Формування військово-патріотичних якостей військовослужбовців Збройних Сил України засобами музейної справи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного

Формування військово-патріотичних якостей військовослужбовців Збройних Сил України засобами музейної справи

Сидоренко Л.В.,

кандидат мистецтвознавства, доцент, професор поведінкових наук та військового лідерства

м. Львів

Анотація

У статті проаналізовано проблему формування військово-патріотичних якостей військовослужбовців ЗС України засобами музейної справи як важливого чинника розвитку національної культури. Метою дослідження є висвітлення місця і ролі музейної справи у системі військової культурології. Методологічну основу дослідження становлять такі загальнонаукові методи, як: метод теоретичних узагальнень, соціокультурний, аналітичний, метод спостереження. Зроблено висновок щодо переваг в історико-патріотичному вихованні військово-історичних музеїв, у яких закладено величезний потенціал виховання військовослужбовців на прикладах подвигів Героїв України.

Ключові слова: музейна справа, військовий музей, військово-музейна система, історико-патріотичне виховання, культурологічна робота, Збройні Сили України.

Abstract

музейний виховання патріотичний військовослужбовець

Formation of military and patriotic qualities of military officers of the Armed Forces of Ukraine by means of the museum

Sydorenko L.V.,

candidate of Art History, Associate Professor Professor of Behavioral Sciences and Military Leadership of the Hetman Petro Sahaidachnyi National Army Academy (Ukraine, Lviv)

The article analyzes the problem of formation of military-patriotic qualities of servicemen of the Armed Forces of Ukraine by means of the museum business as an important factor in the development of national culture. The purpose of the study is to highlight the place and role of museum affairs in the system of military cultural studies. The methodological basis of the research is such general scientific methods as: the method of theoretical generalizations, sociocultural, analytical, observation method. A conclusion was made regarding the advantages in historical and patriotic education of military-historical museums, which have a huge potential for education of military personnel based on examples of the exploits of the Heroes of Ukraine.

Keywords: museum business, military museum, military museum system, historical and patriotic education, cultural work, Armed Forces of Ukraine.

Основна частина

Вагомим чинником національного духовного відродження є гуманітарна сфера, яку охопили значні зміни, що відбуваються в Україні на сучасному етапі. Гуманітарна сфера національного відродження в українському війську базується не тільки на вивченні військових історичних та сучасних патріотичних традицій тощо, але й на музейній справі, організації діяльності військових музеїв та кімнат бойових традицій у ЗС України.

Розвиток музейної справи у Збройних Силах України тісно пов'язаний із процесом будівництва нашої держави та її війська. У ході процесу перетворення з радянської тоталітарної системи в суверенну і демократичну державу в Україні постала потреба використання вітчизняних музейних закладів, які в процесі культурологічної роботи мають забезпечувати важливу державну функцію - виховувати захисників України.

Видатний педагог сучасності В. Сухомлинський відзначав, що патріотизм - це сплав почуття і думки, осягнення святині - Батьківщини не тільки розумом, а передусім серцем, де почуття любові до всього рідного, дорогого, близького переплітається з усвідомленням особистістю патріотичного обов'язку [1, с. 7]. Ідею патріотизму як основи консолідації суспільства, джерела його духовних і моральних сил у своїх працях продовжив В. Ягупов; автор зазначає, що в умовах інформаційної війни саме патріотичні якості офіцера є основою інформаційної безпеки особистості, протидії несприйняття інформаційно-психологічних впливів на свідомість і психіку військовослужбовців [10, с. 137].

Центром реалізації системи з формування інтересу до історії своєї Батьківщини, до армії українського війська стають сьогодні військові музеї та кімнати бойових традицій, які на теперішній час є незамінним помічником у військово-патріотичному вихованні військовослужбовців ЗС України, оскільки, насамперед, вирішують завдання формування патріотичної свідомості.

