Військова могутність сучасної Української держави (політологічний аналіз)

Дисертант порушує проблему поступового змістовно-організаційного ускладнення комплексу проблем небойової діяльності збройних сил більшості держав світу за сучасних умов. Спостерігається дедалі ширше залучення армійських структур до ліквідації наслідків стихійних лих, до боротьби з організованою злочинністю та наркобізнесом, їх сприяння охороні довколишнього середовища, забезпечення законності і правопорядку в межах національних кордонів, допомога місцевим органам влади. Пропонується наступний висновок: уряди все більшої частини держав світу розглядають національні збройні сили як кадрово та технічно забезпечений, здатний до швидкої рефлексії нових проблем, мобільний інструмент негайного впливу на загрозливі ситуації, у переліку яких традиційно обґрунтоване призначення армії стосовно відбиття зовнішньої агресії втрачає позиції виключно єдиного напрямку функціонального застосування високопідготовлених фахівців фізичного спрощення небезпечної ситуації до задовільного вигляду. Останнє твердження слід розглядати як додатковий аргумент на користь підтримання сучасною державою національного варіанту військової могутності.

Дисертант доводить об'єктивність виникнення військово-силового (антисилового) мислення у соціальному середовищі, а також систематизує соціально-психологічні механізми усвідомлення проблематики військової могутності сучасної держави на індивідуальному та на груповому рівнях. До таких механізмів віднесено: 1. Механізм усвідомлення особистісних потреб, пов'язаних із необхідністю силового впливу на довколишній світ, у вигляді інтересів. 2. Механізм трансформації просилових інтересів у силову (антисилову) мету особистої діяльності. 3. Механізм формування індивідуальної агресивної (миролюбної) поведінки та системи міжіндивідуальних відносин у відповідності із силовими детермінантами мети діяльності. 4. Механізм переходу від індивідуальної поведінки окремої людини та детермінованого такою поведінкою індивідуального сприйняття оточуючого світу крізь призму його войовничості до системи соціальної поведінки, а також до системи соціальних відносин у надперсональних суспільних структурах, орієнтованих на вирішення загальносуспільних силових завдань. 5. Механізм системної мотивації суспільної життєдіяльності у сфері оборони (нападу) як результат взаємодії розгалуженої сукупності потреб, інтересів і ціннісних орієнтацій окремих індивідуумів та їх об'єднань. 6. Механізм формування особистісної ролі у системі макро- та мікросоціальних військово-силових стосунків, індивідуального стилю міжособистісних відносин з іншими учасниками силового процесу. 7. Механізм адаптації (пристосування) соціальної групи, суспільства і держави до динамічних умов глобальної життєдіяльності в координатній системі “війна - мир” з метою забезпечення оптимальних умов їх функціонування. 8. Механізм саморегуляції суспільної поведінки великих соціальних груп і всього суспільства загалом, в основі чого перебуває взаємодія мотиваційної (внутрішньої) і стимуляційної (зовнішньої) підсистем людської життєдіяльності, сукупність яких утворює диспозиційну систему групового або загальносуспільного рівнів. 9. Механізм формування ціннісно-орієнтаційної єдності суспільства у військових питаннях в умовах силового впливу провідних суб'єктів геополітики на довколишні держави. Водночас слід мати на увазі, що дія вищезазначеної системи соціально-психологічних механізмів рефлексії військових потреб та інтересів в умовах певного суспільства обов'язково коригується його національно-етнічними характеристиками, які істотно впливають на практичне вирішення проблеми військової могутності за конкретно-історичних обставин еволюції державотворчого процесу. Враховуючи сукупність негативних чинників розвитку військової сфери України на протязі 1990-х рр., підкреслюється, що соціально-психологічні механізми усвідомлення військово-силової проблематики у сучасному українському суспільстві та його державі - розрізнені, фрагментарні, різноспрямовані фактори соціально-політичної взаємодії, які недостатньо поляризуються загальносуспільною позицією стосовно важливості оборонних проблем України.

Особливе місце займає аналіз наявного стану та перспектив розвитку державних механізмів формування (підтримання) військової могутності сучасної України. До таких механізмів автор відносить:

1. Державно-політичний механізм формування військової могутності України.

2. Юридично-правовий механізм забезпечення військової могутності Української держави.

3. Механізм структурно-функціональної оптимізації Збройних Сил України як провідного суб'єкта забезпечення її військової могутності.

4. Кадровий механізм забезпечення ВМД.

5. Фінансово-економічний механізм формування ВМД.

6. Механізм цивільного контролю над процесами формування і використання ВМД.

7. Механізм державно-патріотичного забезпечення ВМД.

Звертається увага на якісну недосконалість у першу чергу фінансово-економічного забезпечення військової сфери України, на необхідність подальшого доопрацювання юридично-правового, кадрового, патріотичного механізмів формування ВМД, а також механізму цивільного контролю над її наявним станом. Констатується нерівномірний характер впливу вищеперелічених механізмів на якість військової могутності Української держави, наслідком чого є виконання державно-політичним механізмом компенсуючої ролі стосовно інших механізмів з метою забезпечення обороноздатності України.

