Комунікативний процес

Дослідження особливості комунікативної сфери особистості курсантів ОВС. Теоретичний аналіз проблеми дослідження. Комунікативно-характерологічні тенденції особистості та міжособистісні відносини курсантів. Характеристика проблеми з точки зору психології.

Рубрика Государство и право
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 26.12.2012
Размер файла 66,4 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика проблеми спілкування в психології

1.1 Сутність комунікативної компетентності

1.2 Сутність спілкування

1.3 Комуникативні якості особистості

Розділ 2. Психологічні особливості комуникативних якостей курсантів

2.1 Характеристика методик та вибірки дослідження

2.2 Особливості комунікативно-соціальної компетенції курсантів

2.3 Комунікативно - характерологічні тенденції особистості курсантів

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Професійна діяльність працівника органів внутрішніх справ належить до групи комунікативних професій, а її ефективність залежить від знань, умінь, навичок, здібностей у сфері спілкування. Основний зміст цієї діяльності складає комунікативний процес, тому спілкування в даній галузі можна розглядати як професійне, а відповідні комунікативні якості - як професійно важливі якості особистості міліціонера.

Спілкування є складним багатогранним процесом встановлення і розвитку контактів між людьми. Воно включає в себе сприйняття і розуміння людини людиною, а також взаємодію. Багато вчених займалися цією проблемою (О.М.Леонтьєв, В.С.Агеєв, О.О.Бодальов, Д.А. Поліщук, Л.О. Петровська, Г.М.Андрєєва.). Кожен з них підіймає своє проблемне питання в цій сфері.

Специфіка професійного спілкування регламентована в Кримінально-процесуальному кодексі України, в зв'язку з яким, наприклад, слідчий зобов'язаний роз'яснити та допитати свідків (ст. 167), експерта (ст. 201), підозрюваного (ст. 107), обвинуваченого (ст. 143). Загальними та обов'язковими принципами професійного спілкування є законність і гласність, гуманне ставлення та повага до особи, культура і такт (ст. 3, 4, 5 Закону України "Про міліцію").

Процедура цього спілкування розглянута в законі, починаючи з підстав і закінчуючи процесуальними формальностями, що завершують діалог сторін у протокольній формі.

Актуальним стало питання комунікативної компетентності фахівця, що сприяє успішному самовизначенню молоді у світі освіти, праці, міжособистісних суспільних відносин, але найголовніше - це одне з основних умов дійсного розвитку й самореалізації особистості. Тому завданням освітнього процесу є формування комунікативних якостей як частини професійної підготовки фахівця, вже під час навчання.

Тому, зважаючи на актуальність даної теми та її недостатню дослідженість, враховуючи необхідність вивчення цієї проблеми, було проведено дослідження у вищому навчальному закладі ХНУВС.

Об'єкт дослідження: комунікативна сфера особистості.

Предмет дослідження: комунікативні особливості особистості курсантів ОВС.

Мета дослідження: виявити і дослідити особливості комунікативної сфери особистості курсантів ОВС.

На основі поставленої мети визначилися задачі дослідження:

1. Здійснити теоретичний аналіз проблеми дослідження.

2. Дослідити особливості комунікативно - соціальної компетенції курсантів ОВС.

3. Виявити комунікативно - характерологічні тенденції особистості курсантів ОВС.

Методи дослідження: методика діагностики міжособистісних відносин (Т. Лірі); методика виявлення «Комунікативних і організаційних здібностей» (КОС-2); математичні методи (ц - критерій Фішера, Т-критерій Стьюдента).

Дане дослідження було проведене в 2010 році на базі Харківського національного університету внутрішніх справ. У дослідженні взяли участь 44 курантів 1 - го курсу Навчально-наукового інституту психології, менеджменту, соціальних та інформаційних технологій, серед них 22 курсанта за напрямом підготовки «Інформаційні систсем і технології в діяльності ОВС», і 22 курсанта за напрямом підготовки «Психологія» вік випробовуваних від 17 до 19 років.

Розділ 1. Загальна характеристика проблеми спілкування в психології

1.1 Сутність комунікативної компетентності

Під комунікативною компетентністю розуміють здатність встановлювати і підтримувати необхідні контакти з іншими людьми, певну сукупність знань, умінь і навичок , що забезпечують ефективне спілкування. Вона передбачає уміння змінювати глибину і коло спілкування, розуміти і бути зрозумілим для партнера по спілкуванню. Комунікативна компетентність формується в умовах безпосередньої взаємодії, тому є результатом досвіду спілкування між людьми. Цей досвід набувається не тільки у процесі безпосередньої взаємодії, а також опосередкованої, в тому числі з літератури, театру, кіно з яких людина отримує інформацію про характер комунікативних ситуацій, особливості міжособистісної взаємодії і засоби їх ви рішень. У процесі опанування комунікативної сфери людина запозичає з культурного середовища засоби аналізу комунікативних ситуацій у вигляді словесних і візуальних форм.

Структура комунікативної компетентності. Якщо спиратися на прийняту у соціальній психології структуру спілкування, що включає перцептивний , комунікативний й інтерактивний аспекти, то комунікативну компетентність можна розглядати як складову спілкування. Тоді комунікативний процес розуміється як "інформаційний процес між людьми як активними суб'єктами, з урахуванням відношень між партнерами". Тобто, виникає "вузьке" поняття "комунікація". Однак часто "комунікацію" розуміють як синонім спілкування, підкреслюючи, що "комунікативний вплив є … психологічним впливом одного комуніканта на іншого з метою зміни його поведінки ". Це означає, що відбувається зміна самого типу відносин , що склався між учасниками комунікацій. Є й широке розуміння "комунікації", яке застосовується у зв'язку з розвитком системи масових комунікацій у суспільстві.

Відокремлюють такі складові комунікативної компетентності:

- орієнтованість у різноманітних ситуаціях спілкування, яка заснована на знаннях і життєвому досвіді індивіда;

- спроможність ефективно взаємодіяти з оточенням завдяки розумінню себе й інших при постійній видозміні психічних станів , міжособистісних відносин і умов соціального середовища;

- адекватна орієнтація людини в самій собі - власному психологічному потенціалі, потенціалі партнера, у ситуації;

- готовність і уміння будувати контакт з людьми;

- внутрішні засоби регуляції комунікативних дій;

- знання, уміння і навички конструктивного спілкування;

- внутрішні ресурси, необхідні для побудови ефективної комунікативної дії у визначеному колі ситуацій міжособистісної взаємодії.

Таким чином, комунікативна компетентність постає як структурний феномен, що містить як складові цінності, мотиви, установки , соціально-психологічні стереотипи, знання, уміння , навички.

