Історія військової медицини та її роль у патріотичному вихованні українських військових медиків

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія військової медицини та її роль у патріотичному вихованні українських військових медиків

М.І. Бадюк, І.В. Пасько, В.В. Солярик

Українська військово-медична академія, м. Київ, Україна

Мета статті спрямована на комплексний аналіз матеріалів навчальної дисципліни з історії військової медицини та визначення її ролі в реалізації освітнього процесу, який поєднує навчальний, науковий і виховний компоненти. Особлива увага акцентується на історико-патріотичному напрямку освітньої діяльності в Українській військово-медичній академії (УВМА).

Матеріали і методи. Дослідження ґрунтується на оригінальних матеріалах та документах архіву та військово-медичного музею УВМА, які висвітлюють вплив заходів військово-патріотичного виховання на слухачів академії. Також долучені науково-дослідні публікації викладачів УВМА. У статті використані загально-наукові методи - аналіз-синтез і спеціальні історичні методи: історико-системний і біографічний.

Результати. Доведено, що викладання нормативного курсу «Історія військової медицини» формує у слухачів УВМА світоглядні та громадянські якості та морально-етичні цінності, необхідні для забезпечення потреб медичних служб Сил оборони України. Також сприяє опануванню системним історичним мисленням і здатністю аналітичного сприйняття науково-освітніх досягнень у військовій медицині минулого і сучасності.

Висновки. В рік 30-річчя створення УВМА, маючи певний досвід з організації та проведення освітнього процесу і підводячи підсумки у діяльності з патріотичного виховання маємо констатувати наступне. Історико-патріотичне виховання в даний час розглядається як один з найбільш пріоритетних напрямків роботи освітніх установ в Україні і є важливою складовою навчального процесу в УВМА. В умовах загострення воєнно-політичної ситуації у геополітичному масштабі, актуалізується проблема патріотичного виховання військово-медичних кадрів для Збройних Сил (ЗС) України. Особливого значення патріотичне виховання набуває в умовах повномасштабної війни рф проти України. Цінний досвід організації медичного забезпечення ЗС України в роки збройного протистояння воєнній агресії рф має бути використаний не лише для удосконалення функціонування і остаточного переведення на стандарти НАТО Медичних сил ЗС України, але й військово-медичною службою наших союзників і партнерів. Вивчення поступу української військової медицини як складової національної медичної науки і освіти та української культури в цілому реалізується через осмислення інтелектуальної спадщини української медицини, з необхідністю повернути українській культурі та історії імен видатних її представників, які незаслужено забуті або несправедливо присвоєні іншими державами. Об'єктивний підхід до вивчення історії військової медицини забезпечує уникнення фальсифікування та применшення здобутків української військової медицини і прививає повагу до інтелектуальної спадщини нашого народу.

Ключові слова: історія військової медицини, військово-медична освіта і наука, військово- патріотичне виховання.

HISTORY OF MILITARY MEDICINE AND ITS ROLE IN PATRIOTIC EDUCATION OF UKRAINIAN MILITARY

MEDICINES

M. Badyuk, I. Pasko, V.Solyarik

Ukrainian Military Medical Academy, Kyiv, Ukraine

Purpose. The purpose of the article is a comprehensive analysis of the materials of the educational discipline on the history of military medicine and the determination of its role in the implementation of the educational process, which combines educational, scientific and educational components.

Materials and methods. The research is based on original materials and documents of the archive and military-medical museum of the UVMA, which show the impact of military-patriotic education on the students of the academy. Research publications of UVMA teachers are also attached. The article uses general scientific methods - analysis-synthesis and special historical methods: historical-systemic and biographical.

Results. It has been proven that the teaching of the normative course "History of Military Medicine" forms in the students of UVMA worldview and civic qualities and moral and ethical values necessary to meet the needs of the medical services of the Defense Forces of Ukraine. It also promotes the mastery of systematic historical thinking and the aMlity to analytically perceive scientific and educational achievements in military medicine of the past and present.

Conclusions. Historical and patriotic education is currently considered one of the most priority areas of work of educational institutions in Ukraine and is an important component of the educational process at the Ukrainian Military Medical Academy. The study of the progress of Ukrainian military medicine as a component of national medical science and education and Ukrainian culture as a whole is realized through the understanding of the intellectual heritage of Ukrainian medicine, with the need to return to Ukrainian culture and history the names of its outstanding representatives who have been undeservedly forgotten or unfairly appropriated by other states. An objective approach to the study of the history of mWta^y medicine ensures the avoidance of falsification and belittling of the achievements of Ukrainian military medicine and instills respect for the intellectual heritage of our people. In the conditions of the aggravation of the military-political situation on a geopolitical scale, the problem of patriotic education of military-medical personnel for the Armed Forces of Ukraine is becoming actualized. Patriotic education among military and military-medical youth acquires special importance in the conditions of a full-scale war of the Russian Federation against Ukraine. The valuable experience of the organization of medical support of the Armed Forces of Ukraine during the years of armed resistance to mWta^y aggression of the Russian Federation should be used not only to improve the functioning and final transfer of the Medical Forces of the Armed Forces of Ukraine to NATO standards, but also by the mWta^y medical service of our allies and partners.

Keywords: history of military medicine, military medical education and science, military and patriotic education.

Вступ

військова медицина патріотичне виховання військовий

Багато мислителів і педагогів минулого, розкриваючи роль патріотизму в процесі особистісного становлення людини, вказували на його багатосторонній вплив. Істинний патріотизм передбачає формування і тривалий розвиток цілого комплексу позитивних якостей. Основою цього розвитку є духовно-моральний і соціокультурний компоненти. Патріотизм виступає в єдності духовності, громадянськості та соціальної активності особистості, яка усвідомлює свою нерозривність із Батьківщиною. Патріотичне виховання в даний час розглядається як один з найбільш пріоритетних напрямків роботи освітніх установ в Україні. Вельми важливою складовою навчального процесу в УВМА виступає історико-патріотичне виховання.