Заходами практичної реалізації державно-політичного механізму формування військової могутності України стали: а). Процес усвідомлення політичним керівництвом держави необхідності збройного гарантування суверенітету, незалежності, територіальної цілісності та неподільності України від нападу ззовні у мінливому геополітичному середовищі сучасної Європи і світу. б). Процес визначення концептуальних засад якості військового будівництва в Україні, пов'язаного із самоідентифікацією держави у координатних системах “ядерність - без'ядерність”, “блоковість - позаблоковість - нейтральність”. в). Процес безпосереднього планування органами державної влади заходів військового будівництва в умовах політичної незалежності, прикінцевою метою яких стала трансформація дислокованих на території України збройних контингентів (за винятком ядерних сил) у Збройні Сили України. г). Процес правового забезпечення військового будівництва в Україні. д). Процес створення органів управління військовою сферою України та безпосереднє керівництво їх життєдіяльністю. е). Процес формування соціально-політичної єдності народу України стосовно оборонних проблем, створення у суспільній свідомості позитивного іміджу армії України як ключового елементу Воєнної організації держави. є). Процес залучення України до міжнародних роззброювальних програм, підтримання та виконання нею міжнародних угод і домовленостей, спрямованих на зниження рівня військового протистояння на континенті та у світі шляхом обмеження чисельності збройних сил, зменшення кількості звичайних озброєнь, ліквідації окремих видів зброї масового знищення. ж). Процес участі України у формуванні нової архітектури європейської і світової безпеки, у структурі яких національний, регіональний та глобальний рівні військової безпеки у їх взаємозв'язку продовжують відігравати вагому роль. з). Процес нормалізації військово-політичних контактів України із суміжно-прилеглими державами, у переліку яких принципове значення має урегулювання комплексу питань військового спрямування з Російською Федерацією та іншими державами СНД. и). Процес визначення та оптимізації системи зовнішньополітичних відносин Української держави з військово-політичними блоками (організаціями) сьогодення, серед яких особливе місце займає прикордонна з Україною Організація Північноатлантичного договору (НАТО). і). Процес фактичної реалізації планів та програм військового будівництва в Україні, розрахованих на період 2005-2015 рр.

До здобутків Української держави, що мають позитивне військово-політичне значення, слід віднести процес формування сукупності міжнародних гарантій незалежності України - змістовно споріднених документів, підписаних насамперед державами-членами Ради Безпеки ООН, державами НАТО, країнами СНД, що визначають принципи та умови підтритання Україною незалежного державного статусу, політичного суверенітету і територіальної цілісності.

У третьому розділі дисертації “Військова політика і військова могутність України: діалектика взаємозв'язку та взаємостимулювання” здійснюється аналіз природи військової політики сучасної держави на засадах синергетичної методології. Військова політика визначається як частина загальної політики певних соціальних сил, держав та створених ними спеціальних інститутів влади, які здійснюють підготовку і використання засобів збройного насильства для досягнення певних державних або загальнолюдських цілей, для ведення війни чи протидії її розв'язанню. Досліджуються суб'єкт-об'єктна залежність, функції, цільова спрямованість (мета), структура, ідейно-теоретична та організаційно-практична спрямованість військової політики сучасної держави. Основу військової політики складають специфічні процеси суспільної самоорганізації, що виникають як групова реакція на силові виклики зовнішнього соціального середовища, характер взаємодії з яким передбачає іманентне існування, а в окремих випадках - ескалацію та практичну об'єктивацію небезпек і загроз для подальшого самодостатнього розвитку державно організованого соціуму. У такому випадку вищезазначені соціально-психологічні механізми рефлексії проблематики військової могутності виступають насамперед як сукупність самоорганізаційних основ виникнення та подальшої еволюції військової політики державного утворення, тоді як державні механізми формування військової могутності доцільно віднести до упереджено сформованих, а відтак організованих факторів оптимізації військової політики держави. У практиці абсолютної більшості держав світу спостерігається складна взаємодія, комбінування обох зазначених сторін військово-політичної діяльності.

Дисертант формулює висновок, у відповідності з яким пильна увага сучасної держави до комплексу військово-політичних проблем (в тому числі формування нею економічно виправданого та політично доцільного рівня військової могутності, утримання національних збройних сил та участь у міжнародному військовому співробітництві) є відповіддю державних органів на нелінійність, дискретність, непередбачуваність розвитку соціально-політичного та природно-екологічного середовища, високу імовірність виникнення та ескалації форс-мажорних обставин, що загрожують самодостатньому державному існуванню.

Дисертант зосереджує увагу на визначенні сутнісних особливостей розвитку системи військово-політичних взаємовідносин України з Російською Федерацією як державою, геополітичне значення якої зберігається на світовому рівні. Досліджуються нормативно-правова основа співробітництва обох держав у військовій сфері, проблеми їх взаємодії у військово-технологічній та організаційно-практичній площинах. З метою виявлення принципових відмінностей їх військової політики здійснюється порівняльний аналіз геополітичних пріоритетів України і РФ, сукупність яких визначає специфіку національно-державних варіантів формування військової могутності та практичного використання її можливостей. На основі аналізу Концепції національної безпеки РФ (2000 р.) та Воєнної доктрини РФ (2000 р.) підкреслюються нові акценти російського державно-політичного керівництва стосовно ядерної зброї, що не може не впливати на позицію України з питань подальшого розвитку власної оборонної структури.

