"Наш велетень", "Наш величний кобзар": Микола Лисенко у спогадах і думках редактора часопису "Рідний край" Олени Пчілки
Зв'язок творчого життя видатного українського композитора М.В. Лисенка із часописом "Рідний край". Висвітлення яскравих штрихів до життєпису композитора та до його родини. Виявлення ключових чинників, що впливали на формування світогляду М.В. Лисенка.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | статья |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 04.02.2019 |
| Размер файла | 102,4 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
«НАШ ВЕЛЕТЕНЬ», «НАШ ВЕЛИЧНИЙ КОБЗАР»: МИКОЛА ЛИСЕНКО У СПОГАДАХ І ДУМКАХ РЕДАКТОРА ЧАСОПИСУ «РіДнИЙ КРАЙ» ОЛЕНИ ПЧІЛКИ
Ніна Степаненко
М. В. Лисенко (1842-1912) - український композитор, культурно-громадський діяч
Із часописом «Рідний край» пов'язане творче життя видатного українського композитора, знаного громадського діяча Миколи Лисенка. 1907 року він надрукував у тижневикові, що виходив тоді в Полтаві, свою культурологічну студію «Народні музичні інструменти» [Числа 11, 13]. Мусій Кононенко 1909 року опублікував вірш «М. В. Лисенку» [Число 6], а Мусій Бандурист 1912 року - «Над могилою М. Лисенка». Головного редактора журналу Олену Пчілку глибоко вразила смерть Миколи Віталійовича. Своєму «давньому дорогому другові» вона присвятила поезію, у якій висловлює сум у зв'язку з його передчасною кончиною і світлу віру в невмирущість його подвижницької праці, й подала її в 16-17 числі за 1912 рік:
Прощай, товаришу коханий! Скінчилось дружнєє життя...
Ти одійшов у край незнаний,
У край сумний, без воріття!
Кінець - відомий, неминучий...
Та душу туга повива,
І тисне серце жаль пекучий,
І рвуться з уст гіркі слова:
Вік цілий страждать, сподіватись, Святим вогнем горіть, палать,
А потім - з думами розстатись,
В сирій землі їх поховать!
Святі думки, як зерна жита,
На світі знову оживуть,
Заквітне мрія пережита,
Пісні у-слід їй попливуть!
І вкриють милу Україну
Тим самим гомоном дзвінким,
Освітять рідную країну Тим самим промінням палким.
Пісні - лунатимуть по світі,
Та вже не буде їх творця!..
Вже не тебе, вогнем зогріті, Стріватимуть людські серця...
Ні! все здається, що десь близько Вітає дух приязний твій,
Що ти з небес на землю низько Спускаєш погляд любий свій І що вечірньою зорею Ти на Україну зориш,
Що на розмову милу з нею На крилах лагідних летиш.
Ох, то лиш привид, серцем жданий, Шука розваги дух сумний...
Прощай, товаришу коханий,
Прощай на віки, дорогий!
У цьому числі журналу вміщено також науково-публіцистичне дослідження Ольги Петрівни «Микола Лисенко. (Спогади і думки)».
Його з'ява - не лише намагання сказати тепле слово про зачинателя української музичної класики, а й прагнення задокументувати на основі свіжих фактів найзнаковіші віхи біографії цієї непроминущої в нашій історії постаті, осягнути феномен її спадщини. Відхід у засвіти Миколи Лисенка, наголошує Пчілка, - «втрата величезна, невіджалувана», невимовно «гострий біль». Свіжа рана, переконує вона, з часом загоїться, а куди важливішим є інше - домогтися, щоб «пізніші нащадки бачили ніби живого М. Лисенка - в його праці й творах», щоб лунала його музика й ширилося його «живе слово <...> повне щирости, сердечности, повне віри й любови до того, хто сповняє <...> серце» людське. А для цього треба «ворушить <. > спогади, ворушити на те, щоб молодчі могли уявити собі постать М. Лисенка, більше зрозуміти її». І це варто робити негайно, позаяк свідків залишається все менше й менше, а ті, що є, уже «швидко зійдуть <...> „подъ мирны своды”».
