Етнокультурне розмаїття спорту

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського

Кафедра олімпійської освіти

Реферат

на тему:

Етнокультурне розмаїття спорту

Виконала Санжаровська Н.М.

Студентка VI курсу групи 61

Перевірив: Поліщук Р.М.

Львів-2021

План

1. Методологія етнокультури спорту

2. Вплив Олімпійського спорту на етнокультурний спорт світу

3. Витоки етнокультури спорту в Україні

Висновок

Література

1. Методологія етнокультури спорту

Глобалізація, завдяки, якій відбулись фундаментальні зміни в економіці і суспільстві в останній чверті XX століття, призволи до того, що будь-яка національна система (від економіки, чи системи розвитку національної культури і спорту до інституту сім'ї), стає ланкою в ланцюжку системи глобального співтовариства, який має свою ієрархію і правила функціонування. Цей процес супроводжується певними культурними втратами, включаючи підсилення світової нерівності, технологічну, економічну, культурну залежність менш розвинених країн перед країнами-лідерами. Це процеси глобалізації відбились і на розвитку спорту вищих досягнень, що став своєрідним «знищувачем» кордонів. Однією із форм реакції на загальну глобалізацію є боротьба за збереження національно-культурної самобутності, в тому числі й спортивної діяльності в національних видах спорту.(6, 2)

Національні види спорту А.В Киласов відносить до соціальної пам'яті етносу, що передаються наступним поколінням, характеризуючи їх, як своєрідний бренд того чи іншого народу, його надбання і гордість.(4)

Етноспорт - це форми традиційних ігор та змагань, що являються тілесним та духовним виразом адаптації людини до природного і культурного середовища, специфічної тілесної моторики, яка служить механізмом відтворення ідентичності етнокультурної спільноти. (3)

Характер етнічної моторики сформував етнокультурні види фізичної активності. Цей механізм біосоціального і етнокультурного відтворення фізичної активності безвідмовно діяв в традиційному суспільстві. Однією з форм її трансляції - є етнопедагогіка. Етнопедагогіка за термінологією Киласова А.В виступає, як наука, предметом якої є вивчення традиційної практики виховання і навчання, що історично склалась у різних етносів, відтворюється в мові, традиціях, міфо-ритуальному комплексі, які знаходяться в основі традиційних ігор і змагань народів.(2)

Важливий аспектом є, що в процесі розселення людства по планеті і уособлення його частин, люди продовжили свою еволюцію в різних природно-кліматичних умовах. Довготривала адаптація призвела до виражених особливостей взаємодії із середовищем, в тому числі в області соціалізації підростаючого покоління. Діти повинні були навчатись життю в різних зовнішніх умовах, що формувало особливий погляд на світ, канонах чоловічої та жіночої краси, природних формах фізичної активності. Діти навчались не тільки у людей, а але і у тварин, пізнавали навколишній світ імітацією рухів інших живих істот, що знайшло відображення в настановах по вихованню в якутському епосі «Олонхо», а також в назвах технік єдиноборств в китайському ушу. Все це давало більше шансів на виживання локальної етнокультурної общини. Не наслідування норм, які склались в результаті довготривалої апробації, каралось не тільки общиною, але і самою природою. Наслідування правил, підвищувало шанси на виживання і довготривале історичне відтворення етнокультурної общини.(2)

Етноспорт виступає, як важлива частина культурної спадщини народів світу і форма етнокультурної самоідентифікації. До нього відносяться традиційні і етнокультурні види фізичної активності, які пов'язані з національними устоями та звичаями. Етноспорт - це явище загальне для всіх народів, що представлене в ньому, але не однакове.(3)

Глобалізація характеризується, з одного боку звуженням цивілізаційного і язикового різноманіття, і введенням загальних стандартів практично у всіх сферах життєдіяльності, а з іншого боку, призводить до розширення форм міжкультурної комунікації. В спорті ці тенденції проявляються в організації національних федерацій з окремих видів спорту, які абсолютно не пов'язані з національними, традиційними видами змагань. Але зі зростанням інтересу до самобутності народу, ідентифікації і самоідентифікації нації, знаходить своє втілення в організації і проведені традиційних ігор і національних змагань і розвивається в двох напрямках:

· В одному випадку, інституалізація традиційних ігор і національних змагань відбувається за універсальною схемою моделі англосакського спорту і виражається в створенні міжнародних спортивних федерацій по національним видам спорту, - це процес глокалізації(індивідуалізація універсальних тенденцій, направлених на модернізацію традиційних форм фізичної активності).