Загальний рівень співробітництва України та Російської Федерації у військовій сфері визначається як такий, що не відповідає потребам і можливостям найбільших слов'янських держав планети. Основу такого явища визначає відмінність національних інтересів, геополітичних орієнтирів та механізмів їх реалізації, реалізовуваних Києвом і Москвою у площині реальної політики.

Логічним доповненням до матеріалів, пов'язаних із східним вектором розвитку військової політики Української держави, є систематизація автором особливостей її взаємодії з державами Заходу, у першу чергу з НАТО. Досліджується специфіка участі України у виконанні заходів, запропонованих Радою Євро-Атлантичного Партнерства (РЄАП), програмою “Партнерство заради миру” (ПЗМ), Хартією про особливе партнерство між Україною і НАТО, Державною програмою співробітництва України і НАТО. Підкреслюються відмінності у ставленні до Альянсу законодавчої та виконавчої гілок влади в Україні, продемонстровані ними на протязі 1990-х рр. Якщо вертикалі президентської та виконавчої влади у державі виходять з політичної необхідності та практичної доцільності взаємодії Києва і Брюсселя при вирішенні комплексу загальноєвропейських питань, то вищі органи виконавчої влади в Україні займають здебільшого стримано-критичну позицію стосовно Організації Північноатлантичного договору та перспектив подальшої співпраці з нею. Особливо контрастно така відмінність проявилась під час проведення НАТО антиюгославської операції “Союзницька сила” у березні-червні 1999 р.

Враховуючи безпосереднє межування України і НАТО, практичну конструктивність взаємодії сторін на протязі минулого десятиріччя, високу вірогідність подальшого розширення Альянсу на Схід, в дисертації наголошується на необхідності подальшого розвитку співробітництва Києва з Брюсселем за умови активного відстоювання Україною національних інтересів у загальному масиві міждержавних контактів з державами Заходу. Органи президентської та виконавчої влади України на протязі 1990-х рр. обґрунтовано розглядали взаємодію обох сторін як продуктивний шлях мінімізації викликів і загроз для молодої держави, як опосередковане джерело підвищення рівня національної безпеки України в умовах продовження перехідних процесів у нестійкому середовищі постсоціалістичної Європи за рахунок взаємодії із системним утворення підвищеної структурно-функціональної стійкості - військово-політичним об'єднанням НАТО.

Четвертий розділ “Еволюція військової могутності Української держави у контексті розвитку європейської геополітики 1990-х років” започатковується розкриттям життєво важливих пріоритетів геополітичної стратегії України, без вирішення яких поступальний розвиток держави неможливий. Автор, опираючись на відповідні матеріали Національного інституту стратегічних досліджень та Національного інституту україно-російських відносин, доповнює їх зміст порівняльним аналізом процесів формування національних моделей військової могутності у державах, що межують з Україною на суші або прилеглі до неї в акваторії Чорного моря - у Польщі, Словаччині, Угорщині, Румунії, Болгарії, Туреччині, Російській Федерації, Білорусі, Молдові, Грузії. Дисертант доходить висновку щодо чітко вираженої уваги державно-політичних сил у суміжно-прилеглих країнах до комплексу їх оборонних проблем, до універсальності завдання формування національних варіантів ВМД на постсоціалістичному геополітичному просторі. Геополітична поведінка України, конструювання якої протягом 1990-х рр. було не лише започатковане, але й апробоване на європейському “геополітичному полігоні”, передбачає подальше удосконалення механізмів комплексної взаємодії із вищепереліченими державами, в тому числі у військовій площині.

У розділі досліджується миротворча активність Української держави, продемонстрована нею на протязі минулого десятиріччя у ряді країн Європи, Азії, Африки, Латинської Америки. Стосовно національного варіанту військової могутності миротворча активність України означає цілеспрямоване використання державотворчою елітою політичного потенціалу військової могутності з метою компенсації загального стану її недосконалості (асиметричності) на перехідному етапі державної еволюції. Акцентується увага на тій обставині, що формування на основі Збройних Сил України миротворчих частин і підрозділів та їх практичне використання є реальною трансформацією військової могутності Української держави у її військову силу. Свідченням підвищеної уваги державних органів до проблематики миротворчості став Закон України “Про участь України в міжнародних миротворчих операціях” від 23 квітня 1999 р. У роботі аналізуються причини обмеженої участі України у миротворчих операціях на теренах СНД. Дисертант прогнозує продовження у ХХІ ст. активної миротворчої поведінки України у різних регіонах планети у випадку підготовки та проведення миротворчих операцій лише трьома наддержавними інституціями: ООН, ОБСЄ, Багатонаціональними силами, що створюються за згодою Ради Безпеки ООН, дії яких перебувають під загальним контролем Ради.

