Становлення і розвиток систем стратегічної протиракетної оборони: досвід провідних держав світу

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»

ПОПОВИЧ Олександр Ілліч

УДК 94(470+73):355.472.4(091)

СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК СИСТЕМ СТРАТЕГІЧНОЇ ПРОТИРАКЕТНОЇ ОБОРОНИ: ДОСВІД ПРОВІДНИХ ДЕРЖАВ СВІТУ

Спеціальність - 20.02.22 - військова історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів - 2009

ДИСЕРТАЦІЄЮ Є РУКОПИС

Робота виконана на кафедрі історії, теорії та практики культури Національного університету «Львівська політехніка».

Науковий керівник:

кандидат історичних наук, професор

Ткачук Павло Петрович, начальник Львівського інституту Сухопутних військ Національного університету „Львівська політехніка”

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, старший науковий співробітник Патер Іван Григорович, завідувач відділу новітньої історії інституту українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України

кандидат історичних наук Матяшук Валентина Петрівна, старший викладач кафедри суспільствознавчої і культурологічної освіти Львівського інституту післядипломної педагогічної освіти

Захист відбудеться «30» травня 2009 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.052.15 у Національному університеті «Львівська політехніка» (79013, м. Львів, вул. С. Бандери, 12, корпус 4, ауд. 204).

З дисертацією можна ознайомитися у науково-технічній бібліотеці Національного університету «Львівська політехніка» (79013, м. Львів, вул. Професорська, 1).

Автореферат розісланий «29» квітня 2009 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент І.В. Буковський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Наприкінці XX - початку XXI століття спостерігається новий етап розвитку військової справи, сутнісними особливостями якого стало розроблення провідними країнами світу принципово нових напрямів військової діяльності, орієнтованих на якісне покращення озброєнь і військової техніки, форм та способів бойового застосування військ на основі нових технологій.

Варто нагадати, що під час “холодної війни” за збереження миру відповідала доктрина “взаємно гарантованого знищення”. За правилами, діючими на той час, вважалося: якщо в жодної зі сторін немає можливості побудувати собі ефективний протиракетний щит, то, відповідно у них не виникне спокуси завдати удару, адже вважається, що вона не має підстав побоюватися контрудару. Але останнім часом надмірно зросла кількість країн, які володіють ракетними системами. В цих умовах влада багатьох розвинених країн світу уже прийшла до висновку, що навіть обмежена система протиракетного захисту здатна зробити безпечнішим існування будь-якої держави або цілого регіону. Наприклад, у разі будь-якої кризи зробити позицію Європи більш переконливою і постаратися донести до агресора, що напад або загроза нападу, які здійснюються з метою ядерного шантажу, цілком можуть провалитися.

Саме тому зі всієї сукупності стратегічних систем зброї, які перебувають на озброєнні армій розвинених держав світу на рубежі XX - XXI століття, велику роль у справі попередження збройних конфліктів або війни відіграють системи виявлення ракетного нападу, попередження про нього та супроводження ракет, які атакують, на рівні автоматизації управління пуском антиракет - системи протиракетної оборони.

Сьогодні у технічному відношенні існують реальні можливості створення європейської системи стратегічної протиракетної оборони. Це може стати взаємовигідним проектом для європейських держав, у тому числі й для України, хоча і вимагатиме значних капіталовкладень. Україна здатна відігравати помітну роль у розробленні та створенні протиракетних систем, а також в інформаційному забезпеченні європейської протиракетної оборони. Участь у даному проекті могла б стати реальним наповненням рішення України щодо перспективного членства країни в НАТО та Європейському союзі.

Актуальність дисертаційної роботи полягає у тому, що враховуючи національну стратегію безпеки України, кінцевою метою якої є повномасштабна інтеграція до європейських та євроатлантичних структур безпеки, вивчення становлення, розвитку та удосконалення систем боротьби з міжконтинентальними балістичними ракетами, впливу цього процесу на створення архітектури сучасної системи безпеки - актуальне завдання не лише для істориків, а й для сучасних політологів, а його висновки має враховувати військово-політичне керівництво незалежної України.

Крім того, актуальність теми визначається доцільністю роботи для розвитку національної військової історії та її складової - історії озброєння; необхідністю сучасних уявлень про своєрідний комплекс озброєння - протиракетну оборону; його роллю в еволюції військового мистецтва та категорійного апарату історичного зброєзнавства.

Обґрунтуванням необхідності проведення даного дослідження є відсутність узагальнюючої роботи, яка б комплексно підсумувала різноманітні напрямки вивчення цієї проблеми.

Дисертація виконана відповідно до плану та програм науково-дослідної роботи з військової історії, що здійснюються кафедрою історії, теорії та практики культури Інституту гуманітарних та соціальних наук Національного університету “Львівська політехніка”, а також відповідає навчальним програмам Львівського військового ордена Червоної Зірки інституту Сухопутних військ ім. Гетьмана Петра Сагайдачного Національного університету “Львівська політехніка”.

Хронологічні рамки даного дослідження охоплюють в переважній більшості другу половину XX - початок XXI століття. Саме цей проміжок часу відзначався появою новітньої стратегічної зброї масового ураження - ракетно-ядерних систем, що призвело до суттєвої трансформації сфери національної безпеки провідних країн світу, докорінної зміни відносин між Сходом та Заходом, розроблення нової стратегії і тактики військового мистецтва, розроблення, створення та впровадження систем стратегічної протиракетної оборони.

Територіальні межі роботи окреслюють групу так званих провідних країн, які після Другої світової війни стали найсильнішими економічними та фінансовими державами світу - Сполучені Штати Америки, Радянський Союз, Великобританію та Францію. Жодна держава не могла зрівнятися з ними у чотирьох головних аспектах сили (військовому, економічному, технічному та культурному), які у сукупності і визначили їх вирішальний політичний вплив у світовому масштабі . Серед цих країн виокремлюються дві наддержави - США і СРСР, які першими опанували ядерну зброю і ракетні технології, а згодом були змушені розробляти системи стратегічної протиракетної зброї. При цьому Сполучені Штати активно залучали науково-технологічний потенціал своїх союзників по НАТО - Великобританії і Франції, а згодом і Німеччини. Крім того, вивчено розвиток систем ПРО Російської Федерації, яка успадкувала науково-технічні досягнення Радянського Союзу в галузі ПРО.

