Демонологічно-світоглядні уявлення та вірування поліщуків Чернігівщини (За польовими матеріалами з Семенівського району)

Найчастіше, за розповідями, відьма здоювала чужих корів або чинила іншу шкоду, набравши подобу якоїсь тварини (кота, собаки, абєзьяни, свині, кабана, поросяти, вовка) чи предмета (колеса, клубка, вогненного клубка):

— «Єта гавораць. Што вєдзьма, яна прєв - ращаєцца хоць в што. Калєсом може каціцце» (с. Костобобрів).

— «Кались таке було, шо каже. Кались у Дума'х, там люди жили', і маладиє хлопци хадили гулять. Каже - пайду гулять, а з гульні іду, дак вєдьма, каже, агньом крутицца за мной слєдо'м бежить… А вано в віді шара, дак може, гром загримить, молнія, мо', яка бли'сне, а вон каже - вєдьма. Чорт йо' знає. Я таких не бачіла вєдь - мов» (с. Іванівка).

— «А у нас такіх. Ага, у нас тоже була на краю отам баба. Казалі, ана вєдзьма. То в саба - ку превращаєцца, то в ката превращаєцца. Дак їйо всі баяліся, той бабі. Яна вже давно вмьорла… [А в вовка маглі пєрєкінуцца?] Ну гаварілі такоє. Када-то було. Ну то ж вєдзьма. Вєдзьма, нази - валі. Укасє'віцькіє вот, у ніх багата калдунов - і дзяди', й ба'бі» (с. Залізний Міст).

— «Оцяво, Маша, яна в шо хочеш. І на сві - нєй, і на вовка, - на всєх пєрєкідалася. Ну, січас уже такіх нєма, павміралі. Може, йо, но ще маладиє, дак яни знать нє будуть. Може, уви'йдуть у возраст, у такіх, як яна була, ше'їсят гадов, сє'мдісят, - дак тади, може, й будє знать» (с. Костобобрів).

— «І тєпєрь є. Вєдьмі. А чорт єє знає [що вона робила]. Ана ж нє прізнаєцца. Пєрєдєлувалісь. І булі такіє люді, што вазвращаєцца у якуюсь абє - зьяну чи в сабаку» (с. Тимоновичі).

— «Ну, раньше, дєтачкі, булі вєдьмі. А вот січас іх нє відна. Іще вот тут у нас адна женщі - на живе. Значить, дружила ана с парнєм. І прішлі с клуба, нада сабірацца на Гомєль (ані в Гомєлє училісь). І йон астався на лавачкі ждать, а ана пашла адєвацца, там, сумку якую взять. Так загнала свіння єго на забор! А значить шо - пре - вращалася у свінню. І загнала єго на забор. Ана віходє із хати, а йон сєдіть на заборі. - А шо такоє? - А во, каже, толькі свіння ат мєнє' атишла. От якоє було. І ше вот - отут-вот, четири кіло'метри було сєло ета, Бровнічі. Дак був куркуль. Тоже - як пабачє дєсь, шо пашов челавєк, йон - слядо'м тебе'… ганявся. От ета було… Ну ета ж дєлаєцца. Хто вовкам, хто свін - ньой, хто кабаном, хто сабакай… Ета дєлаєцца на паганає всьо» (с. Карповичі).

Відьму в зміненій подобі можна було зловити, зашкодити їй:

— «Ну, вєдьма ж надєє' на себе друге'є шось. А варожка проста умом вароже. Вєдьма - ну, єкусь чи сабачу адежу, чи… Оттаке я чула. То в адного хазяїна було: «Шо воно таке? Встану - і карову доє і доє. І нема малака, і нема ма - лака». А воно, аказуєцця, парася на себе' надє - ло. Вже ж челавєк на себе' такую адежину над - єв, - вже челавєк прийшов вранці, вже малака ни грами не дала, вже видаіло… Прислєдив вєдь - му тую. Ноч із бабаю седєли да й слєдкавали. Пугаю шльо'гнув - іди… прийшла, там… чи прийшов. Вано пабєгло…» (с. Погорільці).

— «Була такая історея. Злавілі [відьму] і білі. Прінєслі' на вєчерніци і білі. А на другій дєнь: «Ну, дє ета твая матка?» - «А, забалєла…» А єє так пабілі, што нє магла ана вже хадіть. Сабакай. Яна перетое. Сабакай була. І злавілі, і давай біть. А ще - кались такая вєдьма була у нас в селє… Сас - лалі в Сібірь єє… Такая вєдьма була… Што хочеш магла зработать. Так што закалдує, што і чела - вєк сіреє, сіреє, і вмірає» (с. Хотіївка).

— «Ой, булі вєдзьми. І ани здєлаюць ото, йдуць… Я дєжуріла на сєльсавєтє. Ну, ідом… А отут хата була. Там жила Маша. Кірілавна. Ох - вєдзьма була! Мі ідом ото з гульні, дак яна здєлаєцца хоть катом, хоть свінньой. І отак-о крутіцца, нам нє дає. А мі вже зналі, дак палкі папабралі, дак єє як папабілі, а яна работала у ма - газіні прадавцом, дак нє віходіла, може, мєсяц, - сіняя була. Дак єй усі й хлопци кажут (Ну, такого возраста, як нам було тади па васімнадцить гадов), да кажут - нє дєлай, а то й убйом сав - сім тябє. Ну, дак тади вже нє віскакувала. А то вже тади я в сєльсавєті работала, і тут Ліда - бібліатєкарша на квартірі була, і каже - ой, Галя, пашлі менє правєді, мєнє всєгда кот на груді скаче. Ми пашлі - да, яна, цяя Маша… Дак ми пал - камі яго, ката таго, як налупілі, дак яна сіняя в магазіні стаяла. Во якіє булі вєдзьми. Нє дай Бог. Нєльзя було жиць, нєльзя було прайці, - оцє такіє-во» (с. Костобобрів).

Схожий мотив знаходимо й у розповіді про те, як відьма скочила запізнілому перехожому на плечі. Він вдарив по її' тіні, а каліцтво виявилося на ній: «Па - койний дєд мой. Ішов із мєльніци. Він це бил куз - нєцом, ішов з работи, а тут у нас от мост сєй - час, а там стаяла мєльніца. Вадяная в нас була мєльніца. Ну, ана згарєла… І када він ішов чєрєз грєблю, і у нєво всіда… вин у кузні, вин здєлав такий… Ну, як вам сказать… Такий желєзний… Як прут такий. Ну, тіпа як для етага. І - з нака - нєчнікам з такім. І він тіки дайшов да маста', і вана на його' при'гнула. Вана його ваділа-ваділа, ваділа-ваділа, а він тади взяв їє - як це скінув, і от рубанув єй - отак нє па нєй, а па тєні вдарив. І адбив їй уха. Патом узналі, шо то сасєд - ка - вєдьма. Так би ніхто в жизні нє узнав, хто ета такая» (с. Леонівка).

Свої знання відьми й різного роду чарівники нібито черпають, читаючи спеціальну ворожбитську книгу - Чорную Магію: «У нас мужчин в'абще калдунов нє було в селє. Ба'бі булі всякіє. Ну, Укасє'віцьке тутво за намі сяло, дак там була вєдзьма. Ну, кароче, у єйо була Чорная Магія, ана всьо дєлала людя'м па-плахому, па-харошему ні - чога нє дєлала» (с. Залізний Міст).

Аби поповнити «сили», на Великдень відьми смикають священика за ризи: «Ей… Расказувалі. Шо і тая вєдьма, і тая вєдьма… Як у церкву по'йдєт гавєт, дак батюшек хваталі за ногі, целавалі ризи етиє. А для чего яна… А чорт їє знає. Ну я сваімі вачамі вот бачіла. І сєстра мая бачіла. Гавєт па - єхалі… Дак була тут такая, шо гавєла-гавєла… ана вже пакойная, а тади… батюшка так адбі - вавсе…» (с. Янжулівка).

На Великдень вони стоять біля церковного замка: «А як вєдзьми хочеш пабачиць, дак оцє на Пасху, када Христа пасла'вець, ідуць славіць іс каро'гвамі, с усім, і замікає цєрькву, - дак пабач, сколькі там стаіць кала замка, вєдзьмав. А ще маку труха - ні - дак яни всє да цєбє паприбєгаюць. От шо. Яни ж баяцца солі і маку» (с. Костобобрів).

