Соціальна політика та її вплив на доходи і рівень життя населення

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ВАДИМА ГЕТЬМАНА»

Аналітичний огляд наукових публікацій на тему:

«Соціальна політика та її вплив на доходи і рівень життя населення»

Виконала: Студентка 3 курсу, ФЕФ

(спец.6508) група №10 Мураховська Аліна

Перевірив: Костенко М.А.

КИЇВ 2012

Зміст

людський потенціал соціальний політика

Вступ

1. Вплив соціальної політики держави на рівень життя населення

2. Рівень та якість життя населення України як показник дієвості соціальної державної політики

3. Соціальна політика та якість життя населення

4. Програмування соціально-економічного розвитку як інструмент державного регулювання якості життя населення

5. Соціальна політика у формуванні антикризових напрямів підвищення людського потенціалу України

Висновки

Вступ

В умовах трансформації економіки України до ринкової, гостро постала проблема соціального захисту населення. Створення ринкової економіки супроводжується стрімким розшаруванням суспільства за матеріальним, соціальним статусами. Перед державою постала проблема забезпечення і підтримки малозабезпечених прошарків населення.

Соціальна політика держави викликає підвищений інтерес у суспільства, перебуваючи в епіцентрі парламентських дискусій. Це є цілком виправданим, адже труднощі формування і реалізації соціальної політики, її недоліки приховують реальну небезпеку для стабільності соціальних відносин, загрозу граничної майнової поляризації громадян, поширення бідності. Соціальна політика є визначальним напрямом внутрішньої політики держави. Соціальна політика -- це складова загальної політики, втілена в соціальні програми та різноманітні заходи, спрямовані на задоволення потреб та інтересів людей і суспільства.

Актуальність даної теми в тому, що однією з функцій держави є недопущення зростання соціальної напруги з приводу майнової нерівності, передбачення й фінансування негативних проявів ринку для громадян (безробіття, втрата працездатності), створення ефективної пенсійної системи.

Об'єктом дослідження є соціальна політика держави та її вплив на доходи і рівень життя населення.

Метою роботи є дослідження сучасної структури соціальної політики України, аналіз її стану, характеристика сучасних процесів, що протікають в соціальній сфері.

1. Вплив соціальної політики держави на рівень життя населення

В даній статті автори в основному розглядають залежність рівня життя населення від соціальної політики держави. На їхню думку життєвий рівень населення залежить, з одного боку, від способу виробництва, який характеризується відносинами власності, рівнем розвитку матеріальної бази суспільства, сфери послуг та суспільною продуктивністю праці, а з іншого - від способу життя, що визначається загальними проявами життєдіяльності людини, а саме величиною потреб у різних життєвих благах та можливістю їхнього задоволення, виходячи з пропозиції товарів та послуг на ринку та реальних доходів населення. І підсумовуючи свої погляди автори стверджують, що на рівень життя населення впливає низка економічних, соціальних, політичних, культурних, інноваційних, екологічних та інших чинників.

Рівень життя населення, на думку авторів, містить три ключові аспекти: добробут населення, рівень людського розвитку та нагромадження людського капіталу. Сукупні доходи суспільства загалом і кожного із його членів окремо оцінюються як показники економічного добробуту. Індикаторами добробуту населення є: рівень доходів на душу населення, абсолютний або відносний рівень бідності, норматив споживання, забезпечення домашніх господарств матеріально-технічними ресурсами, рівень диференціації населення за доходами та споживанням, прожитковий мінімум та середня заробітна плата.

Провівши певні дослідження, автори відмічають, що в Україні співвідношення мінімальної заробітної плати до прожиткового мінімуму в середньому на одну особу у січні 2009 р. становило 0,9: 1, тоді як у Польщі, Латвії та Естонії - 1,5:1. Проте, незважаючи на позитивну динаміку зростання доходів населення, значна його частина перебуває поза межею бідності. Це питання є актуальним нині для України, тому що стосується близько 13 млн осіб, оскільки рівень бідності у 2008 р. сягає 28 %.

Далі автори досліджуються рівень забеспеченості українців житлом. Так, у 2008 р. 7033 сім'ї в Україні, що становить, мали житлову площу у розрахунку на 1 особу нижче санітарної норми (13,65 м2). Це свідчить про те, що значна частина населення не в змозі нині придбати житло.

