Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Військово-політична діяльність Дмитра Палієва

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Визвольні змагання українського народу першої половини ХХ ст. висунули з середовища національно свідомої інтелігенції тисячі відомих громадсько-політичних і військових діячів, яких революція 1917-1920 рр., а згодом національно-визвольна боротьба міжвоєнного часу і рух Опору 40-х років поставили в епіцентр державотворчих битв за незалежність і соборність України.

Однак довгі десятиліття тоталітарний режим в СРСР намагався ліквідувати в суспільній свідомості історичну пам'ять, прагнучи спотворити образ українських державотворців новітньої доби - Михайла Грушевського, Симона Петлюри, Павла Скоропадського, Євгена Петрушевича та ін. Особливо ж затушовувалися життєвий шлях та політична біографія діячів праворадикального табору національно-визвольного руху, яких трактовано «буржуазними націоналістами», що були нібито заангажовані західними спецслужбами. До них традиційно відносилися Євген Коновалець, Андрій Мельник, Степан Бандера, а також Дмитро Паліїв (1896-1944) - старшина легіону Українських січових стрільців і Галицької армії, а наприкінці 30-х років ХХ ст. фундатор і лідер праворадикального Фронту національної єдності у Західній Україні. На жаль, столітній ювілей цього відомого військово-політичного діяча новітньої української доби у 1996 р. пройшов непомітно і в Україні, і в діаспорі, де відійшли у минуле більшість його соратників. Не упорядковано його творчу спадщину - історико-мемуарні нариси про ЗУНР і українсько-польську війну 1918-1919 рр., посольські виступи міжвоєнного часу, родинний епістолярій (цю роботу, щоправда, заініціювала у 70-і роки ХХ ст. в Канаді його дочка, Христина Палієв-Турченюк, а також історик Державного центру УНР Наталія Пазуняк). Все це і спонукало дисертантку узагальнити військово-політичну діяльність і суспільно-політичні ідеали одного з найхаризматичніших представників західноукраїнського політикуму 20-40-х років ХХ ст.

Необхідність розширення етнополітичних уяв щодо геополітичних реалій Центрально-Східної Європи напередодні та в час двох світових воєн, потреба ґрунтовного переосмислення процесів трансформації українського національно-визвольного руху 30-х років і загалом боротьби за державне самовизначення і соборність українських земель у ХХ ст. підтверджують наукову і суспільно-практичну значимість вказаного міждисциплінарного дослідження.

Зв'язок з планами наукових досліджень. Дисертація виконана у відповідності з науково-дослідними програмами з новітньої історії України, що розробляють кафедра новітньої історії України Львівського національного університету ім. Івана Франка і кафедра історії України Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка.

Об'єкт дослідження - військово-організаційна, громадсько-політична і наукова діяльність Дмитра Палієва, а предмет - українські військові формації та громадсько-політичні структури першої половини ХХ ст., з якими була пов'язана його діяльність та історико-мемуарна спадщина.

Хронологічні межі праці охоплюють головно першу половину ХХ ст., на яку припадає життєвий шлях Д. Палієва (1896-1944).

Виходячи з наукового і суспільно-політичного значення становлення української військової біографістики, враховуючи недостатній рівень вивчення життєдіяльності національної військово-політичної еліти, авторка поставила за мету комплексно та об'єктивно дослідити діяльність військово-політичного діяча ЗУНР і Фронту національної єдності Дмитра Палієва, визначити його місце і роль в українському національно-визвольному русі першої половини ХХ ст.

Реалізація поставленої мети передбачала вирішення таких завдань:

простежити процес формування ідейно-політичних поглядів Д. Палієва на фоні соціально-економічного і політичного життя Східної Галичини початку ХХ ст.;

висвітлити участь у формуванні та бойових діях легіону Українських січових стрільців у роки Першої світової війни;

дослідити роль у підготовці та проведенні Листопадової національно-демократичної революції 1918 р.;

розкрити участь у діяльності Українського національно-демократичного об'єднання і формуванні праворадикального табору національно-визвольного руху в Західній Україні в міжвоєнний період;

відтворити участь в русі Опору 40-х років, зокрема у формуванні дивізії «Галичина» і Української національної армії;

проаналізувати науково-мемуарні студії з військово-політичної історії України першої половини ХХ ст.;

показати необхідність вивчення політичного досвіду та творчого доробку Д. Палієва для становлення багатопартійності й загалом громадянського суспільства в незалежній державі, удосконалення військово-патріотичного вишколу в сучасних Збройних силах України;

окреслити недостатньо опрацьовані військово-політичні події, явища та процеси, які потребують подальшого наукового дослідження.