Як оберег від відьом, злих духів, пожежі тощо часто трактують осику, кропиву, полин-чорнобиль та іншу зелень, якою прибирали хати на Трійцю: «Оцє - май, шо вцє вєшалі, так стри'калі на варо'ці крапіву. Такаво вісокая. Крапіву вє'селі на хвортачку. Цє вєдьми баяцце крапіви. Це пє - рєд Тройцей. Тройца - шо вцє в хацє явор (аїр. - В.Г.) кіда'єць, мяту ста'вляєть, букєти в хату ста'вляєць, шоб вже хацє було красіва» (с. Костобобрів), «Ну, на клє'ченнє ж, то сти'ркаюць же. І крапіву сти'ркаюць на дверях. А чи вано ад вє'дьмав, чи… І теє ж - і клен, і березу ж, і липу ж» (с. Іванівка), «Я знала, шо сусєдка адна клала асику. У двє'рі. Я єє пітаю: «Бабо, а для чого? То кладут же клє'ченнє - клен, липу - страмля'ють на во'кни, й на двері кладуть. А ти асику паклала?» А вана каже: «Шоб вєд - мі в двор не заходили»» (с. Іванівка), «На Тройцю сти'ркаєм. Вєтачкі папуд цимі Липу. В аснавном липа. Цей… пуд ногі кі'даєм. Шоб злиє духі не йшли. Чернобиль отой. Ото такая трава єсть. Палинь, чернобиль тей. Больш ничого. В хату заносили м'яту. Ну, у нас такого немає, в нас рєчка далеко. А туди-от, де Машево, село, - там яюр ірвуть. А в нас такого немає. Ми знаєм, шо їдять, і рвуть, а в нас немає. А в хату заносим м'яту» (с. Жадове), «Якимі - кльонам, патом - ліпай і бєрьозай. Кльон абєрєгає, а бєрьо - за - тоже, ат пажарав, ат етага… Даже вєнік ложицца, єслі нєма [троєцького гілля], значіт, ло - жіцца вєнік всєґда на гарищє, шоб нє вдаріла гра - за. Ета я знаю сама. Ат сваіх прєдкав, да. [Так це вон пастаянно там лєжить?] Да. Должен каж - дий год абнавляцца» (с. Леонівка).

Гіллям осики чи вільхи подекуди, як і на Трійцю, оберігалися від відьом на Купайла: «А на празні - кі - на Івана Купала і на Троіцу - ета вот вєт - кі с кльона, з дуба, хочеш - із бєрьози, - о, на хвортачкі, на варо'ти, всюди вєшалі май надва - рє. А вот на Івана Купала - дак носіцце рамашка такая ні'зєнькая (такіє малєнєчкіє пупі'шечкі)… [Румянак?] Ну да. Ну, на Івана тоже ложицца. От. Тєпєріка - ат паганага глаза нада абеза - цєльна із асіни вєткі. І с адной старани у хлє'ві, дзє скаціна стаіць, карова, там, конь, - іс адной старани вєтка, і з другой вєтка. Ну, Йіва - на ж Купала. Нє, на Троіцу нє» (с. Карповичі), «У капусту ставілі… На якій же дзєнь ета… Штоб вєдзьмі нє патапталі. Відно' ж, на Купала… На Івана Купала, відно. Альху. Вєтачкі аль - хі стремлялі в капустє. І сєйчас стремляють» (с. Костобобрів).

Оберегове значення, вочевидь, мав звичай «всєг - да ступіть правой ногой пєрвой у той дом, куда ви йдете'. Правой ногой» (с. Хотіївка). (Загалом же на порозі хати намагалися не стояти: «[На порозі] Стаят нельзя. Переступлюй. Через парог тоже ж гаманєт нельзя. Я не знаю [чого]. На па - розі нельзя стаят. Он переходь чи сюди, чи туди. Ну нельзя ж. А чаго - я не знаю. Через пару^ог хто ж буде… Переходь». - с. Лосівка. Ймовірно, цей звичай пов'язаний з так званим «культом предків», що становить окрему дослідницьку проблематику).

Від лихого ока відьми і загалом від вроків, як вірять, допомагають защіпнута на одязі шпилька, червона нитка на зап'ясті: «Шерстя'ную нітку нада красную. Ат урокув. Уро'члівіє булі. Мой анук був крєпка урочлівий. Дак глядєлі. Я в Сємьонавку хаділа. Три рази' нада, штоб святую ваду', і па - правівся. Дак ана мінє приказувала, што, каже, усєгда у адєжу нада шпілєчку ат урокув, штоб уро'к нє брав челавєка. Штоб нє відна було шпіль - кі, ну ана штоб була» (с. Хотіївка), «Ну дак вано нитку красну цепляють і тепер. В 'іншого ж от на руці нитка. А чого вано - не панімаю я» (с. Жадове), «Ну, ні'ткі [на руці] - ета ж о'берег довжен буть. У каждаго челавєка довжен буть… Пєрє - вязавалі» (с. Карповичі).

Розтягнення руки у жнива теж сприймали як зурочення і превентивно перев'язували руку червоною чи так званою «відхідною» ниткою: «Ну, другій раз кажуть, ета уже хтось сурочив. Дак іді, паглє - джу. Баба якаясь пашепче, да і всьо. [В'язали на руку червону нитку] Ета як ітті зажинать. Може, шось памагало…» (с. Тимоновичі), «Єта растяженіє. Нітку вєзалі із красьон. Пєрвую ніт - ку, як ткуть кросни, мама наша ткала, дак я всьо бачила, у баб у стари'х, - нітачка завязана, ні - тачка завязана… Кажет - атхадная, чі якая… Шо, навєрна, паслєдняя, а тади вже заматувалі.

Ну, там всякіє нітачкі… Ну, я бачіла, в'абщє-та, красниє і чьорниє на єтам… на руках. І сєйчас вот бачу, шо ні'ткі но'сєть тепєр» (с. Янжулівка).

Щоб люди на тебе нє раззєвлялісь (не наговорювали на тебе), не варто було залишати відкритою піч: «Боже, упасі, - нейзя. Бо на тебе' всє люде будуть раздзєвляцце. Це я тож знаю. Шоб усєг - да закрита пєч була. І за'сланачка, зелєзна такая, і занавєсачка. Неколі не пакидаєм» (с. Погорільці), «От, кажуть, аткриту [піч лишати] нєльзя. Чула. За'сланку ету [треба закривати]. Ну, юшка ж там же, [комин] закриваєцца… Дак кажуть - закривайтє за'сланку, шоб люді мєнь - ше рот раззявлялі» (с. Янжулівка). Вже навіть не пам'ятаючи чого, особливо дотримувалися цього звичаю, коли збиралися у дорогу чи коли у хаті були сторонні: «Ну, нєльзя. Хто його знає. Асобєнна як у дарогу сабіраюцца - па-старінкє, нада абіза - тєльна закрить пєчь. Нє знаю [чого]. Так нада. Ста'риє люді…» (с. Тимоновичі), «Абично такий в нас був у Жадові цей… забабон, чи шо. Єслі у хаті у тебе'люде, ти із печі шось витягнув і вга - щаєш, павгащав - ідут дадому. Так абезатєль - но - шоб була закрита за'сланка, і шторка шоб була закрита. Як люде виходєт, дак шоб закрита була і засланка, і цеє. Вже хазяйка, як вніма - тєльна, а не така раззява, як я, - вже на хаду це все дєлає. Бего'м-бегом закриває. І засланку, і шторку. Не знаю [для чого]» (с. Жадове).

Певні дії, спрямовані проти відьом, звикло виконували при першому вигоні корови на пашу. Зокрема повсюдно корову виганяли свяченою галузкою верби (відтак її зазвичай приносили додому й лишали у хліві): «Карову ж виганяли… Каров у нас тепер нема, три на все село, а то - карову ж виганяли тими дубчиками, святой вербой, шоб на пашу йшла» (с. Орликівка), «А на Вєрбную нє - дзєлю приносяць вєрбу' красную. Краснай вєрбой тади віганяюць і скаціну на пастбіщє» (с. Кар - повичі), «Вєрба' свяатілася ж вон. На Вєрбовай нядєлє. Дак ламалі ж етиє галлюкі. І єтий гал - люкай віганялі уже карову із двара, дубцом тим» (с. Архипівка).

