Розвиток протичовнової зброї надводних кораблів ВМФ Радянського Союзу в післявоєнний період (1945-1991 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ОБОРОНИ УКРАЇНИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

20.02.22 - військова історія

РОЗВИТОК ПРОТИЧОВНОВОЇ ЗБРОЇ НАДВОДНИХ КОРАБЛІВ ВМФ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ В ПІСЛЯВОЄННИЙ ПЕРІОД (1945 - 1991 РР.)

ВОЛОДІН Віталій Миколайович

Київ - 2008

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Важливою умовою зміцнення Української держави і збереження її суверенітету є підвищення рівня боєздатності Збройних Сил. Адже сучасна міжнародна обстановка характеризується динамічністю подій та нестабільністю воєнно-політичних процесів. Існує потенційна загроза виникнення збройних конфліктів, локальних і регіональних війн, їх ескалації та втягнення до них України.

Одним із напрямків забезпечення обороноздатності держави та створення високопрофесійних Військово-Морських Сил України є ретельне використання досвіду провідних країн СНД, а також ВМФ колишнього СРСР. У цьому аспекті актуального значення набуває використання досвіду застосування засобів вогневого ураження, пошуку та знищення підводних човнів.

Протичовнові кораблі вирішували широке коло завдань, головне з яких - боротьба з підводними човнами. З цією метою протичовнові кораблі ВМФ СРСР оснащувались різними видами протичовнової зброї, яка впродовж 1945 - 1991 рр. постійно удосконалювалася. Водночас, незважаючи на велику кількість літератури, присвяченої розвитку протичовнової зброї надводних кораблів, досліджень з питань її виникнення, основних напрямів розвитку, факторів, які на неї впливали, та аналізу подальших перспектив даного різновиду озброєння нині немає. Зважаючи на це, досвід застосування протичовнової зброї надводних кораблів ВМФ СРСР у післявоєнний період є корисним для розроблення рекомендацій щодо шляхів розвитку та вдосконалення протичовнової зброї надводних кораблів ВМС Збройних Сил України на сучасному етапі. Створення нових зразків зброї вимагало використання потужного наукового та виробничого потенціалу. Для проектування перспективних зразків протичовнової зброї необхідне розроблення відповідного тактико-технічного завдання. При його формулюванні суттєву допомогу може надати прогноз тенденцій та напрямків розвитку протичовнової зброї. Підтвердженням цього є директиви й накази Міністра оборони України та начальника Генерального штабу Збройних Сил України, які вимагають широкого впровадження в практику підготовки військ (сил) сучасних форм і способів їх застосування на підставі досвіду, набутого під час воєнних конфліктів та миротворчих операцій.

Наукове завдання дослідження - узагальнити досвід та визначити основні тенденції розвитку протичовнової зброї надводних кораблів Радянського Союзу після Другої світової війни, на основі чого запропонувати можливі напрямки врахування набутого досвіду в перспективному розвитку протичовнової зброї надводних кораблів ВМС Збройних Сил України.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано відповідно до плану наукової та науково-технічної діяльності Національної академії оборони України, кафедри історії війн та воєнного мистецтва як її структурного підрозділу: у науково-дослідній роботі (НДР) „Словник” автором підготовлено статті: “Надводні кораблі”, “Підводні човни”, “Протичовнова зброя”. На кафедрі оперативного мистецтва та тактики Севастопольського військово-морського інституту: в НДР за темою: “ВМС причорноморських країн” автором досліджено еволюцію підводних човнів ВМС причорноморських країн як одного із найважливіших факторів розвитку протичовнової зброї (шифр “Фіалка”, підсумковий звіт: вих. № 3/10 від 26 грудня 2002 року); у НДР за темою: “Дослідження ролі України у створенні протичовнових кораблів та їх зброї у післявоєнний період (1946 - 1991 рр.)” автором з'ясовано роль і місце кораблебудівного комплексу України у створенні та модернізації протичовнових кораблів ВМФ СРСР, а також проаналізовано результати випробувань протичовнової зброї на Чорному морі протягом 1946 - 1991 років (шифр “Внесок”, підсумковий звіт: вих. № 55 від 27 квітня 2005 року).

Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає у відтворенні цілісної картини розвитку й удосконалення протичовнової зброї надводних кораблів ВМФ СРСР у 1945 - 1991 рр., узагальненні історичного досвіду і розробленні рекомендацій щодо можливих напрямків розвитку протичовнової зброї надводних кораблів ВМС Збройних Сил України на сучасному етапі та в найближчій перспективі.

Досягнення визначеної мети передбачає вирішення таких завдань:

визначити стан наукової розробки теми, проаналізувати джерельну базу дослідження;

дослідити фактори, які впливали на розвиток протичовнової зброї надводних кораблів ВМФ СРСР у період, що досліджується, визначити напрямки вдосконалення та тенденції розвитку підводних човнів провідних країн світу як об'єктів ураження протичовновою зброєю надводних кораблів;

розглянути досвід і погляди щодо застосування протичовнової зброї надводними кораблями ВМФ СРСР у 1945 - 1991 рр.;

розкрити розвиток надводних кораблів ВМФ СРСР як носіїв протичовнової зброї та визначити внесок України в їх будівництво;

з'ясувати етапи та тенденції розвитку протичовнової зброї надводних кораблів ВМФ СРСР після Другої світової війни, визначити і відстежити зміни кількісних параметрів, які характеризують протичовнову зброю та обґрунтувати базу даних для прогнозування тенденцій її розвитку;

визначити можливі напрямки вдосконалення протичовнової зброї надводних кораблів у сучасних умовах і спрогнозувати розвиток протичовнової зброї на перспективу, надати рекомендації щодо використання позитивного досвіду у ВМС ЗС України.

Об'єкт дослідження: розвиток військово-морських озброєнь.

Предмет дослідження: розвиток протичовнової зброї надводних кораблів ВМФ СРСР після Другої світової війни.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційної праці є загальнонаукові принципи історизму, об'єктивності, системного підходу, дослідження явищ у їх розвитку, взаємозв'язку та взаємозалежності. Здобувачем застосовано як загальнонаукові (аналіз, синтез, індукція, дедукція, порівняння, статистичний метод), так і спеціальні методи історичного дослідження (історичний та логічний, порівняльно-історичний, проблемно-хронологічний).

