Землеробська техніка

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАКАРПАТСЬКИЙ МУЗЕЙ НАРОДНОЇ АРХІТЕКТУРИ ТА ПОБУТУ

РЕФЕРАТ

на тему «Землеробська техніка. Класифікація, детальна характеристика (на предметній базі музейної експозиції)»

Ужгород, 2014

Вступ

Понад шість тисячоліть населення України створювало високу культуру відтворюючого господарства, основні здобутки котрого успадкували сучасники. Серед різних видів сільськогосподарських занять, якими українці займалися в минулому і займаються досі, на особливу увагу заслуговують головні -- землеробство і скотарство. Кожна з цих традиційних галузей господарства пройшла складний шлях свого становлення та розвитку і дотепер зберігає багато елементів сивої давнини, зокрема і дописемної доби. орний врожай обробка сільськогосподарський

Традиційним видом господарської діяльності українців споконвіків було землеробство, що поділяється на три окремі галузі: рільництво, городництво і садівництво. Серед цих галузей землеробства головне значення посідало рільництво, витоки якого в Україні вчені датують кінцем III -- початком II тис. до н. е. Віддавна на українських етнічних землях вирощували різні злакові (пшеницю, жито, ячмінь, просо, овес, гречку та ін.), зернобобові (біб, горох, сочевицю тощо) і технічні (коноплі, льон, рижій) культури.

Для цих потреб українці створювали і вдосконалювали різноманітні знаряддя праці, які пристосовували землеробство до тих чи інших природно-географічних умов.

Велику кількість традиційних землеробських знарядь праці наших пращурів представлено в експозиції Закарпатського музею архітектури та побуту. Вона показує якою важкою була праця закарпатських селян протягом багатьох століть.

Розділ 1. Класифікація і детальна характеристика орних знарядь

Провідною галуззю землеробства в українців етноісторичного Закарпаття було рільництво, що вже з часів бронзи і раннього заліза спиралось на орні знаряддя. У високогір'ї і середньогір'ї при вирубно-вогневому землеробстві користувались ручними знаряддями обробітку ґрунту, а при толоко-царинному двопіллі, трипіллі і багатопіллі використовувались орні знаряддя праці - рало і плуг. Як тяглову силу селяни традиційно використовували волів, зрідка - коней [5, с. 94-95].

Найдавнішим знаряддям оранки в Україні, як і в інших регіонах Євразії, було рало, розповсюдження якого вчені датують II тис. до н. е. [4, с. 184]. Рало в гірських районах Закарпаття інколи використовувалось для розпушування ґрунту на вирубно-вогневих ділянках, а в другій половині XIX - на початку XX ст. - для міжрядної обробки просапних культур. У 1957 р. Ф. Потушняк зазначав, що "...в горах східного Марамороша ще сто років тому вживали більше дерев'яне рало... Його виготовляли з грабового стовбура. Виготовлене рало обпалювали в печі, потім на зиму вимочували в гноївці, її весною виймали і сушили на сонці. Після такої обробки рало було міцне як залізо, в землі не тупилося”. Згодом на кінець стовбура з відростком натягували залізний наральник, а відросток ставав дишлом. Таке рало було безполозим орним знаряддям і в XIX ст. у бойків Міжгірського і Воловецького районів побутувало як пережиток. При оранці рало не перевертало скиби ґрунту, а лише розсувало його по боках [5, с. 95].

На українській етнічній території побутували два основні різновиди рала -- однозубі й багатозубі, які, у свою чергу, поділялися ще на типи. Так, з-поміж однозубих рал традиційно виділяють два їх типи -- безполозове і з полозом. Основу конструкції безполозового рала становила жердина завдовжки 3--4 м ("війце", "гридка", "стебло"), яка слугувала тягловим приладом (гряділем). Знизу в продовбаний на задньому кінці "війця" отвір під кутом 45° вставляли масивний дубовий брусок -- ральник ("зуб", "кописть"), а протилежний кінець цього бруска обладнували залізним "наральником". Окрім цього ральник скріплювався з гряділем за допомогою дерев'яної розпірки ("жабки", "стовби"). Засобом управління цим орним знаряддям слугувала одна ручка ("чепіга", "держак"), задовбана на задньому кінці гряділя зверху. Рало з полозом відрізнялося від безполозового насамперед тим, що його ральник мав дещо іншу форму і розташовувався до грунту майже паралельно. На відміну від попереднього типу рала, задній кінець його гряділя вставляли в отвір ручки, яка була продовженням ральника і становила з ним єдине ціле [4, с. 184].

Отже, впродовж тривалого часу кожен із описаних типів однозубого рала різних модифікацій в Україні був головним видом орної техніки. З XVIII ст. їх поступово витісняють багатозубі рала трьох типів: граблеподібні, бороноподібні та з трикутною основою, які, на відміну від однозубих рал, використовувалися лише як культиватори, тобто ними розпушували грунт після оранки [4, с. 184].

