Економічне зростання суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Зміст і типи економічного зростання

Проблеми економічного зростання особливо гостро постали перед людством у XX ст., але це не означає, що вони нікого не хвилювали раніше. Уперше про економічне зростання заговорили меркантилісти, а більш-менш предметно цю проблему поставив фізіократ Ф. Кене. Протягом останніх десятиліть однією з найважливіших довгострокових цілей економічної політики уряду будь-якої країни є стимулювання економічного зростання, підтримка його темпів на стабільному та оптимальному рівні. Усе це вимагає чіткого уявлення про економічне зростання, фактори його стимулювання і стримування.

Економічне зростання є надзвичайно складним явищем. З даного приводу відомий американський історик економічної думки Б. Селігмен зазначав, що задовільна теорія економічного зростання повинна враховувати природні ресурси, політичні інститути, законодавство, а також багато психологічних і соціальних факторів. Розробка такої всеохоплюючої теорії, на думку вченого, - майже нездійсненне завдання. Відомі економісти, автори теорій економічного зростання, ясна річ, не претендували на створення всеохоплюючої та універсальної теорії, не робили спроб «обійняти неосяжне». Тому кожна теорія або модель мають відповідні припущення та абстракції, які дозволяють виділити і вивчити найбільш суттєві фактори економічного зростання.

Економічне зростання - стан, що характеризує зростаючу економіку. Воно визначається передусім як збільшення, загального обсягу національного продукту або ж як збільшення національного доходу (ВВП, ЧНП) на душу населення. Проте це не вичерпує суті економічного зростання, під яким розуміється такий розвиток економіки, коли протягом певного періоду кількісно і якісно зростають виробництво і споживання, які перебувають у постійному русі, в динаміці. Економічне зростання - це розширене відтворення суспільного виробництва і національного продукту.

Економічне зростання дає можливість забезпечувати постійно зростаючі потреби людей і суспільства, вирішуючи болючі економічні і соціальні проблеми, зокрема проблему обмеженості виробничих ресурсів.

Основна проблема теорії економічного зростання полягає в тому, яким чином можна збільшити обсяг виробничих потужностей або досягти збільшення потенційного рівня ВВП. У відповідності з цим, економічне зростання графічно можна передати двома способами:

- зміщенням праворуч лінії довгострокової сукупної пропозиції LRAS від LRAS1 до LRAS2; - зміщенням праворуч кривої виробничих можливостей із положення АВ до положення СD.

Таким чином, процес економічного зростання відображає довгострокове зростання сукупної пропозиції, і саме цим воно відрізняється від короткострокових коливань випуску під впливом змін сукупного попиту. [3]

Зростання будь-якої національної економіки забезпечується певними чинниками, або факторами, серед яких необхідно виділити такі:

ь кількість і якість виробничих факторів (трудових, капітальних, природних ресурсів);

ь рівень технології і організації суспільного виробництва;

ь рівень сукупного попиту на товари і послуги;

ь суспільний розподіл і обмін продукту.

Перші два чинники - це чинники пропозиції (вони зумовлюють пропозицію продукту), два наступних - чинники попиту (вони визначають попит на продукт). Чинники пропозиції роблять зростання можливим, а чинники попиту - реальним. Найбільші можливості економічне зростання одержує при повній взаємодії усіх означених чинників, воно має місце тоді, коли цьому сприяють і фактори попиту і фактори пропозиції.

Взаємозв'язок між чинниками зростання є складним і суперечливим. Зміна одних зумовлює зміну інших. В залежності від того, за рахунок яких факторів збільшується національний доход (ВВП, ВНП, ЧНП), залежить якість економічного зростання.

Яка б комбінація чинників зростання не застосовувалась, зростання національного продукту і доходу можна забезпечити лише двома способами:

1) через використання більшої кількості факторів виробництва;

2) через підвищення ефективності використання наявних виробничих факторів.

Дійсно, головною метою економічного зростання є збільшення обсягів економічних благ, що сприяє поліпшенню життя населення, створенню стабільної сприятливої соціально-політичної ситуації в країні, підвищенню її міжнародного авторитету. З точки зору етимології (походження) терміну «зростання» близьким є поняття «розвиток», але останнє ширше за змістом.

Економічний розвиток - це процес переходу країни від одного стану економіки до іншого, більш досконалого - тобто якісно нового на основі відповідних структурних та інституціональних зрушень. Комплексно це проявляється в якісному вдосконаленні всієї економічної системи.

В залежності від того, яким способом досягається мета, розрізняють два типи економічного зростання - екстенсивний і інтенсивний. Нині в розвинутих країнах переважає інтенсивний шлях економічного розвитку. В Україні після тривалого спаду виробництва необхідно підготувати матеріальну базу для інтенсивного економічного зростання. Чим раціональніше функціонує процес відтворення, тим вище ефективність суспільного виробництва.

Екстенсивне зростання означає просте розширення поля виробництва, чисто кількісне нарощування виробничих ресурсів за їх якісної незмінності. Екстенсивне розширене відтворення визначається лише обсягами факторів виробництва і співвідношення між ними. За цих умов, коли ефективність виробництва не зростає, збільшення обсягу продукту відбувається у тих же пропорціях, що й збільшення кількості застосованих факторів виробництва.

Інтенсивне зростання пов'язане із якісним удосконаленням виробничих факторів (засобів виробництва і робочої сили), з підвищенням ефективності суспільного виробництва (застосуванням більш досконалих виробничих ресурсів, технології і організації праці).

Переважно екстенсивний тип має такі ознаки:

· кількісне нарощування виробничих факторів і епізодичне впровадження більш ефективних ресурсів;

· активний розвиток галузей і виробництв, що застосовують традиційні технології і виробничі ресурси;

· застосування традиційних методів організації виробництва.