Зокрема, застосування аналізу і синтезу дало можливість з'ясувати стан наукової розробки означеної теми, виявити чинники, які впливали на розвиток протичовнової зброї надводних кораблів. За допомогою історичного та логічного методів автор встановив періодизацію та тенденції розвитку підводних човнів провідних країн світу - потенційних противників СРСР - і протичовнової зброї надводних кораблів ВМФ СРСР у післявоєнний період. Використання спеціальних методів дозволило отримати фактичні дані зразків протичовнової зброї та оцінити їх бойові можливості. Статистичні данні та порівняння надали змогу здобувачеві проаналізувати зміни кількісних параметрів, які характеризують протичовнову зброю, з'ясувати напрямки її вдосконалення. Синтез та узагальнення сприяли розробленню автором можливих напрямків розвитку протичовнової зброї надводних кораблів ВМС України на перспективу, а також дозволили зробити загальні висновки дисертаційного дослідження.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від Другої світової війни до розпаду СРСР (1945 - 1991 рр.). Розглядаючи окремі аспекти дослідження, автор звертався і до більш раннього часу (початок ХХ ст., періоди Першої та Другої світових війн).

Наукова новизна одержаних результатів дисертаційної роботи полягає в комплексному вирішенні наукового завдання, яке до цього часу не було предметом спеціального дослідження, а саме:

більш ґрунтовніше, ніж у попередніх дослідженнях проаналізовано вплив основних факторів (науково-технічних, військово-технологічних та тактичних) на розвиток протичовнової зброї надводних кораблів після Другої світової війни;

розкрито характерні риси та тенденції розвитку протичовнової зброї надводних кораблів ВМФ СРСР після Другої світової війни;

узагальнено досвід застосування протичовнової зброї надводними кораблями ВМФ СРСР від Другої світової війни і до початку 90-х років ХХ ст.;

визначено кількісні параметри, які характеризують тактико-технічні дані протичовнової зброї, простежено їх зміни, а також обґрунтовано базу даних для прогнозування тенденцій її розвитку;

вперше з'ясовано технологічний та оборонно-промисловий внесок України в будівництво протичовнових кораблів ВМФ СРСР, виявлено тенденції і надано практичні рекомендації щодо можливих напрямків розвитку протичовнової зброї надводних кораблів ВМС ЗС України в сучасних умовах і на перспективу.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані:

для визначення пріоритетів розвитку протичовнового озброєння надводних кораблів ВМС ЗС України;

під час розроблення тактико-технічних вимог у процесі підготовки замовлень вітчизняній оборонній промисловості нових зразків протичовнового озброєння надводних кораблів;

у навчально-виховній роботі у вищих військових навчальних закладах у процесі викладання дисципліни “Еволюція мистецтва ведення війни”, “Історія війн та воєнного мистецтва”, “Оперативне мистецтво ВМС”, “Тактика ВМС”, “Бойове застосування озброєння та технічних засобів надводних кораблів” та ін.;

у подальших воєнно-історичних дослідженнях розвитку форм і способів бойового застосування ВМС у локальних війнах і збройних конфліктах другої половини ХХ століття, розвитку озброєння і військової техніки у сучасний період.

Особистий внесок здобувача. Одержані результати дослідження та їх публікації у фахових виданнях здійснено автором особисто.

Апробація результатів дисертації здійснювалася у вигляді доповідей на науково-практичних і науково-технічних конференціях: ІІІ науково-технічній конференції ВМС ЗС України “Стан і розвиток ВМС ЗС України на сучасному етапі. Проблеми розвитку морського озброєння і техніки” 19 листопада 2003 р., м. Севастополь; науково-практичній конференції СВМІ ім. П.С. Нахімова “Тенденції розвитку форм і способів застосування військ (сил) ВМС ЗС України у збройних конфліктах сучасності” 25 січня 2005 р., м. Севастополь; IV науково-технічній конференції ВМС ЗС України “Стан і розвиток ВМС ЗС України” 23-24 листопада 2005 р., м. Севастополь, а також на семінарах і засіданнях відповідних кафедр, зокрема кафедри історії війн та воєнного мистецтва Національної академії оборони України.

Публікації. Основні положення та висновки дисертації опубліковано в дев'яти наукових працях, з них шість - у наукових фахових виданнях, а також у тезах доповідей двох конференцій.

Структура роботи відповідає меті та завданням дослідження. Дисертаційна праця складається зі вступу, трьох розділів та висновків (обсяг тексту основної частини дисертації становить 174 с.), списку використаних джерел (255 найменувань) та 2 додатків, 73 таблиць, 57 ілюстрацій. Загальний обсяг дисертації - 287 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, проаналізовано доробки попередніх дослідників, сформульовано наукове завдання, мету дисертації, визначено об'єкт і предмет, охарактеризовано методи дослідження, з'ясовано наукову новизну та визначено практичне значення дослідження. Надані дані про публікації автора і реалізацію отриманих результатів.

У першому розділі “Історіографія та джерельна база дослідження” проведено аналіз наукової літератури і джерел з теми, що розглядається, а також здійснено вибір основних напрямків дисертаційного дослідження.

Стану, розвитку і перспективам удосконалення протичовнової зброї надводних кораблів ВМФ СРСР після Другої світової війни у радянській воєнній і воєнно-історичній науці приділялася певна увага, про що свідчать публікації з цієї тематики: дисертаційні праці, монографії, наукові статті, історичні нариси, мемуари, підручники і навчальні посібники тощо. З метою визначення стану наукової розробки досліджуваної теми дисертант проаналізував основну літературу стосовно протичовнової зброї надводних кораблів ВМФ СРСР саме за видами публікацій.

Серед дисертаційних досліджень, присвячених окремим аспектам означеної тематики, автор виділяє дисертації Р. Венікаса, Л. Колпакова та С. Шестакова, присвячені теорії використання протичовнової зброї для боротьби з підводними човнами. Зазначені роботи сприяли розробленню якісно нових зразків протичовнової зброї.

