Концептуальні підходи до формування системи національної безпеки України

Окрім того, необхідно враховувати вимоги і зобов'язання зовнішньої політики, у тому числі прагнення до членства в Європейському Союзі, Світовій організації торгівлі та інших міжнародних організаціях. У ці організації відкриті двері для тих держав, які рухаються у фарватері їх політичного та еколого-економічного курсу. Європейським співтовариством на засіданні в 1994 р. Концепцію сталого розвитку схвалено як визначальну у ХХІ ст. Виходячи з її принципів, вироблено основи європейської територіальної екополітики, яких необхідно дотримуватися.

У контексті зазначеного Україні необхідно вжити радикальних заходів для попередження та нейтралізації існуючих загроз національним інтересам в екологічній сфері. Серед них пріоритетними є такі.

У новій редакції Концепції національної безпеки доцільно уточнити підходи до екологічної безпеки. При цьому важливо розглянути:

організаційно-управлінські заходи, спрямовані на досягнення та постійне дотримання критеріїв і параметрів розвитку економіки та стану екології;

параметри стану економіки й екології, що відповідають вимогам економічної та екологічної безпеки країни та забезпечують стійкий економічний і соціальний розвиток, ефективне функціонування життєво важливих галузей виробництва та соціальної сфери.

Уряду доцільно розробити програму впровадження в Україні моделі стійкого розвитку, де була б показана необхідність збалансованого виконання завдань соціально-економічного розвитку на перспективу при збереженні стану навколишнього середовища та природно-ресурсного потенціалу з метою задоволення життєвих потреб населення. Програма має передбачати етапи реалізації з урахуванням реальних матеріальних і фінансових ресурсів.

Верховній Раді України серед першочергових документів доцільно розглянути Концепцію переходу України до сталого розвитку, нова редакція якої вже проходила обговорення в комітетах Верховної Ради України.

Необхідно вдосконалити нормативно-правову базу в екологічній сфері. Зокрема, документом, який законодавчо закріпить найважливіші національні інтереси України в екологічній сфері, має бути закон про екологічну безпеку України. Він повинен містити:

визначення поняття "національні інтереси України в екологічній сфері”;

опис механізмів формування національних інтересів у сфері екології та конкретні шляхи їх реалізації;

перелік першочергових та довгострокових національних інтересів України у сфері екології;

перелік державних та громадських структур, що забезпечать втілення в життя національних інтересів України у сфері екології, їх компетенцію й основні напрями діяльності.

Слід впровадити принципово новий економічний механізм використання природно-ресурсного потенціалу і збереження навколишнього середовища з істотним підвищенням на цій основі частки екологічних витрат у ВВП України (до 1,2--1,5 %, як у центральноєвропейських країнах з перехідною економікою, проти нинішніх 0,25--0,3 %). Бажано також здійснити комплексне вдосконалення цінової, кредитної, податкової, бюджетної і митної політики держави в напрямі її “екологізації”.

З позиції реалізації принципів стійкого розвитку однією з найактуальніших залишається проблема реструктуризації національної економіки. Необхідно кардинально оновлювати - реконструювати і модернізувати - виробництво з одночасним створенням якісно нових промислових об'єктів і систем. Без цього неможливо досягти істотного ресурсо- і енергозбереження. Потрібно послідовно нарощувати обсяги інвестицій у нові екологічно чисті технології, а також у збереження навколишнього середовища і його природно-ресурсної бази.

Значної шкоди національним інтересам завдає спрощений доступ комерційних структур до експлуатації природних ресурсів. Верховній Раді України бажано ініціювати зміну існуючої системи оподаткування, згідно з якою реальна вартість природних ресурсів є значно заниженою, а вартість переробки - завищеною. Слід мати на увазі, що саме таке становище є живильним середовищем нелегального або напівлегального використання природних ресурсів та криміналізації суспільства у сфері природокористування.