В умовах ведення повномасштабної російсько-української війни, реальної війни в інформаційній та культурно-історичній сферах фальшування української історії тощо особливої актуальності набуває:

* по-перше, вивчення й осмислення вітчизняного військово-історичного досвіду, суспільна значущість і недостатня розробленість процесів утворення та розвитку музейної справи у Збройних Силах України - важливого чинника розвитку національної культури;

• по-друге, необхідність вдосконалення виховних структур у галузі культурного обслуговування особового складу ЗС України на основі досвіду, накопиченого вітчизняними військовими музеями;

• по-третє, потребою вироблення і вдосконалення концепції виховної роботи, соціально-культурної діяльності в ЗС України у нових історичних умовах;

• по-четверте, зростанням уваги громадськості до предметів матеріальної культури військової діяльності та побуту вітчизняних Збройних Сил, що зберігаються у військових музеях, і можливістю їх використання в патріотичному вихованні підростаючого покоління.

Серед науковців, що досліджували науково-теоретичні і практичні аспекти розвитку військової музейної справи в Україні, слід назвати В. Карпова, В. Заяріна, І. Чудновську, В. Москаленка, О. Ніжника, В. Котвіцького, В. Машталіра тощо. Але проблема використання вітчизняних музейних закладів, які в процесі культурологічної роботи мають забезпечувати важливу державну функцію - виховувати захисників України, все ще в повній мірі не є вивченою. Потребує більш глибокого узагальнення історичний досвід, проблеми його трансформації в практиці сьогодення, розвитокновітніх форм і методів роботи військових музеїв та кімнат бойових традицій (з використанням досвіду російсько-української війни).

З часу заснування Збройних Сил України музеї військових частин та установ, військово-навчальних закладів пережили непрості часи. Для більшості з них ті часи стали трагічними, бо військові частини були розформовані. Трагедія сталася і з фондами їхніх музеїв: вони розчинились в часі. Фондові колекції тих музеїв військових частин, що продовжують своє існування, теж не вціліли в ті часи невизначеності і частково були опустошені. Разом з тим відбувався і позитивний рух у музейній справі. Спершу - це прийняття Верховною Радою України Закону «Про музеї та музейну справу» [6], а також активна позиція музейного відділу Міністерства культури і мистецтв України. До цього треба додати і опікування музейними справами керівництва Міністерства оборони України, яким було затверджено Положення про Центральний музей Збройних Сил України. Фактично це було рішення про створення нового музею і мало за мету започаткувати роботу, спрямовану на створення системи музейної справи у ЗС України.

У наш час музей став беззаперечним фактором духовного життя, центром відбору, атрибуції, збереження та експонування історико - культурної спадщини, інститутом формування історичної свідомості та морально-естетичної культури. Збережені в музейних колекціях пам'яток історії та культури забезпечують спадкоємність і безперервність культурно-історичного розвитку духовного життя людства, відтворюють історичні реалії, стверджують національну самосвідомість суспільства. Відтак, музейна справа є показником розвитку культури і невіддільною частиною процесу формування духовності нації.

Сучасний музей посів особливе місце у вивченні історії зародження, становлення і розвитку культури, у дослідженні предметного і природного оточення людини, у поширенні ретроспективної інформації, у збагаченні змісту і форм освітньої діяльності, в інтелектуальному наповненні дозвілля. Для мільйонів людей - це невід'ємний елемент вільного, духовно насиченого проведення дозвілля, засіб спілкування з раритетами минулого і сьогодення. Завдяки своїй унікальній можливості використовувати історичні раритети і шедеври художньої культури музеї мають величезний культуротворчий потенціал і здатні вирішувати кардинальні завдання духовного розвитку суспільства. Звісно, для реалізації цього необхідно, щоб ці цінності були соціально затребувані і використовувалися як засіб задоволення потреб наших сучасників в осмисленні духовного світу різних епох, в пізнанні вітчизняної і світової історії та культури.

В останні десятиліття імідж музеїв як пасивних форм збереження експонатів змінюється іміджем творчої установи, що стимулює розвиток культури та науки, поєднує освіту та дозвілля, служить основою і для наукових досліджень. Саме тому сучасний музей не може і не повинен залишатися тільки сховищем раритетів, йому необхідно органічно вписатися в сучасну культуру, максимально використовувати свої можливості історико-патріотичного та морально-естетичного виховання населення і, в першу чергу, молоді. Кожен музейний заклад має стати центром духовного життя регіону, інститутом соціально-культурної діяльності, що спирається на збережені в ньому цінності історії і культури.