У Закарпатському музеї народної архітектури і побуту, в експозиції кузні з с. Дубове експонується дерев'яне рало, зроблене з одною стовбура з залізним ральником [1; 5, с. 95].

З давніх часів орним знаряддям у слов'ян етноісторичного Закарпаття був плуг для воловою запрягу. У слов'янських етносів Балкан і Карпат, в тому числі українців краю, орали лише волами, бо давні традиції вважали коня нечистою твариною і ним орати і «бробляти землю заборонялось. Коней використовували під сідло і як в'ючних тварин. Орати кіньми починають селяни лише з кінця XIX - початку XX ст. Знахідки чересел і лемешів на теренах етноісторичного Закарпаття засвідчують, що місцеве слов'янське населення в IX на початку X ст. використовувало плуг як основне орне знаряддя [5, с. 95].

За реконструкцією Ф. Потушняка, найдавніший дерев'яний плуг складався з одностайної розсохи, до якої гужвою прив'язували гряділь та прилаштовували залізне чересло і тятиву, що різала землю і виконувала роль лемеша. Згодом з'явились плуги з чепігами, нижні кінці яких міцно стягували невеликим залізним череслом з тятивою та прилаштовували поличку. Такий плуг ще не мав колішні (“теліжок”). З часом з'явились дерев'яні плуги з колішнею, які селяни виготовляли для себе самі, а робочі залізні частини кувались сільськими ковалями. У багатьох гірських селах селяни такі плуги виготовляли на продаж чи обмін за зерно у рівнинних і передгірських селах. Основу конструкції такого плуга складала гряділь, до якої кріпили чепіги, стовпу (“підйому”) і чересло, а до стовпи кріпили полоз з лемішем і полицею (“дошкою”). Такі плуги складались власне і плуга і колішні (“теліжок”) [5, с. 95]. Ґрунтовний опис таких плугів подав Ф. Потушняк, а кілька екземплярів з різних районів області зберігаються в Закарпатському музеї архітектури і побуту [5, с. 95].

Тривалий час традиційний український плуг був цілком дерев'яним, за винятком залізного леміша і чересла, тобто був масивним знаряддям, в яке запрягали, зазвичай, дві-три пари волів, а при розорюванні степових перелогів -- спорадично навіть п'ять-шість пар волів. Згідно з архівними писемними свідченнями, наприкінці XVII -- початку XVIII ст. українці почали виготовляти із металу й інші компоненти робочої частини відповідного плуга. Однак кількість тяглової сили, котру використовували для приведення цього орного знаряддя в дію, зменшилася лише тоді, як його дерев'яну полицю, стовбу та інші деталі замінили залізними, а також з розповсюдженням в Україні різних моделей плуга фабричного виробництва -- наприкінці ХІХ -- у XX ст. [4, с. 186].

Протягом XIX - початку XX ст, в краї побутували різні модифікації дерев'яних плугів із залізними робочими частинами. Вдоскоалені дерев'яні плуги в області з'явились на початку XX ст. У них зросла кількість металічних робочих деталей удосконаленої конструкції. Їх виробляли місцеві металообробні заводи. Так у 1801 р. Шелестівський металозавод виробив 4,5 центнерів залізних робочих частин плугів. У середині XIX ст. на Закарпатті налічувалось 13 дрібних металообробних підприємств, які виробляли різні сільськогосподарські знаряддя, в тому числі залізні робочі частини плугів [5, с. 95-96].

З 70-х років XIX ст. у рівнинних і передгірських селах починають поширюватись залізні плуги. Але їх було мало. Тоді на 111600 господарств краю припадало 25,5 тис. плугів, з них 16780 - дерев'яні із залізними робочими частинами і лише 8720 - залізних. При цьому останні були зосереджені у поміщицьких і великих селянських господарствах рівнинно-передгірського поясу [5, с. 96].

При оранці схилових полів інколи використовували плуг із переставною полицею. У таких плугів передній кінець полиці кріпився до стовпи залізним гаком, а задній - до чепіги міцним дрючком. У разі потреби полицю легко перекладали на другий бік. Така конструкція плуга давала можливість орати схили в один і другий кінець, прокладаючи борозни одну за одною [5, с. 96].

Розоране поле боронували («заволочували», «смачили») [5, с. 96]. Боронували поле пере посівом і після посіву. Перед посівом роздрібнювали великі грудки глини, внаслідок чого ущільнювався грунт, вирівнювалась зорана ділянка. Післяпосівним боронуванням заглиблювали в землю зерно і вирівнювали площу посіву [2, с. 98].

ІЦе навіть у 1921 р. В. Драгні та Ф. Драгні відзначали, що місцями: «Для обробітку грунту використовують замість борони сплетене терня». Звичайно гілки терня скріплювали скрученою лозою «гужовою» чи дротом. Згодом такий «смик» кріпили за бороною з трьох брусків («бил»), в які густо набивали залізні чопи («зубки») [5, с. 96]. Гуцули с. Росішки та Косївської Поляни такий «смик» називали «грапою» [3, с. 111].