Під час опрацювання концепції і стратегії сталого розвитку України потрібно організувати широку наукову дискусію з найважливіших питань тактики та стратегії дій держави і суспільства. Йдеться про необхідність опанування суспільством ідеології гармонії людини та природи і на цій основі - принципів стійкого розвитку, якому мають сприяти послідовне екологічне виховання, освіта та ефективна пропаганда в засобах масової інформації.

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФУНКЦІОНУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ СИСТЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Механізми ухвалення рішень з питань національної безпеки

Аналіз теоретичних і практичних проблем організації стратегічного планування державної політики у сфері національної безпеки неможливий без вивчення загальних питань і принципів управління державою. Формування та реалізація в Україні державної політики національної безпеки сьогодні є чи не найголовнішою сферою ефективного управління суспільством, що трансформується. За принципово нових для України та інших пострадянських держав умов певний підхід до розуміння сутності змісту та мети державного управління і політики у сфері національної безпеки в перехідних суспільствах підводить до твердження про те, що відкриття нового політичного устрою не менш небезпечне, ніж відкриття невідомих земель і морів.

Українська політична практика свідчить, що технології реалізації доктрин, стратегій, концепцій і програм державної політики у сфері національної безпеки об'єктивно мають інтегрувати всі компоненти політичної активності держави і базуватися на ґрунтовних теоретичних засадах та історичному досвіді. Дія чинників, які впливають на стан захищеності життєво важливих інтересів окремого громадянина, суспільства і держави як об'єктів та суб'єктів національної безпеки, має інтегральний характер, або a роsterіorі, незалежно від державного планування і його реалізації, або а priori, тобто залежно від планування та його практичного втілення чи, здебільшого, у діалектичній єдності цих базових принципів.

Пошук надійних теоретичних засад організації системи стратегічного планування у сфері національної безпеки з огляду на ієрархічну сутність власне поняття “стратегія” передбачає розгляд цієї галузі управління з позиції застосування найзагальніших політико-правових методів та інструментів діяльності держави, побудованих на базових принципах комплексності та системності і спрямованих на досягнення найвищого рівня національної безпеки. Інакше кажучи, відповідне українському законодавству поняття “національна безпека” зумовлює таку державну політику у цій сфері, яка має враховувати поточний стан і перспективи розвитку внутрішніх та зовнішніх чинників. Тому під найвищим рівнем національної безпеки слід розуміти не його абсолютний рівень, а поточний, тобто такий, що відповідає максимально ефективному використанню всіх поточних можливостей і ресурсів держави.

Згідно з принципом комплексності політика у сфері національної безпеки відповідно до Концепції (основ державної політики) національної безпеки України має передбачати координацію зовнішніх та внутрішніх складників економічної, соціальної, екологічної, науково-технологічної, культурної, воєнної, інформаційної політики держави. Комплексність державної стратегічної політики зумовлюється й тим, що в її формуванні та реалізації мають брати участь представники різних гілок влади, господарсько-керівної і політичної еліти, наукової громадськості тощо.

Державну політику національної безпеки в її системному розумінні доцільно розглядати на її стратегічному, тобто найвищому, рівні, якому відповідатимуть найбільш узагальнені підходи і методи. Інакше увага зосереджуватиметься на окремих компонентах (складниках) національної безпеки та тактичних цілях, які можуть, у певних межах, не збігатися із загальнонаціональними.

Дотримання принципу системності державної політики забезпечуватиме найвищу її ефективність, гармонійне та взаємопов'язане функціонування її складників. Як наслідок, активність держави на одному напрямі підсилюватиме й стимулюватиме позитивні зрушення на інших напрямах. Важливими якостями системної державної політики є її гнучкість і здатність до маневрування, яка забезпечує стратегічну стабільність політичного курсу та ефективну компенсацію окремих прорахунків. Справді, маневруючи багатовимірними - багатими чи обмеженими - ресурсами держави в системі визначених стратегічних цілей, можна зберегти високу сумарну ефективність державної політики. І навпаки, несистемна, неузгоджена, нескоординована політика буде завжди нестабільною в її стратегічному вимірі і, безумовно, не матиме успіху. Загальновизнано, наприклад, що розпад Радянського Союзу відбувся через неузгодженості зовнішнього і внутрішнього аспектів його державної політики: зовнішньополітичні намагання значно перевищили внутрішні можливості та ресурси суспільства.

