Размещено на http://www.allbest.ru/

ФЕНОМЕН ТУРИЗМУ У СВІТЛІ ВЗАЄМОДІЇ СТРАТЕГІЧНОЇ ТА КОМУНІКАТИВНОЇ ДІЙ

А. М. Єрмоленко

доктор філософських наук, професор, завідувач відділом соціальної філософії Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України

Стаття присвячена аналізу місця туризму у процесі людського пізнанням, набуття досвіду. Туризм розглядається як засіб спілкування між людьми і культурами.

Ключові слова: «туризм», «цілераціональна дія», «стратегічна дія», «культура».

туризм спілкування культура народ

Статья посвящена анализу места туризма в процессе человеческого познания, приобретения опыта. Туризм рассматривается как способ общения между людьми и культурами.

Ключевые слова: «туризм», «целерациональное действие», «стратегическое действие», «культура».

This article is devoted to the place of tourism in the process of human cognition. Tourism is discribed as a mean of communication people and culture.

Key words: «tourism», «aimrational action», «strategic action», «culture».

Окремі люди і навіть цілі народи подорожували з давніх давен, однак масового, універсального, поширення це явище набуває тільки за доби постіндустріального суспільства, коли бурхливий розвиток «індустрії» туризму призвів до так званої туристичної революції. Така революція має багато спонук. Виокремо деякі, на мій погляд, найголовніші з них:

1. З подальшою автоматизацією та комп'ютеризацією промислового виробицтва, тобто з переходом до інформаційного суспільства, дедалі більше поглиблюється проблема вільного часу, яка (звісно, це стосується насамперед розвинених країн) за своєю значущістю хоча цілковито й не заступає попередні проблеми - соціальне питання, найактуальніше особливо в ХІХ-першій половині ХХ століть, екологічну проблему і проблему взаємин так званих першого та третього світів, що загострилися останньої третини ХХ століття, - однак, стає поруч з ними. І якщо людству вдасться вирішити дві попередні проблеми, то вільний час стане мало не найголовнішою проблемою ХХІ століття. І це стосується не тільки зайнятості населення, а й структурування його дозвілля.

2. Постійне зростння виробництва товарів масового вжитку дійшло своєї межі, переступивши яку, людство ризикує остаточно знищити своє довкілля. Отже, можливості подальшого розвитку матеріального виробництва майже вичерпано. Щоправда, час певною мірою спростував висновки доповіді Римського клубу початку сімдесятих років про «Межі економічного зростання». Сьогодні варто говорити радше про межі індустріально-економічного зростання. Адже економічне зростання й надалі має відбуватися, оскільки економіка як самореферентна система орієнтується на прибуток. «Прибутки/збитки» - це її визначальні коди, на відміну від, скажімо, таких соціальних систем, як політика, яка керується кодами «влада/відсутність влади», етика (її коди - «добро/зло») чи наука («істина/хиба»). Отже, економіка, не орієнтована на прибуток, просто не має майбутнього. Однак це не означає, що прибуток можна отримувати тільки в промисловості. Капітал не припускає пустоти. Тому, на мій погляд, в ХХІ столітті він знаходитиме собі застосування в порівняно нових сферах, таких як гуманітарна, освітньо-наукова, екологічна та туристична.

3. Бурхливий розвиток засобів інформації, транспорту, телекомунікації тощо призводить, як показав американський соціолог Річард Сенет (нар. 1943) в книжці «Корозія характеру» (1998), до виникнення нового типу людини - «людини гнучкої», яка в перманентних короткострокових проектах, що їх можна виконувати в будь-якому куточку планети, не тільки втрачає свій зв'язок з національною традицією («ґрунтом і кров'ю») та своєю домівкою, і навіть прив'язаність до певного місця роботи (згадаймо концепції соціальної мобільності), а й укоріненість в світі загалом. Певна річ, під час відпочинку, під час дозвілля, така людина дедалі більше подорожує, що також сприяє розвитку туризму як галузі економіки.