На перший вигін клали перед порогом хліва косу: «То старєйшиє, як зналі слова якоє такоє, то й давалі [щось корові на вигін], а як такіє мала - диє, нічога нє знают, дак… Хто што клалі. Касу, відно. А хто єго знає, для чога. Свєчоним. Вєрбой свячонай паганялі, і щас паганяют. Хто його знає, чи ат вєдьмав… Ат паганаго челавєка» (с. Костобобрів).

Переганяли корову через пічну заслінку: «Єслі віганяють карови, у нас свєтять вєрби. Вєткі ставєть у хати. Ани абєрєгають, сарай можуть абєрєгать ад усякага ліха. Ета пєрвий дєнь віганяють карови етай лазінкай. І лазінку ету тикають у сараї. Ну, віганяють ілі в пятніцу, ілі в срєду. В женскіє дні. Карову. Іще, мнє када-то ка - залі, шо як каров віганяєш, лажи… закриваєцца пєчь такой засло'нкай. Вот ету заслонку ложат на парог і гаворать: «Іді, каровка, в стада, бєрє - гі стада як заслонка пєчь». Карова у сараі, і тут пєрєд нагамі лажилі єє. Я свайой [корові] трусіла сєна [на ту заслінку], бо яна баялась на єє стать. Затрусіла» (с. Тимоновичі).

Переводили корову через осикового дубця: «Ну, каров виганялі, нада малітавка штоб… Ну, нада, штоб на схадку' (на сході місяця, коли він росте. - В.Г.)… І у срєду', у пятніцу, і можна в нєдєлю. А в такіє дні нє нада віганять. Так при'нято було, в такіє дні віганять. Святой вєрбой. Гі'лачкамі святой вєрбі. Пасвятім, ана стаіть, а тади віганялі. Ну, в хвортачкі, штоб пєрєступала, клалі - палку такую пакладе, што пєрєступать нада. Ну, асіна… Слова якоє нада, я забула. [А дальше шо з тою палкаю?] Ну, кала пуні паставів, і всьо. А от іще малітву знаю, штоб карова дамоу хаді - ла, штоб нє втєкала. Малітва такая… Баба… К єй хаділі абращалісь багата, штоб хаділі дамоу каро'ві. «Помолюся Господу Богу мойому, Матєрі Божой і всєм святим, святому Юрею, святому Григорею, святому Пантелі'мону, святому Феодосію. Прийді додому, коровка (І як її звать, корову, і яка масть нада сказать)». Шоб вона ходила не по чужих дворах, а в свой двор йшла. Ну, сєрп утирка'лі. Ат уроков. Штоб нє врочилась карова. Удвєря'х» (с. Хотіївка).

Клали на порозі ключа: «А в нас у каждам селі па-разнаму. У нас у середу і в пятніцу віганя - ли, а от у Жадаві, дак вже в четвер і ше в якійсь день, не знаю. Я нічого не лажила. Ключі лажи - ли на теє… ну от а для чого', дак я не знаю. Як із хвортачки віганяли. Ключе. Ну, кались же замки були оттакіє, шо вставлят, длінниє. Дак, я

знаю, клали. Ну я, сколькі живу, нечого не клала. Ми вельмо цих не придивлялися. Я знаю, шо в нас тут маладица адна була, вана казала, шо я в тей день, як карову віганяю, я некому нечого не дам. Даже ро'дной матци. Як карову віганяю на пашу» (с. Іванівна), «Ну, такой не клали [корові], шо пастаянно вана у тебе живе, а той, шо ше не хадила вана в череду' - да клали ключ. На хвортці. Калишній. Той, шо замикав хату. Шоб дадому йшла» (с. Жадове).

У с. Лосівка, крім ключа, клали ще два сирих яйця. Зафіксовано тут і примовку «на вигін»: «В який люде скажуть, у тей виганяю [день]. А клали ж. І ключи, і яйци клали. А я не знаю, для чаго. Клали ж пуд пару^ог. Каровку первий раз… дак і ключ кладеш, і ще й два яйци кладеш. Сириє. Два. Переступає ж там у хлєві, як віходе ж з хлєва. Шоб же ана переступала, дак і ключ паложиш, і ще й два яйци паложиш. А для чаго', дак я не знаю, для чаго. Стари'є ж люде так казали, і я так і ра - біла. Ото на Вербну недєлю ламаєть і так свя - теть, дак там галлючку тую виламлюєш, бережеш ту галлючку, поки віганять карову, і віганя - єш тою галлючкаю. Із вєрби. Примавляли. Хто шо знав. «Іди, каровачка, на пашу. Да зустрекай Гасподню Мать, Да не абпівайся, не аб'єдайся, в сілечку вбірайся». А больш я не знаю нічого. Треба на Юрия, да. Ік не даждуть, у людей же нема, чим кармить, дак як травичка нарасте, так і ві - ганяють. Треба на Юрия. То таго' ж не було, шо треба. […] [На Вербницю] Не знаю, хто каго бив. Вазьме', галлючку тую виламеть, паставеть на покуті, і - каровку виганяєть - і галлючкаю так навхре'ст, па хрестка'х ударе: «Іді, каровачка, на пашу, да зустекай Гасподню Мать. Не абпивай - сє, не аб'єдайсє, а в силачку вбирайсє, ад всяких глаз іскривайсє»».

Клали на хвіртці нити, берда (у с. Жадове колись клали нит, а тепер - косу): «Ніти' клалі. Бьор - да клалі. Штоб карова єта пєрєсєгну'ла. І як ві - ганялі на пашу, дак. І як купляє челавєк, так штоб карова через ніти пересєгнула» (с. Архи - півка), «Ну, весною ж… У четвер віганяли, відно'. І в суботу. Такіє днє. Ну, воно… Послі Юрє вже ж позна. Дак да Юр'я уже ж па'слись карови. Ну, хто пасветив вербу, дак цим дубчикам, шо вербу пасветили, гонеть. А хто - із пугаю йде, да і всьо. Кались були ж - кросни ткали. Дак нити клали. Бог його знає [для чого]. Ну, тепер же ж кросен нехто не тче. Мало в кого воно є. [Клали] Перед хворткаю. А тепер кладуть касу'. А на шо вано, дак Бог його знає» (с. Жадове).

У с. Погорільці крім того, що клали на поріг серпа і загодовували корову хлібом, чіпляли їй на роги перев'язь від мерця: «Як первий день ти виганяєш карову з двара на паздбище, вербичкаю цопає. Кладуть-от. Чи серп… Ну, точно не скажу. Ну шось клали. Дають хлєбчика. Шоб вана не тека - ла. Іще шо… Як умре мертв'єц… Це тож я чула. Іму марлічкаю ноги… І за тую марлєчку кажне хватаїцце, шоб ухватит ту марлєчку. І ту мар - лєчку - як виганяю оце карову, я на рожки йой зав'язую тую марлєчку. Шоб вана не текала, шоб дву^ор знала, і хазяйку знала».

Подекуди вперше виганяли корову «на юріє - ву росу». Звичай цікавий тим, що за уявленнями з більшості теренів України, юрієву росу збирають для своїх корів відьми. Натомість на Семенівщи - ні люди самі запашували корів на Юрія, доки не зійшла роса: «Жита бацюшка свяцє. А калісь вєлі ра'нєнька каров да жита, шоб яна разок ухваціла жита, шоб малака давала. Дак ми вадзілі із са - сєдам, і да - малака давала багата. На Ягорія. Дзєд старий мінє казав, і ми вадзілі із їм каро'ви. І на Ягорія жита ж всєгда свєцілі» (с. Костобо - брів), «Виводеть… На Григорея запасували… Виганяють карову на Григорея, хто не тей… (хто не вигнав до того. - В.Г.)» (с. Радомно). Зафіксовано на Семенівщині й характерний для розповідей про відьом мотив про збирання роси подолом у дійницю, при цьому сама респондентка з відьомством цього не пов'язала: «Єгорєй, ета калі ж он ходє? Шестога. Старалісь каров віганять на Єгорєя. І ще калісь сабіралі расу па житу. Хаділі з тим (з дійницею. - В.Г.) і расу сабіралі тади, штоб карова малака багата давала. Да, в падол. Нє знаю, што патом. Ну бачилі, што хаділа круго'м і сабі - рала расу. Може, там в падолі што й було, в фартуку…» (с. Хотіївка).