Мета дисертаційної роботи - відтворення на основі узагальнюючого джерелознавчого аналізу військово-теоретичних та історичних праць, документів, монографій, мемуарної літератури і публікацій в пресі, політичних, міжнародних та військових аспектів необхідності створення, розвитку та вдосконалення систем стратегічної протиракетної оборони, висвітлення впливу розвитку стратегічних протиракетних систем на загальні процеси роззброєння і створення нової архітектури європейської та світової безпеки.

Для досягнення цієї мети автор поставив перед собою такі завдання:

- проаналізувати основні передумови необхідності розроблення та створення систем національної протиракетної оборони Сполучених Штатів Америки і Радянського Союзу в період їх протистояння ;

- оцінити тактико-технічні можливості систем стратегічної протиракетної оборони, які існували наприкінці минулого століття, проаналізувати вплив розвитку стратегічної ПРО на загальні процеси роззброєння;

- вивчити сучасний стан захисту від ракетно-ядерного нападу з боку країн, які можуть загрожувати мирному існуванню світового співтовариства, зокрема спільноті європейського континенту;

- узагальнити досвід створення систем стратегічної протиракетної оборони провідними державами світу на початку XXI століття, заходи військово-політичного керівництва цих країн у галузі протиракетної оборони та можливу участь України у створенні системи протиракетної оборони європейського континенту.

Об'єктом дослідження визначено ракетно-ядерні системи зброї крізь призму аналізу їх впливу на зміст збройної боротьби, процеси роззброєння та створення нової архітектури безпеки у світовому геополітичному просторі.

Предметом дослідження є історичний досвід створення систем стратегічної протиракетної оборони, їх розвитку та поступової модернізації.

Методи дослідження. В процесі дослідження застосовувались як суто історичні, так і загальнонаукові методи. Загалом, автором зроблено спробу побудувати дослідження на використанні дедуктивних підходів на базі формальної і діалектичної логіки. Методологічну основу дисертаційної роботи становлять загальновизнані принципи об'єктивності, фахової відповідальності, логіко-системний, порівняльний аналізи з метою визначення стану і теоретичного обґрунтування проблеми створення та перманентної модернізації системи стратегічної протиракетної оборони, компетентного та всебічного дослідження явищ у їх розвитку. Для глибокого та об'єктивного осмислення явищ та процесів, що досліджуються, застосовувалися проблемно-хронологічний підхід, методи синтезу, аналогій, систематизації, узагальнення, опрацювання аналітичних джерел. Оцінка перспектив того чи іншого явища та можливих варіантів його розвитку здійснювалася за допомогою аналітико-прогностичних методів.

Наукова новизна отриманих результатів полягає у комплексному вивченні проблеми, яка дотепер не була предметом спеціального дослідження. Автор уперше у вітчизняній військовій історії на рівні дисертаційної роботи виокремив з низки традиційних тем у самостійний напрям вивчення створення та модернізації системи стратегічної протиракетної оборони і застосував нові концептуальні підходи для його дослідження. Вперше серед вітчизняних наукових праць доведено існування причинно-наслідкових зв'язків між розвитком ракетно-ядерної зброї і виникненням системи стратегічної протиракетної оборони, вплив розвитку систем ПРО на процеси роззброєння та створення нової архітектури безпеки.

Узагальнено та проаналізовано концептуально-правові та практичні аспекти трансформації і модернізації системи стратегічної протиракетної оборони залежно від розвитку науково-технічного та технологічного потенціалу держав, дана оцінка зусиллям військово-політичного керівництва США, СРСР і Російської Федерації, спрямованим на створення надійних механізмів гарантування не тільки власної безпеки, але й безпеки на європейському континенті після радикальних змін у світовому геостратегічному середовищі. Комплексно досліджено не тільки досягнення в реалізації стратегії боротьби з ракетно-ядерним нападом, але й наявні прорахунки, які ще заважають ефективному функціонуванню стратегічної ПРО. Доведена необхідність формування системи національної безпеки України з урахуванням подальшого створення та розгортання стратегічної системи протиракетної оборони США на європейському континенті, можливості створення суто європейської системи захисту від ракетно-ядерного нападу.

Практичне значення одержаних результатів зумовлюється їх науковою новизною, актуальністю та сукупністю положень, що виносяться на захист. Матеріали, наукові результати і висновки дисертації можуть бути використані військово-політичним керівництвом України при підготовці концептуальних засад вдосконалення системи національної безпеки. Викладений у роботі фактичний матеріал може стати основою для подальшого вивчення закономірностей розвитку системи національної безпеки та архітектури безпеки на європейському континенті. Його інтерпретація є важливим підґрунтям при підготовці більш узагальнюючих лекційних курсів, написанні посібників та складанні програм з історії військової справи в процесі підготовки та викладання у вищих навчальних закладах військової освіти курсів з актуальних проблем міжнародної безпеки, розвитку засобів збройної боротьби та військового мистецтва.

Особистий внесок дисертанта у розробку проблеми полягає в тому, що він на основі аналізу документів і матеріалів, наукових праць, літератури мемуарного змісту, публікацій у пресі зробив спробу комплексно охарактеризувати процес розвитку і модернізації засобів боротьби з ракетно-ядерними комплексами, вплив систем стратегічної протиракетної оборони на процес роззброєння та створення нової архітектури безпеки у світовому геополітичному просторі.