· В іншому випадку, субглобалізації - маніфестація локальних культур, що виражається у створенні за кордоном регіональних етнокультурних центрів навчання і практики традиційних ігор і національних змагань. Часто обов'язковою умовою цього тренду є використання оригінальних костюмів і використання традиційної лексики у відтворенні термінів і команд.(Прикладом може виступати національне бразильське бойове мистецтво капоейра.)(2, 4)

Як і будь-яке інше явище, спорт має декілька стадій у своєму розвитку. Рання стадія характеризується ентузіазмом створення форм фізичної активності і їх первинна інституалізація, що узгоджена з традиціями локальної общини. Цей ентузіазм консервується в канонах етнічних традицій.

Друга стадія характеризується новим сплеском ентузіазму, пов'язаного із процесами одержавлення інститутів ігор, які стали традиційними, надаючи їм статус - національних змагань. В одному випадку - на Сході - в розвитку традиційних ігор і народних змагань, проявляється в тотальній згоді держави і культуроутворюючої релігії - буддизму. В іншому випадку - на Заході - статус традиційних ігор спочатку підноситься до державного рівня, а потім оголошується релігійними установами, як такі, що відповідають культурним цілям нації.(2)

2. Вплив Олімпійського спорту на етнокультурний спорт світу

Відродження Олімпійських ігор, тісно пов'язано з культурно-історичним періодом і становленням єдиного європейської спадщини, як особливого виду духовної культури Заходу. Відродження ігор Давньої Греції відображало потребу в консолідації європейців, як раси не тільки в економічному просторі, але і в детермінанті європейської культурної спадщини. Античні ігри стали виконувати функції єдиної європейської спадщини і перейшли в розряд дійсної універсалії.(2, 6)

Як стверджує Киласов А.В., в епоху Пьера де Кубертена, який заснував Міжнародний олімпійський комітет, таке лідируюче положення в міжнародному спорту було природнім. В той час існував загально прийнятий розрив на користь Заходу, в різних областях економічної, політичної, громадського життя, в тому числі техніки і технології. Ця першість у відношенні з іншим світом існувала і в спорті і в області спортивного менеджменту. Крім того європейців було більше у процентному відношенні до загального населення землі. На межі XIX-XX столітті європейцем або вихідцем із Європи був майже кожен другий житель землі. Планетарна криза стала наслідком неорганічного для багатьох країн і регіонів світу процесу глобалізації в її англосакському виконанні, яка стала формою нав'язування норм, правил, моделей поведінки людям, які не відносять себе по походженню до світу Заходу.(2)

Будь-яка уніфікація значить збіднення творчого потенціалу світу, і має на увазі сліпе відображення викликів, які мають чітко виражений цивілізаційний характер. В спорті це отримало культурну легітимізацію у всіх країнах світу англо-саксонська модель змагань. В результаті вся міжнародна система спортивної індустрії виявилась орієнтованою виключно на розвиток і функціонування організацій Олімпійського руху.

