Етика державного службовця

В умовах двомовної ситуації, що склалася в Україні, з'явилися наукові доробки з екології мови [73].

Наукові праці фахівців висвітлюють граматичні, орфографічні, стилістичні основи мовлення, пов'язують мову з іміджем установи. Багато уваги науковцями приділено нормам ділового стилю спілкування, зокрема ділового листування. Проте серед наукових доробок не існує узагальнюючого дослідження з підвищення мовної культури державних службовців.

Підвищення мовної культури держслужбовців передбачає досягнення основної мети сформувати кращі навички у сфері усного ділового мовлення державних службовців.

Зробити це допоможе виконання таких завдань:

· надавати державним службовцям знання з мовної культури;

· сформувати мотивацію та основні вміння щодо підвищення мовної культури;

· сприяти становленню активної позиції щодо реалізації навичок мовної культури в професійній діяльності;

· створити державним службовцям умови для постійного підвищення мовної культури.

Поняття мовної культури базується на таких принципах:

· правильності - дотримання мовних норм, що діють у мовній системі (орфоепічних, орфографічних, лексичних, морфологічних, синтаксичних, стилістичних, пунктуаційних) [72, с. 12];

· послідовності - логічності та лаконічності думок;

· коректності та доцільності вживання термінів, фраз. Залежить від того, наскільки повно й глибоко людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, стан, настрій адресата [72, с. 12];

· чистоти мови (не вживати суржику, жаргонізмів);

· точності (через відсутність точності в мові слухач позбавлений можливості мати чітке уявлення про висловлені ідеї) [63];

· доречності;

· економічності. Відсутність ясності й сили - поширений результат багатослів'я.

Існують певні причини його створення: неясність думок, що призводить до повторень, відхилення від теми розмови; недостатній словниковний запас викликає звернення до багатьох непотрібних слів у намаганні знайти одне потрібне; пустослів'я через відсутність думок, схильність до самолюбування, що призводить до довгих високопарних висловів [63];

· зв'язку з практичною діяльністю (пріоритетність для системи підвищення мовної культури набуття умінь і навичок, а також уміння самостійно аналізувати мовну ситуацію та виправляти власні недоліки);

· зорієнтованості на позитивні соціальні дії (спрямованість мовної культури на формування позитивного іміджу);

· безперервності (постійне, відповідно до особливостей набутих знань, розширення інформаційного, практичного обсягу знань мови; передбачає виховання потреби здобувати навички підвищення мовної культури протягом усього життя);

· людиноцентризму. Даний принцип мотивує підвищення мовної культури держслужбовців як необхідний засіб покращання спілкування, спрямований на особистість.

Культура мовлення - це здатність використовувати оптимальні для конкретної ситуації мовні засоби [56, с. 10-13]. Її також трактують як загальноприйнятий мовний етикет: типові формули вітання, побажання, прощання, запрошення тощо. Велике значення має тон розмови, уміння вислухати співрозмовника, вчасно й доречно підтримувати тему.

Уважність, чемність і ввічливість - основні вимоги до мовного етикету [72, с. 12].

Відомо, що вищою формою існування української мови, як і будь-якої національної мови, є літературна мова. Найперша ознака, що відрізняє літературну мову від інших форм національної мови (діалекти, жаргони, просторіччя), - її нормованість. Норми забезпечують стабільність, уніфікованість, спадкоємність мовних засобів та їх зрозумілість.

У зв'язку з цим основною вимогою до усного ділового мовлення державних службовців є дотримання норм. У сфері ділового мовлення - це усталені правила, пов'язані з професійною діяльністю. Дотримання мовленнєвих норм є складовою культури спілкування [66].

Основними показниками мовної культури державних службовців у сфері усного ділового мовлення є використання офіційно-ділового стилю і пов'язане з ним дотримання таких вимог до мовлення:

· змістовності, яка передбачає глибоке осмислення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією з цієї теми; різнобічне та повне розкриття теми, уникнення зайвого;

· багатства мови - передбачає використання різноманітних засобів вираження думок у межах відповідного стилю, уникнення невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень;

· точності - залежить від глибини знань та ерудиції особистості, від активного словникового запасу. Висловлюючи власні думки, слід добирати слова, які найбільш відповідають висловлюваному змісту;

· виразності, для досягнення якої слід виділяти найважливіші місця свого висловлювання і виражати власне ставлення до предмета мовлення [72, с. 12];

· доцільного вживання професійних термінів. Важливе значення має доцільне використання термінів. Переважна більшість термінів - це іменники, які називають і описують об'єкт наукового дослідження; прикметники, що виражають властивості цих об'єктів, і дієслова, які позначають дії (операції) з об'єктами наукового вивчення [55, с. 18, 19].

2.3 Мовленнєва компетентність як складова комунікативного процесу державних службовців

Діяльність державного управлінця вимагає від нього не тільки професійної майстерності, а й широкої загальної освіти, оскільки вона пов`язана з інтенсивним усним і писемним спілкуванням, передбачає широку мовленнєву практику, потребує точного вираження понять і категорій у різних сферах державного управління.

Науково доведено, що існує прямий зв'язок між мовленнєвою компетенцією та стилем керівництва, який соціальні психологи та педагоги визначають як прояви в службовій поведінці керівника особливих якостей, зумовлених його типом нервової системи, рівнем оволодіння рідною мовою як засобом пізнання і способом специфічно людського спілкування.

Державний службовець під час виконання своїх безпосередніх обов`язків виступає в різних комунікативних ролях: веде ділове листування, складає законопроекти, проекти постанов, договори й угоди, спілкується з іншими державними службовцями та громадянами різного рівня культури. Недотримання та порушення державним службовцем мовних норм може стати причиною непорозуміння, викликати заперечну реакцію у співрозмовника і негативно позначитися на його подальшій кар`єрі [75, с. 3].

Оскільки мова і мовлення обслуговують усі види діяльності державного службовця, ми розрізняємо мовну і мовленнєву компетенції.