4. Забруднення довкілля, урбанізація і пов'язані з цими процесами фізичні й психічні захворювання людей спонукатимуть їх до пошуку альтернативних індустріалізму способів життя, що проявлятиметься в прагненнях віднайти можливість безспосередніх людських стосунків, можливостей спілкування з природою, що своєю чергою уможливлюватиме розвиток так званого «зеленого туризму». За умов подальшого загострення найближчого десятиліття екологічної кризи «зелений туризм» може стати досить ефективним каталізатором меліорації довкілля.

5. Хоча славнозвісне соціальне питання в розвинених країнах Заходу певною мірою вирішено (принаймні, воно не проявляється в тому антагоністичному вигляді, як в ХІХ - напочатку ХХ століть), однак воно трансформувалося в питання відносин між розвиненою Північчю і Півднем, що розвивється, тобто між країнами першого та третього світів. Понад це, свого добробуту (а отже, й вирішення соціального питання) розвиненим країнам вдалося досягти значною мірою за рахунок країн, що розвиваються. Проте вирішення соціального питання в ґлобальному масштабі потребує вирішення багатьох економічних, політичних, гуманітарних проблем, які я не буду тут зачіпати. Зазначу тільки, що підвищення добробуту в країнах третього світу і досягнення справедливості на ґлобальному рівні потребує економічного зростання. Але, якщо наслідувати індустріальну економіку західних країн, то екологія не витримає такого величезного навантаження. Тому сфера туризму може стати значним чинником для такого економічного зростання в країнах третього світу, яке буде пов'зане не стільки з індустріально-промисловим зростанням, скільки з соціокультурним та гуманітарним розвитком, куди належатиме і туризм.

Як уже зазначалося, люди переміщувалися в просторі споконвіку. І першими «мандрівниками» стали, мабуть, вже Адам і Єва. Звісно, це метафора, адже їхня мандрівка була вимушеною. Вигнані Богом з раю, вони змушені були шукати іншої землі для свого життя й помешкання, тобто їм довелося переміщуватися в просторі. Згадаймо й інші біблійні нарації: Йосип, вибравшись із колодязя, куди його кинули брати, мандрує до Єгипту, аби виконати своє напередвизначення. І як тут не згадати великий исход з Єгипту євреїв, яких Мойсей врешті-решт привів до землі-обітниці.

Та чи будь-яке переміщення в просторі в змозі привести до землі-обітниці? І чи має мандрівка таку мету? Можливо, мандрівка має за мету віднайти обхідний (засобами техніки переміщення) шлях до раю, як колись мріяв Роджер Бекон. Можливо, мандрівка - це складова нової утопії, як у «Принципі надії» Е.Блоха. Адже мандрівка - це завжди вихід в новий світ, це вихід за межі наявного буття (Da-Sein), прагнення того, що ще не існує (Noch-nicht-Sein). Як зазначає він в своїй книжці «Тюбінґенскому вступі в філософію», «Подорожуючи, людина бере себе з собою. Проте тут вона і виходить за свої межі, стає багатше лісом, полем, горою. І буквально заново вчиться пізнавати, що є хиба і що є шлях. І дім, який нарешті стане її притулком, матиме для неї не менше значення, ніж момент, коли він ще не досягнений» [1]. Урешті-решт, і островні утопії доби Відродження спершу народжуються як переміщення в просторі, а згодом і в часі. А без таких утопій годі вже й казати про виникнення новоєвропейського трансценденталізму та філософії історії, яка прагнула виявити об'єктивні закони її розвитку [2]. Отже, прогулянка, мандівка завжди пов'язана з людським пізнанням, з набуттям досвіду [3], зі зміною самої людини. Як зазначає Е.Блох, «якщо людина в подорожі залишається незмінною, то це погана подорож. Довкола такого мандрівника змінюється тільки місцевість, проте не він сам і не разом з нею. Чим більше у людини потреба визначити себе в досвіді, тим глибше (не тільки ширше) вона керується досвідом зовнішним» [4]. І чи не для того посилає Ґете свого героя Вільгельма в романі «Літа мандрувань Вільгельма Майстера», аби той набув досвіду, і не тільки досвіду як засобу для самоствердження, а й морального досвіду, тобто «досвіду, корисного людям». І чи не для цього посилає в кругосвітню подорож свого героя Томас Манн в своєму незавершеному романі «Пригоди авантюриста Круля»? Так само в подорож відправляється дух Геґелевої «Феноменології духу» і, долаючи усі ґештальти, тобто пройшовши усі станції, досягає остаточного пункту призначення - Абсолюту.