Теоретичні принципи комплексності й системності покладено в основу політики у сфері національної безпеки держав, зокрема США, де вони відображені в Законі про національну безпеку 1947 р. На основі цих принципів побудовано концепції національної безпеки України та Росії. Прикладом комплексного підходу до здійснення політики у сфері національної безпеки є практика задіяння військово-морського флоту (так звана воєнно-морська дипломатія) для підтримки зовнішньополітичних зусиль Великої Британії. Наслідки недостатнього врахування цих принципів у реалізації державної політики виявились у тому, що українсько-американська активність у 19921996 рр., зокрема інтенсивні зусилля української дипломатії, не підкріплювалися адекватним розвитком нашої зовнішньоекономічної діяльності. На жаль, ця тенденція і сьогодні ще остаточно не подолана; рівень розвитку українсько-американських зовнішньоторговельних відносин залишає бажати кращого.

Отже, прагнення до втілення принципів комплексності і системності державної політики у сфері національної безпеки є очевидним. Такою ж є і вимога до характеру діяльності держави та відповідного планування політики, яке починається з точного й однозначного формулювання цілей.

Формулювання цілей політики - найвідповідальніша частина стратегічного планування, яка є необхідною умовою успіху практичної реалізації запланованих заходів. Саме тому цілі державної політики у сфері національної безпеки мають формулюватися комплексно, виважено, однозначно. Зокрема, за умов неоднозначного формулювання цілей державної політики ускладнюватиметься оцінка її результату з погляду адекватності поставленим цілям та методам застосування управлінських рішень.

Важливим питанням є визначення пріоритетності цілей державної політики. Зазвичай практика розглядає поточний стан як ключовий для правильного формулювання стратегічних цілей. Держава ніколи не прагне досягнення однієї політичної мети, а характерна для України багатовекторність зовнішньої політики історично зумовлена. На початковому етапі становлення України як незалежної держави такий підхід був виправданим намаганнями налагодити контакти з більшістю країн і міжнародних організацій. Нині, коли є потреба інтенсифікувати міжнародні відносини України, орієнтація “на весь світ” не працюватиме, адже пріоритети визначаються саме тому, що будь-яка держава обмежена у своїх зовнішньополітичних та інших можливостях і ресурсах. Навіть сучасні США розподіляють власні можливості, щоб зосередити зусилля саме на тих напрямах, які визначені найважливішими, пріоритетними. Тому, на наш погляд, у цьому контексті потребують доопрацювання та конкретизації основні напрями зовнішньої політики України.

За таких підходів окремі напрями порівняно з іншими виявляються певним чином “оголеними”, але це виправдано тим, що успіх політики вирішальною мірою залежить від успіху саме на пріоритетних, а не на другорядних напрямах. Таким чином, успіх політичної діяльності залежить від правильності визначення стратегічних напрямів та цілей, що, у свою чергу, дає змогу правильно сконцентрувати зусилля. Мистецтво комплексного політичного менеджменту полягає у перерозподілі зусиль з метою своєчасно визначити успішні напрями діяльності. Отже, аналіз політичної діяльності держави та маневрування між пріоритетними й іншими напрямами - два обов'язкові складники політичного менеджменту.

Оцінювання ситуації й формування задуму - ще два важливі етапи стратегічного планування. Формування задуму (кінцевої мети) передує формулюванню цілей. Задум виникає внаслідок виявлення існуючих чи ймовірних загроз. Виявлення загроз ґрунтується на вивченні та аналізі інформації. Стратегічному рівню планування відповідає тільки комплексний характер задуму, тому аналітична інформація, що розглядається на стратегічному рівні, має бути комплексною і містити дані про всі напрями внутрішньої та зовнішньої політики на основі використання різних, бажано альтернативних, джерел інформації.