Мовна компетенція - це засвоєння, усвідомлення мовних норм, що склалися історично в фонетиці, лексиці, граматиці, орфоепії, семантиці, стилістиці та адекватне їх застосування в будь-якій людській діяльності в процесі використання певної мови. Мовна компетенція - це інтегративне явище, що охоплює цілу низку спеціальних здібностей, знань, умінь, навичок, стратегій і тактик мовної поведінки, установок для успішного здійснення мовленнєвої діяльності в конкретних умовах спілкування. Цей вид компетенції властивий високоосвіченій, культурній людині, сформованій особистості.

Мовленнєва компетенція ? це вміння адекватно і доречно практично користуватися мовою в конкретних ситуаціях (висловлювати свої думки, бажання, наміри, прохання тощо), використовувати для цього як мовні, так і позамовні (міміка, жести, рухи) та інтонаційні засоби виразності мовлення.

Лексична компетенція ? наявність певного запасу слів у межах професійного розвитку, здатність до адекватного використання лексем, доречне вживання образних виразів, приказок, прислів'їв, фразеологічних зворотів.

На жаль, в усному і писемному спілкуванні державних службовців спостерігається тенденція до надмірного й недоречного вживання іншомовних слів через недостатнє знання лексичного багатства рідної мови. Наприклад, замість зв`язки з громадськістю вживається паблік рілейшенз; управління підмінюється запозиченим з англійської мови словом менеджмент; перший компонент сталого сполучення слів запобіжні заходи замінюється словом превентивні. Критерієм відбору для вживання нових слів іншомовного походження має бути семантична і стилістична необхідність їх застосування. Так, наприклад, у фінансових документах, міжнародних угодах не варто уникати запозичених з інших мов слів банк, кредит, телефон, телеграма, бюджет, які увійшли до словника міжнаціонального спілкування, не мають українських відповідників та їх використання зумовлено загальною тенденцією до застосування інтернаціональних лексичних одиниць [75].

Фонетична компетенція - правильна вимова всіх звуків ділової мови, звукосполучень відповідно до орфоепічних норм, наголосів, добре розвинений фонематичний слух, що дозволяє диференціювати фонеми; володіння інтонаційними засобами виразності мовлення (темп, тембр, сила голосу, логічний наголос тощо).

Найпоширенішими помилками у мовленні державних службовців є недотримання орфоепічних норм, яке виявляється у відступі від правил чергування голосних і приголосних (шісти замість шести, вісьми замість восьми); правил звукових змін при збігові кількох приголосних. Це призводить до неправильної вимови й порушення милозвучності (евфонічності) української мови, до неприродного для неї нагромадження звукосполучень (наприклад, побуквена вимова слова інтелігентський, у якому відбувається спрощення у групі приголосних нтс, і слово вимовляється як [інтелігенський]; в разі необхідності, в зв`язку з відсутністю замість у разі необхідності, у зв`язку з відсутністю), у глухій вимові приголосних наприкінці слова і складу (мохти замість могти, нарот замість правильного народ), нерозрізненні звуків г і ґ, у вимові а на місці ненаголошеного о (директар замість директор, мажаритарна замість мажоритарна), у порушенні акцентуаційних норм (сорипрофе замість професори; йвалови замість ловий,ва йфахови замість вийховий, ринкофа замість рнадцятьнковий, чотири замість надцять, батьківщичотирна замість тьківщинаба, яіндустрі замість стрія,інду ментдоку замість нтдокуме; у займенниках, які вживаються без прийменників: гомо замість мого, гоцьо замість ;цього в інфінітивних формах двоскладових дієслів: стиве замість сти, вневести замість внести; у словах іншомовного походження на -метр, -ер: метркіло замість тр,кіломе фершо замість ршофе) тощо [75].

Граматична компетенція - неусвідомлене вживання граматичних форм рідної та іноземної мови згідно із законами і нормами граматики (рід, число, відмінок тощо), чуття граматичної форми, наявність корекційних навичок щодо правильності вживання граматичних форм.

Граматичні помилки у мовленні державних службовців пов`язані з ненормативним утворенням частин мови і їх форм у процесі змінювання (наприклад, утворення прикметників міліцейський замість правильного міліційний під впливом російського прикметника милицейский) і з невластивим для офіційно-ділового стилю використанням граматичних форм частин мови за наявності в мові паралельних варіантів висловлювання, що спричинює змістовну неточність, порушує логіку викладеного матеріалу. Наприклад, поєднання обох форм ступенів порівняння прикметників (більш точніше, найбільш видатніший); уживання форми давального відмінка однини іменників чоловічого роду із закінченнями -у(-ю), якщо іменники є назвами істот, осіб за фахом або за родом діяльності (повідомити начальнику замість повідомити начальникові); форми місцевого відмінка прикметників твердої групи чоловічого роду із закінченням -ім (високім) тощо.

Вплив російської мови на українське ділове мовлення в державному управлінні виявляється у змішуванні типів відмінювання або в запозиченні окремої форми, властивої російській мові. Так, наприклад, слово віче, яке є іменником мішаної групи другої відміни, використовується як невідмінюване за типом російського невідмінюваного слова вече іншомовного походження. В усному й писемному мовленні державних службовців трапляються помилки у процесі відмінювання складних числівників, які змінюються тільки у другій частині: шістдесяти, шістдесятьох, шістдесятьом тощо. Зросійщені форми шістидесяти, шістидесятьох, шістидесятьом суперечать морфологічній нормі української мови і є наслідком змішування форм відмінювання [75].

На підставі аналізу відомих досліджень у галузі психології і педагогіки, стану розв'язання проблеми на практиці, а також, виходячи з того, що мовленнєві уміння особистості формуються не тільки у предметній діяльності, а й у самому процесі життєдіяльності, самореалізації, А.Й. Капська виділяє два блоки мовленнєвих умінь, які по суті відображають їх спрямованість на певний вид професійної діяльності. А відтак кожен з блоків має свій обсяг і зміст мовленнєвих умінь. Саме вони забезпечують оптимальний варіант прояву комунікативності державного службовця [78, с.46].