Для аналізу розвитку протичовнової зброї неабияке значення мають дослідження, в яких розглядається вдосконалення способів бойового застосування протичовнових сил і засобів. До них належать дисертації В. Амелешина, А. Козіна, Г. Винникова і В. Менькова, які розкривають окремі питання теорії воєнно-морського мистецтва, а саме: ведення бою надводних кораблів з підводними човнами.

На основі аналізу дисертацій попередників автор зробив такі висновки: по-перше, всі розглянуті дисертації не з військової історії, а з військових наук; по-друге, вони стосувалися теоретичних і практичних питань застосування протичовнової зброї надводних кораблів або ж специфічних технічних аспектів проблеми. Таким чином, обрана автором тема до цього часу не стала предметом воєнно-історичного дослідження.

Наявні монографії, які тією або іншою мірою розкривають розвиток протичовнової зброї надводних кораблів ВМФ СРСР у повоєнний період, за тематичною ознакою можна поділити на кілька груп.

До першої відносяться роботи, присвячені питанням кораблебудування та розвитку корабельного складу ВМФ Радянського Союзу, де розглядаються всі класи кораблів, у тому числі і протичовнові. Це доробки С. Бережного, п'ятитомна монографія колективу авторів за редакцією А. Васильєва і праця Б. Зубова, в яких розкривається розвиток кораблебудування в Україні. Аналіз даних, наведених у цих монографіях, дозволив автору по-новому означити проблему вдосконалення протичовнових сил і засобів ВМФ СРСР у частині, що стосується внеску України в їх розвиток.

До другої групи автор відніс праці, в яких висвітлюються дії підводних човнів у війнах і збройних конфліктах. Дії підводних човнів у період Першої та Другої світових воєн розкрито у фундаментальних роботах М. Павловича, А. Шталя, А. Александрова, В. Беллі та І. Ісакова, А. Міхельсена, Л. Єремєєва і А. Шергіна, Г. Буша, Л. Хіяйнена. Праці містять переважно опис бойових дій і аналіз тактики дій підводних човнів, а також відомості щодо розвитку їх матеріальної бази, озброєння. Вивчення зазначених доробків дало змогу виявити вплив дій підводних човнів і їх кількісного складу на розвиток протичовнових сил і засобів.

До третьої групи належать дослідження, що стосуються безпосередньо розвитку протичовнової зброї, її носіїв та застосування протичовнових сил і засобів у різних умовах. Об'єктом вивчення таких робіт є розвиток морського озброєння та застосування його окремих зразків у бою. Серед їх авторів слід назвати А. Андреєва, Р. Венікаса, М. Копилова, І. Логвінова, А. Петрова, Б. Родіонова та М. Новичкова, В. Чулкова, А. Широкорада. Вивчення цих робіт дало змогу порівняти основні параметри протичовнової зброї ВМФ СРСР і ВМС провідних країн світу.

Ще одна група монографічних праць розглядає історію воєнно-морського мистецтва, зокрема і післявоєнного періоду, та участь флотів у локальних війнах і збройних конфліктах. Доробок відомих фахівців-істориків Військово-Морської академії ім. А.А. Гречка А. Гаккеля, А. Замчалова і К. Пензина присвячено багатовіковому розвитку світового воєнно-морського мистецтва. Ґрунтовне дослідження розвитку тактики ВМФ здійснив М. Павлович, підготувавши протягом 1979 - 1990 рр. чотиритомну працю “Развитие тактики военно-морского флота”. В її останньому томі висвітлено розвиток тактики ВМФ у повоєнний час, застосування флотів у локальних війнах. Але розвитку протичовнової зброї приділено недостатньо уваги. Крім того, відсутні відомості про протичовнову зброю на початковому етапі її розвитку. У багатьох роботах, зокрема Г. Хорькова, Г. Аммона, С. Бережного, проаналізовано дії бойових кораблів у період Другої світової війни, наведено їх тактико-технічні характеристики.

Участь ВМФ СРСР у локальних війнах відображено в колективній монографії фахівців Інституту воєнної історії РФ за редакцією В. Золотарьова “Россия (СРСР) в локальных войнах и вооруженных конфликтах второй половины ХХ столетия”. В окремому розділі монографії містяться свідчення щодо розвитку протикорабельних крилатих ракет. Разом з тим інші види зброї і бойові сили флоту залишилися поза увагою авторів.

Вагомим матеріалом насичені дослідження В. Доценка, провідного російського фахівця з питань застосування флотів у воєнних конфліктах після Другої світової війни. Так, у праці “Флоты в локальных конфликтах второй половины ХХ века” розкрито воєнні дії на морі в ході локальних війн і збройних конфліктів, висвітлено участь ВМС різних країн у бойових діях. Проте слід зазначити, що застосування протичовнової зброї надводних кораблів автор у цьому дослідженні розглядає лише фрагментарно.

Окрему групу складають праці відомих флотоводців стосовно місця ВМФ СРСР у забезпеченні оборони держави, завдань, історії його будівництва та бойового застосування і перспектив розвитку. Серед них провідне місце посідають монографія адмірала флоту Радянського Союзу С. Горшкова “Морская мощь государства” та праці адмірала флоту І. Капітанця: “ Битва за мировой океан в “холодной” и будущих войнах”, а також “Флот в войнах шестого поколения”. Необхідно зазначити, що автори названих праць розвитку протичовнової зброї приділили незначну увагу.

Таким чином, аналіз монографічних праць, які стосуються досліджуваної теми, дозволяє стверджувати, що на цей час немає монографій, де комплексно, достатньо повно та глибоко відображений розвиток протичовнової зброї надводних кораблів ВМФ СРСР після Другої світової війни.

Наукові статті. Наукові статті становлять найбільшу за чисельністю частину історіографії розвитку протичовнової зброї надводних кораблів ВМФ СРСР після Другої світової війни.

Аналіз масиву наукових статей, які порушують питання розвитку протичовнової зброї, дозволяє зробити висновок, що жодна наукова стаття, зокрема через стислий обсяг публікацій, не розкриває достатньою мірою досліджувану проблему.