В.Я. Ляудіс , А.М. Матюшкіна , А.Я. Пономарьова виділяють два типи діяльності і відповідно два типи завдань: творчі (продуктивні) і рутинні (репродуктивні), що відображаються в аналізі процесу спілкування. Ситуація, яка потребує виходу за межі стереотипів, установок, ролей, що склалися, завжди передбачає продуктивне спілкування. Репродуктивне, або стандартизоване спілкування передбачає взаємодію "за стандартом", "за сценарієм". Можна говорити також про зовнішнє, поведінкове , оперативно-технічне і індивідуально-значеннєве спілкування. А.Б. Добрович у своїх роботах розрізняє конвенційне, примітивне, маніпулятивне, стандартизоване, ігрове, ділове і духовне спілкування.

У контексті проблеми ефективності спілкування доцільно згадати про таке явище в людській взаємодії, як роль. Роль є фіксацією визначеного положення, що займає той або інший індивід у системі міжособистісних відносин. У психології розділяють формальні, внутрішньогрупові, міжособистісні й індивідуальні ролі. Формальна роль - це поведінка, що будується відповідно до засвоєних очікувань з боку оточення , пов'язаних з виконанням тієї чи іншої соціальної функції (продавець, покупець, учень, педагог, підлеглий , керівник і т.д.). Внутрішньогрупова роль - це поведінка, що вимагає урахування очікувань, запропонованих учасниками групи на основі сформованих взаємовідносин. Міжособистісні ролі - це поведінка , яка передбачає урахування очікувань, запропонованих іншою людиною на основі сформованих відносин.

Існують й інші класифікації ролей: активні ролі, що виконуються в даний момент і латентні ролі, що не виявляються в даній ситуації; інституціалізовані , пов ' язані з офіційними вимогами організації, і стихійні, пов ' язані зі стихійно виникаючими відносинами , але все це так чи інакше перетинається з вищесказаним.

Людина завжди перебуває в контакті з іншим - партнером реальним, уявним, обраним, нав'язаним і т.п. Інваріантними складовими спілкування є такі компоненти, як партнери-учасники, ситуація, завдання. Варіативність же пов ' язана з характеристиками самих складових - партнерів по спілкуванню, ситуацій, цілей спілкування. Тому компетентність у спілкуванні передбачає розвиток вмінь адекватної самооцінки, орієнтації людини в самій собі - власному психологічному потенціалі, потенціалі партнера, у ситуації і завданні.

Головною якісною характеристикою всіх цих "психологічних інструментів" вважається " загальна спрямованість" на людину, що у свою чергу є підставою ефективного спілкування. Орієнтація особистості насамперед на позитивні якості в іншій людині є важливою в ефективному спілкуванні, тому що вона сприяє розкриттю особистісного потенціалу людини, з якою ми спілкуємося. Підкреслюється роль пізнавальних процесів у структурі комунікативної компетентності, перш за все мислення - здатність аналізувати вчинки, бачити мотиви, що спонукають до них. Умовою успішного спілкування людини з іншими людьми вважають соціально-психологічну перцепцію, яка включає ідентифікацію, емпатію , соціальну рефлексію.

Таким чином, можна сказати, що комунікативна компетентність включає не тільки особистісні властивості індивіда, але й певним чином організовані пізнавальні процеси та емоційну сферу.

Однією із складових комунікативної компетентності є уміння усвідомлювати і долати комунікативні бар'єри. Такі бар'єри можуть виникати, наприклад, при відсутності розуміння ситуації спілкування, що викликається розходженнями між партнерами (соціальними, політичними, релігійними, фаховими , які породжують різну інтерпретацію тих самих понять, що обумовлюють різноманітне світовідчуття, світогляд, світосприймання). Бар'єри у комунікації можуть носити також психологічний характер, відображаючи індивідуальні психологічні особливості тих, хто спілкується, їхні сформовані відношення: від дружби до ворожості по відношенню один до одного.

Передача будь-якої інформації можлива лише за допомогою знаків, точніше, знакових систем. Розрізняють вербальну і невербальную комунікації, що використовують різноманітні знакові системи. Відповідно до цього можна виділити вербальний і невербальный рівень комунікативної складової компетентності в спілкуванні. Вербальна комунікація використовує в якості знакової системи людську вимову , природну звукову мову, тобто систему фонетичних звуків, що включає два принципи: лексичний і синтаксичний.

Сукупність визначених заходів, спрямованих на підвищення ефективності мовного впливу, отримала назву "переконуючої комунікації", на основі якої розробляється так звана експериментальна риторика - мистецтво переконання за допомогою промови . Інший вид комунікації включає такі знакові системи: оптико-кінетичну - до неї належать жести, міміка, пантоміміка; пара- і екстралінгвічну . Перша - це система вокалізації , тобто якість голосу, його діапазон, тональність. Друга - включення в промову пауз, інших вкраплень, темп промови; організацію простору і часу комунікативного процесу; візуальний контакт: частота обміну поглядами, тривалість, зміна статики і динаміки погляду, уникання його і т.п.

Зрозуміло, що комунікативна компетентність передбачає також вміння інтерпретувати невербальні прояви інших людей. Тут виникає серйозна проблема: якщо у вербальній комунікації за кожним словом стоїть більш-менш визначений зміст , то в невербальной системі комунікацій не тільки важко поставити зміст у відповідність знаку, але й взагалі виділити знак, тобто одиницю аналізу в цій системі комунікації.

У соціальній психології було декілька спроб вирішити дану проблему.

К. Бердвістл запропонував одиницю тілорухів людини - кін, або кінему". Окремий кін самостійного значення не має, при його зміні змінюється вся структура". Йому належить ідея побудови словника тілорухів , тобто визначеному тілоруху приписувалося визначене значення. Але сам Бердвістл прийшов до висновку, що побудувати словник тілорухів, який би задовільнив, поки що не вдається: саме поняття кіна виявилося достатньо невизначеним і спірним.

Б. Екманом був запропонований варіант аналізу невербальної комунікації, у якому фіксувалися емоції по зовнішн і х ("знакових") проявах особи , що дозволяло певною мірою реєструвати той чи інший характер невербальної комунікації.

Хоч і вдається описати визначений "каталог" жестів у різноманітних національних культурах, проблема інтерпретації невербальної комунікації усе- таки залишається невирішеною.

Інтерактивна сторона спілкування - це умовний термін, що позначає характеристику тих компонентів спілкування, що пов ' язані із взаємодією людей з безпосередньою організацією їхньої спільної діяльності. Якщо комунікативний процес існує на основі певної спільної діяльності, то обмін знаннями й ідеями з приводу цієї діяльності неминуче припускає, що досягнуте порозуміння реалізується в нових спільних спробах розвинути діяльність далі, організувати її. Участь одночасно багатьох людей у цій діяльності означає, що кожний повинен зробити до неї свій особливий внесок, що і дозволяє інтерпретувати взаємодію як організацію спільної діяльності. Інтерактивна сторона спілкування являє собою побудову загальної стратегії взаємодії, де важливо не тільки обмінятися інформацією, але й організувати "обмін діями", спланувати загальну діяльність. При такому плануванні можлива регуляція дій одного індивіда "планами, що визріли в голові в іншого ", що і робить діяльність дійсно спільною , коли її носії будуть виступати вже не як окремий індивід, а як група. Таким чином, можна сказати, що інтерактивна сторона спілкування являє собою певний засіб об'єднання індивідуальних зусиль у конкретних формах спільної діяльності. Відповідно до цього можна і проінтерпретувати інтерактивний компонент комунікативної компетентності як здатність до організації спільних дій, що дозволяють партнерам реалізувати якусь загальну для них діяльність. Таким компонентом комунікативної компетентності є перцептивна складова. Це та сторона компетентності, на основі якої будується спільна діяльність і комунікативний процес.