Особливого значення патріотичне виховання серед військової й військово- медичної молоді набуває в умовах повномасштабної війни рф проти України. Воєнне протистояння України за збереження власної державної незалежності розпочалося у 2014 році. Ця тривала боротьба, яка виснажує і, що найтрагічніше, знищує великі людські й матеріальні ресурси, перетворилася з 24 лютого 2022 року на всенародну війну України проти російської агресії. У кровопролитній схватці із підступним і сильним ворогом, який суттєво переважає чисельно, ЗС України виявляють стійкість, героїзм і самопожертву, які заслуговують на всенародне визнання, повагу, пошану і підтримку. Крім того, завдяки мужньому опору і стійкості українського війська, ця несправедлива і загарбницька війна, нав'язана Україні російською федерацією, увійде до всесвітньої історії як її ганебна й нищівна поразка і як перемога України та її союзників над путінським режимом.

В історії військової медицини ця війна і самовіддана робота військових медиків з врятування життів поранених та відновлення здоров'я покалічених воїнів має бути висвітлена правдиво і у повному обсязі. Не можна допустити, щоб були втрачені або забуті імена військових лікарів, які, ризикуючи власним життям, як і українські військові на передовій, самовіддано працювали у військових мобільних госпіталях Маріуполя і Сєвєродонецька, в стабілізаційних пунктах під Бахмутом і Соледаром, лікарсько-сестринських бригадах під Попасною і Вугледаром та інші.

Також потребує всебічного розкриття дуже складне, але послідовне і системне перетворення Медичних сил (МС) ЗС України на провідний загін медичної служби держав- членів НАТО [19, с.22]. Цінний досвід організації медичного забезпечення ЗС України в роки збройного протистояння воєнній агресії рф має бути використаний не лише для удосконалення функціонування і остаточного переведення на стандарти НАТО МС ЗС України, але й військово-медичною службою наших союзників і партнерів. Цей практичний досвід, вміщує засвоєння і застосування принципово нових методів і технологій у хірургічному лікуванні бойової травми; опанування діагностикою і лікуванням широкого спектру уражень при застосуванні новітніх зразків зброї; організацію лікувально-евакуаційних і логістичних заходів за стандартами НАТО та ін.

Впродовж своєї 30-річної історії УВМА, окрім систематизованих знань, умінь і практичних навичок у професійній сфері, академія формує у слухачів світоглядні та громадянські якості, морально-етичні цінності та інші компетентності, необхідні для забезпечення потреб медичних служб Сил оборони України [12, с.7]. В цій системі завдань особлива роль надається викладанню навчальної дисципліни «Історія військової медицини».

У відповідності до чинного законодавства України освітній процес, що проводиться у закладах освіти, об'єднує три складові: навчальний процес, науковий процес та виховний процес. Виховний процес, як важлива невід'ємна складова освітнього процесу, спрямований на формування у тих, хто навчається, патріотизму, поваги до державної мови та державних символів України, дбайливого ставлення до національних, історичних, культурних цінностей, культурного спадку Українського народу, необхідності захищати у разі потреби суверенітет та територіальну цілісність України [10, 11]. Особливого значення цей напрямок освітньої діяльності набуває у військово-патріотичному вихованні курсантів та слухачів, як однієї із основних форм виховного процесу у вищих військових навчальних закладах ЗС України [9, с. 195]. Необхідність військово-патріотичного виховання обумовлюється тими вимогами, які ставляться до військовослужбовців державою і суспільством, Військовою присягою і Статутами ЗС України [16]. Заходи військово- патріотичного виховання у вищих військових навчальних закладах ЗС України здійснюються у формі лекцій, бесід, розповідей, зустрічей з ветеранами, організації тематичних виставок, військових музеїв, музеїв (кімнат) бойових традицій [12, с. 238].

Мета статті спрямована на комплексний аналіз матеріалів навчальної дисципліни з історії військової медицини та визначення її ролі в реалізації освітнього процесу, який поєднує навчальний, науковий і виховний компоненти. Особлива увага акцентується на історико-патріотичному напрямку освітньої діяльності в Українській військово-медичній академії (УВМА).

Матеріали і методи

Дослідження ґрунтується на оригінальних матеріалах і документах архіву та військово-медичного музею УВМА, які висвітлюють вплив заходів військово-патріотичного виховання на слухачів академії. Також долучені науково - дослідні публікації викладачів УВМА. У статті використані загально-наукові методи - аналіз- синтез і спеціальні історичні методи: історико- системний і біографічний.

Результати дослідження та їх обговорення

Сучасний період розвитку наукового знання в галузі історії медицини відрізняється актуалізацією військово- медичної проблематики, зокрема інтересом до вивчення поступу української військової медицини як складової національної медичної науки і освіти та української культури в цілому.

Особливої уваги науковців заслуговує період української історії, починаючи з 24 лютого 2022 року. Воєнно-політичні події, які розгорнулися після повномасштабного вторгнення рф в Україну, радикально вплинули на свідомість українців, суттєво змінили їх ставлення до власного минулого і змусили замислитися над майбутнім.

Серед значної кількості видань, присвячених безпосередньо або опосередковано історії української військової медицини, нам не відомі такі, в яких системно розглядається проблема історико - патріотичного виховання військових медиків. В той же час треба зазначити, що вагомий внесок у вивчення військової історико- медичної проблематики за останні два десятиліття зробили праці М.І. Бадюка, М.П. Бойчака, Я.В. Ганіткевича, О.М. Голяченка, О.А. Грандо, Б.П. Криштопи, Л.А. Пирога, Я.Ф. Радиша, О. Ціборовського та ін. [1, с.11,12].

Звернення до історії військової медицини України, до її науково-практичного надбання пов'язано із зростаючою тенденцією осмислення інтелектуальної спадщини української медицини, з необхідністю повернути українській культурі та історії імена видатних її представників, які незаслужено забуті або несправедливо присвоєні іншими державами.