Під час оцінювання ситуації всебічно вивчається й аналізується стан навколо політичної проблеми, яка має бути вирішена. При цьому враховуються: важливість ситуації, її зв'язок з різними аспектами політики у сфері національної безпеки держави, можливий перебіг подій у коротко-, середньо- або довгостроковій перспективі розвитку, співвідношення з основними складниками політики національної безпеки, можливі позиції інших гілок влади й суспільних груп, позиції інших країн, наявність ресурсів для ефективного здійснення політики. Усі варіанти рішення мають бути комплексними за змістом і спрямованістю. Лише на цій основі доцільно розробляти комплексні документи - концепції, плани, програми тощо.

Важливість таких етапів стратегічного планування, як оцінювання ситуації й формування задуму, можна проілюструвати на прикладі формування задуму щодо доволі нетрадиційної, але, на наш погляд, перспективної комплексної стратегічної політики України стосовно Російської Федерації та США.

Загальновизнано, що відносини України з РФ і США - державами, від яких значною мірою залежить її доля, мають подекуди об'єктивно суперечливий характер. Сутність цієї суперечливості полягає в тому, що Росія і США досі схильні будувати відносини з Україною за принципом "згори - донизу”, використовуючи українські політичні конструкції для підкріплення власних позицій. Водночас обидві держави зацікавлені в Україні, а Україна - в них. Тому вище керівництво України цілком обґрунтовано обстоює здійснення такої політики, згідно з якою відносини з Російською Федерацією та Сполученими Штатами Америки мають розвиватися як стратегічні на рівноправній, партнерській основі.

Положення України між цими двома полюсами сили зумовлює загрозу сталості такого стану, ускладнення умов її політичної "гри” та підвищення ступеня непередбачуваності наслідків чужих політичних рішень. Нагальною є потреба змінити позицію України у цьому питанні, посилити її статус як рівноправного партнера та зменшити дію можливих негативних чинників унаслідок ще наявного протистояння США і РФ.

На нашу думку, досягнення цієї мети можливе завдяки доповненню окремих стратегічних напрямів України щодо кожної із зазначених держав комплексною "двоєдиною” стратегією країни стосовно Російської Федерації і Сполучених Штатів Америки. У трикутнику відносин Україна - Росія - США є питання антагоністичні (стосовно яких США і Росія мають діаметрально протилежні позиції), а є питання, що мають потенціал взаємної вигоди. Саме на останньому доцільно було б побудувати комплексну “двоєдину” політику України, розглядаючи її певною мірою як продукт еволюції українсько-російського та українсько-американського векторів зовнішньої політики.

Саме на основі переплетіння європейських інтересів цих двох партнерів можна зробити спробу пошуку спільних тристоронніх інтересів. У реалізації такої стратегії поряд з наявними механізмами у вигляді двосторонніх консультацій на найвищому рівні доречною видається ідея створення аналогічного механізму для вирішення проблем, що цікавлять усі три сторони. Фундаментом таких тристоронніх відносин могло б бути узгодження стратегії безпеки у Центрально-Східноєвропейському регіоні.

Якими ж мають бути шляхи і політико-правові інструменти практичного розроблення й реалізації системної державної політики? Світовий досвід свідчить, що найефективніші з них ґрунтуються на демократичній системі організації влади. Демократично обрані парламент, президент, органи місцевого самоврядування, відповідні процедури формування уряду та їх спільної роботи закладають підвалини системної діяльності всіх гілок влади як вираження і реалізації інтересів та політичних позицій усіх прошарків населення. З огляду на це удосконалення виборчої системи України є однією з найважливіших національних цілей, тому що її якість є необхідною умовою реалізації принципів системності та комплексності політики держави у сфері національної безпеки. Принагідно зауважимо, що об'єктивна незрілість нинішньої багатопартійної системи призвела до утворення у Верховній Раді України конгломерату політичних сил, які протистоять одна одній, а отже, ускладнюють формування і реалізацію системної політики національної безпеки.