Умовно перцептивну складову компетентності в спілкуванні можна назвати здатністю адекватного сприйняття однієї людини іншою , але це лише умовно: саме слово "сприйняття" не відбиває всю складність цього явища. Перцептивний компонент комунікативної компетентності виступає в ролі регулятора процесу спілкування. Вибір людиною тієї або іншої лінії поведінки в кожній конкретній ситуації передбачає сприйняття й оцінку партнерів, самого себе і ситуативного контексту в цілому.

У процесі міжособистісного сприйняття і пізнання виникає ряд "ефектів": первинності, новизни, ореолу. Велику роль грають також явища стереотипізації і каузальної атрибуції.

Отже, узагальнюючи вище викладені точки зору на явище комунікативної компетентності, можна зробити висновок, що комунікативна компетентність постає як інтегральна якість особистості, що виконує функцію адаптації й адекватного функціонування особистості в соціумі, містить у собі установки , стереотипи, позиції спілкування, ролі, цінності тощо особистості, "інструмент, що рефлексує", творчий потенціал особистості.

Питання про розвиток комунікативної компетентності можна розглядати в двох аспектах: по-перше, в процесі соціалізації і виховання; по-друге, засобом спеціально організованого соціально-психологічного тренінгу.

Щодо першого, то людина черпає з культурного середовища засоби аналізу комунікативних ситуацій у вигляді словесних і зорових форм, як символічних, так і образних, що дає їй можливість синтезувати, класифікувати різноманітні епізоди соціальної взаємодії. Зрозуміло, що у ході стихійного оволодіння " мовою " соціально-перцептивної сфери можуть утворюватись неадекватні пізнавальні схеми, як причини неадекватних комунікативних дій, що, в свою чергу, може призвести до неефективності в ситуації спілкування. Найчастіше це відбувається за умови "однобокого" залучення людини до специфічної субкультури , освоєння нею лише окремих прошарків культурного багатства, і тільки розширення сфери соціальних контактів і включення в нові канали комунікації можуть скорегувати існуючі деформації. "Свою роль може зіграти знайомство із соціально-психологічною літературою: це збагачує "словник", упорядкує класифікаційні засоби ".

На думку Л.А. Петровської , аналітичне спостереження комунікативної взаємодії, як реальної, так і поданої в художній формі, дає не тільки можливість "тренування" набутих пізнавальних засобів , але й сприяє оволодінню засобами регуляції власної комунікативної поведінки . Зокрема, процес спостереження дозволяє виявити систему правил, керуючись якими люди організовують свою взаємодію. Орієнтуючись на вихід взаємодії, спостерігач може зрозуміти, які правила сприяють, а які перешкоджають успішному протіканню комунікативних процесів. Це може послужити основою формування власної системи "правил ефективної комунікації". Ще в більшій мірі аналітичне спостереження впливає на операціональний склад комунікативних дій.

Згідно з Л.А. Петровською, важливим моментом процесу розвитку комунікативних умінь на визначеному етапі становлення особистості є уявне програвання своєї поведінки в різноманітних ситуаціях. Планування своїх дій "в уяві" є складовою частиною комунікативної дії, що протікає нормально. Таке планування в уяві, як правило, безпосередньо випереджає реальне виконання, але може відбуватися і завчасно, нерідко далеко відстаючи від втілення в поведінці , а іншим разом уявне програвання проводиться не до, а після завершення комунікативного акту. І не завжди уявне втілюється в реальність, але утворювані в ньому " поведінкові заготовки" можуть актуалізуватися в інших ситуаціях. Це призводить, з одного боку, до враження безпосередності деяких глибоко продуманих вчинків, а з іншого боку - до дій, що є досить нераціональними і такими, які не можна пояснити . Здатність людини діяти "в умі" може бути цілеспрямовано використана для удосконалювання спілкування в ситуації соціально-психологічного тренінгу.

До визначення стратегічних орієнтирів по удосконалюванню спілкування у практичній роботі можна підходити з різних точок зору. "Одна з них у якості орієнтиру виділяє збагачення, повноту, поліформність". У цьому випадку основним у розвитку компетентного спілкування є спрямованість на знаходження багатої, різноманітної палітри психологічних позицій, засобів , що допомагають повноті самовираження партнерів, усім сторонам їхньої адекватності - перцептивній , комунікативній, інтерактивній. У цьому розумінні розвиток компетентності спілкування дорослих людей неминуче припускає подвійний процес: з одного боку, це набуття нових знань, умінь і досвіду, а з іншого боку, це корекція, зміна вже сформованих форм і засобів спілкування. Розглядаючи комунікативну компетентність, недоцільно обмежувати спектр можливих форм соціально-психологічного впливу якимось одним із названих вище типів, оскільки реальне спілкування є багатоплановим.

Інший підхід до визначення принципових орієнтирів для практики розвитку компетентного спілкування можливий з боку психологічних проблем, які виникають. Подібні труднощі можна визначити як базові труднощі спілкування. Їхні першоджерела беруть свій початок , з одного боку, з особливостей психологічної природи людини і людських відносин , а з іншого боку - можуть бути пов'язані із своєрідністю соціального контексту. У ряді випадків базові труднощі спілкування мають характер дихотомій, міра гармонічного сполучення полюсів яких досягається часом з труднощами . Це, наприклад: автономність - уподобання , усталеність - мінливість , нормативність - імпровізація, цілісність - мозаїчність, рефлексивність - спонтанність та ін.

Таким чином, комунікативна компетентність має декілька джерел розвитку в процесі становлення особистості людини: трансляція комунікативних умінь у процесі міжособистісної взаємодії з іншими людьми, оволодіння культурною спадщиною, спостереження за поведінкою інших людей і аналіз актів комунікації, програвання в уяві комунікативних ситуацій. Розвиток комунікативної компетентності в процесі соціально-психологічного тренінгу можливий з погляду двох підходів: спрямованість на знаходження багатої різноманітної палітри спілкування та подолання труднощів, що можуть виникати у процесі спілкування.

На підставі вищесказаного можна зробити такі висновки з проблеми комунікативної компетентності.

Комунікативна компетентність - це система внутрішніх ресурсів ефективної взаємодії: позицій спілкування, ролей, стереотипів, установок , знань, умінь , навичок . Ефективне спілкування завжди передбачає спонтанний і творчий процес, тому ефективне спілкування - це спілкування, що розвиває. Крім особистісних особливостей до комунікативної компетентності входять особливості пізнавальних процесів й емоційної сфери. В цілому комунікативна компетентність пов'язана з адекватним використанням усієї палітри можливостей. Аналіз поняття комунікативної компетентності дозволяє виявити проблеми обгрунтування критеріїв ефективного спілкування і адекватної відповідності форм спілкування і ситуації спілкування.

