Державне управління військово-промисловим комплексом Союзу Радянських Соціалістичних Республік в 1920-1950 роки

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Національної академії державного управління при Президентові України, м. Київ

Державне управління військово-промисловим комплексом Союзу Радянських Соціалістичних Республік в 1920-1950 роки

О.Ф. Сальнікова,

к. т. н., доцент кафедри національної безпеки

Анотація

радянський збройний військовий озброєння

У статті проведено аналіз державного управління військово-промисловим комплексом СРСР в 1920 - 1950 роки, розглянуто структуру військово-промислового комплексу СРСР з метою визначення шляхів перебудови національного оборонно-промислового комплексу та вдосконалення сучасної системи державного управління національним оборонно-промисловим комплексом. У процесі дослідження автор робить висновок, що предмет дослідження, ВПК є не феноменом з невизначеним набором зв'язків і стосунків, а цілком реальною, такою, що піддається кількісному аналізу, економічною структурою з виробничо-економічними можливостями відповідних «родових» галузей індустрії і науково-технічним потенціалом. Масштаби ВПК в кожній окремій державі визначаються їх урядами для проведення внутрішньої і зовнішньої політики, що відповідає інтересам правлячих класів або інших політичних сил.

Ключові слова: державне управління, військово-промисловий комплекс СРСР, структура військово-промислового комплексу СРСР, воєнно-технічний потенціал, збройні сили.

Annotation

O. F. Salnikova,

candidate of engineering sciences, associate professor of department of national security,

The National Academy of Public Administration, the President of Ukraine

STATE ADMINISTRATION OF THE USSR MILITARY INDUSTRIAL COMPLEX IN 1920 - 1950

In the article the analysis of state administration of the USSR military industrial complex in 1920-1950 is conducted, the structure of the USSR military industrial complex is considered with the aim of determination of ways of alteration of national defensive-industrial complex and perfection of the modern system of state administration of national defensive-industrial complex. In the process of research an author draws conclusion, that the article of research, the military industrial complex is the not phenomenon with the indefinite set of connections and relations, but fully real, such that yields to the quantitative analysis, economic pattern with industrially-economic possibilities of corresponding industries and scientific and technical potential. The military industrial complex is scaled by their governments in every separate state for realization, that answers interests of ruling classes or parties, the policy of the state.

Keywords: state administration, military industrial complex of USSR, structure of military industrial complex of USSR, military-technical potential, armed forces.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими або практичними завданнями. Розв'язання проблеми державного управління національним оборонно-промисловим комплексом (ОПК) потребує впровадження раціональних шляхів перебудови ОПК, вдосконалення його системи управління та є актуальним питанням сьогодення. На момент проголошення Акта незалежності України до оборонно-промислового комплексу входили 3594 підприємства, де працювали близько 3 млн осіб. Але потрібно зауважити, що обсяг випуску озброєння та військової техніки на 80 % залежав від зовнішніх поставок комплектуючих елементів з інших республік колишнього Радянського Союзу. Тому з метою розв'язання вищезазначеної проблеми автор вважає за доцільне розглянути у даній статті структуру та управління військово-промисловим комплексом СРСР в часи його створення та формування.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано розв'язання цієї проблеми. Провідні вчені, такі як: С.В Лєнков, В.В. Зубарєв, В.П. Горбулін, А.І. Шевцов, П.П. Скурський, О.О. Свергунов, В.М. Бегма ґрунтовно досліджують проблемні питання розвитку та реструктуризації оборонно-промислового комплексу України, його міжнародної інтеграції тощо. При цьому питання державного управління ОПК в сучасних умовах потребує подальшого наукового опрацювання.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. У 1927-1928 роках в СРСР починає створюватися державний оборонний комплекс (система державних мобілізаційних органів), і всі відомості про оборонну промисловість (кількість підприємств, їх дислокація, натуральні і вартісні показники, річні звіти про виробничо-фінансову діяльність) включаються в перелік відомостей, що містять державну таємницю [1]. Перехід до формування статистичної бази «оборонки» на основі річних звітів підприємств далеко не відразу сприяв підвищенню якості документів, що складалися для уряду, довідок і звітів, на підставі яких здійснювалося оперативне та стратегічне управління військово-промисловим комплексом. Витрати на закупівлю озброєнь і бойової техніки в опублікованих даних про виконання держбюджету не розкривалися, так само як і асигнування на розвиток військово-промислових виробництв.