У роботі порушується проблема впливу останньої європейської війни ХХ ст. - антиюгославської операції НАТО “Союзницька сила” (1999 р.) на якісне удосконалення процесу подальшого формування військової могутності Української держави. Висвітлюються посткосовські акценти у діяльності законодавчої та виконавчої гілок влади України, органів керівництва Збройними Силами та національним військово-промисловим комплексом. Аналізується політична доцільність трансформації Державної програми будівництва та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 р. у Державну програму реформування та розвитку Збройних Сил на період до 2005 р. На основі аналітичного осмислення ходу та наслідків війни на Балканах формулюється сукупність уроків, актуальних для національних державотворчих сил в умовах поступової ескалації фактору сили у міжнародних відносинах.

Автор загострює проблему змістовної узгодженості військово-реформаційних заходів у державі з її міжнародно-правовими зобов'язаннями, відповідності динамічного коригування оборонних структур та планів України правовим нормам ООН і ОБСЄ. У загальному переліку документів, дія яких має відбитися на кількісно-якісних характеристиках ВМД, особливе місце займає Кодекс поведінки стосовно військово-політичних аспектів безпеки, прийнятий державами-учасницями ОБСЄ 3 грудня 1994 р. та підтверджений Хартією Європейської безпеки від 18 листопада 1999 р.

У Висновках підбиті основні підсумки дослідження.

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що виявляється у створенні системологічної концепції військової могутності Української держави - комплексного показника досконалості національної оборонної сфери. Створення такої концепції передбачало осмислення сукупності військово-політичних проблем, що виникли в процесі розгортання державотворчого процесу в Україні 1990-х рр, вироблення теоретико-методологічних засад їх вирішення, врахування зарубіжного і вітчизняного досвіду військового будівництва, уточнення понятійно-категоріального апарату політологічного аналізу явища ВМД, здійснення порівняльного аналізу різних форм військової могутності як в історичному минулому, так і в сучасних умовах, визначення специфічних особливостей українського суспільства та його держави стосовно забезпечення національної обороноздатності, розробку сучасної моделі військової могутності Української держави, яка повинна відповідати природі вітчизняної державності і гарантувати військову (національну) безпеку.

Основні наукові та практичні результати дисертації полягають у наступному.

Військова могутність України у широкому розумінні її структурно-функціональної природи - явище, яке, розвиваючись та ускладнюючись упродовж всіх 1990-х рр., стало помітним чинником впливу на перебіг численних державотворчих акцій не лише зовнішньо-, але й внутрішньополітичної спрямованості. Головним показником набуття Україною системних оборонних характеристик став процес розбудови національних Збройних Сил як провідного суб'єкта забезпечення ВМД. Фрагмент Радянської Армії, дислокований на території України у серпні 1991 р., у мінімальній мірі відповідав принципово новим військово-політичним завданням, що постали перед новою незалежною державою. Відповідно, ствердження державно-політичної незалежності України виявилось фактично синхронізованим у часі з процесом розробки концептуальних підходів та базових документів, які повинні були визначати сутнісні риси її військової могутності - Концепції оборони та будівництва ЗС України, Воєнної доктрини України, Державної програми розвитку озброєння та військової техніки. Головними принципами, які на початку 1990-х рр. лягли в основу якості та спрямованості військово-політичних, військово-соціальних, військово-технічних перетворень в Україні, стали орієнтація державотворчої еліти на виключно оборонну модель національної Воєнної організації, самопозбавлення Україною статусу ядерної держави, рішуче скорочення особового складу Збройних Сил та надмірної кількості озброєнь, оснащення армійських структур найсучаснішими зразками збройної боротьби та військової техніки, орієнтація національного оборонно-промислового комплексу на виробництво їх перспективних зразків.

Військова політика України впродовж усіх 1990-х рр. стала вагомим напрямком прояву її зовнішньополітичної активності, а також чинником, що у достатній мірі визначав стабільність та прогнозованість внутрішньодержавних перетворень. Україні вдалося виконати сукупність військово-політичних заходів, окремі з яких (у першу чергу, ядерне роззброєння молодої держави) мали світове значення.

Етапами формування військової могутності України стали:

1991-1996 рр., у часових межах яких були створені основи національної обороноздатності, в тому числі основи Збройних Сил України та інших силових органів держави;

1997-2000 рр., які дозволили подолати ситуативні фактори еволюції військової могутності України та перейти на планову основу її подальшого забезпечення. Головним аргументом на користь такого твердження стала Державна програма будівництва та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 р.

У постсоціалістичній Україні відбувся прояв соціально-психологічних механізмів усвідомлення проблематики ВМД як необхідного елементу політичної свідомості суспільства, а також поступове створення відповідних державних механізмів забезпечення ВМД: державно-політичного, юридично-правового, структурно-функціональної оптимізації Збройних Сил, кадрового, фінансово-економічного, цивільного контролю за формуванням та використанням, державно-патріотичного забезпечення. Проте можливості їх впливу на вирішення національних оборонних проблем виявились далеко нерівномірними.

