Організаційно-правове забезпечення функціонування окупаційної адміністрації Райхскомісаріату "Україна" (1941-1944 рр.)

Наступним етапом документування діянь гітлерівського окупаційного режиму в Україні стало видання цілого ряду спеціалізованих тематичних збірників, у яких публікувалися матеріали Нюрнберзького процесу. Фактично вперше широкий загал громадськості та наукові кола ознайомилися з таємними документами вищих органів влади та військового командування Райху.

У період 1963 - 1985 рр. було тричі перевидано збірник документів “Преступные цели - преступные средства”. У виданні вміщено документи, що засвідчують злочинну сутність окупаційного режиму. Такі документальні видання як “Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні”, тритомник “Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941 - 1945”, “Історія застерігає”, “Преступные цели гитлеровской Германии в войне против Советского Союза” на тривалий час заклали джерельну базу досліджень окупаційної доби. Незважаючи на певну тенденційність та однобічність підбору матеріалів, ці та інші збірники мають пізнавальну й наукову цінність і сьогодні.

У 60 - 70-х рр. ХХ ст. з'явилася низка регіональних збірників, виданих на основі матеріалів усіх областей УРСР. Пізнавальний потенціал цих видань досить високий. Наріжним каменем, на якому формувалися методологічні підходи та сюжетні лінії відібраних документів, залишалося викриття злочинів військової та цивільної адміністрації РКУ, німецьких поліційних формувань щодо різних категорій місцевого цивільного населення та військовополонених, а також розгортання радянського партизанського та підпільного руху.

Особливості організації та функціонування окупаційного режиму на теренах Вінниччини, обумовлені розташуванням у регіоні польової ставки А.Гітлера “Вервольф”, розкрито в документальному збірнику “Життя в окупації”, авторами-упорядниками якого є В.Васильєв та Р.Подкур.

Помітним явищем в археографії теми стала поява першої книги п'ятитомного проекту: “Бабий Яр: человек, власть, история: Документы и материалы”. По-перше, книга містить документи, значна частина яких опублікована вперше, по-друге, у ній у формі коментарів укладачі не лише пропонують власні підходи до інтерпретації джерельної бази, а й здійснюють її класифікацію та формулюють концептуальні засади до аналізу сфери міжетнічних відносин в окупованій Україні.

Ще один проект, пов'язаний із публікацією раніше недоступних документів, що вийшли з надр радянських спецслужб, було здійснено вітчизняними науковцями у 2004 р. Цінність видання ”Київ у дні нацистської навали” і в тому, що його укладачі здійснили наукове коментування та інтерпретацію опублікованих документів, подали інформативні примітки. Значна частина опублікованих у збірнику джерел перебувають на зберіганні у фондах ГДА СБУ й відомчому архіві МВС України.

У документально-довідковому виданні “Архіви окупації” здійснено кваліфіковану репрезентацію архівних “окупаційних фондів“ України. Упорядники видання представили евристичний потенціал найбільш важливих архівних справ, що ілюструють ключові моменти окупації.

В історико-публіцистичній повісті О.Кузнєцова “Бабин Яр” розглядається повсякденне життя місцевого населення в окупованому Києві, ставлення до нього з боку окупаційної адміністрації, знищення єврейського населення міста.

Свої спогади “Київ під ворожими окупаціями” залишив керівник міської управи періоду 1942 - 1943 рр. Л.Форостівський. Звісно, автор намагається навести факти позитивного аспекту діяльності міської управи у справі організації повсякденного життя місцевого населення, опускаючи цілу низку дражливих тем, зокрема, причетності її службовців до репресивно-каральних заходів німецької влади.

Пізнавальна цінність спогадів Ф.Пігідо-Правобережного “Велика Вітчизняна війна” полягає в тому, що автор безпосередньо перебував у районах Київщини й описав особливості початкового періоду окупації, настрої місцевого населення. Мемуарист дав оцінку діяльності органів місцевого управління, проте все ж гіперболізував участь представників радянського руху Опору та колишніх комуністів у їх роботі, пов'язуючи невдачі окупаційної адміністрації з підривною діяльністю цих людей.

В останні роки в сучасній українській археографії оформився окремий напрям, що стосується долі “остарбайтерів”. Одним із помітних видань є синтетична праця “... То була неволя”. У книзі зібрані й опрацьовані спогади, усні інтерв'ю, листи людей, які пережили воєнне лихоліття. У багатьох із них містяться спогади про умови існування людей в окупованій Україні, оцінки заходів керманичів “нового режиму” в багатьох сферах життя населення.