Структура радянського ВПК прихована за нагромадженнями зв'язків з іншими структурами: політичними (ЦК КПРС), військовими (Армія і Флот), військово-політичними (органи Внутрішніх справ і Державної безпеки), адміністративно-господарськими («Держплан», «Госснаб», міністерства і відомства), кожна з яких, в межах своїх повноважень, виконувала спеціальні функції по зміцненню військово-економічного потенціалу СРСР. У своїй сукупності ці структури представляли адміністративне ядро державної військово-мобілізаційної системи, націленої на перетворення усієї країни в разі війни у злагоджений оборонний комплекс.

У різних історичних умовах склад установ, відповідальних за формування державного оборонного комплексу, зазнавав зміни. У 1927 р. окрім Наркомату у Військових і Морських справах СРСР і Головного Управління Військової промисловості ВСНХ СРСР, органами виконавчої влади, що виконують «оборонні» функції, вважалися: ОГПУ, Наркомат шляхів сполучення, Наркомат торгівлі, Наркомат пошти і телеграфу, Наркомат праці, Особливе технічне бюро, місцеві установи хімічної оборони. Єдиним центром їх стратегічного і оперативного управління була Рада Праці і Оборони при СНК СРСР.

Через тридцять років, в 1957 р., окрім Міністерства Оборони СРСР і Міністерства Оборонної промисловості СРСР, державними інституціями, що безпосередньо виконують «оборонні» функції вважалися: Міністерство авіаційної промисловості СРСР, Міністерство суднобудівельної промисловості СРСР, Міністерство радіотехнічної промисловості СРСР, Міністерство середнього машинобудування СРСР, КДБ при СМ СРСР, Державний комітет з використання атомної енергії, Головне управління державних матеріальних резервів, Головне інженерне управління Державного комітету по зовнішньоекономічним зв'язкам, «Главспецстрой при Госмонтажспецстрое», ДТСААФ, ЦК «Динамо» і всеармійське військово-мисливське суспільство [1]. Центрами їх стратегічного та оперативного управління були Рада Оборони СРСР і Комісія з Військово-промислових питань при Президії Ради Міністрів СРСР.

Важливо відмітити, що система військово-мобілізаційного управління і функціонування державного оборонного комплексу не є системою військово-промислового комплексу, оскільки державний оборонний комплекс включає усіх господарюючих суб'єктів усіх галузей промисловості, енергетики, торгівлі і транспорту, усі військові і воєнізовані організації, що готуються Урядом до матеріального забезпечення і комплектування Збройних Сил, до захисту населення великих міст від хімічного нападу, а в сучасних умовах - від зброї масового ураження. Державний оборонний комплекс - багатогалузева структура, що розгортається в повному своєму масштабі тільки в «особливий період», коли держава перебуває у стані війни.

Військово-промисловий комплекс - це не сума двох складових: Збройні Сили + Промисловість, - оскільки Збройні Сили споживають продукцію більшості галузей народного господарства, а також користуються послугами енергетичного й транспортного комплексів. Військово-промисловий комплекс не є сумою і двох інших складових: Збройні Сили + військово-промислові підприємства, - оскільки взаємовідносини між ними визначаються не функціональною єдністю, а економічними зв'язками й інтересами: між споживачем і товаровиробником, замовником і підрядником, покупцем і продавцем. Крім того, реальним покупцем предметів озброєння та бойової техніки є не Збройні Сили, а держава, що передбачила у своєму бюджеті відповідну статтю витрат на оплату оборонного замовлення.

Точніше, але не цілком коректно з політекономічної точки зору, під військово-промисловим комплексом слід вважати сукупність конкретних галузей і видів промислового виробництва, що задовольняють потреби Збройних Сил держави в предметах озброєння, бойової техніки і військово-технічного майна.

Причиною некоректності цього визначення є занадто вільне використання понять «галузь» і «вид виробництва», які мають цілком певний теоретичний сенс.

У теоретичній політичній економії аксіомою є те, що громадське виробництво складається з великих родів (промисловість і сільське господарство), галузей, підгалузей, видів і підвидів, які відбивають характер розподілу громадської праці і пропорції його розподілу між однотипними виробничими одиницями, що представляють їх інтереси господарюючими суб'єктами.

Напередодні і в роки першої світової війни процес виготовлення основних видів військової продукції: ручна вогнепальна зброя, артилерійські і кулеметні системи, патрони і снаряди, - як правило, зосереджувалися на великих підприємствах-комбінатах (типу арсеналу), де кожен окремий завод або цех відповідав організаційно-виробничим і технологічним особливостям певної «родової» галузі: чорної і кольорової металургії, точного машинобудування, електротехнічної, оптико-механічної і та ін. промисловості. Лише специфічні споживчі властивості «готового виробу»: рушниці, кулемету, гармати і т. д., - істотно відрізняли ці підприємства від звичайних «цивільних» металургійних, машинобудівних, хімічних тощо заводів, тоді як в усьому іншому вони були схожі.