Аби оберегти корову від «лихого ока», молоко намагалися не показувати на сторонні очі: «Никого ж у дварє немає. Уносиш, з двара, там… А єслі уже ідеш у хату, несеш малако, і хтось у нас седить там, прімєрна, так стараєсся накрить. Ну, хустачкай чи чим. Марлєй… Ну, чимсь накриваєш, шоб челавєк не бачив, сколькі там малака. А то пабачив - малака багато… Може падивіцца, і малака не буде вже столькі карова давать. Ну, це ж примєти такіє. Адно вєре, друге не вєре, - це ж таке» (с. Орликівка). Також варто було остерігатися, даючи комусь молоко: «Маі батьки карову дєр - жалі, і ви знаєтє, в адін прєкрасний дєнь прішла адна женщіна, взяла малако - і карова наша за - балєла. Вимя раздуло'ся, і нє стала давать малако. Сглазіла. Єсть такіє люді, каторим нєль - зя ваабщє давать малако» (с. Леонівка).

Посуд з-під молока належало віддати з хлібом - сіллю, з грішми. Ці хліб-сіль віддавали корові: «[Як пусту банку віддає] То нехароша женщіна. Далже'н кусочек хліба вкинуть. От, чи дєньги аддаєш…» (с. Радомно), «Када ти бєрьош банку з мала - ком, тібє дают, то ти должен всєгда єйо па - мить, палажить хлєба, атрєзать кусочєк, па - лажить в банку. І дєнєжку дать абєзатєльна. От етім хлєбушкам - ані каровкє дают, і шоб всєгда малачко била» (с. Леонівка), «Кусочек хлєба. Кали з соллю, кали адин хлєб. Лічна я кались тоже прадавала. Чи купляєш, от. Я тепер купляю. Но - я старалась так хлєба палажить, а мінє ця каже - не нада, нечого не клади. Ну це в банку нада кусочек хлєба, шоб малако у вас було» (с. Орликівка).

Згідно з поширеними й повсюдно в Україні уявленнями, всілякі відьми й відьмаки важко помирають. Перед кончиною вони мусять «передати» своє відьомство: «Но а вєдьма так нє умрьот. Ана далжна атдать свайо, то, шо ана знала, каму-то. Када ана уміраєт, і єй нада вади дать папіть. Кто даст паслєдній єй вади папіть, тот всьо пє - рєймьот сєбє» (с. Леонівка).

Щоб припинити агонію, на Семенівщині, як і деінде, зривали де-небудь у кутку чи над піччю одну, рідше три потолочини: «А шо - нє канчи'цца, дак кажуть. паталок ізривалі, доску, шоб ісканчи'лась. Тяжко умірає, дак доску… Ну, прі нас такіх нє було» (с. Залізний Міст), «А єте, дзє вєдзьма, кажуць, як умірає, дак там стальніцу зрива - лі, казалі. Чи над єю, чи в єє хацє, нє знаю. Ка - жуць, нада ізриваць стальніцу, штоб умірала. А то не уміраюць такіє…» (с. Костобобрів), «А, цє вє'дзьмам. Нада стальніцу зриваць. На вє'дзьмі, шо дзєлаець. Цє такоє тоже я чула. Уміраюць, шо дєлаюць вот, ка'е, лю'дзям. А як хто харошеє, дак тей мінутай… Памагає, дак тей мінутач - кай умре, і всьо» (с. Костобобрів), «Так я ж вам кажу - у минє баба була русалка. Дак як уміра - ла, дак ісривалі мастніцу на паталку. На паталку ізривалі. Нє умирає, і всьо. Нєма смєрті, нєма… Дак ізривалі на паталку… дє еті… три зрива - лі. Штоб умьорла» (с. Архипівка), «Ну, казалі, што як вєдьма умірає, дак столь зривалі, і тади ана канчі'ласє. А так нє кончіцца, і всьо. Мучіц - ца - і нє кончіцца» (с. Хотіївка), «У нас вєдьмов не було, дак паталков не зривали, а вмєрті - умі - рали» (с. Іванівка), «Ну, ета челавєк шось такоє знав тей. Дак вот ета я чула тоже. Кадась рас - казувала сасєдка. Адна женщіна умірала, нє ма - гла вмєрті. Дак узривалі паталок у хацє. Тади ана вже вмьорла» (с. Янжулівка), «Єтиє люді, якіє знают на паганає, єтиє - крєпка тяжело уміра - ють. А нада, як уже чуствують, шо яна ніяк нє вмірає, дак ідуть на паталок і дзєсь якую до'ску взриваєць. Чи, напрімєр, на сараі чи на чом. Шо до'ску взарвать нада, шоб ана скарєй ушла на тей свєт, шоб нє мучілася. Ета наказує Гасподь Бог за тоє заклятіє. Шо ана за усю жисть прарабі - ла людям» (с. Карповичі), «Уго'рі стелю зривали, шоб вона легше умерла. Чула я тож такеє, було» (с. Погорільці), «Я мала'я була, дак казалі, шо адна баба так умірала, шо, мо', мєсяц лє - жала і крічала, нє вмірала ніяк. Дак вроді шо-то у хаті зривалі звєрху. С паталка сталі'ну зривалі» (с. Машеве), «Да, нада ім прабівать оно дирку у етам самам… Дирку нада прабівать у паталкє. Шоб вишев дух» (с. Леонівка).

Також у таких випадках відкривали комина: «Ну, за таго, што плоха дєлалі, дак і умірають в му - чєніях. Що ж рабілі… Аткривалі ю'шку, у пєчі'. Шоб так як війшов дух єє, ілі што. І тада ана памірала» (с. Тимоновичі).

Чимало світоглядно-демонологічних уявлень пов'язано на Семенівщині з померлими.

Насамперед - побутує переконання, що аби людина «упокоїлась», не можна заважати їй умирати (звісно, йдеться про смерть природну): «От у мене' ж був пакойник, вон мінє тож багато чого' знав, вон да васімдесяти гадов тож дажив. Дак вон кричав, шо не чепай, не чепай!. Умирає, дак нейзя чепать. Це скрозь я знаю, шо… Шоб вано успако - ілось і спакойна уме'рло. Як умирає, чепать ней - зя» (с. Погорільці).

Тієї води, якою обмивали покійника, не проти запопасти відьми, аби мати для «підливання». Відтак зазвичай її одразу виливали у якесь незахідне місце: «А їє нада вілівать нє пад ногі людя'м, а в та - коє мєста, шоб люді нє хаділі. С пакойніка ваду'» (с. Янжулівка), «Тую ваду', шо пакойніка міють, всєда нада вілівать у тей вугалок, ідє нє ступає чєлавєческая нага. І як за пакойнікам пол памієць, дак тоже віліваєць ваду там, ідє нє ходєть люді» (с. Карповичі), «Воду вісипають так, шоб люди не хадили. У нас адна женщина… умер в її мужик. Ну, шось там убирали, вана винесла - бобовх туди, надву^ир. Ну, в дварє сипанула, і все. А тадє впас - ля каже - ой, я й нарабила… Мінє люде сказали, я й не знала. А я кажу - а то ж тиє, шо вбирають [покійника], вани далжни ряд вести. Як же ж так… Хлоп - дачка пахадила [по тому]. Пришла пахадила. І довга не жила та дачка. А не знаю, чи ад того', чи не ад того'» (с. Радомно), «Нєс - лі', і дєсь пад уго'л, в сараї [виливали]. Так іллють, штоб нє наступів ніхто. Кажеть, а - ад мєрт - вєца вілів, да хто ступів…» (с. Архипівка).

Покійному в домовину клали необхідні предмети, як-от гребінця, а крім того клали в домовину чи вже опісля кидали в могилу на гріб гроші, аби мав за що купити все необхідне чи «місце»: «Дак а в гроб кладуть же. Єму в гроб кладуть - канхвєти кладуть, гроши кладуть. О, єта, каже, гроши, штоб сабє што нада купляв» (с. Архипівка), «Клали в гроб і гроши, клали все. А там же шоб купляв мєста. Шоб заплатив за мєста» (с. Лосівка), «Нє. за пакойнікам нє. Зерном не сипали, а капє'йки ж ки'дали на дарогу. А то - канхвети. Знаю, шо кидали. А чи за їм, чи… Ну у гроб… У гроб всєгда, дак. пляшку становеть, і шось іще ж кладуть. Ну, на гроб ки'дали капє'йки» (с. Жадове).