Сьогодні цьому заважає недостатня захищеність музеїв з боку держави і суспільства, також притаманна деяким з них одностороння орієнтація на історію, наукова нерозробленість методології та методики використання музейної експозиції як засобу залучення різних груп населення до соціально-культурної діяльності. Чимало музеїв погано враховують специфіку навколишнього культурного та історичного середовища, працюють без взаємодії з іншими інститутами соціально-культурної діяльності. Це явно звужує їх виховний вплив, бо морально-естетична культура, історична свідомість і патріотичні почуття успішно формуються лише в умовах комплексного впливу мікро- і макросередовища. Лише деякі музеї використовують нетрадиційні методи ідейно - емоційного впливу на відвідувачів, сучасні інформаційні технології. Окрім цього недостатньо розширюється палітра засобів пропаганди цінностей історико-культурної спадщини.

Ф. Вайдахер розглядає музей як соціальний інститут, який призначений для задоволення соціальної потреби суспільства в культурній освіті і сприяє вихованню цінностей, смаків, освіти, діяльності та ін. Крім того, на думку вченого, музей покликаний служити місцем зустрічей для продуктивного інформаційного та ціннісного обміну між різними соціальними групами [2, с. 182]. Такої ж думки дотримується Р. Маньковська, яка описувала музей як особливу сферу культури і соціальний інститут, що організує і координує діяльність людей щодо збереження пам'яток минулих епох і передачі знань про них [5, с. 137].

Музей - один із інститутів культури, що вимагає аналізу питання про необхідність його присутності в культурі, установлення його зв'язку зі змістом культури в цілому і її соціальними функціями. Г Ріккерт у своїй праці «Науки про природу та науки про культуру» приділяє особливу увагу історичному факту, його культурній значимості, і вважає, що культура - це існування фактів, у яких зафіксовані цінності [9, с. 222]. В свою чергу історія, створюючи дійсність, формує цінності, що виражаються у світогляді, через які проступають особливості окремого культурного універсуму. Саме культурологія вивчає процес формування цінностей і світогляду. Г. Ріккерт підкреслює, що завдання науки не є збір фактів, а узагальнення їх через складну інтелектуальну процедуру. З огляду на це музей як соціокультурний інститут відіграє вагому роль в означеному процесі.

Роль музейної справи в системі культури полягає ще й в тому, що музей - один з найбільш фундаментальних інститутів сучасного суспільства. Як найважливіший канал ретроспективної інформації він у своєрідній формі займається пошуком, збереженням і експонуванням природного та предметного оточення людини. Музей забезпечує зв'язок століть, стає вирішальним фактором збереження національно-культурних традицій та спадщини світових цивілізацій. Поняття «зв'язок часів», «спадкоємність», «спадщина» набувають у музеї ту реальність і значущість, які неможливо досягти в будь-якій інший сфері духовного життя.

Сучасне визначення музею трактується як генерування культури майбутнього на основі збереження й актуалізації найбільш цінної частини всіх видів спадщини. Таке визначення покладає на цю установу чотири основні завдання: збирати (колекціонувати), сортувати (науково опрацьовувати), зберігати (охороняти) та ділитися (презентувати - сприяти, популяризації).

Ще одне трактування музею як культурної форми як способу задоволення культурних потреб людства на певному історичному етапі знаходимо в працях М. Рутинського та О. Стецюка [7, с. 21]. Універсальність такого визначення дає можливість врахувати географічний, історичний, національний, профільний та інші аспекти у розвитку музею.

На даний час сучасний музей сприймається в першу чергу як простір, що володіє високою силою інформаційного та емоційного впливу. Музей переймає на себе нові функції, такі як залучення публіки, проведення різнопланових заходів, що мають багатовекторну спрямованість. Таким чином, соціально-культурна модель музею XXI століття, заснована:

а) на доповненні традиційних інформаційних функцій: освітньо-розвивальній, творчій та розважально-пізнавальній;

б) на забезпеченні сфери вільного часу та дозвілля, яка передбачає включення людини в систему цінностей даного суспільства, будується на врахуванні інтересів і потреб кожної особистості і надає їй повну свободу вибору форм спілкування з представленими в музеї цінностями історії та культури;

в) на функціонуванні музею як відкритої соціально-педагогічної системи і центру духовного життя суспільства, що працює в постійному співробітництві із закладами освіти, культурно-дозвіллєвими та іншими установами, із засобами масової інформації, з громадськими об'єднаннями художньої, наукової, історико-культурної та освітньої спрямованості;

г) на всебічному використанні комунікативного потенціалу інформаційного суспільства, завдяки якому музей стає: комунікативним центром, що забезпечує зберігання і трансляцію найбільш цінної і достовірної первинної інформації; освітнім середовищем, що синтезує візуальну, вербальну, символічну та іншу інформацію; місцем відкритого, загальнодоступного, духовно насиченого діалогу культур та демократичного спілкування всіх верств і груп населення.

