Демонологічно-світоглядні уявлення та вірування поліщуків Чернігівщини (За польовими матеріалами з Семенівського району)

Виття собаки трактують як прикмету на смерть: «У нас, муж мой умірав, дак сабака вів. Довго вів. Мо', мєсяци трі. А тадє - брат його недалека жив… І вже як хазяїна мого захавали, а брат - старший на год, тоже там жив недалека. І тоже - віє, і я вже й плакала, і лаялась, кажу - чи ти на мене', чи на себе' вієш? А як уже брат умер, уже перестав. Уже оце три годи не віє» (с. Іванівка).

Кота здебільшого пускали першим до нової хати перед ухо'дчинами: «Ну, всьо ж казалі, кот должен пєрвий у хату ввийціць» (с. Костобобрів), «Я токо чула, як у нову хату переходиш, бери кота заводь, штоб кот переначував. А не знаю, для чого» (с. Тимоновичі), «Ну, пускають кошку ж в єта… Пєрвую нада пускать кошку. А я нє знаю [для чого]» (с. Янжулівка), «І купляє хату, то переходе - ката ж уносеть абезатєльно» (с. Орликівка), «У нас, напрімєр, в Жадаві, ката. Любого ката [пускали]. [Сидів там] скокі буде се - дєть… Не знаю [для чого]» (с. Жадове), «Ката пускали. Шоб заходив кот папе'ред. Не знаю [для чого]. Шоб заходив кот. Папе'ред котіка пускають» (с. Лосівка).

Нерідко можна почути й мотивацію цього звичаю: «Ката. Шоб шо було - шо люді надєялісь, шоб на кату' акаши'лась, як то кажуть» (с. Костобобрів), «Ката пускають папере'д. Ну, шоб їкая, каже нечисть… забірає - папе'ред. І кот тадє там недєлю живе. Єсти давали, аякже. А тадє вже ж випускали надвор його. Хай вже тут пабу-де» (с. Жадове), «Як новую хату пастроілі, прєж - дє чєм захадіть - ката завєді. Єслі кот при'йдє в хату, значіт, будєш жить харашо» (с. Леонів - ка), «Ката. Так же кажуть… шоб хазяйства велось, ці… я нє знаю. Ката ж пускалі…» (с. Залізний Міст), «Пєрвага ката впускаєш у хату. Ну, штоб усьо била харашо» (с. Карповичі).

За мастю кота, як і ласки, подекуди визначали масть худоби, яка вестиметься у дворі: «А якой масті. Якой кот пріживєцца в дварє - оттакую масть і вібірай і карову. А як кот здихає чи збе - гає - значить, такой масті і не купляй. Оттак» (с. Іванівка), «Ну, кажуть же, якой масті карова, такой кот… Якой кот - такую нада шоб карова була» (с. Хотіївка).

Півня дехто, як і кота, першим запускав до нової хати. Водночас такий варіант не був поширений і мотивації для нього на Семенівщині виявити не вдалося: «Пускалі пєвня. Для чаго - нє скажу» (с. Ар - хипівка). Півня могли сприймати і винятково як си - вол пожежі: «Мужчину всєгда папере'д пускали [в нову хату]. Котика можна. А пєвень - це ж на пажар, пєвень. У нас як начинають лаять кагось - там, да каже: я табі пєвня пущу в акно. Це па - жар, пєвень. Пєвня нє. Ну, вано і живеє ж то. А котіка - да» (с. Погорільці).

Курка, яка співала півнем, як вважають, «вєщуе на нєхарошее», то «на звод двара». Зокрема так вона «кричить» на смерть: «У атчи'ма був теє… рак. Дак он у бальніци був, і так мінє запомні - лось - ну так уже курка кричала, шо. Ну, сутки кричала не переставала. І ганяли їє, і шо ми не дєлали… Це було. Це ря'ду не мона було дать, шо тварилосє» (с. Орликівка).

Таку курку зазвичай рубали: «Курка як спєває, нада рубаць. Ну, кажуць, шо то яна вєщує штось. Нада зарубаць єє, штоб нє пєла» (с. Костобобрів), «Ну, цє тож нє на харошеє, як спєває. Зарубаць, і з'єсці, і всьо. У менє' нє співалі нікагда» (с. Костобобрів), «Ета плохо. Тади галаву' рубалі йой. Ана пєла на якуюсь беду. Дак галаву' атрубав, і всьо» (с. Хотіївка), «Ну, курка, казали, як спєває, нада галаву' адрєзать. Ну а хто єє знає, для чага вана співала. Ну казали, шо над атеє… На харошеє, каже, не співає курица» (с. Іванівка), «Курка спеває - дак це ж вано - їкесь нещастє буде. Іє нада зарєзат - на чо'рта вана здалась» (с. Жадове), «То гадке дєла. Лави і зарезай. У нас каже: ой, курка, се на пагане. На звод двара. Нада їє немедлєнна… в сак бери, - як замєтив, яка спє - ває, - бах, сакам, галаву' на калодку адрубав, і всьо» (с. Погорільці), «Ну, кажуть, курка єслі пєє, дак єта толькі на бєду. Галаву' атрубува - лі» (с. Янжулівка).