Найважливішою умовою перетворення того або іншого виду громадського виробництва в окрему (родову) галузь є інтенсифікація споживання його основного продукту (виробів), що повністю розкриває його функціональні та споживчі властивості (якості), але обов'язково з урахуванням виробничо-технологічних можливостей його безперервного здешевлення і модифікації.

Можна виділити наступні, характерні для перетворення того або іншого виду громадського виробництва на самостійну галузь, ознаки :

1. Значне збільшення кількості виробничих одиниць, що спеціалізуються на серійному і масовому (потоковому) виробництві цього виду продукції (виробів), що раніше виготовлялися окремими екземплярами або дрібними партіями (серіями).

2. Значне кількісне зростання вироблюваної цими господарюючими суб'єктами валової і товарної продукції цього виду за рахунок безперервного скорочення витрат виробництва і підвищення якості.

3. Значне збільшення місткості внутрішнього ринку, що пред'являє стійкий платіжний попит не лише на основні види продукції, але і її численні модифікації.

4. Значне зростання виробничих потужностей господарюючих суб'єктів, що об'єднуються в галузь, за рахунок отримуваної від реалізації продукції прибутку, державних дотацій і комерційних кредитів.

5. Формування власної сировинної бази або використання вже наявних сировинних галузей в масштабах, що впливають на їх значне екстенсивне зростання і характер спеціалізації.

6. Формування власної науково-дослідної, дослідно-конструкторської, інженерно-проектної і навчально-виробничої бази, що акумулює досвід організації масового (потокового) виробництва інших галузей і фундаментальної науки, що спирається на досягнення.

7. Значне збільшення кількості модифікацій (різновидів) основного продукту виробництва галузі за допомогою освоєння досягнень науки і техніки, переваг кооперації і внутрішньогалузевої спеціалізації, і, відповідно, поява і розвиток комплексів суміжних і підсобних виробництв (підгалузей, видів і підвидів), що формують її (галузі) виробничу і сервісну інфраструктуру.

8. Поява обслуговуючих економічні інтереси господарюючих суб'єктів галузі фінансово-кредитних установ (банки, страхові кампанії) і мережі підприємств оптової і роздрібної торгівлі, що формують її (галузі) торговельно-фінансову інфраструктуру [2,3,4].

Процесу перетворення окремих видів військово-промислового виробництва в «родові» галузі економіки перешкоджають об'єктивні економічні чинники.

Як відомо, громадське виробництво складається з двох основних підрозділів: виробництва засобів виробництва (група «А») і виробництва предметів споживання (група «Б»). Стосунки (пропорції), що складаються між цими двома основними підрозділами, визначають характер відтворення (просте або розширене) сукупного громадського продукту. Сукупний громадський продукт, у свою чергу, складається з трьох вартісних величин: постійного капіталу (с), оборотного капіталу (v) і додаткової вартості (m). В процесі виробництва і обміну ці вартісні величини (будь-якого товару виробничого або особистого споживання) повинні повністю відновитися, звичайно, за умови, що галузь-споживач цієї продукції сама зробить і реалізує еквівалент спожитої (використаної) вартості.

У дореволюційній Росії існував особливий тип військових заводів (що іменувалися «казенними»), які безпосередньо перебували на балансі Військового і Морського Міністерств. Усі витрати на їх утримання (включаючи поповнення основного і оборотного капіталу), а також на оплату готової продукції закладалися до держбюджету як параграфа статті прямих витрат держави на Збройні Сили. Таким чином, не могло виникнути ніяких сумнівів відносно того, що існування постійно діючого військово-промислового виробництва є прямим відрахуванням з національного доходу.

У Радянському Союзі, як правило, ніколи не робили великої відмінності між об'єктивною галузевою організацією громадського виробництва і адміністративним комбінуванням виробничих одиниць у галузі адміністративно-господарської системи управління. Тому тут особливо укорінилося уявлення про те, що військово-промисловий комплекс - це сукупність галузей громадського виробництва.

Певною мірою ця помилка мала підстави для логічного пояснення, оскільки реактивна авіація, ракетно-космічна техніка, виробництво зарядів ядерної зброї і техніка радіолокації ще не показували широких можливостей їх господарського використання. Лише в середині 50-х - початку 60-х років стало можливе використання реактивного двигуна для пасажирської і транспортної авіації, ракетно-космічної техніки - для дослідження верхніх шарів атмосфери, а у перспективі - космічного простору і створення систем зв'язку. Ядерні реактори були пристосовані для виробництва теплової і електричної енергії, а матеріали, що розщеплюються, отримали широке застосування в медицині, біології та ін. На основі досягнень військової радіоелектроніки отримали розвиток обчислювальна техніка, побутове радіо і телевізійна апаратура, почалася широка автоматизація виробничих процесів.