У процесі становлення особистості розвиток комунікативної компетентності має декілька джерел: ідентифікація з дорослим, засвоєння культурної спадщини, спостереження за поведінкою інших людей, програвання в уяві комунікативних ситуацій. Сучасний стан суспільних процесів дозволяє констатувати той факт, що природне формування комунікативної компетентності не відповідає вимогам соціальної дійсності. Цю проблему дозволяє вирішити цілеспрямоване формування комунікативної компетентності в процесі соціально- психологічного тренінгу. У вітчизняній соціальній психології існують дві підстави для побудови такого роду тренінгів: спрямованість на знаходження багатої і різноманітної палітри спілкування та тренінг психологічного консультування з труднощів у спілкуванні.

1.2 Сутність спілкування

Спілкування представляє сторону соціального буття людини, його спосіб життя. Тому, коли ми вивчаємо спосіб життя конкретного індивіда, ми не можемо обмежитися аналізом тільки того, що і як він робить, ми повинні досліджувати також і те, з ким і як він спілкується, тобто сферу, форми, способи спілкування.

Реальність і необхідність спілкування визначена спільною життєдіяльністю людей. Корінь спілкування ми знаходимо в самій їхній матеріальній життєдіяльності. Щоб жити, люди змушені взаємодіяти. Саме в процесі спілкування й тільки через спілкування може виявитися сутність людини. "Окрема людина, - писав Л. Фейєрбах, - як щось відособлене, не містить людської сутності в собі ні як в істоті моральному, ні як у мислячому. Людська сутність у наявності тільки в спілкуванні, у єдності людини з людиною, у єдності, що опирається лише на реальність розходження між Я и Ти".

У психології встановлено, що розвиток людини, його соціалізація, перетворення в "суспільну людину" починається зі спілкування із близькими йому людьми. Безпосередньо-емоційне спілкування дитини з матір'ю - перший вид його діяльності, у якій він виступає як суб'єкт спілкування.

І весь подальший розвиток дитини залежить від того, яке місце він займає в системі людських відносин, у системі спілкування. Розвиток дитини безпосередньо залежить від того, з ким він спілкується, який коло й характер його спілкування.

Поза спілкуванням формування особистості взагалі неможливо. Саме в процесі спілкування з іншими людьми дитина засвоює загальнолюдський досвід, накопичує знання, опановує вміннями й навичками, формує свою свідомість і самосвідомість, виробляє переконання, ідеали й т.п. Тільки в процесі спілкування в дитини формуються духовні потреби, моральні й естетичні почуття, складається його характер.

Реалізація функцій навчання й виховання підростаючого покоління відбувається також через спілкування. Суб'єктами педагогічного спілкування є вчителі, школярі, батьки - Дорослі й Діти. Усе без винятку дослідники включають комунікативні здатності до складу педагогічних.

Спілкування має величезне значення в розвитку не тільки окремої особистості, але й суспільства в цілому. Поза спілкуванням людське суспільство просто немислимо. Спілкування виступає в суспільстві як фундаментальна умова зв'язування індивідів і разом з тим як спосіб розвитку самих цих індивідів.

У психології прийнята теза про взаємозв'язок, єдність спілкування й діяльності. Він випливає з розуміння спілкування як реальності людських відносин. Будь-які форми спілкування є специфічні форми спільної діяльності людей: люди не просто "спілкуються" у процесі виконання ними різних суспільних функцій, але вони завжди спілкуються в деякій діяльності, навіть у процесі "бездіяльності". Таким чином, спілкується завжди діяльна людина: його діяльність неминуче перетинається з діяльністю інших людей. Але саме це перетинання діяльностей і створює певне відношення цієї діяльної людини не тільки до предмета своєї діяльності, але й до інших людей.

Факт зв'язку спілкування з діяльністю констатується психологами. Однак характер цього зв'язку розуміється по-різному. Іноді діяльність і спілкування розглядаються не як паралельно існуючі взаємозалежні процеси, а як дві сторони соціального буття людини, його способу життя. В інших випадках спілкування розуміється як певна сторона діяльності: воно включено в будь-яку діяльність, є її елемент. У той же час саму діяльність можна розглядати як умову й підставу спілкування.

При психологічному підході спілкування визначається як специфічна форма діяльності і як самостійний процес взаємодії, необхідний для реалізації інших видів діяльності особистості. Психологічний аналіз спілкування розкриває механізми його здійснення. Спілкування висувається як найважливіша соціальна потреба, без реалізації якої вповільнюється, а іноді й припиняється формування особистості. Психологи відносять потребу в спілкуванні до числа найважливіших факторів, що визначають потребу в спілкуванні як наслідок взаємодії особистості й соціокультурного середовища, причому остання служить одночасно й джерелом формування даної потреби.

Спілкування - складний процес взаємодії між людьми, що полягають в обміні інформацією, а також у сприйнятті й розумінні партнерами один одного.

Суб'єктами спілкування є живі істоти, люди. У принципі спілкування характерно для будь-яких живих істот, але лише на рівні людини процес спілкування ставати усвідомленим, зв'язаним вербальним і невербальним актами. Людина, що передає інформацію, називається комунікатором, що одержує її - реципієнтом.

У спілкуванні можна виділити ряд аспектів: зміст, мета й засоби. Розглянемо їх докладніше.

Зміст спілкування - інформація, що у меж індивідуальних контактах передається від однієї живої істоти іншому. Це можуть бути відомості про внутрішній (емоційному й т.д.) стані суб'єкта, про обстановку в зовнішнім середовищі. Найбільш різноманітний зміст інформації в тому випадку, якщо суб'єктами спілкування є люди.

Ціль спілкування - відповідає на запитання «Заради чого істота вступає в акт спілкування?». Тут має місце той же принцип, що вже згадувався в пункті про зміст спілкування. У тваринні мети спілкування не виходять звичайно за рамки актуальних для них біологічних потреб. У людини ж ці мети можуть бути досить і досить різноманітними й виявляти собою засобу задоволення соціальних, культурних, творчих, пізнавальних, естетичних і багатьох інших потреб.

Засоби спілкування - способи кодування, передачі, переробки й розшифровки інформації, що передається в процесі спілкування від однієї істоти до іншого. Кодування інформації - це спосіб її передачі. Інформація між людьми може передаватися за допомогою органів почуттів, мови й інших знакових систем, писемності, технічних засобів запису й зберігання інформації.