Досвід інших держав свідчить також про те, що ефективні механізми реалізації комплексної системної політики у сфері національної безпеки, передусім відпрацювання питань стратегічного планування, склалися у виконавчій гілці влади. Певною мірою класичним можна вважати приклад США, де в 1947 р. відповідно до Закону про національну безпеку США при президентові країни було утворено дорадчо-консультативний орган - Раду національної безпеки (РНБ). Як зазначається в американській літературі, створення в 1947 р. РНБ ознаменувало спробу вироблення та координування стратегічних напрямів політики федерального уряду.

У цьому ж контексті викликає безумовний інтерес висловлена російськими науковцями думка про те, що чи не найвагомішою причиною появи таких структур, як РНБ, є нагальна потреба глави держави мати надійні механізми реалізації своєї волі, яка може наштовхуватися на численні перешкоди, у тому числі на спротив розгалуженого апарату.

Утім, на наш погляд, суть вислову “спротив розгалуженого апарату” не слід розуміти лише як певним чином осмислену або ж керовану кимось дію. Проблема є набагато складнішою. Вона полягає у необхідності керувати значним і постійно зростаючим масштабом інформаційних потоків в органах виконавчої влади. Наприклад, на початку 80-х років ХХ ст. урядова друкарня США - найбільший у світі видавець - щодня отримувала 20 (!) залізничних вагонів паперу. Інтенсивне впровадження новітніх інформаційних технологій, як ми вважаємо, не змінило сутності проблеми вдосконалення управління величезними потоками інформації, які потрібні органам влади для формування і здійснення скоординованої комплексної політики держави.

Ця обставина була не останньою серед тих, які завжди визначали і визначатимуть еволюцію функцій, завдань і структури РНБ загалом та її робочих органів. Так, згідно із Законом про національну безпеку США до найголовніших функцій та завдань РНБ належить інформаційно-аналітичне забезпечення рішень президента США з широкого кола аспектів внутрішньої, зовнішньої і воєнної політики щодо стратегічних проблем національної безпеки. Саме тому традиційно постійними членами Ради є державний секретар США і міністр оборони. З часом РНБ перетворюється на дедалі зручніший інструмент політики в руках президента, і керівництву США стає зрозуміло, що РНБ - ефективний орган, існування якого об'єктивно зумовлено й виправдано надзвичайно складною, багатовекторною глобальною політикою держави. При цьому роль Ради національної безпеки в ухваленні державних рішень найвищого рівня невпинно зростає.

Адекватно розвивається її структура: якщо в перші роки свого існування Рада національної безпеки виконувала завдання силами кількох штатних працівників апарату, то в адміністрації Дж. Буша їх чисельність сягала близько 170 осіб. За часів Б. Клінтона значення РНБ зросло. Повідомляючи про зміни в напрямах діяльності РНБ, представник Білого дому зауважив, що вони відбулися за ініціативи президента США відповідно до його передвиборчих обіцянок визначити економічні питання як центральну проблему політики національної безпеки. Тому було створено Раду з економічної політики при президентові США, а її керівника введено до складу РНБ. Це забезпечувало тісну координацію РНБ з Радою з економічної політики й фактично означало появу окремого економічного напряму політики національної безпеки. Таким чином, до традиційного тандему "зовнішня політика плюс оборона” додався ще один важливий напрям - економічний (як внутрішній, так і зовнішній, глобальний).