Вивчення музейної справи під призмою теорії комунікації допомагає розглянути музей як в його внутрішніх зв'язках, так і зовнішніх - з установами культури, науки, освіти, оборони, які знаходять втілення в музейних колекціях і практичній роботі. Канадський вчений Д. Камерон вважає, що сучасний музей повинен відповідати завданням культурної політики, мета яких - демократизація культури (у тому числі і музейної справи) і забезпечення всім рівних культурних можливостей. І музеї дійсно стає культурним, освітнім центром. Відвідувач сприймається як рівноправний співрозмовник, партнер, а музей - як місце діалогу культур [8, с. 39].

Актуальними є думки про значення культуротворчої ролі музеїв української дослідниці

П. Вербицької, яка вважає, що сучасний музей повинен бути відкритим для всіх, незалежно від рівня їх освіти і соціального статусу [3, с. 223].

Активізація культуротворчої ролі музеїв знаходить своє втілення не тільки в діяльності окремих музеїв, розробці ними наукових концепцій, окремих культурних програм для різних категорій музейної аудиторії, але і в культурній політиці країни.

З точки зору фокусування на проблемах культуротворчої ролі музеїв у Законі України «Про музеї і музейну справу» також зроблено акцент на розробці так званого узагальненого «культурного проєкту», призначеного для всіх музеїв країни (приватних і державних, національних і місцевих тощо), які включають чотири ключові напрямки:

• створення колекцій, їх вивчення, збереження, реставрація, поповнення фондів;

• вивчення соціальної аудиторії відвідувачів музеїв, враховуючи їхній рівень знань про історію своєї Батьківщини та її національно-культурні традиції, оскільки це дасть змогу продумати методи і прийоми залучення відвідувачів до музею, зробити так, щоб відвідування музею було для них приємним і пізнавальним;

• будівництво і благоустрій музейних приміщень, організація їхньої безпеки та функціонування;

• підготовка професійних музейних кадрів тощо [6].

Сьогодні фахівці музейної справи розробляють свої програми, що включають спектр тем, видів, жанрів, прийомів і методів. Основною тенденцією при цьому стала адресність змісту і форм музейної роботи. Розробка концепції культуротворчої, освітньої діяльності музею дала можливість вибудувати систему «виходу» на свою аудиторію, позначити етапність введення нових програм, проводити необхідну дослідницьку роботу з вивчення реальної і потенційної музейної аудиторії, позначити проблематику, змістовну спрямованість планованих програм з урахуванням творчих, наукових інтересів музейних фахівців, які працюють із різними групами відвідувачів.

Можливості музею в становленні свідомості населення XXI століття полягають насамперед у подоланні кризи культури, у пошуку й здійсненні нових шляхів культурного розвитку. Відтак, ефективність сучасного музею знаходиться в прямій залежності від того, наскільки він, реалізуючи традиційні форми своєї роботи з відбору, атрибуції, збереження та експонування цінностей історії та культури, доповнює і збагачує інформаційно-освітній вплив різноманітними методами залучення відвідувачів у систему безперервної освіти, у духовно насичене дозвілля й активну культурну творчість, у процесі якої знання перетворюються в переконання, у норми і принципи поведінки, тобто, забезпечується відносна завершеність виховного процесу.

Орієнтуючи свою діяльність на кінцевий результат, який проявляється у впливі на моральний стан та естетичну позицію відвідувача, музей бере на себе функції відкритої соціально-педагогічної системи, інституту соціально-культурної творчості, центру духовного життя суспільства, насиченого для сприйняття знань середовища. А культуротворчий потенціал музею проявляється в його здатності до навчання й виховання за допомогою творчості, здатності актуалізувати минуле, позиціонувати сьогодення і прогнозувати майбутнє, об'єднувати у єдину комунікаційну систему творця, продукту його творчості й людей, що сприймають твір мистецтва.