Коли виносили покійника з обійстя, посипали за ним зерном, щоб у хаті «жизнь аставалася»: «Як пакойника виходеть із хати, дак зєрном пасипа - ють. Ну, шоб жизнь у ха'тах аставалась. Так казали. Шоб в хаті жизнь аставалася, шоб жили'» (с. Іванівка).

Повсюдно вірять, що покійний може щось «забрати» з обійстя: «Ну, може [забрати]. Бувают такі причти, што шось прападе. Чи парася прападе… У єншого - карова прападе. Дак уже ж йон умре, а таді вже ж послі' його'. У нас було - баба вмерла, дак двоє свинней прапало. Ана, каже, забрала. Се йой нада ж, каже» (с. Жадове), «Єта раз - гавор був. Штось прапала - єта, каже, хазяїн забрав сваю часть. Нічога нє здєлаєш. Тут уже Божая сіла сільнєйшая. Што нада - йон забе - реть» (с. Архипівка), «У мене в самой було. Осе хазяін пашов - уже п'ять гадов - так неяк курей не заведу. Се, каже, пашов вон, і хазяйства за сабою…» (с. Погорільці), «Хлопци… Не ту¹¹' ки шо казали, а й було таке. Там умер дядька. І в його' було двоє парасят. На' зиму брав ву^ин. Ну, маладиця то варила їм, а ву^ин насив кармив. Ву^ин умер - панесла' ж маладица послі того', мо', дньов і три, - панесла' єсти. Вано паєло. Уран - ци пашла - лежить гатове. Всьо. Другеє - бачить, шо не те… друго'го, правда, вже прирєза - ли. Тут в сестри - вана сердєчна була, три днє токо в бальници палежала, і вмерла. Племінниця каже: «Тьотя, пакарми, по'куль матка мо'я акріп - не, парася». Я парася того дивлюсь, кажу: «Ой, знаєш шо. З маткаю вже не буде дєла…» Дак і дньов три, як памерла, - і зарєзали ж теє парася» (с. Радомно).

Щоб покійник чого не «забрав», використовували різні способи:

- При виносі тіла з обійстя чимшвидше закривали піч, комина, ворота: «Ну, абічна як вівозять [покійника], дак скарєй закріваюць варо'ти, шоб нічога нє тоє… нє забрав» (с. Машеве), «У нас он, дапустім, єслі мертвого челавєка виносєть, умер челавєк, то абєзацєльна нада усе пазакри - ваць. І пєч, і за'панку цюю. Усє нада пазакриваць. І вароти, там, - ну, шоб всє було закрите. А я не знаю [чого]. Мо', шоб нихто больш не вмер. Не знаю» (с. Орликівка).

- Справляли багаті поминки, для яких обов'язково різали щось з домашньої живності: «Може [забрати]. Єслі нє памєнуць харашо, може здохнуць і карова, чі свіння, чі шо-нібудь. Може, може. [Щоб не забрав] Нічога не здєлаєш. Нада памянуць єго хараше'. У дєвять днєй (дєвятіни…), у сорак днєй, у год. В церькву схадіть. Батюшка памє - нє там, атправє малєбєн. І нє будє нічога ніка - да. От, я свєкруху хараніла - нічога нє прапала, убітку нікакога нє було. А у людєй же і каро - ви дохлі, і свінні, і всьо. Цє, значиць, каже, цє йон уже забрав. Пакойнік» (с. Костобобрів), «[Що померлий може забрати] Єта разгавор йо. [А шо ра - били, шоб нє забрав?] Нє знаю. Абєд хароший» (с. Костобобрів).

- Клали у домовину хліб-сіль, ставили воду: «Чо' ж не казали. Такеє є. Ну, кладуть же тепер там і ваду', і соль. Ад кались же вано й пашло. Не тепер же видумали. Ваду - це шоб нічо' не забі - рав, так ложать туда, у гроб. Вадичку наливають, ставеть скариначку хлє'бца, солеть, - да ложеть туда… у ноги. Ну, шоб не пашов, не приходив, - вже паклали табє все туда» (с. Жадо - ве), «У нас, як хто вмірає, значить, у гроб кладуть кусочек хлєба і в ум'є так кажуть, шо… ну, дапустім, Іван там чи Раман, хто там вмер, - називають і кажуть, шо ми табє ж усе паклали, больше ничого не требуй. Шоб не снився, і не приходив николи да нас. Ми табє усе адда'ли. Паме - нули, там, все» (с. Орликівка), «Дак вот я ж хочу вам расказать. Значить, уже як балєв же ж дєд мой, уже пашті ж нє хадів, каляску єму привєз - лі'. І йон такій - із прика'зам: «Ану, давай мінє штани!.» (То ж йон лєжав, дак у трусах.) Я кажу': «Дак нашо'ж табє штани?» - «Хлопци, а ві давайтє падкачуйцє каляску.» Яго саджа - юць на каляску, вівозяць сюда на крильцо. Вівез - лі на крильцо, - дайтє, я падивлю'ся на курєй і на. сабака був отут прівязаний. Ета, каже, майо всьо. І дєд умьор - і сабаку забрав, і пала - віну курєй забрав. От так. Ну - ні карови, ні каня - етага нє тронув. А на шо йон пабачив на крильцє, то йон і забрав із сабою. Ето ж нада знаєтє шо, маі дєтачкі, - я-то багата малі'тов знаю, ну нада такіх малітов, шоб дєд нічога ха - рошого з сабою нє забрав. І як же ж челавєк умі - рає, дак абезацєльна - кладзєцца кра'юшка хлєба пад правую руку'. Уже у гроб. І вот: «Во, ета твая частачка, забірай, а к нам не пріходь нічого з хазяйства нє забірай». О етиє слава нада абі - зацєльна гавариць. Отак, дєтачкі. Так ета абезацєльна нада, як-от умірає - бацька, чи, там, мамка, чи брат, чи сястра, - і нада абезацєльна казат, шо - вот ета твая частачка, а к нам нє пріходь і нічого нє бєрі із хати, с убє'йства (з обійстя. - В.Г.)» (с. Карповичі).

- Відкуплялися від покійника грошима: «[За померлим] Да. Што-та умірає. Парасьонак, кури, магє' і крупнає забрать. [У гріб] Ну, хлєба нє ла - жилі. А єслі хто курє, напрімєр, лажилі табак. І всєгда платочек лажилі і хоть руб. гро'шей. Ета твая часть, доля, забірай, штоб нє пріходів за частью. Ета, навєрна, аттаго, штоб нічога нє забрав» (с. Тимоновичі), «Нада пятьорку класті у карман. Пять, там, чи три, чи сколькі. Грівєнь. Мнє, Валя прієхала із Хатєєвкі, дак каже: ти нє клала гроши Колє? Я кажу - нє. Дак палажи. Штоб. «Оєто всьо твоє багатство, штоб ти вже у менє нічого ібо'льш нє забірав». Вот шось такоє» (с. Янжулівка).

- Мотузку, якою зв'язували покійному ноги, клали під лежак комина на горищі (під «бичок») або зав'язували у хліві: «Сваю частину забірає. Мий хазяін умер, і двоє парасят я дарєзала. Того', шо хазяін з двору йде і сваю частину забірає. [Мотузку] брали да несли' пуд бічок. На песошнику, там труба, а там отакий бичок. Шо як із печи йде дим, таді у бичок, а таді уго'ру. Да клали пуд бичок. Ну, шоб же частини не забірав. Ну вон всє равно забере свою частину. Пуд низ клали. Пуд бичок насили да клали» (с. Лосівка), «[Як помре] Да, маге скот, скаціна прапасці. Хто каже - нада. шо рукі звязуєть да ногі - дак в сарай завязать. А цєпєрь кажеть - тоє, шо рукі мьортваму звязиваєць да ногі - дак у гроб нада класць. А хто каже - в сарай завязать. А хто його знає.» (с. Залізний Міст).