Найважливішою функцією РНБ є стратегічне планування. Маючи у складі регіональні (Центральної і Східної Європи; Росії та України; Європи й інших регіонів) та проблемно-тематичні управління (глобальних і багатогранних проблем; регіональних програм; міжнародних економічних проблем тощо), РНБ США, спираючись на всебічний аналіз, здійснює масштабні дослідження, розглядаючи значне коло проблем національної безпеки. Головною метою цих досліджень є намагання запобігти непослідовній політиці, що ґрунтується на миттєвих рішеннях тактичного характеру, й надати можливість президенту та його помічникам виробити стратегію, що відповідає вимогам зовнішнього світу. Успіх у координуванні політики США на вищому, стратегічному рівні сприяв поширенню комплексного планування на рівнях відомств федерального уряду. На початку 1989 р. своєрідний за функціями підрозділ - аналог РНБ створено у Міністерстві оборони США. Процес розширення функцій РНБ США супроводжується відповідними змінами координації державної політики, залученням до цього процесу державних і недержавних дослідницьких установ та аналітичних центрів, університетів.

Таким чином, РНБ США виконувала і виконує завдання скоординованого стратегічного державного планування, результати якого у вигляді рішень президента (наприклад, у вигляді періодичних доповідей президента про стратегію

національної безпеки США) використовуються урядом як керівництво для розроблення політики, що відповідає напряму діяльності того чи іншого відомства. Більш докладно генезис та еволюцію стратегічного прогнозування і планування в системі органів державної влади в США, а також роль у цьому процесі РНБ розглянуто в одному з вітчизняних досліджень.

Як уже зазначалося, на цьому досвіді концептуально ґрунтується політична практика інших країн, у тому числі пострадянських, зокрема Російської Федерації та України. Наприклад, в Україні законодавче і нормативно-правове регулювання питань створення системи стратегічного планування також засноване на принципах комплексності та системності. Практично всі національні інтереси й напрями політики у сфері національної безпеки нашої держави, що сформульовані президентською гілкою влади та законодавчо ухвалені, мають яскраво виражений інтегральний і комплексний характер. Саме ця обставина, на думку Президента України Л. Д. Кучми, дає можливість розглядати національну безпеку як певний інтегральний, консолідуючий суспільство чинник.

Викладене, безумовно, не слід розглядати як цілісне дослідження історії виникнення та діяльності РНБО України, але вже засвідчено факт формування в Україні системи стратегічного планування і прогнозування, в якій сьогодні важливе місце посідає Рада безпеки з її робочими органами та підпорядкованими їй науково-дослідними структурами.

Важливим завданням органів виконавчої влади у державотворчих процесах залишається подальше опанування комплексного підходу до планування, передусім стратегічного, підвищення його питомої ваги.

Створення відповідних структур, як це передбачено, наприклад, Указом Президента України "Про створення в Україні системи стратегічного планування і прогнозування” від 30.04.1999 р. № 460/99, є необхідною, але недостатньою для цього умовою. Не менше значення має підготовка фахівців зі стратегічним мисленням, таких, які володіли б необхідними знаннями й навичками комплексного планування. Таких фахівців в Україні не готує жоден навчальний заклад, за винятком окремих військових навчальних закладів. Наполеглива робота зі складання методик, підготовки фахівців з комплексного планування має бути підґрунтям діяльності органів державного управління всіх рівнів, передусім тих, що здійснюють стратегічне планування і прогнозування.

Організаційна структура

забезпечення національної безпеки

Забезпечення національної безпеки України передбачає здійснення сукупності заходів політичного, економічного, оборонного, правового, організаційного та соціального характеру, зокрема:

проведення активної зовнішньополітичної діяльності, спрямованої на підтримання геостратегічної рівноваги;

утвердження політики добросусідства щодо сусідніх держав;

забезпечення оборонної достатності;

розбудова служби національної безпеки, підтримання внутрішньої безпеки та правопорядку;

нарощування економічного потенціалу й підвищення ефективності використання науково-технічного потенціалу;

охорона навколишнього середовища;

здійснення демографічної політики, сприяння всебічному розвитку охорони здоров'я, освіти та фізичної культури.

