Військова справа в Україні у другій половині XІV–першій половині XV ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет “Львівська політехніка”

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

ВІЙСЬКОВА СПРАВА В УКРАЇНІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XІV - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XV ст.

Микитишин Валентина Олександрівна

УДК 930.2(477.8)”14/15”

Спеціальність 20.02.22 - Військова історія

Львів-2003

Робота виконана у відділі археології Інституту українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України

Науковий керівник - член-кореспондент НАНУ, доктор історичних наук, професор,

Баран Володимир Данилович, Інститут археології НАН України, завідувач відділом слов'янської археології

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Винокур Іон Срулевич,

Кам'янець-Подільський державний педагогічний університет, кафедра історії Східної Європи і археології, завідувач кафедри кандидат історичних наук

Михайлина Любомир Павлович,

Чернівецький національний університет ім. Ю.Федьковича, кафедра етнології, античності та середньовіччя, доцент

Провідна установа - Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, кафедра археології та музеєзнавства, Міністерство освіти та науки України

Захист відбудеться 31.01. 2002 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д26.234.01 для захисту докторських дисертацій при Інституті археології Національної академії наук України за адресою: 04210, Україна, м.Київ-210, проспект Героїв Сталінграду, 12.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Інституту археології НАН України.

Автореферат розісланий 25.12.2002 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради В.О.Петрашенко

Загальна характеристика роботи

військовий український князівство

Актуальність теми визначається необхідністю комплексного дослідження військової справи на всіх етапах розвитку українського суспільства. З різних причин вітчизняні історики не тільки у військовій проблематиці, але й взагалі практично не надавали уваги періоду існування так званих удільних князівств. Історики національної державницької школи ще цікавилися періодом Галицько-Волинської держави (окремі з них, правда, приймали польську схему, обмежуючи функціонування цієї держави 1340 чи 1349 роком), тоді як радянські історики княжий період обмежували мало не взяттям Києва Батиєм у 1240 р. А далі, принаймні у шкільних підручниках, незрозуміло звідки, виринали козаки. А ще було повстання Мухи. Пересічний українець, навіть патріотично вихований, засвоїв саме таку схему української історії. Зміни і сьогодні проходять поволі. Частина дослідників пропонує вважати, знову ж таки за схемою Б.Рибакова, що держава Київська Русь проіснувала тільки до 1132 р., а далі настала феодальна анархія, світлим моментом якої була Галицько-Волинська держава, після чого розпочався Литовський період (чи то завоювання, чи то добровільне приєднання?).

Відновлення незалежності України потребує бережливого ставлення до її державного минулого. Позаяк не викликає сумнівів, що Київська Русь була українською державою, яка у своєму розвитку займала і сусідні території населені в тому числі і взагалі неслов'янськими народами, то й немає необхідності обмежувати її історію 1132 роком. Подібно до інших середньовічних імперій (Візантійської, Священної Римської імперії німецької крові чи Османської) ця держава перебувала у динаміці росту і розпаду. У різні періоди історії князі київські контролювали всю її територію і виводили проти зовнішнього ворога об'єднані сили, а у певні періоди їх влада обмежувалася неповною Київською землею. І кінець цієї держави настав не у 1132 р., коли помер Мстислав Володимирович, останній могутній київський князь, і не у 1169 чи 1202 роках, коли Київ руйнували князі, які претендували на цей же київський престол, щоби бути сюзеренами держави, а аж у 1240 р., коли монголи таки здобули столицю і самі стали сюзеренами більшості її земель. Вивчення джерел, зрештою дослідження істориків як державницької школи у минулому (М.Грушевський, І.Крип'якевич, О.Терлецький, М.Кордуба), так і сьогоднішньої генерації (Я.Ісаєвич, Я.Дашкевич, Н.Яковенко, О.Толочко, Л.Войтович), незважаючи на те, що вони декларують (часом в угоду тим чи іншим концепціям), переконує: на більшості українських земель князівства як державні організми, що виявляли всі ознаки середньовічних держав, проіснували практично до кінця XV ст., а подекуди до початку XVІ ст. І якщо вони у цей час періодично входили в орбіту Золотої Орди чи Великого Князівства Литовського, то це аж ніяк не означає, що вони не були державами. Не сумнівається ж ніхто в існуванні Московської держави у кінці XІІІ ст. - до 1480 року, коли ця держава платила данину ханові Золотої Орди, молилася за його здоров'я, а її князі мусили отримувати від нього ярлики на свої престоли. І той же час комплекс неповноцінності змушує нас сумніватися у державності Київського князівства, князь якого писався “з ласки Божої” та карбував монети. З тієї ж причини сором'язливо забуваємо, що і Галицьке королівство мало свої монети і вважалося королівством, з'єднаним унією з Польщею аж до 1431 року. І це була звична європейська практика тих часів. Подібно і Нідерланди та Бельгія перейшли до Габсбургів, навіть Іспанія, але це не означало втрату останніми державності.

Через те, що післямонгольський період існування українських князівств ще досі інколи називається “литовським”, дослідження його проблем практично тільки починається. Це стосується і військової справи. Її вивчення практично обмежується галицько-волинським періодом, а далі вже до козацького періоду йде фактично розповідь про військо литовське або польське. Тому вибрана нами тема є надзвичайно актуальною хоча б тому, що дозволяє з'ясувати на якому ж рівні знаходилася військова справа у цей період. Практично цим питанням у комплексі ніхто ще не займався.

Зв'язок роботи з науковими програмами . Обраний напрямок дослідження тісно пов'язаний з проектом Державного Фонду фундаментальних досліджень Державного комітету України з питань науки та інтелектуальної власності “Галицько-Волинське князівство в історії української державності”.