Наслідки масштабних перетворень у державі та у суспільстві засвідчили, що позитивні військово-політичні досягнення України урівноважились сукупністю негативних явищ, які у майбутньому можуть деструктивно відбитися на загальному рівні національної обороноздатності. По-перше, в Україні на початку 1990-х рр. не було проведене прогнозування на найближчу та середньострокову перспективу можливих змін основних показників економіки держави в нових умовах її функціонування, що не могло не вплинути на військову сферу України. По-друге, недостатньо враховувались ресурсні обмеження та надто високі темпи виведення з експлуатації наявних озброєнь через вичерпаність ресурсів та моральну застарілість їх окремих зразків. По-третє, не було розроблено достатньо обґрунтованих шляхів компенсації можливих наслідків взаємозалежності оборонно-промислового комплексу України та оборонної промисловості Росії на випадок прояву негативних тенденцій у військово-технічному співробітництві з РФ.

Сукупність допущених помилок негативно позначилась на змісті основного регулятора військових перетворень - на Воєнній доктрині України. Документ, прийнятий у 1993 р., визначав, що Україна повинна бути готова до організації ефективної оборони сухопутних і морських кордонів на всіх напрямках, до забезпечення повітряно-космічної оборони. Не менш амбіційною була орієнтація на збалансоване будівництво видів Збройних Сил, родів військ та спеціальних військ, на пріоритет розвитку високоточної зброї підвищеної могутності, сил і засобів розвідки, повітряно-космічної оборони, радіоелектронної боротьби, ракетних військ, авіації та аеромобільних частин, перспективних типів надводних кораблів і підводних човнів. Реалізація таких положень, не підкріплена попередньою оцінкою вартості сучасних озброєнь та можливостей національної оборонної промисловості, виявилась недосяжною. Мало того, вона зобов'язовувала військово-політичне керівництво держави до створення Збройних Сил із досить значною кількістю особового складу та військової техніки. Розпливчатість положень доктрини стосовно безпеки держави та військових загроз робила проблематичним планування варіантів безпосереднього бойового застосування об'єднань, з'єднань, частин та підрозділів.

Цілком природно, що за таких умов компенсуючі можливості стосовно згаданих у дослідженні недоліків процесу формування національної обороноздатності продемонстрував політичний потенціал забезпечення військової могутності Української держави. Безпосередніми виразниками активного використання державними структурами політичного потенціалу військової могутності України стали:

1. Активне створення українською державотворчою елітою системи міжнародно-правових гарантій політичної незалежності України з опорою на відповідні позиції держав, що є постійними членами Ради Безпеки ООН. Доцільно акцентувати увагу на складності і суперечливості самого процесу створення системи таких гарантій: якщо погляди Великобританії, КНР, США і Франції стосовно міжнародного підтримання державного статусу, політичного суверенітету та територіальної цілісності України були оприлюднені у 1994 р. і відтоді не змінювались, то шлях до їх доповнення аналогічною політичною позицією з боку РФ продовжився до 1997 р. (до моменту підписання 31 травня Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією) з прихованою вірогідністю його суб'єктивного трактування з боку Москви у несприятливих для Києва політичних обставинах.

2. Створення і підтримання у дієздатному стані розгалуженої системи контактів України з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО) при відсутності прямих заяв військово-політичного керівництва держави щодо входження України в Альянс на правах повноправного члена. Київ і Брюссель поступово сформували кількарівневу модель багатосторонньої взаємодії, "поверхами" якої, демонструючи тенденцію якісного удосконалення, стали: Рада Північноатлантичного Співробітництва (РПАС), трансформована у Раду Євроатлантичного Партнерства (РЄАП), Програма "Партнерство заради миру" (ПЗМ), Хартія про особливе партнерство між Україною і НАТО, Державна програма співробітництва України і НАТО на 1998-2001 рр., розроблена за участю представників Альянсу. Згідно з переліком визначених Програмою заходів понад 60% з них припадає на Збройні Сили України як головний елемент ВМД. Інших прикладів такої тісної співпраці держав у вирішенні спільних проблем безпеки на пострадянському геополітичному просторі не існує. Активна співпраця Києва і Брюсселя посилила зовнішні гарантії національної безпеки України, а також створила умови для більш активного входження держави у міжнародні структури безпеки.

3. Правова нормалізація відносин з усіма державами, що межують з Україною, насамперед з тими, які надмірно експлуатували тему територіальних претензій до неї. Особливе значення мало підписання у 1997 р. вищезазначеного Договору з Російською Федерацією, а також Договору про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією, ратифікація яких парламентами задіяних сторін мінімізувала можливості силового перерозподілу кордонів України у відповідності із державно-політичними концепціями територіального владарювання, властивих історичному минулому.

4. Налагодження системи двостороннього військово-політичного і військово-технічного співробітництва в межах СНД, зосередження уваги на оптимізації міждержавних (в тому числі і військових контактів) з Російською Федерацією як центром геополітичного впливу світового значення. Подальше розгортання міждержавного діалогу у форматі СНД, як вважають офіційні представники України, має перспективи істотного посилення насамперед на двосторонній основі, оскільки документи Співдружності, підписані протягом 1990-х рр. лідерами всіх дванадцяти республік, у більшості випадків деформувались на користь національних інтересів держав СНД і, відповідно, лишились недовиконаними. Таку ж неефективність продемонстрували Ташкентські домовленості країн Співдружності щодо створення єдиного оборонного простору від Бреста до Владивостока, від пролонгації яких у 1999 р. відмовились Узбекистан, Грузія та Азербайджан. В той же час формування в межах СНД регіональних наддержавних об'єднань на зразок ГУУАМ (так само як і на зразок Союзу Росії та Білорусі) може виявитись більш життєздатним варіантом їх спільної зацікавленості у розв'язанні назрілих геополітичних проблем, в тому числі військового характеру.