Як розпушувальне знаряддя повсюдно в Україні застосовували борону трьох видів: традиційну, традиційну модифіковану і фабричну. Серед традиційних найдавнішою за походженням і найпримітивнішою за конструкцією вчені вважають волокушу, яку селяни виготовляли із масивної гілляки. У ХІХ -- на початку XX ст. за її допомогою українці найчастіше заволочували посіви [4, с. 187].

Але протягом XIX - першої половини XX ст. на теренах Закарпатської області домінували рамні борони двох видів. У західних районах переважали борони, що складались з 4-6 паралельних рейок (“бил”), які на кінцях з'єднувались поперечними штахетками (“іглицями”). У рейки (“била”) доволі густо набивали залізні чопи (“зубки”). У східних районах області були поширені борони прямокутної форми, що складались з 6-8 брусків (“бил”) і такого ж числа поперечних штахетників (“іглиць”). У місцях пересічення брусків (“бил”) та штахеток (“іглиць”) свердлили дірки, в які набивали залізні чопи (“зубки”). До речі, в с. Бедевлі Тячівського району та селах Веряца, Чорнотисово, Затисівка, Холмець, Тростник Виноградівського району борону називають “смиком”, а в багатьох селах межиріччя Шопурки-Боржави, в яких вживається слово “борона”, процес боронування люди старшого покоління називають “смиченням”. Металічні зубки до таких борін виготовлялися сільськими ковалями. У 1895 р. в селах Закарпаття нараховувалось 38367 борін, з них лише 1444 були повністю залізними [5, с. 96].

Українці Закарпаття традиційно використовували кілька способів оранки. Рівнинні ділянки звичайно орали в “склад” чи “розгін". У “склад" - це така оранка, коли перша борозна прокладалась посередині ділянки, а від неї орали до країв. Така оранка здебільшого практикувалась під зернові культури [4, с. 189]. Такою оранкою досягали певної опуклості поля і домагались стікання зайвої вологи до країв поля. При оранці в “розгін” перші борозни прокладались по краях поля. При такій оранці посередині ділянки утворювався невеликий рівчак (“борозна”). Звичайно його скопували мотикою. Ділянки на схилах під зернові культури орали впоперек поля в один бік, кладучи скиби вниз по схилу, а під просапні культури орали вздовж по схилу в “склад” чи в “розгін”, щоб борознами стікала води. Кожні два-три роки селяни міняли названі способи оранки однієї і тієї ж ділянки і цим домагались її вирівнювання [5, с. 99].

Розділ 2. Класифікація і детальна характеристика ручних знарядь обробітку грунту і збору врожаю

Крім орних знарядь праці, українці краю доволі широко використовували ручні знаряддя обробітку ґрунту. Селяни гірських районів поля на крутих схилах часто скопували. Найбільш давнім ручним землеробським знаряддям є мотика. У залежності від конгруктивних особливостей, способів використання та функціонального призначення в Закарпатті було відомо кілька видів мотик. Загального поширення набула легка мотика з гранчастим обухом і полотном у вигляді рівнобічного трикутника, вершину якого складало гостроконечне лезо [5, с. 97]. Робоча частина такої мотики кріпилась до держака, як і в сокири, а сам держак мав назву «топорище» [3, с. 110]. Такі мотики використовувались для підсікання бур'янів, підгортання просапних культур, копання картоплі, скопування легких ґрунтів, прополки городніх культур. Вони виготовлялись сільськими ковалями та місцевими металозаводами. Так, Шелестівський завод виробляв такі мотики з 1768 р. З кінця XVIII ст. їх виробляли в таких селах: Кобиляцька Поляна, Імстичево, Ільниця, Осій, Довге, Буштино, Великі Лази та ін. У 1801 р. один Чинадіївський металозавод виготовив 17 центнерів легких мотик. Широким попитом у населення користувались мотики і лопати, штампування яких було налагоджено у 1934 р. на кузні (“Гаморі") в с. Лисичові Іршавського району, молоти якої приводяться в рух силою падаючої води [5, с. 97]. Такі мотики використовували для первісної обробки окультурених земель, перекопування грунту після оранки, розбивання грудок, міжрядної обробки просапних культур, прополки, обкопування, вибирання картоплі і т. ін. [4, с. 189].

На великих схилових ґрунтах селяни використовували важкі мотики лопатоподібної форми з масивним обухом, що відома під назвою “корчувка”, “корчованя”, “іртувка”, “іртовка” чи “копачка”. Нею користувались при викорчовуванні пнів, скопуванні крутих схилів, обробці кам'янистих ґрунтів, весняній обробці виноградників і т. ін. Зрідка українці краю використовували мотики з роздвоєною робочою частиною (“рогачку”), якою вибирали дрібне коріння і каміння, розбивали купини, грудки і т. ін. Крім того, при закладці нових виноградників і розкорчівці старих користувались двобічною виноградарською мотикою, а на грядках працювали з малими мотичками [5, с. 98].