У підсумку автор зазначає, що розвиток протичовнової зброї надводних кораблів ВМФ СРСР у післявоєнний період у воєнно-історичній науці незалежної України не висвітлювався і не був предметом окремого дисертаційного дослідження.

Джерельну базу дисертаційного дослідження становить комплекс джерел, який складається з архівних матеріалів ряду російських і українських архівів та опублікованих документів (наказів, доповідей-довідок, настанов, описів та довідників).

Найбільш важливими для проведення дисертаційного дослідження є архівні матеріали. Ті, що використані у дисертації, містяться у фондах п'яти архівів: Архіву військової частини № 31303 (м. Санкт-Петербург), Архіву Військово-Морської академії ім. М.Г. Кузнєцова (м. Санкт-Петербург), Військово-Морського архіву Російської Федерації (м. Гатчина), Державного архіву м. Севастополя, Російського державного архіву ВМФ (м. Санкт-Петербург). Усього в роботі використано 45 архівних справ. Серед використаних архівних матеріалів - збірники праць, бюлетені, настанови, описи, правила, хроніки тощо.

Також важливими є документи, що містять узагальнення й аналіз досвіду бойового застосування протичовнової зброї під час ведення бойових дій і бойової підготовки. Досвід застосування протичовнової зброї радянським ВМФ висвітлено в післявоєнних бюлетенях мінно-торпедного управління ВМФ. У цих документах узагальнено досвід застосування глибинних бомб у бойових умовах, а також зазначено кількість глибинних бомб, витрачених на знищення або ушкодження одного підводного човна противника.

Крім того, автор проаналізував науково-дослідні роботи, зокрема, проведені І. Денісовим, А. Козіним, фахівцями мінно-торпедного управління ВМФ СРСР, а також звіти з узагальнення й аналізу досвіду застосування протичовнової зброї в процесі бойової підготовки протичовнових сил флоту, які становили науково-практичне підґрунтя конструкторських й інженерних розробок нових видів зброї і питань теорії та практики їх бойового застосування. Вивчення й аналіз праць цієї групи допомогли дисертанту виявити тенденції розвитку протичовнової зброї та способів її бойового застосування і вплив досвіду бойової підготовки на вдосконалення окремих параметрів протичовнової зброї.

До цієї ж групи джерел слід віднести численні бюлетені мінно-торпедного управління ВМФ СРСР, що містять відомості з аналізу практичного застосування протичовнової зброї, відомості щодо недоліків цієї зброї, виявлених у процесі застосування, експлуатації й обслуговування її на кораблях, систематизації відмов і виходів із ладу матеріальної частини зброї та озброєння. Аналіз матеріалу, наведеного в цих бюлетенях, дозволяє виявляти характерні вади протичовнової зброї і визначати тенденції її розвитку під час створення перспективних зразків. Ця група джерел також містить велику кількість керівних документів, що регламентують порядок бойового застосування протичовнових сил і засобів. Крім того, у низці документів містяться тактико-технічні дані протичовнової зброї.

Дисертант також використав керівні документи, які є нормативно-правовою базою діяльності та застосування Військово-Морських Сил Збройних Сил України.

Аналіз наукових досліджень, які тією чи іншою мірою стосуються розвитку протичовнової зброї надводних кораблів ВМФ СРСР після Другої світової війни, дав змогу дисертантові зробити висновок про те, що, незважаючи на наявність значної кількості джерел і численних наукових праць, присвячених протичовновій зброї надводних кораблів, донині практично відсутній всебічний аналіз розвитку засобів збройної боротьби на морі, а комплексне висвітлення проблеми розвитку протичовнової зброї надводних кораблів ВМФ СРСР у зазначений період дотепер не стало предметом спеціального дослідження. До того ж існуючі на сьогодні праці не містять комплексної характеристики розвитку протичовнової зброї та аналізу параметрів, що характеризують цю зброю.

У другому розділі - “Фактори, що впливали на розвиток протичовнової зброї надводних кораблів ВМФ СРСР у післявоєнний період” - дисертант визначив та обґрунтував основні фактори, які впливали на розвиток протичовнової зброї надводних кораблів у вказаний період. До них належать: процес розвитку підводних човнів провідних країн світу як об'єктів ураження протичовновою зброєю надводних кораблів, еволюція застосування протичовнової зброї надводними кораблями ВМФ СРСР після Другої світової війни і до початку 90-х років ХХ ст., досвід будівництва протичовнових кораблів у СРСР і на території України після Другої світової війни. Так, висвітлюючи процес розвитку підводних човнів провідних країн світу, автор проаналізував досвід бойового застосування підводних човнів різних держав у світових війнах, локальних воєнних конфліктах після Другої світової війни. Особлива увага приділялась розвитку підводних човнів у повоєнний період з появою атомних підводних човнів.

Встановлено, що у процесі розвитку підводних човнів у період з 1945 по 1991 рр. чітко виділяються три етапи. Перший етап - з 1945-го до середини 50-х років - характеризується вдосконаленням дизельних підводних човнів. На другому етапі - з середини 50-х років до кінця 60-х років - були сформовані потужні атомні ракетно-ядерні підводні флоти США, Великобританії та Франції. На третьому етапі - з 1970 по 1991 рр. - на озброєння підводних човнів приймаються протикорабельні ракети, встановлюються пристрої та прилади, що забезпечують зменшення фізичних полів до рівня натурального фону. Результати дослідження дозволяють простежити зміни, що відбулися з підводними човнами у визначений період.

Аналіз бойових можливостей підводних човнів дозволив зробити висновок, що для боротьби із сучасними підводними човнами виникла необхідність якісної зміни протичовнової зброї - створення ракетної протичовнової зброї. Застосування підводними човнами провідних країн світу засобів гідроакустичної протидії (ЗГПД) у поєднанні з маневром ухилення від протичовнової зброї кораблів зумовлює необхідність удосконалення як самої зброї, так і способів її бойового використання.