На сьогодні ситуація змінилась кардинально. Китай, Індія, Японія, Корея і інші країни Південно-Східно Азії витісняють Захід і в економіці і в демографії і роблять аутсайдерами традиційних носіїв культури англосакського спорту. Саме тому світовий спортивний рух та його склад, наповнення і інфраструктура більше не можуть бути такими, як у часи зародження спорту. Виникають альтернативні моделі спортивних організацій, які відповідають національним, перш за все не «західним» традиціям змагань. Перш за все, це східні практики єдиноборств, гімнастики, масажу, інтелектуальних ігор, в світовому розповсюдженні яких використовується аутентична екіпіровка, написи на мові оригіналу, транскрибована лексика у вимові команд. Прийняття західної чи будь-якої іншої спортивної традиції відбувається тільки там, де вона відповідає культурно укоріненим формам фізичної активності корінних народів.(6)

Увага національної влади до розвитку пріоритетних олімпійських видів спорту в поєднанні з відмовою в підтримці самобутніх етнокультурних змагань, породжує проблему нерівності питаннях оцінки культурної спадщині різних народів. І навпаки, дотримання максимально повної представленості етнокультурних традицій фізичної активності, в світовій спортивній культурі, що формується, сприяє збереженню і відтворенню ментального здоров'я етносів, національних держав і цивілізаційних ареалів планети. Але це не значить, що потрібно повернутися назад до спортивної замкненості, а навпаки наповнювати глобалізацію багатокольоровим національно-культурним змістом. Світ вже ніколи не буде колишнім, таким, як до глобалізації, так само , як і не буде глобальним тільки по англосакському принципу. Необхідно привести інфраструктуру і організацію міжнародного спорту у відповідності до демографічних, релігійних, етнокультурних трендам сьогоднішнього і завтрашнього дня людства.(2)

Майбутнє етнокультурного спорту за автономією національних видів спорту, у всьому багатстві його культурної і природньої спадщини.

національний спортивний єдиноборство рукопаш хортинг

3. Витоки етнокультури спорту України

Україна має дуже велику різноманітну етнокультурну традиційну спадщину. В часи формування Київської Русі наші предки зберегли багато самобутніх традицій національного фізичного виховання. З дитинства молоді прищеплювались потрібні у праці та військовій справі вміння, навички і якості. Як відомо, наші предки до VII століття жили в умовах родових відносин, але поступово рід змінила общинна організація. Цей період був перехідним від військової демократії до феодального (княжого) ладу. В цей період і надалі в нашій країні збереглись позитивні традиції народної фізичної культури, стрижнем якої була загальна фізична підготовка до трудової і військової діяльності всіх без винятку людей. (1)

Розповсюдженими в цей період були так звані ведмежі двобої та культові змагання з биком. В їх програму входили народні фізичні вправи та способи полювання на диких тварин. Вони вимагали надзвичайної сміливості, спритності, сили та знання цілого комплексу ефективних прийомів. На межі IX-X століть навколо Київської землі утворилося державне об'єднання - Київська Русь. Тут ще з часів військової демократії збереглись звичаї виховання дітей, продовжили побутування обряди і ритуали, що склали певну систему підготовки людини до трудової діяльності та виконання військових обов'язків. Первинними ланками традиційних народно-побутових форм фізичної підготовки були сім'я та рід, де відповідальність за виховання майбутнього воїна покладалася на батька, чоловіків - членів родини (старших братів), старійшин роду. (1)

Найважливішим вмінням для чоловіків було володіння різними видами зброї. Військово-фізична підготовка у княжій дружині була доволі спеціалізованою, враховувала рід війська, його цільове призначення, специфіку озброєння тощо. Важливими у підготовці воїна були природні фактори загартування (повітря, сонце, вода), а також ігри військового спрямування (“гра у війну”, гра у “боротьбу родів”), військові танці, фізичні вправи з предметами (різновиди зброї - спис, лук, меч, праща), а також каміння, палиці, мотузки-аркани. Значне місце відводилось фізичним вправам із застосуванням засобів пересування (коні, човни, лижі), а також ходьба, біг, лазіння, повзання, плавання і змагальні фізичні вправи (протиборства, боротьба, бої навкулачки, фехтування).

