Історичні особливості розвитку спортивних ігор у підрадянській Україні у другій половині 1930-х років

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК: 796:94 (477 “1930”)

Національний університет фізичного виховання і спорту України

Історичні особливості розвитку спортивних ігор у підрадянській Україні у другій половині 1930-х років

Тимошенко Ю.О.

Чинником, який кардинально змінив парадигму розвитку спорту в СРСР і Україні, зокрема, стала підготовка до проведення в радянській країні Світової спартакіади, що планувалася на літо 1933 р. В очікуванні Спартакіади, де радянські фізкультурники мали засвідчити переможну ходу «соціалістичної людини», влада поступово повертається до спеціально організованої рухової активності. Успіхи радянських атлетів мали ствердити декларовані здобутки існуючої політичної системи стосовно збереження і розвитку здоров'я робітників і селян. Можливо, що через голодомор в Україні та низці інших реґіонів, радянська керівництво відмовилося від ідеї привезти зарубіжних спортсменів, які б на власні очі побачили ці «здобутки». Але зрушення в фізичній культурі підготовка до спартакіади спричинила - від цього часу зростає її спортивна складова. Справді з цього часу можемо стверджувати про розвиток у фізкультурному русі УСРР (такою була абревіатура назви республіки до 1937 р., згодом - УРСР) спортивного напряму, що унаочнилося введенням на державному рівні спортивної класифікації.

Запровадження в 1934 р. почесного звання «Заслужений майстер спорту» (а в 1935 р. «Майстер спорту СРСР»), спортивних розрядів засвідчило зміну в державній політиці щодо фізичної культури, перш за все - спеціально організованої рухової активності. За браком постійного суперництва із зарубіжними атлетами високого класу, складно було підтримувати фізичну форму, а ще важче її нарощувати. Спортивна класифікація дозволяла унаочнити особисті здобутки атлета, його поступ на цій ниві й, у такий спосіб, інтенсифікувати тренувальний процес. Утім головне в іншому - поява звань уможливила диференціацію всіх спортсменів, найперше, за принципом толерації влади. Фактично ж їх уведення спричинилося до появи спортивної ієрархії, як відповідника тій новій ієрархії, що вже постала в «безкласовому» суспільстві. Серед перших в Україні звання «Заслужений майстер спорту» в 1934 р. отримали легкоатлет Олександр Безруков (його репресують у 1937 р.) і півзахисник збірної СРСР і УСРР із футболу Іван Привалов. Відтак, із середини 1930-х років комуністична партія визнала наявність у змагальності здорового духу, а споглядання спортивних стартів більше не вважали несоціалістичною практикою. Вся риторика попередніх років із цього приводу відкинута і забута. «Рекордсменство» і «чемпіонство» більше не сприймалися як синонім індивідуалізму: наразі вони подавалися як зразки для наслідування, як унаочнення здобутків нових людей, викоханих радянською владою.

Аналіз останніх досліджень і публікацій свідчить, що спеціальних, а не загальних історичних робіт, в яких досліджувалися б історичні умови та специфіка розвитку ігрових видів спорту в Україні 1930-х років нині вкрай мало. Традиційно предметом історіографічного дослідження фізичної культури та спорту було виокремлення власне російських подій, тоді як ситуація в республіках зображувалась як додаткове, але не завжди потрібне, тло. Поміж означеного переліку робіт доречно виділити напрацювання авторів, які досліджували поступ ігрових видів спорту в Україні, як то С. Єрмакова; В. Миленького, Г. Белокопытова, З. Турчину; Р. Сушко, А. Волошина (Ермаков, 2004; Миленький, Белокопытов, & Турчина, 2009; Сушко, & Волошин, 2012; Волошин, & Сушко 2014). Їм загалом властивий позитивістський підхід у висвітлені історії фізичної культури, а в основі викладу змісту - переказ фактологічного матеріалу, який, залежно від політичних обставин, можна трактувати по-різному. Водночас, їх автори мало звертають увагу на соціально-політичні питання. Можливо так воно і має бути для «спортивних видань», що акцентують увагу на тенденціях розвитку профільної сфери, але в такому разі ці студії виглядають занадто аполітичними. Втім проблема полягає навіть не в «політиці»: впродовж 1930-х років не проводилися всесоюзні наукові конференції з проблем фізичної культури; скоротилася кількість спортивних журналів; були знищені сотні атлетів, а також фахівців із і так нечисленної когорти інтелектуалів цієї галузі. Все це негативно позначилося на розвиткові фізичного виховання та спорту, про що, вважаю, дослідники обов'язково мають зазначати. І коли для видань радянської доби «мовчання» з цього приводу цілком можна пояснити та зрозуміти, то для сучасних публікацій - таке «безпам'ятство» є вкрай недоречним.

Мета дослідження - з'ясувати проблеми й особливості розвитку спортивних ігор в Україні.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють другу половину 1930-х років.

Об'єктом дослідження є спорт в УРСР.

Предметом - історичні особливості культивації ігрових видів спорту в підрадянській Україні досліджуваного періоду.

Методи дослідження. Робота ґрунтується на використанні історичного аналізу наукової літератури та джерел; системного та порівняльного аналізу.

Результати дослідження та їх обговорення. Новою структурою, покликаною виховувати «спортсменів- рекордсменів», повинні були стати створенні у 1935 р. Добровільні спортивні товариства (надалі - ДСТ). Їхню історію варто почати від «Общества строителей Международного Красного Стадиона», устав якого затвердили у грудні 1925 р. (Устав общества строителей

Международного красного стадиона; 1925). Його керівником призначили М. Подвойського (тодішнього голову Червоного Спортивного Інтернаціоналу) і, як свідчить статут, товариство було таким собі прообразом ДСТ, але з пафосом перших пореволюційних років. Оскільки більше згадок про нього не зустрічаємо, можу припустити, що задум так і залишився на папері. У наступному році на нараді при АПВ (агітаційно-політичний відділ) ЦК КП(б)У висловлювалося побажання стосовно створення добровільних товариств фізкультури. Початково планувалося організувати кілька осередків у промислових центрах як то Харків, Київ, Дніпропетровськ, Одеса, Артемівськ, Сталіно, Луганськ, Миколаїв. За рік з'ясувати наскільки виправдовують себе нові організаційні форми, опісля чого обміркувати план переходу всього фізкультурного руху на добровільність (Протоколы, докладные записки, резолюции и другие материалы о работе и состоянии физкультурных обществ молодежи, 1926). Однак політичні реалії тих років завадили реалізуватися і цьому замислу. Час спортивних спілок наспів аж у 1935 р.