Окрім того, вся історія військової медицини свідчить про те, що саме військові медики в силу великого обсягу і складності їхньої професійної діяльності у важких умовах воєн та збройних конфліктів, опинялися в авангарді поступу світової медичної науки і практики. Необхідність діяти фахово, рішуче і відповідально, експериментуючи в процесі організації й надання медичної допомоги, в умовах, переважно далеких від стаціонарних клінік із спеціалізованим обладнанням, - все це виховувало плеяду професіоналів-новаторів, які мали великий досвід практичної роботи в бойових умовах. Притому цей досвід доводилося отримувати в роботі з таким різноманітним і складним клінічним матеріалом і в такому обсязі, які немислимі у практиці цивільних лікарів у мирний час. Через те, саме із середовища військово - медичних фахівців, або тих лікарів, які мали за плечима досвід надання медичної допомоги у воєнно-польових умовах, вийшли найбільш талановиті й досвідчені медики-науковці і медики-практики та викладачі.

З моменту створення УВМА, та в процесі її формування, становлення і подальшого функціонування, командуванням академії приділялася значна увага всім напрямкам освітнього процесу, в тому числі й військово- патріотичному вихованню слухачів, як його виховній складовій. Виходячи з вищезазначеного, історія військової медицини як навчальна дисципліна і наука посідає вельми важливе місце в реалізації ефективної і цілеспрямованої освітньої, наукової, науково- технічної, інноваційної і виховної діяльності. Окрім систематизованих знань, умінь і практичних навичок у професійній сфері, пріоритетним завданням у підготовці військово-медичних фахівців є формування у них світоглядних та громадянських якостей, морально - етичних і патріотичних цінностей, необхідних для забезпечення потреб медичних служб Сил оборони України. Виконання цього завдання реалізується в процесі вивчення реальних здобутків світової та вітчизняної військової медицини, які відбувалися і трансформувалися упродовж тисячоліть, і сьогодні репрезентують досягнення у цій галузі.

Критичне осмислення минулого, вивчення найбільш раціонального із багатого досвіду попередників і навіть певні запозичення з цього позитивного досвіду необхідне не лише для усвідомлення сьогодення, але й дає шанс уникнути катастрофічних помилок у майбутньому.

З 2014 року воєнні дії відбуваються не тільки на сході України, триває війна за свідомість українців на всій її території. Гарантом перемоги у цій битві є державний менталітет нації, який формується на знанні власної історії. Ці знання необхідні військовим медикам, які традиційно вважаються елітою збройних сил держави. У зв'язку з цим в навчальному курсі з історії військової медицини, який викладається в УВМА, увага акцентується на нерозривності єдиного історичного процесу на етнічній території Наддніпрянської та Західної України від самого початку княжої доби, через Київську Русь, Галицько-Волинське князівство,

Литовсько-Руську державу, протягом козацько-гетьманського періоду і досі. Країна дала світові чимало талановитих лікарів - клініцистів, хірургів, вчених-експериментаторів і організаторів медичної науки та освіти. Українська медицина є невід'ємною складовою загальнокультурного процесу від античних часів до сьогодення (Рис. 1).

В процесі проведення практичних занять і екскурсій в Національному музеї медицини України, Національному військово-історичному музеї України та інших музеях Києва увага акцентується на тому, що Україна має багатовікові традиції в галузі військової медицини. На території історичних українських земель з часів пізнього середньовіччя були створені військово- навчальні та військово-лікувальні заклади, що стали прототипом сучасних навчальних та науково-дослідних установ медичного та військово-медичного профілю.

У навчальному курсі підкреслюється, що формування засад військово-медичної освіти відбувалося у щільному зв'язку зі створенням перших українських освітньо-просвітницьких осередків, які повною мірою відповідали вимогам західноєвропейських університетів пізнього середньовіччя. На створення наукового підґрунтя в організації медичної допомоги у козацькому війську на історичних теренах України-Русі суттєво вплинуло заснування і функціонування найстаріших освітніх закладів на Наддніпрянщині і на Західноукраїнських землях.

Рисунок1. Заняття за темою «Особливості становлення військової медицини античної доби» в Музеї-аптеці на Подолі проводить доцент Пасько І.В. Київ, 2021 р.

У заснованій уперше в Україні князем Костянтином Острозьким у 1576 р. Острозькій колегії (пізніше - академії), крім слов'яно-руської, грецької, латинської та польської мов і семи «вільних мистецтв», викладався також курс медицини. При академії вперше в Україні був організований великий госпіталь. Таким чином, поєднання викладання теоретичних основ медицини із практикою мало місце вже у перших середньовічних медичних закладах України. Засадничий принцип медичної науки - навчатися лікуванню біля ліжка хворого, який став провідним на медичних факультетах Західної Європи, запроваджувався і в академічну науку в Україні.

Важливу роль у розвитку освіти і науки, в тому числі медичної, в Україні відігравала з 30-х рр. XVII століття Києво-Могилянська академія. Її внесок у суспільний і науково-освітній розвиток України не обмежувався підготовкою національних кадрів. Академія стала центром суспільно-політичної, громадської і правової думки, формуючи національну самосвідомість українців. У політичних трактатах вчених-могилянців, у літературних й історичних працях Касіяна Саковича, Йова Борецького, Феодосія Софоновича, панегіриках і літописах Самійла Величка і Григорія Граб'янки культивувалося поняття «Вітчизна», проголошувалися патріотичні ідеї її захисту. Чимало вихованців Академії стали відомими державними діячами, серед яких гетьмани України - І. Виговський, І. Мазепа, П. Орлик, П. Полуботок [28, с. 343].

Вихованці Києво-Могилянської академії, котрі вдосконалювали свою медичну освіту у вищих навчальних закладах Європи, поповнюючи згодом ряди українських наукових діячів, ставали носіями західноєвропейських культурних впливів. Водночас вони ширили українську медичну науку далеко поза межами рідних земель.

На західноукраїнських землях в козацьку добу (1661 р.) засновано університет (тобто колегіум католицького зразка) у місті Львів. Після декількох трансформацій, він у 1784 р. був перетворений на університет у складі чотирьох факультетів, включаючи медичний, який є прямим попередником Львівського національного медичного університету імені Данили Галицького. У подальшому в ньому отримали освіту чимало талановитих лікарів, які пов'язали своє життя з військовою медициною.