Виконане наукове дослідження є цілком самостійна авторська робота.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження апробовані шляхом обговорення на засіданнях кафедри історії, теорії та практики культури Інституту гуманітарних і соціальних наук Національного університету “Львівська політехніка”, а також у доповідях на Четвертій науковій конференції Харківського університету Повітряних Сил (Харків, 2008) та П'ятій науковій конференції Харківського університету Повітряних Сил (Харків, 2009).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження знайшли своє відображення в чотирьох наукових публікаціях, опублікованих у фахових виданнях, затверджених переліком ВАК України.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (221 найменування). Загальний обсяг дослідження становить 175 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі подано загальну характеристику дисертаційної роботи: обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету та завдання дослідження, визначено об'єкт і предмет дослідження, зв'язок роботи з науковими програмами, з'ясовано наукову новизну та практичне значення отриманих результатів, визначено особистий внесок здобувача, наведено інформацію щодо апробації результатів дослідження і їх публікації.

У першому розділі дисертації - Історіографія проблеми та джерельна база дослідження - розкривається стан наукової розробки проблеми, з'ясовується джерельна база, аналізується українська та зарубіжна історіографія проблеми, наводяться основні напрями сучасних наукових досліджень за темою дисертації.

Автор відзначає, що сьогодні докорінно змінився самий зміст збройної боротьби. Її основою стають дії сил ракетного нападу всіх видів базування при всебічному їх забезпеченні із космосу в інтегрованій системі управління. Саме тому у розбудові збройних сил провідних держав світу сформувалася стала тенденція пріоритетного розвитку сил і засобів ракетного нападу. Ключова роль у вирішенні завдань захисту території будь-якої держави від ураження ракетно-ядерною зброєю належить вогневим комплексам протиракет, які становлять основу протиракетної оборони вищих ланок державного і військового керівництва, найважливіших об'єктів економіки та інфраструктури країни, об'єктів збройних сил.

У дисертації показано, що перші механізми контролю за ракетним озброєнням були результатом спільних зусиль держав, які володіли найбільшими арсеналами ракет, - США та СРСР. Розуміючи важливість цього напряму у справі гарантування міжнародної безпеки і стабільності, обидві держави послідовно йшли шляхом ширшого охоплення відповідними угодами щодо ракетної зброї різних класів, зокрема це передбачав Договір стосовно протиракетної оборони 1972 року. Зрозуміло, що домовленості не були всеосяжними, універсальними, але, все ж таки, вони були висхідним пунктом у процесі інституціоналізації режиму ракетного нерозповсюдження.

У розділі вказується, що історії створення ракетно-ядерної зброї і засобів протидії ракетному нападу присвячений чималий масив літератури. Вона масштабна за формою і жанрами, різнопланова за проблематикою, а також глибиною висвітлення певних аспектів. У спектрі друкованих матеріалів є як газетна публіцистика, проблемні фрагменти в окремих працях, так і фундаментальні монографії, за винятком глибоких дисертаційних досліджень. Однак вивчаючи у контексті означеної теми дисертації наукову літературу часів СРСР, а вона становить переважну частину всього масиву джерел, автор дійшов висновку, що в радянській історіографії наявний тільки фактаж, який стосується лише процесу становлення, розвитку і удосконалення ракетно-ядерної зброї та протиракетної оборони США, здебільшого ідеологічно забарвлений, що не дозволяє мати повну уяву щодо предмету дослідження.

Поряд з цим, у деяких роботах окремих радянських науковців і у колективних працях міститься цінний матеріал з проблематики протиракетної оборони, зокрема з питань її розроблення Сполученими Штатами Америки, який дозволив дисертанту визначити власну позицію щодо створення та розвитку протиракетної оборони. Фактологічний матеріал, наведений у цих роботах, ми коректно використали у запропонованому дослідженні.

Що стосується історії створення та удосконалення ракетно-ядерної зброї СРСР та радянських систем, протидії їм, то під час існування Радянського Союзу будь-які відомості у ракетній та протиракетній галузі надійно охоронялися грифом “державна таємниця” і не підлягали публікації у пресі або спеціалізованих наукових виданнях.

Серед об'ємного заідеологізованого та кон'юнктурного масиву наукових праць часів “холодної війни” дещо осібно стоять роботи, присвячені суто науково-технічним проблемам створення та розвитку ракетної техніки, зокрема проблематиці протиракетної оборони. До них належать, наприклад, праця М. Ніколаєва “Ракета проти ракети (за матеріалами зарубіжної преси)”, робота І. Анурєєва “Зброя протиракетної і протикосмічної оборони”, монографія І. Морозова “Балістичні ракети стратегічного призначення”.

Напередодні розпаду Радянського Союзу, коли військово-політичне керівництво держави почало здійснювати політику “нового мислення” та “гласності”, окремі публікації радянських вчених щодо питань роззброєння і створення протиракетної оборони стали більш толерантними , зваженими та поступово позбавилися ідеологічних кліше.

Варті уваги праці зарубіжних дослідників, російськомовний переклад яких було зроблено у ті часи. Так, у роботі Е. Бургесса “Балістичні ракети дальньої дії” у доступній формі викладено багато технічних проблем створення балістичних ракет, велика увага приділена засобам їх наземного обслуговування та обладнання стартових позицій, розглянуто питання бойового застосування, зокрема виявлення та перехоплення ворожих реактивних снарядів. У праці голландських дослідників В. Зегвельда і К. Енцига “Стратегічна оборонна ініціатива: технологічний прорив або економічна авантюра?” узагальнена велика кількість інформації про різні аспекти американської програми СОІ.

Демократичні процеси, які відбуваються в державах, що виникали на теренах колишнього СРСР, відкрили перед науковцями широкі можливості для вивчення тих періодів чи подій, які тривалий час були “білими плямами” в історії Збройних Сил Радянського Союзу та зовнішньополітичній діяльності військово-політичного керівництва держави. До таких маловідомих сторінок певною мірою належать питання створення та функціонування ракетного “меча та щита” СРСР, вплив досягнень у галузі ракетно-ядерних технологій на політику держави у сфері роззброєння та боротьби за світове лідерство.