А може, й навпаки, згадаймо нарацію Біблії про вбивство Авеля Каїном, за що Бог прирік його на те, що він буде «проклятий від землі», що коли він поратиме землю, вона вже «не даватиме йому сили своєї», і сам він буде «мандрівником та заволокою на землі» [5]. Можливо, мандрівка - це результат божого прокляття людини за всі її гріхи, і «гнучка людина» не тільки остаточно втратить свою укоріненість у світі, а й власну ідентичність, як застерігає вже згаданий мною Р.Сенет? Так чи так, як і будь-яке інше явище мандрівка, подорож, а тим більше індустрія туризму має амбівалентні.

Для дослідження цих процесів використаймо усталені в сучасній соціальній філософії поняття: цілераціональної, стратегічної та комунікативної дій. Цілераціональна дія конституюється на основі відтворення каузальних зв'язкыв в природі за схемою «мета-засіб-результат». Це суб'єкт-об'єктне відношення, де інший предмет, природа в цілому, постають як об'єкт використання, підкорення та владарювання. Найпростішою її формою є праця. Соціальною формою цілераціональної дії є стратегічна дія. Саме поняття «стратегічна дія» походить із військової справи [6]. Тобто, вже за визначенням, стратегічна дія будується на основі такої взаємодії з іншою людино, коли суб'єкт-суб'єктне відношення перетворюється на суб'єкт-об'єктне. Комунікативна дія, навпаки, конституюється на основі суб'єкт-суб'єктних стосунків, вона спрямована на досягнення порозуміння між людьми, зокрема й щодо фундаментальних норм та цінностей. Подорожування завжди пов'язане з цими двома діями, адже, подорожуючи, ми завжди ставимо перед собою якусь мету, принаймні дістатися якогось пункту, тому вже стало звичним порівнювати шлях подорожуванням з досягненням певної мети, зокрема, істини, однак, подорожуючи, ми ще й вчимося розуміти й спілкуватися з іншими - людьми, культурами, історією, минулим, майбутнім, ландшафтами, і, нарешті, зі всесвітом.

До неоліту людина зазвичай вела кочівний спосіб життя. Та й за часів високих культур великі просторові переміщення людей і народів у пошуках ліпшої долі було досить поширеним явищем. Проте в минулому такі переміщення здебільшого були вимушеними. Часто-густо вони мали насамперед загарбницьку, а з розвитком капіталізму й утилітарну мету - підкорення народів задля здобуття нового життєвого простору, використання їх як ресурс поряд з природними ресурсами. Згадаймо, походи Александра Великого були спрямовані на підкорення інших народів і створення великої імперії. І ця парадигма лишається й після великих географічних відкриттів, коли тубільців нещадно знищували, не вважаючи їх за людей.І ще в XVI століттяі точилася суперечка, чи є індіанці людьми.

І в навалах кочівників, і в імперських завоюваннях основу переміщень, на відміну від комунікативної дії, складала стратегічна дія, коли до іншої людини, іншого народу, іншої культури ставилися як до об'єкту підкорення, панування та владарювання. І ця ситуація докорінно не змінилася з розвитком капіталізму, понад це, цілераціональність тут дістає свого граничного прояву, коли все на світі - природа, люди, цілі народи постають тільки засосбом отримання прибутку, тобто ресурсом. Таке ставлення до іншого як до об'єкту підкорення й панування, як до засобу, або ресурсу, який не потребує порозуміння і навіть розуміння, дістало свого прояву в новоєвропейській природничій науці, яка дедалі більше засадничується суб'єкт-об'єктним відношенням, що на противагу розумінню наук про дух потребує методу пояснення.