Проаналізувавши еволюцію застосування протичовнової зброї надводними кораблями ВМФ СРСР після Другої світової війни і до початку 90-х років ХХ ст., автор доводить:

а) еволюція застосування та вдосконалення протичовнової бомбової зброї в розглянутий період йшла такими напрямками: збільшення дальності стрільби та швидкості доставляння бойової частини бомб до цілі; вдосконалення та впровадження систем автоматичного керування бомбовою стрільбою, дообладнання систем автоматичного керування бомбовою стрільбою системою ВЗОІ (система взаємного обміну інформацією); удосконалення зривників від контактно-дистанційних до контактно-неконтактних; розроблення систем самонаведення бомб.

Способи бойового застосування протичовнової бомбової зброї відповідали рівню розвитку озброєння та його носіїв, а також рівню наукових досліджень. Атака підводних човнів із застосуванням автоматизованої системи керування бомбовою стрільбою значно підвищила точність даних стрільби протичовнової бомбової зброї. Узагальнення досвіду практичного застосування протичовнової зброї сприяло розробленню способів стрільби протичовновими кораблями групою, що дозволило масовано застосовувати протичовнову бомбову зброю із суттєвим підвищенням її ефективності внаслідок збільшення площі ураження, величина якої перекривала похибки всіх вихідних даних стрільби кожним поодиноким кораблем;

б) еволюція застосування та вдосконалення протичовнової торпедної зброї в розглянутий період відбувалась за такими напрямками: збільшення можливостей енергетичних установок торпед; збільшення швидкості доставляння бойового заряду до цілі та збільшення його потужності; вдосконалення та розвиток систем самонаведення; вдосконалення неконтактних зривників торпед; вдосконалення та впровадження систем автоматичного керування стрільбою, а також систем телекерування. З появою протичовнових торпед були застосовані такі способи бойового використання протичовнової торпедної зброї: стрільба з повною, скороченою і малою підготовкою.

Аналіз бойових можливостей зброї доводить, що протичовнові кораблі можуть досягти більшої ефективності тоді, коли реактивні глибинні бомби і протичовнові торпеди застосовуються комбіновано. Застосування видів протичовнової зброї в різних варіантах дістало назву комбінованого застосування протичовнової зброї. Атака підводного човна з її комбінованим застосуванням значно підвищила ефективність ураження підводних човнів. Також були розроблені способи атаки підводного човна торпедами групою кораблів. Групові атаки рекомендувалося здійснювати зі спільним і роздільним застосуванням зброї. У зв'язку з удосконаленням тактики підводних човнів наприкінці 1960-х років було розроблено спосіб стрільби торпедами по цілі, що ухиляється, і спосіб бойового застосування торпед по підводному човну зі стрільбою через гідроакустичний засіб протидії;

в) з появою атомних підводних човнів змінився характер боротьби з підводними човнами. Фактор часу набув вирішального значення. Метою боротьби з підводними човнами стає не просто їх знищення, а знищення в найкоротший термін, до моменту пуску ними балістичних ракет. Для ефективного ураження атомних підводних човнів на великих дистанціях були створені протичовнові ракетні комплекси.

Еволюція застосування протичовнових ракетних комплексів, забезпечуючи їх якісне вдосконалення, йшла за такими напрямками: оптимізація співвідношення дальності ураження та дальності виявлення підводних човнів як власними, так і виносними засобами виявлення цілі; зменшення масогабаритних характеристик протичовнових ракетних комплексів та уніфікація пускових установок для стрільби різними зразками протичовнової зброї; вдосконалення бортових систем керування ракетами; підвищення перешкодостійкості систем керування ракет; збільшення радіуса реагування бойових частин протичовнових ракет - протичовнових торпед. З прийняттям на озброєння кораблів протичовнових ракет виникла необхідність у розробленні способів їх комбінованого застосування з протичовновими торпедами і реактивними глибинними бомбами;

г) на розвиток поглядів щодо застосування протичовнової мінної зброї, в першу чергу, вплинули дослідження в галузі розвитку та використання мінної зброї. Післявоєнні конфлікти та досвід бойової підготовки підтверджують, що найбільш ефективним є застосування мінної зброї з бойовими частинами, що відокремлюються (міні-ракети та міні-торпеди). З появою атомних підводних човнів застосування мінної зброї відбувалося за такими напрямками: збільшення глибини місця постановки мін та їх заглиблення; збільшення зони реагування та зони ураження підводних човнів за рахунок застосування бойових частин, що відокремлюються.

Аналіз застосування протичовнової зброї у цілому свідчить, що комбіноване використання протичовнової зброї безумовно підвищило її ефективність. Це пояснюється тим, що недоліки одного виду зброї компенсувалися можливостями іншого. Крім того, підвищувалася інтенсивність її бойового застосування проти підводних човнів, що скорочувало можливості щодо застосування зброї проти кораблів, що атакують.

Розглядаючи досвід будівництва протичовнових кораблів у СРСР і на території України після Другої світової війни, автор насамперед аналізує стан військово-промислового комплексу Радянського Союзу в галузі будівництва протичовнових кораблів, який впливав на вдосконалення протичовнової зброї. Встановлено, що кораблебудівна промисловість СРСР була здатна будувати сучасні протичовнові кораблі, спроможні вести боротьбу з підводними човнами в різних районах Світового океану.

У дослідженні визначено внесок України у створення протичовнових сил і озброєння ВМФ СРСР. На Чорноморському флоті було проведено чимало навчань, що мали на меті визначити ефективність протичовнової зброї і гідроакустичних станцій. Водотоннажність побудованих кораблів перевищувала 42% загальної. На заводах Миколаєва і Севастополя модернізовано за протичовновими проектами понад 37% загальної кількості кораблів, від числа усіх переобладнаних у Радянському Союзі. На основі цього автором зроблено висновок, що Україна зробила вагомий внесок у розвиток протичовнових сил і озброєння ВМФ СРСР.

У третьому розділі - “Напрямки удосконалення протичовнової зброї надводних кораблів ВМФ СРСР (1945 - 1991 рр.)” - дисертантом проаналізовано розвиток гідроакустичних засобів надводних кораблів для пошуку підводних човнів, простежено тенденції розвитку протичовнової зброї (за її видами) у післявоєнний період, визначено можливі напрямки розвитку вітчизняної протичовнової зброї надводних кораблів Військово-Морських Сил Збройних Сил України в сучасних умовах.