Автори називають такі основні причини низького рівня населення:

- відсутність оплачуваної роботи для частини працездатного населення;

- низька оплата праці працюючим громадянам;

- існування певних диспропорцій у заробітній платі;

- важкі умови праці, тобто неефективна соціальна політика.

Автори стверджують і я з ними абсолютно погоджуюсь в тому, що показники рівня та якості життя населення України підтверджують, що заходи, яких держава вживає для поліпшення життя (підвищення мінімальної заробітної плати, прожиткового мінімуму, тощо), є недостатніми. Українська держава в умовах відсутності достатніх фінансових коштів повинна створити такі умови, щоб працездатні громадяни отримали гідний захист.

І як висновок автори вважають, що нині важливою для України є виважена соціальна політика, спрямована на регулювання соціальних відносин, соціальний розвиток та забезпечення соціальної перспективи. Автори вважають, що пріоритетами напрямами такої соціальної політики мають бути: створення умов для забезпечення достатнього рівня життя населення, розвитку трудового потенціалу, недопущення надмірної диференціації населення за рівнем доходів, надання адресної підтримки незахищеним верствам населення, всебічного розвитку освіти, культури, науки, поліпшення охорони здоров'я населення та інші.

Проаналізувавши дану статтю хочу підвести власні підсумки. Модель соціальної політики Української держави має представляти собою симбіоз лібералізму та соціальної орієнтації. Перший дає можливість в умовах відсутності достатніх фінансових коштів у держави створити умови для самореалізації і самозабезпечення економічних суб'єктів. Друга складова передбачає формування раціональної системи соціального захисту населення.

2. Рівень та якість життя населення України як показник дієвості соціальної державної політики

В якості вступу, авторка даної статті зазначає, що для України в сучасних умовах розвитку потрібні значні зміни у сфері соціального захисту населення, тому що соціальний захист є основним завданням соціальної політики держави і ставить за мету забезпечення добробуту та прав і гарантій людини у сфері рівня і якості життя. Адже сьогодні в Україні поглиблюється соціальне розшарування, яке призводить до розбалансування можливостей задоволення основних соціальних потреб населення. Досі продовжують залишатися низькими рівень та якість життя. Система соціального захисту та соціальної політики в країні цілком ще не задовольняє життєві потреби населення. Проблеми у сфері соціального захисту населення ще залишаються і вирішення їх відкладається на невизначений термін. На сьогодні основною проблемою в Україні є і залишається проблема подолання бідності, тому що більша частина працюючого населення країни є дуже низький рівень доходів, який є найважливішим показником добробуту.

Авторка починає свою статтю з тих слів, що “рівень життя” є складною та системною соціально-економічною категорією, яка відображає сукупність відносин та умов, що визначають життєдіяльність та розвиток людей. Я з цим не можу не погодитись, адже рівень та якість життя характеризує досягнутий на певний проміжок часу в суспільстві ступінь задоволення різноманітних потреб населення, що є предметом соціального захисту - необхідного елемента функціонування будь-якої розвиненої держави. Гідний рівень якості життя всіх категорій населення потребує запровадження та дотримання високих соціальних стандартів, що є однією з основних функцій соціального захисту населення.

Відомо, що рівень та якість життя населення є показником результативності соціальної політики держави. Проте соціальна політика України базується переважно на категорійних принципах надання допомоги (без перевірки доходів). Обсяги допомоги, які надаються на виключно адресних засадах (з перевіркою доходів одержувачів) становлять менш ніж 1% від загальних видатків на соціальний захист. Цей показник є надто малим порівняно з країнами ЄС, де він становить 12-15%. Вищезазначені факти на думку автора лише сприяють тому, що нині Україна опинилася за межами економічного та соціального прогресу. Відсутня збалансованість між економічним зростанням та соціальними видатками і неспроможність національної економіки повністю забезпечити всі зобов'язання держави, що дуже перешкоджає ефективному соціальному розвитку.

Авторка вважає важливим той факт, що розміри різноманітних видів допомоги в Україні є невисокими, у більшості випадків вони не сягають розміру прожиткового мінімуму, а сім'я, яка належить до найбіднішого населення, одержує менше допомоги, ніж середньостатистична сім'я. Останні дані підтверджують той факт, що Україна перебуває серед країн з високим рівнем бідності.

