Харків: Харківська національна академія міського господарства, 2010. - 294 с.

2. Історія розвитку туризму в Україні. Види, форми, класифікація туризму. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://ua.textreferat.com/referat-941-1.html.

3. Історія розвитку туризму в Україні. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://westudents.com. ua/glavy/93659-15-storya-rozvitku-turizmu-v-ukran.html

4. Історія становлення й розвитку сільського туризму в Карпатському регіоні. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// 5ka.at.ua

5. Мельник А. Особливості становлення організованого туризму Закарпаття (кінець XIX - початок XX століття) / А. Мельник, Ж. Собов // Рекреаційна географія і туризм. Наукові записки. - 2016. - №2. - С. 123-129.

6. Школа І. Розвиток туристичного бізнесу регіону: моногр. / ред.: І. М. Школа - Чернівці: Кн. - ХХІ, 2007. - 292 с.

7. Товт В. Історія становлення та перспективи розвитку рекреаційно-туристичної зони Закарпатської області / В. Товт // Східноєвропейський історичний вісник / [головний редактор В. Ільницький]. - Дрогобич: Посвіт, 2017. - Вип. 2. - С. 113-120.

8. Тронько П.Т. Краєзнавство у відродженні духовності і культури. Досвід. Проблеми. Перспективи / П.Т. Тронько. - К.: Наук. думка, 1998. - 98 с.

9. Федорченко В.К. Історія туризму в Україні: Навчальний посібник / В.К. Федорченко, Т.А. Дьо - рова. - К.: Вища школа, 2002. - 195 с.

10. Фуртій В. Розвиток туризму на Закарпатті у період Чехословаччини 1918-1938 рр. / В. Фуртій // Східноєвропейський історичний вісник / [головний редактор В. Ільницький]. - Дрогобич: Посвіт, 2017. - Вип. 3. - С. 114-117.

11. Шандор, Ф.Ф. Становлення туристичної галузі в Закарпатті: історичний аспект [Текст] / Ф.Ф. Шандор // Науковий вісник Ужгородського університету: Серія: Географія. Землеустрій. Природокористування / відп. ред. С. Поп. - Ужгород: Говерла, 2013. - Вип. 1. - С. 183-189.

Размещено на Allbest.ru