Також розглянуто розвиток гідроакустичних засобів надводних кораблів для пошуку підводних човнів, проведено аналіз удосконалення гідроакустичних засобів від першого покоління до третього, проаналізовано зміни параметрів цих засобів від моменту їх появи до теперішнього часу.

Визначено етапи розвитку протичовнової зброї надводних кораблів ВМФ СРСР після Другої світової війни. Перший етап - з 1945 по 1958 рр. - характеризується розвитком і вдосконаленням протичовнової бомбової зброї. На другому етапі - з 1958 по 1967 рр. - на озброєння приймаються і вдосконалюються протичовнові торпеди та реактивно-спливаючі міни, здійснюється вдосконалення протичовнової бомбової зброї. На третьому етапі - з 1967 по 1991 рр. - відбувалося прийняття на озброєння ВМФ СРСР протичовнових ракетних комплексів, протичовнових мін-ракет та мін-торпед, продовжувалося вдосконалення протичовнових торпед і протичовнової бомбової зброї.

Здійснений автором аналіз дозволив виявити кількісні параметри тактико-технічних даних бомбової, торпедної та ракетної протичовнової зброї: швидкість ходу (польоту) зброї; дальність ходу (стрільби); діапазон глибин дії зброї; час передстартової підготовки; швидкість занурення зброї; швидкість досягнення цілі; параметри розсіювання при стрільбі, а для мінної зброї - глибина місця постановки; заглиблення міни; зона реагування міни; зона ураження міни; мінімальний мінний інтервал та параметри приладів терміновості, кратності і ліквідації.

Проведене дослідження зміни кількісних параметрів дозволило дисертантові виявити такі основні тенденції розвитку протичовнової зброї після Другої світової війни:

1. Удосконалення бомбової зброї у розглянутий період характеризувалося збільшенням швидкості доставляння заряду до цілі, дальності стрільби, глибини вибуху, швидкості занурення і радіусу ураження. Визначено, що параметри бомбової зброї змінилися таким чином: швидкість доставляння заряду до цілі збільшилася у 10,8 раза, максимальна глибина вибуху збільшилася у 2,86 раза, швидкість занурення бомби збільшилася у 7,5 раза, радіус ураження цілі збільшився у 40 разів, найбільше зросла дальність стрільби - у 91 раз.

2. Розвиток протичовнової торпедної зброї визначався збільшенням дальності, глибини і швидкості ходу, радіусу реагування неконтактного зривника і радіуса реагування апаратури самонаведення. Визначено, що параметри протичовнових торпед у процесі розвитку цього виду протичовнової зброї збільшувалися (дальність ходу - у 2,25 раза, глибина ходу - в 5 разів, швидкість торпед - у 2,1 раза, радіус реагування неконтактного зривника - у 2,4 раза, радіус реагування системи самонаведення - у 4,2 раза). Малогабаритні торпеди в цілому мали такі самі тенденції до змін.

3. Розвиток ракетної протичовнової зброї відбувався, починаючи з 1967 р. і характеризувався збільшенням дальності стрільби і точності доставляння бойової частини в розрахункову точку. Визначено, що в ракетних протичовнових комплексах удвічі збільшилася дальність стрільби, у п'ять разів - точність доставляння бойової частини в розрахункову точку. Крім того, торпедні бойові частини керованих ракетних протичовнових комплексів отримали апаратуру самонаведення зі збільшеним радіусом реагування, і глибина ходу торпед збільшилася до 500 метрів.

4. Удосконалення мінної зброї упроводж 1945 - 1991 рр. характеризувалося збільшенням глибини місця постановки та заглиблення мін, радіусу зони реагування та ураження міни, збільшенням мінного інтервалу. Визначено, що з розвитком мінної зброї глибина місця постановки зросла більш ніж у 2 рази, заглиблення якірних мін збільшилося більш ніж у 5 разів, радіус реагування мін збільшився більш ніж у 10 разів, мінний інтервал у сучасних протичовнових мін становить понад 1000 м, що в 10 разів перевищує аналогічну характеристику мін у період Великої Вітчизняної війни. Мінна зброя отримала автономну автоматичну систему самонаведення, збільшився термін бойової служби мін приблизно в 10 разів - з 6 - 12 місяців до 8 - 10 років для мін з пасивними неконтактними зривниками.

Нормативно-правовою базою діяльності та застосування Військово-Морських Сил Збройних Сил України є Закони України „Про оборону України”, „Про Збройні Сили України”, „Стратегія національної безпеки України”, Указ Президента України від 15 червня 2004 р. № 648, яким затверджена Воєнна доктрина, Державна програма розвитку Збройних Сил України на період 2006 - 2011 рр., Програма розвитку Військово-Морських Сил Збройних Сил України на період 2006 - 2011 рр., наказ Міністра оборони „Положення про Військово-Морські Сили Збройних Сил України” та інші керівні документи, в яких визначені призначення та завдання Військово-Морських Сил Збройних Сил України, поточний стан та перспективи будівництва сучасних Військово-Морських Сил Збройних Сил України, реальні та потенційні зовнішні і внутрішні загрози національної безпеки України, в тому числі потенційні загрози для держави та можливі джерела небезпеки з морського напрямку.

Виходячи із нормативно-правової бази діяльності та застосування Військово-Морських Сил Збройних Сил України, можна стверджувати, що боротьба з підводними човнами залишається одним із головних завдань ВМС ЗС України. В сучасних умовах основними завданнями ВМС ЗС України є забезпечення свободи та безпеки судноплавства, ведення боротьби з морським тероризмом та піратством, запобігання незаконному транспортуванню зброї та наркотиків. Терористичні й екстремістські організації для своїх цілей можуть використовувати різні засоби (терористична акція проти есмінця ВМС США „Коул”), у тому числі малі та надмалі підводні човні. Крім того, одним із основних завдань ВМС у мирний час є участь у заходах міжнародного співробітництва і миротворчих операціях („Блексіфор”, ”Кооператив Марлін”, ”Сі бриз” та ін.), у яких ВМС вирішують завдання з пошуку підводних човнів, супроводження суден і здійснення всіх видів оборони кораблів та суден, у тому числі і протичовнову оборону. Саме тому ВМС ЗС України повинні мати кораблі, озброєні сучасною протичовновою зброєю.