Душу покійного належало погодувати й напоїти. Зокрема на поминальний обід, окрім іншого, неодмінно мусило бути щось гаряче, «шоб пара прайшла». Значення пари переконливо пояснили у с. Архипів - ка: «[Хліб] Калісь. Ну, як вам ісказать. Кла - лі. От іс пє'чи вітягнєш - і пакладєть на стол. Хай-он пар ідєть. Ну, як цє називалі, - што дал - жон пар пайтіть. От - становєть абєд. Як адправа - абєд становять, - кажут - давай же борщ бистрєй. Стараліся, штоб борщ був. Стано'вілі на стол, а пар то йдєть. Ну а кажет же - тиє радітєлі - па'ром толькі пользуютсе. [На обід] бліни етиє абізатєльна. Патаму што пар ідєть. А покойники толькі паром пользуєц - це. Што гарячеє: і картошка, і. Што ні стано'в. Нєхай, каже, ідєть пар».

Пом'янути покійника треба було й тоді, коли починав виявляти свою присутність у світі живих. Нерідко для цього пекли спеціального млинця - «цясці'ну», - якого належало з'їсти на порозі: «Два гади', як умьор дєд, - і каждую ноч хадів. Каждую ноч хадів. І Богу малілась, і… Я, може, малі - тав трідцать знаю, - і всьо равно… «Віць, єдь, мой синочек, тамека у церкві в Гомєлі - палажи часточку бацьку!» Міша в Масквє - в церкві час - точкі клав… А ка мнє дєд каждую ноч хадів. Го - лас же чую, і сляди ж чую. А ка мнє нє падходів. Ні ра'зочку нє падишов… А чую - сляди - топ - топ… - па хаті ідєть. І блін пєкла, і в церькву тут єзділі, - і всє равно нічога нє памагала. Ну, бліночек пєкла, і саділася на… На парог нада садіц - ца, Богу памаліцца, «Багародіцу» пачитать, - і бліночек тей із'єсті, а тади астальний - аддать куря'м чи, там, каму от етий блінок. Послі таго блінка трохі нє так став хадіть. Отак… [А то абикнавєнний блін?] Ну да. Щитай, такая єтая, як цясціна ж, пякєш. Ну, хто спякє то'встєнькі, а хто - то'нєнєчкіє такіє… Хто яке спякє. Прєс - нає. На кіслам малачкє чи на сироватачкє развьов і бліночек то'нєнєчкій такій спєк. Хто як іздє - лає. Абічна на по'мінкі, дак то'нєнєчкіє бліночкі пеклі» (с. Карповичі).

Мотузку, якою зв'язували покійному ноги (як і перев'язь рук чи підборіддя), при похованні клали у домовину. Часом її забирали, щоб перев'язувати хвору спину, руку чи ногу. Водночас остерігалися, аби цю мотузку не забрала яка відьма, яка може робити на ній людям «на зло»: «То ж вєдьма забірає шнурок. Шось камусь іздєлать паганає» (с. Карповичі), «У гроб кала пакойніка нада лажиць. [Як хто забирає] То, навєрна, вєдзьма. Всєгда у грабу аставлялі» (с. Костобобрів), «От у мене - дарма шо столь - кі пакойніків було - не знаю [куди мотузку дівали]. Ну казали, шоб чужеє не забрало, шоб шось не здєлало» (с. Іванівка), «Чула, што забіраюць, што паганає дзєлаюць на єтих шнурочках. Для харошаго я нє знаю, а кажуць, на паганає бєруць єго» (с. Костобобрів), «Разв'язують і ложать у гроб. А хто, буває… От, такий у нас случай був, шо забрало, і, вродьби, тадє врєд дєлає. То тиє, шо варожать. Шоб, там, чи павєсився, чи шо. Єслі хтось хоче каму зло здєлать, так забірає з сабой. А так стараюцце, шоб ничого не було. Усьо - ногі, там, рукі з'язують, - все разв'язують і кладуть у гроб. І - свє'чкі от стаять, значить, батюшка там править, свєчкі держа'ть, і радітєлі, чи ро'дниє, сусєди, хто там, - то як пагарєло, це все тушать і тоже свє'чкі тиє ложать у гроб. Пуд мертвєца, щитай» (с. Орликівка), «Тей шнурок, шо ноги [зв'язують], - до його' туди (в домовину. - В.Г.) клади, бо ничого сього' я не знаю. А єсть такиє люде, шо наче, кажуть, уред каму-то робеть, - хватає тей шнурок. Ну, намє'ткаю [зв'язували]. Я хадила, багата каго вбирала. І це не знаєш ничого - разв'язуй, із сем'ї хтось, і клади у гроб. А єсть такіє люде, шо хватают тей…» (с. Радомно).

За потреби, таку мотузку брали з собою в дорогу: «Як умре мертв'єц, їму марлічкаю ноги… Оце ти єдеш у далеку дарогу - у карман укинути мар - лєчку. Де придецце, дак абезательна - у карман укинув: «Госпаді, памажи мінє!» Гасподь Бог. Ну кажуть - без Бога не до парога. Оце я знаю. Ла - жишсе спать - «Атче наш».» (с. Погорільці). Як зазначалося, подекуди таку перев'язь клали під лежак комина чи зав'язували десь у хліві, щоб померлий не «забрав» нічого з господарства.

За померлим, як вірили, сильно побиватися й плакати не можна, щоб йому на тому світі не було мокро: «Так нє утєрпіш же плакать… Чему нє казалі. Ка - залі, што будє у вадє лєжать» (с. Архипівка).

Як кажуть: «З таго свєта ще ніхто нє прішов» (с. Костобобрів). Все ж, це не зовсім так.

До сорока днів душа ще начебто перебуває у цьому світі: «Кажут - да сарака днєй пакойнік усьо чує і баче» (с. Янжулівка), «Ну, ета буває да сарака днєй. У мєня мужик умьор, і я єго чувствава - ла сорак днєй за сабой. От, дише, і всьо. Асобєн - на як вєчєр. А послє сарака днєй, навєрна, душа атийшла» (с. Тимоновичі).

Душа покійного ще якийсь час «стоїть на брамі», очікуючи душу наступного померлого, яка її змінить: «Єта да сарака днєй… Ідєть разгавор. Што да сарака днєй будє дяжурить. А послі сарака днєй будє другий дєжурить. Хто вмре і каго вже пас - тавєть. [Як ніхто не вмре] Ну, значить, будє пра - далжать старажить» (с. Архипівка).

Покійні, як вірять, можуть давати живим якісь прикмети, зазвичай уві сні. Зокрема у бувальщині зі с. Костобобрів покійний чоловік допоміг дружині

знайти вкрадену каблучку: «У мєня умьор хазяїн, так мінє толькі предвіщав харошеє. Када йон за - балєв, у єго було рак льогкаго… А када йон работав, і палучив гроши, а в менє' двоє дєтєй було, йон і каже: «Галя, нада купіть Валі хоть на па - міть…» А тут сусєдка прішла да каже - прі - вєзлі', каже, у магазін кольци такіє, з такімі ка - мушкамі, красівіє. А тади шо - ше'їсят рублєй, а йон толькі шеїсят і палучив. Ну, купілі. А паль - чикі - тонєнькіє іще… Палажила я у каробачкі в гардєроп. А как раз васьмоє марта було. А да мінє пришла там дєвачка. Мой мужик і той дє - вачкі батька - так брати'. Ну, я ж віходіла, а яна в хатє… Прашла нєдєля. Сплю я - аткри - ваєцца мінє сон. Аткриваєцца хата і заходє сєй челавєк мой. І став кала столу і каже: «Галя, ти спіш?» Кажу - сплю. «Німа ж кальца, шо я ку - пів Валькі, шоб йой падарачек був. Іді сьо'дні і за - бєрі, хто в тєбє був на васьмова марта». І я плачу - хто ж то у менє… А тади здумала, шо ця ж, Нінка. А яна ва втарий клас хаділа. Я кажу - нєвже ж цє ця цьо забрала. Я - да гардєропа - нєту кальца. Вішла на гарод - плачу. А сасєд - ка, Вєрка - чаго ти плачеш? Я кажу - такоє й такоє дєла. Іді скажи - Ніначка, ти вже пагуля - ла з кальцом, давай. А то Валькін папка пріснів - сє, шоб ти аддала кальцо. І я пашла, і яна палєз - ла на грубу, дастає аддає кальцо. Калі б йон нє пріснівсє - кальца німа - і дакажи шо… От - йон толькі мінє на радасть. І больш йон с тіх пор мінє і нє сніцце».