Хронологічні межі роботи охоплюють період другої половини XІV - першої половини XV століть. Вони грунтуються на двох факторах. В українській історії це період, коли після загибелі Болеслава-Юрія Тройденовича (1340 р.) почався період боротьби за Галицько-Волинську спадщину, який переріс у боротьбу за збереження українських князівств, охопивши всі українські князівства, і активна фаза якого тривала аж до смерті волинського князя Свидригайла Ольгердовича (1452 р.). 112 років найдраматичнішої боротьби за збереження державності були також періодом майже безперервних воєн. У європейській військовій історії, починаючи від битви при Кресі (1346 р.) і закінчуючи битвою при Босворті (1485 рік) тривало змагання між гегемонією лицарської броньованої кавалерії і нового типу армії, основаної на балансі піхоти, кавалерії, стрільців і артилерії; між постійним вдосконаленням захисного озброєння і новими видами стрілецького, в тому числі вогнепального озброєння. Ці 139 років були заповнені гігантським напруженням технічної думки. З одного боку бронювання вершника і коня досягло своєї вершини, практично закривши у кілька рядів мало не кожну частину тіла, з іншого - різноманітна ударна і стрілецька зброя також досягла як вражаючого розмаїття, а вогнепальна зброя довела свою ефективність не тільки при обороні і штурмі замків, але й у польових битвах. Збіг цих двох факторів дає змогу простежити розвиток українського суспільства і стан його військової еліти на європейському тлі.

Мета дисертаційної роботи - вивчення рівня військової справи в українських князівствах у другій половині XІV - першій половині XV ст., зокрема озброєння, його рівня і якості, структури та організації князівських військ, результатів їх застосування у бойових діях, напрямків запозичень технічних і організаційних новацій, їх часу, стосовно першої появи на батьківщині новинки, а також осіб, які впливали на цей розвиток. Важливою є також оцінка рівня військової справи протягом усього досліджуваного періоду шляхом його порівняння з кращими і загальними європейськими показниками.

Реалізація мети досягається шляхом вирішення наступних завдань:

- аналізу джерел та історіографії проблеми даного періоду;

- викладу основних віх і тенденцій європейської та української історії другої половини XІV - першої половини XV ст.;

- з'ясування складу, характеристики і стану всіх видів захисного і атакуючого озброєння, його застосування, напрямків і часу запозичень;

- висвітлення змін у структурі та організації війська, їх причин, впливів та запозичень;

- порівняння бойового застосування українських військ і кращих європейських армій у битвах протягом другої половини XІV - першої половини XV ст.;

- характеристики основних осіб, які мали вплив на розвиток військової справи в українських князівствах;

- загальної оцінки військової справи в українських князівствах у другій половині XІV - першій половині XV ст.

Об'єктом дослідження є склад і стан озброєння, структура і організація війська та практичні результати застосування, а предметом дослідження - рівень військової справи в українських князівствах у другій половині XІV - першій половині XV ст.. Всі ці аспекти військової справи розглядаються у порівнянні із загальними і кращими європейськими зразками. Також ставляться питання виробництва, імпорту і експорту озброєння, які вимагають окремого дослідження і стосуються питань виробничої культури і торговельних зв'язків, тому у даному дослідженні не розглядаються. Тут тільки прослідковуються напрямки запозичень і час їх прийняття від появи у місцях первинного запровадження. Це стосується як питань запозичень технічних новацій, так і питань запозичень організаційних та структурних.

Методи дослідження. Використано традиційні для сучасної історіографії методи - історизму, проблемно-хронологічні, аналізу і синтезу, аналогій, систематизації та узагальнення, історичної реконструкції.

Наукова новизна дисертації, що становить особистий внесок здобувача зводиться до таких вузлових положень:

1) зібрано та проаналізовано джерела та дослідження істориків з чільних проблем історії військової справи в українських князівствах у другій половині XІV - першій половині XV ст.;

2) розглянуто основні віхи і тенденції розвитку європейських держав протягом половини XІV - першої половини XV ст. і їхнього впливу на розвиток і функціонування українських князівств;

3) з'ясовано склад, характеристики і стан всіх видів захисного і атакуючого озброєння, яке застосовувалося у військах українських князівств, прослідковано напрямки і час запозичень;

4) висвітлено зміни у структурі та організації війська, їх причини, впливи та запозичення таких змін;

5) зроблено порівняння бойового застосування українських військ і кращих європейських армій;

6) характеризовано основні особи, які мали вплив на розвиток військової справи в українських князівствах, їх внесок у розвиток військової справи.

Теоретична та практична цінність роботи полягає у можливості використання отриманих результатів при викладанні окремих дисциплін у військових учбових закладах чи спецкурсів у вузах, при написанні праць з середньовічної історії України, Литви і Польщі.

Основні результати роботи апробовані у фахових наукових публікаціях, на науковій сесії історико-філософської секції НТШ (Львів, 2000), науково-практичній конференції “Українське державотворення: уроки, проблеми, перспективи” (Львів, 2001).

Структура та обсяг роботи. Дисертаційна робота складається із вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (всього 176 стор.).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ роботи

військовий український князівство

У вступі обгрунтовано актуальність теми, її хронологічні межі, сформовано мету та основні завдання дисертації, визначено її наукову новизну та практичне значення.

У першому розділі “Джерела та історіографія” розглядається джерелознавче підгрунтя дослідження та українську і зарубіжні історіографії. Наукову базу роботи складають кілька груп джерел, передовсім писемних: літописи і хроніки, у яких збереглися описи війська, битв та дій полководців; збірки грамот і актів, дотичних діяльності в основному Любарта Гедиміновича та Свидригайла Ольгердовича, а також Вітовта та Зигмунта Кейстутовичів; ілюстровані наративні пам'ятки ХV-XVІІ ст.; портрети; мініатюри; іконографічні матеріали і монети; археологічні джерела.

З літописних зведень використані Новгородські та Псковські літописи; Воскресенський літопис; Тверський літописний збірник, у складі якого знаходяться ростовські та московські літописи; Рогозький літописець (зведення новгородських, білоруських, ростовських і тверських літописців, доведене до 1412 р.) та Симеонівський літопис, який містить зведення подій до 1493 р. Використано також весь комплекс так званих білорусько-литовських літописів: Супральський чи Короткий київський літопис, який складається із компілятивного “Сказання про вірних святих князях руських”, доведеного до 1427 р., “Літописця великих князів литовських” за 1431-1446 рр. і його продовження за 1447-1505 рр.; Никифорівський літопис, Слуцький літопис, Orіgo regіs Jagyllo et Wіtholdі ducum Lіthuanіae, Віленський літопис, літопис Археологічного товариства, Волинський короткий літопис, літописи Рачинського, Красінського, Ольшевський, Румянцовський, Євреїнівський, Баркулабівський та літопис Аврамки, а також - Хроніка Биховця та “Литовська і Жмоїтська хроніка”.