Створення ДСТ, на мою думку, варто розглядати радше як захід політичний, а вже потім як спортивний. Нагадаю, що впродовж 1930-х років відбувався процес підпорядкування професійних спілок партійному диктату. Одним із засобів цього стало так зване «розукрупнення» профспілок. Внаслідок поділу галузевих професійних спілок за фаховим принципом, відбулося зменшення їх суспільно-політичної ваги. «На початку 1931 р. ХУІз'їзд ВКП(б) ухвалив резолюцію «Про завдання профспілок у реконструктивний період», у якій було декларовано необхідність розукрупнення профспілок. 21 березня того таки року аналогічну постанову прийняв і У пленум ВЦРПС. У 1931 р. з'явилися 22 нові профспілки, а їх загальна кількість сягнула 45. Після чергової реорганізації 1934 р. уже налічувалося 154 галузеві профспілки. Офіційна пропаганда подавала розукрупнення як захід, що дозволяв спростити роботу профспілкових апаратів, оскільки до реорганізації спілки були буцімто занадто громіздкими», - відзначає дослідник указаного питання С. Свистович (Свистович, 2007, с. 109). Цілком природно, що новопосталі профспілкові об'єднання отримали право на створення власних спортивних товариств. У такий спосіб влада грала на випередження: вона пропонувала альтернативу можливому гуртуванню людей за власними інтересами (у нашому випадку - спортивними), які випадали б з-під її контролю, натомість формуючи державні організації. Відтак, заснування ДСТ можемо розглядати як курс на уніфікацію й стандартизацію фізкультурного життя в Радянському Союзі, й зокрема - в УСРР. Заняття спеціально організованою руховою активністю перестало бути приватною справою, удержавлюючись! Завдання спортсменів відтепер визначалися (санкціонувалися) владою. Новоутворені товариства у такий спосіб виступали промоторами нової системи цінностей, що нав'язувалася народу, імітуючи, водночас, демократичність організації життєвого укладу радянського суспільства.

Поза цим, не відкидаю і суто спортивної обумовленості появи ДСТ. На середину 1930-х років уже сформувалася певна «культура» спорту в СРСР, виросла плеяда атлетів-ентузіастів; фізкультурні навчальні заклади та Український науково- дослідний інститут фізичної культури (надалі - УНДІФК) сформували коло фахівців, здатних поставити тренувальну практику на науковий ґрунт. Досвід організації фізкультурно-спортивного життя попереднього десятиліття показав її недосконалість, оскільки за «масовістю», «виробничністю» зникала майстерність; фінансування часто-густо залежало від особистих симпатій конкретних керівників. Водночас, понад десятилітній досвід товариств «Динамо» і «Спартака» засвідчив ефективність «відомчої», «галузевої» організації спортивного життя, за якою, що важливо, частина фінансових зобов'язань із держави перекладалася на плечі громадян через профспілкові, членські (новопосталих товариств) й інші внески. Влада потребувала нових рекордів, як підтвердження ефективності радянської політичної системи.

Загалом уся система радянського спорту, з якою західний світ познайомився після Другої світової війни, була закладена у другій половині 1930-х років. «Саме тоді виник її акцент на мультиспортивності - розвитку всіх видів олімпійської програми. Цей процес передбачав створення героїв спорту, їх винагороду й особливі привілеї. Нова радянська культура, що насаджується в Україні, виходячи з принципу держаної доцільності постулює новий тип героїв, відірваних від повсякденної мішури й зорієнтованих у майбутнє. Їхня «робота» полягала в тому, щоб бути героями для мас, зразками для наслідування, людьми, які уособлювали соціалістичні цінності, ґрунтовані на принципах колективізму, альтруїзму, жертовності в ім'я високої ідеї. Такі завдання вимагали спеціальної та фахової підготовки. Одного ентузіазму тут було замало. Влада твердо засвоїла цей урок і з часом цю модель - творення героїв - перенесла зі спорту на інші сфери науки та культури. В школу повернули традиційний авторитет учителя; в науці та культурі пріоритет знову почали віддавати підготовленим професіоналам на противагу робітникам-висуванцям минулих років. Освічені й професійні еліти в обмін на лояльність (нелояльних репресували) до комуністичної партії, отримали комфортне (як для радянської країни) життя. На зміну зрівняльній політиці прийшли чітко стратифіковані винагороди, привілеї, зарплати» (Эдельман, 2008, с. 99, 127).

Відтак, «вже до кінця 1936 р. в УРСР існувало біля 30 ДСТ» ) (Платонов, Ed., 2004, с. 84), а з початком 1937 р. поміж їх членів почали шукати (і знаходити) усіляких «шкідників» і «контреволюціонерів». Зокрема, восени 1937 р. за «шкідництво» були арештовані голова Київської обласної ради товариства «Спартак» І. Коган і відповідальний секретар Г. Нюренберг. Згодом до них долучили начальника водного клуба З. Вургафта, Г. Карельштейна, А. Кофмана, бухгалтерів М. Дразніна й О. Атаманенко (Документи (довідки, повідомлення, листи, протоколи допиту) обласних УНКВС УРСР до НКВС УРСР та НКВС УРСР на адресу НКВС СРСР та ЦК КП(б)У щодо поточної оперативної обстановки, антирадянських проявів, надзвичайних подій на місцях, результати агентурно- оперативно-слідчої роботи, підготовки та проведення святкування чергової річниці Жовтневої революції, боротьби зі шпигунством, чистки партійних лав тощо, 1937, с. 180-182). Політичні реалії радянського повсякдення середини 1930-х років не оминули й фізичної культури. Саме в 1935 р. з'являються заклики до класової пильності: у постанові Вищої ради фізичної культури ( надалі - ВРФК) це проявилося в пункті «запропонувати комсомольським і фізкультурним організаціям систематично перевіряти склад інструкторів, майстрів і тренерів спорту і своєчасно очищати колективи від націоналістичних, класово-ворожих елементів»; в іншому документі йдеться про те, що «..выявлены недостатки: в состав обучающихся в аэроклубах принимают социально-чуждых товарищей» або ж «практика <развития парашютного спорта> показала, что развитие этого важнейшего вида оборонного спорта проходит без достаточной организации. результатом чего явилось отсутствие учета класового лица подготавливаемых парашютистов» (Проекты постановлений ЦК ЛКСМУ, справки о военно-физкультурной подготовке комсомола Украины, 19341935, с. 129; 55, 122-130). У суспільстві поступово нагнітається істерія переслідування ворогів. До цього часу кілька разів проходили чистки в комсомольських та партійних організаціях з обміном квитків. Ту таки процедуру провели профспілки, а згодом проводитиметься переоблік членів ТСОавіахіма з обміном членських квитків.