Методологічною основою роботи є застосування історичного і логічного методів пізнання суспільних процесів. На підставі синтезу історичного, порівняльно-політичного, соціологічного і проблемно-хронологічного методів дослідження авторка прагнула здійснити об'єктивний аналіз військових подій та політичних процесів у західному регіоні України 20-40-х років ХХ ст.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у комплексному спеціальному дослідженні військово-організаційної та громадсько-політичної діяльності діяча ЗУНР, а згодом УНДО і Фронту національної єдності, яка проведена вперше в українській історіографії.

Особистий внесок в розробку проблеми полягає в тому, що дисертантка узагальнила військово-організаційну діяльність Д. Палієва щодо формування легіону Українських січових стрільців, Галицької армії та Української національної армії, дослідила його роль у формуванні та керівництві праворадикальним табором національно-визвольного руху 30-х років ХХ ст., проаналізувала його військово-історичну спадщину, що розпорошена у різних малочисельних часописах.

Практичне значення отриманих результатів зумовлене з'ясуванням стану дослідження військово-історичної думки в Україні та діаспорі, мотивів та особливостей еволюції поглядів військовиків різної політичної орієнтації на характер державно-соборного процесу в Україні першої половини ХХ ст.

Результати дослідження можуть бути використані при написанні наукових праць і навчально-методичних посібників з новітньої історії України, Польщі, Росії та Німеччини, Збройних сил України ХХ ст.

Основні положення та висновки дисертації апробовані в трьох публікаціях у фахових виданнях, міжнародній науковій конференції «Український національно-визвольний рух 20-50-х років ХХ ст.» (Дрогобич, 2002), засіданнях кафедри новітньої історії України Львівського національного університету ім. Івана Франка та кафедри історії України Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка.

Головні результати дослідження увійшли до історичного нарису «Дмитро Паліїв», який буде опубліковано в Енциклопедії історії України.

Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (545 найменувань). Всього - 160 сторінок.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми, окреслено хронологічні межі роботи, сформульовано мету та основні завдання дисертації, визначено її наукову новизну та практичне значення.

У першому розділі - «Історіографія та джерельна база» - показано археографічну основу дослідження, проаналізовано українську і зарубіжну історіографію проблем

В історіографічному масиві Українських визвольних змагань першої половини ХХ ст. дуже мало спеціальних праць, які присвячені військовим діячам національних військових формувань - легіону Українських січових стрільців (1914-1918), Галицькій армії (1918-1920), а також Українській національній армії (1944), ідея формування якої так і не була сповна реалізована наприкінці Другої світової війни.

Радянська історіографія, ігноруючи аспекти національно-державного самовизначення українців, розглядала революційні процеси в Україні, зокрема і на західних землях, як складову більшовицької революції в Росії, а уряди УНР і ЗУНР як контрреволюційні режими. Відповідно висвітлювалися їхні військово-політичні діячі та загалом політика. Зрозуміло, що політичний супротивник - «буржуазний націоналіст» висвітлювався у радянських виданнях виключно у темних барвах або ж був безликим. Втім, радянська цензура допускала епізодичні згадки лише про окремих діячів, скажімо, Михайла Грушевського, Юрія Тютюнника, Гриця Коссака, які в силу певних суб'єктивних обставин у 20-і роки переїхали в УРСР. Суспільно-політичні цілі УВО-ОУН, Фронту Національної Єдності, як, зрештою, політичні обставини формування дивізії «Галичина» і Української національної армії представлялися як «сепаратні», «антинародні», що суперечать ідеям пролетарського інтернаціоналізму і дружбі народів СРСР, більшість з яких на собі сповна відчули принади комуністичних денаціоналізацій та депортацій.