Проте, здавних давен здійснювали й подорожі. З античності відомо, що греки любили подорожувати саме в цьому розумінні. І, незважаючи на те, що греки здебільшого подорожували морем, вони подорожували й суходолом, про що свідчить мережа доріг всередині країни. Довкола головних загальногрецьких святилищ, скажімо, довкола Олімпа, розгорталася така мережа священних доріг, що ними ходили богомольці. В Стародавній Греції були й готелі, однак в них не завжди можна було похорчуватися, тому здоровий глузд підказував, що треба мати провізію при собі. Діставшись якогось міста, здебільшого зупинялися у своїх родичів або друзів. Гостинність була чеснотою, і кожна заможна людина мала в своєму будинку окрему кімнату для гостей. Хто не мав родичів або знайомих, залюбки ночував під портиками просто неба. Морем мандрівка коштувала досить дешево. В ІV столітті дорога з Егіни в Пірей (біля 24 верств) коштувала два обола, а із Єгипта «з дружиною, дітьми і багажем» (800 верств) - біля двох драхм [7].

Проте, внаслідок походів Александра Македонського виникла велика імперія, яка вперше в історії поставила проблему співіснування різних культур, проблема, яка особливо далася взнаки в Римській імперії. Та римляни не тільки підкорювали інші культури. Їм вдалося інтеґрувати їх до власної соціально-політичної системи саме тому, що вони наділили їх багатьма правами, панували відносно справедливо, поважаючи чужі звичаї. До того ж римляни заохочували прагнення цих культур бути в складі Римської імперії, надаючи їм можливість призвичаїтись до особливостей способу життя в імперії [8]. Отже, внаслідок завойовницьких походів (стратегічна дія) з'являються можливості й іншої парадигми - парадигми порозуміння.

Прорив до духовної й політичної відкритості світу започатковувався й хрестовими походами середньовіччя, і він дістав свого продовження в навколосвітних подорожах, які позначилися великими географічними відкриттями. Як зазначає В.Гьосле, «щоб зважитися залишити за плечима Геркулесові стовпи, потрібні були значні зміни в ментальності. Не буде перебільшенням, якщо пов'язати ці зміни з руйнацією скінченного арістотелівського космосу, зумовленою переходом від середньовіччя до модерну. Заперечення усіх наявних меж є одним з найголовніших наслідків модерного світу; і може викликати тільки захоплення інтелектуальна допитливість, абсолютна віра в ідею та сила духу, які надихали Колумба» [9].

Проте ці відкриття супроводжувалися й завоюваннями, що своєю чергою стало основою для тріумфу природознавства й техніки, які дедалі більше використовувалися для підкорення природи й людини на основі цілераціональності та стратегічної раціональностей. І були ідеологи, які намагалися виправдати таку позицію, скажімо, іспанський військовий та політичний діяч Ґонсало Фернандес де Ов'єдо (1478-1557), який засуджував індіанців як істот гріховних, що вклоняються ідолам, і тому в своїй апологетичній праці «Загальна й природна історія Індій» вважав справедливим їх підкорення та експлуатацію, прославляючи «священну місію Іспанії». Щоправда, тоді існувала й інша позиція, яку обстоював, наприклад, видатний представник іспанського Відродження Бартоломй де Лас Касас (1474-1566), який засуджував іспанців за жорстоке обходження з тубільцями та забуття євангельских заповітів, закликав до милосердя, проповідуючи ідею рівноправ'я людей перед Богом. Твори Лас Касаса («Найкоротші повідомлення про розорення Індій», «Історія Індій» та ін.), заперечуючи рабство людей та стверджуючи право націй на свободу, сприяли розвитку проґресивної правничої думки в Іспанії.

Проте найбільш цікавим в нашому контексті є те, що за часів великих географічних відкриттів, зокрема після підкорення Вестіндії, з'являється й парадигма розуміння інших культур і народів, заснована на діалозі, яку започаткував іспанський монах-францискіанець Бернардіно де Сааґун (1499-1590), присвятивши своє життя вивченню ацтекської культури та історії. В своїй «Загальній історії у справах Нової Іспанії», яку створив мовою ацтеків-науатль і сам переклав цю працю іспанською, Сааґун ані виправдовував іспанське владарювання над колоніями, за прикладом Ов'єдо, ані засуджував іспанських колонізаторів, як це робив Лас Касас.