Також авторка закликає читачів звернути увагу на те, що на сьогодні в Україні висока питома вага пенсійних виплат у державних видатках та у ВВП, що обумовлено високим рівнем демографічного старіння населення, низьким віком виходу працівників на пенсію та можливістю дострокового набуття пенсійного права. Як показує світова практика, вирішенням аналогічної проблеми є перехід на умови індивідуалізації пенсійних рахунків, зменшення пільгових умов призначення пенсій, підвищення пенсійного віку відповідно до демографічної ситуації, стимулювання подовження періоду трудової активності.

Але одним з найважливіших, на думку автора, залишається питання оплати праці, що є основним показником забезпечення матеріального добробуту працездатного населення України. Так і є, адже невиважена політика у сферах ціноутворення і заробітної плати призводить до подальшого зниження рівня життя українського населення, знецінення мотивації трудової діяльності, підсилює соціальну напруженість і стихійні тенденції в розвитку суспільства. Рівень соціальної захищеності українського населення є низьким порівняно зі стандартами розвинутих країн не стільки через слабку соціальну спрямованість державних витрат, скільки через низький рівень оплати праці.

Авторка визнає найважливішим пріоритетом соціальної політики саме підвищення рівня життя всіх верств населення. З цією метою держава робить послідовні кроки стосовно забезпечення зростання доходів громадян. З метою забезпечення нормального рівня життя держава визначає розмір прожиткового мінімуму.

Аналіз показників прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної дозволяє автору стверджувати про те, що система соціального захисту та соціального забезпечення в Україні не відповідає європейським стандартам. Соціальні потреби найбільш соціально незахищених категорій населення в Україні задовольняються недостатньою мірою: високий рівень бідності, особливо у сім'ях із дітьми та сім'ях з інвалідами або непрацюючими особами працездатного віку, свідчить про недостатню ефективність механізмів соціальної підтримки з боку держави найбільш соціально незахищених категорій населення.

Підбиваючи підсумки своєї роботи авторка наголошує, що найважливішим напрямом соціально-економічної політики уряду та держави повинно бути досягнення стійкої позитивної динаміки добробуту населення на основі збільшення платоспроможного попиту, зокрема підвищення заробітної плати працюючого населення. Необхідною постає розробка системи соціальних стандартів, яка б дійсно забезпечувала гідний рівень життя населення та відповідала європейським стандартам, при цьому її запровадження має передбачати поступові етапи досягнення цих стандартів протягом кількох років окремо для кожної категорії населення. Також необхідно встановити реальний прожитковий мінімум, удосконалити методику його визначення, яка має узгоджуватися із соціально-економічними умовами, що змінюються в країні, а також з необхідністю переходу до міжнародних стандартів в умовах зростаючої глобалізації.

3. Соціальна політика та якість життя населення

В статті автори проводять дослідження соціальної політики держави, і доводять необхідність підвищення якості життя людей як основного фактора розвитку людського потенціалу.

В якості вступу автори зазначають, що в умовах перехідної української економіки вирішальне значення має реформація продуктивних сил країни і досягнення на її основі того рівня продуктивності суспільної праці, який забезпечить перетворення України в сучасну, високорозвинуту державу.

Людина як головний фактор виробництва є носієм виробничих і суспільних відносин. Продуктивні сили і виробничі відносини постійно змінюються, розвиваються. Відповідно змінюються незмірно зростають місце і роль людини в процесі виробництва, особливо в умовах сучасного науково-технічного прогресу. З одного боку, відбувається звільнення людини від виконання певних функцій безпосередньо у самому виробництві за рахунок його механізації та автоматизації, а з іншого підвищується значення й професійної підготовки, здатності забезпечити функціонування складного технічного устаткування.

На мою думку дана стаття я абсолютно сухою, майже весь час автори стверджують, що людина є головним елементом продуктивних сил і суб'єктом виробничих відносин. Щоб полегшити свою працю і підвищити її продуктивність, людина створює нові засоби виробництва, вдосконалює організацію праці, а отже, і виробничі відносини. В свою чергу, виробничі

відносини активно впливають на діяльність людини, на її розвиток, породжують у неї зацікавленість у вдосконаленні та ефективному використанні засобів виробництва. Все це усвідомлює кожна людина не говорячи вже про економіста. Але автори подовжують в такому ж стилі міркувати над тим, що відповідно до змін у техніці та технології виробництва повинна вдосконалюватися система підготовки кадрів, розгортатися їх підготовка за новими науково технічними напрямами, крім того, відбуватися якісні зміни у галузі народної освіти та культури.