У статті вияскравлено промовисті штрихи до життєпису композитора, до «самого роду Лисенківського». Важливо, що вони оперті на конкретні факти: розповіді тих, хто добре знав Миколу Віталійовича, і систематизовані авторкою відомості, почуті колись від небіжчика або добуті від членів його родини.
Олена Пчілка цікаво розповідає про батька Миколи Лисенка, Віталія Романовича, який походив із давнього чернігівського козацького роду, про діда, Миколу Віталійовича, який «був поріднений через шлюб <. > з давнім козацьким родом, полтавським», про матір Ольгу Єреміївну, яка «була з родини полтавських панів Луценків, поріднених, через давніші шлюби, з Булюбашами». Майстерно виписана в статті сторінка про освіту й виховання майбутнього геніального композитора. Це, зокрема, його навчання в пансіоні - «школі з повним утриманням» - «заблуканого француза» п. Годуена. У цьому закладі звичаї були суворі, благородних паненят били різками. «Однак малий Коля, - дізнаємося зі споминів Пчілки, - того лиха минув: батько його вмовився з господарями тієї школи, щоб його сина ні в якім разі не били. При «Колі» зоставлено було лисенківського слугу з Полтавщини, Созонта; він повинен був служити паничеві і глядіти, щоб його ніхто не бив. Таке особливе дбання про це, дбання досить дивне для тих часів, пояснюється тим, що п. Віталій Лисенко був взагалі дуже добрий чоловік: він не бив і своїх кріпаків, не тільки власних дітей.
Опріч звичайної класної науки, особливу вагу звертано в пансіоні п. Годуена на французьку мову; з-відти Мик. Лисенко виніс на-завжди дуже добре знання французької мови.
- Учено в пансіоні Годуена й музики».
Потім були гімназія й університет у Харкові, з 1860 року
- університет у Києві. Переїзд до Києва став «переломним у житті юнака-Миколи. Тут він опинився у свідомій і могутній течії національно-українського напрямку». Вирізнено й інші важливі періоди життя Лисенка: служба «мировим посередником» у Таращанському повіті Київської губернії, закордонні подорожі, а основне - плідна й різноманітна власне мистецька діяльність.
На формування світогляду Лисенка, на його українофільство впливали різні чинники, передусім родинні, а як точніше, то батько, який любив і цінував українську культуру, знав українську історію й українську мову, охоче послуговувався нею. «В товаристві його кругу, - зауважує Пчілка, - панувала, звичайно, російська мова, але органично не чужа була й сьому кругові полтавських панів - мова українська: були такі пани, особливо так звані «весельчаки», «балагури», що навіть здебільшого - і в своєму панському крузі - говорили по українськи». Ольга Єреміївна Лисенко поукраїнському не спілкувалася, вона через виховання в «петербурському Смольному Інстітуті» «позбулася своєї національносте», відійшла від такого «мужичества», як українство. Звичними для неї були російська або французька мови. Мати не схиляла до всього українського дітей, проте й не відсторонювала їх від нього. лисенко композитор рідний край
Найсильніше вплинуло на малого «панича Колю » село Гриньки на Полтавщині, де він народився й де пізніше подовгу гостював. «Тут, звичайно, панувала мова українська, а «вберегти» від неї панських дітей, як і взагалі від простого товариства, коли-б навіть хто того хотів, - було неможливо... А полтавське село в давні часи, - з любов'ю і якимось ніжним щемом спогадує Олена Пчілка, - більше додержувало в собі українську національну вдачу, ніж тепер. Українське слово, вся українська етнографія, українська пісня - жили в своїй чистішій, повнішій подобі. Особливо-ж пісня українська ще жила й серед челяді панської і часто пісню ту не тільки «терпілося» в різних «ЗЬвичьих» покоях, а навіть по-де-куди була вона й люблена в панському околі. Власне в Гриньках, де, як сказано, часто гостював малий «Коля», господиня того