Сааґун почав з того, що вивчив мову ацтеків, і перед тим, як заговорити з тубільцями, запитав їх, чи хотіли б ті взагалі з ним спілкуватися. Попросивши час для обмірковування його пропозиції, ацтеки, врешті-решт, сказали йому «так», коли він в узгоджений час знову пришов до них. Протягом багатьох років він вів з ними розмови, які дістали свого вираження в обох мовах і текстах [10].

Приклад Сааґуна свідчить, по-перше, що окрім пояснення на основі зовнішнього спостереження, можливе й інше пізнання іншої культури, а саме засноване на розумінні, а по-друге, й те, що окремий народ не в змозі самотужки виразити себе таким чином, щоб зрозуміти самого себе. Тільки спілкування культури з іншими культурами дає їй можливість утворити дистанцію щодо самої себе, відкрити простір для рефлексії, пізнати саму себе, повернутися до самої себе, а отже й ідентифікувати саму себе. Адже й подорож до іншого і інших, якщо це подорож, а не міґрація, завжди закінчується поверненням до рідної домівки. Однак, зовнішній вплив не повинен сягати далі того, щоб дати можливість чужій культурі висловити саму себе згідно зі своєю власною сутністю. Але саме таке спілкування, по-третє, тільки й уможливлює витворення правової та морально-етичної нормативної систем. І саме в ХVI столітті закладаються основи міжнародного права та етнографії. Проте такий підхід ще й досі торує собі шлях з величезними труднощами. І в новітній історії парадигма розуміння і порозуміння ще не стала провідною. Прикладом цього є дві світові війни минулого століття. На жаль, і процес ґлобалізації досі здійснюється за цією схемою.

Та чи не є сучасний туризм проявом пошуку іншої схеми відношення до інших людей, народів та культур, а, може, й пошуком землі-обітниці, чи навіть пошуком втраченого раю? Подорожі - це не просто долання відстані, це насамперед осягання інших людей, народів, культур, природних ландшафтів в їхній власній самобутності, власній ідетнтичності. Туризм має будуватися не тільки на основі цілераціональної, або стратегічної, дій, коли інші люди сприймають інших людей тільки засобами для мети, - це спілкування між людьми й культурами, коли ті постають як рівноправні суб'єкти, які потребують розуміння й порозуміння, отже уважного й поважного до них ставлення, інакше не має сенсу до них їхати. Адже, ми ходимо в гості для того, щоб поспілкуватися, ми знайомимося з іншими, з їхньою культурою задля неї самої. Це та парадигма, яка започатковується за доби «вісьового часу» (К.Ясперс), коли виникають світові релігії, засадничені золотим правилом моральності: «і як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само чиність їм і ви» [11], яке виходить за межі суто каузального ставлення до іншого як до об'єкта і пов'язану з цим реактивність простої взаємності - «як ви до мене, так і я до вас», граничною формою якої є «око за око, зуб за зуба». Завдяки туризму етика долає етику ближнього, її відповідальність сягає наступного кола - відповідальності за дальнього.

Проте спілкування з іншими культурами уможливлює також утворення дистанції до своєї власної культури, аби ліпше зрозуміти не тільки інших, а й самих себе. Ми вже говорили про це, коли йшлося про Сааґуна, адже ацтекська культура, з якою зіткнулася Іспанія, була для останньої абсолютно новим явищем. І Іспанія через цю культуру пізнавала й саму себе. Згадаймо також, що тематизація власної культури в німецькому романтизмі значною мірою актуалізується знайомством зі східними культурами.

Туризм - це не тільки переміщення в просторі, а й у часі. Можна сказати, що вже зі становленням «високих культур», які виникали не одночасно, з'являється такий чинник, як «асинхронність» розвитку історії: існують культури, «розвиненіші» за інші, і ця відмінність в щаблі розвитку є головною причиною появи значних етичних проблем у стосунках між ними. З огляду на цю асинхронність розвитку народів і культур завдяки туризму ми, опереджаючи інші народи в розвитку, знайомимося з минулим, завдяки туризму ми, відстаючи порівняно з іншими народами, знайомимося і з майбутнім. Тому туризм може бути засобом розширення нашого кола відповідальності і за минуле, і за майбутнє, за колишні й прийдешні покоління.