Перший блок мовленнєвих умінь охоплює переважно ті, які забезпечують якісний характер мовлення; другий блок включає мовленнєві уміння, які посилюють ефективність комунікативного процесу взагалі і соціально-виховного впливу зокрема. Номенклатуру відокремлених двох блоків можна згрупувати так:

Таблиця 2.1 Професійні і комунікативні мовленеві уміння

Перший блок:	Другий блок:
володіння технікою мовлення; володіння логікою мовлення; володіння інтонаційною варіативністю; прогнозування комунікативної поведінки; здійснення взаємодії; здійснення емоційно-експериментального впливу; володіння мовленнєвим етикетом.	формування цілі мовлення (всього комунікативного процесу); ініціювання процесу мовлення; вибір і реалізація видів мовлення; адаптація комунікативних умінь до соціально-виховних умов і конкретного клієнта; використання результатів аналізу мовлення і комунікативного процесу; здійснення управління мовленнєвим процесом і його корекція.

Для здійснення характеристики і оцінки професійних комунікативних умінь на базі визначених двох блоків А.Й.Капською розроблено критерії професійних рівнів готовності до комунікативної дії.

Високий рівень - фахівець вільно володіє мовленнєвими уміннями, вміє прогнозувати результати комунікативного процесу, добирати адекватну цілям інтонацію; він має чітку установку на оволодіння різними видами мовлення і може уже на перших порах роботи реалізувати власні уміння не менше як у п'яти видах діяльності.

Середній рівень - фахівець на достатньому рівні володіє мовленнєвими уміннями в комунікативному процесі й адекватно до цілей застосовує їх. Проте не завжди може оперативно вибирати вид мовлення. Він уміє аналізувати якість мовлення, але не завжди вміє управляти комунікативним процесом і здійснювати корекцію окремих якостей мовлення. Водночас він проявляє інтерес до комунікативності, прагне удосконалювати цей процес, та не завжди знає, як це зробити; включається у різні види комунікативної діяльності, але лише за умови крайньої необхідності.

Низький рівень сформованості мовленнєвих умінь характеризується тим, що у фахівця недостатньо сформовані вміння. В комунікативний процес він включається лише за вимогами керівників соціально-виховної структури. Не проявляє інтересу до особливостей комунікативного процесу, його поліпшення за рахунок удосконалення власних мовленнєвих умінь. Проте охоче включається в комунікативний процес лише тоді, коли його зацікавлює конкретна проблема і коли бачить цікаві шляхи її вирішення.

Визначені показники рівнів дозволяють спеціалістові проаналізувати власні уміння, виявити "білі плями" у власному мовленні, а керівникам відповідних соціально-виховних інститутів ? об'єктивно і критично оцінити одну із професійних якостей державного службовця і визначити чи навіть окреслити його функції в даній організаційній структурі [78, с. 47].

Культура мовлення - це поєднання мислення і мови, точність вираження думок, почуттів, ясність, зрозумілість смислових зв'язків і відношень одиниць мови в мовленні зв'язкам і відношенням предметів і явищ у реальній дійсності.

Висновки

З поняттям культури мовлення тісно пов`язане питання стилю мови.

Умовою високопрофесійного виконання державними службовцями своїх обов`язків є володіння офіційно-діловим стилем мовлення, який забезпечує налагодження й підтримання юридичних і дипломатичних зв`язків, процес ділового спілкування органів влади, державних установ, організацій та окремих членів суспільства, використовується в адміністративно-політичній галузі, сфері економіки, культури тощо.

У практиці навчання державних службовців основам публічної діяльності потрібно особливу увагу приділяти дисфемізмам, засобам мови, що використовуються для заміни стилістично нейтрального слова більш грубим, зневажливим (старий - людина похилого віку, померти - дати дуба, брехати - казати неправду), та евфемізмам, мовним явищам, які по суті є протилежними дисфемізмам: емоційно-нейтральним словам і виразам, використаним для синонімічної заміни слова або виразу зі зниженим стилістичним забарвленням (медико-санітарна служба замість витрезвлювач, психічно хворий замість ненормальний).

Окремі державні службовці мають досить низький рівень володіння засобами офіційно-ділового стилю. Позамовними причинами низької культури мовлення серед деяких державних службовців є неврегульованість мовних питань на законодавчому рівні; відсутність широкомасштабної програми підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації кадрів, що мала б включати мовні курси; відбір претендентів на посади в державному управлінні з урахуванням мовної компетенції; періодичні тестування державних службовців на знання державної мови; варіативність окремих мовних норм; суспільний статус української мови за радянських часів, коли відбувалося примусове обмеження її суспільних функцій, наслідком якого є нерозвиненість деяких стилів, зокрема, офіційно-ділового стилю.

Набуття сучасним державним службовцем професійних умінь і навичок для підготовки та реалізації публічного виступу можливе лише за умови процесу систематичного навчання: практичних занять із культури ділового мовлення; засвоєння техніки самого публічного виступу (вивчення внутрішніх закономірностей організації публічної мови, які безпосередньо визначають ефективність впливу на слухачів); уміння триматися перед аудиторією. Усі ці компоненти є необхідною умовою опанування мистецтва публічної мови та вироблення власного індивідуального стилю.

3. Особливості формування культури поведінки державних службовців

3.1 Комунікативна діяльність державних службовців у світлі етичних принципів

Розроблення та прийняття загальних етичних принципів поведінки державних службовців, реалізація цих принципів у повсякденній управлінській діяльності є актуальним напрямом наукових досліджень державно-управлінської практики в Україні. У цьому контексті суттєвим предметом уваги, на наш погляд, мають стати також окремі, спеціальні етичні принципи. Серед них - етичні принципи, пов'язані з комунікативною діяльністю державних службовців.

Ця проблема зумовлена значним конфліктогенним потенціалом комунікативної сфери державного управління і полягає в тому, що одна з найбільш вагомих складових діяльності державних службовців - комунікативна - не має в Україні спеціального врегулювання на рівні встановлення відповідних етичних норм. А отже, визначення етичних принципів такої роботи є актуальним з огляду на розширення сфери комунікацій у державному управлінні в контексті тенденцій до більш прозорої діяльності органів державної влади, їх публічності, до зростання важливості зв'язків влади з громадськістю, засобами масової інформації, формування атмосфери довіри між владою й українським суспільством.