З польських хронік важливими є хроніки Яна з Чарнкова, Яна Длугоша, Мартина Кромера, М.Меховського, М.Стрийковського, М.Бєльського, Б.Ваповського та Я.Гербурта. Використані також повідомлення з так званої “Великої хроніки” та “Житіє святої Кінги”, яке показує досить виразну картину тісних зв'язків Угорщини, Польщі та Галицько-Волинської держави.

Проаналізовано низку угорських хронік, зокрема Яноша Кетьї, зведену хроніку Марка Кальті та хроніку Яноша Туроці; “Гуситську хроніку” Лаврентія з Бжозови, орденську хроніку Петра з Дусбурга, її дослідження В.Матузової, інші джерела, опубліковані Й.Войгтом. Важливе значення мають також опубліковані грамоти угорських королів Карла Роберта, Людовіка Анжуйського і Сігізмунда Люксембурга. Литовські документи опубліковані у збірнику Е.Рачинського та збірниках документів великого князя литовського Вітовта Кейстутовича й інших великих князів литовських з XV ст.

Збереглися наративні пам'ятки - література XV-XVІІ ст., яка містить описи подій з давнішого періоду, що непогано ілюстрована зображеннями лицарів та битв. Важливим джерелом є “Хроніка з літописців стародавніх” Феодосія Софоновича. Виділимо також працю Шимона Старовольського “Полководці сармати”, де біографії польських та українських діячів ілюстровані портретами.

Портрети, мініатюри, іконографічні матеріали, на яких зображені елементи озброєння, зокрема у Радзивіловому літописі, служать поважними аргументами при розв'язанні окремих проблем. Такі ж зображення частково збереглися на печатках та монетах (зокрема на печатках короля Юрія Львовича чи галицького князя Володислава Опольського). Пам'ятки нумізматики та сфрагістики, на яких зображені елементи озброєння, повністю опубліковані. Цінними джерелами є також мініатюри пам'яток Куликовського циклу.

Важливе значення мають колекції зброї та археологічні матеріали, зокрема фортець та замків. Використано колекції зброї зі збірок у Львові, Києві, Луцьку, Кам'янці-Подільському, Ермітажі та Артилерійському музеї у Санкт-Петербурзі та Державному Історичному музеї у Москві, а також каталоги зброї А.Вісковатова, А.Медведєва, А.Кірпічнікова та В.Бехайма.

Кращі з досліджень військової історії цього періоду належать жінкам. Досить назвати дослідження з історії Столітньої війни 1337-1453 рр. А.Люблінської, Н.Басовської, Н.Мелік-Гайказової чи Н.Большакової.

Українська історіографія надавала мало уваги історії розвитку військової справи у другій половині XІV - першій половині XV ст. Цей період найбільш глибоко досліджував М.Грушевський, але військові проблеми він зачіпав тільки побіжно. Оминали їх і Д.Дорошенко, Н.Полонська-Василенко, Ф.Шабульдо, Н.Яковенко, які також досліджували цей період. У спеціальній праці Б.Якимовича, розвідках І.Крип'якевича та Л.Войтовича лише накреслені шляхи та напрямки майбутніх досліджень. Дещо відрізняється праця С.Заремби, який підвів підсумки розвитку військової справи на кінець XІV ст. і першим звернув увагу на перевагу важкого озброєння українських воїнів порівняно з їх північно-східними сусідами. Із спеціальних праць можна назвати праці В.Ляскоронського, Г.Лукомського, Г.Смольського, В.Сіцінського, А.Дублянського та особливо дослідження М.Рожка про карпатські фортеці. Однак історія князівського війська другої половини XІV - першої половини XV ст. в українській історіографії майже не висвітлена.

Російська наука цією проблемою займалася активніше. Панівною виявилася думка щодо пріорітетів і переваги самобутності розвитку військової техніки та військового мистецтва (М.Івакін, М.Голіцин, Д.Масловський, А.Барбашев, М.Міхневич). Ця тенденція отримала розвиток у працях радянських військових істориків А.Строкова, Е.Разіна, Л.Бескровного та дослідженнях М.Тихомирова, В.Пашуто, Б.Рибакова. Окремо треба згадати праці А.Кірпічнікова, які вирізняє виважене і обгрунтоване прийняття висновків, мужність виступати проти усталених стереотипів, спроба порівняти рівень розвитку військової справи із кращими європейськими зразками. Але і цей дослідник не звернув уваги на еволюцію військового мистецтва у другій половині XІV - першій половині XV ст. Цінними були роботи П.Рапопорта з оборонного будівництва та В.Каргалова, присвячені боротьбі російських князівств проти Золотої Орди та держав, що утворилися на її руїнах.

З праць литовських істориків найцікавіші розвідки Р.Батури, з польських досліджень - праці С.Кучинського, Я.Богдановского, А.Жакі, А.Піскадла, А.Надольського та ін. Використано також праці німецького військового історика Г.Дельбрука, французького військового історика О.Шуазі та словацького дослідника С.Пісоня. Таким чином, дана дисертація є першою спробою комплексного дослідження цієї теми.

В другому розділі “Політична ситуація в Європі та в українських землях у другій половині XІV - першій половині XV ст.” прослідковуються тенденції розвитку європейських монархій, їх роздроблення, розвиток державних механізмів васальних князівств, вихід на політичну арену міст, причини інтенсивного розвитку зброярської справи, зокрема пошуки нового типу захисної зброї, та появу багаторядного бронювання, ускладнення конструкцій і, як наслідок - заміну великих ополчень нечисельною професійною армією.

Носіння комбінованого панцира, вага якого постійно зростала, вимагало постійних тренувань. Не легко було опанувати нову ударну та стрілецьку зброю. Військова справа перетворилася на професію. Її монополізували феодали.

На середину XІV ст. Галицьке королівство, Турово-Пінські, Полоцькі та Смоленські князівства вже не залежали від Орди. Після битви на Синіх Водах (1363) для київських, чернігівських і подільських князів ця залежність перетворилася у номінальну або періодичну. Після Куликовської битви і для цих земель будь-яка залежність відпала повністю, а невдовзі сам хан Тохтамиш звернувся по допомогу до великого князя литовського Вітовта Кейстутовича. Нещаслива битва на р.Ворсклі (1399) не мала негативних наслідків для українських земель, хоча чернігівські князівства продовжували терпіти від ординських нападів. Наступні походи Вітовта на південь знищили рештки ординського панування у причорноморських степах і до середини XV ст. ця територія контролювалася Литвою, поки її поступово не стали повертати собі кримські ординці - відламок Золотої Орди.