Наразі створюється атмосфера страху перед завтрашнім днем, за якої простіше маніпулювати людьми. Логічним підсумком цього стане «розкриття ворогів народу, колишніх керівників фізкультурним комітетом» у 1937 р. (Телеграммы ЦК КП(б)У в ЦК ВКП(б), докладные записки, справки, информации советских, партийных и спортивных организаций в ЦК КП(б)У о развитии физкультурного движения на Украине, строительстве спортивных объектов, проведении массово-спортивных мероприятий, 1937, с. 44), поміж яких С. Андрєєв, його наступник на посаді Л. Коритний, В. Блях та інші.

Репресії не оминули і провідних спортсменів та організаторів фізкультурного руху в Україні. Зокрема, в Одесі у 1937 р. арештували, а згодом і розстріляли, директора технікуму фізкультури Файна, голову Одеської філії УНДІФК Я. Камінського, секретаря міського комітету фізкультури Головкова (Документи (доповідні, довідки, повідомлення, протоколи допиту) НКВС УРСР на адресу НКВС СРСР та ЦК КП(б)У щодо поточної оперативної обстановки, антирадянських проявів, надзвичайних подій на місцях, результати агентурно-оперативно-слідчої роботи, реагування громадськості (по матеріалам «ПК») на самогубство голови РНК УРСР Любченка П.П. тощо, 1937, с. 140). У наступному - така само доля спіткала голову обласного комітету фізкультури Дорфмана, викладача фізкультури

Васильєва (колишнього члена товариства «Сокіл»), Гольдфельда - директора міського стадіону ім. Косіора, Лащикова - начальника автоклуба (Документи (доповідні, довідки, повідомлення, протоколи допиту) НКВС УРСР на адресу НКВС СРСР та ЦК КП(б)У щодо поточної оперативної обстановки, антирадянських проявів, надзвичайних подій на місцях, результати агентурно-оперативно-слідчої роботи з викриття антирадянських організацій та груп, репресій у лавах радянського партійно-державного апарату, на залізничному транспорті, у промисловості, хід посівної кампанії в Україні тощо, с. 229-230). Не оминув молох репресій і Державний інститут фізичної культури у Харкові.

Восени 1937 р. арештували завідувача кафедрою плавання О. Концевича і викладача тієї таки кафедри А. Бутакова, а згодом - співробітника інституту А. Малюка, викладача політекономії А. Остапенка. 14 березня 1938 р. ув'язнили Олександра Шпаковського, який стояв біля витоків «Динамо» (16 листопада 1924 р. він у першій зустрічі збірних СРСР і Туреччини по футболу забив третій, останній, м'яч; у різні роки був переможцем легкоатлетичних і тенісних змагань). 22 березня 1938 р. затримали наукового співробітника А. Юресько; 27 травня - завідувача кафедрою важкої атлетики й, одночасно, начальника Вищої школи тренерів В. БедункевичаБедункевич Володимир Адольфович

народився у м. Києві в 1898 р. У 1919 р. більшовиками розстріляний його батько, а сам він у 1922 р. був засуджений революційним трибуналом на півтора роки «за организацию коллективного невыполнения приказа командования военной школы». В юнацькі роки захоплювався важкою атлетикою, показуючи непогані результати на змаганнях. У 1924 р. керував піврічними курсами фізкультури при ВРФК у м. Харкові, на базі яких у 1925 р. відкрили технікум фізкультури. Природно, що його призначили його першим ректором. Із відкриттям інститут фізкультури деякий час був начальником спортивного факультету, завідувачем кафедри важкої атлетики, начальником Вищої школи тренерів. Його арештували 27 травня 1938 р. за звинуваченням у шпигунській діяльності, а вже 29 вересня розстріляли у Харкові, 13 червня - завідувача кафедрою легкої атлетики З. Синицького. Згодом така саме доля спіткала викладача кафедри важкої атлетики М. Виставкіна, заступника директора С. Каленчука, В. Бляха, колишнього директора М. Бунчука (Платонов, Ed., 2004, с. 90, 96). Можемо припустити, що О. Лєдовського від арешту врятувало переведення в грудні 1935 р. до Києва, на посаду директора Київського технікуму фізкультури, оскільки його колишнього заступника ув'язнили.