У цьому плані цікавими є роботи, в яких зроблено спроби проаналізувати проблеми військового протиборства США і СРСР у галузі ракетно-ядерного озброєння в умовах “холодної війни” та “розрядки” міжнародної напруги. Обидві сторони прилюдно заявляли про згубність подальшого курсу на продовження гонки ядерних озброєнь, безперспективність і абсурдність спроб випередити одна одну у розбудові і модернізації ракетно-ядерного потенціалу. В той же час таємно, гарячково робилися відчайдушні спроби випередити суперника у цьому змаганні.

Після набуття Україною незалежності, внаслідок наполегливих політико-дипломатичних заходів військово-політичного керівництва, наша країна наприкінці 2001 року отримала без'ядерний статус.

Що стосується розташування елементів радянської протиракетної оборони, то на території нашої країни їх не було. На думку автора дисертації, без'ядерний статус України обумовило те, що українські науковці не приділяли належної уваги питанням розвитку територіальної протиракетної оборони Сполучених Штатів і Російської Федерації та її впливу на процеси роззброєння, і тому вітчизняні комплексні роботи з проблематики стратегічної ПРО практично відсутні, а наявні окремі праці носять лише інформаційний характер.

У цей час з'явилося декілька праць вітчизняних дослідників, які носили переважно інформаційно-просвітницький характер. Серед них слід виокремити роботу керівника Дніпропетровської філії Національного інституту стратегічних досліджень А. Шевцова “Протиракетне яблуко розбрату” та аналітичну роботу академіка НАН України В. Горбуліна, який на момент публікації праці очолював Раду національної безпеки України, “Доля Договору ПРО і стратегічне партнерство України”.

Завершуючи наведений огляд передумов дисертаційного дослідження, на основі опрацювання інформаційних джерел з проблематики глобальної протиракетної оборони, автор стверджує, що науково-технічні та зовнішньополітичні аспекти реалізації курсу США і СРСР, останнім часом його правонаступниці Російської Федерації, досі розглядалися лише в Росії, причому комплексні дослідження цієї важливої проблеми, з огляду на особливості трансатлантичних і європейських проблем, були відсутні. Отже, незважаючи на значний обсяг публікацій, в яких наводяться приклади вирішення науково-технічних та зовнішньополітичних завдань розробки широкомасштабної протиракетної оборони, в історичному контексті проблема розробки систем ПРО залишається розкритою доволі фрагментарно, а то й упереджено.

У другому розділі - Створення системи стратегічної протиракетної оборони США і СРСР як відповідь на гарантоване взаємознищення - автор доводить, що після завершення Другої світової війни колишні союзники у спільній боротьбі проти фашизму - Сполучені Штати Америки і Радянський Союз, дотримуючись різних поглядів на майбутнє і підходів щодо реалізації своїх політичних планів, активно розпочали перерозподіл геостратегічних зон впливу і поступово перейшли від спільних дій до відвертої конфронтації.

В дисертації зазначається, що внаслідок появи ядерної зброї у другій половині минулого століття набуло нечуваних масштабів смертельно небезпечне суперзмагання ворогуючих сторін у розбудові ракетно-ядерної зброї. Не зважаючи на двосторонні угоди між США і СРСР, у тому числі щодо кількісного складу ядерних зарядів і їх ракетних носіїв, прийняті ООН численні ухвали про заборону випробувань ядерної зброї, кількісні її обмеження, ні на мить не припинялися спроби обійти досягнуті угоди, випередити суперника у розбудові ракетно-ядерного потенціалу.

На підставі фактологічного матеріалу дисертант ретельно розглядає розвиток і вдосконалення ракетно-ядерної зброї США і СРСР протягом 50 - 60-х років XX століття. Автор також доводить, що разом зі створенням ракетно-ядерного потенціалу як США, так і СРСР створювали та удосконалювали засоби боротьби не тільки з літаками-носіями зброї, але й з ракетами. Особливої актуальності роботи у галузі протиракетної оборони (ПРО) набули у середині 50-х років минулого століття. Це було обумовлено тим, що проблема забезпечення протиракетної оборони переросла військово-технічні рамки і стала об'єктом гострої політичної боротьби між двома наддержавами. Загроза неминучого нищівного удару у відповідь стала непереборною перешкодою на шляху зовнішньої політики з позиції сили. Саме тому військово-політичне керівництво США і СРСР почало приділяти більше уваги організації та розширенню робіт у галузі ПРО.

Концепція боротьби з ракетно-ядерними засобами нападу передбачала послідовне вирішення трьох завдань: своєчасне виявлення, розпізнання (виділення бойових часток серед несправжніх цілей), ефективне перехоплення та знищення ракет противника.

Процес створення протиракетної оборони вимагав розробки протиракет і протиракетних комплексів. На підставі аналізу тактико-технічних характеристик балістичних ракет, які перебували на озброєнні у 50 - 60-х роках XX століття, військові фахівці дійшли висновку, що можливо створити систему протиракетної оборони дуельного типу, коли забезпечується виявлення, перехоплення і знищення антиракетами балістичних ракет, які атакують. Вважалося, що така система у масштабі держави буде складатися із багатьох протиракетних комплексів, призначених для захисту всіх важливих адміністративно-політичних, промислових і військових об'єктів. Крім того, на той час така система вважалася єдино можливою щодо організації оборони військ від балістичних ракет тактичного та оперативно-тактичного призначення. У зв'язку з цим у США і СРСР основні зусилля щодо розробки протиракетної зброї були спрямовані на створення систем ПРО дуельного типу.

У розділі дана розгорнута характеристика стратегічних протиракетних систем оборони США і СРСР, наводиться специфічний фактичний матеріал щодо кожної системи, коментуються перспективи розвитку ПРО.

Автор звертає увагу на те, що на початку 70-х років XX століття дві наддержави - США і СРСР володіли величезним високоефективним ядерно-ракетним потенціалом, який був здатний завдати абсолютно неминучий нищівний удар на випадок будь-якого сценарію розв'язування війни. В цих умовах оборона держави спиралася не на можливість прямого захисту від ядерної зброї, а на можливість завдати нищівний удар у відповідь на випадок нападу ворога. А засоби захисту перетворювалися у свою протилежність, тобто послуговували агресії, тому що були у змозі послабити або нейтралізувати відповідний удар сторони, яка зазнала нападу.