Сучасні оцінки ролі моральних регуляторів у системі державної служби, які дають вітчизняні й зарубіжні науковці, позитивна зарубіжна практика свідчать про перспективність морально-етичного підходу до розв'язання багатьох проблемних моментів діяльності державних службовців, особливо якщо вони пов'язані з низкою соціально-психологічних чинників. Окремі аспекти зазначеного напряму останнім часом досить активно розробляються в галузі науки «Державне управління в Україні». З огляду на це, у дослідженнях етичних аспектів комунікативної діяльності державних службовців ми можемо спиратися на теоретичні та прикладні наукові праці О. Антонової, Н. Драгомирецької, М. Карпи, М. Пірен, Г. Почепцова, М. Рудакевич, С. Серьогіна, С. Хаджирадєвої, С. Чукут, інших науковців. Аналіз робіт цих та інших авторів дозволив виявити специфічні риси різних методів комунікативної діяльності в системі державного управління, виявити окремі аспекти цієї діяльності державних службовців, що можуть потребувати додаткового регулювання за допомогою встановлення певних етичних норм.

Проте, незважаючи на наявність ґрунтовних досліджень різних аспектів комунікативної діяльності державних службовців, проблем морально-етичних засад розвитку державної служби в Україні, залишається актуальним проведення прикладних досліджень з подальшим виробленням рекомендацій щодо морально-етичного регулювання комунікативної діяльності державних службовців в Україні.

Розглянемо підходи і відповідні етичні правила, принципи, що стосуються комунікативної діяльності державних службовців.

Виробленню спеціальних етичних принципів комунікативної діяльності державних службовців має передувати усвідомлення потенційних загроз, які можуть завдати суспільству, державі, системі державного управління ті чи інші вчинки службовців, що в межах цього виду діяльності визначатимуться як неетичні. За загальноприйнятим визначенням, державно-управлінські впливи - це «суспільна потреба, інтерес і мета в управлінні, які усвідомлені суб'єктом державного управління, юридично і нормативно визначені та практично здійснюються в його рішеннях і діях» [102, с. 76]. Таким чином, застосування будь-яких впливів, зокрема в процесі державно-управлінських комунікацій, має корелюватися із суспільною потребою, інтересом і метою в управлінні та бути юридично й нормативно визначеним. А отже, етичні правила для державних службовців мають бути такими, що заповнюють «нормативний вакуум» і допомагають розв'язувати можливі конфлікти між суспільними потребами й управлінськими інтересами.

Комунікативна діяльність державних службовців насамперед пов'язана із застосуванням соціально-психологічних методів державного управління, які можна представити як методи державно-управлінського впливу на окремих осіб, соціальні групи та суспільство в цілому, що спрямовані на морально-етичну сферу об'єкта управління, є психоемоційними за способом впливу, реалізуються переважно в комунікативній формі за допомогою засобів як усвідомлюваних, так і неусвідомлюваних об'єктом управління.

Отже, передусім залежно від того, ідентифікує об'єкт певні управлінські впливи суб'єкта (а також його засіб, мету, можливі наслідки тощо) як такі, чи ні, слід говорити про «відкриті» чи «приховані», або ж «усвідомлювані» чи «позасвідомі» методи. Так, розглядаючи типи ідеологічно-психологічного впливу, М. Карпа за рівнем усвідомлення виокремлює відкритий (такий, що усвідомлюється суспільством, тобто прямий - наприклад, примус, переконання тощо) і закритий (такий, що підсвідомо чинить вплив на масову політичну свідомість - маніпулювання, нейролінгвістичне програмування, психогенні, психотропні види впливу тощо) [107, с. 68]. Досліджуючи явище медіа-тероризму як особливий різновид інформаційно-психологічного впливу, В. Циганов також указує, що він здійснюється у відкритій (пропаганда, реклама, агітація, інформаційні повідомлення) і в прихованій (аудіо- і відеосугестія, тобто звукове і візуальне навіювання, нейролінгвістичне програмування та інші психотехнології) формах. Утім, основною й одночасно спільною рисою для обох форм є дезінформація як формування і масове поширення інформаційними каналами брехливої, спотвореної чи тенденційно підібраної інформації для впливу на оцінки, наміри та орієнтації населення, політичних лідерів і керівників [115, с. 25]. Американський теоретик пропаганди П. Лайнбарджер вирізняв «білу», «сіру» та «чорну» пропаганду. «Біла» пропаганда, за його визначенням, ведеться від імені офіційного джерела, зазвичай від імені уряду або одного з його органів, включаючи військове командування різних інстанцій. Цей тип пропаганди безпосередньо пов'язаний з веденням відкритих операцій психологічної війни. «Сіра» пропаганда не вказує на певне джерело. «Чорна» пропаганда приховує своє справжнє джерело. Цей тип пропаганди пов'язаний із завуальованими операціями психологічної війни [114, с. 254 - 255].

Ще один важливий момент практичного застосування соціально-психологічних методів під час державно-управлінських комунікацій полягає в тому, що вони є методами «подвійного призначення». Тобто одні й ті ж методи можуть сприяти досягненню результату, що сприйматиметься об'єктом управління як позитивно, так і негативно. Скажімо, так звана «поведінкова сила» (за Дж. Ашкаєм) поділяється на м'яку і жорстку. Жорстка сила примушує об'єкт до певних дій чи бездіяльності проти його власної волі. М'яка сила змушує об'єкт робити щось у спосіб переконання чи маніпуляції [116, с. 63 - 64]. Проте при цьому терміни «м'яка» і «жорстка», на наш погляд, є оманливими. Баланс між ними є хитким. Адже, наприклад, найбільш типовим прикладом засобів «м'якої сили» є засоби інформаційної війни. А психологічні операції, в основі яких лежить вплив на масову та індивідуальну свідомість, є одним із типів інформаційної війни [116, с. 67, 70]. Важко уявити, що інформаційні війни ведуться з доброї волі їх жертв.