Аналіз соціально-політичного життя в УРСР дає підстави стверджувати, що репресії розглядалися радянським керівництвом не стільки як засіб боротьби з противниками режиму, скільки як один із пересічних методів управління країною. У цьому особливий трагізм радянського повсякдення 1930-х років. У той час коли мільйони українців помирали з голоду, набирали оберту широкомасштабні репресії, радянських людей переконували в тому, що жити стало краще і веселіше. Фізичній культурі та спорту належало стати частиною цього «веселого» життя. У продукуванні видовищ для мас комуністична влада вбачала засіб вирішення кількох завдань, найважливішим із яких стало виховання якісних робітників та захисників батьківщини. Відтак, змінюється ставлення до спорту та його популяризації. Квінтесенцією цього стане заснування звання «Заслужений майстер спорту» та запровадження з 1939 р. загальнодержавного свята «День фізкультурника». Для повнішого змалювання тодішньої дійсності зупинюся на з'ясуванні специфіки розвитку й особливостях поширення в Україні ігрових видів спорту. чемпіонат баскетбол спортивний фізкультурний

Штучно організований владою голодомор в Україні суттєво загальмував поступ спеціально організованої рухової активності на початку 1930-х років. Відтак, лише 30.III. 1934 р. у Харкові пройшов перший бліц-турнір із баскетболу серед чоловіків і жінок, участь в якому взяли понад 500 осіб, а вже 8-9 квітня у Києві проведено першість України з цього виду спорту, яку розіграли чоловічі та жіночі команди з Києва, Харкова, Одеси, Запоріжжя. Перше місце вибороли обидва колективи з Одеси, друге - Києва (Готовий до праці та оборони, 1934, квітень, 24). Сам по собі цей вид спорту був відносно молодий, тож і не дивно, що саме в указані роки вперше організовано чемпіонат Харкова з баскетболу. Змагання відбувалися переважно взимку. Тренерів як таких іще не існувало, усі технічні й тактичні знахідки - плід творчих шукань самих гравців. Положення про організацію ігор дозволяло включати до складу команд представників інших видів спорту, й у такий спосіб футболісти, важкоатлети, плавці та інші підтримували свою форму в зимовий період. Оскільки гра була досить динамічна, а облаштування майданчиків під відкритим небом відносно недорогим, від середини 1930-х років піднімається питання про розширення календаря змагань і на літні місяці, проводячи їх на відкритому повітрі.

На першості СРСР у 1935 р., що відбувалася у Ленінграді, серед чоловічих команд одесити стали четвертими, кияни - сьомими; серед жіночих - одеситки вибороли бронзові медалі, а киянки стали п'ятими. ВРФК такий виступ розцінила як успіх, оскільки великою популярністю баскетбол в Україні ще не користувався. До кінця цього десятиліття регулярно організовувалися першості республіки та СРСР, де постійно виступали чоловічі та жіночі українські колективи, займаючи місця вслід за московськими і ленінградськими командами. Піднесення цього виду спорту відбулося після 1939 р., коли СРСР анексував три прибалтійські країни - Литву, Латвію, Естонію, баскетбол у яких користувався надзвичайною популярністю.

У фіналі першості УСРР із волейболу, що проходив у березні 1935 р. в Сталіно (нині - Донецьк), зійшлися збірні Києва, Харкова, Дніпропетровська, Донбасу. Перемогу завоювали чоловіча та жіноча команди Харкова. На першості СРСР харків'янки вибороли срібні медалі. Краща чоловіча збірна - дніпропетровська - стала четвертою. На відміну від баскетболу, спортивне керівництво такі виступи визнало невдалими (Проекты постановлений ЦК ЛКСМУ, справки о военно-физкультурной подготовке комсомола Украины, 1934-1935, с. 57), оскільки волейбол мав певні успіхи в попередньому десятилітті, масово культивувався в УСРР, а тому з ним пов'язувалися небезпідставні надії. Ба більше, ще в 1932 р. першість ВЦРПС, що проходила в Ленінграді виграла харківська команда, капітан якої О. Йосипенко згодом входив до збірної команди УРСР і СРСР.

У 1938 р. уперше чемпіонат СРСР проводився серед клубних команд. Після зональних турнірів де змагалися 48 чоловічих і 36 жіночих колективів, по шість кращих із них розіграли фінальну першість. Чоловіча команда харківського «Здоров'я» зайняли у ній п'яте місце, жіночий «Спартак» із того таки Харкова розділив 4-6 місця з московською «Наукою» та «Строителем» із Тбілісі (Платонов, Ed., 2004, с. 102).

Українські тенісисти в 1935 р. провели декілька зустрічей зі спортсменами Закавказзя, Москви, Ленінграду; чемпіон УСРР М. Шаєр завдав поразки чемпіону Москви Д. Синючкову, виграв у сильного ленінградського тенісиста Мультіна. В складі збірної СРСР він виїздив до Туреччини. На першості СРСР і в командному, і в особистому розіграші представники України дійшли до півфіналів, що було кращим результатом порівняно з попередніми роками. Втім, як свідчать джерела, теніс не став масовим видом спорту, чому на заваді були «відсутність кортів, м'ячів та дорогий інвентар» (Проекты постановлений ЦК ЛКСМУ, справки о военно-физкультурной подготовке комсомола Украины, 1934-- 1935, с. 59).

Починаючи від 1934 р., коли відновилися регулярні чемпіонати УСРР, гандбол поступово відновлює свою популярність і розширює географію. Найкраще він розвинений був у Харкові, де мав давні традиції (в інституті фізкультури організували сильну команду, граючим тренером і капітаном якої був Є. Івахін) й Одесі. За ними йшли Дніпропетровськ(нині - Дніпро), Запоріжжя, Сталіно. Заслуговує на увагу зауваження в одній зі статей, що висвітлювала ситуацію з цим видом в Україні: «:...якщо все буде добре, тоді гандбол, як і в 1927-1928 рр. притягне до себе сотні команд» (ГПО, 1934, липня, 27). Природно, що в наступному році відновлюється чемпіонат УСРР із гандболу - перший за кілька останніх років (з 1928 р.). Його розіграли лише 5 команд: Києва, Харкова,

Дніпропетровська, Сталіно, Запоріжжя. Колективи Маріуполя й Одеси відмовилися від участі через брак коштів. Поміж чоловіків кращими стали команди Києва та Запоріжжя, (посівши відповідно перше та друге місця), серед жінок - Харкова та Києва: «Клас гри, показаний командами, загалом був невисокий; техніка часто поступалася грубості», але проведення чемпіонату все таки посприяло відродженню цього виду спорту (ГПО, 1934, липня, 27).