Специфіка музейного закладу як відкритої, загальнодоступної педагогічної системи дозволяє не тільки працювати з різними віковими та соціальними групами, але і дозволяє використовувати різноманітні способи впливу на аудиторію, коли процес набуття знань не пов'язаний з формалізованими вимогами навчального закладу, а стимулюється чуттєвим сприйняттям і емоційними переживаннями від вивчення музейного предмета.

Перетворення музею у відкрито соціально - педагогічну структуру вимагає різноманітних педагогічних і культурологічних форм музейної роботи. Сюди належать гуртки, секції, лекторії та інші цикли занять для школярів, студентів, культурно-дозвіллєві заходи для молоді, військовослужбовців, пенсіонерів, освітні курси, клубні об'єднання, диспути, зустрічі з цікавими людьми, самодіяльні театралізовані вистави.

В останні роки спостерігається стійке зростання інтересу суспільства до предметів військової, історії.

Збройні Сили України вимагають дотримання бойової готовності, подальшого гуманітарного і соціального розвитку, посилення військово-патріотичного виховання особового складу. У вирішенні цих завдань чільне місце належить військовим музеям - соціальним інститутам, покликаним збирати, зберігати і пропагувати кращі надбання народу у військовій сфері. Підтвердженню цього є збільшена відвідуваність військових музеїв, активізація пошукової роботи, діяльність з організації та проведення виставок як у нас в країні, так і за кордоном, що популяризують предмети військової історії нашої Батьківщини. Історичні предмети, що знаходяться в фондах і експозиціях військових музеїв, є матеріальною основою ведення військово-історичної роботи і також сприяють більш предметному формуванню патріотизму українських воїнів.

Музей - це ідеальна база виховання громадянина і патріота на кращих національно - культурних традиціях Батьківщини. Безперечні переваги в історико-патріотичному вихованні мають військово-історичні музеї, у яких закладено величезний потенціал виховання на прикладі подвигів Героїв України.

Визначаючи найважливіші напрямки розвитку країни на початку XXI століття, Воєнно-наукове управління ГШ ЗС України спільно з Національним університетом оборони України імені Івана Черняховського реалізує «Доктрину з воєнно-історичної роботи у Збройних Силах України», метою якої є розвиток системи патріотичного виховання, здатної на основі формування патріотичних почуттів і свідомості забезпечити вирішення задач з консолідації суспільства [4]. Особливе місце в цій програмі посідає історико-патріотичне виховання, покликане формувати історичну пам'ять українського народу, забезпечувати зв'язок поколінь, збереження і послідовне збагачення національно-культурних традицій. Історична пам'ять - це здатність відчути себе в потоці часу, зануритися в цей потік історичних подій, героїв, це усвідомлення мінливості людських уявлень, розуміння особливостей побуту, звичаїв різних народів і станів у різні часи з позиції як сучасності, так і минулого.

Спираючись на національно-культурні раритети, музеї можуть відтворити історичні реалії, викликати високі почуття причетності значимих подій минулого часу. Однак ці можливості сьогодні реалізуються по суті недостатньо. Тому найважливіше завдання полягає в тому, щоб активізувати культуротворчу діяльність музею, розробити і впровадити науково обґрунтований механізм його ефективного включення в рішення актуальної сьогодні проблеми історико-патріотичного виховання.

У систему історико-патріотичного виховання включені всі музеї, незалежно від їх профілю. І художні, і природнично-наукові, і краєзнавчі, і літературні, і відомчі, так само як будь-які інші, музеї містять достатній культуротворчий потенціал, щоб вирішувати завдання формування історичної пам'яті, виховання громадянина і патріота. Однак особливе місце серед них посідають військово-історичні музеї, уся колекція яких у першу чергу спрямована на те, щоб розкрити прийдешнім поколінням ратні подвиги батьків, показати витоки патріотизму, забезпечити спадкоємність громадянських традицій. Військові музеї України є суттєвою частиною вітчизняної культури. Їх виникнення і розвиток, увесь процес накопичення ними військово-історичних колекцій нерозривно пов'язані з героїчною історією боротьби нашого народу за свою свободу та національну незалежність, за утвердження української державності.