Хиткість цієї межі можна проілюструвати й на такому прикладі. Аналізуючи різні наукові підходи до проблеми маніпуляції в процесі комунікації,Н. Драгомирецька визначає певний перелік ключових слів, які відображають сутність трактування маніпулятивної комунікації. Проведений аналіз визначень цього поняття дозволив установити ключові слова, що характеризують маніпуляцію: вплив (62 згадування), задоволення, смаки, бажання, надії, негативні установки, емоції, страхи, прагнення, досвід, почуття, ейфорія, бажання, захват, тривога (по 45 згадувань), підпорядкування (тиск) (26) і т. д. [104, с. 191 - 192]. Звертає на себе увагу невипадкове розташування на одному рівні понять «надії» та «страхи», «задоволення» та «негативні установки», «ейфорія» та «тривога» тощо. Адже саме вони відображають можливі наслідки маніпулятивного впливу.

Потенційно загрозливий фактор застосування різних методів впливу під час державно-управлінських комунікацій виявляється й у тому, що інтереси та мета управління можуть не збігатися із суспільними потребами. На цій асиметрії дослідники акцентували увагу неодноразово. Зокрема, щоб відрізнити переконування від пропаганди, психолог Р. Браун запропонував таку дефініцію: «пропаганда - це переконування, яке корисне для того, хто переконує, але далеко не завжди відповідає інтересам тих, кого переконують» [111, с. 107]. Цю саму особливість - різницю інтересів об'єкта і суб'єкта комунікативного впливу, - досліджуючи таке явище, як маніпуляція, підкреслив Є. Доценко. Він виділив п'ять основних ознак, що характеризують маніпуляцію: психологічний вплив як родову ознаку; ставлення маніпулятора до об'єкта маніпуляції як до засобу досягнення власної мети; прагнення дістати односторонній виграш; прихований характер впливу; використання психологічної сили, гра на слабостях [103, с. 58 - 60].

Власне, проблема застосування під час комунікацій методів «подвійного призначення» може бути попереджена, якщо державні службовці будуть керуватися такими загальними принципами, як справедливість, неупередженість, толерантність.

Вони, зокрема, передбачені в проекті Закону України «Про доброчесну поведінку осіб, уповноважених на виконання функцій держави, органів місцевого самоврядування» [101].

Ще одна особливість застосування соціально-психологічних методів у державному управлінні пов'язана з тим, що комунікативний вплив може бути спрямований, зокрема, на управління системою світосприйняття людини. У цьому випадку часто звертаються до низки методів, в основі яких лежить оперування різними семіотичними системами, як-от: символізація, ритуалізація, міфологізація, соціальна реклама, пропаганда, маніпулювання, дезінформація та ін. Механізм цього впливу в загальних рисах полягає в тому, що за допомогою цих методів об'єкт управлінського впливу переміщується з однієї системи символів до іншої, об'єкт переконують змінити тлумачення того чи іншого символу, для об'єкта створюються штучні символьні системи тощо. Відповідним чином змінюється й поведінка об'єкта.

Зокрема, в результаті негативного впливу відбувається зменшення здатності об'єкта до критичного мислення через штучно створені уявлення про дійсність [107, с. 64].

Таким чином, слід звернути увагу на такий потенційно проблемний аспект, як адекватність сприйняття світу об'єктом управління внаслідок застосування до нього названих методів.

Отже, потенційно складними, що потребують регулювання за допомогою етичних правил, можуть бути аспекти комунікативної діяльності державних службовців, пов'язані із застосуванням прихованих (таких, що не усвідомлюються об'єктом управління) та негативних для об'єкта управління (що спонукають об'єкт до певних дій проти його інтересів, порушують адекватність його світосприйняття і можуть призвести до негативних для нього наслідків) методів. А отже, прихований односторонній комунікативний вплив з метою досягнення інтересів суб'єкта управління всупереч інтересам об'єкта такого впливу, очевидно, варто вважати неетичним.

У сферах діяльності, де інформаційно-психологічний вплив є провідним методом, вирізняють навіть ступені етичності/неетичності. Так, у роботі з громадською думкою застосовуються методи, які здебільшого поділяють на «чорні», «сірі» та «білі» [110, с. 19 - 27]. «Чорні» методи передбачають порушення правових та етичних норм, «сірі» балансують на межі, «білі» повністю відповідають правовим та етичним нормам. Більшу «палітру кольорів» PR наводять Ю. Сурмін та Д. Наріжний, які виокремлюють «білий», «сірий», «жовтий», «чорний», «брудний» PR. За їх класифікацією, «білий» базується на принципах професійної етики, на етичних положеннях Афінського, Мадридського та інших кодексів; «сірий» передбачає дотримання етики стосовно замовника, але порушує її стосовно громадськості; «жовтий» орієнтований на досягнення популярності будь-яким шляхом; «чорний» припускає порушення моралі й закону для досягнення цілей, використовує маніпулювання свідомістю людей; «брудний» заснований на запереченні принципів моралі та правових норм, застосовує психологічні диверсії та інформаційні війни [113, с. 26].

Зрозуміло, що лише «білі» методи можуть бути визнані суспільством як припустимі в діяльності державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування і саме це має бути обумовлено відповідними етичними правилами.

При цьому під час визначення цих етичних обмежень важливо врахувати, що «наявність у кодексі морального ідеалу вказує на те, що дана професійна група бере на себе дещо вищі зобов'язання, ніж ті, які законом встановлює держава» [112, с. 191].

Таким чином, самою професійною групою має бути визначено, що «не дозволено нам», навіть у випадку, коли це «дозволеноусім».

Важливим етичним принципом для службовців апріорі має вважатися толерантне ставлення до представників інших професійних груп. У контексті теми нашого дослідження це передусім стосується роботи із засобами масової інформації.

Тому, вступаючи у відносини з журналістами, державні службовці мають виходити з того, що ця професійна група має свої принципи доброчесної діяльності, зафіксовані у відповідних етичних кодексах.

Етичний кодекс українського журналіста, прийнятий Національною спілкою журналістів України, передбачає низку пунктів, що визначають не лише найголовніші моральні принципи журналістської діяльності, а й визначають місце та роль цієї професії в суспільстві, наприклад:

- служіння інтересам влади, а не суспільства, є порушенням етики журналіста;

- журналіст має з повагою ставитися до приватного життя людини;

- повага до права громадськості на повну та об'єктивну інформацію про факти та події є найпершим обов'язком журналіста;

- інформаційні та аналітичні матеріали мають бути чітко відокремлені від реклами відповідною рубрикацією;

- факти, судження та припущення мають бути чітко відокремлені одне від одного;

- погляди опонентів, у тому числі тих, хто став об'єктом журналістської критики, мають бути представлені збалансовано. Так само мають бути подані оцінки незалежних експертів;

- незаконне отримання журналістом матеріальної винагороди чи будь-яких інших пільг за виконаний чи невиконаний журналістський матеріал є несумісним із званням журналіста [105] тощо.