Широко вживаним ручним землеробським знаряддям завжди була лопата («рискаль», «риль», «городник», «горонник») [3, с. 110; 2, с. 98]. Археологічні матеріали свідчать, що місцеве слов'янське населення в ХІ-ХIIІ ст. користувалось дерев'яними лопатами, робочі краї яких оковували залізом. Ними користувались при городніх роботах, скопуванні присадибних ділянок та схилових полів. Такі лопати місцями використовувались ще на початку XIX ст. Але вони поступово були повністю витіснені залізними лопатами місцевого виробництва. Уже в 60-ті роки XVIII ст. Шелестівський металозавод налагодив їх виробництво. У XIX ст. їх виробляли всі дрібні металозаводи краю. Так, у 1801 р. один чинадіївський металозавод виробив 6,6 центнерів лопат. Крім того, доволі широко використовувались дерев'яні і залізні граблі, якими вирівнювали і розпушували ґрунт на грядках та скопаних ділянках [5, с. 98].

Важливу роль відігравав збір врожаю, зокрема жнива. Женцями були переважно жінки і лише зрідка брали в них участь чоловіки. Збирали врожай зернових серпами, що здавна були відомі в краї. З перших століть нашої ери та ранньослов'янських і давньоруських часів VІ-ХІІІ ст. на теренах Закарпатської області виявлено кілька знахідок серпів. Вони виглядом близькі до сучасних серпів [5, с. 102]. У кінці XIX ст. селяни краю користувались двома видами серпів - з гладким лезом та зазубреним лезом [2, с. 99]. При їх виготовленні сільські ковалі не дотримувались якогось стандарту, тому серед них були і великі, слабо та сильно вигнуті. Протягом XIX - першої половини XX ст. в Закарпатській області найпоширенішими були серпи з гладким лезом. Їх виготовляли із зношених кіс. Вони мали вузьке і слабо вигнуте лезо, тому їх називали “косаками”. Серпи із зазубринами мали видовжену форму. Насічки (зазубрини) на них вибивали сільські ковалі. Вже на початку XIX ст. місцеві залізноробні підприємства почали випускати серпи, що округлістю по лотна та правильністю форм наближались до півкола [5, с. 102].

Іншим знаряддям збору зернових були коси, якими косили пе реважно чоловіки. Перші відомості про пряму довгу косу з вис тупом (“зубом”) на п'ятці для кріплення до косяти датуються 1570 р., а в 1627 р. в Закарпатті згадуються як коси місцевого ви робництва так й імпортні. Для жнив косу почали використовувати в поміщицьких господарствах з кінця XVIII - початку XIX ст. Пер ша половина і середина XIX ст. вже рясніє відомостями про участь українців високогір'я і середньогір'я з косами і серпами у жнивах в угорських селах Притисянської низовини та в Угорщині. У другій половині XIX ст. збирання колоскових косою стало звичним. Пов сюдно на теренах етноісторичного Закарпаття були поширені се редньоєвропейські (австрійські) коси, що вироблялись на місцевих металозаводах чи завозились з Угорщини. Для косіння колоскових виготовлявся облух (“лучок”). Його робили так, що до шийки кося ти одним кінцем кріпили пружну лозину (“бильце”), а другий її кі нець згинали і при допомозі мотузки кріпили до косяти. З кінця XIX - початку XX ст. загального поширення набирає коса з гра бельками і облуком. Облук і грабельки селяни робили для себе самі, зрідка їх купували у сільських кустарів. З 70-х років XIX ст. на За карпатті починають поширюватись кінні косарки. У 1870 р. їх на раховувалось всього 46, а в 1895 - лише 114. Всі вони були зосере джені у поміщицьких господарствах Притисянської низовини [5, с. 102].

У жнива працювали всі дорослі члени родини. Залучалися до виконання другорядної роботи (до збору стебел, зношування снопів тощо) і підлітки. Спершу косили або жали озимину, а якщо одночасно поспівав ячмінь, то косили його вранці, поки є роса, щоб не випадало зерно із колосків. Потім збирали овес, яру пшеницю, просо і насамкінець гречку -- приблизно з 30 серпня (за старим стилем). Косили збіжжя по-різному: під стінку (обкошуючи поле навколо), під п'ятку (з низькою стернею) тощо [4, с. 190].

Од нак селяни ще тривалий час віддавали перевагу серпам, бо менше висипалось зерна, а крім того, житня солома, що йшла на покрит тя житла і господарських споруд, зберігала стебла неламаними [5, с. 102].