Переважно інтенсивний тип має такі ознаки:

· якісне удосконалення засобів виробництва і робочої сили, підвищення ефективності суспільного виробництва;

· безперервне впровадження виробничих факторів ефективності, зростання темпів НТП;

· активний розвиток галузей і виробництв, прогресивні технології і виробничі ресурси;

· застосування новаторських методів організації виробництва.

Поряд з чинниками економічного зростання є чимало факторів і причин, що гальмують економічний розвиток, спричиняють його застій або й спад [2].

До таких факторів належать:

§ неефективне застосування і комбінування чинників виробництва (трудових, капітальних і природних ресурсів);

§ розлад фінансово-кредитної системи і інфляція;

§ циклічність економічного розвитку і неповна зайнятість;

§ недосконалість законодавчої бази з економічних питань;

§ надмірне виробниче споживання (зокрема, військові витрати);

§ нестабільність політичної системи і соціальні конфлікти.

Ці чинники можуть викликати довгострокову депресію економіки, або її стагнацію. Стан економіки, коли стагнація супроводжується посиленням інфляції, назвали стагфляцією. За умов стагфляції існують економічний спад чи депресія, зростання цін, зубожіння населення.

2. Наукові концепції економічного зростання

Аргументи «за»	Аргументи «проти»
1. Економічне зростання - це, насамперед, зростання ВВП на одну особу, що э запорукою покращання добробуту. 2. За умов зростання економіка здатна вирішувати не тільки економічні, а й соціальні проблеми. 3. Зростання ВВП дає змогу вирішувати екологічні проблеми, боротися з бідністю, забезпечувати суспільний спокій. 4. Економічне зростання вирішує проблему обмеженості ресурсів. 5. Країни, які досягли економічного зростання виграють на міжнародній арені політично, ідеологічно та економічно	1. У суспільстві і нині виробляється достатньо економічних благ. Проблема полягає у збільшенні обсягів виробництва і доходу, а в неправильному здійсненні розподілу та перерозподілу виробленого. 2. Постійна гонитва за приростом виробництва виснажує і навіть марнує природні ресурси, які строго обмежені. 3. Економічне зростання завдає шкоди природному довкіллю (тільки США, де проживає близько 5% населення світу, споживає близько 40% ресурсів і спричиняє 60-70% забруднень)

Концепції економічного зростання різняться між собою, насамперед, позицією дослідників цієї проблеми стосовно того, бажаним чи небажаним є економічне зростання. Розглянемо аргументи на користь економічного зростання і аргументи проти нього.

Різне ставлення до перспектив і наслідків економічного зростання відобразилось у таких концепціях:

- нульового економічного зростання;

- сталого економічного розвитку;

- ноосферного розвитку;

- інноваційного економічного розвитку. [4]

2.1 Концепція нульового економічного розвитку

Однією з проблем, висунутих на початку 70-х рр., стала проблема негативних наслідків швидкого зростання, пов'язаного із залученням і переробкою дедалі більшої кількості сировинних ресурсів. Сировина та паливо стають дефіцитними, в той час як потреби населення в них безперервно зростають. Виходячи з цього протиріччя, група дослідників під керівництвом Денніса і Донелл Медоуз зробила парадоксальний висновок про небезпеки «глобальної катастрофи». Ресурси виснажуються, і фаза зростання повинна закінчитися в найближчі 100 років.

При існуючих тенденції зростання людство підійде допевного «межі», за яким йому загрожує катастрофа - руйнування міст, виснаження ресурсів, природні катаклізми.

У доповіді Денніса Медоуза йдеться про небезпеки технічного прогресу та економічного зростання. Звертається увага на посилене забруднення навколишнього середовища, негативні наслідки промислового шуму, що збільшується рік від року, викид шкідливих речовин, занепад проживання в містах, загибель і зникнення тварин, скорочення запасів риби, висихання річок і озер, скорочення джерел чистої води. Не вирішена проблема утилізації промислових і побутових відходів. У міру збільшення виробництва товарів і послуг відбувається погіршення якості життя.

Недолік доповіді Д. Медоуза - відсутність в ньому позитивних пропозицій і рекомендацій. Тим часом необхідно намітити шляхи, засоби подолання існуючих суперечностей, усунення небезпек. Фахівці сходяться на тому, що потрібні різні підходи до вирішення проблеми економічного зростання в різних країнах і регіонах. Слід запровадити обмеження (наприклад, у вигляді законів, податків) на використання природних ресурсів, забруднення середовища. Настав час ширше використовувати можливості сучасної технології (регенерацію ресурсів, розробки глибоких покладів копалин, їх більш повне вилучення та використання, зниження втрат і т.д.).

З прихильниками концепції «нульового зростання» полемізують інші фахівці та дослідники. Вони приходять до висновку, що треба змінити тенденції зростання. Саме економічне зростання слід розглядати як умову або передумову пом'якшення протиріччя між зростаючими потребами і обмеженими ресурсами. Очевидно, що найбільш гострі і нагальні проблеми соціального розвитку неможливо вирішити без розширення виробництва товарів і послуг.

Назріла необхідність переосмислити старі уявлення про сутність і зміст «звичних» категорій, таких як, наприклад, громадські витрати, цінність, товар. Вартість товару тепер некоректно визначати величиною трудових витрат на окремо підприємстві. Німецький економіст і політик Едуард Пестель в книзі «За межами зростання» і висновки з неї, включених у доповідь» Римського клубу», писав, що потрібно змінити підходи до проблеми економічного зростання. Іншими словами, слід чітко визначити цілі та завдання «обмеженого зростання» і розробити засоби їх досягнення. Провідну роль у вирішенні проблеми мають відіграти розвинені країни. Цілком очевидно, що майбутнє суспільство не може не бути індустріальним, тому що потреби в продуктах виробництва весь час ростуть у кількісному і в якісному відношенні. А технічний прогресс дозволяє отримувати більше з меншими витратами - все менше людей буде зайнято у виробництві, зменшаться витрати енергії і традиційних мінеральних ресурсів. «Сучасна технологія усе твердіше спирається на науку і, як і сама наука, може принести неоціненну користь розвиненим країнам, що розвиваються. Вона дозволяє відмовитися від однозначних рішень, надаючи на вибір найбільш вигідні в тому чи іншому соціально - економічному і культурному контексті, з огляду на традиції, потреби, досвіді силу різних країн» [5].