У цілому етичні кодекси журналістів, що прийняті в європейських країнах, маючи певні національні відмінності, у своїй першооснові спираються на положення «Декларації обов'язків і прав журналістів», ухваленої в Мюнхені 1971 р. [109, с. 30, 125 - 127]. На підставі аналізу цих кодексів дослідники зводять професійні норми журналістів до шести основних розділів:

- свобода висловлювань і критики, а також захист цих прав;

- захист незалежності та професійної недоторканності журналістів, відкидання матеріального або морального тиску, будь-якого зовнішнього впливу на їх роботу, а також визнання положення про свободу совісті;

- дотримання достовірності інформації під час її пошуку й опрацювання;

- чесність засобів, використовуваних при пошуку інформації;

- належна повага до джерел та осіб, що є об'єктами інформації, а також дотримання авторського права та правил щодо використання джерел;

- неупереджене ставлення до людей, недопущення будь-якої форми дискримінації [109, с. 30 - 31].

Свої етичні принципи обстоює і така професійна група, як фахівці зі зв'язків з громадськістю. Наприклад, Кодекс професійної етики в галузі зв'язків із громадськістю, розроблений і прийнятий членами всеукраїнської громадської організації «Українська ліга зі зв'язків із громадськістю», спрямований на формування та впровадження в повсякденну практику етичних норм та професійних стандартів, що ґрунтуються:

- на гуманістичних цінностях та правах особистості, таких як свобода слова, свобода друку, свобода совісті та свобода зборів, а також на повазі права людини на вільний доступ до інформації та розповсюдження інформації;

- принципі відповідальності перед суспільством та законом за достовірність, повноту та точність розповсюджуваної інформації [108].

Зазначені підходи доцільно взяти до уваги, розробляючи етичні правила щодо комунікативної діяльності державних службовців. Водночас слід зазначити, що за кордоном є приклад укладання спеціального кодексу саме тих, хто займається налагодженням зв'язків з громадськістю в органах влади. Так, Національна асоціація урядових комунікаторів (НАУК), що створена в США, має свій Етичний кодекс [106, с. 66 - 67]. Ключовим принципом, покладеним в основу цього Кодексу є принцип правдивості інформації, що надається громадськості. Забезпечення громадськості інформацією визначається тут як необхідна соціальна послуга, що виходить з права громадян на отримання рівносильних, повних, зрозумілих та своєчасних даних про свій уряд.

Показовими є «антимуніпулятивні» пункти цього кодексу. Зокрема, члени НАУК зобов'язуються не повідомляти навмисно ніякої хибної інформації або такої, що вводить в оману, і діяти швидко для виправлення хибної та помилкової інформації або чуток; не завдавати шкоди професійній репутації або діяльності іншої особи, приватної організації чи урядового агентства; не брати участь у будь-яких маніпуляціях цінами цінних паперів компаній.

Контроль за дотриманням положень цього кодексу покладається безпосередньо на членів НАУК. Передбачено, що коли член асоціації має доказ або підозру, що інший здійснив неетичну, незаконну або нечесну дію, включаючи порушення даного кодексу, він повинен негайно надати цю інформацію відповідним посадовим особам, включаючи Президента НАУК або Голову Комітету з етики НАУК [106, с. 67].

3.2 Етичні засади ділового спілкування з іноземцями

Етичні засади спілкування складались у світовій культурі у процесірозвитку людського життя, яке передбачало спілкування, отже, пошук таких моральних правил і норм, які могли б регулювати людську взаємодію. Ці правила та норми нагромаджувались, з одного боку, у звичаях та писаних і неписаних традиціях народів різних країн. З іншого боку, вони узагальнювались у працях мислителів і науковців, які шукали універсальні етичні правила й норми, моральні традиції та закони.

У першому контексті в найбільш загальному вигляді ці пошуки дійшли до наших днів у вигляді Золотого правила. В етиці так називають біблійну заповідь: “У всьому, як хочете, щоб інші поступали з вами, поступайте і ви з ними”. Як бачимо, у Правилі закладено одне з перших в історії людства формулювань морального принципу рівності. Згідно з цим принципом моральні вимоги однаковою мірою мають поширюватися на всіх людей незалежно від їхнього суспільного становища та умов життя. В особистісному плані цей принцип передбачає, що при оцінюванні поведінки інших людей особа має виходити з тих самих вимог, які вона висуває до себе.

Водночас у такому розумінні рівності не визначено критерію змісту моральних вимог. Адже під нього можна підвести будь-який(у тому числі й негативний) зміст.

В уточненому вигляді Золоте правило відбито в “Моральному (етичному) законі” І. Канта, згідно з яким людина має діяти тільки відповідно до такої максими (правила), керуючись якою вона водночас може побажати, щоб це правило стало загальним моральним законом. Іншими словами, щоб усі інші також могли дотримуватись цього правила.

Ще в одному визначенні категоричного імперативу І. Кант дав таку його інтерпретацію: роби так, щоб ти завжди відносився до людства і в своїй особі, і в особі усякого іншого так само, як до мети, і ніколи б не відносився до нього як до засобу [118; с. 93-94, 119-125].

З цими принципами пов'язаний ще один важливий у системі етичних засад моральний принцип -- альтруїзм. У теорію моралі він був уведений О. Контом як основа його етичної системи. Принцип альтруїзму вимагав від людини придушення власного егоїзму, безкорисливе служіння ближньому, готовність віддати перевагу не своїмінтересам, а інтересам іншого.

У системі цінностей радянських часів цей принцип знайшов продовження у принципі колективізму, який визначав пріоритет колективу, спільноти, суспільства над інтересами окремої людини.