Зжаті чи скошені 10-15 жмень стебел складали у снопи і пере в'язували перевеслом (“повереслом”), що скручувалося із стебел пшениці, жита, вівса, ячменю і т. ін. Снопи складали у купки ("хрести”) по 15-20, або у “кладні” (“кланні”) довкола стропака («страпака», «острови»). При цьому 60-80 снопів укладали навхрест у 6-8 гранок (“ребер”) за годинниковою стрілкою. “Кладні” закладали аж до самого верху стропака і завершували “шапкою” - снопом до низу колоссям, стебла якого розправляли в усі боки між гранками.

До 28 серпня (Богородиці) селяни завершували збір зернових [5, с. 102-103].

Останнім збирали ячмінь, а якщо його не сіяли, то овес. Тоді ж і справляли обряд обжинків. У с. Люта Великоберезнянського райо ну його проводили так, що із колосків останнього снопа виплітали вінок, який одягали на голову одній з дівчат і йшли співаючи до дому господаря. Той йшов позаду з косою на плечі, до кінця якої було прив'язано два колоски. Вдома дружина господаря готувала їжу, господар виставляв пляшку горілки (“паленки”). Перед тим як сідати до столу з голови дівчини знімали вінок і ставили на полицю, де він лежав “аж доки другий не прийде” [5, с. 103].

У долинянських селах, закінчивши жнива в якогось з господа рів, прибирали одну з дівчат у вінок з колосся, квітів і різнокольо рових стрічок. Женці гуртом, співаючи дожинкових пісень, йшли до хати господаря. Попереду несли сніп (“піп”, “король”), що був зжатий на полі останнім. Він був ознакою того, що жнива в госпо даря закінчено. “Короля” ставили в хаті на почесне місце, а якщо він був вівсяний, то згодовували його худобі. Господиня зустрічала женців на воротах, запрошувала до хати, де влаштовувалась гости на з музикою, співали і вінчували доброго врожаю наступного року [5, с. 103].

Після підсихання зернових у “хрестах” і “кладнях” снопи звози ли в село, а в листопаді-грудні чи взимку молотили ціпами у сінях чи стодолі (“чурі”). Ціп складався з держака (“держала”, “ручника”) завдовжки в 1 м і кріпленого до нього 15-17 см била (“ціпила”, “би ча”). Било до держака кріпилось шкіряною голівкою (“облуком”) і зав'язкою з бичачої шкіри так, щоб било крутилось в усі боки. Та кими ціпами молотили ще і в 20-30-ті роки XX ст. при виготов ленні околотів (“гадарашів”) для покриття господарських споруд. Але вже з кінця XIX ст. в краї поширювались механічні способи молотьби. У 1870 р. в Закарпатській області налічувалось 57 кін них і 30 парових молотарок. На 1895 р. їх чисельність зросла до 752 кінних та 108 парових молотарок [5, с. 103].

Розділ 3. Традиційна техніка обробки і зберігання врожаю. Класифікація і детальна характеристика

Перші зрізані стебла зернових культур зберігали у кожній селянській хаті до нового врожаю, щоб родині жилося щасливо і заможно. Скошене чи зжате збіжжя скрізь в Україні, за винятком деяких південних регіонів, зв'язували у снопи "перевеслом", тобто скрученим жмутом стебел із цього збіжжя. Снопи спочатку клали в п'ятки (п'ять снопів), а надвечір -- у хрестики (15 снопів), полукіпки (30 снопів) і копи (60 снопів). В гірських районах Закарпаття, де часто випадають дощі, для просушування збіжжя використовували ще спеціальне пристосування -- "остреву" ("стропак"). Це був оголений сухий стовбур смереки, сосни або дерева іншої породи із залишками сучків завдовжки 10--15 см, які й утримували снопи на цьому пристосуванні. В XX ст. снопи почали підвішувати на спеціальну піраміду, сформовану із трьох двометрових, зазвичай сучкуватих жердин [4, с. 190-191].

У долинянських селах, закінчивши жнива в якогось з господа рів, прибирали одну з дівчат у вінок з колосся, квітів і різнокольо рових стрічок. Женці гуртом, співаючи дожинкових пісень, йшли до хати господаря. Попереду несли сніп (“піп”, “король”), що був зжатий на полі останнім. Він був ознакою того, що жнива в госпо даря закінчено. “Короля” ставили в хаті на почесне місце, а якщо він був вівсяний, то згодовували його худобі. Господиня зустрічала женців на воротах, запрошувала до хати, де влаштовувалась гости на з музикою, співали і вінчували доброго врожаю наступного року [5, с. 103].

Після підсихання зернових у “хрестах” і “кладнях” снопи звози ли в село, а в листопаді-грудні чи взимку молотили ціпами у сінях чи стодолі (“чурі”). Ціп складався з держака (“держала”, “ручника”) завдовжки в 1 м і кріпленого до нього 15-17 см била (“ціпила”, “би ча”). Било до держака кріпилось шкіряною голівкою (“облуком”) і зав'язкою з бичачої шкіри так, щоб било крутилось в усі боки. Та кими ціпами молотили ще і в 20-30-ті роки XX ст. при виготов ленні околотів (“гадарашів”) для покриття господарських споруд. Але вже з кінця XIX ст. в краї поширювались механічні способи молотьби. У 1870 р. в Закарпатській області налічувалось 57 кін них і 30 парових молотарок. На 1895 р. їх чисельність зросла до 752 кінних та 108 парових молотарок [5, с. 103].