За своїм призначенням військові музеї мають розповідати про героїчну боротьбу українського народу за свою незалежність, визначні історичні битви, видатних полководців, історію створення Збройних Сил, подвиги воїнів на фронтах і в мирний період тощо. Основна мета військових музеїв на сучасному етапі полягає у веденні активної виховної та культурологічної роботи серед військовослужбовців і членів їх сімей, вихованні у воїнів вірності військовій присязі, поваги до своєї історії і героїчних традицій ЗС України, утвердженні у військових колективах славних бойових традицій, участі в організації повноцінного дозвілля військовослужбовців. Традиційно у військових музеях акумулюється виховний та освітній потенціал, діяльність якого спрямована насамперед на пропагування військової історії, утвердження національно-культурних цінностей, виховання у військовослужбовців і громадян України почуття любові до Батьківщини, патріотизму й відданості національно - історичним і бойовим традиціям українського народу.

Важливим напрямком діяльності вітчизняних військових музеїв є культурологічна роботасеред військовослужбовців і цивільних відвідувачів. Вона являє собою систему заходів, здійснюваних музейними колективами із залучення відвідувачів до досягнень української військової історії і культури, освіти, організації дозвілля військовослужбовців і членів їх сімей, військовому, моральному і естетичному вихованню.

Військові музеї співпрацюють з клубами військових частин, будинками офіцерів, бібліотеками, архівами, військово-науковими товариствами, ветеранськими та волонтерськими організаціями, підтримують у встановленому законодавством порядку контакти як з національними, так і закордонними музеями та іншими установами культури.

Сучасний етап розвитку ЗС України, попри всі досягнення, залишається складним. При цьому основні складнощі містяться все ж таки не у площині матеріально-фінансових проблем, які, звісно, існують і негативно впливають на розвиток української армії. Загальними негативними рисами музейної справи у Збройних Силах до 2014 року були:

• відсутність чіткої концептуальної ідеї та єдиної системи поглядів на процес розвитку системи військово-музейної справи;

• відсутність єдиного реєстру та обліку музейних фондів;

• дефіцит кадрового потенціалу військових музеїв;

• відсутність державного фінансування роботи музейних утворень, що негативно впливала на збереження, реставрацію музейних фондів, закупівлю нових музейних предметів, утримання будівель музеїв.

У зв'язку з реформуванням значної кількості військових частин і військово-навчальних закладів коригування військово-музейної системи після 2014 року почало здійснюватися насамперед особами із досвідом участі в антитерористичній операції, що сприяло оперативному впровадженню набутого бойового досвіду в процес комплектації військових музеїв, а також сприяло військово-патріотичному вихованню майбутніх офіцерів ЗС України на прикладах героїзму їхніх сучасників. Це спричинило оновлення наочної агітації, експозицій військових музеїв, кімнат бойових традицій, бібліотек ВВНЗ та Будинків офіцерів, що з одного боку спрямовувалося на демонтаж залишків радянської символіки, а з іншого - на висвітлення участі військовослужбовців ЗС України в російсько-українській війні.

Вивчення стану музейної справи свідчить про те, що сутність змін в сучасних військово-історичних музеях пов'язана насамперед зі змінами соціальної ролі музею і підвищенням ефективності взаємодії музею і суспільства. Цьому сприяють і ті складні економічні умови, у яких знаходяться музеї України, у тому числі і військово-історичні, а також стрімкий розвиток інформаційних технологій, які щоразу більше виявляють неповторність, унікальність історичних артефактів, першоджерел, а в цілому - багатство культурної спадщини, що відіграє велику роль у житті сучасного суспільства і, зокрема, у справі історико-патріотичного виховання.

Список використаних джерел

1. Бойко А. Феномен В. Сухомлинського в контексті національної та світової культури. Збірник наукових праць Полтавського державного педагогічного університету ім. В. Короленка: Вип. 7 (46) Серія Педагогічні науки / Полтавський держ. пед. ун-т. Полтава: Техсервіс, 2005. С. 5-14.

2. Вайдахер Ф. Загальна музеологія: Посібник / Пе - рекл. з нім. В. Лозинський, О. Лянг, Х. Назаркевич. Львів: Літопис, 2005. С. 180-188.