Ми знайомимося також і з минулим природи, осягаючи ті її частини, які залишилися незайманими людською індустріальною діяльністю. Розвиваючи так званий зелений туризм, ми поліпшуємо і природу, вносячи в неї культуру. Туризм - це також комунікація з природою. Певна річ, подорожі й синтементальне захоплення природою зароджуються ще на зорі промислової революції, коли на противагу підкоренню її з боку індустрії природа постає предметом захоплення. Згадати хоча б славнозвісний роман Лоренса Стерна «Сентиментальна подорож Францією та Італією», який згадує Ф.Шіллер в своїй статті «Про наївну і сентиментальну поезію» [12]. Однак «зелений туризм» як масове явище - це явище кінця ХХ століття, коли загострюється екологічна криза і люди шукають порятунку й наснаги в природі. Подорожі на природу - це не просто долання відстані і не тільки втеча від урбанізації та індустріалізму, це насамперед таке знайомство з ландшафтами, коли природа постає не тільки довкіллям, яке можна використати як ресурс в промисловому виробництві. В подорожах природний навколишній світ розкривається в своїй ідентичності як природний і людський спільносвіт, який треба навчитися читати як книгу і який треба поважати у його власній самоцінності й гідності. Тому зелений туризм уможливлює становлення екологічної етики, подальше розширення кола відповідальності, яке охополю і на живу, і на неживу природу.

Туризм спонукатиме до подальшого розвитку полікультурного світу, адже подорожувати туди, де все одноманітне, або подібне власній культурі, немає сенсу. Проте, чи означатиме це, що реконструкція або відродження самобутності, традиційних, або, навіть архаїчних, культур, призводитиме до консервації культурного розвитку цих країн. Навпаки. Адже, тут також діятиме той принцип дистанції, про який вже йшлося. Так само це стосується й природних ландшафтів. Їхня рекультувація може стати подальшим розвитком самої природи, проте людськими засобами, на які сама природа не спромоглася б. Отже, знайомство з іншими культурами і іншими ландшафтами спонукатиме нас до меліорації і культури, і природи. Відтак, країни, які розвиватимуть свою самобутню культуру з метою показу її туристам, розвиватимуть і власну економіку, і власну культуру, що може стати запорукою вирішення і славнозвісного соціального питання.

Звісно, існують і перетворені форми туризму, які тут можуть виникати. По-перше, слід сказати про комерціалізацію. Індустрія туризму - це сфера бізнесу, отже тут діють і діятимуть властиві цій сфері закони. І коли не буде витворено надійної нормативної (правової та моральної) системи в цій сфері, то вона матиме ті самі неґативні риси, які мають і усі інші сфери бізнесу. По-друге, сама індустрія туризму певною мірою передбачає споглядальність, пасивність і споживацтво, що не є позитивними рисами. Переміщення (навіть туристичне) у просторі не завжди пов'язане з прагненням зрозуміти чужу культуру, тим більше порозумітися з нею. Туризм часто-густо супроводжується простим споживанням іншої культури, спробою побачити в в ній тільки своє, а отже й зверхнім ставленням до неї, або навпаки, сприйняттям іншого як чогось чужого, що, своєю чергою викликає зворотню реакцію сторони, що приймає туристів. Коли метою подорожі є те, щоб потім сказати: «я тут був», сфотографуватися і показати фото знайомим, то це призводить до поверхового сприйняття іншої культури, народу, до небажання принаймні познайомитися з її мовою, зрозуміти інший народ, тим більше порозумітися з ним. Це стосується і такого спотвореного явища, як сексуальний туризм, який також розвивається на основі стратегічної дії, де партнер постає тільки об'єктом споживання й використання, годі вже казати про взаємність.