До прикладу, ситуацію у Вінницькій області джерела подають наступним чином: із гандболу не організовано жодної команди, не готується жодного чоловіка з плавання, веслування, баскетболу. Впродовж квітня-травня 1935 р. в область не надійшло ні одної камери чи покришки для футбольних чи волейбольних м'ячів. «Буци, м'ячі волейбольні та футбольні є найпотрібніші для області, а їх Укрфізкультвоєнспорт не дає, а рекомендує звертатися до Резінотресту, хоч і знає, що у Вінниці такого немає. Бюджет обласної ради ФК на рік становить 385 тис. рублів, з них на утримання обласного апарату - 220 тис., на заходи для РФК - 101 тис. Спущені ліміти для районів дуже малі - досить сказати, що 39 районів <« 50 % - Ю.Т.> отримали на рік на фізкультурну роботу по 500 рублів» (Постановления и проекты постановлений ЦК ВЛКСМ и ЦК ЛКСМУ, Центральных Советов Осоавиахима СССР и УССР, докладные записки по военнофизкультурной работе, 1935, с. 171, 175176).

Зважаючи на таку ситуацію, результати, показані українськими гандболістами, вважаю більше ніж задовільними. До кінця 1930-х років ця гра поступово втрачає свою популярність на користь футболу та інших ігрових видів спорту. Основну причину вбачаю в конкуренції між українським «гандболом» (7^7) та російським «ручным мячем» (11x11). Паралельне існування двох варіантів однієї гри (триватиме до 1961 р., коли останню ліквідують) розпорошувало невеликі фінанси, нечисленних глядачів і в кінцевому рахунку гальмувало розвиток їх обох.

Для українського футболу 1935 р. став найуспішнішим із усіх передвоєнних. В Україні збільшилася кількість команд - на її першість, що розпочиналася у вересні, заявилися колективи аж із 21 міста. Їх розподілили на три групи: I група - Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Сталіно;

II - Миколаїв, Вінниця, Тирасполь, Краматорськ, Костянтинівка, Горлівка, Кадіївка, Чернігів; III - Херсон, Полтава, Запоріжжя, Кам'янське, Кривий Ріг, Луганськ, Житомир, Кам'янець- Подільський. У I групі розіграш проводився за круговою системою, у II та

III групах - за олімпійською. За перемогу нараховували 3 очки, за нічию - 2, за поразку - 1, неявка - 0 очок (Стенограмма украинского совещания Высшего Совета физкультуры Украины, докладные записки, планы и сметы областных Советов физкультуры о военнофизкультурной работе, 1935-1936, с. 50).

У першості СРСР колективи Києва і Харкова посіли третє і четверте місця (відповідно), а дніпропетровська команда, виборовши у II групі перше місце отримала право на перехід до I групи. Того таки року українська збірна провела успішне турне по Франції та Бельгії. Особливо виділю перемогу над командою «RedStar» - до того радянські футболісти зустрічалися тільки з робітничими командами, а французька була першою професійною. Та все ж загальний рівень українських гравців усе ще поступався майстерністю московським (Проекты постановлений ЦК ЛКСМУ, справки о военно-физкультурной подготовке комсомола Украины, 1934-1935, с. 60).

На серпень 1935 р. збірна команда УРСР по футболу мала наступний склад:

1. Іздковський А. - воротар (Київ)

2. Фомін К. - бек (Київ)

3. Свиридовський М. - бек (Київ)

4. Фомін М. - хавбек (лівий) (Харків)

5. Лівшиць Й. - хавбек (центральний) (Одеса)

6. Гребер В. - хавбек (правий) (Дніпропетровськ)

7. Куліков - форвард (правий край) (Харків)

8. Лайко П. - форвард (правий інсайд) (Дніпропетровськ)

9. Щеготський К. - форвард (центр) (Київ)

10. Паровишніков П. - форвард (лівий інсайд) (Харків)

11. Шиловський В. - форвард (лівий край) (Київ)

Запасні:

1. Трусевич М. - воротар (Одеса)

2. Кирилов - бек (Харків)

3. Фомін В. - хавбек (центральний) (Харків)

«Запас к основному составу с запасом» <так у тексті - Ю. Т. >

1. Комаров П. - форвард (лівий інсайд) (Київ)

2. Кузьменко І. - хавбек (Київ) (Постановления и проекты постановлений ЦК ВЛКСМ и ЦК ЛКСМУ, Центральных Советов Осоавиахима СССР и УССР, докладные записки по военнофизкультурной работе, 1935, с. 103).

Цікаво, що в 1934 р. у Ленінграді, в якості експерименту, розпочалися ігри жіночих футбольних команд. В Україні почин підтримали харків'янки - жіночі футбольні команди створюються товариством «Динамо», промкооперацією, в інституті фізкультури та на електромеханічному заводі. На відміну від «чоловічої» гри, тут використовували менше поле (90^55 м) і час кожного тайму обмежувався 30 хв (ГПО, 1934, травень, 30). Втім, далі експерименту справа так і не пішла.

Футбол поступово ставав одним із найбільших уподобань радянської партійної номенклатури різного рангу, такою собі новою «барською забавою». На підтвердження даної тези наведу обурливий лист голови ВРФК С. Андрєєва голові ВРФК СРСР, із приводу статті в газеті «Красный спорт» за 17 серпня 1935 р., «которая посвящена главным образом критике украинской футбольной команды и ее капитана Константина Фомина. [...] Редакция «Красного спорта» сделала свое дело. Она сумела своей бульварной критикой разложить украинскую команду за день до игры. Ей даже удалось противопоставить Щеготского Фомину и тем самым внести разлад в команду. [...] Травят Фомина за игру с «Ред Стар», травят за игру с Прагой, причем в этой травле ссылаются на такие авторитеты, как заграничные газеты. Разве газеты «Возрождени», «Последние новости» и другие являются для нас авторитетом в оценке игры украинской команды? Думаю что нет. [...] Если Вы не примите мер, я вынужден буду обратится в другие соответствующие органы. Но я не думаю, чтобы Вы поощряли травлю действительно наших советских физкультурников, давали возможность зарвавшимся работникам редакции превращать Ваш орган в бульварную газету. Должен Вам сообщить, что если бы я был в Москве и прочел «Красный спорт», то я Вам прямо заявляю, что я бы запретил украинской команде, после такой травли, выступать с московской командой» (Постановления и проекты постановлений ЦК ВЛКСМ и ЦК ЛКСМУ, Центральных Советов Осоавиахима СССР и УССР, докладные записки по военнофизкультурной работе, 1935, с. 105-107). Наведення такої об'ємної цитати вибачається її змістовою непересічністю.