Процес спілкування (комунікації). По-перше, він складається безпосередньо із самого акту спілкування, комунікації, у якому беруть участь самі комуніканти, що спілкуються. Причому в нормальному випадку їх повинне бути не менш двох. По-друге, комуніканти повинні робити саму дію, що ми й називаємо спілкуванням, тобто робити щось (говорити, жестикулювати, дозволяти "зчитувати" зі своїх осіб певне вираження, що свідчить, наприклад, про емоції, пережитих у зв'язку з тим, що повідомляється). По-третє, необхідно, далі визначити в кожному конкретному комунікативному акті канал зв'язку. При розмові по телефоні таким каналом є органи мови й слуху; у такому випадку говорять про аудіо вербальний канали, простіше - про слуховому канал. Форма й зміст листа сприймаються по зоровому (візуально-вербальному) каналі. Рукостискання - спосіб передачі дружнього вітання по кинесико-тактильному каналі. Якщо ж ми по костюму довідаємося, що наш співрозмовник, допустимо, узбек, то повідомлення про його національну приналежність прийшло до нас по візуальному каналі (зоровому), але не по візуально-вербальному, оскільки словесно (вербально), ніхто нічого не повідомляв.

Структура спілкування та види спілкування.

До структури спілкування можна підійти по-різному, у цьому випадку буде охарактеризована структура шляхом виділення в спілкуванні трьох взаємозалежних сторін: комунікативної, інтерактивної й перцептивної.

Комунікативна сторона спілкування (або комунікація у вузькому змісті слова) складається в обміні інформацією між індивідами, що спілкуються. Інтерактивна сторона полягає в організації взаємодії між індивідами, що спілкуються (обмін діями). Перцептивная сторона спілкування означає процес сприйняття й пізнання один одного партнерами по спілкуванню й установлення на цій основі взаєморозуміння.

Розглянемо три сторони спілкування детальніше.

А) Комунікативна сторона спілкування.

Під час акту спілкування має місце не просте рух інформації, а взаємна передача закодованих відомостей між двома індивідами - суб'єктами спілкування. Комунікативна взаємодія можливо тільки в тому випадку, коли людина, що направляє інформацію (комунікатор) і людина, що приймає її (реципієнт) мають подібну систему кодифікації й декодифікації інформації. Тобто «усе повинні говорити на одній мові». В умовах людської комунікації можуть виникати комунікативні бар'єри. Вони носять соціальний або психологічний характер. Сама по собі вихідна від комунікатора інформація може бути спонукальної (наказ, рада, прохання - розрахована на те, щоб стимулювати яка-небудь дія) і що констатує (повідомлення - має місце в різних освітніх системах).

Засоби комунікації.

Для передачі будь-яка інформація повинна бути відповідним чином закодована, тобто вона можлива лише за допомогою використання знакових систем. Найпростіший розподіл комунікації - на вербальну й невербальну, що використовують різні знакові системи.

Вербальна - використовує в якості такий людську мову. Мова є самим універсальним засобом комунікації, оскільки при передачі інформації за допомогою мови найменше губиться зміст повідомлення. Можна позначити психологічні компоненти вербальної комунікації - «говоріння» і «слухання». «Мовець» спочатку має певний задум щодо повідомлення, потім він втілює його в систему знаків. Для «слухаючого» зміст прийнятого повідомлення розкривається одночасно з декодуванням.

Модель комунікативного процесу Лассуэлла включає п'ять елементів:

ХТО? (передає повідомлення) - Комунікатор.

ЩО? (передається) - Повідомлення (текст).

ЯК? (здійснюється передача) - Канал.

КОМУ? (спрямоване повідомлення) - Аудиторія.

З ЯКИМ ЕФЕКТОМ? - Ефективність.

Можна виділити три позиції комунікатора під час комунікативного процесу: відкрита (відкрито повідомляє себе прихильником викладається точки, що, зору), відсторонена (тримається, підкреслено нейтрально, зіставляє суперечливі точки зору) і закрита (замовчує про свою точку зору, приховує неї).

Невербальна комунікація. Виділяють чотири групи невербальних засобів спілкування:

1) Екстра - і паралінгвістичні (різні коломовні добавки, що надають спілкуванню певне значеннєве фарбування - тип мови, інтонація, паузи, сміх, покахикування й т.д.).

2) Оптико - кінетичні (це те, що людина «прочитує» на відстані - жести, міміка, пантоміміка).

Жест - це рух рук або кистей рук, вони класифікуються на основі функцій, які виконують:

- комунікативні (які заміняють мову).

- описові (їхній зміст зрозумілий тільки при словах).

- жести, що виражають відношення до людей, стан людини.

- міміка - це рух м'язів особи.

- пантоміміка - сукупність жестів, міміки й положення тіла в просторі.

3) Проксиміка (організація простору й часу комунікативного процесу).

У психології виділяють чотири дистанції спілкування:

Інтимна (від 0 до 0,5 метра). На ній спілкуються люди, зв'язані, як правило, близькими довірчими відносинами. Інформація передається тихим і спокійним голосом. Багато чого передається за допомогою жестів, поглядів, міміки.

Міжособистісна (від 0,5 до 1,2 метри). На ній здійснюється спілкування між друзями.

Офіційно-ділова або соціальна (від 1,2 до 3,7 метри). Використовується для ділового спілкування, причому, чим більше відстань між партнерами, тим більше офіційні їхні відносини.

Публічна (більше 3,7 метрів). Характеризується виступом перед аудиторією. При такому спілкуванні людина повинна стежити за мовою, за правильністю побудови фраз.

4) Візуальний контакт. Візуаліка, або контакт очей. Установлено , що звичайно спілкуються дивляться в очі один одному не більше 10 секунд.

Б) Інтерактивна сторона спілкування. Це характеристика тих компонентів спілкування, які зв'язані із взаємодією людей, з безпосередньою організацією їхньої спільної діяльності. Є два типи взаємодій - кооперація й конкуренція. Кооперативна взаємодія означає Координацію сил учасників. Кооперація є необхідним елементом спільної діяльності, породжується самою її природою.

Конкуренція - однієї з найбільш яскравих її форм є конфлікт.

В) Перцептивна сторона спілкування - це процес сприйняття й розуміння людьми один одного.

Всі три сторони спілкування тісно переплітаються між собою, органічно доповнюють один одного й становлять процес спілкування в цілому.

Спілкування виконує цілий ряд функцій у житті людини:

1. Соціальні функції спілкування:

- організація спільної діяльності,

- керування поводженням і діяльністю,

- контроль.

2. Психологічні функції спілкування:

- функція забезпечення психологічного комфорту особистості,

- задоволення потреби в спілкуванні,

- функція самоствердження.

Рівні спілкування.

Спілкування може відбуватися на різних рівнях:

Маніпулятивний рівень, полягає в тім, що один зі співрозмовників через певну соціальну роль намагається викликати співчуття, жалість партнера.

Примітивний рівень, коли один з партнерів придушує іншого (один постійний комунікатор, а інший постійний реципієнт).

Вищий рівень - це той соціальний рівень, коли незалежно від соціальної ролі, статусу партнери ставляться друг до друга як до рівної особистості.

Залежно від змісту, цілей і засобів спілкування можна поділити на кілька видів.