Як уже зазначалося напочатку, за доби подальшої інформатизації та автоматизації суспільного виробництва загострюватиметься проблема вільного часу і люди шукатимуть можливості докласти до чогось руки. В «Принципі надії» Блох говорить про гобі. Проте, можливо, одним із шляхів вирішення цієї проблеми буде відродження традиційних ремісничих культур, народних промислів тощо. І туризм тут також може стати каталізатором їх розвитку. Однак і це явище доволі суперечливе. З одного боку, туризм дає можливість відродити народні промисли, які, здавалося б, вмерли, з іншого - часто-густо породжує лубковість народної культури, її ерзацформи, які виготовляються на продаж.

Але найважливішим є те, що туризм, на мій погляд, може стати одним із чинників ствердження універсалістської постконвенційної макроетики, яка своєю чергою має стати засобом, що спрямовувуватиме процес ґлобалізації, який сьогодні розвивається переважно на основі стратегічної раціональності, до гуманістичних цінностей. Адже, спілкуючись, народи більше пізнають одне одного, доходячи висновку, що окрім відмінностей і самобутностей існує й значна спорідненість, і таке пізнання уможливлює ставлення до цих відмінностей і самобутностей з повагою. З огляду на асинхронність розвитку культур і ті морально-етичні ускладнення, які з цим пов'язані, про що вже йшлося, туризм постає засобом подолання цих ускладнень на основі універсалістської макроетики. Тому туризм є одним із чинників ствердження прав людини, це засіб народної дипломатії, коли спілкування між народами стає на заваді воєнних конфліктів, тобто стратегічної раціональності в своєму граничному прояві. Проте, аби туризм не набував спотворених форм, він повинен розвиватися в рамках комунікативної раціональності, завдяки якій утворюються демократичні інституції всесвітнього громадянського суспільства, яке людству ще тільки доведеться витворити.

Література

туризм спілкування культура народ

1. Блох Э. Тюбингенское введение в философию / Блох Э. / Пер.с нем.Т.Ю. Быстровой, С.Е.Вершинина, Д.И.Криушова. - Екатеринбург: Изд-во Урал.ун-та, 1997. - С.86.

2. Див. Докладніше про це Apel K.-O. Ist die Ethik der idealen Kommunikationsgemeinschaft eine Utopie? Zum Verhдltnis von Ethik, Geschichtsphilosophie und Utopie//Utopieforschung. B.1.- Stuttgart: Metzler, 1983. - S.325-352.

3. Згадаймо, німецьке слово Erfahrung - досвід, утворене від fahren - їхати.

4. Блох Э. Тюбингенское введение в философию / Блох Э. / Пер.с нем.Т.Ю. Быстровой, С.Е.Вершинина, Д.И.Криушова. - Екатеринбург: Изд-во Урал.ун-та, 1997. - С.86.

5. Біблія. Книга буття. 2,4. Вірш 12.// // Біблія або книги святого письма старого й нового заповіту. Українське біблійне товариство, 1992. - С.4.

6. стратегія - від д. гр. stratзgia - провідництво, мистецтво керувати військом; від strateia - похід, експедиція, війна.

7. Гиро П. Частная и общественная жизнь греков / Гиро П. /Античная библиотека. - Спб.:Изд-во «Алетейя», 1995. - С.212.

8. Гьосле В. Практична філософія в сучасному світі / Гьосле В. / Переклад та примітки А.Єрмоленка. - К.:Лібра, 2003. - С. 152.

9. Див. Гьосле В. Практична філософія в сучасному світі / Гьосле В. / Переклад та примітки А.Єрмоленка. - К.:Лібра, 2003. - С. 153.

10. Див. Klaus Michael Meyer-Abich. Aufstand fьr die Natur. Von der Umwelt zur Mitwelt. - Mьnchen, Wien: Carl Hanser, 1990. - S. 100 (Ця книжка в моєму перекладі українською мовою незабаром вийде у видавництві «Лібра»).

11. Євангелія від св. Луки // Біблія або книги святого письма старого й нового заповіту. Українське біблійне товариство, 1992. - С.80.

12. Шіллер Ф. Про наївну і сентиментальну поезію. / Шіллер Ф. - К.:Мистецтво, 1974. - С. 247.

Размещено на Allbest.ru