Таким чином, усе встало на свої місця, хоча по номенклатурі й вартості військово-промислова продукція авіаційної, ракетно-космічної, радіотехнічної, електронної і атомної промисловості значно перевершувала мирну продукцію. Але це був швидше результат «холодної війни» і гонки озброєнь, аніж суспільно-необхідне використання досягнень науково-технічної революції.

З урахуванням вищевикладеного, поняття «військово-промисловий комплекс» найкоректніше було б трактувати як сукупність постійно діючих і взаємообумовлених видів промислового виробництва, що відокремилися, завдяки специфічним споживчим властивостям їх товарної продукції, від своїх «родових» галузей, але органічних виробничо-економічних зв'язків з ними не втратили.

Причиною взаємообумовленості військово-промислових виробництв є їх використання як виробничо-економічної і виробничо-технічної бази для подальшого серійного і масового виготовлення систем озброєння та військової техніки. Озброєння та військова техніка, що складаються з великої кількості зразків, мають бути гармонійним цілим: озброєння Сухопутних військ і артилерії є невіддільним від озброєння військово-повітряного і військово-морського флотів, - інакше між цими родами військ не буде взаємодії [5].

Висновки. Таким чином, як предмет дослідження, ВПК є не феноменом з невизначеним набором зв'язків і стосунків, а цілком реальною, такою, що піддається кількісному аналізу, економічною структурою з виробничо-економічними можливостями відповідних «родових» галузей індустрії і науково-технічним потенціалом. Отже, масштаби ВПК в кожній окремій державі визначаються їх урядами для проведення внутрішньої і зовнішньої політики, що відповідає інтересам правлячих класів або інших політичних сил.

Література

1. Грибов М.О. Модернизация ВПК СССР: научно-технический и социокультурный аспекты: на материалах Электростальского машиностроительного завода, 1927-1954. [Текст]: автореф. дис... канд. ист. наук : 07.00.02 / Грибов Михаил Олегович. - М., 2005.

2. Костин Д. Структура управления ВПК СССР / Д. Костин // Военно- промышленный курьер - №14. - 2004. [Электронный ресурс]. - Режим доступа:

http://www.vpk news.ru/print.asp?pr_sign=archive.2004.31.articles.defence_01

3. Игнатов В.Г. Феномен эффективности советского государственного управления в Великой Отечественной войне / В.Г. Игнатов // История государственного управления России. [Электронный ресурс]. - 2002. Гл. 15. - Режим доступа: http://www. society.polbu.ru/ignatov_gosupr/ch80_i.html

4. Безбородов А.Б. Формирование военно-научно-промышленного комплекса в СССР / А.Б. Безбородов // Россия в XX веке: проблемы изучения и преподавания [Электронный ресурс]: Материалы науч. конф. М., 1999. - С. 130 132. - Режим доступа: http://liber.rsuh.ru/Conf/Russia_XX/

5. Бакланов О.Д. Отечественный Военно-промышленный комплекс и его историческое развитие [Текст] / О.Д. Бакланов, A.M. Батков. - М: Ладога-100, 2005 - 751 с.

References.

1. Gribov, M.O. (2005), “Modernizacija VPK SSSR: nauchno-tehnicheskij i sociokul'turnyj aspekty”, Na materialah Jelektrostal'skogo mashinostroitel'nogo zavoda,1927-1954, Moskva, Russia.

2. Kostin, D. (2004), “Struktura upravlenija VPK SSSR”, Voenno- promyshlennyj kur'er, [Online], vol. 14, available at:

http://www.vpk news.ru/print.asp?pr_sign=archive.2004.31.articles.defence_01 (Accessed 5 March 2014).

3. Ignatov, V.G. (2002), “Fenomen jeffektivnosti sovetskogo gosudarstvennogo upravlenija v Velikoj Otechestvennoj vojne”, Istorija gosudarstvennogo upravlenija Rossi, [Online], vol. 15, available at:

http://www. society.polbu.ru/ignatov_gosupr/ch80_i.html (Accessed 5 March 2014).

4. Bezborodov, A.B. (1999), “Formirovanie voenno-nauchno-promyshlennogo kompleksa v SSSR”, Materialy nauch. Konf, [Online], available at:

http://liber.rsuh.ru/Conf/Russia_XX/ (Accessed 7 March 2014).

5. Baklanov, O.D., (2005) “Otechestvennyj Voenno-promyshlennyj kompleks i ego istoricheskoe razvitie”, Ladoga, pp. 751.

Размещено на Allbest.ru