В Україні впродовж XVIII ст. формування центрів підготовки лікарських кадрів для армії відбувалося при Київському госпіталі (засн. 1755 р.) і навчання за програмою тогочасних європейських вищих медичних закладів здійснювалося в Єлисаветградській медико-хірургічній школі впродовж 17871797 рр. В різні часи в ній викладали видатні українські і західноєвропейські лікарі, у подальшому засновники окремих наукових напрямків у військовій медицині, серед них: штаб-лікарі (найвище на той час військово- медичне звання - прим авт.) Д.В. Волченецький, А. Лавреніус, Р. Чернявський; доктори медицини Є.Й. Мухін, Є.Ф. Зверако (Звіряка), Варфоломій Домініціус, П.Ф. Колбе та ін. Система навчання в школі відповідала вимогам підготовки лікарів в медико- хірургічних школах та змісту програм на медичних факультетах західноєвропейських університетів. З 1787-го до 1797-го р. в школі пройшли навчання 247 учнів, з них із школи 153 випущені в армію і флот лікарями і підлікарями. Зазначимо для порівняння, що в Кронштадтській школі за 65 років її існування (1733-1798 рр.) були підготовлені близько 200 лікарів [23, с. 74,75].

Пріоритетною складовою навчального курсу з історії військової медицини є висвітлення і адекватна оцінка внеску українських лікарів у становлення і розвиток військової медицини за межами України. Першими державними навчальними закладами і осередками медичної освіти вважалися медичні школи при столичних госпіталях, заснованих у першій половині XVIII ст. Впродовж цього століття госпітальні медичні школи були недоукомплектовані учнями і викладачами, майже повністю були відсутні підручники і відповідна фахова література. Лише з середини XVIII ст. притік освіченої молоді з України сприяв комплектуванню цих шкіл учнями, які мали належну освітню підготовку і добре володіли латинню і західноєвропейськими мовами. Останнє, передовсім, сприяло розгортанню процесу перекладів іншомовної фахової медичної літератури і написанню нових підручників російською мовою. Першими перекладачами іноземних медичних творів і авторами перших фахових підручників були в госпітальних медичних школах випускники Києво-Могилянської академії Хома Тихорський, Мартин Тереховський, Іван Тищевський та багато інших. В 1786 р. госпітальні школи були реорганізовані в Головне лікарське училище, на основі якого у 1798 р. у Санкт-Петербурзі була створена Медико-хірургічна (з 1881 року - Військово- медична) академія - перший вищий військово- медичний заклад у Російській імперії. Серед вихованців госпітальних шкіл і академії значну частину складали вихідці з України, передовсім, випускники Києво-Могилянської академії, Чернігівського, Харківського, Полтавського слов'яно-грецьких колегіумів, Єлизаветградської медико-хірургічної школи та інших навчальних закладів Наддніпрянщини, у подальшому видатні вчені-медики і лікарі: І.А. Политика, Н.М. Максимович-Амбодик, С.С. Андрієвський (Прокопович), Д.С. Самойлович, М.М. Тереховський, Г.І. Базилевич, М.Л. Гамалія, М.Н. Єллинський, Є.Ф. Зверяка, Й.К. Каменецький, І.В. Руцький, П.А. Загорський, Н.К. Карпинський, Я.О.(Й). Саполович, Г.Ф. Соболевський, брати І.А. і Т.А. Смеловські, П.А.

Наранович, Ф.Т. Тихорський, Трофимовський (Трохимовський), брати О.М. і П.М. Шумлянські, П.П. Пелехін та багато інших. Майже всі випускники Києво-Могилянської академії, в подальшому вихованці медичних шкіл і випускники Медико-хірургічної академії отримали звання докторів медицини, професорів. Вони стояли біля витоків створення Медико-хірургічної академії, на межі XVIII-XIX ст. були одними з перших організаторів і керівників академічних кафедр (Н. Карпинський, П. Загорський, Т. Смеловський, С. Хотовицький, П. Пелехін та інші), зробили вагомий внесок у формування новаторських напрямів в хірургічній, терапевтичній, фармацевтичній, анатомічній наукових школах (П. Наранович, М. Тереховський, Х. Тихорський, М. Трохимовський, Я. Саполович) [14,15]. Деякі із них стояли у витоків реформування вищої медичної освіти та науки, що було необхідною умовою для формування і розвитку наукових медичних шкіл західноєвропейського рівню. Українські вихованці госпітальних шкіл були й першими докторами медицини, які успішно захистили свої дисертації за кордоном: у Лейденському (М. Крутень, С. Митрофанов, І. Политика, К. Рожалін, Г. Соболевський, Ф. Тихорський, К. Ягельський), Страсбурзькому (Н. Амбодик-Максимович, Г. Базилевич, Н. Карпинський, С. Леонтович, Д. Понирка, І. Руцький, Д. Самойлович, М. Тереховський, Й. Тимковський, брати О. і П. Шумлянські), Единбурзькому (Є. Зверака) університетах, Кільській медичній академії (Г. Тимченко) та ін. [20, с.103,104]. Серед 37 керівників Військово-медичної (Медико-хірургічної) академії - семеро вихідці з України: С.С. Андрієвський (Прокопович) (1799), Загорський П.А. (1804-1805), П.А. Наранович (1867-1869), О.І. Таренецький (1901-1905), О.Я. Данилевський (1906-1910), Ю.Л. Шевченко (1992-2000), Гайдар Б.В. (2000-2007).