1. По змісту воно може бути:

А) Матеріальне (обмін предметами й продуктами діяльності).

Б) Когнітивне (обмін знаннями).

В) Кондиційне (обмін психічними або фізіологічними станами).

Г) Мотиваційне (обмін спонуканнями, цілями, інтересами, мотивами, потребами).

Д) Діяльне (обмін діями, операціями, уміннями, навичками).

2. По цілям спілкування ділитися на:

А) Біологічне (необхідне для підтримки, збереження й розвитку організму).

Б) Соціальне (переслідує мети розширення й зміцнення міжособистісних контактів, установлення й розвитку інтерперсональних відносин, особистісного росту індивіда).

По засобах спілкування може бути:

- Безпосереднє (Здійснюване за допомогою природних органів, даних живій істоті - руки, голова, тулуб, голосові зв'язування й т.д.).

- Опосередковане (пов'язане з використанням спеціальних засобів і знарядь).

- Пряме (припускає особисті контакти й безпосереднє сприйняття один одним людей, що спілкуються, у самому акті спілкування).

- Непряме (здійснюється через посередників, якими можуть виступати інші люди).

Спілкування як взаємодія припускає, що люди встановлюють контакт один з одним, обмінюються певною інформацією для того, щоб будувати спільну діяльність, співробітництво.

Щоб спілкування як взаємодія відбувався безпроблемно, воно повинне складатися з наступних етапів:

- Установка контакту (знайомство). Припускає розуміння іншої людини, подання себе іншій людині.

- Орієнтування в ситуації спілкування, осмислення що відбувається, витримка паузи.

- Обговорення проблеми, що цікавить.

- Рішення проблеми.

- Завершення контакту (вихід з нього).

Аналіз зв'язку суспільних і міжособистісних відносин дозволяє розставити правильні акценти в питанні про місце спілкування у всій складній системі зв'язків людини із зовнішнім миром. Однак колись необхідно сказати кілька слів про проблему спілкування в цілому. Рішення цієї проблеми є досить специфічним у рамках вітчизняної соціальної психології. Сам термін «спілкування» не має точного аналога в традиційній соціальній психології не тільки тому, що не цілком еквівалентно звичайно вживаному англійському терміну «комунікацію», але й тому, що зміст його може бути розглянуто лише в понятійному словнику особливої психологічної теорії, а саме теорії діяльності. Звичайно, у структурі спілкування, що буде розглянута нижче, можуть бути виділені такі його сторони, які описані або досліджені в інших системах соціально-психологічного знання. Однак суть проблеми, як вона ставиться у вітчизняній соціальній психології, принципово відмінна.

Обидва ряди відносин людини - і суспільні, і міжособистісні, розкриваються, реалізуються саме в спілкуванні. Таким чином, корінь спілкування - у самій матеріальній життєдіяльності індивідів. Спілкування ж і є реалізація всієї системи відносин людини. «У нормальних обставинах відносини людини до навколишньому його предметного миру завжди опосередковані його відношенням до людей, до суспільства» ,тобто включені в спілкування. Тут особливо важливо підкреслити ту думку, що в реальному спілкуванні дані не тільки міжособистісні відносини людей, тобто виявляються не тільки їхні емоційні прихильності, ворожість та інше, але в тканину спілкування втілюються й суспільні, тобто безособові по своїй природі, відносини. Різноманітні відносини людини не охоплюються тільки міжособистісним контактом: положення людини за вузькими рамками міжособистісних зв'язків, у більше широкій соціальній системі, де його місце визначається не очікуваннями взаємодіючих з ним індивідів, також вимагає певної побудови системи його зв'язків, а цей процес може бути реалізований теж тільки в спілкуванні. Поза спілкуванням просто немислимо людське суспільство. Спілкування виступає в ньому як спосіб цементування індивідів і разом з тим як спосіб розвитку самих цих індивідів. Саме звідси й випливає існування спілкування одночасно і як реальності суспільних відносин, і як реальності міжособистісних відносин. Очевидно, це й дало можливість Сент-Екзюпері намалювати поетичний образ спілкування як «єдиної розкоші, що є в людини».

Природно, що кожний ряд відносин реалізується в специфічних формах спілкування. Спілкування як реалізація міжособистісних відносин - процес, більше вивчений у соціальній психології, у те час як спілкування між групами скоріше досліджується в соціології. Спілкування, у тому числі в системі міжособистісних відносин, змушено спільної життєдіяльністю людей, тому воно необхідно здійснюється при найрізноманітніших міжособистісних відносинах, тобто дано й у випадку позитивного, і у випадку негативного відношення однієї людини до іншого. Тип міжособистісних відносин не байдужний до тому, як буде побудоване спілкування, але воно існує в специфічних формах, навіть коли відносини вкрай загострені. Те ж ставиться й до характеристики спілкування на макрорівні як реалізації суспільних відносин. І в цьому випадку, чи спілкуються між собою групи або індивіди як представники соціальних груп, акт спілкування неминуче повинен відбутися, змушений відбутися, навіть якщо групи антагоністичні. Таке двоїсте розуміння спілкування - у широкому й вузькому змісті слова - випливає із самої логіки розуміння зв'язку міжособистісних і суспільних відносин. У цьому випадку доречно апелювати до ідеї Маркса про те, що спілкування - безумовний супутник людської історії (у цьому змісті можна говорити про значення спілкування в «філогенезі» суспільства) і разом з тим безумовний супутник у повсякденній діяльності, у повсякденних контактах людей (див. А.А. Леонтьев, 1973). У першому плані можна простежити історичну зміну форм спілкування, тобто зміна їх у міру розвитку суспільства разом з розвитком економічних, соціальних і інших суспільних відносин. Тут вирішується найважче методологічне питання: яким образом у системі безособових відносин фігурує процес, по своїй природі потребуючої участі особистостей? Виступаючи представником деякої соціальної групи, людина спілкується з іншим представником іншої соціальної групи й одночасно реалізує два роди відносин: і безособові, і особистісні.

Селянин, продаючи товар на ринку, одержує за нього певну суму грошей, і гроші тут виступають найважливішим засобом спілкування в системі суспільних відносин.

Разом з тим цей же селянин торгується з покупцем і тим самим «особистісно» спілкується з ним, причому засобом цього спілкування виступає людська мова.

На поверхні явищ дана форма безпосереднього спілкування - комунікація, але за нею коштує спілкування, що змушується самою системою суспільних відносин, у цьому випадку відносинами товарного виробництва. При соціально-психологічному аналізі можна абстрагуватися від «другого плану», але в реальному житті цей «другий план» спілкування завжди присутнє. Хоча сам по собі він і є предметом дослідження головним чином соціології, і в соціально-психологічному підході він так само повинен бути прийнятий у міркування.

Однак при будь-якому підході принциповим є питання про зв'язок спілкування з діяльністю. У ряді психологічних концепцій існує тенденція до протиставлення спілкування й діяльності. Так, наприклад, до такої постановки проблеми в остаточному підсумку прийшов Э.Дюркгейм, коли, полемізуючи з Г.Тардом, він звертав особливу увагу не на динаміку суспільних явищ, а на їхню статику.