Автори зазначають, що системотворчий характер соціальної політики обумовлюється тим, що соціальна політика виступає елементом життєздатності суспільства; його стабілізації та розвитку, а також консолідації суспільства. Модель соціальної політики української держави має представляти собою симбіоз лібералізму та соціальної орієнтації. Перший дає можливість в умовах відсутності достатніх фінансових коштів у держави створити умови для самореалізації і самозабезпечення економічних суб'єктів. Друга складова передбачає формування раціональної системи соціального захисту населення. В умовах соціально-ринкової трансформації держава має виступити соціальним амортизатором перетворень і одночасно проводити активну соціальну політику на нових, адекватних ринковим вимогам засадах. Соціальні амортизатори перетворень у державі це механізми соціального захисту.

Що мені дійсно сподобалось, так це методи впливу держави на розвиток соціальної сфери. Автори виділяють наступні: правове забезпечення соціального захисту населення, прийняття відповідних законодавчих та нормативних актів; прямі державні витрати із бюджетів різних рівнів на фінансування соціальної сфери(розвиток освіти, науки, медичне обслуговування тощо); соціальні трансферти у вигляді різного роду соціальних субсидій; впровадження ефективної прогресивної системи оподаткування індивідуальних грошових доходів населення; прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці; створення мережі центрів служб зайнятості й бірж праці; встановлення соціальних і екологічних нормативів і стандартів, контроль за їх дотриманням; державні програми з вирішення конкретних соціальних проблем (боротьба з бідністю, освітні, медичні, екологічні та інші); державний вплив на ціни та цінотворення; обов'язкове соціальне страхування в різних формах, пенсійне забезпечення; розвиток державного сектору економіки та виробництво суспільних товарів і послуг; підготовка та перепідготовка кадрів; організація оплачуваних громадських робіт; соціальне партнерство.

На думку авторів, ринкова трансформація економіки України неможлива без створення надійної соціальної бази її здійснення. Соціальна база ринкового реформування соціальні верстви і групи, зацікавлені в проведенні реформ, які сприяють їхній реалізації шляхом трудової і політичної активності. У широкому розумінні опорою реформування є середній клас. Його ключовими характеристиками є: особиста свобода, самостійна економічна діяльність, наявність власності, рівень доходів, професія, спосіб і якість життя, роль у суспільстві.

Нині відбувається глибокий якісний переворот у розвитку продуктивних сил, йде процес докорінної зміни становища людини у виробництві, вивільнення її праці з-під гніту машин, створення “нефабричних” виробництв, технологічних ліній, які самоорганізуються і працюють без відходів, зменшують шкідливість виробництва. Звичайно, сучасне соціальне організоване ринкове господарство ще не позбулося своїх внутрішніх суперечностей. Проте досягнутий ним високий рівень продуктивності праці дає змогу не лише значно збільшити додатковий продукт, а й водночас розширити необхідний, що приводить до значного підвищення рівня заробітної плати і доповнення її вагомими суспільними фондами споживання.

І підбиваючи підсумки, автори стверджують, для того щоб підвищити рівень соціальної політики України, необхідно сформувати модель соціальної політики держави, яка має представляти собою симбіоз лібералізму та соціальної орієнтації. Перший дає можливість в умовах відсутності достатніх фінансових коштів у держави створити умови для самореалізації і самозабезпечення економічних суб'єктів. Друга складова передбачає формування раціональної системи соціального захисту населення. В умовах соціально-ринкової трансформації держава має виступити соціальним амортизатором перетворень і одночасно проводити активну соціальну політику на нових, адекватних ринковим вимогам засадах.

4. Програмування соціально-економічного розвитку як інструмент державного регулювання якості життя населення

Автор із самого початку стверджує, що використання категорії “якість життя” має важливе значення в сучасних умовах, що виявляється у процесі оцінювання рівня та якості життя населення та розробки напрямів державної політики. З іншого боку, якість життя населення відіграє важливу роль у процесі реалізації державної політики, виступаючи ціллю останньої та критерієм, який дозволяє оцінити ефективність реалізації такої політики. Тому, на думку автора, логічно постає питання про вибір інструментів державного регулювання для найбільш ефективного впливу на якість життя. Серед сучасних інструментів державного регулювання саме програми соціально-економічного розвитку та державні цільові програми дозволяють забезпечити комплексний вплив на якість життя.