Таким чином, широка джерельна база дозволяє всебічно вивчити проблему організаційно-правового забезпечення функціонування окупаційної адміністрації РКУ та правового статусу місцевого населення.

У підрозділі 1.3 “Теоретико-методологічні основи дослідження” окреслено теоретичні та методологічні орієнтири, принципи та методи дослідження проблеми.

Методологічною основою дослідження є принципи об'єктивності, історизму та системності. Їх застосування передбачало відмову від заангажованих підходів та вибіркового аналізу зібраної емпіричної бази. Ці універсальні принципи наукового пізнання дали змогу репрезентувати цілісну картину підокупаційного минулого України у сфері функціонування цивільної адміністрації РКУ, її нормативно-правового впливу на місцеве суспільство.

Згідно з принципом історизму розгляд предметів, об'єктів і явищ окупаційного режиму здійснювався в їхньому розвитку та динаміці. Історичний підхід до предмета дослідження передбачав аналіз основних етапів створення, розвитку й діяльності органів влади військової та цивільної адміністрації РКУ, органів місцевого управління, місцевих поліційних установ та відповідних німецьких формувань, процедур і механізмів передачі владних повноважень військовою адміністрацією та набуття чинності компетенції цивільною адміністрацією, співіснування військових та цивільних органів влади.

Керівну, системоутворюючу роль у реалізації завдань дослідження відігравало використання діалектичного принципу загального зв'язку, детермінованості та взаємозалежності явищ, фактів і процесів. При цьому реконструйована об'єктивна “окупаційна” реальність виступає єдиним цілим, де кожен сегмент предмета дослідження постійно перебуває у взаємному зв'язку з іншими.

Важливе місце в організації матеріалу посідав принцип системності, відповідно до якого кожен структурний елемент центральних окупаційних органів влади вивчався в його взаємозв'язку з аналогічними складовими організаційної структури генеральних комісаріатів та гебітскомісаріатів, органів місцевого управління. Застосування системного підходу дало можливість визначити та описати окупаційний режим як об'єктивну дійсність закономірно пов'язаних один з одним, притаманних виключно цьому історичному періоду детермінованих німецьким вторгненням явищ, предметів та процесів. Цей підхід дозволив визначити досліджувану систему як сукупність елементів та їх властивостей, взаємодія між якими зумовила формування якісно нової реальності, що супроводжувалася формуванням стійких ієрархічних зв'язків.

У дослідженні використовувався комплекс методів різних рівнів, сфер дії, спрямованості, котрі застосовувалися з урахуванням конкретних умов, мети й підпорядкованих їй завдань. Поряд із прийомами формальної логіки (аналіз, синтез, індукція й дедукція) залучався оперативний інструментарій різних наукових дисциплін.

У зв'язку з потребою аналізу широкого корпусу нормативно-правової документації, яка врегульовувала всі сторони функціонування окупаційної управлінської системи РКУ та повсякденне життя місцевого соціуму, у дослідженні використовувалися спеціальні методи правової науки (формально-юридичний метод, метод тлумачення нормативно-правових актів).

У другому розділі дисертації “Концептуальні підходи лідерів Третього Райху до організаційно-правового оформлення німецьких окупаційних органів влади РКУ” визначаються погляди А.Гітлера та інших нацистських керівників на формування управлінської системи, яка мала постати на майбутніх окупованих територіях СРСР.

У підрозділі 2.1 “Політичні установки керівництва Німеччини у сфері управління окупованими територіями України” враховуються особливості політичного устрою тогочасної Німеччини. У центрі політичної системи Третього Райху перебувала фігура А.Гітлера, який не лише користувався необмеженою владою, а й визначав майбутнє народу, був фактичним джерелом права. Напередодні військового конфлікту між Третім Райхом та СРСР німецьке керівництво мало досить хаотичні і приблизні уявлення про майбутню управлінську систему, що мала постати на окупованих територіях. Фюрер Райху рішуче відмовлявся від співпраці з українськими емігрантськими політичними угрупованнями, які напередодні військового конфлікту зверталися до вищих німецьких інстанцій із власними планами, меморандумами, у яких у різний спосіб висловлювали своє бачення майбутнього України. Позиція А.Гітлера в цьому питанні остаточно сформулювалася лише на початку 1941 р. Політична система СРСР підлягала ліквідації, а разом із нею - право на власне державне життя народів окупованої країни.