І чи не найбільший вклад у військову біографістику внесли представники військово-політичної еміграції УНР-ЗУНР. Опинившись в результаті поразки Української національно-демократичної революції 1917-1921 рр. за межами Батьківщини, насамперед в Польщі, Румунії, Чехословаччині, Німеччині, Франції, Канаді та США, широкий загал військовоосвідчених військовиків зумів самоорганізуватися й створити низку комбатантських товариств і заснувати власні військово-історичні видання - «За державність», «Табор», «Український скиталець» (загалом близько 70). Відомий діаспорний історик та історіограф, ветеран УГА Лев Шанковський відзначав, що саме вони фактично заснували українську військово-історичну науку.

Найбільше конкретно-історичної інформації про фронтові дороги Д. Палієва у складі легіону УСС і Галицької армії, його участь у Листопадовій національно-демократичній революції 1918 р. містять військово-історичні нариси й мемуарно-аналітичні публікації діячів ЗУНР, генералів, старшин і стрільців легіону УСС та Галицької армії, почасти Армії УНР. Чільне місце серед них належить розвідкам Осипа Думіна «Нарис історії українсько-польської війни 1918-1919», «Українські Січові Стрільці 1914-1920» та «Історія Легіону Українських Січових Стрільців 1914-1918», колективній роботі (серед її авторів були Іван Крип'якевич і Богдан Гнатевич) «Історія українського війська, головнокомандувача УГА Михайла Омеляновича-Павленка «Українсько-польська війна», Олекси Кузьми «Листопадові дні 1918 р.», Мирона Заклинського «Дмитро Вітовський» та ін. Характерним для усіх зазначених праць є детальний опис військово-політичних подій, достатня об'єктивність характеристики загальної геополітичної ситуації західноукраїнських земель напередодні Першої світової війни та час Української революції 1917-1921 рр., хоча інколи відчувається упереджене ставлення авторів до оцінки окремих подій або постатей (зокрема, вкладу Д. Палієва у підготовку і проведення збройного повстання у Львові в ході Листопадової національно-демократичної революції 1918 р. на західноукраїнських землях). Щоправда, цим авторам бракує архівної бази, внаслідок чого досліднику доводиться критично сприймати подану інформацію щодо подачі подій та участі в них окремих військовиків, порівнювати оцінки та факти різних авторів.

Як відомо, після приєднання у 1939 р. західноукраїнських земель до СРСР видання праць з проблем визвольних змагань було припинено, а наявна література знищена або захована у недоступні широкому загалу спецфонди, зокрема Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України і Наукової бібліотеки Національного університету ім. Івана Франка. Партійні та репресивні органи вели рішучу боротьбу з проявами української національної думки, розгорнувши репресії проти колишніх військово-політичних діячів, місцевої інтелігенції. Це змусило значну частину галицької еліти емігрувати на Захід, зокрема Великобританію, Францію, США, Канаду. У роки Другої світової війни до них приєдналася нова хвиля інтелігенції, вояків УПА та Дивізії СС «Галичина». Тож у 40-80-х рр. в діаспорі з'являється низка праць про військово-політичну діяльність Дмитра Палієва. Зокрема, Степан Волинець у нарисі «Предвісники і творці листопадового зриву. Західноукраїнські громадські і політичні діячі» викладає найважливіші віхи біографії Дмитра Палієва. Окремі маловідомі сюжети його життєвого шляху знаходимо також у працях Миколи Лагодівського «Дмитро Іванович Паліїв», Петра Мірчука «Нарис історії українських націоналістів», Миколи Шлемкевича «Політик-воїн: (Пам'яті Дмитра Палієва), Івана Кедрина «Життя. Події. Люди: Спомини і коментарі» та «Дмитро Палієв, спроба характеристики», Миколи Гуцуляка «Перший Листопад 1918 року на Західних землях України. Зі спогадами і життєписами членів Комітету виконавців Листопадового чину». Однак у більшості з цих невеликих за обсягом робіт майже не висвітлено юнацький період життя Д. Палієва, формування та еволюція світогляду. Не були у полі наукового аналізу його посольські виступи у сеймі міжвоєнної Польщі. Дещо поверхово, без врахування цілого спектру національно-визвольного руху, висвітлена його участь у формуванні дивізії «Галичина» і Української національної армії у 1943-1944 рр.