2.2 Концепція сталого економічного розвитку

Концепція сталого розвитку грунтується на п'яти основних принципах.

1. Людство дійсно здатне надати розвитку стійкий і довготривалий характер, з тим щоб воно відповідало потребам, що нині живуть людей, не позбавляючи при цьому майбутні покоління можливості задовольняти свої потреби.

2. Наявні обмеження в галузі експлуатації природних ресурсів відносні. Вони пов'язані з сучасним рівнем техніки і соціальної організації, а також із здатністю біосфери справлятися з наслідками людської діяльності.

3. Необхідно задовольнити елементарні потреби всіх людей і всім надати можливість реалізовувати свої надії на більш благополучне життя. Без цього сталий і довгострокове розвиток просто неможливо. Одна з найголовніших причин виникнення екологічних та інших катастроф - злидні, яка стала в світі звичайним явищем.

4. Необхідно узгодити спосіб життя тих, хто володіє великими засобами (грошовими і матеріальними), з екологічними можливостями планети, зокрема щодо споживання енергії.

5. Розміри і темпи росту населення повинні бути узгоджені з мінливим продуктивним потенціалом глобальної екосистеми Землі.

Особливо підкреслюється динамічний характер сталого розвитку. Відзначається, що воно являє собою не незмінне стан гармонії, а швидше процес змін, в якому масштаби експлуатації ресурсів, напрямок капіталовкладень, орієнтація технічного розвитку та інституційні зміни узгоджуються з нинішніми та майбутніми потребами [7].

Традиційна економічна наука і концепція сталого розвитку

Сучасні екологічні проблеми, що змусили звернути на себе увагу і викликали до життя концепцію сталого розвитку, певною мірою породжені відставанням економічної думки. Ні класики економічної науки, починаючи з А. Сміта, ні наступні економічні школи, у тому числі марксистська. не надавали значення екологічним обмеженням в економічному розвитку. І лише в 70-і роки XX століття, коли в усьому світі різко загострилися екологічні проблеми, перед економічною наукою постало завдання осмислити сформовані тенденції еколого-економічного розвитку та розроблення принципово нових концепцій розвитку.

По суті концепція сталого розвитку стала якісно новим підходом до проблем, які раніше чи не помічалися, або не усвідомлювалися як важливі, або вважалися що не відносяться до сфери економічної науки. Домінуюча до цих пір в економіці парадигма базується на деяких припущеннях про світ, які, будучи дуже корисними для ефективного розподілу ресурсів у короткостроковому проміжку часу, менш точні і корисні в роботі з більш довгостроковими, широкими і складними проблемами сталого розвитку.

Р. Костанцо і К. Фольке виділяють три ієрархічно взаємопов'язані проблеми, з вирішенням яких пов'язане сталий розвиток. Вони зводяться до підтримки:

1) сталого масштабу економіки, який відповідав би її екологічній системі життєзабезпечення;

2) справедливого розподілу (distribution) ресурсів і можливостей не тільки в рамках нинішнього покоління людей, але також між нинішнім і майбутніми поколіннями, а також між людиною та іншими біологічними видами;

3) ефективного розподілу (allocation) ресурсів в часі, який би адекватно враховувало природний капітал.

Три точки зору, поєднані у концепції сталого розвитку

Зрозуміло, концепція сталого розвитку не могла б стати настільки поширеною, якби не було відповідних передумов як у надрах самої традиційної економічної науки, так і в суспільстві. Головною передумовою стали грандіозні зміни, що відбулися у світі в середині XX століття. Якщо перш за ареною економічного зростання були лише кілька країн Європи та Північної Америки, то тепер у засноване на єдиних принципах світове господарство виявився включеним практично весь світ.

Модель розвитку, що застосовувалася країнами, що розвиваються в 50-60-і роки, спираючись на досягнення економічної ефективності [7]. Вважалося, що тільки ефективність економічної системи здатна прокласти шлях до загального процвітання і покінчити з нерівністю як у межах окремо взятої країни, так і в світовому масштабі. Однак неодноразово вказувалося на надзвичайно низьку ефективність економічної системи промислово розвинених країн, засновану на непропорційно високих витратах природних ресурсів.

До початку 70-х років зростаюча кількість бідних верств населення в країнах, що розвиваються і відсутність переваг економічного розвитку призвели до зростання кількості спроб безпосередньо виправити ситуацію з розподілом доходів. Ставало ясним: єдине, що може виправити ситуацію, це конкретні дії, зроблені в широких масштабах і погоджені на світовому рівні. Парадигма розвитку перемістилася в бік врівноваженого зростання, що в явній формі враховував соціальні цілі (особливо завдання скорочення чисельності бідних верств населення) і надавав їм таке ж значення, як і економічної ефективності.

Третьою основним завданням розвитку став захист навколишнього середовища. До початку 80-х років було накопичено велику кількість інформації, що свідчить про те, що деградація навколишнього середовища є серйозною перешкодою для економічного розвитку [7]. Вказувалося на те, що зневага до екологічних проблем не можна виправдати необхідністю вирішувати інші, що здаються більш нагальними завдання.

Таким чином, концепція сталого розвитку з'явилася в результаті об'єднання трьох основних точок зору: економічної, соціальної та екологічної [7]. Відповідно до цього часто говорять про три цілях стійкого розвитку: екологічної цілісності, екоефектівності і екосправедлівості.