Галицьке королівство до середини XІV ст. було найбільшою державою в українських землях, під впливом якої перебували більшість інших князівств, зокрема і турово-пінських. Список ктиторів і опікунів Печерського монастиря А.Кальнофойського та Любецький пом'яник дозволяють розглядати похід Гедиміна проти київського князя Станіслава та переяславського князя Олега як реальну подію. Датують її по різному (А.Рогов - 1322 р., Р.Батура - бл.1325 р., Ф.Шабульдо, Л.Войтович - 1324 р.). 1324 р. луцького князя Лева Юрійовича, який брав участь у битві на р.Ірпені, вже не було серед живих (він помер до 21.05.1323 р.). Радше за все, похід відбувся у 1322 р., а зимою 1323 р. Гедимін виступив на Волинь у відповідь на участь луцького князя в обороні Київської землі. Завершився цей походу миром, скріпленим шлюбом дочки Лева Юрійовича з Любартом Гедиміновичом.

Боротьба за Галицьку спадщину, у якій взяли участь польські П'ясти, угорські королі та Любарт Гедимінович, тривала впродовж всієї другої половини XІV ст. аж до анексії галицької частини королівства разом з Холмським князівством у 1387 р. Такою ж була і доля Подільського (до 1434 р.), Теребовельського (до бл.1380 р.) і Жидачівського (до 1442 р.) князівств. Волинська частина землі, яка у 1390 р. була приєднана до Литви, відновила свою незалежність і протрималася аж до смерті Свидригайла Ольгердовича у 1452 р. Белзьке князівство, відірване від Волині у 1387 р. і передане мазовецькому князеві Земовитові Земовитовичу, проіснувало до 1462 р.

У ХІІІ ст. литовські князі опанували головні княжі престоли у Полоцькій землі та Городенському князівстві. Рюриковичі залишилися на дрібних столах у Мінському, Друцькому та Лукомському князівствах, які розпалися на десятки уділів. Не змінюючи істотно нічого у політичному та релігійному планах, домовившись з місцевою елітою, литовські князі швидко стали патріотами і виразниками інтересів своїх нових земель. Їх допомога проти ординців схилила до них у другій половині XІV ст. також місцеву еліту київської та чернігівської земель і полегшило зайняття головних престолів у цих землях після перемоги Ольгерда на Синіх водах (1363). Таким чином, на українських землях протягом другої половини XІV - першої половини XV ст. продовжували існувати князівства, які боролися за збереження своєї державності. Більшість земель опинилися в системі Великого князівства Литовського, але зберегли свій устрій. Деякі князі титулувалися “з ласки Божої великими князями”, провадили власну політику, карбували монети. Їхня залежність від Литви була далеко меншою, ніж залежність того ж московського князя від Орди.

Крім Великого князівства Литовського, Золотої Орди, Польщі, Угорщини і Московського, Тверського, Смоленського та Рязанського князівств на українські землі мала вплив ще одна держава - Тевтонський Орден. Міф про одвічну німецьку агресію на схід не дозволяв помітити, що Орден був реальним і надійним союзником Галицько-Волинської, а пізніше Волинської держав. Це була потужна мілітарна держава, яка черпала волонтерів з усієї Європи. Вони привозили останні новинки військової техніки та організації, що перетворило Орден у найбільшу військову лабораторію, де на практиці перевірялися останні досягнення військової науки. Отже, контакти з зарубіжжям сприяли швидкому ознайомленню українських князівств із найновішою військовою технікою.

У третьому розділі “Зміни в озброєнні у другій половині XІV - першій половині XV ст.” прослідковані конструктивні зміни захисного, ударного і стрілецького озброєння в Європі та Азії, їх прийняття в українських землях, рівень розвитку озброєння українського війська. Монгольська важкоозброєна кіннота у середині ХІІІ ст. підтримала репутацію кінноти лицарської, і цей вид збройних сил надовго завоював пальму першості, витіснивши піхоту. Розвиток захисного озброєння призвів до його ускладнення і збільшення ваги, що у свою чергу відбилося як на її ціні, так і на практиці застосування.

З другої половини XІV ст., після того як англійські лучники довели вразливість лицарської кавалерії, починається останній підйом у розвитку захисного озброєння, що на якийсь час отримало перевагу над наступальним. Вогнепальна зброя, яка вже почала проникати до складу воїнського спорядження, також мало не століття доводила свою перевагу над захисним озброєнням, змагаючися з луком та арбалетом, і протягом другої половини XІV - початку XV ст. безнадійно їм програючи. До битви при Босворті (1485) Європа ще намагалася нарощувати броньовий захист лицаря і удосконалювати його конструкцію. Трохи іншим шляхом йшов розвиток військової техніки в Азії, де захисне озброєння отримало перевагу над наступальним.

В українських князівствах професійні дружини також витіснили ополчення містичів та смердів. Через проблеми з виробництвом якісного заліза у всіх землях (за винятком Волині, де виготовлялася “харалужна” зброя) імпорт озброєння, як і довготривале використання старої та трофейної зброї, були значними. Контакти з Тевтонським Орденом, Анжуйською династією, яка претендувала на Галицьку спадщину, а пізніше з гуситами, реально впливали на розвиток військової техніки та озброєння. Великий вплив мала і Золота Орда, яка до кінця XІV ст. акумулювала у себе всі технічні досягнення Азії. Зображення короля Юрія І та лицаря на печатці князя Юрія ІІ, князя Владислава Опольського, лицарів на печатках Кейстута Гедиміновича та Вітовта Кейстутовича дозволяють стверджувати, що український лицар був схожим більше на тевтонського, ніж на монгольського. Українські хорогви у складі польського війська (Львівська, Перемишльська, Галицька, Теребовельська, Холмська, Жидачівська та Подільська) вистояли проти найновішого озброєння тевтонських лицарів під Грюнвальдом і навіть зуміли прорвати фронт добірних хорогв Ліхтенштейна. Мстиславські хорогви князя Лугвенія-Семена Ольгердовича витримали натиск хорогв Валенрода у тій же битві, а залізна “кована” рать брянського князя Дмитра Ольгердовича особливо відзначилася на Куликовському полі.