Відповідно до планів керівництва Третього Райху СРСР мав бути розчленований на кілька регіонів, які очолювали райхскомісари. Здійснюючи підготовку до війни з СРСР, нацистське керівництво розробило конкретні плани щодо створення управлінської системи на теренах завойованої України. Вона мала стати невичерпним джерелом робочої сили та забезпечувати Третій Райх і Вермахт усім необхідним для переможного завершення військової кампанії. Усі владні повноваження належали німцям. Управлінська система також створювалася за німецькими зразками. Представники місцевого населення допускалися до участі в роботі лише органів місцевого управління, які діяли під суворим контролем німецьких службовців та могли зайняти певні другорядні посади в німецьких органах влади.

У підрозділі 2.2 “Настанови Райхсміністерства східних окупованих територій та РКУ з питань організації адміністративної системи на захоплених землях” розглядаються принципові підходи німецьких управлінців до організації “нового порядку” на зайнятих українських землях.

Центральним органом влади Третього Райху, який здійснював безпосереднє управління окупованими територіями, стало Райхсміністерство східних окупованих територій, якому підпорядковувалася адміністрація РКУ.

Стратегічна мета окупації з погляду нацистського керівництва Третього Райху була однозначною: захоплені території мали стати “життєвим простором” для німецького народу. Щодо тактичних заходів реалізації стратегічної мети підходи в керівників Німеччини мали різний вигляд. Одним із тих, хто репрезентував відмінні, аніж в А.Гітлера погляди, був А.Розенберг - один з ідеологів нацизму, визнаний знавець і спеціаліст у “східному питанні”.

Фактично А.Розенберг пропонував здійснювати диференційований підхід до кожного з народів СРСР та проводити окрему стратегічну лінію щодо кожного окупованого регіону. Він вважав, що з метою ослаблення Росії як головного фактора небезпеки “новому порядку” необхідно створити певні національні державно-політичні утворення, серед яких основне місце відводилося Україні. У разі домінування поглядів А.Розенберга майбутня Українська держава мала перебувати під контролем Німеччини та отримати суто формальні ознаки незалежності, виконуючи основне стратегічне завдання на Сході, що полягало у стримуванні Росії.

А.Гітлер та його найближче оточення вважали ці погляди такими, що не відповідали реальному становищу та не враховували здобутки Вермахту. Плодами перемоги А.Гітлер не збирався ділитися ні з ким. 16 липня 1941 р. на нараді керівників Райху обговорювалося питання щодо майбутнього окупованих територій. Позиція А.Розенберга зазнала критики, а керівником РКУ був призначений Е.Кох, який вважався провідником позиції А.Гітлера.

Принциповими підходами до побудови та функціонального забезпечення діяльності цивільної адміністрації РКУ згідно з вказівками Е.Коха стали мінімізація кількості управлінського апарату та максимальна ефективність його функціонування. Райхскомісар зобов'язував своїх підлеглих зробити все можливе для використання “українського фактора” з метою перемоги у війні. Підкорений народ виступав безмовною та знеособленою масою, яка повинна була працювати на потреби Райху. Окрім того, українці не визнавалися окремим народом, а були тими ж “росіянами”.

Основними принципами, якими керувалися представники окупаційної адміністрації, стали безапеляційність, суворість та безжалісність у спілкуванні з підкореним народом, використання його потенціалу лише для потреб Райху, досягнення поставлених завдань будь-якими засобами, високий рівень самостійних дій, виправдання можливих помилок нагальними потребами і необхідністю діяти.

Третій розділ “Налагодження системи управління у військовій зоні” присвячений аналізу заходів командування тилу групи армій “Південь” у сфері управління окупованими територіями України.

У підрозділі 3.1 “Військово-адміністративні органи влади на теренах майбутнього РКУ” встановлено, що органами військового управління, які постали на окупованих територіях, стали фельд- (польові) та ортс- (місцеві) комендатури Вермахту. Вони перебували в безпосередньому управлінні тилового командування групи армій “Південь”. Під управлінням фельдкомендатур перебували великі території, які досягали розмірів області. В управлінні ж ортскомендатур перебувало декілька районів.

Фельд- та ортскомендатури були комбінованими військово-територіальними органами окупаційного управління, до компетенції яких входили питання мілітарного й господарського характеру, зокрема: відновлення зруйнованої господарсько-виробничої інфраструктури; охорона тилу та комунікацій від диверсій; контроль за військовими підрозділами і рухом військовослужбовців Вермахту; організація місцевої управлінської системи; врегулювання правових відносин у середовищі місцевого населення; налагодження фіскальної системи тощо.