Економічне обгрунтування концепції сталого розвитку

З економічної точки зору концепція сталого розвитку грунтується на визначенні доходу, даному Дж. Хікс. «У практичному житті визначення рівня доходу має на меті вказати людям, скільки вони можуть споживати, не роблячи себе при цьому біднішими». Це цілком узгоджується з концепцією сталого розвитку, для якої найбільш плідним виявилося наступне із зроблених Хікс в порядку послідовних кроків уточнюючих визначення доходу: "…дохід індивіда - це те, що він може протягом тижня спожити і при цьому все-таки очікувати, що і до кінця тижня його положення буде таким же, яким було і на початку».

Дійсно, від розуміння того, що отриманий дохід сьогодні фактично не є доходом, якщо такий ж не може бути отриманий завтра, до усвідомлення безперспективність НЕ співвіднесеного з ресурсними можливостями економічного зростання залишалося зробити лише один крок. і цей крок був зроблений авторами концепції сталого розвитку. З визначення Хікса безпосередньо випливає ключове для концепції сталого розвитку значення економічно оптимального використання обмежених природних ресурсів.

Обмеженість ресурсів давно вже усвідомлюється як фундаментальний економічний факт. Проте висновок про фактичну небезкоштовно «дармових благ природи» було зроблено тільки в рамках концепції сталого розвитку. В даний час є велика кількість найрізноманітніших підходів до оцінки вартості природних ресурсів. Однак при вирішенні питання про взаімозамещаемості виробничого. природного і людського капіталу і особливо при вартісної оцінки природних ресурсів виникають проблеми інтерпретації [7].

Важливо підкреслити, що саме економічний підхід є стрижнем концепції сталого розвитку. У той же час концепція сталого розвитку дозволила по-новому поглянути на саме поняття «економічна ефективність». Більше того, з'ясувалося, що довгострокові економічні проекти, при здійсненні яких беруться до уваги природні закономірності, врешті-решт виявляються економічно ефективними, а що здійснюються без обліку довгострокових екологічних наслідків - збитковими.

Екологічна складова концепції сталого розвитку

З екологічної точки зору сталий розвиток має забезпечувати стабільність біологічних і фізичних систем. Особливе значення має життєздатність локальних екосистем, від яких залежить глобальна стабільність усієї біосфери в цілому. Більш того, поняття природних систем і ареалів проживання можна розуміти широко, включаючи в них створене людиною середу, таку, наприклад, як міста. Основна увага приділяється збереженню здібностей таких систем до змін, а не збереження їх у деякому «ідеальному» статичному стані. Деградація природних ресурсів, забруднення навколишнього середовища і втрата біологічного різноманіття скорочують здатність екологічних систем до самовідновлення [7].

Концепцію сталого розвитку слід відрізняти і від «екстремістських» еколого-економічних концепцій, зокрема від різних концепцій Екотопія-теорії всілякого обмеження економічного розвитку. Основні напрями концепції Екотопія - повернення до природи, біологічне і культурне розмаїття, прості технології, повна відмова від науково-технічного прогресу. Вибір такого типу економічного розвитку, безсумнівно, позначиться на зниженні життєвих стандартів суспільства, тому він представляється малореальним. У той же час сучасні західні стандарти якості життя та споживання просто неможливо поширити на все людство.

Збереження біосфери, таким чином, не може бути самоціллю сталого розвитку. Його мета - виживання людини як біологічного виду.

Здійснюване в гармонії з навколишнім середовищем розвиток може сприяти як задоволення цілого ряду насущних потреб людей, так і зміцненню власної основи розвитку. Давно помічено очевидний взаємозв'язок між продуманістю дій щодо навколишнього середовища та рівнем місцевого виробництва продовольства. Це говорить про принципову можливість практичної реалізації концепції сталого розвитку.

Проблеми реалізації сталого розвитку

Роботу над створенням концепції сталого розвитку не можна вважати завершеною. Певний відбиток накладає і те, що основним документ зі сталого розвитку був створений в результаті тривалого пошуку компромісів між людьми різних поглядів і переконань.

На сьогоднішній день не існує навіть загальновизнаного визначення сталого розвитку. Особливо часто підкреслюється складність практичного застосування концепції сталого розвитку [7]. Проте практичної реалізації концепції сталого розвитку у світі приділяється дедалі зростаючу увагу.

2.3 Концепція ноосферного розвитку

В.І. Вернадський не був ознайомлений із наступним розвитком ідей Тайяра де Шардена (його «феномен людини» з'явився після смерті російського вченого). Він знав лише ту ще мало розвинуту ідею ноосфери, яку висунули Леруа і Тайяр де Шарден наприкінці 20-х років XX століття. Сам Володимир Іванович так розглядав духовну послідовність виникнення вчення про ноосферу: біогеохімічний підхід до біосфери, який він запропонував паризькій аудиторії, запліднює думку французьких філософів, які роблять наступний крок, котрий він, у свою чергу, уже сприйняв сам, сприйняв і обміркував далі. «Я приймаю ідею Леруа про ноосферу. Він розвинув глибше мою біосферу», - стверджував Вернадський. Обґрунтувавши у своїй «Біогеохімії» загальну схему еволюції верхньої оболонки нашої планети, В.І. Вернадський неминуче прийшов одного разу до необхідності аналізу ролі Людини в цих глобальних процесах. У результаті народжується вчення, яке пізніше одержало назву вчення про ноосферу.

Зміст учення В.І. Вернадського полягає в тому, що поява на Землі людини започаткувала якісно новий етап в еволюції планети. Активність людини багаторазово прискорює всі еволюційні процеси, темпи яких швидко зростають з розвитком продуктивних сил, зростанням технічної озброєності цивілізації. Подальший неконтрольований, некерований розвиток людської діяльності таїть у собі небезпеки, які нам важко передбачити. Саме тому незабаром повинен наступити час, коли подальшу еволюцію планети, а отже, і людського суспільства, повинен буде спрямовувати Розум. Біосфера поступово перетворюватиметься на сферу Розуму. Визначальною ідеєю вчення В.І. Вернадського про ноосферу є обґрунтування єдності людства й біосфери.