У ХІІІ ст. почалися пошуки посилення звичайної кольчуги, плетеної з круглих залізних кілець. Плоскі кільця у 1,5-2 рази розширили залізне поле, яке прикривало людину без збільшення ваги. Так з'явилися “байдани”. До середини XІV ст. продовжувалися пошуки нового типу панцира (пластинчатих та лускоподібних), що привело до появи комбінованого панцира (бехтерець, колонтар, батарлик). Їх одягали поверх шкіряної або кольчужної сорочки, що забезпечувало кращий захист від стріл та ударної зброї. Зверху лицарі одягали вільні плащі-накидки, звані гамбізонами. Близько 1320 р. пішла мода на пояси, які багато декорувалися. Невдовзі гамбізони замінили накидки з декорованих дорогих тканин, які щільно прилягали до тіла.

З середини XІV ст. на кольчугу стали одягати лентнер (куртку з товстої шкіри, яка защіпалася на спині). Пізніше його стали робити легшим з розрізаними краями і защіпати з боків. З 1360-х рр. лентнер підсилили залізними пластинами, обтягненими шовковими тканинами. З 1380 р. на озброєнні з'явився нагрудник півкруглої форми з рухомою верхньою частиною, який защіпався над плечами і на животі. Невдовзі почали носити наспинник, наручі, наплечники і поножі, конструкції яких, постійно вдосконалювалися. До байдан, колонтарів та бехтерців одягали нагрудник випуклої форми (зерцало). Руки захищали залізні рукавиці. Близько 1350 р. з'явилися залізні черевики видовженої форми з гострими носами. У таких черевиках, поножах, у нагруднику, з наплечниками зображений галицький князь Владислав Опольський.

Комбінація лентнера з пластинчатим і лускоподібним панцирами привела до появи корацини, на шкіряну основу якої нашивалися залізні пластини, розташовані подібно до черепиці. Для зменшення сили удару корацину обтягували оксамитом або шовком. Так виникли бригантини. Застосування піхотою топірців з гаками (алебард) зробили її вразливою, що стало причиною її еволюції у суцільну кірасу, яка нагадувала доспіхи римських легіонерів.

На кінець XІV ст. кольчужна сорочка отримала високий комір, а шолом - підбородник і широкий напотиличник. Близько 1410 р. почали з'являтися рухомі наплечники, з 1420 р. - наплечники з крилами. До корацини та бригантини стали підвішувати спідницю з 3-5 пластин. На ліктях і колінах з'явилися раковини. Знову повернулися гамбізони. Пішла мода на дві кольчужні сорочки (знизу з тоншими кільцями), кольчужні штани до колін і кольчужні панчохи. У 1450 р. з'явився рельєфний нагрудник. До кінця другої чверті XV ст. закінчилося бронювання лицаря і почалося виробництво суцільних білих кованих, так званих “готичних”, лат.

Подібне бронювання пережив і лицарський кінь. За прикладом монголів його прикрили шкіряним панциром (”кояром”). Першим з князів такий захист застосував Данило Галицький. З другої половини XІV ст. шкіру замінила броня, яку постійно підсилювали і обтягували шовком та оксамитом.

Таку ж еволюцію пережили шоломи. Майже до 1400 р. дожили давньоруські шоломи із забралами-масками, підсилені кольчужною бармицею. Вони співіснували з бацинетами (які мали забрала у вигляді собачої морди та бармиці, що спадали на груди, спину і плечі). Близько 1400 р. перевагу отримали схожі на античні шоломи-салади, з вирізами для очей та носа або із забралами. З середини XV ст. ввійшли у моду шоломи-армети з гострими забралами та захисними дисками на невисокому стояку позаду на рівні шиї, які захищали від перерубання ремінь додаткового підбородника. Застосовувалися і залізні шапки та гостроверхі ординські шоломи (в такому шоломі зображений лицар на печатці Кейстута Гедиміновича).

Спис залишався основною ударною зброєю, - довжина і вага його постійно зростали. Через Орден, Угорщину та гуситів були запозичені більш ефективні проти комбінованих панцирів алебарди з їх різновидами (глефи, кузи, рунки), спетуми (фріульські списи), бойові вили, гізарми (бойові коси), ковані булави (залізні палиці), бойові ціпи із шипами, шиповані булави, підвішені до руків'я на ланцюгах, бойові молоти та бойові чекани. У кінці XІV ст. з'явилися дворучні мечі з довжиною леза до 120-140 см та довгі мечі-кончари міланського виробництва, які носили без піхви. З другої половини XІV ст. в українських землях застосовували і “корди ляцькі” - прямі однолезові клинки. Кинджали використовували різних типів, від німецьких “мізерекордій” до єгипетських “місюрських”. Лицарі й піхота користувалися луками та арбалетами, які в українських землях звали “кушами”. Посилення бронювання так і не змогло захистити від стріл.

Перша “гармата з металу” згадується в Італії 1305 р. У 1374 р. гармати були на озброєнні у Тевтонському Ордені, у 1377 р. їх вперше використали проти литовців. 1382 р. гармати були на озброєнні у Литві та в українських землях. Вперше їх невдало застосували у битві на р.Ворсклі у 1399 р. Метальна артилерія в українських землях застосовувалася поряд з вогнепальною при облозі міст до 1426 р., а при обороні - до 1446 р. (великі самостріли - аж до 1471 р.).

Хроніка М.Стрийковського повідомляє про перше застосування “ручниці” під 1378 р. Але конструкції ручної вогнепальної зброї, придатні для польової битви, були винайдені і випробувати у ході Гуситських війн. Та навіть після застосування у 1520 р. перших мушкетів, арбалет та лук успішно конкурували із вогнепальною зброєю, перевершуючи останню у швидкості і точності, не поступаючись у дальності пострілу. Таким чином, у другій половині XІV - першій половині XV ст. українські лицарі мали широкий вибір перш за все захисного озброєння і можливість застосування кращих західних і східних зразків.

У четвертому розділі “Зміни в структурі та організації війська у другій половині XІV - першій половині XV ст.” розглянуто на прикладах основних битв зміни у структурі та організації війська в українських землях та європейських краях. Для даного періоду такий аналіз проведено вперше. Детально розглянуто битви при Кресі (26 серпня 1346 р.), при Невіл-Кросі (жовтень 1346 р.), під Белзом (лютий 1352 р.), при Пуатьє (19 вересня 1356 р.), де лицарська кіннота, одягнена у найновіші захисні обладунки, була розгромлена лучниками, підкріпленими бойовими порядками спішених лицарів. Причому у кожній з цих битв лицарська кіннота мала чисельну перевагу.