Пріоритетним принципом сучасного світу є гуманізм -- орієнтація в усіх видах діяльності (у тому числі у сфері бізнесу) на людину, її інтереси і потреби, на створення умов для її розвитку і самореалізації. Орієнтація на сукупність цих загальнолюдських моральних принципів у контексті гуманістичних пріоритетів може слугувати за моральні основи ділового спілкування з іноземними партнерами. Отже, необхідно враховувати загальні основи прояву цихморальних засад у кожній з країн спілкування.

Водночас треба орієнтуватися на спільні підходи до врахування особливостей ділового спілкування, що випливають з історії розвитку ділового спілкування громадян України з іноземцями, їх зумовленості соціально-культурними особливостями цього спілкування.

По-перше, слід зважати на те, що люди виростають в умовах різних національних культур. Відмінності культур можуть бути досить істотними і стосуватися певних елементів спілкування: мови, правил етикету (норм спілкування, прийнятих у різних країнах чи суспільних групах), стереотипів поведінки, значення певних формневербального спілкування.

По-друге, треба враховувати, що Україна тривалий час була суттєво обмежена в ділових контактах із зарубіжними партнерами. Контакти реалізовувались, як правило, на державному, офіційному рівні.

Демократизація суспільного життя, зокрема в економічній сфері, значно розширила можливості для ділового спілкування із зарубіжними партнерами. Створення спільних підприємств, ділові поїздки за кордон, широкий спектр міжнародних ділових зустрічей та переговорів потребує знання особливостей ділового спілкування із зарубіжними партнерами широким загалом підприємців і ділових людей.

По-третє, деяка відчуженість від культури інших народів з ідеологічних причин зумовила досить низький рівень загальної культури значної частини людей, які нині займаються бізнесом. Ітиметься про необхідність вивчення особливостей ділового спілкування (як усного, так і письмового), зумовлених традиціями національних культур цих країн.

Отже, як зауважив М. Романов, “шлях до успіху лежить через знання норм і правил спілкування людей у різних ситуаціях.

Ці правила допоможуть підтримувати ділові стосунки різних країн” [117, с. 7].

Питання про офіційну мову переговорів не виникає, якщо / І партнери можуть спілкуватися однією мовою. Якщо ж сторони представляють різномовні держави, питання про офіційну мову переговорів треба вирішувати завчасно.

Російська мова найбільш прийнятна в спілкуванні між партнерами з держав колишнього СРСР і Східної Європи.

У Британській співдружності націй і США говорять англійською. Іспанською мовою спілкуються в більшості країн Південної Америки, крім Бразилії. Французька є офіційною мовою в Бельгії, Гаїті, Люксембурзі та Швейцарії. Французькою мовою говорять також у середземноморських країнах і в деяких африканських державах.

Специфічні якості французької мови, її виразність, точність, усталеність, суворі синтаксичні правила, великий словниковий запас зробили цю мову основною мовою міжнародного права, мовою дипломатів.

Англійська мова внаслідок її великого поширення визнається мовою міжнародного бізнесу. Рівень володіння англійською мовою обома сторонами суттєво впливає на темп і успіх переговорів.

У кожній країні розмовна англійська мова має свої особливості, тому навіть при спілкуванні високоосвічених людей можуть виникати деякі непорозуміння. Ще Берн ар д Шоу говорив: "Англія і Америка -- це дві країни, розділені спільною мовою".

Звідси правило: не проводьте переговори іноземною мовою, якщо недостатньо нею володієте, оскільки вся ваша увага буде зосереджена не на суті переговорів, а на мові.

У більшості випадків різномовні учасники переговорів звертаються до послуг перекладачів. Знавці іноземних мов, здатні передати всі нюанси і тонкощі, закладені в словах промовця, оцінюються дуже високо.

¦ Делегація, яка уповноважена проводити переговори, повинна мати свого перекладача. Не покладайтесь на послуги перекладача своїх партнерів.

¦ Перед початком переговорів проведіть коротку бесіду з перекладачем, пояснивши йому мету і суть переговорів, вимоги до перекладу.

¦ Остерігайтеся перекладачів, які внаслідок особистих інтересів намагаються заволодіти перебігом переговорів.

¦ Говорити слід невеликими реченнями, чітко виражати свої думки і не забувати про паузи, необхідні для перекладу.

¦ Завчасно обмірковуйте свої висловлювання, робіть їх максимально зрозумілими, уникайте скорочень і спеціальної термінології.

¦ Праця перекладача важка і відповідальна, тому давайте йому час для відпочинку. Перекладач може бути бездоганною лінзою або стати засміченим фільтром.

¦ Ставтеся до перекладача з повагою, гідною професіонала. Якщо у вас завґяжуться дружні стосунки із перекладачем своїх партнерів, він може надати багато корисної інформації про своїх наймачів. Це поради члена комітету Гарвардської програми з проведення переговорів Д. Селекьюза.

Щоб досягти кращого взаєморозуміння з іноземними бізнесменами, підвищити якість договорів та угод, що укладаються 1/ українськими та іноземними партнерами, необхідно знати:

* особливості управлінських культур і управлінських технічних моделей, що склалися на сьогодні;

* національні особливості представників різних країн;

* особливості їхнього вербального та невербального спілкування.

Аналіз угод, зроблений Ю.П. Фалекою з колегами, говорить далеко не на користь українських бізнесменів та інтересів нашої держави [120].

Американська управлінська культура розглядає управління як спеціалізований вид діяльності, а менеджера -- як професіонала, що володіє спеціальними знаннями. В основі американської управлінської культури (як і в європейській) лежить англосаксонський генотип, ядром якого є раціоналізм. У ньому чітко проявляється індивідуалізм, опора на власні сили, розрахунковий конкурентний прагматизм. Ці якості повґязують із протестантською етикою і духом капіталізму, за М. Вебером, найбільш сприятливими для розвитку ринкової економіки [120].

Але у 80-ті роки навіть американці засумнівалися в правильності свого шляху і почали уважно вивчати японську управлінську культуру.