Для очистки намолоченого зерна від соломи, полови та сміття використовували стодоли з помостом. Звичайно зерно провіювали на помірному вітрі. Вперше зерно провіювалось, коли його де рев'яною лопатою згрібали докупи. Звичайно вивіювали так, що дерев'яною совковою лопатою (“віячкою”) підкидували зерно вверх проти вітру. Провіяне зерно падало на купу, а солома і полова від носилась подалі. Так із купки в купку зерно перекидали по кілька разів. Частина полови і соломи падала на верх купи зерна [5, с. 103]. Їх згрі бали граблями чи березовими віниками. У селі Колочаві Міжгірського району зерно очищали у такий спосіб: стелили у сінях кілька ряднин (“велагів”) і кидали на них двома руками з подвір'я на протяг зерно з половою. Цей спосіб є найдавнішим. У селі Негровець того ж району віяли зерно з допомогою лопати і решета. Ре шетами з великими дірками висівали полову. Проте решета пере важно використовували для очистки зерна після віяння. Намоло чене зерно селяни зберігали в багатомістких скринях («сусіках») на горищі біля димаря (“комина”) чи в коморах, щоб зерно було су хим, не пліснявіло, або у великих дерев'яних кадобах [5, с. 103-104].

При обмолоті та збиранні зернових, заготівлі сіна користувались деревяними вилами. Для сіна і соломи брали вила з 2-3 рогами для снопів - переважно дворогі з ліщинової гілляки. Дерев'яні вила на 4 роги застосовувались для сіна. В кінці XIX - на початку XX ст. ці роботи вже виконували залізними вилами [3, с. 117].

Із середини липня - початку серпня жінки кілька днів виби рали (“микали”) білі коноплі з-поміж зелених. Стеблини вимикали по одній в жменю (“ручку”). Дві-три жмені в'язали у снопики (“горсті”) і залишали підсихати на сонці. Зелені (“стовпикові”) ко ноплі вибирали після жнив, кінцем серпня - початком вересня. Їх вибирали як із головок виглядали зернини, а стебла жовтіли. Після підсихання з головок “стовпикових” конопель пранником вибива ли насіння. Інколи головки просто терли між долонями. Щоб легко відокремлювати лико, коноплі відмочували у “мочилі” - неглибокій водоймі з холодною стоячою водою. “Горсті” складали у “мочилі” в ряд, прикладали дрючками, а зверху камінням. Білі коноплі мочи ли 3-4, а зелені 4-5 днів. Вибравши “горсті” з води, їх вибивали об каменюки та мили. Вдома “горсті” сушили на сонці, а добре ви сохлі ламали (“терли”) на широкій терлиці, вдаряючи мечиком (“зубцем”) по коноплях. Потім терли і протягували на вузькій тер лиці (“тіпальці”). Вдаряли мечиком (“гладілкою”) до 100 разів, аж поки не одержували чисте прядиво. “Ручки” чистого прядива з од ного кінця зав'язували у “головки”, а 15 чи 20 “головок” відповідно у малу чи велику “киту”. “Ручки” вичісували (“чинили”) на чесаль ній щітці (“щети”). Ті волокна, що вичісувались, називають повіс мом. Те, що залишилось на щітці - “миканиця”, а по вичісуванні “миканищ” залишалось ще “клоча”. Повісмо зав'язували в “ручки”, а їх сплітали у “вінок”. «Вінок» ще прали, знову чесали і після цього повісмо пряли на нитки [5, с. 104].

Із середини серпня селяни починали вибирати (“копати”, “бра ти”) картоплю. До праці залучалась вся сім'я, в тому числі підлітки та діти. Вибирали картоплю мотиками. На зиму картоплю зберіга ли в хаті під постіллю, в погребах та ямах. Ями робили так, що на городі вигрібали неглибоку заглибину, до неї насипали картоплю у вигляді стіжка, накривали її соломою та засипали глиною. Поверх глини настеляли бадилля (“биля”) та сухе листя, щоб земля над кар топлею не промокла. У східних районах Закарпатської області інко ли викопували яму завглибшки в 2 м, застеляли її соломою і заси пали до неї картоплю. Зверху яму накривали дощатими дверцями [5, с. 104]. Називали таку господарську споруду «рупою». В Закарпатському музею народної архітектури та побуту, поруч з садибою із с. Гусний, знаходиться зразок такої споруди [1].