Особливо плідну роботу по вшануванні пам'яті Д. Палієва проводить «Братство колишніх вояків 1-ої УД УНА (Українська Дивізія Української Національної Армії), засноване 29 квітня 1950 р. у Мюнхені. 1950 р. воно розпочало видавати двомісячний часопис «Вісті Братства колишніх вояків 1-ої УД УНА», а з 1961 р. у Нью-Йорку почав виходити щоквартальний журнал під назвою «Вісті Комбатанта». За час свого існування два пресові органи Братства вмістили близько тисячі науково-популярних нарисів і спогадів про 1-шу УД УНА та інші українські військові формування, що діяли у різні періоди історії. За сприяння Головної Управи Братства також видано кілька десятків збірників спогадів та мемуарів колишніх вояків української дивізії. Про участь Д. Палієва у творенні та діяльності Дивізії писали його побратими Василь Верига «Дмитро Паліїв - воїн і патріот (1896-1944)» і «Слідами батьків: Нариси історії 30 полку дивізії «Галичина» - 1-ої дивізії Української Національної Армії», Павло Грицак «Вежі і кулемети (Спогади з Дивізії і більшовицького полону)», Василь Забродський «Світлої пам'яті сотник Дмитро Паліїв», Роман Крохмалюк «Заграва на Сході: Спогади і документи з праць у військовій управі «Галичина» в 1943-1945 роках», Ісидор Нагаєвський «Спогади польового духовника». Зокрема, Василь Верига (Торонто) продовжує збирати матеріал про дивізійних побратимів і допомагає упорядкувати родинний архів Христині Палієв-Турченюк (дочці Д. Палієва).

Сучасна історіографія проблеми започаткована утвердженням незалежності України. З'явились перші узагальнюючі праці з історії визвольних змагань першої чверті ХХ ст., Українського січового стрілецтва та Галицької армії, в яких показано участь Д. Палієва в політичному і громадсько-культурному житті Галичини першої половини ХХ ст. Насамперед відзначимо праці Миколи Литвина і Кіма Науменка «Історія галицького стрілецтва», «Українські Січові Стрільці», «Історія ЗУНР», Володимира Гордієнка «Українські Січові Стрільці» і «Українська Галицька Армія», Олександра Шишки «Слідами листопадових боїв», Миколи Кугутяка «Галичина: сторінки історії», Степана Макарчука «Українська республіка галичан», Миколи Литвина «Українсько-польська війна 1918-1919 рр.».

Зі спеціальних робіт, присвячених політичній діяльності Д. Палієва у 30-і роки, насамперед виділимо статті Михайла Швагуляка, в яких аналізуються передумови розколу праворадикального табору і створення відкрито опозиційного до Польської держави Фронту національної єдності. Ця дискусійна проблематика була також у полі наукових зацікавлень дисертантки.

З найновіших робіт насамперед виділимо праці львівського науковця Андрія Боляновського. Зокрема, у його монографії «Дивізія «Галичина». Історія», в якій аналізується вишкільно-організаційна діяльність Д. Палієва на посаді сотника і дорадника командира цієї дивізії, чимало уваги приділено його бойовим побратимам - Павлу Шандруку, Миколі Крату та ін. У книзі того ж автора «Українські військові формування в Збройних силах Німеччини (1939-1945)» подано коротку біографічну довідку про Д. Палієва (на основі статті Володимира Кубійовича «Дмитро Паліїв»), охарактеризовано плани його однодумців щодо формування Української національної армії у 1944-1945 рр.

Критично проаналізовано також публікації польських істориків (Рішарда Тожецького, Міхала Кімецького та ін.), які висвітлюють польсько-українські стосунки 20-40-х років ХХ ст.