У цих умовах військово-політичне керівництво США і СРСР вирішило розпочати діалог щодо питань стратегічних озброєнь і вже у травні 1971 року домовилися зосередити свої зусилля в першу чергу на обмеженні розгортання систем протиракетної оборони. 26 травня 1972 року в Москві було підписано “Договір про обмеження систем протиракетної оборони”, який вступив у дію 3 жовтня того ж року. Договір був безстроковий, але підлягав перегляду через кожні п'ять років. Він передбачав обмеження числа районів ПРО для кожної сторони до двох (з центром у столиці держави та позиційному районі МБР), кількість пускових установок та самих протиракет на стартових позиціях у кожному районі до 100 одиниць (радіус району - 150 км). Сторони зобов'язувалися не створювати, не випробовувати і не розгортати системи (компоненти) ПРО морського, повітряного, космічного або мобільно-наземного базування. Додатковим протоколом від 3 липня 1974 року кількість районів ПРО для кожної із сторін було обмежено до одного.

Укладання радянсько-американського Договору про обмеження систем ПРО мало на меті зміцнити гальмівну функцію ядерної зброї, забезпечити гарантовану можливість завдати агресору неприпустимої втрати через відповідні дії. Умови цього порозуміння безпосередньо перетинали шлях імперським амбіціям обох наддержав.

У дисертації зазначається, що на рубежі 70 - 80-х років минулого століття наступальні, в технічному і оперативному розумінні, ядерні засоби двох держав перетворилися із стратегічного погляду у такий загальний баланс військової сили, в якому оборона відверто переважала над нападом. США і СРСР мали гарантовану здатність до адекватного удару у відповідь. Але після того, як у 1980 році до влади у США прийшло праве консервативне угруповання Республіканської партії в особі Р. Рейгана, нова адміністрація, відкинувши принцип рівності й однакової безпеки, який раніше визнавали Сполучені Штати, обрала курс на досягнення такої військової вищості над Радянським Союзом, яка б створила силову перевагу США.

Така політика нового військово-політичного керівництва США була обумовлена тим, що у 1970-ті роки у зовнішній політиці Радянського Союзу активізувався курс на підтримку країн соціалізму і політичного руху “соціалістичної орієнтації” в усьому світі. Декларуючи принцип “мирного існування як специфічної форми класової боротьби”, радянське керівництво послідовно підтримувало курс на збереження і поширення меж соціалістичної системи. За своєю суттю ця політика була продовженням “холодної війни”, однак зони суперництва між СРСР і США в усьому світі забарвлювалися кольором справжніх війн та військових конфліктів.

23 березня 1983 року Президент США Р. Рейган запропонував “стратегічну оборонну ініціативу” (СОІ), яка згодом навіть у західній пресі отримала назву “зоряні війни”. Це була довгострокова програма створення багато ешелонованої системи ПРО з елементами космічного базування, спрямованої проти Радянського Союзу. Як стверджувала адміністрація США, ця програма мала на меті повну ліквідацію загрози від балістичних ракет, зміцнення стабільності та міжнародної безпеки.

У розділі дана розгорнута характеристика концепції “Стратегічної оборонної ініціативи”, аналізується реакція військово-політичного керівництва СРСР на ініціативи Сполучених Штатів Америки, доведено, що, незважаючи на надмірні витрати щодо створення неперевершеної системи протиракетної оборони США, її розробка не дала вагомих результатів і не виправдала зусиль, спрямованих на її реалізацію. Дійсність вимагала прийняття політичного рішення щодо припинення програми. Але, як показали подальші події, програма створення новітньої системи ПРО мала вагому політичну спрямованість з метою впливу на зовнішньополітичну та оборонну політику Радянського Союзу.

Підсумовуючи розгляд даної теми у другому розділі, автор дійшов висновку, що темпи зростання та удосконалення ракетно-ядерного арсеналу США і СРСР переконливо свідчили: розвиток і впровадження систем оборони від ракетно-ядерної зброї неминуче вели до зростання і удосконалення наступальних озброєнь, а це, у свою чергу, не тільки нейтралізувало покращення оборони, але й ще більше прискорювало гонку озброєнь, загострювало напруження і робило втрати, які очікувалися на випадок війни, ще більш страхітливими.

У третьому розділі дисертації - Досвід створення Національної протиракетної оборони США після закінчення “холодної війни” - розкрито формування й розвиток стратегічної протиракетної оборони США на межі тисячоліть, її мету і завдання. Досліджено, як сукупність зовнішньо - і внутрішньополітичних факторів, поява нових загроз змусили Сполучені Штати Америки рухатися шляхом модернізації і трансформації систем протиракетної оборони.

Автор констатує, що розпад Радянського Союзу, закінчення “холодної війни”, призупинення військової конфронтації, досягнення угод щодо скорочення ядерних озброєнь кардинальним чином змінили геостратегічну ситуацію у світі. В цих умовах відданість програмі протиракетної системи “Стратегічної оборонної ініціативи” (СОІ), так званих “зоряних війн”, яку започаткували США у 1983 році як противагу ядерним стратегічним силам СРСР, вступила в очевидне протиріччя з офіційним курсом США і Російської Федерації щодо відмови від військового протистояння і переходу до стратегічного партнерства. Іншою вагомою причиною зміни ставлення США до СОІ було невиконання запланованих заходів стосовно створення нових видів протиракетної зброї.

На початку 1991 року розпочався новий етап у реалізації великих програм і планів СОІ. Суть ініціативи тодішнього Президента США Дж. Буша полягала у тому, щоб переглянути плани розгортання СОІ з урахуванням двох факторів новітньої історії: розпаду СРСР і появу країн “третього світу”, які могли мати балістичні ракети. Перша причина обумовлювала значне зниження загрози глобального ракетно-ядерного удару, друга ж, навпаки, підвищувала небезпеку терористичних ракетних ударів по США та їх союзниках у різних частинах світу. Тому така ситуація вимагала необхідності негайного створення системи глобального захисту від обмежених ударів балістичних ракет, причому найрізноманітніших за призначенням і дальністю ураження, а не тільки стратегічних, як було наголошено на початку створення системи СОІ.