У підрозділі 3.2 “Адміністративна правотворчість військового керівництва тилу групи армій “Південь” у сфері формування органів обласного управління” простежуються особливості функціонування обласних управ, які були тимчасовими управлінськими структурами. Їх створення свідчить про високий рівень правотворчості німецьких місцевих військових керівників. Вони з'явилися в період літніх місяців 1941 р. та згодом були передані цивільній владі РКУ. Проіснували обласні управи до кінця 1941 р. - початку 1942 р. Вони діяли в Луцьку, Ровно, Вінниці, Житомирі, Дніпропетровську та Кіровограді.

Обласні управи мали вигляд типових господарсько-управлінських структур регіонального рівня. Під їх безпосереднім керівництвом і за погодженням із військовими комендатурами відновлювалася виробнича та комунальна інфраструктура, формувалися органи місцевого управління та заповнювався їхній кадровий склад. Фактично була створена управлінська вертикаль “село-район-область”, здатна координувати реалізацію та установки військового командування на регіональному рівні.

Створення обласних управ стало хибним (із політичного погляду) кроком військової адміністрації, керівництво якої, розпочавши будівництво владних інституцій в окупованій Україні, не розібралося із ситуацією і суто формально відтворило передвоєнні органи місцевої та регіональної влади. Окрім того, цей захід суперечив стратегічній меті встановленого окупаційного режиму. Тому створення цивільної адміністрації РКУ призвело до припинення діяльності вже існуючих обласних управ.

У підрозділі 3.3 “Вермахт і формування органів місцевого управління” визначаються практичні заходи військової адміністрації щодо створення органів місцевого управління та контролю за їхньою діяльністю. Загальне керівництво роботою органів управління перебувало в компетенції фельдкомендатур, а всі питання місцевого характеру - у підпорядкуванні ортскомендатур. Працівники органів місцевого управління зобов'язувалися виконувати всі накази й розпорядження німецької військової влади. Заборонялися будь-які самоправні дії та зміни до існуючого порядку управління. Водночас усі корисні засади радянської управлінської системи мали бути використані в нових органах влади. Визначався тимчасовий статус місцевої адміністрації. Ніхто не мав права самовільно відмовлятися від служби. Керівник органу місцевого управління здійснював свої службові повноваження одноосібно. Право винесення покарань щодо порушників установленого порядку належало відповідним службам військових комендатур.

На початку окупації порядок призначення керівників органів місцевого управління ще мав самоврядний характер. У цьому процесі брала участь певна частина громад. Обрані керівники проходили перевірку в органах військового управління і лише після цього призначалися на відповідні посади. Військові управлінці досить швидко відмовилися від такого підходу до формування органів місцевого управління.

Однією з проблем, яку довелося реалізовувати військовим управлінцям, стала поліційна охорона окупованих територій. Ця проблема розглядається в підрозділі 3.4 “Поліційні формування в зоні військової адміністрації». На підконтрольній військовим комендатурам території діяли оперативні групи поліції безпеки та СД, головним завданням яких було не лише виконання завдань оперативно-тактичного рівнів, а й знищення расових та політичних ворогів Райху. Досить тісно з оперативними групами поліції безпеки і СД співпрацювали підрозділи польової жандармерії, які у службових питаннях безпосередньо підпорядковувалися командуванню військових комендатур.

Разом із формуваннями польової жандармерії у військовій зоні окупації діяли підрозділи таємної польової поліції (ГФП). Обидві служби здійснювали військово-тактичну та оперативно-розшукову діяльність, боролися з партизанським рухом, саботажниками і диверсантами.

Військове керівництво формувало різноманітні за назвою та організаційною структурою поліційні органи, завданням яких стала підтримка порядку в містах і селах, охорона організацій та установ, а також забезпечення адміністративних і каральних заходів, що могли здійснюватися винятково за погодженням і санкцією польових комендатур. Серед цих органів виділяються служба підтримки громадського порядку (служба порядку) та допоміжна поліція. Їх особовий склад рекрутувався з місцевого населення або радянських військовополонених.

Аналіз нормативного забезпечення функціонування цивільної адміністрації РКУ, службової компетенції її органів та установ проводиться в розділі четвертому “Органи цивільної адміністрації РКУ: юридична база, організаційна структура та службова компетенція”.

У підрозділі 4.1 “Нормативно-правове забезпечення діяльності цивільної адміністрації РКУ” аналізується нормативна база, на основі застосування якої функціонувала система німецьких органів влади. У досліджені встановлено, що оскільки керівництво Третього Райху не могло застосувати в Україні систему нормативних актів, які діяли на теренах Німеччини в повному обсязі, було використано засоби локального нормотворення, окремі нормативні акти, що перед цим поширювалися винятково на громадян Райху, а також елементи радянської правової системи.