Археографічна база дослідження включає неопубліковані та опубліковані джерела - офіційні матеріали уряду і Національної Ради ЗУНР, командування легіону УСС, Галицької армії та дивізії «Галичина», матеріали українських громадсько-політичних структур міжвоєнного періоду, насамперед УВО, ОУН, УНДО, Фронту національної єдності. Значна частина вказаних матеріалів зберігається у фондах Центрального державного історичного архіву України у Львові, Центрального державному архіві органів державної влади і управління України у Києві, відділах періодики Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України, Центральної наукової бібліотеки ім. В. Вернадського НАН України, музейних колекціях Львова та діаспори.

Епістолярій родини нині зберігається і упорядковується дочкою Христиною Палієв-Турченюк у Канаді. Частиною цього унікального сімейного архіву (світлини, посольські виступи, кореспонденції у малотиражних виданнях еміграції, спомини побратимів, які знаходяться в Інституті українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України) також скористалася дисертантка.

Критично використано, як уже зазначалося, спомини учасників та очевидців українських визвольних змагань першої половини ХХ ст.

Конкретно-історичний матеріал про діяльність Д. Палієва містить також періодика видавництва «Червона Калина», насамперед місячник «Літопис Червоної Калини» та річник «Історичний календар-альманах Червоної Калини». Ці видання уже були предметом спеціального археографічного аналізу бібліографів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України.

Не забуті тематичні збірники документів, енциклопедичні та довідкові видання.

Широке використання надбань історичної науки та джерельної бази на нових концептуальних засадах робить можливим неупереджено висвітлити праворадикальне крило національно-визвольного руху першої половини ХХ ст., яскравим представником якого був відомий військовик УСС-УГА, фундатор УВО, УНДО, Фронту національної єдності Дмитро Паліїв. Дисертаційне дослідження також дозволяє глибше проаналізувати польсько-українське військово-політичне протистояння у 20-40-і роки ХХ ст.

У другому розділі - «Участь у визвольних змаганнях 1914-1920 рр.» - розкрито військово-організаційну діяльність Дмитра Палієва - старшини легіону Українських січових стрільців і Галицької армії, організатора та творця Першолистопадового чину 1918 р. у Львові та краю.

Стверджено, що наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. національно-визвольний рух у Східній Галичині набув нової якості - услід за численними українськими громадсько-культурними і парамілітарними товариствами («Просвіта», «Сокіл», «Січ» та ін.) з'явились перші українські політичні партії, які перебрали лідерство цього руху у греко-католицького священицтва. Власне Греко-католицька церква та її посли у Галицькому сеймі у 60-90-ті роки ХІХ ст. була ініціатором більшості національно-патріотичних ініціатив галицьких українців. Отож не дивно, що в родинах греко-католицьких парохів виховалося десятки відомих українських політиків і військовиків кінця ХІХ - першої половини ХХ ст. Серед них був і Дмитро Паліїв - відомий військово-політичний діяч.

З початком Першої світової війни сімнадцятилітній Д. Паліїв у складі сотні В. Дідушка пішов на фронт, брав активну участь у бойових діях в Карпатах. В листопаді 1914 р. Д. Палієва відправили на вишкіл до школи запасу в Єгендорфі, яку він закінчив у ранзі підхорунжого. У цей час в Росії відбулася Лютнева буржуазно-демократична революція. На початку березня 1917 р. революційна хвиля охопила Київ. Утворилася Центральна Рада, яка взяла курс на відродження державної незалежності України. Її діяльність активізувала національно-визвольний рух і на західноукраїнських землях. У вересні 1918 р. у Львові створено Військовий Комітет, який приступив до організації збройного виступу, щоб революційним шляхом взяти владу із рук австро-польської адміністрації в Галичині та Буковині й організувати незалежне національно-політичне життя на своїх етнографічних землях. Д. Паліїв, як організаційний референт Військового комітету підготував розгорнутий план організації взяття влади по цілій Східній Галичині.

Після Листопадового перевороту Дмитро Паліїв став діяльним помічником полковника Д.Вітовського, а згодом і генерала М. Тарнавського, увійшов до штабу західноукраїнських збройних сил, що у середині листопада трансформувалися у Галицьку Армію.