Однією із ключових ідей, що лежать в основі теорії Вернадського про ноосферу, є Шея, що людина не є самодостатньою живою істотою, яка живе за своїми особливими законами: вона співіснує усередині природи і є частиною її. Вернадський як біогеохімік намагався довести, що ця єдність зумовлена насамперед функціональною відокремленістю людини від навколишнього середовища. Людство саме по собі є природним явищем й очевидно, що вплив біосфери відображається не тільки на середовищі життя, алей на ході думок людини.

Але не тільки природа впливає на людину, існує і зворотний зв'язок. Причому він не поверхневий, що відбивало 6 лише фізичний вплив людини на навколишнє середовище, він набагато глибший. Це доводить той факт, що останнім часом помітно активізувалися планетарні геологічні сили. У «Філософських думках натураліста» Вернадський писав:"…ми все більше та яскравіше бачимо в дії навколишні геологічні сили. Це збіглося, навряд чи випадково, із проникненням у наукову свідомість переконання про геологічне значення Homo sapiens, з виявленням нового стану біосфери - ноосфери - і є однією із форм її вираження. Це пов'язано, звичайно, насамперед з уточненням місця природної наукової праці й думки в межах біосфери, де жива речовина відіграє основну роль. Так, останнім часом різко змінюється ступінь впливу живих істот на навколишню природу. Завдяки цьому процес еволюції переноситься у сферу мінералів. Різко змінюються ґрунти, води й повітря. Тобто еволюція видів сама перетворилася на геологічний процес, тому що в процесі еволюції з'явилася нова геологічна сила. Вернадський писав: «Еволюція видів перетворюється на еволюцію біосфери».

Геологічною силою є, власне, зовсім не Homo sapiens, а його розум, наукова думка соціального людства, У «Філософських думках натураліста» Вернадський зауважив: «Ми саме переживаємо її яскраве входження в геологічну історію планети. В останні тисячоліття спостерігається інтенсивне зростання впливу однієї видової живої речовини - цивілізованого людства - на зміну біосфери. Під впливом наукової думки й людської праці біосфера переходить у новий стан - у ноосферу».

Перебудова навколишнього середовища завдяки науковій людській думці за допомогою організованої праці навряд чи є стихійним процесом. Корені цього процесу - у самій Природі і були закладені ще мільйони років тому в ході природного процесу еволюції. Заселяючи всі куточки планети, спираючись на державно організовану наукову думку і на її породження - техніку - людина створила в біосфері нову біогенну силу, що підтримує розмноження й подальше заселення різних частин біосфери. Разом із розширенням ареалу проживання людство починає перетворюватися на все більше згуртовану масу, тому що існуючі засоби зв'язку - засоби передавання думки - охоплюють усю земну кулю. При цьому людина вперше реально зрозуміла, що вона як житель планети може й повинна мислити й діяти в новому аспекті, не тільки в аспекті окремої особистості, родини або роду, держав або союзів, а в планетарному аспекті. Вона, як і все живе, може мислити й діяти в планетарному аспекті тільки у сфері життя - у біосфері, у певній земній оболонці, з якою вона нерозривно, закономірно пов'язана й піти з якої вона не може її існування є її функцією.

Вона несе її із собою всюди. І вона її неминуче, закономірно, невпинно змінює і з кожним днем соціальна, наукова й культурна єдність людства лише посилюється й збільшується. Схоже, що ми вперше опинилися в умовах єдиного геологічного історичного процесу, який охопив одночасно всю планету. Вернадський бачив неминучість утвердження ноосфери, яка була підготовлена як еволюцією біосфери, так і історичним розвитком людства.

Тому економіка та людство повинні розвиватись у гармонії природою. Еколого-економічна гармонія є запорукою суспільного процесу[8].

2.4 Концепція інноваційного економічного зростання

Інноваційний процес є процесом, який органічно поєднує науку, технології, техніку, економіку, підприємництво й управління з метою гарантованого досягнення нового результату, що має комерційний успіх. Він охоплює комплекс відносин від розробки ідей і технологій до виробництва, обміну і споживання кінцевого продукту. Зрозуміло, що інновації не є самодостатніми, тому очікуваний позитивний результат досягається лише за умови інституційної підтримки і реалізації їх у виробничому процесі через адекватні управлінсько-організаційні технології та певну комплементарну комбінацію ресурсів виробничо-економічних систем. Це зумовлено тим, що, на відміну від традиційної, інноваційна економіка характеризується складними і динамічними зв'язками між її елементами та учасниками інноваційного процесу від створення й удосконалення нових технологій та продуктів до масового впровадження їх у реальному секторі.

Дієвість інститутів оцінюється з точки зору швидкості донесення інформації про сигнали ринку, здатності допомагати економічним агентам автономно застосовувати інновації, мінімізувати трансакційні витрати. Історичний розвиток інноваційних систем у розвинених країнах свідчить, що на певному етапі значно підвищується ступінь впливу держави на інноваційну сферу, що сприяє прискоренню її зростання.

При розумінні всієї важливості системного підходу до реалізації інноваційної моделі розвитку економіки та з огляду на наведені обставини і методичні міркування, для розгляду в даній статті пропонується визначення й обґрунтування державної підтримки інноваційних процесів, здійснення інноваційної політики, покликаної створити необхідні умови для інноваційної діяльності, орієнтованої на розвиток інтелектуальної сфери та підвищення конкурентоспроможності виробництва.