Стиль листа нагадує сварку двох панів через угіддя для полювання. У деяких місцях Андрєєв переходить на справжню істерику обуреного «баре», який не вважає за потрібне підбирати слова у висловлюваннях. Цілком логічно, що й адресат вдається до ідентичної риторики - фізкультурна газета СРСР оцінюється як його власна. Відтак, можемо припустити, що з іншого боку було таке само сприйняття.

Постійна акцентація на «українськості» команди, гравців, футболу, свідчить не про якісь там патріотичні почуття, а про «удільність» його поглядів - для нього «Україна» та «український» асоціюється з ним самим, з «його» вотчиною, що її спробували принизити. Цим пояснюю те, що у переважній більшості його розпоряджень, листів тощо артикулюється саме «Україна», а не «УСРР». Тому чхати він хотів на регламент і календар і на знак свого обурення «заборонив би виступати з московською командою». У цьому сенсі має рацію В. Суворов, який, описуючи репресії 1930-х років, характеризує частину знищеної партійної номенклатури, як нових бояр, які втратили відчуття реальності, оточили себе прислугою, псарнями тощо. І футбол розглядався ними як така само забава.

Власне з цим пов'язано і прагнення партійних очільників того чи іншого реґіону забезпечити «підшефний» колектив класними гравцями, часто - переманюючи їх з інших команд. Це призводило до постійних суперечок поміж різними керівниками, їх скаргами у Київ та Москву тощо. Що цікаво, зміна місця роботи часто вела за собою і зміну в поглядах на дану проблему. Зокрема,навесні 1937 р. секретар Дніпропетровського обласного комітету ЛКСМУ Емануїл Борисович Гейро (за кілька місяців його арештують, а згодом і розстріляють, за звинуваченням в участі у троцькістсько-молодіжній організації України (Документи (доповідні, повідомлення, довідки, телеграми, листи, протоколи допиту, листівки) УНКВС по Київській, Донецькій, Вінницькій та Дніпропетровській областях до НКВС УРСР та НКВС УРСР на адресу НКВС СРСР і ЦК КП(б)У по лініях розробки троцькістської організації в КВО, «Німецько-фашистського підпілля»,

Молодіжної антирадянської організації «Іскра», «Партії наукового комунізму», антирадянських проявів серед учнів середніх шкіл, студентства та вихованців дитячих будинків («А/с организованные», «Расисты», 1937, с. 115-116) скаржився секретарю ЦК КП(б)У М. Хатаєвичу (своєму земляку), на те, що із дніпропетровської команди «Динамо» у київське «Динамо» постійно забирають гравців: «.в 1935 г. из команды «Динамо» был отозван в киевскую команду т. Кузьменко, входивший в то время и в сборную Украины. В 1936 г. .был забран Гребер.В этом году.. .отзываются в Киев наши игроки тт. Лайко и Корнилов.» (Телеграммы ЦК КП(б)У в ЦК ВКП(б), докладные записки, справки, информации советских, партийных и спортивных организаций в ЦК КП(б)У о развитии физкультурного движения на Украине, строительстве спортивных объектов, проведении массово-спортивных мероприятий, 1937, с. 30). Голова комітету в справах фізкультури і спорту при РНК УРСР Л. Коритний обґрунтовує таке переведення необхідністю створити в

Україні «хотя бы одну хорошую команду. Такая команда комплектуется из лучних игроков за счет других областей». Після цього М. Хатаевич відписав у місто, що дніпропетровці самі мають вирішити, яким чином утримати гравців (Телеграммы ЦК КП(б)У в ЦК ВКП(б), докладные записки, справки, информации советских, партийных и спортивных организаций в ЦК КП(б)У о развитии физкультурного движения на Украине, строительстве спортивных объектов, проведении массово-спортивных мероприятий, 1937, с. 30), підтримавши у такий спосіб якраз центральне керівництво. Натомість, у 1936 р. він сам, будучи тоді секретарем Дніпропетровського обласного комітету КП(б)У, категорично заперечував проти відзиву провідного гравця місцевої команди В. Гребера у Київ, шукаючи підтримки у ЦК КП(б)У (Проекты постановлений ЦК КП(б)У и СНК УССР, переписка с ЦК ВКП(б) и СНК СССР, постановления VIII пленума Совпрофа Украины и Киевского горкома партии, докладные записки, справки, письма партийных, советских, профсоюзных, комсомольских органов, физкультурных организаций по вопросам развития физкультуры и спорта ЦДАГОУ, 1936, с. 21). Втім, в ті роки ця проблема ще не набула таких масштабів, як у повоєнні десятиліття, але загальна тенденція вже окреслиться: зміцнення столичних команд (чи союзного, чи республіканського рівня) коштом низових колективів.

Створення ДСТ, перебудова всієї системи фізичної культури в країні відбилися і на ситуації у футболі. Від 1936 р. розіграш всесоюзної першості почали проводити за європейським зразком (офіційно не визнаючи цього), запровадивши поділ команд на групи. В тому «експериментальному» сезоні провели аж два чемпіонати країни - весняний і осінній, однак така форма не прижилася і надалі футбольні сезони організовуватимуть у два кола (весняне й осіннє) впродовж одного календарного року. У такому само «експериментальному» режимі відбувалося формування груп, де важливу роль відігравала фінансова спроможність команд. А вона була кращою у столичних колективів, що дозволяло використовувати цей факт, як головний аргумент у їх комплектуванні.