В навчальному курсі акцентується увага на особистостях, які зробили вагомий внесок у розвиток військової медицини у світовому масштабі. Серед них почесне місце посідає Яким Олексійович Чаруківський, який народився у 1798 р. в с. Пологи на Полтавщині. 1816 року, після закінчення Чернігівської духовної семінарії, вступив до Медико-хірургічної академії. Він відомий передовсім як автор фундаментального п(ятитомного видання «Воєнно-похідна медицина», виданого 1837 р. В цій книзі вперше системно описані пріоритетні питання військової медицини, що визначає новаторство автора в контексті тогочасних військово-медичних знань. Окрім того, основні концептуальні положення цього унікального твору витримали перевірку часом, і залишаються актуальними досі. Автор вперше в російській медичній літературі детально досліджує складну, багатогранну і вельми відповідальну діяльність, яка покладається в умовах війни на військово-медичну службу в цілому і кожного військового лікаря зокрема і яка заслуговує на відповідний її завданням соціальний і правовий статус. Висвітлюючи всі етапи праці військових медиків в боротьбі за життя, збереження здоров'я і працездатності воїнів, Я.О. Чаруківський привертає увагу не тільки військової адміністрації, але й всього суспільства до проблем, які стоять перед військовою медициною. Велика заслуга Я.О. Чаруківського полягає у тому, що він написав свій фундаментальний твір на основі ретельного аналітичного дослідження широкого кола оригінальних західноєвропейських медичних праць провідних авторів, виданих поза межами імперії, а тому невідомих переважної більшості медичного співтовариства. Він виокремив з них військово-медичну проблематику і творче опрацював її, використовуючи власний практичний досвід [2, с. 150,151]. На той час це було перше і єдине у своєму роді системне військово-медичне видання, яке й досі не втратило своєї актуальності. Більш того, цей твір містить певні концептуальні положення, які невиправдано відсторонені, або незаслужено позабуті у військово-медичній практиці сьогодення.

У висвітленні ролі Є.Й. Мухіна як засновника анатомо-фізіологічного напряму в медицині та військово - медичній освіті і науці у XIX ст. акцентується на тому, що його фахове й практичне становлення відбувалося в Україні. Він належав до старовинного українського шляхетного родоводу зі Слобожанщини. Вчений був переконаний, що в основі успіхів лікування і хірургічної техніки є, передовсім, анатомічні знання лікаря. Не випадково обраний автором епіграф до власного «Курсу анатомії» (1812-1815 рр.): «лікар не анатом не тільки некорисний, але й шкідливий». Серед учнів видатного вченого - М. Пирогов, І. Буяльський, І. Дядьковський та ін. Будучи одним із найавторитетніших професорів Московського університету у першій половині XIX ст. суттєво сприяв формуванню наукового світогляду М.І. Пирогова і у подальшому був визнаний ним своїм вчителем.

8 жовтня 2016 р. у с. Зарожне (Чугуївський район Харківської області) за ініціативою та кураторством полковника медичної служби О.О. Малиша, керівника ВГО ім. М.І. Пирогова «Військова медицина України», відбулося відкриття пам'ятника Є.Й. Мухіну. Варто зазначити, що встановлений пам'ятник Є.Й. Мухіну є єдиним в Україні; донині було представлено лише бюст відомого лікаря (у Національному музеї-садибі М.І. Пирогова у м. Вінниці). Окрім меценатів, проект підтримали Українська асоціація ортопедів-травматологів, Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, Харківський національний медичний університет [1, 97-98]. Саме в цьому селі 1766 р. народився видатний вчений-медик. Його внесок у розвиток вітчизняної та світової медицини вимірюється багатьма новаторськими досягненнями: саме Є.Й. Мухін заклав основи костоправної науки, що через 100 років у Західній Європі отримала назву «травматологія»; видав керівництво з лікування переломів і вивихів «Вступ у костоправну науку» (1806), котра стала першою друкованою працею з хірургії на території Російської імперії; розробив перші алгоритми допомоги в хірургії травми та політравми. Єфрем Йосипович - піонер у вакцинації проти віспи (1801), він розробив календарний план й систему щеплень, а згодом ввів її як загальнодержавну; у 1803 р. він здійснив перше нейрохірургічне втручання пацієнтові з відкритим переломом склепіння черепа. Кількість і різноманітність досягнень вченого, що, безумовно, був неординарною особистістю, вражають. Серед них: створення алгоритму допомоги та реанімації постраждалих на воді й основ системи невідкладної швидкої допомоги; розробка медичної анатомічної термінології та курсу анатомії для вищого медичного закладу («Повний курс анатомії»); впровадження методу заморожування та розрізів трупів з метою вивчення топографічної анатомії, котрий згодом вдосконалили його учні-Микола Пирогов та Ілля Буяльський; закладення основ воєнно- польової хірургії як професії; написання та переклад десятків медичних книг і підручників [1, с.95].

У навчальному курсі з історії військової медицині викладений новий погляд на внесок М.І. Пирогова у розвиток військової медицини і медичної освіти в Україні [3]. Розпочата Пироговим в 1840 р. у Медико-хірургічній академії кардинальна перебудова системи клінічного навчання студентів в галузі хірургії і терапії, яку було перервано через його відставку, з 1856 р. почала реалізовуватися в Україні, спочатку в Одесі, а потім в Києві.

Запроваджений М.І. Пироговим вперше в світовій науці анатомо-експериментальний напрям в медицині наприкінці 1850-х рр. був розвинений та адаптований для викладання за сприянням цього вченого в київській університетській аудиторії. На поступ вищої медичної освіти та науки в Україні суттєво впливали умови, які, передовсім у Києві, наближувалися до європейських стандартів. Переконливим прикладом цього, зокрема, був збудований для медичного факультету Київського університету Анатомічний театр (1853) Т» спеціальна науково-навчальна лабораторія для проведення експериментальних досліджень - визнаний на той час найкращим у світі. Відповідного закладу такого рівню на той час не було в Петербурзі [21, с.40-41]. В період з 1858 до 1861 року, перебуваючи на посаді «попечителя киевского учебного округа», Пирогов розробив проект реформи військової медицини в Росії на воєнний час, де він вперше (а не в «Началах воєнно-польової хірургії») прийшов до важливого висновку про те, що в ході військових дій весь успіх залежить непорівняно більшою мірою від правильного лікувально-адміністративного розпорядження, ніж від мистецтва лікарів. Всупереч поширеній в радянській історико- медичній історіографії думці про «затухання» фахової та науково-освітньої діяльності М.І. Пирогова протягом останніх 20-ті років його життєдіяльності в Україні (1856-1881 рр.), праці М.І. Пирогова, написані ним в цей період, більшість дослідників його інтелектуальної спадщини називають справжнім науковим подвигом.