У розділі ретельно розглянуті та проаналізовані заходи військово-політичного керівництва США щодо вдосконалення наявної системи протиракетної оборони, висвітлена позиція Російської Федерації стосовно американських ініціатив, охарактеризована реакція євроатлантичних партнерів Сполучених Штатів щодо модернізації американської системи ПРО.

Автор доводить, що, незважаючи на протести та застереження певної частини світової спільноти, у 90-х роках минулого століття Сполучені Штати Америки обрали твердий курс на розгортання Національної системи протиракетної оборони. Було схоже, що американське військово-політичне керівництво не лякало те, що вже початок перших робіт у цьому напрямі призведе до порушення основ Договору щодо ПРО від 1972 року, який у той час був наріжним каменем стратегічної стабільності у світі.

У розділі відзначено, що у 2000 році, з приходом до влади республіканської адміністрації Дж. Буша-молодшого, зовнішньополітичний курс країни зазнав певних коректив, виразно окреслилося основне завдання - взяти під свій контроль основні процеси світового розвитку на рубежі XXI століття, протидіяти небажаним для США змінам балансу сил на міжнародній арені, активізувати втручання у зовнішні справи. Незважаючи на опір з боку Росії та Китаю, США обрали курс на створення національної системи протиракетної оборони, що означало фактично вихід із Договору 1972 року по ПРО.

Події в США 11 вересня 2001 року (атака терористів на торговельний комплекс у центрі Нью-Йорка) докорінно змінили ситуацію у дипломатичному, політичному та фінансовому планах, а також погляди як прибічників, так і противників системи ПРО. Результати опитувань громадської думки американським центром Pew Research показали, що після подій 11 вересня доволі високий рівень підтримки фінансування оборони та, зокрема, протиракетної оборони зріс ще більше.

13 грудня 2001 року світ облетіла новина про подію, що стала предметом гострої дискусії в наукових, політичних і військових колах протягом останніх років. У своїй промові в Білому Домі Президент Дж. Буш оголосив: “Сьогодні я формальним чином повідомив російську сторону, що США виходять із Договору по ПРО, історія якого нараховує вже майже 30 років”. Через рік після оголошення про вихід США із Договору щодо ПРО, 17 грудня 2002 року Дж. Буш віддав наказ розпочати розгортання системи протиракетної оборони.

Дисертант розглядає сутність початкового етапу процесу створення та розгортання новітньої системи територіальної протиракетної оборони США, аналізує політичне протистояння між Москвою і Вашингтоном стосовно долі Національної системи ПРО Сполучених Штатів, позицію керівництва європейських держав щодо розгортання елементів американської системи ПРО в Європі, висвітлює заходи військово-політичного керівництва Росії щодо удосконалення протиракетної оборони Російської Федерації та асиметричної відповіді на американські ініціативи.

У третьому розділі автор дійшов висновку, що ідея створення протиракетної оборони, яка ефективно могла б захистити всю територію країни від масованого удару сучасних міжконтинентальних ракет зі всім арсеналом засобів подолання систем ПРО (несправжні цілі, станції активних перешкод, боєголовки, які розділяються та маневрують, і таке інше), сьогодні є недосяжною мрією. У випадку виникнення ракетно-ядерної війни при наявності у сторін систем попередження про ракетний напад, супротивники приречені на взаємний обмін ударами, тому така війна буде глобальною термоядерною катастрофою.

протиракетний оборона створення

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, яке полягає у висвітленні особливостей та виявленні тенденцій і результатів розвитку боротьби з міжконтинентальними балістичними ракетами, вплив наявності стратегічної протиракетної оборони на процес роззброєння та формування світової та регіональної систем безпеки.

Комплекс методів, що був використаний для вирішення поставлених завдань, дозволив отримати наукові результати, які відображені у таких положеннях:

Темпи зростання та удосконалення ракетно-ядерного арсеналу США і СРСР переконливо свідчили: розвиток і впровадження систем оборони від ракетно-ядерної зброї неминуче вели до зростання і удосконалення наступальних озброєнь, а це, у свою чергу, не тільки нейтралізувало покращення оборони, але й ще більше прискорювало гонку озброєнь, загострювало напруження і робило втрати, які очікувалися у випадку війни, ще більш страхітливими.

У той час Договір щодо ПРО від 1972 року мав більше політичну, ніж військову вагу, тому що ні Сполучені Штати, ні Радянський Союз не мали реальної, ефективної системи захисту від стратегічних балістичних ракет. У той же час він працював на майбутнє, тому що на основі дотримання принципів рівності і однакової безпеки обох сторін наклав доволі жорсткі обмеження на кількісний склад, структуру окремих елементів, якісні характеристики і дислокацію систем протиракетної оборони СРСР та США. Він полегшував вирішення завдань щодо обмеження і скорочення стратегічної наступальної зброї, послаблення гонки озброєння, заморозив зростання і модернізацію озброєнь у галузі ПРО, хоча розробка деяких технічних проектів могла продовжуватися у лабораторіях та конструкторських центрах.

У 80-х роках минулого століття США зробили нову спробу односторонньо розгорнути новітню, досконалу систему протиракетної оборони і розпочали виконання програми “Стратегічної оборонної ініціативи”. Програма являла собою довготривалий курс фінансованого державою максимально швидкого просування по найширшому фронту військово-технічного розвитку. Її метою було не просто вияснити, що є можливим у плані захисту від балістичних ракет, а, не зважаючи на витрати, зробити все необхідне для створення якомога швидше ефективної протиракетної системи. А якщо дивитися ще ширше - створити принципово нові засоби ведення війни, і передусім у якісно новому, останньому неосвоєному середовищі - у космосі та із космосу.