В інноваційному процесі велике значення має інноваційна інфраструктура. Вона виконує роль елемента, який створює умови для плідної інноваційної діяльності шляхом надання різноманітних послуг: централізоване накопичення інформації щодо інноваційних продуктів, налагодження каналів одержання технологічної, маркетингової, комерційної і фінансової інформації, акумуляція фінансових ресурсів та їхнє використання на інноваційні потреби, формування баз даних спеціалістів, які працюють в інноваційному бізнесі, підготовка висококваліфікованого персоналу з досвідом комерціалізації інновацій тощо. Для цього необхідна велика кількість спеціалізованих організацій, насамперед венчурних та інноваційних компаній; інформаційних банків; фондів, які забезпечують зв'язок дрібного та середнього бізнесу з великими виробниками, і повноцінний розвиток усіх форм підприємництва, а також набуття майнових прав інтелектуальної власності, формування культурних традицій у сфері інновацій. Підприємства-організатори інноваційної інфраструктури перебирають на себе частину функцій інноваційного підприємства і таким чином вивільняють час і зусилля для здійснення основної діяльності щодо створення і впровадження нововведень [9].

Економічний розвиток залежить від ефективної дії багатьох чинників, найважливішими серед яких є науково-технічна діяльність, накопичення наукових результатів і масове застосування нововведень. До першочергових завдань формування ефективно функціонуючої інноваційної моделі економічного розвитку також належать:

- розробка і законодавче ухвалення засад та стратегічних орієнтирів розбудови в Україні економіки знань і суспільства знань, формування й забезпечення реалізації державної програми підвищення інноваційної культури суспільства;

- створення й удосконалення законодавчої та нормативно-правової бази регулювання діяльності в інноваційній сфері і формування сприятливого для інновацій бізнес-середовища;

- удосконалення системи органів управління інноваційним розвитком, створення ефективних механізмів реалізації пріоритетних напрямів інноваційної діяльності із застосуванням програмно-цільових методів, концентрації на цих напрямах наукового потенціалу, фінансових та інформаційних ресурсів; індикативного планування соціально-економічного та науково-технологічного розвитку на інноваційній основі;

- формування ефективної інноваційної інфраструктури впровадження інновацій, створення за участі держави венчурного інноваційного фонду і системи регіональних венчурних фондів, удосконалення механізмів комерціалізації та трансферу технологій;

- вивчення світових тенденцій науково-технологічного та інноваційного розвитку, аналіз реальних можливостей потенціалу України, формування пріоритетів і перспективних напрямів практичних дій.

Таким чином, ефективне функціонування інноваційної моделі економічного розвитку ґрунтується на відповідному інституційному забезпеченні, передбачає виважену державну інноваційну політику, поєднану з визначеними напрямами активізації інноваційної діяльності, дозволяє досягти поставлених цілей інноваційного розвитку і зайняти вищі позиції у світовому постіндустріальному економічному просторі [10].

3. Екстенсивні та інтенсивні фактори економічного зростання суспільства

Політико-економічний аналіз змісту рушійних сил економічного зростання (прогресу) передбачає врахування не лише дії базисних економічних категорій, але й функціонування надбудови держави, політичних, ідеологічних, правових, культурно-духовних та інших відносин і відповідних інституцій. Таким чином, економічне зростання виступає завжди як результат дії економічних і неекономічних факторів.

Аналізуючи рушійні сили економічного розвитку, потрібно враховувати вплив таких факторів, як стан суспільної свідомості та рівень розуміння народними масами об'єктивних проблем і напрямів економічної динаміки, культура праці та спілкування, панівні морально-етичні, релігійні настанови, а також національні традиції.

У цілому дієвий вплив політичних, правових, моральних, духовно-культурних та інших факторів на економічний прогрес знаходить своє вираження в тому, що вони детермінують розкриття можливостей і рушійних сил, які закладені в тій чи іншій економічній системі.

Нагромадження та його норма. Визначальну роль в обумовленості (детермінації) як типів, так і темпів економічного зростання відіграє процес нагромадження капіталу, у ході якого відбуваються суттєві зміни в структурі капіталу, пов'язані з науково-технічним прогресом.

Норма нагромадження (виражена у процентах) характеризує відношення частки чистого доходу (прибутку), яку господарюючий суб'єкт (підприємець, фермер, держава) спрямовує на розвиток виробництва або будь-якої власної справи, до загальної суми отриманого ним прибутку (доходу).

На макроекономічному рівні норма нагромадження - це відношення фонду чистого нагромадження (тобто інвестицій, що йдуть на розширення виробництва) до загального обсягу національного доходу, створеного за відповідний період.

Вплив НТР на економічний розвиток. До основних факторів економічного зростання, як відомо, належать: капітал, земля (у тому числі природні ресурси), праця (функція трудових ресурсів), а також підприємницькі здібності. Усі вони різною мірою впливають на створення ВНП, і кожний з них становить сукупність факторів «органічно взаємозв'язаних». До капіталу в узагальненому вигляді можна віднести і НТР, вплив якої на темпи, характер економічного зростання постійно посилюється. Дані фактори матеріалізуються як у кількісних, так і в якісних параметрах, ще їх називають факторами пропонування. Кожний з них постійно змінюється залежно від інших, а також від характеру соціально-економічного розвитку суспільства.

Головною особливістю сучасного етапу НТР є зрощування нових індустріальних технологій з мікроелектронікою та комп'ютерною технікою. Усе це різко підвищує ефективність виробництва, а також зумовлює його урізноманітнення та динамічне пристосування до запитів споживачів.

Нова якість економічного розвитку тісно пов'язана зі зміною його напряму, що знаходить своє виявлення у посиленні соціальної спрямованості економічного зростання. Особливо це виявляється в зростанні ролі людини у виробничому процесі, що є першою характерною рисою нової якості економічного розвитку.

Другою ознакою цього процесу є докорінна зміна його джерел і факторів, що безпосередньо пов'язано з інтенсивними трудо-, матеріало- та фондозберігаючими факторами.

Чинники такого небувалого падіння обсягу виробництва в Україні можна поділити на дві групи:

1. ті, що склалися внаслідок перебування України у складі Радянського Союзу;

2. ті, що виникли вже після проголошення незалежності, або, інакше кажучи, суб'єктивні прорахунки

а) Україна, порівняно з іншими пострадянськими країнами, зробила перші незалежні кроки чи не за найнесприятливіших умов: дві світові війни, роки голодоморів забрали життя понад 20 мільйонів українців.