У 1937 р. за тодішньою «традицією» було арештовано низку футболістів київського «Динамо», поміж яких його колишній капітан К. Піонтковський і В. Прокоф'єв. У червні 1938 р. орден «Знак Пошани» отримав динамівець К. Щеготський, а вже у серпні, після календарної гри з ленінградською командою - акурат зі стадіону - його забрали співробітники НКВС. На відміну від міфічного «матчу смерті» розтиражованого радянським агітпропом (і підхопленого теперішнім російським) то була справжня трагедія реальних людей.

Після приєднання до СРСР Західної України група місцевих футболістів поповнила команди УРСР. Зокрема, напередодні сезону 1941 р. тренер київського «Динамо» М. Бутусов увів до його складу чотирьох відомих гравців із західних областей на чолі з Михайлом Матіасом - колишнім капітаном збірної Польщі, який грав у бориславському «Нафтовику». Їх та інших новачків поселили у гуртожитку на стадіоні. М. Матіас у тому сезоні встиг забити голи тбіліським динамівцям та одеському «Спартаку». Разом із земляками - воротарем О. Лаєвським і К. Гурським (у майбутньому найвідомішим тренером збірної Польщі, яка виграла 1972 р. Олімпійські ігри у Мюнхені) - він значився у стартовому складі «Динамо» на гру проти ЦДКА, заплановану на 22 червня 1941 р. (Платонов, Ed., 2005, с. 99). На цей день призначили відкриття реконструйованого Республіканського стадіону ім. М. Хрущова, яке не відбулося. Натомість, 24 червня 1941 р.(!) календарну зустріч грали «Стахановець» зі Сталіно та сталінградський «Трактор», у якій останні перемогли 2:3 (Платонов, Ed., 2004, с.118). Проведення футбольного матчу на третій день війни свідчить про те, якою безсумнівною була переконаність частини суспільства у непереможності Червоної Армії (адже «... броня крепка и танки наши быстры...») й водночас - наскільки потужною була ідеологічна обробка мас у Радянському Союзі. Керівники, які приймали рішення про проведення футбольного матчу, розглядали його як подію, що мала засвідчити міцність радянської влади; підтвердити непорушність системи і переконати людей у правдивості гасла, що ворог буде розбитий на його ж території.

Хоча в 1935 р. у календарі українських спортивних змагань значиться бейсбол (Постановления Бюро ЦК ЛКСМУ, инструктивно-методическое письмо, доклады, справки о состоянии и развитии военно-физкультурной и военношефской работы и наборе в военноморские училища, 1934-1935, с. 117-118) він не отримав поширення в УСРР. На заваді стала не так технічна проблема, як політична - бейсбол, як ніякий інший вид спорту чітко пов'язувався з однією країною - США, через що перспектив у СРСР не мав.

Фактично лише про два види спорту можемо говорити, що вони наблизилися до категорії масових видів, порівняних із футболом: це російський хокей, у який грали взимку на відкритому повітрі, та легка атлетика - улюблений спорт влади (мається на увазі не окремі партійні бонзи, які віддавали перевагу футболу, а влада - як інститут). Хокей часто називали «зимовим футболом», і багато відомих футболістів у «не сезон» грали в хокей. Понад те, в Україні ще від 1920-х років проводилися першості по хокею серед жінок, які продовжували організовувати і в наступному десятилітті. Зокрема, «в 1935 р. першість у фінальній зустрічі розіграли динамівки Києва та Харкова. Саме останні, вигравши з рахунком 1:0, і стали чемпіонами» (Платонов, 2004, с. 81). Одначе поширення жіночий хокей не отримав і був радше екзотикою.

Висновки

Таким чином, радянська система спорту вищих досягнень була продуктом сталінської епохи. Ні до революції (коли її просто не існувало), ні в 1920-ті роки вона розвитку не отримала. Натомість відомі гімнасти, легкоатлети, футболісти, прізвища яких згадуються найперше, були виховані у 1930-ті роки, у тоталітарному суспільстві, в межах системи, що надавала всіляких преференцій своїм кращим атлетам, які мали уособлювати переваги радянського способу життя. У ці роки окреслюється сутність радянської фізичної культури, якою її хоче бачити влада. Вона базується на ухвалах партії, а не на внутрішніх спонуках фізкультурного руху; не на рекордах, а на колективній участі у роботі. Фізкультурники виховуються не для того, щоб піднімати гирі та гарно грати в скраклі, а мусять фізично розвиватися для виконання і перевиконання економічних завдань, що їх ставить комуністична партія. Як ніколи раніше, фізична культура і спорт слугують елементом соціалізації та згуртування людей, притлумлення соціальних протиріч, створюючи єдність - реальну чи бажану, але з надзвичайно важливими політичними наслідками. Фізична культура стає засобом втягнення мас до громадської та політичної діяльності, школою розвитку пролетарської суспільності та активності, способом їх люмпенізації. Від цього часу ідеологічна складова стане невід'ємною рисою організованої рухової активності в СРСР.

Від середини 30-х років партія визнала наявність у змагальності здорового духу, а споглядання спортивних стартів більше не вважали несоціалістичною практикою. Вся риторика попередніх років із цього приводу відкинута і забута.

«Рекордсменство» і «чемпіонство» більше не розглядалися як синонім індивідуалізму, вони тепер подавалися як зразки для наслідування, як приклади нових людей, що їх викохала радянська влада. Фактично з цього часу можемо говорити про відродження у фізкультурному русі спортивного напряму, що унаочнилося введенням на державному рівні спортивної класифікації.

Запровадження почесних звань «Майстер спорту» та «Заслужений майстер спорту», спортивних розрядів свідчило про зміни в державній політиці щодо фізичної культури. З їх допомогою влада прагнула диференціювати спортсменів, створивши певну ієрархію, в основі якої лежали б не так особисті здобутки, як лояльність до влади.

Водночас спорт в указані роки існує ніби у двох реальностях. В одній - справжній, життєвій - він культивується значною кількістю людей, які долають величезні труднощі (бідність, брак найнеобхіднішого, відсутність інвентарю), за для улюбленого заняття. В іншій - сучасними словами, віртуальній дійсності - мільйони (і ніяк не менше) атлетів загартовують своє здоров'я для наступних перемог і незначні проблеми лише додають їм наснаги. Вказану реальність унаочнюють фізкультурні паради, її відображено в кіно і газетних кліше. Втім спорт у наведеному прикладі не є винятковим - у такому роздвоєному стані жили всі громадяни СРСР, ця роздвоєність пронизує всі сфери того суспільства;

Конфлікт інтересів. Автори відзначають, що не існує ніякого конфлікту інтересів.