Вчені і спеціалісти довели, що створити систему, здатну захистити всю територію країни від масованих ударів сучасними міжконтинентальними балістичними ракетами з усім арсеналом подолання протиракетної оборони (несправжні цілі, станції активних перешкод, маневруючі бойові блоки), на той час, а можливо і з огляду на перспективу, є неможливим, тому що які б витрати на цю систему не робилися, вона не дає гарантії того, що частка ракет не прорветься крізь “космічний щит”, а вже цього буде достатньо, щоб завдати неприпустиму шкоду. Крім того, декілька комбінацій засобів протидії фактично можуть парирувати дію такої системи ПРО, причому це може бути забезпечено дешевшим шляхом, ніж той, який передбачав би відповідне нарощування протиракетного потенціалу ударних озброєнь у космосі.

Незважаючи на негативний результат у спробах створити новітню протиракетну оборону загалом, концентрація і використання наукового потенціалу у галузі ПРО і достатнє фінансування дозволили досягти успіху в створенні принципово нових технологій у розробці засобів виявлення і розпізнавання космічних об'єктів, які можуть на якісно новому рівні вирішити проблему виявлення балістичних ракет і цілевказів активним засобам перехоплення космічного ешелону сил стратегічного нападу ворога. Крім того, було також отримано великий інформаційний масив, який прискорив розробку наймініатюрніших інтегральних схем і технології їх виробництва, технології виробництва напівпровідників, системи автоматичної обробки інформації, робототехнічних пристроїв, високочутливих радарів та інше.

Створення широкомасштабної системи протиракетної оборони США позбавило Радянський Союз упевненості у надійності свого потенціалу стримування, внаслідок чого в рамках “асиметричної відповіді” він розпочав розробку нового покоління МБР і нарощування потенціалу наявних ракет, що призвело до посилення ракетно-ядерних перегонів, дестабілізації світової ситуації в галузі озброєнь і загрози виникнення повномасштабної ядерної війни, яка загрожувала усьому людству.

Політико-дипломатичні заходи США щодо виправдання необхідності створення широкомасштабної системи ПРО супроводжувалися впливом складової інформаційної війни - дезінформаційних заходів, які ввели в оману військово-політичне керівництво СРСР, що зумовило неправильний вибір адекватної відповіді щодо розгортання СОІ, знесилення і руйнування радянської економіки, прискорило розпад СРСР.

Тривалий час, особливо в роки “холодної війни”, на збереження миру працювала доктрина “взаємно гарантованого знищення”, тому будівництво оборонних споруд проти ракет вірогідного противника розцінювалось як сприяння дестабілізації ситуації. За цими правилами вважалося: якщо в жодної зі сторін немає можливості побудувати собі ефективний протиракетний щит, то відповідно у них не виникне спокуси завдати удару, адже вважається, що вона не має підстав побоюватися контрудару.

З моменту розпаду Радянського Союзу стосунки між Росією і Сполученими Штатами зазнали серйозної трансформації, одним із наслідків якої стало істотне зменшення ролі у цих стосунках стратегічних ядерних арсеналів сторін. Ця трансформація стала результатом зміни міжнародної ситуації та виникнення загальних загроз, у боротьбі з якими Росія і США знаходили загальне взаєморозуміння. Але такий розвиток відносин між обома державами був можливий лише до того часу, поки Росія була переконана у відсутності загроз з боку свого партнера щодо власних інтересів та свого оборонного потенціалу.

Відразу після розпаду Радянського Союзу Сполучені Штати Америки всупереч ситуації, яка склалася у галузі протиракетної оборони, зробили другу спробу створити стратегічну або регіональну протиракетну оборону території країни. Ця спроба породила дуже багато проблем, передусім політичного характеру, усунути які на той час було неможливо. Система національної протиракетної оборони США того часу мала протиріччя з метою і положеннями Договору щодо протиракетної оборони від 1972 року. Тому практична реалізація планів щодо створення національної ПРО залежала від досягнення із Російською Федерацією домовленості про зміни основних положень Договору щодо ПРО, щоб мати необхідну правову та політико-дипломатичну основу для розгортання цієї системи.

Непоступливість Росії у питанні оновлення Договору щодо протиракетної оборони була обумовлена економічним станом Російської Федерації, який на той час не дозволяв державі реалізувати симетричні заходи протидії шляхом розгортання аналогічної системи або кількісного нарощування стратегічних озброєнь. Крім того, Росія небезпідставно вважала, що обмежена система національної ПРО США може стати основою щодо нарощування набагато потужніших потенціалів ракетної протидії, тому що у варіанті НПРО, який планували розгорнути США, закладалися основи інфраструктури повномасштабної системи протиракетної оборони.

Кінець першого десятиліття XXI століття характеризується загостренням воєнно-політичної ситуації в європейському регіоні, що стало наслідком виходу США із Договору щодо ПРО 1972 року та переведення в практичне русло планів США щодо розгортання поза межами країни елементів американської стратегічної протиракетної оборони.

Розгортання в Європі навіть сирої у технічному плані американської системи ПРО закономірно викликало побоювання Росії, тому що російське військово-політичне керівництво вважає -найближчим часом шахтні пускові установки третього позиційного району ПРО США можуть бути обладнані не тільки новітніми надшвидкісними протиракетами, але й ракетами з ядерними боєголовками, які здатні уражати об'єкти на території Російської Федерації. Тому ініціативи Сполучених Штатів посилили суперництво Росії і Америки, дали можливість росіянам реалістично поглянути на наявні в них оборонні структури та посилити їх, що призвело до початку нової гонки озброєнь.

Денонсація Договору 1972 року щодо ПРО, який три десятиліття був основою стратегічної стабільності і величезним вкладом у контроль над озброєннями, докорінно суперечить цілям такого контролю. Цей акт не тільки відкрив шлях до нових змагань засобів наступу і оборони в стратегічній сфері, але й визначив подальше скасування дій інших договорів у галузі роззброєння.