Проведене дослідження розвитку протичовнової зброї є основою для отримання кількісних параметрів протичовнової зброї. Воно надає дані для прогнозуючої системи з розвитку перспективної протичовнової зброї надводних кораблів Військово-Морських Сил Збройних Сил України. На підставі досліджених параметрів протичовнової зброї можуть бути визначені можливі напрямки розвитку вітчизняної протичовнової зброї надводних кораблів ВМС Збройних Сил України.

ВИСНОВКИ

У дисертаційній роботі вирішено наукове завдання - узагальнено досвід та визначено основні тенденції розвитку протичовнової зброї надводних кораблів Радянського Союзу після Другої світової війни, на основі чого запропоновано можливі напрямки врахування набутого досвіду в перспективному розвитку протичовнової зброї надводних кораблів ВМС Збройних Сил України.

Основні наукові та практичні результати дисертаційного дослідження такі:

Аналіз історіографії та джерельної бази дослідження свідчить, що обрана тема донині не була предметом спеціального воєнно-історичного дослідження. Незважаючи на наявність значної кількості джерел і численних наукових праць, присвячених розвитку протичовнової зброї, до сьогодні не існує окремої наукової праці, яка б комплексно розглядала розвиток протичовнової зброї надводних кораблів ВМФ СРСР у зазначений період.

Визначено основні фактори, які впливали на розвиток протичовнової зброї та проведено їх всебічний аналіз. До них належать: процес розвитку підводних човнів провідних країн світу як об'єктів ураження протичовновою зброєю надводних кораблів, еволюція застосування протичовнової зброї надводними кораблями ВМФ СРСР після Другої світової війни і до початку 90-х років ХХ ст., досвід будівництва протичовнових кораблів у СРСР і на території України після Другої світової війни. Проаналізовано вдосконалення підводних човнів провідних країн світу, які розглядаються як об'єкт ураження протичовновою зброєю, вплив різних фізичних полів підводних човнів на вдосконалення протичовнової зброї, розвиток зброї підводних човнів, яка б давала змогу протидіяти надводним кораблям, котрі атакують та її вплив на необхідність розроблення нових видів протичовнової зброї, удосконалення тактики підводних човнів, що перешкоджала б діям кораблів, які атакують.

Розглянуто еволюцію поглядів і досвіду застосування бомбової, торпедної та ракетної протичовнової зброї, а також мінної зброї для боротьби з підводними човнами та їх вплив на розвиток протичовнової зброї. У цих поглядах обґрунтовується думка про те, що комбіноване застосування протичовнової зброї безумовно підвищило її ефективність. Це пояснюється тим, що недоліки одного виду зброї компенсувалися можливостями іншого. Крім того, підвищувалася інтенсивність бойового застосування цієї зброї проти підводних човнів, що обмежувало можливості щодо застосування зброї проти кораблів, що атакують.

Вивчено стан військово-промислового комплексу Радянського Союзу в галузі будівництва протичовнових кораблів і визначено внесок України у створення протичовнових кораблів ВМФ СРСР та їх протичовнової зброї. Встановлено, що незважаючи на те, що у кораблебудівництві в Радянському Союзі в післявоєнний період відбувалися складні та неоднозначні процеси, загалом радянська кораблебудівна промисловість була здатна будувати сучасні протичовнові кораблі, спроможні вести боротьбу з підводними човнами в різних районах Світового океану. Внесок України у створення протичовнових сил і озброєння ВМФ СРСР у післявоєнний період був досить суттєвим. На спеціальних полігонах, розташованих на території України, пройшли випробування більшість ракетних протичовнових комплексів, а також універсальні торпеди СЕТ-72, УСЕТ-80 і протичовнові ракети ВА-111. Зі стапелів суднобудівних заводів Києва, Миколаєва, Керчі і Феодосії зійшло понад 30% загальної кількості протичовнових кораблів, побудованих у Радянському Союзі за період 1945 - 1991 рр.

Дисертантом проаналізовано процес розвитку протичовнової зброї надводних кораблів ВМФ СРСР після Другої світової війни. Визначено його етапи: перший - з 1945 по 1958 рр., другий - з 1958 по 1967 рр., третій - з 1967 по 1991 рр.

Перший етап характеризується розвитком і вдосконаленням протичовнової бомбової зброї. На другому етапі відбувалося прийняття на озброєння й удосконалення протичовнових торпед, реактивно-спливаючих мін, а також протичовнової бомбової зброї. У ході третього етапу були прийняті на озброєння ВМФ СРСР протичовнові ракетні комплекси, протичовнові міні-ракети та міні-торпеди. Тривало вдосконалення протичовнових торпед і протичовнової бомбової зброї.

Процес розвитку протичовнової зброї має такі ознаки. Удосконалення протичовнової бомбової зброї відбувалося протягом усього досліджуваного періоду та характеризувалося збільшенням швидкості доставляння заряду до цілі, дальності стрільби, глибини вибуху, швидкості занурення і радіусу ураження. Розвиток протичовнової торпедної зброї особливо виявився на другому та третьому етапах досліджуваного періоду. Він характеризувався збільшенням дальності, глибини і швидкості ходу, радіусу реагування неконтактного вибуху і радіусу дії апаратури самонаведення. Розвиток ракетної протичовнової зброї розпочався з 1967 р. і характеризувався збільшенням дальності стрільби і точності доставляння бойової частини в розрахункову точку. Крім того, торпедні бойові частини керованих протичовнових комплексів отримали апаратуру самонаведення зі збільшеним радіусом реагування, а глибина ходу торпед збільшилася до 500 м. Розвиток мінної зброї в період з 1945 р. до початку 1990-х років характеризувався збільшенням глибини місця постановки та заглиблення мін, радіуса зони реагування та ураження міни і мінного інтервалу. Мінна зброя отримала автономну автоматичну систему самонаведення, термін бойової служби мін збільшився приблизно у 10 разів.