Визвольні змагання 1914-1920 рр. стали для Д. Палієва школою не лише військового вишколу, але й політичної боротьби за незалежність і соборність України. Спілкування із соціалістичними провідниками УНР довело йому безперспективність соціалістичних лозунгів і необхідність збройної боротьби за державно-національне самовизначення українців.

У третьому розділі - «Громадсько-політична діяльність у міжвоєнний період» - проаналізовано участь Дмитра Палієва у національно-визвольному русі 20-30-х рр. ХХ ст. Стверджено, що після поразки у війні 1918-1919 рр., всупереч своїй волі й внаслідок воєнних дій, західні українці опинилися у складі Другої Речі Посполитої, яка в їхніх очах постала як окупаційна влада. Неприязне відношення краян до неї підкріплювалося дискримінаційною щодо українців державною національною політикою. Оцінюючи польсько-українські стосунки у міжвоєнний період, польський політолог та історик Юзеф Левандовський стверджував, що національна політика офіційної Варшави належить до тих сторінок історії, які найважче захищати. Подібну оцінку неодноразово висловлював і Дмитро Паліїв.

Після окупації території УНР-ЗУНР перед західноукраїнськими політиками постала непроста дилема: або визнати нову польську владу і будувати своє національно-культурне життя в межах чужої їм держави, або ж продовжувати жертовну і нерівну боротьбу в нових політичних умовах. Зрозуміло, що політичні партії Західної України вирішували її по-різному. Частина політиків пішли в підпілля для організації подальшої збройної боротьби, інші - заявили про свою лояльність до відродженої Польської держави і намагалися домогтися від уряду культурно-освітніх і господарських поступок для українців. І чи не найбільша частина партій, залишаючись в опозиції до Варшави, перейшла до легальної політичної роботи і зосередилась на парламентській діяльності (деякий час, у 1928 рр. він теж обирався послом).

Д. Паліїв обрав перший, найнебезпечніший, шлях боротьби й невдовзі став одним із чільних діячів праворадикального табору національно-визвольного руху, став фундатором УВО, УНДО, Фронту національної єдності.

Після поразки визвольних змагань 1914-1920 рр. Дмитро Паліїв повернувся до Галичини. У другій половині вересня 1921 р. його обрали до Начальної Команди Української військової організації. Восени 1921 р. відновило свою діяльність спортивне товариство «Україна». Його головою обрали Д. Палієва. З квітня 1923 р. він працював співредактором часопису «Заграва», а восени того ж року заснував ще один часопис національно-патріотичного спрямування - газету «Новий час». Це видання мало сприяти організаційній праці серед широких верств як одній із найважливіших передумов майбутнього державотворення.

Під кінець 20-х років деякі чільні діячі УНДО, зокрема Михайло Галущинський, Остап Луцький, Василь Мудрий, вважали дотеперішню політику партії безперспективною і дедалі рішуче домагалися порозуміння з правлячими колами. Дмитро Паліїв опинився на межі між двома політичними середовищами: з одного боку - ліберально-демократичне УНДО, в якому очолювана ним націоналістична група на зламі 20-30-х рр. наштовхнулася на сильний опір «поміркованих» елементів і поступово втрачала вплив на партійну політику, а з іншого - радикальний націоналізм, що в пошуках організаційних форм та ідейно-політичних підстав власного розвитку змусив своїх прибічників робити вибір між двома силовими полями українського організованого громадянства. Цей процес пришвидшила економічна криза і масова репресивна операція уряду Польщі проти українського населення Галичини восени 1930 р., що стала могутнім каталізатором суспільного руху.

Восени 1933 р. Д. Паліїв з прибічниками оголосив про створення Фронту національної єдності. ФНЄ була легальною партією, яка виступала з позицій так званого «творчого націоналізму», боролася проти політики «нормалізації», засуджувала тактику терору ОУН. Ідеологічним органом ФНЄ став часопис «Перемога», перший номер якого вийшов 1 листопада 1933 р., що і вважається датою заснування партії. Поряд із обов'язками лідера ФНЄ Д. Паліїв обійняв пости головного редактора партійних офіціозів - «Перемоги» та «Батьківщини». Практично у кожному номері з'являлись його обширі статті, головна мета яких полягала у заклику до єдності українського громадянства. Популярності ФНЄ сприяла тактика легальної опозиції, яку провадила організація щодо польської держави. Д. Паліїв пов'язував з новою організацією далекосяжні плани, в основі яких лежала найвища мета - побудова самостійної соборної Української держави.