Суспільство виглядало в нього не як динамічна система діючих груп і індивідів, але як сукупність форм, що перебувають у статиці, спілкування. Фактор спілкування в детермінації поводження був підкреслений, але при цьому була недооцінена роль перетворювальної діяльності: сам суспільний процес зводився до процесу духовного мовного спілкування. Це дало підставу А.Н. Леонтьеву помітити,що при такому підході індивід з'являється скоріше, «як спілкується, чим практично діючу суспільну істоту».

1.3 Комуникативні якості особистості

Аналіз уявлень про природу особистості, соціально-психологічна неможливість людини жити й розвиватися поза суспільством вимагає актуалізації основних механізмів і рушійних сил об'єктивного зв'язку, що діє між людьми. Передусім, такий взаємозв'язок акумулюється у спілкуванні та взаємодії і через них здійснюється, відтворюючи реалії соціального буття. Ідеться, таким чином, про соціально-психологічну природу особистості, її комунікативний потенціал, про осмислення людської комунікації (під комунікацією в даному разі розуміється спілкування в широкому тлумаченні цієї дефініції: це ввесь спектр зв'язків і взаємодій, що передбачають безпосередні чи опосередковані контакти, реалізацію соціальних відносин, регуляцію соціального процесу, ціннісне ставлення до нього, обмін інформацією, співпереживання, взаємне розуміння, сприймання, відтворення, вплив однієї людини на іншу). Отже, в загальній психологічній структурі особистості соціально-психологічні складові віддзеркалюють власне її комунікативну природу і є системоутворювальними компонентами. Теоретичні й експериментальні дослідження останнього часу підтверджують саме таке припущення. їх узагальнення показують, що в цілісній системі якостей особистості комунікативні властивості й уміння спілкуватися є найбільш значущими, адже саме особисте життя та особистісний розвиток людини уявляються і подаються як всеосяжна комунікація (у всіх її проявах). Така комунікація має внутрішнє джерело саморозвитку - транскомунікативний чинник. Не помічати цього - означає заперечувати особистісний розвиток людини, транскомунікативне розгортання її життєвого світу, що, зрештою, може призвести до виникнення синдрому набутого особистісного дефіциту.

Комплекс проблем стосується розуміння взаємозв'язків між комунікацією та розвитком особистості, її становленням у соціумі, засвоєнням нею за допомогою соціально-психологічних властивостей і чинників суспільного досвіду. Саме з'ясування зв'язків між комунікацією та особистістю, комунікацією і відтворенням особистістю соціальних реальностей дає змогу уявити загальну основу соціально-психологічного життя індивіда. Таким чином, комунікативний підхід до розвитку особистості в соціумі виходить із розгляду комунікативного життя індивіда як спілкування людини із самою собою, іншими людьми та, в цілому, із світом, де і проявляється комунікативний потенціал особистості через згоду (незгоду), розуміння (нерозуміння), рефлексію, емпатію, довіру, любов, атракцію тощо. Соціалізація особистості поза комунікацією, без співпраці й діалогу, без взаємодії та сприйняття людьми один одного неможлива. Людина здійснює комунікацію, коли телефонує, спілкується з друзями, бере участь у ділових переговорах, намагається розв'язати конфліктну проблему або просто аналізує власні вчинки й дії. І в будь-якій із названих ситуацій успіх її визначається якістю процесу спілкування, умінням індивіда слухати й передавати інформацію, його здатністю зрозуміти внутрішній стан співрозмовника. Йдеться про широкий діапазон комунікативних знань, вмінь і навичок, загалом, про комунікабельність і комунікативну компетентність, якими повинен бути наділений індивід і які є необхідною складовою його комунікативного потенціалу.

Не заперечуючи вагомого доробку психологічної науки щодо становлення й розвитку особистості в соціальному середовищі, підтримуємо тих учених, котрі розглядають особистість як ієрархію різних зовнішніх і внутрішніх комунікацій, що динамічно утворюють нову якість - комунікативне ядро, комунікативний світ людини. Готовність людини до повноцінного міжособистісного спілкування - це складний багатокомпонентний процес, який передбачає одночасний розвиток психіки індивіда в декількох взаємопов'язаних напрямах. Основне в ньому - формування гуманістичного за своїм характером комунікативного ядра особистості, яке передбачає досягнення такого рівня відображення будь-якої людини, ставлення до неї і поведінки, коли вона сприймається як найбільша цінність (за О. Бодальовим). Отже, забезпечення учасників взаємодії широким діапазоном комунікативних знань, формування в них комунікативних вмінь і навичок є необхідною складовою розвитку і становлення особистості, її житія і функціонування в мікро- і макросистемах. Феномен комунікації є смислотворчим процесом життя будь-якої форми й рівня, оскільки в живих системах (на відміну від технічних) інформація, яка має життєвий смисл, не просто передається, але трансформується і твориться, втілюючись при цьому в найрізноманітніших кодах - від генетичного до культурного. Втілення ж є завжди енергетичним процесом. Таким чином, енергообмін, енерго-потенціал у єдності з інформацією - це дві складові будь-якої живої комунікації, два універсальних вимірювання - інформативність (вибірність) та енергообмін (взаємність) комунікації будь-якого рівня (від генетичного до духовного). Виходячи з цього, комунікабельність трактується як інтегральна характеристика індивіда, як така його властивість, яка необхідна йому для забезпечення самореалізації, саморозвитку, загалом для життєдіяльності.

Вона має значно більшу глибину й радіус дії, аніж прийнято вважати: в неї може входити генетичний досвід минулих поколінь. При такому розгляді людина стає складним сузір'ям різнорідних комунікативних світів (генетичного, індивідного, суб'єктивного, соціального, культурного тощо), сполучення яких утворює центральну проблему й парадокс реальної єдності, цільності особистості. Основним способом розвитку цієї складної інтеграції людського життя є транскомунікативні процеси, стани й відносини, під якими розуміються переходи, що мають тенденцію до обернення, і нові синтези між різними видами, формами, рівнями і світами людської комунікації на основі їхньої універсальної інформаційно-енергетичної природи. Якщо комунікація - це спілкування зі стійкими характеристиками стилю, дистанції, ритуалу, термінології, позицій, ролей, тотранскомунікація частіше за все проявляється в гуморі, жартах, каламбурах, аналогіях, метафорах, тобто в усьому тому, що виводить людину за межі буденного в нове, невідоме.