Вагомою причиною нинішнього стану економіки України стало багаторічне втілення в життя догми про випереджувальне зростання виробництва засобів виробництва порівняно з виробництвом предметів споживання. Внаслідок такої політики Україна успадкувала ' від СРСР украй нераціональну структуру промисловості, три чверті виробництва якої становила продукція важкої промисловості і лише чверть - продукція, призначена для задоволення потреб споживачів.

Ще однією причиною безпрецедентного спаду виробництва в Україні є незавершеність виробничого циклу в національній економіці. Ступінь її інтегрованості в колишній радянський господарський комплекс був набагато вищий, ніж економік держав Центральної й Східної Європи в економічний простір РЕВ. Однією з суттєвих причин падіння обсягів виробництва в Україні є успадкований від імперії чималий військово-промисловий комплекс, який поки що не вдається перепрофілювати на виробництво цивільної продукції.

На стані української економіки вкрай негативно позначається катастрофічна екологічна ситуація. Внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС радіонуклідного забруднення зазнали понад 12 млн. гектарів земель. Це забруднення доповнюється промисловим, зокрема, в Донбасі та Придніпров'ї останнє у 20-30 разів перевищує допустимі норми.

б) Падіння обсягів виробництва зумовлене також чинниками, що почали діяти вже в роки незалежності. Йдеться передовсім про суб'єктивні прорахунки. При цьому важливо зазначити, що сам курс на демонтаж командно-адміністративної системи й розбудову сучасної, заснованої на ринкових засадах відкритої національної економіки у стратегічному плані є правильним. Спрямований на утвердження державності України, створення економічних передумов реальної демократизації суспільства, вихід на вищий ступінь техніко-економічного розвитку, забезпечення якісно нових параметрів життя народу, цей курс не має альтернативи. Тому причини неадекватності економічної політики конкретним умовам українського сьогодення лежать передовсім у площині визначення шляхів та конкретних механізмів здійснення зазначеного курсу.

У процесі ринкової трансформації економіки України недостатньо враховувалася ціла низка властивих їй специфічних передумов, до яких передовсім належать:

- відсутність на нас здобуття незалежності цілісної системи державних інституцій, необхідних для здійснення широкого комплексу заходів ринкової трансформації економіки;

- особливості функціональної структури економіки: висока концентрація базових галузей виробництва та галузей ВПК, що протягом тривалого часу були зорієнтовані на обслуговування потреб не лише економіки Радянського Союзу загалом, а й економіки країн РЕВ, і за самою своєю природою не могли швидко ввійти в режим ринкового самоврядування;

- підпорядкованість більшості великих підприємств загальносоюзним міністерствам і відомствам та фінансування їх з єдиного центру.

В економічній політиці не враховувалася необхідність таких заходів:

- використання на початковому етапі суто еволюційного шляху ринкової трансформації за одночасного здійснення широкого комплексу організаційних заходів, які б утверджували сильну виконавчу владу, та ефективних важелів державного регулювання економічних процесів;

- створення ефективного механізму входження сільського господарства в систему ринкових відносин і на цій основі - докорінне реформування цієї галузі;

- послідовного здійснення політики економічної лібералізації, приватизації та демонополізації.

Непослідовність у проведенні економічних реформ призвела до того, що перехід від адміністративно-командної системи до ринкової супроводжується зростанням тіньової економіки. Адже тіньова економіка найбільше процвітає там, де реформи проходять мляво, а високі податки практично внеможливлюють розвиток нових приватних структур. Наявність гігантського тіньового сектора спотворює усі національні рахунки, не дає змоги державним органам точно визначити потреби економіки в різних ресурсах, давати обгрунтовані економічні прогнози. Водночас створюються сприятливі умови для корупції, хабарництва, криміналізації економіки.

Згадані чинники викликали те, що нині обсяг національного виробництва становить трохи більше як третину від рівня 1990 р. Щоправда, нарешті вдалося зупинити падіння виробництва.

Особлива роль у відновленні економічного зростання належить земельній реформі, яка покликана підтримувати на селі найефективніші форми власності та господарювання.

Нині особливо важливою умовою переходу до економічного зростання є створення привабливого інвестиційного середовища для вітчизняних та іноземних інвесторів. Україна має великі можливості для активної діяльності інвесторів - значний споживчий ринок, вигідне геополітичне розташування, багаті природні ресурси, кваліфіковану й водночас дешеву робочу силу, потужну наукову базу. Однак макроекономічне середовище дуже несприятливе для інвестицій - високі реальні процентні ставки, високі податкові ставки, суперечливе і невідповідне сучасним реаліям господарське законодавство, тінізація економіки та ін. Все це породжує песимістичні прогнози в інвесторів. У сфері зовнішньоекономічних зв'язків головним завданням є поступове входження України у світовий економічний простір. Для цього слід створити стабільну і сприятливу правову основу для залучення іноземних інвестицій і повернення українського капіталу у твердій валюті в Україну. Водночас необхідний захист молодого національного виробника від конкуренції іноземних фірм.

Суттєвим чинником стабілізації економіки України має стати активізація малого і середнього бізнесу. Світовий досвід показує, що саме малі підприємства можуть розв'язати такі завдання, як структурна перебудова економіки, насичення ринку найрізноманітніший ми товарами і послугами, створення додаткових робочих місць. Малий бізнес послаблює монополізм і забезпечує конкуренцію. Однак поки що він іще не став в Україні реальною базою для становлення ринкової економіки.

Розвиток економіки - основа реальних позитивних зрушень в соціальній сфері [11]

Показники економічного зростання

У світовій практиці економічне зростання визначається і вимірюється двома способами: річними темпами зростання у відсотках реального внутрішнього валового продукту за певний період часу та річними темпами зростання внутрішнього валового продукту на душу населення у відсотках.