На думку автора, використання програмування соціально-економічного розвитку спрямоване на усунення проблем стихійного розвитку та тих проблем, вирішення яких з допомогою ринкових механізмів є неможливим або не відповідатиме пріоритетам державної політики. Він стверджує, що програмування соціально-економічного розвитку держави реалізується через процес розробки і реалізації програм економічного і соціального розвитку та державних цільових програм. Особливістю їх є спрямованість на коректування процесу економічних перетворень; спрямування через державні програми діяльність суб'єктів господарювання і управління; структурне регулювання, яке є основою державних програм; системність і комплексність застосування державних програм.

Також автор зазначає, що основною метою застосування програмування, згідно із законодавством, є підтримка економічної рівноваги, вплив на якісне перетворення та стимулювання розвитку економіки в прийнятному для держави варіанті її розвитку.

Застосування програм економічного і соціального розвитку орієнтоване на вирішення проблем якості життя у таких сферах, як: доходи населення, зайнятість населення, соціальний захист, охорона здоров'я, освіта населення.

Проведений автором аналіз програм економічного і соціального розвитку у період 2003-2010 дозволив визначити такі завдання щодо державного впливу на якість життя: у сфері доходів: забезпечення зростання реальних доходів населення, збільшення частки оплати праці у ВВП, зростання частки заробітної плати в структурі доходів населення, поступове наближення державних мінімальних соціальних гарантій до прожиткового мінімуму; у сфері зайнятості: розширення сфери прикладання праці; забезпечення ефективного регулювання професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації; сфері соціального захисту: удосконалення правової бази з питань соціальних послуг, розроблення проектів державних соціальних стандартів якості соціальних послуг, забезпечення державної підтримки соціально незахищених категорій населення; у сфері охорони здоров'я: розширення доступності та збільшення обсягів спеціалізованої медичної допомоги, реформування системи охорони здоров'я в першу чергу первинної медичної допомоги на засадах сімейної медицини, збільшення обсягів фінансування ресурсів галузі, поліпшення стану здоров'я громадян; у сфері освіти: розширення доступності отримання якісної освіти, збільшення обсягів фінансування, інформатизація системи освіти.

На думку автора, такі цілі свідчать про важливу роль цих програм для регулювання якості життя. Проте їх аналіз свідчить про наявність певних недоліків: невизначеність місця програм економічного і соціального розвитку у довготерміновій стратегії розвитку країни; нечітке визначення і обґрунтування кількісних параметрів результатів; невизначеність дієвих механізмів реалізації програм у частині інструментального аспекту; надмірне акцентування уваги на законотворчій роботі; невідповідність визначених завдань щодо регулювання якості цілям, визначеним у Стратегії економічного і соціального розвитку України на 2004-2015 рр.

5. Соціальна політика у формуванні антикризових напрямів підвищення людського потенціалу України

В якості вступу автор стверджує, що соціальна політика має передбачати створення умов для реалізації людиною її здібностей, що неможливо без тісного зв'язку зі структурною політикою, політикою зайнятості, політикою доходів, податковою політикою, освітньою політикою тощо.

Автор дослідив, що в структурі видатків бюджетів розвинених країн найбільшу частку становлять видатки на соціальну сферу, тобто видатки на розвиток людського потенціалу. Світові тенденції прискорення загальних темпів економічного зростання, підвищення ступеня його інтенсифікації базуються не тільки на збільшенні масштабів і норм накопичень, а і на стрімкому нарощенні людського капіталу, значному посиленні соціалізації економіки. Загалом у світі відбувається суттєве підвищення соціальної частки державних видатків.

В Україні, погіршення ситуації було зафіксовано не лише на ринку праці та зайнятості населення, а також спостерігалось збільшення заборгованості з виплати заробітної плати протягом останніх років, зростання споживчих цін та зниження реальної заробітної плати. Найвищі темпи зростання заборгованості із виплати заробітної плати були зафіксовані у Київській, Запорізькій, Закарпатській областях. Знижується рівень і якість життя населення країни, якісно змінюється соціальна структура суспільства через кількісне зменшення середнього класу на фоні збільшення соціального розшарування суспільства. Згортаються соціальні програми, особливо ті, що фінансувалися з місцевих бюджетів, що негативно вплинуло на стан соціальних виплат і допомоги найбіднішим верствам населення - інвалідам, дітям-сиротам. Помітно скорочені видатки на охорону здоров'я, розвиток культури і спорту, молодіжні заходи.