Таким чином, складні і суперечливі пошуки шляхів і методів розв'язання української проблеми, в яких брав участь Д. Паліїв, завершилися наприкінці 30-х рр. поверненням до ендецьких концепцій мононаціональної Польської держави. Ініційована польським генералітетом політика «зміцнення польськості на кресах» в 1939 р. переросла в офіційну доктрину правлячого табору. Для її реалізації задіяно адміністративні органи, збройні сили, громадські та парамілітарні організації, а це ще більше загострило польсько-українські стосунки. Проти реалізації політики денаціоналізації «південно-східних кресів» й виступав праворадикальний ФНЄ на чолі з Д. Палієвим. Незважаючи на це, немала частина українців (близько 120 тис.) стала на збройний захист Польщі супроти гітлерівської агресії у вересні 1939 р.

Очевидно, Д. Паліїв був правим, коли вважав, що спроби нормалізації польсько-українських стосунків у Другій Речі Посполитій не могли принести бажаних етнополітичних результатів, бо не задумувалися Бельведером як позитивне вирішення української проблеми. Негативно відбившись на громадсько-політичному житті українців, вони залишилися черговою невдалою спробою поліпшення ситуації напередодні вибуху нової світової війни.

У четвертому розділі - «Військово-організаційна діяльність у період Другої світової війни» - показано роль Д. Палієва у творенні української дивізії «Галичина» 1944 р.

Після окупації 1939 р. Німеччиною та СРСР Польщі, а у 1941 р. цілої української території, українська проблема, як і загалом польсько-українські стосунки, ще більше ускладнилися. Д. Паліїв розумів, що СРСР, Німеччина і польський еміграційний уряд у Лондоні нахабно підігрівали ці етнополітичні суперечності у власних геополітичних цілях. Тому, в силу цілого ряду обставин, українсько-польські та українсько-німецькі діалоги наприкінці війни все ж були приречені на різке загострення, в центрі якого опинилися українські та польські збройні формування по різні боки фронту, а жертвами стали тисячі українців, поляків, євреїв, що мешкали на польсько-українському пограниччі.

Наприкінці 30-х років чимало провідників ОУН і ФНЄ, а серед них і Д. Паліїв, сподівалися, що у боротьбі за відновлення державної незалежності та соборності України українство зможе розраховувати на сприяння чи навіть допомогу Німеччини, яка виступила тоді за перегляд Версальської системи договорів під гаслом права націй на самовизначення. І, незважаючи на вирішальну і підступну роль Німеччини в окупації Угорщиною у березні 1939 р. Карпатської України, праворадикали не втрачали надій на відродження національної державності за сприяння Берліна, насамперед у ході неминучої війни Третього рейху з Радянським Союзом. Тому, на певному етапі, зокрема у 30-х - початку 40-х років в ідеології та політиці ОУН і ФНЄ домінували засади інтегрального націоналізму і застосовувалися терористично-революційні методи боротьби. Втім, Д. Паліїв завжди виступав за поєднання легальних і нелегальних методів боротьби, проти вождівської ідеології, за відкритість і демократизм розбудови не лише Фронту і ОУН, але й України загалом.