Основним показником економічного розвитку країни є ВВП на душу населення. За цим показником усі країни поділяються на розвинуті (з ВВП понад 12 тис. дол. на рік) та країни, що розвиваються.

Про рівень економічного розвитку країни свідчать показники виробництва і споживання ключових (базових) видів продукції на душу населення - енергоспоживання, автомобілі, мінеральні добрива, папір, зерно, м?ясо, молоко, цукор тощо.

Показники ефективності економіки найбільшою мірою характеризують рівень економічного розвитку, оскільки характеризують результативність використання основних факторів виробництва - енерго-, матеріаломісткість виробництва, фондовіддачу, фондомісткість, продуктивність праці тощо.

Національний дохід на душу населення - узагальнений показник економічного розвитку країни та ефективності національної економіки.

До показників рівня та якості життя населення відносять: середню тривалість життя, рівень освіти, тривалість робочого дня, забезпеченість житлом, лікарями, вчителями на 1000 осіб, величину денного бюджету особи тощо.

Про рівень економічного розвитку країни судять на підставі галузевої структури економіки. Висока частка обробних галузей є ознакою високого рівня економіки.

Для порівняння ефективності національних економік Міжнародний валютний фонд розробив показники порівняльної конкурентоспроможності. Для їх обчислення порівнюють ціни і витрати виробництва в обробній промисловості з відповідними середньозваженими показниками розвинутих країн.

Отже, економічне зростання є результатом поєднання факторів розвитку, з допомогою моделювання яких можна прогнозувати економічний розвиток.

Для сучасної економіки України характерним є зменшення масштабів виробництва. Застосування моделі Р. Солоу до цієї ситуації дає змогу зробити певні прогнози щодо перспектив економічного зростання.

В політиці економічного зростання в Україні виділено два етапи її здійснення. На першому етапі передбачено: у 2000 р. - 2% приросту ВВП, у 2001 - 4%, а у 2002-2004 рр. - вийти на 6,5% середньорічного приросту.

Однак особливо складними виступають завдання на другому етапі - переході до сталих і досить високих за нинішніми мірками темпів економічного зростання. Економічні розрахунки показують, що тільки для повернення до рівня ВВП 1990 p. потрібно 9-10 років при 10% темпах приросту щорічно; при 8% - 12 років; при 6% - 16 років; при 4% - 22 роки. Між тим, навіть 6,0-6,5% економічне зростання є проблематичним, оскільки не забезпечене певними ресурсами і передумовами.

Збільшення чисельності населення не зможе в найближчі роки виконати роль джерела зростання, оскільки Україна переживає демографічну кризу, яка виявляється в зменшенні народжуваності та збільшенні частки людей непрацездатного віку.

Висновки

З усього, що написано в моїй роботі, можна зробити наступні висновки:

1. Економічний зростання можна визначити як зростання реального ВНП або зростання реального ВНП на душу населення. Він забезпечує приріст виробництва, використовуваний для рішення внутрішніх і міжнародних соціально-економічних проблем.

2. Економічний зростання визначається такими факторами пропозиції, як природні ресурси, трудові ресурси, капітал, технологія. Два інших фактори - достатній рівень сукупних витрат і ефективність розподілу ресурсів - істотні для реалізації здібностей економіки до зростання.

3. При екстенсивному типі економічного зростання багато працівників не є висококваліфікованими. Екстенсивний шлях розвитку носить застійний характер, фактично немає технологічного прогресу, зношуються виробничі основні фонди.

4. Інтенсивний тип економічного зростання є більш складним. Головна відмінність цього типу економічного зростання від екстенсивного в тім, що підвищення ефективності виробничих факторів здійснюється на базі технічного прогресу.

5. Держава може відігравати значну роль в економічному зростання при правильній податковій політиці і політику інвестування.

6. Нині в розвинутих країнах переважає інтенсивний шлях економічного розвитку. В Україні після тривалого спаду виробництва необхідно підготувати матеріальну базу для інтенсивного економічного зростання і підвищення його показників.

Список джерел

економічний зростання екстенсивний суспільство

1. Попович З. Економічне зростання і перспективи інноваційного розвитку // Економіка України. -2004. - №12. - С. 41-48

2. Понеділко В. Критерій інтенсивного економічного зростання // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. -2004. - №2. - С. 188-195

3. Небава М.І. Теорія макроекономіки. Навчальний посібник - Київ: Видавничий Дім «Слово», 2003. - 536 с. - С. 338-345

4. Економічна теорія: Політекономія: Підручник \За ред. В.Д. Базилевича. - 7-ме вид., стер. - К.:Знання-Прес, 2008. - 719 с.

5. Медоуз Д. Х, Медоуз Д. Л, Рэндерс Й., Беренс В.В. Пределы роста. - М.: Изд-во МГУ, 1991. - 207 с.

6. www.baikal-centre.ru/books/element.php Наше общее будущее: Доклад Международной комиссии по окружающей среде и развитию. - М.: Прогресс, 1989. - 376 с.

7. www.dissercat.com/content/ustoichivost-razvitiya-economicheskih-sistem-i-kriterii-bezopasnosti Мунасінгхе М., Круз В. Економічна політика та навколишнє середовище. Вип. 10. Вашингтон, округ Колумбія, 1995. На правах рукопису.

8. Карпов Я.С. Концепції сучасного природознавства. - К., ЦНЛ, 2004. - 496 с.

9. Розсоха В.В. Інноваційна парадигма управлінської діяльності // Агроінком - 2005. - №8. - С 59 - 61.

10. Ноговіцин О., Луговський В., Волошин Н., Шкворецъ Ю., Онисъко Є. Інтелектуальна власність - 2005. - №10. - С 4 - 10

11. Бєляєв О.О., Бебело А.С. Політична економія: Навч. посібник. - К.: КНЕУ, 2001. - 328.

Размещено на Allbest.ru

...