Автор констатує той факт, що на ринку праці до центру зайнятості звертаються приблизно 60 % тих людей, що мають потребу в роботі, проте інші шукають роботу самостійно, разом з кількістю тих, хто перебуває в умовах вимушеної неповної зайнятості, перебувають у неоплачуваних відпусках або працюють за скороченим робочим днем. На середину 2010 р. армія офіційних, прихованих та потенційних безробітних складає 13 % від кількості працюючого населення. Визначальним є усвідомлення того, що перед Україною стоїть завдання не тільки стабілізації економіки, а й проблема широких системних економічних, соціальних, інституціональних перетворень.

Сучасна соціально-економічна ситуація потребує пошуку концептуальних рішень соцієтального масштабу, систематизації нового досвіду, поєднання елементів наукової новизни та безумовного прикладного спрямування.

Основні напрями соціальної політики, на думку автора, повинні визначатися тим, як проходять процеси адаптації, соціалізації, відтворення і активізації в різних шарах і групах суспільства, в різних регіонах тощо. В даний час основні зусилля держави зосереджені на наданні допомоги тим, хто потребує її. Держава повинна в механізмі регулювання оптимально поєднувати, крім фіскальної спрямованості своєї діяльності, ще й відтворювальну та стимулюючу. Без цього процеси адаптації, соціалізації, відтворення й активізації прийматимуть не тільки затяжний, але й однобокий, деформований характер. Це ще раз підтверджує те, що в сучасних умовах недопустимий вузький, спеціалізований підхід до вирішення проблем соціальної політики.

Вирішальним і стратегічно важливим напрямом державної політики розвитку людського потенціалу має стати підвищення рівня оплати праці. Прагнення забезпечити конкурентоспроможність продукції в умовах застосування застарілих технологій і, відповідно, високого рівня енерго- та матеріалоємності виробництва, низької продуктивності праці призводить до єдино можливої економії - економії на робочій силі.

В умовах переходу до інноваційної моделі економічного розвитку підвищення оплати праці стає не лише засобом забезпечення належного життєвого рівня населення, але й передумовою розвитку людського потенціалу, підвищення його конкурентоспроможності.

Висновки

Україна, яка знаходиться в іншій соціально-економічній і політичній ситуації, не повинна сліпо копіювати досвід ані інших країн перехідної економіки, ані тим більш економічно розвинених країн, з їх системою соціального захисту та соціальної політики в цілому, що склалася потягом кількох десятиліть. Наші уряд і Верховна Рада мають своє власне уявлення і про соціальні пріоритети, і про засоби досягнення їх.

Проте не можна нехтувати накопиченим у світі досвідом вирішення соціальних проблем, треба його повсякчас аналізувати й використовувати для власних потреб.

На мою думку, пенсійна система має гарантувати громадянам пенсійного віку, які не в змозі більше працювати, компенсацію втраченого заробітку у вигляді адекватного розміру пенсії. Адекватний розмір пенсії означає, що вона прямо залежить від тривалості страхового (трудового) стажу та сплачених протягом усієї трудової діяльності внесків. Усі працівники, які сплачують однакові внески, мають отримувати однакові пенсії. Це один із найголовніших принципів соціальної справедливості. Одначе проведена диференціація розмірів страхових внесків залежно від заробітку для деяких категорій працівників лише символічно перекриває витрати на одержання надвеликих розмірів пенсій і аж ніяк не відповідає принципу соціальної справедливості.

Я вважаю, якщо не досягти реального зростання доходів, позитивне вирішення проблеми подолання бідності втрачає перспективу. Гарантований успіх залежатиме від того, якою мірою і якими заходами вдасться впорядкувати два процеси: підвищення доходів і динаміку цін. Це питання не тільки фінансово-бюджетного, а й реального сектора економіки. Для переважної більшості населення навіть стабілізації рівня реальних доходів означатиме подальшу деформацію споживчих пропорцій і стандартів. Як результат, відтворюватиметься негативна тенденція до звуження платоспроможного попиту на товари і послуги.

Размещено на Allbest.ru