Наслідками цих битв була зміна структури військ на користь піхоти, лучників та арбалетників і поява комбінованих бойових порядків. Це вперше принесло успіх угорському королеві Людовику Анжуйському (потерпів поразку під Белзом) проти Венеції у 1356-1358 рр., зокрема в битві на р.Брента (квітень 1357 р.), в ході польсько-волинської війни 1366 р. та облозі Белза влітку 1377 р. Успіхів досягли реорганізована французька армія Карла V (1369-1380) та турецька армія, де було створено піхотний корпус яничарів (бл.1354 р.). Іншим наслідком стало посилення захисного озброєння, що привело до короткочасного відродження гегемонії кавалерії. В проаналізованих битвах на Синіх водах (1353), на р.Маріці під Чірменом (1371), поході Любарта Гедиміновича під Завихвост (1376), битві на Куликовському полі (1380), поході польсько-литовського війська у Галицьке королівство (1387), битві на Косовому полі (1389), у війні Вітовта Кейстутовича проти коаліції українських князів (1392-1393), у битвах під стінами Нікополя (1396), на р.Ворсклі (1399), під Ангорою (1402) та під Грюнвальдом (1410) лицарська кавалерія пережила останній злет. Більшість цих битв та походів мали вигляд традиційного зіткнення вершників на рівнинах, з різних причин піхота та артилерія зіграли там малу роль, а захисне озброєння демонструвало свої переваги і було вирішальним.

У битвах при Земпаху (1386) та Нельфесі (1388) лицарську кінноту розгромило піше ополчення, яке на пересіченій місцевості довело вразливість комбінованих панцирів перед довгими списами та алебардами. Битва при Азенкурі (1415) продемонструвала, що захисні можливості бронювання практично вичерпані. Це блискуче підтвердили гусити своїми перемогами під Вітковою горою (1420), під Німецьким Бродом (1422), під Таховом (1422), при Усті над Лабою (1426), та під стінами Домажліце (1431).

У гуситських війнах брали участь два українські князі Зигмунт Корибутович та Федір Острозький. Але перші спроби запровадити досвід гуситів скінчилися невдало. У битвах під Ошмянами (1432) та під Вількомиром (1435) Свидригайло Ольгердович зазнав поразки. Вирішальну роль тут зіграла лицарська кавалерія, а причини поразки крилися в організації українсько-білоруського війська та його союзників.

11 листопада 1444 р. під Варною, де в рядах християнської армії були галицькі та подільські хорогви, у битвах при Тирговиште (1446) і на Косовому полі (1448), при штурмі Константинополя (1453) вирішальну роль відіграла піхота. Ера переваги лицарської кінноти закінчилася в середині XV ст.

Волинський князь Любарт Гедимінович в ході війни проти Польщі та Угорщини змушений був роздавати своїм союзникам князівства-лени, де ті й формували свої дружини. Цю практику продовжив Свидригайло Ольгердович. Галицький князь Владислав Опольський роздавав землі васалам-лицарям, зобов'язуючи їх власним коштом нести військову службу. Ці дві системи збереглися до кінця XV ст. Таке військо складалося винятково із важкоозброєних лицарів та їхніх слуг - кінних лучників, озброєних як луками так і кушами-арбалетами. Кожен лицар (боярин, дрібний князь) приводив із собою підрозділ, який звався “списом” (”копієм”) і числив від трьох до двадцяти бійців.

“Списи”, як і у попередню епоху, зводилися у “хорогви”. Хорогви, якщо судити з битви під Грюнвальдом у 1410 р., об'єднували списи одного князівства або землі, через що чисельність їх була різною, але не перевищувала 400-500 воїнів. У битві під Вількомиром у 1435 р. у війську великого князя Свидригайла Ольгердовича дружини 50 чи 70 удільних князів налічували ледве 4,5 тисячі. Дрібніші князі приводили “списи”, більші - хорогви. Об'єднання хорогов у полки відбувалося безпосередньо перед початком битви або походу під керівництвом найстаршого з князів. Число полків і їх чисельність були різними (Сторожовий полк, Передовий полк, Головний полк, Полки правої і лівої руки, Засадний полк). Траплявся і поділ на центр, фланги, авангард і тил чи лінії, що дуже близькі по аналогії до полків.

Отже, у другій половині XІV - першій половині XV ст. українські князівства ще зберігали свою державність і розвиток організації війська та військового мистецтва у них відповідав європейському рівню.

У п'ятому розділі “Політики і полководці” розглядається роль політиків і полководців у розвиток військової організації і військового мистецтва, зокрема князів Любарта-Дмитра Гедиміновича, Свидригайла Ольгердовича, Зигмунта Корибутовича, Федора Даниловича Острозького, Федора Корибутовича, Михайла Семеновича Болобана, а також воєвод Дрозда та Юршу. Жоден з цих діячів не отримав належної оцінки в українській історичній науці. Два українські князі литовського походження - Любарт-Дмитро Гедимінович та Свидригайло-Лев-Болеслав Ольгердович протягом всього досліджуваного періоду мали найбільший вплив на політичні і військові події в українських землях. Ще четверо князів (Зигмунт Корибутович, Федір Данилович Острозький, Федір Корибутович та Михайло Семенович Болобан) відзначилися у цих війнах як керівники самостійних операцій. Із воєвод джерела виділяють Дрозда та Юршу. Жоден з цих діячів не отримав належної оцінки в українській історичній науці.

Любарт-Дмитро Гедимінович народився бл.1312/1315 р. (за Я.Тенговським). Помер князь 4.08.1383 р. (за Л.Войтовичем). Шлюб Любарта Гедиміновича з дочкою луцького князя Льва Юрійовича Агрипиною-Бушею давав йому право “по кужелю” на галицьку спадщину. У 1323 р. через юний вік претендента і литовсько-орденську війну реалізувати це право не вдалося. Тільки у 1340 р. він опанував Волинську землю і до смерті боровся з Угорщиною та Польщею за Галицьку землю, яку йому вдавалося успадкувати у 1340-1349, 1353-1354, 1377 рр. У ході цих війн проти переважаючих сил противника, який мав найновіше озброєння, Любарт і його полководці продемонстрували блискучі здібності (в дисертації розглянуто кампанії 1353, 1366, 1376-1377 рр.). На висоті виявилося інженерне мистецтво, зокрема будівництво фортець (Луцьк, Белз, Олеськ, Лопатин, Гологірки). Вплив орденського оборонного мистецтва помітний особливо у замку Любарта в Луцьку. Волинський князь зумів швидко оцінити і застосувати передові досягнення європейської практики.