Розроблення зазначених заходів та втілення їх у життя покладаються на органи законодавчої, виконавчої та судової влади, засоби масової інформації, громадські організації та громадян і визначаються Конституцією України, відповідними законами та підзаконними актами України. Система державних органів, що забезпечують національну безпеку, має ґрунтуватися на принципах розподілу влади, паралелізму функцій з метою підвищення її надійності.

Відповідальність за забезпечення національної безпеки покладається на законодавчу владу (Верховна Рада України, її комітети, причетні до діяльності із забезпечення національної безпеки), судову (прокуратура, яка здійснює контроль за виконанням законів органами національної безпеки, іншими суспільними структурами й окремими особами, та суд, що карає за їх порушення) і виконавчу владу (Президент і підпорядковані йому органи державної влади, безпосередньо причетні до вирішення питань національної безпеки України).

Керівництво цією системою здійснює Рада національної безпеки і оборони України (РНБОУ), яку очолює Президент України. Функції Ради є суто дорадчими, допоміжними.

Специфіка та відмінність РНБОУ від інших суспільно-державних структур безпеки полягає насамперед у тому, що вона повинна сприяти інтеграції, взаємодії та координації всіх органів влади, що виконують функції забезпечення безпеки нації - зовнішньополітичні, економічні, демографічні, екологічні, суто військові тощо. Саме як інтеграційно-координуюча структура Рада національної безпеки і оборони України здатна забезпечити чітке (практично автоматичне) виконання своїх функцій різноманітними підрозділами державного апарату у разі стрімкого (вибухового) зростання небезпеки, соціальної чи внутрішньополітичної кризи, загострення міждержавних відносин, розв'язання збройного конфлікту, подолання стихійного або техногенного лиха чи інших катастроф.

На Раду національної безпеки і оборони України покладається розроблення планів дій у таких ситуаціях та контроль в умовах кризового управління. Вона повинна мати у своєму розпорядженні надійні джерела об'єктивної і точної інформації, достатньої за обсягом та оперативної, щоб забезпечувати Президенту України можливість ухвалення оптимальних рішень та впевненого прогнозування ситуації.

Важливою функцією Ради є також визначення стратегічних пріоритетів України з огляду на національні інтереси, ухвалення рішень стосовно варіантів її розвитку, вільних від впливу вузьковідомчого підходу, властивого окремим органам державного управління. Надвідомчий характер дає змогу Раді якнайповніше усвідомлювати завдання національної безпеки в контексті інтересів суспільного розвитку України та формувати програми конкретних дій щодо перспективної державної політики.

Рис. 1. Аналітично-прогнозне забезпечення ухвалення стратегічних рішень

В оперативних, тактичних та стратегічних аспектах діяльності Рада має спиратися на принцип конкурентності між окремими службами, що їй підпорядковуються. Це дасть можливість Президентові України оперувати альтернативними варіантами оцінки тієї чи іншої ситуації або проблеми, необхідними для ухвалення оптимального рішення. Разом з тим вирішальне слово, тобто вибір із запропонованих варіантів, залишається за Президентом України. Таким чином, особливість РНБОУ полягає в тому, що, з одного боку, вона працює на принципах вільного висловлення позицій, а з іншого - остаточне рішення приймає тільки одна особа - Президент України, який очолює цю структуру.

Жодна посадова особа у складі Ради національної безпеки і оборони України, як сама Рада, не може завадити Президентові ухвалити та реалізувати його рішення. Привілей члена РНБОУ - мати прямий вихід до Президента без будь-яких посередників і можливість особисто висловлювати свою думку з того чи іншого питання. Президент України бере відповідальність за свої рішення, підписуючи документи РНБОУ - директиви та доповіді (плани, меморандуми тощо). Президент України головує на засіданнях Ради або сам вирішує, кому доручити головування.

Важливе завдання РНБОУ - комплексне оцінювання інформації, що надходить з різних структур системи національної безпеки, опрацювання та реалізація на її основі відповідних заходів. Проект аналітично-прогнозного забезпечення ухвалення стратегічних рішень подано у вигляді схеми (рис.).

Размещено на Allbest.ru