Як це не парадоксально, але сотник Паліїв здобув повагу навіть серед німецького командного складу: прямолінійність, відвертість та принциповість, де цього вимагали обставини, імпонували всім. Вислужництво чи потакування були для нього зовсім чужі. Він ні перед ким не втаємничував дійсних завдань та цілей української Дивізії. А навпаки, інформував і командира Дивізії Фрайтага і Гімлера, що Дивізія може і буде боротися тільки за український народ та його інтереси. Про це чи не найкраще свідчить лист генерала Фрайтага до дружини Д. Палієва, в якому також підтверджено погляди сот. Феркуняка про значення Палієва у штабі Дивізії. «…Якраз тому, - писав 4 грудня 1944 р. ген. Фрайтаг, - що знаю, як дуже багато надій покладав Ваш чоловік на Дивізію, як він, після попередньої політичної боротьби за свій український народ, вбачав у Дивізії одиноке правильне продовження цієї боротьби за свободу свого народу, його втрата для Дивізії ще взагалі незаступлена… Для мене особисто Ваш чоловік був надзвичайно цінним співробітником, якого втрату я відчуваю дуже болюче, зокрема, в часі реорганізації Дивізії. Ми працюємо дальше в дусі його ідей і нова українська дивізія стоїть знову готова».

Незаперечним є той факт, що сотник Дмитро Паліїв залишився людиною вірною своїм принципам; як політик і патріот, він віддав своє життя, за відродження незалежної і соборної Української держави. Його праворадикальні погляди і дії не завжди сприймало суспільство, але вони завжди активізували суспільні дії проти окупантів.

У п'ятому розділі - «Військово-мемуарні студії та редакційно-видавнича діяльність» - аналізуються науково-історичні праці Дмитра Палієва, визначено його внесок в історіографію визвольних змагань України першої половини ХХ ст. Автор дотримується концепції, висловленої Левом Шанковським і Олександром Оглоблиним, що українська військово-історична наука постала після визвольної боротьби 1917-1921 рр. Саме тоді український політикум сформував перші національні (не лише за національним призовом, але й за духом) військові формування, які у 1918-1920 рр. стали зав'язком армії ЗУНР і УНР. Власне це військово-політичне середовище дало Україні сотні старшин, а відтак десятки комбатантських організацій та пресових органів, довкола яких згуртовувалися любителі історії, нуртувала українська військово-історична думка. В кагорті перших військових істориків України першої половини ХХ ст., услід за М. Омеляновичем-Павленком, В. Петрівим, О. Удовиченком, М. Капустянським, М. Какуріним, Л. Шанковським, Д. Микитюком можна сміливо назвати Дмитра Палієва, творчий доробок якого ще не став предметом спеціального розгляду.

На жаль, науково-мемуарні публікації Д. Палієва лише упорядковуються бібліографами (зокрема львів'янином М. Морозом і дочкою Х. Паліїв-Турченюк) і готуються до друку окремим виданням в Інституті українознавства ім. І. Крип'якевича. Частина з них знаходиться в архіві й відділі наукових та інформативних видань цього інституту.

Загалом науково-мемуарну та публіцистичну спадщину Д. Палієва можна умовно згрупувати у наступні проблемно-тематичні блоки:

1. Історія легіону Українських січових стрільців (1914-1918).

2. Листопадова національно-демократична революція 1918 р.

3. Галицька армія, її участь в українсько-польській війні 1918-1919 рр.

4. Національно-визвольний рух у Польщі в міжвоєнний період (1921-1939).

5. Українська проблема у роки Другої світової війни.

У висновках стверджено, що Дмитро Паліїв - один з найвизначніших постатей українського політикуму праворадикального крила 20-30-х рр. ХХ ст.

Чималим був його вклад у становлення української військової формації першої половини ХХ ст. - легіону УСС, Галицької армії, дивізії «Галичина».

Основні положення дисертації викладені у наступних публікаціях автора

1. Медвідь О. Громадсько-політична діяльність Дмитра Палієва у міжвоєнний період. // Проблеми гуманітарних наук. - Вісник ДДПУ. - Вип. 7. - Дрогобич: Каменяр, 2001. - С. 139-148.

2. Медвідь О. Теоретичні постулати і методи партійно-політичної роботи Фронту національної єдності (1933-1939) // Проблеми гуманітарних наук. - Вісник ДДПУ. - Вип. 9. - Дрогобич: Каменяр, 2002. - С. 182-192.

3. Медвідь О. Політика Фронту національної єдності напередодні Другої світової війни. // Дрогобицький краєзнавчий збірник. - Спецвипуск. - Дрогобич, 2002. - С. 362-370.

Размещено на Allbest.ru