Останньою збирали кукурудзу. Звичайно качани (“струки”) ви ламували зі стебел на полі, привозили в садибу і висипали в клуні, дроварні чи кімнати, чистили від листків (“шумилиня”) і для просихання розстеляли на горищі, або качанами заповнювали надвірні коші з лози чи штахеток [5, с. 105]. Такі коші представлені в Закарпатському музею народної архітектури та побуту у садибах хат з с. Ракошино і с. Бедевлі [1].

Велика кімната корчми з с. Верхній Бистрий Закарпатського музею народної архітектури та побуту зараз відведена під виставку знарядь праці, окремих речей хатнього вжитку. Тут зібрані найхарактерніші знаряддя праці для обробітку ґрунту, сівби, збирання врожаю, переробки сільськогосподарської продукції, спорядження пастухів [1].

В дану експозицію входять такі знаряддя праці для обробітку землі як дерев'яні плуги, борони, заступи, мотики, коси, граблі, віялки, сита, ціпи, жорна, ступи. Всі вони свідчать про примітивний рівень розвитку землеробства. Працювати з ними було дуже важко: „І ступа, і жорна, і доля чорна”, - так висловив своє ставлення до ручних знарядь праці народ [1].

Переробка зерна на крупу і борошно в XIX - першій половині XX ст. здійснювалась на ручних і ножних ступках, ручних і водя ник млинах, вітрових та парових млинах. Найпростішими знаряд дями для очищення зерна від лушпиння і переробки його на крупу були ручні ступки і ножні ступи. Ручні ступки виготовляли з дерев'яної колоди завдовжки в 60-100 см. їм надавали вигляду вази, зверху видобували заглибину в 30-40 см. Засипане в заглибину зерно товкли дерев'яним товкачем. Крім зерна, в таких ступках товкли насіння соняшника, конопель, ліскові і волоські горіхи, сіль і т. ін. Ножні ступи складались із товстої колоди, посередині якої видовбували містку заглибину. Від колоди по обох боках горизон тально укріплювались два міцні бруски, між якими перекидали коромисло, до кінця якого кріпився товкач. Коромисло з товкачем приводилось в рух ногою. При цьому товкач із силою падав у на повнену зерном заглибину колоди. Ще навіть на початку XX ст. в разі нагальної потреби зерно на крупу товкли в ступках, а мололи на борошно в жорнах. Населенню етноісторичного Закарпаття жорна відомі вже з рубежів нашої ери, а жорна слов'янського на селення краю VІ-ХІІІ ст. конструкцією схожі до тих, які збері гаються в музеях Закарпатської області. Ранні різновиди жорен, що складались із двох круглих каменів, належали до відкритих напівоберетових, а з Х-ХІ ст. східним слов'янам вже відомі повнообертові жорна. Повнообертові жорна з нерухомим нижнім і рухо мим верхнім каменем, що приводились в рух з допомогою верти кальної ручки добре представлені в музеях Закарпатської області [5, с. 105].

Вищим щаблем розвитку ротаційних жорен є ручні механічні млини. Очевидно вони появились разом із водяними млинами, бо їх механізм повністю повторює механізм водяних млинів. Різниця між ними лише в тому, що вони приводились в рух силою людсь ких рук, а водяні млини - силою падаючої води [5, с. 105].

У XIX - першій половині XX ст. в етноісторичному Закарпатті для помолу зерна широко використовувались водяні млини. У країнах Центрально-Східної Європи вони з'явились в ХІ-ХІІ ст. На теренах етноісторичного Закарпаття водяні млини згадуються в письмових джерелах з 1250 р. У XIV ст. вони згадуються в селах Довгому і Задньому (Приборжавському) та два млини у Бичкові (1418 р.), у 1476 р. - два млини в Білках і один млин у с. Ражовці [5, с. 105]. Водяний млин з с. Колочави Міжгірського району представлено в експозиції Закарпатського музею народної архітектури та побуту [1].

Про повсюдне поширення водяних млинів свідчить і те, що в 60-ті роки XIX ст. на теренах лише чотирьох східних комітатів етноісторичного Закарпаття налічувалось 803 водяні млини [5, с. 105-106]. Крім них, тут було ще 137 вітряків та 13 парових млинів. Всі водяні млини нале жали до непорушних. Вони споруджувались на гірських потоках і річках, на спеціально споруджених каналах (“розтоках”). Техніка спорудження водяних млинів близька до житлової. Млин - майже завжди зрубна двокамерна споруда: перше приміщення з наскріз ними дверима - млинове, а друге - тимчасовий притулок для млинаря та відвідувачів [5, с. 106].

Діючі млини вітряки в документах XIX ст. згадуються в с. Ганичі, Горбки, Широке, Лазещина та ін., а парові млини в другій поло вині XIX ст. працювали у с. Великих Лучках, Фрадішові, Гаті та ін. [5, с. 106].