Померлий начебто може «приходити» за чимось допоминатися. Відтак цю річ йому «передавали» з іншим покійним: «Хо'дє дамой… Хо'дєть… Мінє такоє було. Умьорла мая мама. Ну, а я, када вже єє пахаранілі, і я йой нє палажила грєбєшок у гала - ву'. А взяла і в сваю галаву' і устрикну'ла отак… Граза. Тьомная ночь… Хлопци має пашлі - коні же раньше паслі начамі. А я лєжу, а яна падихо - дє і каже: «Варачка, аддай мой грєбєшок». Чєс - нає слова. «Варачка, аддай мой грєбєшок». Я нє сплю, а я чую, шо ана кала мєнє стаіть і просє: аддай мой грєбєшок. І я - умірає женщіна, і я грєбєшок купляю і… як друга'я бабка - йой кладє у гроб, і яна мінє пєрєстала єта сніцце. Єта правда, єта вот було такоє» (с. Янжулівка), «Ну, кладуть же всєгда. Етаму, каже, пєрєдасіш, там…

Хто желає [той передає]. Кладуть же кала хреста. От єслі вже давно… я пришла на кладбіще… я ж пришла нє з голимі рукамі. Кладєш кала хреста. [І в гріб] Кладуть. Ета абізатєльна кладуть. Печеннє, канхвєти, - што в каго є. Ну: «Пєрє - дасі маїм радітєлям». Всьо. Больш нічога нє… Кладут толька тиє, хто радниє. Єслі я паста - ронній челавєк - а чаго я буду класть? Я класть ня буду. [Могли передати і хустку] І єта пєрєда - ють. [Кладуть] У галава'х, у грабу'. І мужчинам, всім. [А хочеш] Пажалуста - кладі рушнік. [Передавали] Толькі сродствєннікі… Нє хто хочеш… Іскладалі так, як положено, і в галава'х клалі. «Етаму пєрєдасі… Івану, ті Мар'ї… мой пада - рак»» (с. Архипівка), «Передачу приносеть: єслі вмре чалав'єк, ну, от, вмер, пахавали, - другий слєдо'м умер. Приносеть передачу на… Ну, там, пряники, чи канхвет, - отаке. Шоб не вдавало - сє дома. Шоб не вдавалосє людя'м. Оце таке я чула» (с. Радомно).

Душа може з'являтися близьким як птаха: «І ще от, у нас адін чалавєк умьор, тут нєдальока. І приходє єво жена, і яна плаче… Ну, ще тади ж йон лєжав. Каже - вот, єслі ти нє вєриш, хадєм… Куди я нє пайду - і птічка пєє, і птічка пєє. Ну, мі з Наташей, тут, із сасєдкай, іпашлі, - дєйствітєльна. І мі прішлі, і єта птічка - куди яна. І от - нє відна ні єтай птічкі, нічога, а вот птічка пєє, і всьо. Ну, єта, кажуть, крєпка йон сумує па єтай… па свайой женє» (с. Янжулівка).

Може «приходити» й більш реально: «Знаєтє, што був такій разгавор. Приходіла калісь. Што [померла] матка приходіла міть дятєй. Був такій разгавор, ну я хвактічєскі нє знаю. Яна ж хаді - ла, міла, - єта русалка називалася. Хаділа міла, так яни ссохлі. [Пауміралі патом?] Ну канєшна. Як вісахнє, дак…» (с. Архипівка), «А вот як мой син умьор, тридцать гадов єму було. Ну, ми єго пахавалі, людєй було крєпка… морє було. І вот захавалі і палажиліся спать. Яво жана - там, ідє йон ляжав, на діванє із хлопцам лєгла, а я із дру'гім хлопцам лягла на караваті, хазяін на грубі, -'обшем, папримащувалісь ідє хто. І вот я отакво ляжу, і мінє вот прішло і барадою так - шурує па морді па майой, я чую, шо барада такая калючая. Шурує, шурує… І тади я вже накричалася, наплакалася, і вот мінє ж йон і тоє…пріснівся. Було такоє. Бог єго знає, хто то шу - равав…» (с. Янжулівка).

Найреальнішими, щоправда, можна вважати такі випадки: «А, значить, умирає чалавєк… Ну, па - харанілі сьо'дня. А хаділі - повз самає кладбіще, іще й стєжка була на кладбіщи. І шо… Адна даяр-ка була… шутлівая. Надєєцца у бєлий халат, бє - лий платок, во, і - за етимі дєвкамі, шо йшлі каров даіць… Дак у адной - інфарт: і па бабках, і па дєдках, і па всьом ваділі іє… Значить - вот такоє буває… (Сміється. - В.Г.)» (с. Карповичі).

До року після покійного при біленні хати залишали невелику незабілену латку - очевидно, як «місце» чи як «хід» для душі: «Во, у паталкє - браса - єть отакуво латку нємазаную. А чаго - нє скажу» (с. Архипівка).

Самогубців ховали за кладовищем, хреста над ними зазвичай (хоч і не завжди) не ставили й не поминали їх: «Я даже нє знаю, дє їх… Ну їх Гасподь нє примає. І раньше на кладбищі клалі, ну толькі ідєсь… На кладбищі, ну толькі уже нє кала раді - тєлєй (тобто не коло померлих «своєю» смертю. - В.Г.). Стараліся всє класть нє кала радітєлєй. Як абикнавєнна, хреста ставілі» (с. Архипівка), «Як павєсіцца, то'му хрєста нє ставилі. Харанілі на убо'чче, кала кладбіща. В нас агарожи нє було на кладбищи. На краю'. Просто так-от магілка, і всьо, і хрєста нє ставилі. їх і в церкві нє паміна - юць, і нє харонє бацюшка» (с. Костобобрів).

Трапляється, що самогубців ховали як усіх: «Ну, в нас, напрімєр, в нашом селє, дак не харанили не за якимі канавамі, - всєх харанили на кладбищі. Некого в нас нема, шоб як на себе руки налажило, то шоб чи десь за канаваю пахаронєний, чи хреста немає. Всюди є хрести, і…» (с. Жадове).

Водночас, за традиційними уявленнями, якщо поставити над самогубцем хреста чи пом'янути його, це може спровокувати посуху: «Такого, кажеть, толькі якієсь асобіє днє, то памінаєть. А так, кажеть, іх не теє… Оце я пачула, шо… Тоже там на том задавився, на заводі… Дак вона, па - моєму, з Халмов, дак казала, шо нада в церкву пайти, шо хрест паставіли на його'. Дак ото ж дарщу довгє'нна не було, каже, нада всєм у церкву пайти, шоб теє. Ну, шоб уже батюшка там шось адправів. У церкву пайти, з того, шо йому хрест паставіли зразу. Кажуть, неззя хрест було да якогось… Чи да шесті недєль ставіть, чи…» (с. Іванівка).

Померлих неохрещеними дітей могли поховати десь на своїй землі, а могли й на кладовищі, біля померлих родичів. Хреста на такій могилці зазвичай не ставили: «[Померле неохрещеним] Нейзя й на кладьбіще везти, нейзя. А десь уже чи дома, чи десь уже… От я й не знаю. Ну, на гарод… Ну, хрестик абезательна. І в нас, я знаю, мама каже, як нарадилася - так абезательна нада пахрес - тить. Прайшло, там, два м'єсаци - і пахрес - ти. То Бог при'ме твайо дитьо'нечка на кладь - біще» (с. Погорільці), «[Як помирало неохреще - не] Ну, у нас казалі: «Нада ж: сучка - даже дітьонка нє пахрестіла…» Шо на тей свєт паш - ло дідя нєкрєщонає. А сєйчас нє христять. Сєй - час у нас - якієсь нєправільниє, анастасєйци. Анастасєя ета жила у лєсі, і яна із бєлкамі, с мєдвєдямі і с валкамі піталася, єй бєлкі арехі прі - носілі… І яни сала нє єдять, яни толькі траву єдять…» (с. Янжулівка).