5. Активна участь України у перебігу миротворчих акцій відразу у кількох регіонах планети, у першу чергу - на Балканському півострові, в Африці, на Близькому Сході, наслідком чого стало формування сприятливого військово-політичного іміджу держави, створення органів військового управління, здатних до виконання міжнародних завдань. Кваліфікована миротворчість у широкому діапазоні її реалізації, як засвідчує досвід останнього десятиріччя, перетворюється в суттєвий резерв посилення військово-політичних можливостей держави, дозволяє навіть в умовах недофінансування військової сфери отримувати необхідний досвід бойового застосування окремих частин і підрозділів, а також, що має особливе значення, накопичувати військово-мобілізаційні резерви, підготовлені у відповідності з міжнародними вимогами.

6. Виваженість та послідовність зовнішньополітичних дій Києва при урегулюванні регіональних проблем (у першу чергу Придністров'я та Косово), що відіграло помітну роль на виборах України непостійним членом Ради Безпеки ООН на період 1999-2001 рр. Україна, приділяючи значну увагу військовим подіям на Європейському континенті у контексті оптимізації процесу розвитку національного варіанту військової могутності, свідомо зосереджує підвищену увагу на балканських подіях, враховує наслідки військових операцій на Балканах при подальшому розвитку національної оборонної сфери.

Суттєві зміни військово-політичної обстановки у світі та у Європі, характер воєнних конфліктів сучасності, форми і способи застосування в них збройних сил стимулювали істотні зміни в усвідомленні подальших перспектив розвитку військової могутності України. У листопаді 1999 р. Президентом України було прийняте рішення щодо внесення коректив у Державну програму будівництва та розвитку Збройних Сил України. Згідно з розпорядженням Президента України у грудні того ж року було створено міжвідомчу робочу групу на чолі з Міністром оборони України. До складу групи увійшли представники Верховної Ради України, Ради національної безпеки і оборони України, Кабінету Міністрів України, Генеральної військової інспекції при Президентові України, Міністерства оборони України, Міністерства фінансів України, Міністерства промислової політики України, Міністерства освіти України, Міністерства закордонних справ України, Міністерства економіки України, Державного комітету зв'язку та інформатизації України, Національного інституту стратегічних досліджень.

Результати роботи групи, оприлюднені наприкінці 2000 р., засвідчили прагнення військово-політичного керівництва держави закріпити досягнуте: на основі раніше створених елементів військової могутності України вирішити проблему удосконалення у першу чергу їх функціональних характеристик, а також актуалізувати інші потенціали ВМД - організаційний, управлінський, науковий (науково-технологічний) і соціальний. Державна програма реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 р. стала нормативно-правовим закріпленням саме такого бажання національних державотворчих сил. Програма має за мету створення за принципом оборонної достатності сучасних Збройних Сил України - оптимальних за чисельністю, мобільних, добре озброєних, всебічно забезпечених та навчених військ (сил), які були б спроможні виконати покладені на них завдання у будь-яких умовах обстановки і які в той же час не були б занадто обтяжливі для держави. Програма закладає фундамент перетворень у військовій сфері України за межами 2005 р. Такий висновок стосується подальшої оптимізації структури та чисельності Збройних Сил України, удосконалення системи комплектування тощо. Проте не менш вагомим орієнтиром Програми є синтез законодавчих, соціально-економічних, науково-технологічних, екологічних підходів до вирішення оборонних проблем всього суспільства. Таким чином, підвищення уваги державних органів до якісного удосконалення оборонних можливостей України, досі забезпечуваних здебільшого політичним потенціалом її військової могутності - реальність військового планування кількох останніх років.

В той же час Україні конче потрібні нові правові регулятори подальшої еволюції її військової могутності. Це, як мінімум, нові редакції Концепції національної безпеки та Воєнної доктрини, а також нове обгрунтування вигляду Збройних Сил України на часовому рівні не нижчому, аніж 2015 р. Не менш потрібними документами залишаються Концепція озброєння ЗС України та інших військових формувань, а також Концепція реструктуризації та розвитку оборонно-промислового комплексу, відсутність яких не дозволяє оптимізувати структурно-функціональні нормативи економічного потенціалу військової могутності України. Відповідно, військово-політичним побажанням залишаються Державна програма розвитку озброєнь і військової техніки, а також Державна програма реструктуризації та розвитку оборонно-промислового комплексу України.