Джерела фінансування. Ця стаття не отримала фінансової підтримки від державної, громадської або комерційної організації.

Стисок літератури

1. Волошин, А., & Сушко, Р. (2014). Баскетбол України. Монографія. К. : ТОВ «СІК ГРУП УКРАЇНА».

2. Готовий до праці та оборони. (1934, квітень 24). Харків.

3. Документи (довідки, повідомлення, листи, протоколи допиту) обласних УНКВС УРСР до НКВС УРСР та НКВС УРСР на адресу НКВС СРСР та ЦК КП(б)У щодо поточної оперативної обстановки, антирадянських проявів, надзвичайних подій на місцях, результати агентурно-оперативно-слідчої роботи, підготовки та проведення святкування чергової річниці Жовтневої революції, боротьби зі шпигунством, чистки партійних лав тощо. (1937). Галузевий державний архів Служби безпеки України (ГДА СБУ) м. Київ, Ф.16, Оп. 1, Спр. 192, (17.10.1937 - 31.12.1937).

4. Документи (доповідні, повідомлення, довідки, телеграми, листи, протоколи допиту, листівки) УНКВС по Київській, Донецькій, Вінницькій та Дніпропетровській областях до НКВС УРСР та НКВС УРСР на адресу НКВС СРСР і ЦК КП(б)У по лініях розробки троцькістської організації в КВО, «Німецько-фашистського підпілля», Молодіжної антирадянської організації «Іскра», «Партії наукового комунізму», антирадянських проявів серед учнів середніх шкіл, студентства та вихованців дитячих будинків («А/с организованные», «Расисты»). (1937). ГДА СБУ, Ф. 16, Оп. 1, Спр. 153. (2.01.1937 - 25.11.1937).

5. Ермаков, С. С. (2004). Волейбол Харькова: 1925-2000 гг. факты и комментари. Харьков: ХГАДИ.

6. Миленький, В., Белокопытов, Г., & Турчина, З. (2009). Украинскому гандболу 100 лет! К. : ВАТ «Поліграфкнига».

7. Платонов, В. Н. (Ed.). (2004). Энциклопедия Олимпийского спорта в пяти томах. T.V.

8. Олимпийский спорт в Украине. К. : Олимпийская література.

9. Платонов, В. Н. (Ed.). (2005). Енциклопедія Олімпійського спорту України. Довідкове видання. К.: Олімпійська література.

10. Постановления и проекты постановлений ЦК ВЛКСМ и ЦК ЛКСМУ, Центральных Советов Осоавиахима СССР и УССР, докладные записки по военно-физкультурной работе. (1935). ЦДАГОУ, Ф. 7., Оп. 1., Спр. 1324, (13.01.1935-17.12.1935).

11. Проекты постановлений ЦК КП(б)У и СНК УССР, переписка с ЦК ВКП(б) и СНК СССР, постановления VIII пленума Совпрофа Украины и Киевского горкома партии, докладные записки, справки, письма партийных, советских, профсоюзных, комсомольских органов, физкультурных организаций по вопросам развития физкультуры и спорта ЦДАГОУ. (1936). Ф. 1, Оп. 20, Спр. 6885.

12. Свистович, С. М. (2007). Громадські об'єднання України в політиці більшовицького режиму (20-30рр. ХХст.). (Докторська дисертація). Київ, Україна.

13. Стенограмма украинского совещания Высшего Совета физкультуры Украины, докладные записки, планы и сметы областных Советов физкультуры о военно-физкультурной работе. (1935-1936). ЦДАГОУ, Ф. 7., Оп. 1, Спр. 1328, (15.05.1935 р. - 1936 р.). Сушко, Р., & Волошин, А. (2012). Жіночий баскетбол України. Аналітичний погляд крізь призму БК «Динамо» Київ. К. : «МП «Леся».

14. Телеграммы ЦК КП(б)У в ЦК ВКП(б), докладные записки, справки, информации советских, партийных и спортивных организаций в ЦК КП(б)У о развитии физкультурного движения на Украине, строительстве спортивных объектов, проведении массовоспортивных мероприятий. (1937). ЦДАГОУ, Ф. 1., Оп. 20, Спр. 7107

Анотація

Тимошенко Ю. А. Исторические особенности развития спортивных игр в подсоветской Украине во второй половине 1930-х годов. Цель: выяснить проблемы и особенности развития спортивных игр в Украине. Материал и методы: работа основывается на использовании исторического анализа научной литературы и источников; системного и сравнительного анализа. Результаты: установлено, что развитие спорта должно было олицетворять преимущества советского образа жизни. В эти годы определяется сущность советской физической культури. Власть требовала новых рекордов, как подтверждение эффективности советской политической системы. Доказано, что именно в исследуемые годы впервые организуются чемпионаты городов, регионов и республик по баскетболу. Определено, что наибольшей популярностью в республике пользовался футбол. Он имел и наибольшую поддержку партийных функционеров. Раскрыты особенности создания и функционирования добровольных спортивных обществ. Выводы: от середины 1930-х годов партия признала наличие в состязательности здорового духа, а созерцание спортивных стартов больше не считали несоциалистической практикой. С этого времени можем говорить о возрождении физкультурного движения спортивного направления, которое стало наглядным с введением на государственном уровне спортивной классификации. Введение почетных званий, спортивных разрядов свидетельствовало об изменениях в государственной политике по отношению к физической культуре. С их помощью власть стремилась дифференцировать спортсменов, создав определенную иерархию, в основе которой лежали бы не так личные достижения, как лояльность к власти. В то же время, лояльность к власти не гарантировала безопасности в условиях государственного террора, развернувшегося в указанные годы, примером чего стали тысячи репрессированных спортсменов, организаторов спортивного движения.