Український період життя М.І. Пирогова позначений найрезультатив-нішою його науково-творчою діяльністю, коли ним були проаналізовані і узагальнені результати організаційної і клінічної праці не лише останніх двох десятиліть (з кінця 1850-х до кінця 1870-х рр.), але й всебічно осмислені ідеї і концептуальні положення, які були висунуті ним значно раніше. В цих книгах автором акумульований власний практичний і організаційно-адміністративний, отриманий ним як в процесі тривалої клінічної діяльності в мирних умовах, так і завдяки його участі в масштабних воєнних діях. Ці праці миттєво привернули увагу військово-медичного співтовариства, в тому числі і за кордоном. Зокрема, його праця «Военно-врачебное дело и частная помощь на театре войньї в Болгарии и в тьілу действующей армии в 1877-1878 гг» одразу ж була перекладена і видана окремим виданням німецькою мовою і реферативно - французькою мовою. У книгах, написаних М.І. Пироговим в Україні, а також в своїй капітальній праці «Засади загальної військово-польової хірургії, взяті зі спостережень військово-госпітальної практики і спогадів про Кримську війну і Кавказьку експедицію» (1865-1866 рр.) М.І. Пирогов заклав основи організаційних, тактичних і методичних принципів військової медицини [3, с.71].

В навчальному курсі також надана оцінка історичної ролі П.І. Тимофієвського (1878-1943) в розбудові теорії організації медичного забезпечення військ. Бригадний лікар, професор, теоретик і практик медичного забезпечення військ, харків'янин Павло Ілліч Тимофієвський одним із перших у вітчизняній військово-медичній літературі виклав ряд принципових положень з організації медичного забезпечення оперативних об'єднань; показав визначальний вплив бойової обстановки і її змін на організацію медичного забезпечення, на угруповання сил і засобів медичної служби. П.І. Тимофієвський одним із перших довів необхідність і високу результативність злагодженої праці військових лікарів - організаторів медичного забезпечення військ і лікарів-клініцистів в бойових умовах, зокрема на прикладі інспектування в 1920 р. організації і стану хірургічної роботи на шляхах медичної евакуації, працюючи спільно з В.А. Оппелем. Концепційні положення Тимофієвського як теоретика військово-санітарної справи залишаються актуальними і досі. Будучи віруючою людиною Павло Ілліч ніколи не приховував своїх переконань. В різних анкетах в роки своєї діяльності в Військово-медичній академії на початку 1920-х років він вказував про свою приналежність до теософського товариства, не підозрюючи, що 15 років потому, воно буде оголошено контрреволюційним і фашистським. Павла Ілліча Тимофієвського було заарештовано в ніч з 4-го на 5-е червня 1938 р. співробітниками НКВС за обвинуваченням у контрреволюційній діяльності і засуджений до 5 років таборів. Покарання відбував в «Каргопольском исправительно-трудовом» таборі НКВС (біля м. Каргополь, Архангельської обл.), де помер 25 березня 1943 р. Реабілітований посмертно 5 вересня 1957 року. Внаслідок безпідставного арешту і засудження П.І. Тимофієвського, його ім'я і професійні заслуги були викреслені із військової медицини на 20 років до його реабілітації наприкінці 1950-х років. А реальна оцінка його ролі в розбудові теорії організації медичного забезпечення військ, певно, і досі не усвідомлена повною мірою в історії військової медицини. Процес становлення організації медичного забезпечення військ відбувався у послідовному формуванні її теоретичної і практичної складових. Протягом XIX ст. завершилось формування двох важливих практичних складових: лікувально- евакуаційного забезпечення і військово-медичного постачання. У першій третині ХХ ст. завершилося становлення таких практичних складових як: управління медичною службою, заходи по захисту від зброї масового ураження, протиепідемічне забезпечення і теорія організації медичного забезпечення. Безперечною заслугою П.І. Тимофієвського є узагальнення, критичний аналіз і суттєве доповнення напрацювань своїх попередників: Я.О. Чаруківського, М.І Пирогова, П.П. Потираловського, В.В. Заглухинського і В.А. Оппеля у розвитку санітарної тактики як самостійного науково-практичного напрямку військової медицини, в першу чергу вчення про евакуацію [4, с. 122-123].

До плеяди визначних українських лікарів цієї доби належить Ярослав Окуневський (1860-1929). Військовий лікар, він зробив надзвичайну для українця в Австро- Угорській імперії військову кар'єру: став адміралом, очолював медичну службу австрійського військово-морського цісарсько- королівського флоту. Кавалер високих нагород Австро-Угорщини, Німеччини, Іспанії та Китаю. Здобув шляхетну репутацію благодійника: жертвував великі суми на створення Легіону Українських Січових Стрільців. Очолював санітарну місію ЗУНР у Відні, завідував санітарними справами в Державному Секретаріаті ЗУНР. Під час тридцятирічної служби на флоті брав участь у далеких плаваннях на вітрильниках і парових кораблях «Аврора», «Мінерва», «Радецький», «Кайзер Франц Йосиф І», побував у країнах Африки, у Китаї, Гімалаях, на Цейлоні, в Греції, Османській імперії та інших країнах. Він досконало опанував медичні та військові науки, знав географію, навігацію, історію, вільно володів англійською, французькою, італійською та німецькою мовами. Він розробив перший статут медичної служби військово-морського флоту, який згодом був покладений в основу статутів багатьох європейських держав. Будучи добре освіченою й інтелектуально розвиненою людиною і як дійсний член НТШ й Українського лікарського товариства він збирав і досліджував матеріали для науково-краєзнавчих публікацій [7]. Його нариси «Листи з чужини» були видані окремим виданням 1898 року. Вони були не тільки цікаві, але впливали на світогляд, виводили тодішню читацьку Україну вслід за автором у світ, допомагали розширити межі вітчизни [18, с. 8]. Після поразки визвольних змагань українців Ярослав Окуневський повернувся в рідні краї й останні 10 років свого життя працював лікарем у місцевій лікарні і продовжував матеріально підтримувати діяльність українських громадських організацій «Просвіта», «Січ», виступав у пресі з публікаціями на захист земляків від утисків з боку влади. Жертвував кошти на «Рідну школу» [7, с. 62].