Нова редакція Закону України "Про оборону України" від 5 жовтня 2000 р. передбачає, що фінансування потреб національної оборони держави здійснюється виключно за рахунок Державного бюджету України в обсягах, розмір яких визначається щорічно Законом України "Про Державний бюджет України", які забезпечують належне виконання завдань оборони, але не менш 3% від запланованого обсягу валового внутрішнього продукту. На наш погляд, більш доречним став би Закон України "Про оборонний бюджет", який би визначав принципи, порядок та особливості формування оборонного бюджету, в тому числі витрати на реструктуризацію оборонно-промислового комплексу та підвищення його можливостей, а також відповідальність Міністерства фінансів за своєчасне фінансування оборонного замовлення. На практиці це означало б поліпшення роботи фінансово-економічного механізму забезпечення ВМД, роль якого на сьогодні залишається мінімальною.

Оприлюднена у 1999 р. Національна програма патріотичного виховання громадян України також не може розглядатися як довготривалий суспільний регулятор. У випадку оновлення вищезазначених документів вона повинна бути переглянута у напрямі посилення можливостей духовного потенціалу забезпечення військової могутності України, перетворення патріотичного механізму формування ВМД у дійовий чинник громадянської соціалізації наявних соціальних груп українського
суспільства.

Необхідність підтримання ВМД на задовільному рівні - вимога часу, яка не може бути ні анульованою, ні автоматично вирішеною будь-якою країною світу. Динамічне накопичення сутнісних змін у військових сферах як державного, так і коаліційного рівнів є реальністю сучасної геополітики. На протязі 1990-х рр. Україні вдалося знизити тиск ситуативних факторів на еволюцію ВМД, посилити прогнозованість та контрольованість процесу розвитку національної оборонної сфери з боку органів державної влади. В той же час головною небезпекою у площині військово-силового гарантування незворотності національного державотворення є затягнуте у часі виконання політичним потенціалом військової могутності Української держави компенсуючих стосовно інших потенціалів функцій з метою забезпечення національної обороноздатності. Україна, маючи наміри і надалі опиратись на принципи позаблоковості та без'ядерності, постає перед необхідністю оптимізації власної військової могутності на основі системної (симетричної) взаємодії якомога
більшої кількості потенціалів, що перетворює проблему формування ВМД у одне із найскладніших завдань продовження державотворчого процесу.

Список опублікованих праць за темою дисертації

Монографія

1. Військова могутність України: теоретико-методологічні засади формування і розвитку (політологічний аналіз досвіду 1990-х років). - К., Ірпінь: Перун, 2000. - 448 с. - 23,5 д.а.

Рецензії: Якушик В. Військова могутність України: політичні аспекти теоретичного планування та практичного втілення // Людина і політика. - 2000. - № 6. - С. 83-84.; Бебик В.М. Військова могутність України як необхідна політична передумова продовження державотворчого процесу // Трибуна. - 2001. - № 3-4. - С. 38.

Статті у наукових виданнях та інші публікації

2. Проблеми розбудови Збройних Сил на сторінках вітчизняної преси // Нова політика. - 1995. - № 1. - С. 26-31 (0,4 д.а.).

3. Військова могутність в сучасній багатомірності світу // Віче. - 1999. - № 6. - С. 105-115 (0,5 д.а.).

4. Тенденції розвитку сучасних армій: орієнтир для України // Трибуна. - 1999. - № 7-8. - С. 25-27 (0,5 д.а.).

5. Військова сила, цінності демократії та національні інтереси: варіанти взаємодії у сучасному світі // Людина і політика. - 1999. - № 6. - С. 48-55 (0,7 д.а.); 2000. - № 1. - С. 35-41 (0,6 д.а.).

6. Миротворчість як військова форма прояву зовнішньополітичної активності України // Наукові записки Національного університету “Києво-Могилянська академія”. - Том 12. Політологія. - С. 88-95 (0,4 д.а.).

7. Нове століття - нові війни? Спроба футурологічного конструювання ймовірних воєнних зіткнень ХХІ століття // Віче. - 2000. - № 1. - С. 120-131 (0,8 д.а.).

8. Військове співробітництво України і Росії між полюсами реальності та ірреальності (геополітичний аналіз) // Людина і політика. - 2000. - № 2. - С. 45-56 (0,8 д.а.).

9. Фактор НАТО у формуванні військової могутності Української держави // Людина і політика. - 2000. - № 3. - С. 24-33 (0,7 д.а.).

10. Військова могутність незалежної України: міф чи реальність? // Трибуна. - 2000. - № 3-4. - С. 26-27 (0,3 д.а.).

11. Право і зброя (“конвеєр смерті” крізь призму міжнародно-правових заборон і обмежень) // Право України. - 2000. - № 7. - С. 105-109 (0,5 д.а.).

12. Військова реформа в Україні: необхідність? вимушеність? приреченість? // Людина і політика. - 2000. - № 5. - С. 72-81 (0,7 д.а.).

13. У силовому середовищі. Військова могутність суміжних держав як проблема геополітичного визначення України // Політика і час. - 2000. - № 7-8. - С. 11-18 (0,7 д.а.); № 9-10. - С. 16-25 (1 д.а.).

14. “Європеїзація” системи оборони? Теорія і практика створення європейських збройних сил (у співавторстві з В.М.Голишевим) // Політика і час. - 2000. - № 11-12. - С. 38-46 (0,7 д.а.).