Народні рухливі ігри належать до універсального засобу виховання молоді. В них яскраво відображено побут, праця, національні традиції народу, уявлення про сміливість, чесність, винахідливість людини. В цих іграх має місце шанобливе ставлення до національної культури, вони створюють емоційну основу для розвитку патріотичних почуттів: любові та поваги до рідної землі, відданості Батьківщині. За своїм змістом народні рухливі ігри були доступні та сприяли розширенню уявлень дитини про оточуючий світ, удосконалювали усі психічні процеси, стимулювали розвиток рухових якостей та формування різноманітних рухових дій. Жодне свято не обходилось без рухливих ігор. Для участі в них залучались групи дітей, які змагались у спритності, швидкості, силі. Проводились рухливі ігри, як правило, на свіжому повітрі, через що вони були важливим засобом оздоровлення дітей. Те, що діти виступали активними учасниками ігор під час свят, посилювало виховний вплив на них. Моління про врожай, різні заклинальні дії, звернення до сил природи, до духів добра та зла супроводжувалися різноманітними ритуальними діями з іграми, забавами, хороводами. Річний язичницький цикл святкувань складався із сезонних аграрних обрядів. Стикаючись із силами природи, кліматичними умовами, від яких залежав урожай, а від того й добробут та здоров'я кожного, люди за довгі століття виробили цілу систему свят, обрядів, звичаїв, пов'язаних із кожною порою року. (1)

Після прийняття християнства в Україні-Русі, тисячолітнє язичництво, будучи досконалою системою вірувань та знань про світ, дуже повільно відступало під натиском православного духовенства. Церква вперто боролася з “поганством”, однак так і не змогла викорінити вікові традиції. Християнство змушене було пристосовуватися, асимілювати язичницькі культи та обряди, вбираючи в себе їх елементи. Усі найбільші народні свята, які споконвіку відзначалися в Україні, увійшли до церковного календаря, що органічно поєднав християнські та язичницькі звичаї наших предків. Ігри та забави часто були пов'язані з релігійними та обрядовими святами.

Як бачимо, у світогляді наших пращурів розрізняли тілесну та духовну субстанції людини. Народні вірування передбачали розвиток людини лише в одному напрямі - від тілесного через душу до духу. Таким чином, у часи Київської Русі ігри та забави тісно пов'язувалися з віковічними обрядами та річним циклом народних святкувань. Народна фізична етнокультура знайшла своє місце в кожній сфері людської діяльності, а саме: під час релігійно культових свят, під час побутових свят, під час господарської діяльності та дозвілля, буденного життя. Наші пращури в обрядовості виявляли себе талановитими вихователями. Виховні моменти виступали не відсторонено, вони були втілені в дію.(1)

Фізичні ігри та забави під час обрядових свят в період Київської Русі - це започаткування здоров'я людини, та витоки національних видів спорту та етнокульнури спорту.

Висновок

Підсумовучи все вище сказане, можна зробити висновок, що для збереження ментального здоров'я нації, відтворення етнокультурних традицій власного народу, необхідно дбати про збереження етнічних видів фізичної активності, забаванок, ігор, народних змагань, обрядів. В перше чергу це має відбуватись на державному рівні з прийняттям відповідних законів, популяризацію на найвищому рівні, разних видів фізичної активності і народних змагань. Але підтримання традицій і збереження етно-культурної спадщини залежить і від кожної людини, родини, общини.

Залучення дітей з дитинства до народних традицій починаючи з сім'ї, школи, церкви, забезпечить збереження традицій на довгі віки. З одного боку держава не може надати статус «народний вид спорту», будь-якій забаві або народному змаганю, але державна підтримка і фінансування цієї сфери культурного життя буде сприяти, тому що нове покоління буде зростати у гармоніії зі своїми етнічними коренями, і етнічною спадщиною, буде любити і поважати свої традиції, культуру і своїх предків.

На теперішній час державою визнано національними і підтримується декілька видів спорту.

Український рукопаш «Спас» -- вид спортивного єдиноборства, який має українське національне коріння і витоки з козацького бойового мистецтва «Спас». Змішане єдиноборство. Тимчасово визнаний в Україні як вид спорту з липня 2008 року. У 2010 році Міністерством у справах сім'ї, молоді та спорту український рукопаш «Спас» внесений в перелік видів спорту, що визнані в Україні (наказ Міністерства у справах сім'ї, молоді та спорту №306 від 09.02.2010 р.).