3. Вербицька П. Соціокультурна роль музею у контексті проблем музейної комунікації. Вісник Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка: історичні науки / ред - кол.: В. Степанков (відпов. ред.) та ін. Кам'янець - Подільський: Кам'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка, 2013. Вип.5. С. 220-225.

4. Доктрина з воєнно-історичної роботи у Збройних Силах України. Воєнно-наукового управління ГШ ЗС України спільно з Національним університетом оборони України імені Івана Черняхов - ського від 07.10.2020 року: веб-сайт. URL: https:// dovidnykmpz.info (дата звернення 06.02.2023).

5. Маньковська Р. Музеологія як наукова галузь: сучасний дискурс та проблема теоретичного інтегрування. Краєзнавство. 2009. №3-4. С. 136-144.

6. Про музеї та музейну справу. Закон України №250/95-вР від 29.06.1995 року. URL: https://zakon. rada.gov.ua (дата звернення 23.03.2023).

7. Рутинський М., Стецюк О. Музеєзнавство: Навч. посіб. Київ: Знання, 2008. 428 с.

8. Салата О. Основи музеєзнавства: навчально-методичний посібник. Вінниця: ТОВ «Нілан-ЛТД», 2015. 164 с.

9. Стельмах С. Ріккерт Генріх // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. Київ: Наукова думка, 2012. Т. 9. С. 222.

10. Ягупов В. Військове виховання: історія, теорія та методика: Навч. посіб. Київ: «Graphic&Design», 2002. 560 с.

References

1. Boiko A. Fenomen V. Sukhomlynskoho v konteksti natsionalnoi ta svitovoi kultury. Zbirnyk naukovykh prats Poltavskoho derzhavnoho pedahohichnoho universytetu im. V. Korolenka: Vyp. 7 (46) Seriia Pedahohichni nauky / Poltavskyi derzh. ped. un-t. Poltava: Tekhservis, 2005. S. 5-14.

2. Vaidakher F. Zahalna muzeolohiia: Posibnyk / Perekl. z nim. V. Lozynskyi, O. Lianh, Kh. Nazarkevych. Lviv: Litopys, 2005. S. 180-188.

3. Verbytska P. Sotsiokulturna rol muzeiu u konteksti problem muzeinoi komunikatsii. Visnyk Kamianets - Podilskoho natsionalnoho universytetu imeni Ivana Ohiienka: istorychni nauky / redkol.: V. Stepankov (vidpov. red.) ta in. Kamianets-Podilskyi: Kamianets - Podilskyi natsionalnyi universytet imeni Ivana Ohiienka, 2013. Vyp.5. S. 220-225.

4. Doktryna z voienno-istorychnoi robots u Zbroinykh Sylakh Ukrainy. Voienno-naukovoho upravlinnia HSh ZS Ukrainy spilno z Natsionalnym universytetom oborony Ukrainy imeni Ivana Cherniakhovskoho vid 07.10.2020 roku: veb-sait. URL: https://dovidnykmpz. info (data zvernennia 06.11.2022).

5. Mankovska R. Muzeolohiia yak naukova haluz: suchasnyi dyskurs ta problema teoretychnoho intehruvannia. Kraieznavstvo. 2009. №3-4. S. 136144.

6. Pro muzei ta muzeinu spravu. Zakon Ukrainy №250/95-VR vid 29.06.1995 roku. URL: https://zakon. rada.gov.ua (data zvernennia 23.03.2023).

7. Rutynskyi M., Stetsiuk O. Muzeieznavstvo: Navch. posib. Kyiv: Znannia

8. Salata O. Osnovy muzeieznavstva: navchalno - metodychnyi posibnyk. Vinnytsia: TOV «Nilan-LTD», 2015. 164 s.

9. Stelmakh S. Rikkert Henrikh // Entsyklopediia istorii Ukrainy: u 10 t. / redkol.: V A. Smolii (holova) ta in.; Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy. Kyiv: Naukova dumka, 2012. T.9. S. 222.

10. Yahupov V. Viiskove vykhovannia: istoriia, teoriia ta metodyka: Navch. posib. Kyiv: «Graphic&Design», 2002. 560 s.

Размещено на Allbest.ru