Свидригайло Ольгердович (бл.1365/66 - 10.02.1452) був князем вітебським (бл.1391-1393 рр.), подільським (1401-1405 рр.), жидачівським (1403 - бл.1405 рр.), сіверським і чернігівським (1405-1409, 1420-1430 рр.), волинським (1434-1452 рр.) і великим князем литовським (фактично у 1430-1435 рр., хоча носив цей титул до самої смерті).У 1408-1409 рр. він отримав Володимир з волостями, Переяслав-Заліський, Юр'єв-Польський, Волок-Ламський, Ржеву і половину Коломни, тобто більше третини Московської держави. Двічі (1394 - бл.1400, 1418 рр.) перебував у еміграції при дворі угорського короля та імператора Сігізмунда Люксембурга, втікав до хрестоносців, у 1409-1418 рр. сидів у підземеллі кременецького замку. Серед істориків продовжує жити легенда про “повстання” Свидригайла: ніби то легітимний великий князь литовський міг повставати у своїй власній державі проти польського ставленика, а не навпаки. Більшість істориків наголошують на авантюризмі його характеру, навіть прихильні до нього А.Дворніченко та Л.Войтович не змогли подолати ці стереотипи.

Неупереджений аналіз діяльності Свидригайла Ольгердовича як політика і полководця (дії в коаліційній війні 1392-1393 рр., у смоленській війні 1404-1405 рр., битва на переправі через Стир поблизу Луцька 1.07.1431 р., походи 1432-1433 рр., і навіть поразки під Ошмянами 9.12.1432 р. та Вількомиром 29-30.08.1435 р.) дозволяють повністю зняти несправедливі обвинувачення з цього князя, завдяки діяльності якого удільні князівства в українських землях продовжили своє існування майже на століття і пережили останній злет.

Князь Зигмунт Корибутович відзначився у ході війни з хрестоносцями у 1410-1414 рр., в гуситських війнах в 1422-1431 рр. та нещасливій битві під Вількомиром. Вплив цього князя на розвиток військового мистецтва в українських землях безсумнівний. Князь Федір Данилович Острозький брав участь у гуситських війнах і подільській кампанії1430-1431 рр. Князь Федір Корибутович (Федько Несвіцький) відзначився у боротьбі за Поділля у 1431-1435 рр. Князь Михайло Семенович Болобан розбив литовське військо Петра Монтикирдовича у зустрічній битві біля с.Копачі зимою 1433 р. Воєвода Дрозд блискуче обороняв Белз проти угорсько-польського війська у 1352 р. Воєвода Юрша керував військами Свидригайла Ольгердовича протягом 1430-1452 рр. У 1431 р. він успішно обороняв Луцьк проти польсько-мазовецького війська, пізніше утримав Київ. Івашко Монивидович у 1434 р. обороняв Київ, у 1435 р. був намісником Східного Поділля.

Дії цих політиків і полководців - найбільший внесок у розвиток військової справи в українських землях у другій половині XІV - першій половині XV ст.

В результаті дослідження авторка дійшла висновків, основний зміст яких виноситься на захист:

1. Впродовж другої половини XІV - першої половини XV ст. тривала активна фаза боротьби українських князівств за збереження свого статусу, в якій союзниками українських князів виступили найчастіше Литва та Тевтонський Орден.

2. Тевтонський Орден був своєрідною військовою лабораторією Європи, де випробувалися і впроваджувалися мало не всі технічні новинки. Постійні контакти з Орденом через Торунь і Хелм, а також політичний союз значно полегшували для українських князівств знайомство з останніми технічними досягненнями в галузі озброєння та військової організації.

3. Протягом другої половини XІV - першої половини XV ст. в українських землях переважало європейське озброєння і європейські методи бою, хоча значною мірою використовувалися і окремі технічні досягнення зі Сходу. При цьому запровадження і апробація технічних новинок в озброєнні тривали у межах десяти років від часу їх появи.

4. Організаційні зміни відбувалися синхронно із подібними змінами у розвинених європейських країнах. Цей період пройшов під знаком поступового згасання гегемонії лицарської кавалерії та поступового розвитку піхоти і піхотного ударного озброєння, стрілецтва та артилерії. Запозичувався досвід чеської гуситської піхоти.

5. На розвиток військової справи та освоєння технічних новацій у військовій справі, структурних та організаційних змін найбільший вплив мали такі князі як Любарт-Дмитро Гедимінович, Свидригайло Ольгердович, Федір Данилович Острозький, Федір і Зигмунт Корибутовичі, а також воєводи Дрозд і Юрша. Усталена оцінка князя Свидригайла Ольгердовича як невдаху у військовій справі потребує перегляду.

6. Рівень тогочасної військової справи в українських князівствах відповідав кращим європейським зразкам як з огляду озброєння, так і з огляду структури та організації. На озброєнні були кращі зразки європейського і азіатського озброєння. Рівноцінність озброєння та організації військ князівств була продемонстрована в битвах проти ординців та європейських армій.

Основний зміст дисертації викладено у працях:

1. Князь Свидригайло Ольгердович. Реабілітація політика // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету Волинського державного університету. Вип. 6. - Луцьк, 2001. - С. 41-47.

2. Обладунки та озброєння українського лицаря XІV-XV ст. // Народознавчі зошити. - 2001. - № 2. - С. 38-42.

3. Галицько-волинська держава: результати і перспективи дослідження // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В.Гнатюка. Серія історія. Вип. 2. - Тернопіль, 2002. - С. 154-156.

4. Ранні історичні та пресознавчі розвідки Івана Крип'якевича у галицькій періодиці початку XX ст. // Українська періодика: історія і сучасність / Національна академія наук України; Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника. - Львів, 2002. - С. 668-670.