До цього українського родоводу і династії талановитих лікарів належить і Софія Окуневська-Морачевська (1865-1926). Її батько Атанас Окуневський, випускник Віденського університету, здобув ступінь доктора медицини, а її дядько Кирило Окуневський одним із перших українців здобув вищу фармацевтичну освіту. Продовжуючи цю сімейну традицію Софія закінчила медичний факультет Цюріхського університету, ставши першою жінкою- лікаркою в Австро-Угорщині та першою українкою Галичини, що здобула університетську медичну освіту та ступінь доктора медицини. Через упереджене ставлення на той час до жінок-лікарок Софії Окуневській не вдалося працювати у відповідному її освіті й знанням медичному закладі. Вона практикувала у Львові, у добродійній приватній «Народній лікарні» для бідних, яку очолив її двоюрідний брат Євген Озаркевич. Вона уперше в Західній Україні організувала курси для сестер милосердя, потім Т» курси акушерок; уклала словник української медичної термінології. Під час Першої світової війни в 1914-1918 рр. лікувала поранених і хворих українців у австрійських таборах.

Принципово важливою темою навчальної дисципліни, яка вперше системно була викладена у підручнику М.І. Бадюка «Історія військової медицини», є тема «Медико-санітарна служба в українських збройних формуваннях у період УНР (19171920 рр.) та ЗУНР (1918-1921 рр.)» та медичне забезпечення Української повстанської армії.

Достовірне висвітлення медичного забезпечення українського національного руху опору потребує не лише серйозної фахової обізнаності предмету, але й свідомого відношення до цієї складної теми. Організація медичної та санітарної служби в українській армії новітнього часу відбувалася в доленосний період Першої світової війни та національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., коли відповідні служби були сформовані у збройних силах Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки. У роки Першої світової війни українські медики здобули важливий досвід діяльності на фронті та в запіллі. Неоціненною була практика медичних і санітарних служб у Легіоні українських січових стрільців. Легіон січових стрільців - одне з перших українських військових формувань, що діяли на Галичині на початку ХХ ст. Військові відділи легіону були сформовані у перші тижні світової війни

1914 р., але спеціальних структур, які б займалися наданням медичної допомоги у підрозділах українських січових стрільців (УСС), на той час ще не було. У зв'язку з цим в окремих їх підрозділах не тільки не було лікарів, але навіть і санітарного обладнання. Штатні структури для надання медичної допомоги організаційно сформувались лише в

1915 р. До цього часу недостатня кількість лікарів та середнього медичного персоналу в лавах легіону не дозволяла здійснювати медичне забезпечення цього формування на належному рівні. У бойових частинах під час їх пересування на Закарпаття медична допомога надавалася у вигляді само- та взаємодопомоги. Кваліфікована і спеціалізована медична допомога січовим стрільцям надавалася в австрійських госпіталях. Багато зусиль, професійної обізнаності та терпіння вимагало придбання для хворих і поранених білизни, ліків, маніпуляційного інструментарію, перев'язувального матеріалу. Важливим завданням для медичної служби був і вишкіл своїх підрозділів.

Особливо дієздатною була медична служба в Українській Галицькій Армії (УГА), яка брала участь у боях українсько-польської війни 1918-1919 рр. та в національно- визвольній боротьбі у Наддніпрянщині в 19191920 рр. УГА формувалася у Львові. До січня 1919 р. військові підрозділи не мали організованої медичної служби. Лікарі, яких направляли до підрозділів, самостійно знаходили собі приміщення, де надавали допомогу пораненим та хворим, дбали про забезпечення медичним обладнанням і ліками, знаходили помічників. В січні 1919 р. УГА нараховувала близько 50 000 воїнів. У ході бойових дій УСС УГА здобувався досвід діяльності медичної та санітарної служби в умовах війни, удосконалювалася система організації надання першої допомоги пораненим [17]. Враховуючи новаторський характер викладання у навчальній аудиторії цієї теми, практичні заняття для її засвоєння проводяться у Національному військово-

історичному музеї України. В його експозиції вперше висвітлені результати досліджень українського національного руху опору на підставі документів і фотоматеріалів із архівів України, а також із наукових публікацій української діаспори [Рис. 2].

Зовсім не висвітленою у науковій, а тим більше у навчальній медичній літературі до недавнього часу залишалася організація медичного забезпечення УПА. Навіть сама ефективна дієвість продуманої розгалуженої системи надання медичної допомоги військовослужбовцям УПА не визнавалася і заперечувалася. У зв(язку з цим актуальним постало завдання дослідження структур і формувань Українського Червоного Хреста як центрального ядра в організації медичного забезпечення УПА, вивчення досвіду його функціонування [1, с. 183].

Український червоний хрест УПА (Служба здоров'я) - медична служба при Українській повстанській армії, що була призначена піклуватися про здоров'я членів підпілля і бійців, здійснювати огляд мобілізованих, займатися заготівлею ліків, організовувати лікарні та амбулаторії, проводити санітарні курси, готувати інструкції.

Рисунок 2. Практичне заняття з групою слухачів ОТР за темою «Медичне забезпечення українських збройних формувань у період УНР і ЗУНР (1917-1921 рр.)» в Національному військово-історичному музеї України проводить доцент І.В. Пасько. Київ, 2017 р.