Померлих неохрещеними також намагалися «ум'я - нити» (дати ім'я, «половину хреста»), для цього їм брали хресних батьків: «У мінє у самой двоє умьор - ла. Адно хрищанає, адно нєахрищанає. Ну кума була адна. Што за хрищо'ним, што нє за хри - щоним. Як я уже абрєклася, дак уже адна кума у мінє була. Адна кума, і всьо. Хрєстіла. Ана з ма - імі дєтя'мі була пад хрестом. Ну, нєахрищанає, дак пад хрєстом нє було. [Ну імя давалі такой дитині?] Абізатєльно. Якоє імя далі радітєлі, так і називалі» (с. Архипівка).

Батьки, у котрих помирали діти, до Спаса яблук не їли: «Даже і тєпєр такоє. Я сама сабє… От, у мінє син… уже ше'їсєт гадов, - і я до Спаса нє толькі води нє ковтану' з яблок… Того, шо кажуть, єслі матка із'єсть яблака, дак усє дєткі будєть із яблакамі, а твайо буде без яблака. Дак я вот з шеїсят гадов - да Спаса ні аднаго яблака… Ігрушу - пажалуста. Груши, сліви - пажа - луста» (с. Архипівка), «Було, шо й нє єлі [яблук]. Було, шо й єлі… Ну, там вже тади дітьонку нє дадуть. Да Спаса» (с. Янжулівка), «Ну, в'абще стариє не єли да Спаса [яблук]. А вот я не магу атвєтит на сей вапрос [чого]» (с. Погорільці).

У демонологічно-світоглядних уявленнях важливе місце займають тварини і рослини.

При зустрічі з вовком молилися: «А адін раз, значиць, іду. Прайшла - вже дахо'діть… равча - чок тут, раньче ана рєчечка була, названіє Вовин. Да Вовина, ну, дєсять шагов нє дайшла. Навстрє - чу ідєть вовк… Вот шо дєлать? Стала стаю. Малюся. Малілася-малілася, - і я малюся, і йон стаіць. Тади, як стала «Багародіцу» читаць, - вовк тей і пашов. А худющий!. А здаравьонний!. Страшна…» (с. Карповичі).

У с. Костобобрів для обрання «теплого» місця на хату пускали свиню: «Віпусцяць свінньонка: дзє свіння ляже, там цьоплає мєста, там строй хату. Дак і правда. Сасєдка в нас тоже такво - пєрєвозіла хату, із Пагрєбок, цє за Дзєсною, ну і випусціла… І пастроіла хату. Дак такая цьо - плая, такая вєсьолая, шо люба табє. От, тро - шечкі прагариць, і цьо'пла в хацє».

Уявлення про ласку виразно тяжіють до уявлень про домашніх духів, конкретніше - про домовика.

Насамперед, як це характерно для Полісся, на Се - менівщині вірять, що ласка заплітає коням гриви і хвости (на Західному Поліссі це нерідко приписують домовикові): «Кажуть, ласіца паплєла єму касіч - кі» (с. Залізний Міст). Одні сприймали це як добру ознаку: «Дак цє ж тоже ласічка плєцє. Дак цє к харошему. Ана плєцє касу. Калісь у калхозі багата було, тоже багата плєлі. [Як не любить коня] Нє будє ана плє'сці» (с. Костобобрів), «[Як гриву плете] Любе» (с. Карповичі), «Це харашо, це вана любе хазяйства. Єслі заплетає, це вана любе хазяйства» (с. Радомно), «Єта заплєтаєть, што любє ана каня, ласачка, уважає єго» (с. Архипів - ка), «Ну, я чула такоє, шо у канєй - дак відно, шо гріви такіє пакручениє. Дак то кажуть-то ласачка патоє. Ну, навєрна ж, харашо» (с. Ма - шеве). Інші казали, що це - «незлюбила»: «Гріву, ко'су плете, дак то, казалі, ласочка. А її не побачиш. Вона бє'ленька, а лєтом сєрая… [Як плете] А Бог їго знає. Незлюбила… Незлюбила, значить, буде крутить. Хвост закруте…» (с. Іванівка).

Нелюбих коней вона ганяє по хліву: «То ласічка йо. У каждам дварє йо ласічка. Ну ласічку - багата хто баче. От. Ана харошая, ласічка, дак буває, так ганяє каня, от, у сараї, шо конь дєлаїцца аж у пє'ні вєсь, в милі. Отак. От, єслі єй нє панравіц - ца, значить, конь, - і магє'загнаць єго. Ну, тади нада єй шось, якую малітву. Хадіть у сарай да й пачитать чи «Атченаш», чи «Вєрую», чи «Багародіцу»» (с. Карповичі), «Ну, казали, шо конь… уранці встає, і потний весь. То ласачка ноч'ю ка - няку паганяє. Так цеє було. Канєшно, шо пагано. Конь - виходиш, а вон мокрий. Впрегать арать, а вон куди - вон негодний» (с. Жадове).

Г^няє вона тих, що «нє па двару»: «Ласачка ганяє па усьом сараю - значіть, то нє па двару ска - ціна. От так…» (с. Карповичі).

Власне, масть худоби, яка вестиметься у дворі, часто визначали саме за мастю ласки: «Ета вот нада дівіцца, якая ласічка у дварє, - такоє хазяйства. Напрімєр, ласачка буває чорная, і ря'бєнькая, і бє - лая, - вот такоє нада хазяйства дєржать дома. От шо. Там, карову, ну, свінні ж усякіє, і ря'біє ж тоже бую'ть (бувають. - В.Г.), усьо. От шо. Цє такоє дєла» (с. Костобобрів), «Ласічкі нєль - зя убівать. А таго. Якая ласічка у хазяйстві вє - дєцца, такій скот нада дєржать. От, напрімєр, чорна - чорную карову; ря'ба - ря'бая; бєла - бєлая. Та нічога нє було б [якби вбив], ну нє нада, їє жалка» (с. Костобобрів), «Ну, раньше гавари - лі, шо яка ласічка, хто пабаче, жівє удома, такой шоб ма'сті і карова була. Ну я нє знаю» (с. Архи - півка), «То така єсть ласачка. У кажного це вано живе. Його неззя бить. У кажном дварі. Вано… єслі так на його' падивицця - рабе'ньке… - шоб ти заводила карову таку рабеньку. У хазяйстві. Єслі вано таке рижа'сте - шоб така в тебе' карова була. Буде усєгди гара'зда. Єслі бі'леньке… І вано в кажном дварє єсть. Це називаєцця не да - мавик - а це ласачка. Сєренька вана, чи бєленька, шоб такая карова була в дварі, шоб такая масть була» (с. Радомно), «Ну, кажут же. Єслі ласач-ка па масті карові, значить, ета харашо. Яна у каждом дварє йо, да толькі нє кожде єє баче. Дак каже: я, напрімєр, бачила - дак отакая масть, така нада карова штоб була» (с. Лосівка).

Лише у с. Хотіївка зафіксовано уявлення, що ласка не любить кози: «А, то ласічка. То ласічка [гриву] закручувала. Плоха. Тади конь сохнє. Ну, што рабілі. Нада, штоб нє було ласічкі, казу дєржать. Ласічка баіцца кази, в том дварє яна нє будє».

У с. Янжулівка виявлено відомості, що начебто ласка, як і вуж, висмоктувала корову: «Ну дак кажет, ета єслі малако ат каровкі забірає, дак єта, казалі, ласачка відаювала каров. І уж». Натомість у с. Тимоновичі стверджували, що молоко може забрати домовик: «От, вужа нє знаю. Ну, так я чула, як уже малака карова укарачає, уже будє брасать, шоб нє даіть, - дак пабув дамавік і забрав малако».

У будь-якому разі, ласок не били: «[Ласку] Бить нельзя. Це грєх буде. Неззя єє вбивать. У нас не били. […] Це худоба така… і хай вана живе. І я не трогала, і хазяйства всєгди велось» (с. Радомно), «Нє, нєльзя [ласку бити]. А патаму шо ласачка - ета у дварє хазяін. Ласачку ні в коім случаі нєль - зя абіжать. Нєльзя абіжать, і всьо. Нада, шоб ласачка тая нармальна жила у дварє. І нада любіть, жалєть і лєлєять» (с. Карповичі).