Розділ 4. Землеробство: рільництво і городництво. Системи хліборобства

Наприкінці ХІХ -- початку XX ст. найпоширенішою зерновою культурою була тут яра й озима пшениця, яку вирощували переважно у південних регіонах і на теренах Закарпаття, а також у лісостеповій зоні України. Сіяли її завжди на кращих грунтах, бо, як мовилось у народі, "на підлозі пшениця не зійде". Друге місце серед зернових культур посідало жито. Його культитували передусім українські селяни Полісся і Східних Карпат, а також Київщини та Волині. Сіяли жито переважно як озиму культуру на гірших або на виснажених ділянках лану. Широко вирощували українці і ячмінь -- ранню та невибагливу зернову культуру. В народі говорили: "Кидай мене в грязь, то будеш як князь", "Топчи мене в болото, то буду як золото". Культивувалось в Україні також близько 20 гатунків проса -- сухостійкої злакової культури. Його насіння висівали переважно на піднятій цілині та перелозі, заволочуючи бороною з "напором", тобто з прив'язаною до знаряддя дерев'яною колодою. За допомогою останньої розбивали нерозпушені грудки і затирали посівний матеріал у землю. Українці Східних Карпат вирощували в значній кількості овес.

У I тис. до н. е. перелогову систему хліборобства почала поступово витісняти двопільна. Її суть полягала в тому, що всі придатні для обробітку землі сільська громада розділяла на дві приблизно однакові частини: одну з них орали і засівали різними зерновими культурами, а на іншій випасали домашню худобу. Наступного року змінювали функціональне призначення обох ділянок лану: худобу випасали на тій з них, яку орали і засівали тогоріч, а хліб вирощували на минулорічному "пасовищі". Найінтенсивніше і найдовше застосовували двопільну систему хліборобства українці Східних Карпат, в тому числі і Закарпаття, котрі орну землю означали давнім за походженням терміном "царина", а пасовище -- терміном "толока". Інтерес становить також те, що у Середньовіччі природною межею між "цариною" і "толокою" тут часто слугувала водна артерія -- річка чи потік, уздовж яких простягалися карпатські поселення.

З виникненням у княжу добу плуга як орного знаряддя набула поширення нова, досконаліша система хліборобства -- трипілля. Головна його суть полягала в тому, що всю землю українські селяни розділяли на три приблизно рівні частини: одну відводили під пар, тобто не засівали зовсім, а використовували як пасовище ("толока"), на другій ("царина") сіяли озимину, а на третій ("ярина") -- ярові культури. Наступного року розорювали вже толоку, де вирощували озиме жито або озиму пшеницю, тобто ця ділянка ріллі ставала цариною. Натомість тогорічну царину, після жнив, орали на зяб, а весною засівали її яровими культурами. Іншими словами, впродовж трьох років кожна з названих ділянок ріллі почергово змінювала призначення. На жаль, малоземелля українців спричиняло те, що класичне трипілля як хліборобська система часто порушувалося. Зокрема, в ХІХ -- на початку XX ст. у деяких місцевостях українці розорювали зазвичай усі ділянки землі, не залишаючи пару. Тогочасні селянські земельні наділи також майже ніколи не зосереджувалися в одному масиві, а на кількох ланах.

Крім названих хліборобських систем, в Україні побутували також багатопілля та змішані форми (двопілля чи трипілля з перелоговою системою, двопілля з вирубно-вогневою системою тощо). Зокрема, багатопілля набуло тут поширення наприкінці XIX -- у 20-х роках XX ст. після проведення аграрних реформ і виникнення великої кількості хуторів. Щоправда, подальший його розвиток в Україні у зв'язку з використаниям раціональної сівозміни у селянському господарстві перервали насильницьким методом у 30-40-ві роки 20 ст. -- після усуспільнення землі внаслідок її колективізації.

Висновки

Обробіток землі був можливим лише за наявності певної сільськогосподарської техніки. Українці Закарпаття, як один з найдавніших у Європі хліборобських етносів, розпушували грунт за допомогою цілого арсеналу орних (рала, сохи, плуга) і ручних (мотик, сап, заступів) знарядь праці. Для цього ж широко використовувалися також борони різних видів.

Крім, того в закарпатських селян існував багатий арсенал знарядь для збору врожаю і первинної переробки харчових продуктів. Більшість всіх цих знарядь праці представлені в експозиції Закарпатського музею народної архітектури та побуту.

Більшість з них виготовлялись в ручну самими селянами і сільськими ковалями та свідчать про високу землеробську культуру місцевого населення.

Список використаних джерел та літератури

1. http://zamnap.org.ua/

2. Бойківщина: Історико-етнографічне дослідження. - K: Наукова думка. - 1983. - 304 c.

3. Гуцульщина. Історико-етнографічне дослідження. - Київ: Наукова думка. - 1987 р. - 472 с.

4. Макарчук С.А. Етнографія України. Вид. 2-ге, - Львів: Світ, 2004. - 520 с.

5. Тиводар М.П. Етнографія Закарпаття: історико-етнографічний нарис. - Ужгород: Гражда, 2010. - 416 c.

Размещено на Allbest.ru