Поза спілкуванням у соціальному середовищі, без взаємодії з іншими людьми, без соціально-психологічного відображення та залучення до цього процесу особистісних механізмів регуляції соціальних явищ не може бути справжнього розвитку особистості в соціумі. Щодо міжособистісної комунікації, то діалогічний тип відносин тут можна вважати універсальною, необхідною умовою ефективності взаємних контактів, формою розкриття потенційних можливостей учасників взаємодії. Діалогічні взаємини універсальні, вони проходять крізь людське мислення, крізь усі людські стосунки, а конкретніше, крізь усе життя людини в усіх його проявах. Тільки у спілкуванні, у взаємодії людини з людиною розкривається людина в людині як для інших, так і для самої себе. Діалог набуває онтологічного статусу, оскільки існувати означає спілкуватися діалогічно. Діалог, таким чином, - це не лише засіб формування особистості, це саме буття людини, її неповторність. Індивід набуває свого повного й універсального вираження саме в процесі діалогу. При цьому кожен із учасників діалогу є представником смислових позицій, що не збігаються одна з одною. Отже, умовою діалогу є як наявність суджень стосовно іншого, так і оцінювальне особистісне ставлення до нього. В науковій літературі виокремлюють й інші психологічні критерії ефективності: задоволеність від належності до групи та від самого процесу спілкування, авторитет співрозмовника, самооцінка соціальних відносин тощо, які визначають рівень сформованості соціально-психологічної основи особистості.

...

Подобные документы

  • Історія, кількісні та якісні показники впливу права на відносини особистості і держави: структура, ознаки, рівні, межі, міра. Проблеми сприйняття права, закономірності і ефективність його впливу; способи і джерела відтворення правопокори у психіці людей.

    реферат [24,5 K], добавлен 19.04.2011

  • Правове положення та поняття особистості. Історичний процес розвитку правового положення особистості. Держава й правове положення особистості. Міжнародно-правове співробітництво держав і проблем прав людини. Правове положення особистості в Україні.

    курсовая работа [37,7 K], добавлен 28.03.2009

  • Соціологічні дослідження права як об’єкт аналізу та система логічно-послідовних методологічних, методичних і організаційно-технічних процедур. Проблеми та особливості методики соціологічних досліджень: системний та функціональний підхід, прогнозування.

    реферат [27,8 K], добавлен 27.02.2011

  • Основна цінність і характеристика особистості як носія цілісності буття; когнітивний, біхевіористський і гуманістичний підходи до вивчення поняття. Дослідження закономірностей поведінки особистості злочинця, який вчинив статеві злочини щодо неповнолітніх.

    реферат [25,8 K], добавлен 13.05.2011

  • Аналіз історичних передумов виникнення проблеми з’ясування сфери дії трудового права та виявлення перспектив її вирішення. Створення засад реформування законодавства про працю. Дослідження відносин, що випливають із договорів підряду та доручення.

    статья [21,6 K], добавлен 11.09.2017

  • Аналіз інвестиційних відносин як об’єктів фінансово-правового регулювання. Дослідження об’єкту фінансової діяльності держави в інвестиційній сфері. Особливості формування суспільних відносин із розпорядження коштами на користь державних інвестицій.

    статья [23,3 K], добавлен 17.08.2017

  • Аналіз норм національного законодавства, які регулюють відносини в сфері оборони. Головні проблеми системи та можливі шляхи їх вирішення. Підвищення рівня забезпеченості наукової бази та практичної підготовки фахівців Сухопутних військ, Повітряних сил.

    статья [27,4 K], добавлен 10.08.2017

  • Вивіз сміття як одна із найактуальніших комунальних проблем. Позитивні тенденції до повного переходу на загальноприйняту в країнах Західної Європи систему переробки твердих побутових відходів. Досвід Китаю у вирішенні проблеми вивезення сміття.

    реферат [23,2 K], добавлен 29.04.2009

  • Аналіз кримінально-правових ознак розбою як різновиду корисливо-насильницьких злочинів. Соціально-демографічні, кримінально–правові ознаки та морально-психологічні риси особистості розбійника. Напрями спеціально-кримінологічного попередження розбоїв.

    курсовая работа [35,6 K], добавлен 10.01.2014

  • Дослідження неузгодженості та суперечності Цивільного та Господарського кодексів, проблеми їх співвідношення та необхідності визначення сфери дії кожного з них щодо поняття "організаційно-правової форми юридичної особи". Змістовна характеристика поняття.

    статья [221,0 K], добавлен 18.11.2014

  • Етапи розвитку юридичної психології. Класифікація злочинних типів, взаємозв'язок правосвідомості особистості і правової системи суспільства. Соціально-психологічні відмінності кримінальної групи, угрупування і організації. Компетенція експерта психолога.

    контрольная работа [40,7 K], добавлен 11.02.2011

  • Дослідження проблеми та визначення порядку задоволення судами вимог кредитора за відумерлою спадщиною, наукова необхідність вивчення цієї проблематики. Визначення характеру правонаступництва при переході відумерлої спадщини до територіальної громади.

    статья [23,8 K], добавлен 11.09.2017

  • Дослідження проблеми створення національної юридичної термінології, як орієнтира для розв’язання інших термінологічних проблем, важливого чинника розвитку всієї терміносистеми, а не лише формального атрибута державності. Її місце у законодавстві України.

    статья [24,8 K], добавлен 11.09.2017

  • Ознайомлення з факторами, які впливають на виникнення віктимності. Розгляд процесу проходження криз у дитячому віці, який впливає на формування особистості жертви. Характеристика поглядів учених-кримінологів. Аналіз складових підструктури особистості.

    статья [21,9 K], добавлен 10.08.2017

  • Дослідження проблем практичної реалізації правового виховання молоді в сучасній Україні. Аналіз недоліків сучасного правового виховання молоді. Дослідження рівня обізнаності молоді щодо прав людини та громадянина, можливостей їх реалізації й захисту.

    статья [22,6 K], добавлен 10.08.2017

  • Поняття та характеристика джерел екологічного права. Підзаконні нормативно-правові акти в екологічній області. Аналіз ступеня систематизації джерел екологічного права та дослідження проблеми відсутності єдиного кодифікованого акта у даній сфері.

    курсовая работа [54,2 K], добавлен 11.09.2014

  • Теоретичні та практичні аспекти дослідження проблеми речових доказів у кримінальному процесі. Характеристика засобів отримання та процесуальний порядок формування речових доказів, особливості їх збереження органами досудового розслідування і судом.

    дипломная работа [86,7 K], добавлен 30.08.2014

  • Фундаментальні загальнотеоретичні концепції свободи і відповідальності та пізнавальні принципи. Застосування методів дослідження проблеми свободи і відповідальності у правоохоронній діяльності. Елементи методології дослідження теми наукової розвідки.

    статья [20,2 K], добавлен 17.08.2017

  • Дослідження основних поколінь повноважень особистості. Аналіз тенденцій подальшого розвитку теорії прав людини та її нормативно-правового забезпечення в рамках національної правової системи. Особливість морально-етичної та релігійної складової закону.

    статья [24,0 K], добавлен 18.08.2017

  • Дослідження та аналіз основної проблеми процвітання корупції й адміністративних корупційних правопорушень. Визначення основних напрямів протидії даним правопорушенням. Характеристика діяльності Національного агентства з питань запобігання корупції.

    статья [20,9 K], добавлен 27.08.2017

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.