15. Прохолода над Атлантикою. Ускладнення російсько-американських міждержавних взаємин як реальність сучасної геополітики // Трибуна. - 2000. - № 11-12. - С. 33-34 (0,2 д.а.).

16. Соціально-психологічні основи оборонного мислення людини і суспільства // Нова політика. - 2000. - № 6. - С. 57-62 (0,4 д.а.).

17. Збройні Сили в українському суспільстві: соціальна трансформація і національна безпека // Збірник наукових праць Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України. - 2000. - Випуск 11. - С. 86-93 (0,5 д.а.).

18. Косово-1999. Балканське відлуння в Україні // Збірник наукових праць Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України. - 2000. - Випуск 12. - С. 55-60 (0,5 д.а.).

19. Методологічні основи дослідження військової політики сучасної держави // Збірник наукових праць УАПН “Сучасна українська політика. Політика і політологи про неї”. - 2000. - Випуск другий. - С. 242-256 (0,7 д.а.).

20. Політико-правовий механізм забезпечення військової могутності України: сучасний стан та перспективи розвитку // Збірник наукових праць Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України “Наукові записки”. - 2000. - Випуск 12. - С. 20-32 (0,7 д.а.).

21. Синергетика про військову політику сучасної держави // Збірник наукових праць Національного університету "Києво-Могилянська академія". - 2000. - Том 18. Політичні науки. - С. 77-83 (0,4 д.а.).

22. Армія США як чинник геостратегічного лідерства Вашингтона (“фотографія” військово-політичних можливостей Сполучених Штатів на старті ХХІ століття) // Людина і політика. - 2001. - № 1. - С. 101-110 (0,7 д.а.).

23. Міжнародні гарантії незалежності України - політична виправданість і необхідність. Та чи достатність? // Віче. - 2001. - № 2. - С. 55-63 (0,5 д.а.).

24. Трансформація військової сфери Російської Федерації: кількість, якість, спрямованість // Людина і політика. - 2001. - № 2. - С. 76-87 (0,7 д.а.).

25. Стратегическое партнерство? // Персонал. - 2001. - № 2. - С. 18-21 (0,2 д.а.).

26. Особливості законодавчого забезпечення національної безпеки Російської Федерації (погляд з України) // Право України. - 2001. - № 3. С. 116-119 (0,4 д.а.).

27. Незамінний елемент державної могутності. Військово-політичні орієнтири 43-го Президента США // Політика і час. - 2001. - № 4. - С. 16-24 (0,6 д.а.).

28. Держава як суб'єкт забезпечення військової могутності України // Збірник наукових праць Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України “Держава і право”. - 2001. - Випуск 9. - С. 480-490 (0,7 д.а.).

29. Проблемність у викладанні політології (У співавторстві з О.М.Вашутіним) // Нові технології навчання. Випуск 14. - К.: Інститут системних досліджень освіти Міністерства освіти України, 1995. - С. 130-136 (0,3 д.а.).

30. Методологічні основи визначення оборонної могутності держави і викладання політології у “суспільстві стримування війни” (У співавторстві з О.М.Вашутіним, М.Г.Демченком) // Проблеми освіти. Випуск 5. - К.: Інститут змісту і методів навчання Міністерства освіти України, 1996. - С. 135-141 (0,3 д.а.).

31. Від кількості до якості? Роздуми з приводу матеріально-духовної асиметрії у розвитку Української Армії (у співавторстві з О.Малченковим) // Спостерігач. - 1996. - № 29. - С. 15-19 (0,2 д.а.).

32. Концептуальні засади формування змісту сучасної військово-гуманітарної освіти (У співавторстві з В.С.Білоусом, О.М.Вашутіним) // Проблеми освіти. Випуск 7. - К.: Інститут змісту і методів навчання Міністерства освіти України, 1997. - С. 30-37 (0,4 д.а.).

33. Проблеми суспільної рефлексії Концепції національної безпеки України // Матеріали наукової конференції “Роль та місце воєнної розвідки у системі національної безпеки України”. - К.: МО України, 1997. - 0,5 д.а.

34. Актуальні проблеми формування військово-політичного світогляду у курсантів військових навчальних закладів України // Проблеми освіти. Випуск 10. - К.: Інститут змісту і методів навчання Міністерства освіти України, 1998. - С. 114-121 (0,4 д.а.).

35. Ядерна зброя на зламі тисячоліть: фактор стримування чи засіб самогубства? (У співавторстві з О.Малченковим) // Військо України. - 1998. - № 3-4. - С. 18-19 (0,2 д.а.).

36. Проблема родо-видової структуризації понятійно-категоріального апарату військової політології // Навчально-методичний збірник Київського інституту Сухопутних військ. - К., 1997. - С. 105-109 (0,2 д.а.).

37. Політична сфера України і оборона (Проблема осмислення та дидактичного використання категорії політичного потенціалу військової могутності держави) // Матеріали науково-методичної конференції “Концепція навчального процесу Об'єднаного інституту військової розвідки: стан, проблеми, перспективи”. - К.: МО України, 1998. - 0,5 д.а.

38. НАТО // Міжнародні військові організації. - К.: МО України. - 1998. - С. 3-4, 25-58, 112-113 (1,2 д.а.).