Рукопаш гопак -- українське бойове мистецтво на основі системи фізично-духовного виховання. Рукопаш гопак існував на засадах громадської організації до 21 листопада 2003 року, саме тоді була зареєстрована Федерація Українського рукопашу Гопак. Перший чемпіонат, в якому брали участь вихованці рукопашу Гопак, було проведено в серпні 1998 року, в рамках ІІ Всеукраїнського фестивалю козацьких бойових мистецтв З вересня 1999 року у Львівському державному інституті фізичної культури (ЛДІФК), на кафедрі теорії і методики фехтування, боксу та національних одноборств відкрито спортивну спеціалізацію рукопашу Гопак для підготовки спортсменів та фахових тренерів. З 1998 року відкрито секції рукопашу Гопак в Києві, а згодом у Кропивницькому (кол. Кіровоград) та Івано-Франківську. В Україні щорічно проводять обласні та Всеукраїнські чемпіонати з рукопашу Гопак. Участь у них беруть команди з Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської, Волинської, Чернівецької областей, а також Києва та Кропивницького.(7)

Хортинг -- вид спортивних єдиноборств, який створений в Україні не так давно. Хортинг позиціонується не тільки як бойове мистецтво, а і як система комплексної фізичної підготовки, самовдосконалення, морального, духовного та культурного виховання, наближення до українських традицій. Засновники цього виду спортивного єдиноборства пояснюють, що слово «хортинг» походить від назви острова Хортиця, де розташовувалася Запорізька Січ. 21 серпня 2009 року, Міністерство України у справах сім'ї, молоді та спорту, офіційно визнало хортинг як вид спорту (наказ № 3000)

Козацький двобій веде свій літопис, як новий вид національного бойового мистецтва від 2001 року. Основоположником цього виду спорту на основі своїх напрацювань з контактного карате і українських традицій став заслужений тренер України, всесвітньо відомий спортсмен і фахівець Анатолій Васильович Попович. Його численні послідовники та учні в різних регіонах країни утворили осередки задля розвитку та популяризації Козацького двобою не тільки у нас, а й у Вірменії та Білорусії. (7)

Майбутнє за глобальним людством у всьому багатстві його культурного і природньої спадщини. Майбутнє за автономією національних видів спорту, етнокультурним різноманіттям в ім'я збереження ментального здоров'я народів Землі. Майбутнє за людиною, що знаходить ментальне здоров'я в розвитку природньої тілесності, згідно канонам культурної спадщини предків і власним етичним і естетичним уявленням соціокультурної ідентичності.

Література

1. Арапов О. Фізичні ігри і забави у народному побуті в період Київської русі як засіб фізичного виховання // Наукові записки /серія: Педагогічні науки, випуск 88. - с. 42-46.

2. Кыласов А.В, Гавров С.Н. Этнокультурное многообразие спорта. // Спортивная энциклопедия систем жизнеобеспечения. / Редактор: Жуков А. Д. Изд.: Юнеско, 2011 год.

3. Кыласов А.В. Методология и терминология этноспорта. // Вестник спортивной науки, 2011, №5. - С. 41-43.

4. Кыласов А. В. Традиционные игры и этноспорт: общая класификация. // Теория и практика физической культуры. - №8 - 2014. - с.43-46.

5. Кыласов А.В. Теория этноспорта [Текст] / Алексей Кыласов; Орг. Объединенных Наций по вопросам образования, науки и культуры, Комис. Российской Федерации по делам ЮНЕСКО. - М.: Советский спорт, 2012. - 112

6. Платонова Р.И. Миссия национальных видов спорта в глобализирующемся мире. // Масовая физическая культура и оздоровление населения. / Чурапинский государственый институт физической культуры и спорта, 2009. №4. - с. 61-64.

Размещено на allbest.ru