Рішення про створення про створення УЧХ УПА було прийнято в листопаді 1943 р. проводом Організації українських націоналістів, головою УЧХ на західноукраїнських землях було призначено Катерину Зарицьку, яка доклала найбільших зусиль для організації медичного забезпечення УПА. УЧХ УПА виник на основі Служби здоров'я (Санітарної служби) УПА. Ці дві структури тісно переплелися в діяльності та доповнювали одна одну. Відмінність між цими організаціями полягала у тому, що медичні працівники Санітарної служби УПА були військово підпорядковані командирові сотні чи куреня, натомість працівники УЧХ діяли в терені та підпорядковувалися керівництву УЧХ і не були військово підпорядковані командуванню УПА [1, 185,186]. Працівники УЧХ надавали допомогу не лише бійцям УПА, а й місцевому населенню. УЧХ УПА не отримав міжнародного визнання, діяв переважно на території Західної України. З приходом Червоної армії на Західну Україну 1944 р. значно скоротилися можливості УЧХ. Медикам доводилося працювати виключно нелегально. Каральні акції радянської влади завдали сильного удару по діяльності УЧХ. В результаті постійних нападів та облав, використання агентурної мережі, провокацій було ліквідовано велику кількість підпільних медичних закладів. Більшість співробітників УЧХ були арештовані та репресовані. Починаючи від середини 1980-х рр., частину колишніх співробітників УЧХ УПА було реабілітовано, багатьох - посмертно [29].

Особлива увага у навчальній дисципліні надається висвітленню фахового практичного досвіду українських військових лікарів, здобутого в ході проведення АТО і ООС на сході України. Також наразі оперативно опрацьовується матеріал, який розкриває роботу медиків в період повномасштабної війни, розпочатої російською федерацією проти України 24 лютого 2022 року. Здобуті на основі складної клінічної й організаційної лікувально-евакуаційної роботи знання, реалізовані у багатьох новаторських статтях, підручниках, монографіях, керівництвах з військової медицини. Всю цю роботу складно належним чином оцінити, визначити її конкретну роль у розвитку національної і світової військово-медичної науки і практики без уніфікованого наукового покажчика. Саме такий бібліографічний путівник оперативно і фахово розробили і видали бібліографи Національної наукової медичної бібліотеки (ННМБУ) України, провідної науково-інформаційної установи у сфері охорони здоров'я, з якою УВМА пов'язує багаторічна спільна праця, спрямована зокрема на історико-патріотичне виховання. Завдяки цій праці з найпотужнішою національною книгозбірнею, підготовка військово-медичних фахівців в Українській військово-медичній академії отримує важливу інформаційну базу щодо сучасних надбань світової медичної науки і практики. Перший випуск бібліографічного покажчика налічує 1510 наукових і науково-методичних видань [13]. Наразі до друку готується другий том цього покажчика, до нього увійшли науково- практичні матеріали, в яких узагальнений досвід роботи військово-медичних фахівців впродовж 2022 року після повномасштабного вторгнення рф в Україну.

З метою ознайомлення з алгоритмом доступу до світових інформаційних ресурсів медико-біологічного змісту, а також історико- медичного спрямування в ННМБ України проводяться практичні заняття зі всіма фаховими категоріями лікарів, які удосконалюють свою післядипломну освіту в УВМА [Рис. 3].

Рисунок 3. Заняття в Національній науковій медичній бібліотеці України з групою офіцерів медичної служби факультету перепідготовки і підвищення кваліфікації УВМА. Київ, 2016 рік

На сучасному етапі, Воєнна доктрина України та Концепція розвитку сектору безпеки і оборони України визначає стратегічні та оперативні цілі оборонної реформи, зокрема щодо збільшення спроможностей Сил оборони з досягненням критеріїв, необхідних для набуття повноправного членства в Організації Північно-атлантичного договору (НАТО) [5]. Тому на сьогодні ЗС України і система медичного забезпечення військ поступово переходить на технології та медико-технологічні документи функціонально сумісні зі стандартами НАТО, проводиться їх адаптація та імплементація в систему медичного забезпечення ЗС України в умовах збройних конфліктів різної інтенсивності. У відповідності до Матриці досягнення стратегічних цілей і виконання основних завдань оборонної реформи, викладених у засадничих державних документах з цього питання, УВМА визначена як головний центр з військово-медичної підготовки, науково- дослідницької та організаційно-методичної діяльності у системі медичного забезпечення Сил оборони.

Важливе значення для підсилення історико-патріотичної складової у навчальному процесі та повсякденному житті академії має розроблення авторитетним авторським колективом під керівництвом професора М.І. Бадюка геральдичного комплексу УВМА. Він був затверджений командувачем ЗС України генералом Валерієм Залужним і запроваджений в канун 30- річчного ювілею академії [8]. Були досліджені українські геральдичні традиції та історія запровадження військової та військово- медичної символіки в українському війську. Створенням власної символіки для академії й всіх її структурних підрозділів реалізоване статутне право УВМА на власну систему символів.

Здійснення освітнього процесу за вищеозначеними критеріями впродовж всієї історії УВМА і, особливо за 2014-2022 роки засвідчило, що в Україні заявилося нове покоління українських лікарів війни €к грамотних, енергійних і рішучих, які виявилися не тільки різносторонніми практиками, але й талановитими вченими і педагогами, чия професійна діяльність є найпереконливішим імперативом у патріотичному вихованні.

Висновки

Історико-патріотичне виховання в даний час розглядається як один з найбільш пріоритетних напрямків роботи освітніх установ в Україні і є важливою складовою навчального процесу в УВМА.

Науково-практичний досвід з організації та проведення освітнього процесу, акумульований в УВМА за 30 років її діяльності, забезпечив історико-патріотичне виховання всіх контингентів, що навчаються в академії.

Вивчення поступу української військової медицини як складової національної медичної науки і освіти та української культури в цілому реалізується через осмислення інтелектуальної спадщини української медицини, з необхідністю повернути українській культурі та історії імен видатних її представників, які незаслужено забуті або несправедливо присвоєні іншими державами.

Об'єктивний підхід до вивчення історії військової медицини забезпечує уникнення фальсифікування та применшення здобутків української військової медицини і прививає повагу до інтелектуальної спадщини нашого народу.

В умовах загострення воєнно- політичної ситуації у геополітичному масштабі, актуалізується проблема патріотичного виховання військово-медичних кадрів для ЗС України.

Особливого значення патріотичне виховання серед військової й військово-медичної молоді набуває в умовах повномасштабної війни рф проти України. Цінний досвід організації медичного забезпечення ЗС України в роки збройного протистояння воєнній агресії рф має бути використаний не лише для удосконалення функціонування і остаточного переведення на стандарти НАТО МС ЗС України, але й військово-медичною службою наших союзників і партнерів.