Незважаючи на розпад біполярної системи міжнародних відносин, на частку США і Росії все ще припадає понад 90% всіх ядерних озброєнь, які існують на планеті. Якщо розпадеться двосторонній російсько-американський режим контролю над озброєнням, не буде жодних шансів створити у майбутньому багатосторонній режим, який конче необхідний для забезпечення стратегічної стабільності у новій системі міжнародних відносин, коли модернізує свої ядерні сили Китай, який здатний перетворитися у нову наддержаву, активно включилися у гонку ядерних озброєнь Індія та Пакистан, які балансують на межі війни, мають свої ядерні арсенали Франція та Англія і свою приховану бомбу Ізраїль. Без такого нового режиму неможливо буде попередити подальше розповсюдження зброї масового ураження.

Погрози Росії вийти із Договору про ракети середньої та малої дальності 1987 року, пропозиції Сполучених Штатів не укладати нової угоди замість Договору СНО-1 1991 року, чинність якого закінчується у грудні 2008 року, і, нарешті, російський мораторій на Договір щодо звичайних озброєнь 1990 року, становлять кільця одного ланцюга процесу дезінтеграції наявної системи контролю над озброєнням та роззброєнням.

Аналіз процесу створення Національної ПРО США та зовнішньополітичних заходів, які вживає адміністрація Сполучених Штатів, переконливо свідчить, що справжня американська мета - створення захисту від ракетно-ядерного потенціалу Росії і Китаю та забезпечення для США виняткових умов недоступності для нападів з їх боку. Крім того, Сполучені Штати прагнуть досягти стратегічного домінування за рахунок збільшення технологічного відриву, в тому числі і від розвинених світових держав.

Сучасний розвиток глобальної ПРО США не дає змоги забезпечити розв'язання завдань в оборонній сфері, які на неї покладаються, але суттєво впливає на зовнішню політику Сполучених Штатів або на їх можливість щодо втручання у різні регіональні конфлікти. У випадку, коли Національна протиракетна оборона США дійсно доведе свою високу ефективність у можливих бойових діях майбутнього, то вона з часом трансформується в один із ключових компонентів американської глобальної військової стратегії.

Практична реалізація створення стратегічної підсистеми ПРО США в Європі, подальше зростання її бойових можливостей однозначно призведе до погіршення стосунків США з Росією та негативної зміни воєнно-політичної ситуації не тільки в європейському регіоні, але й у світі в цілому. Слід відзначити, що внаслідок розташування поблизу кордонів Росії протиракет США, які будуть здатні перехоплювати стратегічні балістичні ракети на активній ділянці траєкторії їх польоту, бойові дії автоматично пересунуться на територію країн Європи, включаючи і Росію. А уламкові елементи від уражених балістичних ракет і самих протиракет будуть становити екологічну загрозу для всієї Європи. При цьому неможливо виключити і небезпеку спорядження протиракет США ядерними боєзарядами з метою підвищення ефективності перехоплення стратегічних балістичних ракет Росії.

Ідея створення протиракетної оборони, яка ефективно могла б захистити всю територію країни від масованого удару сучасних міжконтинентальних ракет зі всім арсеналом засобів подолання ПРО (несправжні цілі, станції активних перешкод, боєголовки, які розділяються та маневрують, і таке інше), сьогодні є недосяжною мрією. У випадку виникнення ракетно-ядерної війни при наявності у сторін систем попередження про ракетний напад, супротивники приречені на взаємний обмін ударами, тому така війна буде глобальною термоядерною катастрофою.

Історичний досвід розробки Сполученими Штатами Америки Національної системи протиракетної оборони дає підстави вважати, що в силу продовження процесу її створення та конкретизації ракетних загроз, яким вона покликана протистояти, буде неминуче відбуватися процес переоцінки доцільності розробки тих чи інших її компонентів, що призведе до помітного обмеження масштабів розгортання протиракетної оборони у порівнянні з сьогоднішніми планами. Тому, як уявляється, система ПРО посяде місце аналогічне тому, яке посідає система протиповітряної оборони, - важливий компонент збройних сил, здатний істотно впливати на хід того чи іншого конфлікту, але який не буде в змозі змінити стратегічний баланс у стосунках між країнами.

Україна завжди з розумінням ставилася до будь-яких нових ініціатив, спрямованих на зміцнення стратегічної стабільності у світі в нових умовах і сприяла активізації переговорних процесів у цих напрямах. В той же час вона твердо дотримувалася думки, що існування Договору щодо ПРО 1972 року є умовою для існування інших домовленостей в сфері контролю над озброєнням. Питання прийняття рішення щодо участі України в процесі розгортання систем ПРО США в Європі або незгода її з ініціативами Сполучених Штатів на державному рівні принципово важливі, бо відповідатимуть геополітичній ролі нашої держави в Європі та створять умови для активної співпраці в питанні створення ПРО для Європи, де є всі умови для досягнення консенсусу.

Україна має певні науково-технічні можливості у галузі ракетної і високоточної зброї, космічних засобів розвідки та зв'язку, відповідну наземну інфраструктуру для забезпечення їхнього функціонування, які необхідно залучити задля розвитку процесу євроінтеграції. Оскільки з боку США є зацікавленість у співробітництві з підприємствами України за програмами створення засобів ПРО, то у цьому напрямі українські фахівці, які мають багатий досвід створення та виробництва засобів протидії системам ПРО, можуть брати участь у роботах з випробувань систем ПРО зі своїми космічними ракетами-носіями та системами радіолокаційних станцій для контролю за космічним простором. Крім того, територія України може слугувати плацдармом для розміщення систем європейської протиракетної оборони.

Завдяки певним ефективним контрзаходам стратегічні ядерні сили Росії залишилися боєздатними, але заходи та контрзаходи у створенні озброєнь - це зовсім не те, що закладено в ідею контролю над ними, тим більш в умовах, коли їх вживають країни-партнери. Сьогодні цьому процесу заважає поширення Національної системи протиракетної оборони США, зокрема розташування елементів американської ПРО на європейському континенті.