5. Державно-соборні та військові традиції українських князівств у XІV-XV ст. // Українське державотворення: уроки, проблеми, перспективи / Національна академія наук України: Інститут етнонаціональних та політичних досліджень; Львівський філіал Української Академії державного управління при Президентові України. Ч. 1. - Львів, 2001. - С. 21-22.

6. Організація князівського війська у другій половині XІV - першій половині XV ст. // Актуальні проблеми державного управління / Львівський філіал Української Академії державного управління при Президентові України. - Львів, 2001. - Вип. 5. - С. 295-298.

7. Короткий огляд історії України (Посібник для учнів професійно-технічних училищ та шкіл). - Львів, 1990. - 96 с.

Анотація

МИКИТИШИН В. ВІЙСЬКОВА СПРАВА В УКРАЇНІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XІV - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XV ст. Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 20.02.22 - Військова історія. Львівський регіональний інститут державного управління Української академії державного управління при Президенті України. - Львів, 2003.

Дисертацію присвячено комплексному дослідженню військової справи в Україні у другій половині XІV - першій половині XV ст. Зібрано і проаналізовано джерела та дослідження істориків з проблем історії військової справи в українських князівствах у цей період. Розглянуто основні віхи і тенденції розвитку європейських держав та їх впливу на розвиток і функціонування українських князівств. Детально з'ясовано склад, характеристики і стан всіх видів захисного і атакуючого озброєння, яке застосовувалося у військах українських князівств, а також прослідковано напрямки і час запозичень технічних новинок. Висвітлено зміни у структурі та організації війська, їх причини, впливи та запозичення таких змін. Також зроблено порівняння бойового застосування українських військ і кращих європейських армій у битвах, які відбувалися у ці часи. Дана характеристика основних осіб, які мали вплив на розвиток військової справи в українських князівствах, їх внесок у розвиток військової справи. Встановлено, що рівень військової справи в українських князівствах протягом цього часу відповідав високим європейським зразкам, як з огляду озброєння, так і з огляду структури і організації. На озброєнні були зразки європейського і азіатського озброєння.

Ключові слова: військо, зброя, дружина, українські князівства

Аннотация

Микитишин В. Военное дело в Украине во второй половине ХІV - первой половине ХV вв. Рукопись. Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 20.02.22 - Военная история. Львовский региональный институт государственного управления Украинской академии государственного управления при Президенте Украины . - Львов, 2003.

Диссертация посвящена комплексному исследованию военного дела в Украине второй половины ХІV - первой половины ХV вв. В работе собраны и проанализированы источники и исследования историков по ключевым проблемам истории военного дела в украинских княжествах в этот период.

Рассмотрено основные этапы и тенденции развития европейских государств, их влияние на развитие и функционирование украинских княжеств. Основное внимание уделено эволюции военного дела, причинам изменения вооружения и техники, замены ополчений небольшими за численностью профессиональными войсками, изменением структуры этих войск, последнему этапу гегемонии тяжелой рыцарской конницы, появлению линейной пехоты и стрелковых подразделений как основных элементов боевого порядка.

Установлено состав, характеристики н состояние всех видов защитного и атакующего вооружения, которое применялось в войсках украинских княжеств, а также исследованы направления и время заимствования технических новшеств. Прослежены изменения конструкций панцирей, причины увеличения бронирования, время принятия на вооружение панцирей новых конструкций (байдан, колонтарей, бахтерцев, корацин, бригантин и др.), развитие конструкций шлемов, бронирование лошадей, изобретение новых видов ударного (алебарда и ее разновидности) и стрелкового оружия, артиллерии и огнестрельного вооружения. Установлено влияние Тевтонского Ордена, Венгрии, Польши и чешских гуситов на развитие вооружения в украинских землях.

Освещены изменения структуры и организации войск, их причины, влияния и заимствования таких изменений. Впервые сделано сравнение боевого применения украинских войск и лучших европейских армий во всех важнейших битвах, происходящих в Европе в это время. Рассмотрены также все битвы с участием украинских войск: от битвы под стенами Белза (1352 г.) до битв под Вилькомиром (1435 г.) и Варной (1444 г.). На примере этих битв прослежены причины и практика изменений в вооружении и организации войск, а также влияние результатов этих битв на дальнейшие изменения в этом направлении.

Дана характеристика основных военных и политических деятелей (князей Любарта-Дмитрия Гедиминовича, Свидригайла Ольгердовича, Зигмунта Корибутовича, Федора Данииловича Острожского, Федора Корибутовича, Михаила Семеновича Болобана, воевод Дрозда и Юрши), имевшим влияние на развитие военного дела в украинских княжествах, их роль и место в развитии военного дела.

Установлено, что уровень военного дела в украинских княжествах на протяжении второй половины XІV - первой половины XV вв. соответствовал лучшим европейским образцам, как по качеству вооружения, так и по уровню структуры и организации. На вооружении были лучшие образцы как европейского, так и азиатского вооружения. Производство многих из них было освоено на месте, хотя импорт вооружения преобладал.

Ключевые слова: войско, оружие, дружина, украинские княжества.

Mykytyshyn V. Military Business in Ukraine in the Second Part of 14th - First Part of the 15th Century. Manuscript. Thesis of historical scientist's candidate according to a speciality 20.02.22 - Military history. Lviv Academy Government Branch of the National Scientist Academy of Ukraine placed under President of Ukraine. Lviv 2003.

The thesis is devoted to a complex research on military business in Ukraine in the second part of 14th - first part of the 15th century. The author has gathered and analyzed sources and researches of historians on most important problems of military business in Ukraine principalities at that period. Mykytyshyn examines main stakes and tendencies in development of European states during the second part of the 14th - first part of the 15th century and their influence upon the development and function of Ukrainian principalities. For the first time the given work finds out in detail composition, characteristic and state of all kinds of defensive and attacking weapon that was used by the troops of Ukrainian principalities, the given work also retraces directions and the time of borrowing of technical novelties. The thesis throws light on the changes in structure and troops organization, their causes, influences and borrowing of such changes. For the first time such a work compares the fighting application of Ukrainian troops with the best European armies in the fights that took place at those times. The thesis characterizes principal persons who had an influence on the development of military business in Ukrainian principalities during the mentioned period corresponded to the best European samples from the point of view of weapon as well as the structure and organization. Ukrainian troops were armed with European as well as the best samples of Asian weapon.