Проведене дослідження розвитку протичовнової зброї є основою для отримання кількісних параметрів протичовнової зброї і надає дані для прогнозуючої системи з розвитку протичовнової зброї надводних кораблів Військово-Морських Сил Збройних Сил України.

На підставі досліджених параметрів протичовнової зброї визначено можливі напрямки розвитку вітчизняної протичовнової бомбової, торпедної, ракетної та мінної зброї надводних кораблів Військово-Морських Сил Збройних Сил України до 2015 р., а саме:

дисертант вважає, що вдосконалення протичовнової бомбової зброї найімовірніше відбуватиметься за такими напрямками: збільшення дальності стрільби, швидкості доставляння заряду до цілі, збільшення глибини вибуху, вдосконалення систем автоприцілювання та самонаведення. На 2015 р. протичовнові глибинні бомби, за розрахунками, матимуть наступні тактико-технічні характеристики: дальність стрільби має становити близько 10 000 м, бомби уражатимуть підводні човни на глибинах до 780 м, зі збільшенням глибини вибуху має збільшитися і швидкість їх занурення - приблизно до 18 м/с;

можливими напрямками розвитку протичовнових торпед буде: збільшення глибини і швидкості ходу, збільшення дальності стрільби та глибини ураження цілі, збільшення радіусу реагування систем самонаведення. Варто очікувати, що перспективні зразки протичовнових торпед до 2015 р. будуть мати такі тактико-технічні харак-теристики: дальність ходу протичовнових торпед може досягти приблизно 22 000 м; глибина ходу торпед наблизиться до 1000 м; швидкість ходу торпед складатиме близько 60 вузлів. Така швидкість ходу торпеди створить несприятливі умови для роботи акустичної системи самонаведення. Отже, торпеда повинна мати два режими ходу. Перший режим - це зближення з ціллю, на якому швидкість ходу повинна дорівнювати прогнозованій. При підході до цілі на дистанцію реагування системи самонаведення торпеда повинна переключатися на другий режим ходу - режим пошуку. Швидкість ходу на другому режимі має забезпечити сприятливі умови для роботи акустичної системи самонаведення (у межах 40 вузлів). Система самонаведення повинна включатися після переходу торпеди на режим пошуку, радіус реагування системи самонаведення буде становитиме близько 3500 м;

розвиток протичовнової ракетної зброї найімовірніше відбуватиметься шляхом удосконалення протичовнових автономнокерованих ракет з інерціальною системою керування зі зменшеними масогабаритними характеристиками, бойовою частиною яких є малогабаритні протичовнові торпеди з дальністю ходу до 8000-9000 м і максимальною глибиною ходу до 1000 м. Радіус реагування систем самонаведення таких торпед може досягати 2500 м. Протичовнові ракети повинні мати граничну дальність стрільби до 30-35 км, що забезпечить ймовірність ураження підводного човна при стрільбі на граничну дальність одиночною ракетою не менше 0,6, а дворакетним залпом - не менше 0,8;

розвиток протичовнової мінної зброї найімовірніше відбуватиметься шляхом збільшення глибини місця постановки мін до 1300 м, заглиблення - до 500 м, радіус зони реагування протичовнових мін має сягнути 1500 м, що забезпечить збільшення зони ураження та ймовірність ураження підводних човнів, збільшення мінного інтервалу до 1500 м, удосконалення систем телекерування протичовнових мінних загороджень.

Наявний науковий, технологічний та оборонно-промисловий потенціал нашої незалежної держави у сукупності з розвитком міжнародних коопераційних зв'язків дозволяє налагодити розроблення та виробництво сучасних систем протичовнової зброї для ВМС ЗС України. Підставою цього є досвід будівництва протичовнових кораблів СРСР після Другої світової віїни.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Володін В.М. Внесок України у випробування і вдосконалення бомбової, торпедної і ракетної протичовнової зброї на Чорному морі у післявоєнний період // Труди Академії. - К.: НАОУ, 2004. - № 53. - С. 101 - 104.

Володін В.М. Розвиток протичовнової ракетної зброї надводних кораблів ВМФ Радянського Союзу // Труди Академії. - К.: НАОУ, 2004. - № 55.- С. 123 - 129.

Володін В.М. Розвиток протичовнової торпедної зброї надводних кораблів ВМФ Радянського Союзу // Труди Академії. - К.: НАОУ, 2005. - № 57.- С. 322 - 328.

Володін В.М. Розвиток протичовнової бомбової зброї надводних кораблів ВМФ Радянського Союзу // Труди Академії. - К.: НАОУ, 2005. - № 62. - С. 322 - 328.

Володін В.М. Протичовнова зброя Першої світової війни // Воєнна історія. - Київ, 2003. - № 3 - 4. - С. 102 - 107.

Володін В.М. Протичовнова зброя Другої світової війни // Воєнна історія. - Київ, 2003. - № 5 - 6. - С. 106 - 111.

Володін В.М. Застосування методів прогнозування при визначенні тактико-технічних характеристик протичовнової зброї // Зб. наук. пр. СВМІ ім. П.С. Нахімова. - Севастополь, 2004. - Вип. 2 (5). - С. 54 - 61.

Володін В.М. Внесок України у створення протичовнових кораблів у післявоєнний період // Морська держава. - Севастополь, 2004. - № 3. - С. 8 - 13.

Володін В.М. Проблеми удосконалення протичовнової зброї // Зб. наук. пр. СВМІ ім. П.С. Нахімова. - Севастополь, 2003. - Вип. 1. - С. 28 - 31.

Володін В.М. Застосування прогнозування для визначення тактико-технічних характеристик перспективних зразків зброї // Матеріали ІІІ науково-техніч. конф. ВМС України „Стан і розвиток ВМС ЗС України на сучасному етапі. Проблеми розвитку морського озброєння і техніки”. - Севастополь, 2003. - С. 19 - 21.

Володін В.М. Випробування і удосконалення бомбової, торпедної і ракетної протичовнової зброї на Чорному морі у післявоєнний період // Матеріали IV науково-техніч. конф. ВМС ЗС України „Стан і розвиток ВМС ЗС України”. - Севастополь, 2005. - С. 27 - 28.

Размещено на Allbest.ru