Японська управлінська культура є результатом відповідного способу життя населення. Японці протягом віків і поколінь жили в одному й тому самому селі, поруч з одними і тими ж сусідами і вижили завдяки здатності працювати спільно та в злагоді. Тому концепція японського менеджменту передбачає підготовку керівників, насамперед, набираючись досвіду. Управлінці різного рівня цілеспрямовано проходять через ланцюжок змін посад у різних підрозділах фірми. При цьому навчаються не тільки справі, а й мистецтву людських стосунків [120]. У керівника постійно культивуються необхідні якості. Звідси -- відданість фірмі, пожиттєвий найм; поступова, повільна оцінка і просування (якщо в процесі переговорів з американцями необхідна одна одиниця часу, то в переговорах з японцями -- девґять таких одиниць); неформальні тонкі механізми контролю, підвищена увага до підлеглих, колективне прийняття рішень.

Європейська управлінська культура займає проміжну позицію між американською та японською. З одного боку, європейці мають школи бізнесу і центри підвищення кваліфікації, хоч і не в такій кількості, як американці. З іншого -- управління як вид діяльності не знаходиться в переліку найпопулярніших. В Англії, наприклад, не входить навіть у першу десятку [120].

Радянська управлінська культура. Для неї був характерний сильний ідеологічний вплив, тому прагнення "розкидати іскри Жовтня" вимагало скоротити час, піднятись над ним. Усе це надавало управлінській діяльності аврального характеру, прагнення не тільки вчасно виконати, а й перевиконати плани пґятирічок. Радянську управлінську культуру відрізняли висока ефективність і результативність в екстремальних умовах та відносно низька -- в "нормальні періоди". Це перетворилося на постійну авральність (особливо в кінці місяця, кварталу, року). Для радянської культури характерна була пріоритетність державних проблем над проблемами окремої людини, що й призвело до ігнорування інтересів окремої особистості. Управлінці спеціальної освіти не отримували, а набували базового управлінського досвіду (не останню роль відігравав і такий фактор, як відданість тому, хто рекомендує). При цьому радянська управлінська культура була гнучкою, могла швидко пристосуватися до змінених обставин, характеризувалась непередбаченістю поведінки та діяльності, готовністю піти на нестандартні рішення.

Українська управлінська культура наразі формується. Створення ринкових відносин зумовило потребу підготовки професіоналів-менеджерів. Зараз ця спеціальність належить до найперспективніших. Але наше історичне минуле, наш менталітет, звичайно, впливають на формування нової управлінської культури і в позитивному, і в негативному плані (наприклад, сила влади чиновників і досі велика).

Немає потреби замикатися в рамках національно-етнічних підходів до вирішення актуальних управлінських проблем різних рівнів. В умовах інтернаціоналізації всіх сфер життя відмінності між різними управлінськими культурами будуть менш значимі. Управлінці різних рівнів взаємно збагачують один одного ідеями, найбільш продуктивними методами керівництва, сучасними організаційно-технічними формами і засобами управління.

Але не потрібно орієнтуватися на виключно зарубіжний досвід. Життя свідчить про безперспективність сліпого перенесення управлінських рецептів.

Слід памґятати, що в кожного народу своя цінність. Для американців -- це досягнення успіхів, запал молодої нації. У європейців -- міцність, стабільність життя; у японців -- вірність традиціям, "японському руху". Наша надцінність -- емоційне сприйняття навколишнього світу, відкрита душа, щире серце, доброта.

Нашим управлінцям, менеджерам, бізнесменам необхідно постійно вчитися і теоретично, і на досвіді, щоб оволодіти відповідним рівнем ділових стосунків і ділового спілкування.

Але на всіх рівнях свого професійного вдосконалення необхідно знати і памґятати, що тільки орієнтація на Людину як на найвищу цінність всього управлінського процесу принесе відповідні позитивні результати трудової діяльності.

У середині 80-х років американці виявили для себе, що фактор управління відіграє набагато важливішу роль, ніж розмір капіталовкладень у технічні та технологічні інновації навіть при найоптимальнішому плануванні їхньої структури. І саме цим пояснюється так зване економічне "японське" та "корейське диво"[120].

Співробітництво з іноземними партнерами передбачає, насамперед, особисті контакти, але може бути повноцінним лише за наявності знання основних правил, етичних норм і традицій ділових стосунків, які грунтуються на дипломатичному протоколі, а також на національно-культурних і етнічних відмінностях переговорного процесу.

В умовах загострення і напруженості переговорів з іноземним партнером поведінка ділової людини як у словесному, так і невербальному відношеннях часто зумовлюється лише інтуїцією -- культурно зумовленими мотиваціями, закладеними в кожному з нас. Тому не маючи належного досвіду проведення міжнародних переговорів, сторони, як правило, впевнені в прийнятності власного національного стилю поведінки і дотримуються його, не враховуючи, що культурний "базис" партнера зовсім інший.

Щоб уникнути "міжкультурних" проблем під час переговорів, можна скористатися методом, який дозволяє передбачати хід переговорів, можливі конфлікти і визначити стратегічні шляхи їх вирішення. Стилі поведінки партнерів на переговорах за цим методом визначаються залежно від двох основних факторів:

¦ який кінцевий результат передбачає кожна сторона;

¦ як поводять себе партнери при обговоренні питання. Стилі проведення переговорів залежно від прийнятої позиції класифікують на такі, що грунтуються "на положенні", "на інтересі", "за змістом", "на контексті".

Переговори, що грунтуються "на положенні", будуються за принципом "виграш -- програш", тобто чим більше домагається одна сторона, тим більше поступається інша. Передбачається, що обидві сторони прагнутимуть до реалізації власної мети і намагатимуться максимально збільшити свої переваги. Основний наголос партнери роблять на певній вимозі та використовують різноманітні тактичні дії: тиск на партнера, драматичні прийоми, затягування переговорів, неоголошений порядок денний, передчасний вихід з переговорів тощо[120].

Саме такий тип переговорів переважає на базарах Близького Сходу чи Латинської Америки.

Переговори, що ґрунтуються "на інтересі", являють собою зовсім інший підхід і передбачають досягнення взаємовигідної угоди, яка матиме довгостроковий характер, базується на принципі "вигр аш-витраш". Контракт, який підписується на переговорах, гнучкий і здатний пристосуватися до можливих змін ринку. Прикладом проведення таких переговорів є ділові стосунки між японськими фірмами.

...