Часто таку курку «міряли»: від хатнього порога до хліва; від покуті до порога. Якщо на поріг припадала голова, відрубували голову, якщо хвіст - підрубували хвоста й відпускали: «А, то спєвалі. Дак я знаю, кадась баба і мєрала. Ад парога да сарая мє - рала єє. Чи галавою, чи хвастом. А в аснавном рє - залі іх» (с. Машеве), «Атрубувать галаву'. Ина ж нє на харошеє ета пєє. Єслі ина пєє, значить, на який-та убиток. Мєрялі. Ну, ат самага ат ку'та, і вот так пєрєкладалі. Папала галава на парог - значить, атрубалі галаву'. А єслі папала нє галава - атпускаєть у стада» (с. Архипівка).

Маленьке яйце без жовтка, перше чи останнє у кладці курки, називали зно'сак, ізне'сак тощо. Його могли їсти: «Зно'сак. То вже кажуть - винеслась» (с. Погорільці), «Зно'сак. А што с усімі, то і з тим яйцом рабілі» (с. Костобобрів), «Хоть начала', хоть ізнашуєцца. І пєрває такоє може буть, і паслєднєє. [А можна його їсти?] А чаго ж нє» (с. Костобобрів), «То, кажуть, паслєднє то яйцо виносе. Я, напрімєр, кудись його уб'ю, не викіда - ла» (с. Іванівка), «На скавараду', навєрна… Кажуть - он, зно'сак, нєма нічога… На скавараду єго» (с. Янжулівка), «Ну, це ж, видна, вже паслєднє. Ізне'сак. Не знаю, нічого я не рабила. Тут у мене' було адне такеє манюсіньке-о, дак ануки паприєжжали: ой, бабо, де це ти таке яйцо вика - пала? Дак разбіли, випіли, і всьо. [Їсти] Можна. Тіки ж там нема нечого» (с. Жадове).

Дехто лишав зноска на покладок: «То вже кажуть - вінєслась. Зно'сак. То вже паслєднє. Дє кур - кі нєсуцца, дак на по'клад аставляю» (с. Машеве).

Часто викидали, кидали курям, віддавали бавитись дітям: «Зно'сак вікідалі, да і всьо. Куда ти яго дєнєш…» (с. Архипівка), «Дак то ж малєнькає - зно'сак. То самає паслєднєє зто. - то зносак. А нічога нє рабилі. Хочеш - аддай куря'м, вани зразу паклюють» (с. Карповичі), «Ета паслєднєє, знє'сак. У нас внучка прієдє, дак носіцца, пака нє разаб'є. Шо там єсті…» (с. Тимоновичі).

У с. Хотіївка зноска перекидали через дах: «Яйци, як куріци яєчка такоє, ізно'сак ізнєсє, дак чєрєз кришу кі'далі. Нє знаю [чого], ну так ад старих людєй, і так ми дєлалі» (с. Хотіївка). Водночас демонологічних уявлень, як це притаманно для заходу України, зі зноском не пов'язують.

Не надто багато уявлень зафіксовано про буслів. Кажуть: бу'сєл (сс. Жадове, Лосівка, Орли - ківка), чернагу'з (сс. Костобобрів, Янжулівка), аіст (с. Костобобрів).

Заборони скидати гніздо буслам часто не було. Навпаки: «Ну, і скідають люді [гнізда], патаму шо як гадіна (бусол наносить на обійстя гаддя. - В.Г.)… дак і скідають. Єслі кала хати йон са - діцца, будє там жить, то значіть, з той хати уйдут люді. Паумірають, чі пав'єжжають, чі шо. Як аіст садіцца кала той хати» (с. Костобобрів). Таку заборону виявлено лише у сс. Жадове і Лосівка: «Неззя бусла, це расказували, шо така прімєта, шо неззя трогать. Тут у нас у центрі було їхнє сєдало, кубло. І пападали бусленятки. Дак люде багато, каже, бачили, шо прилетали сорак дньов на теє мєсто стари'є бусли'. їх же пахватали са - баки, в'обшем, прапали ціє бусленятки. Так, каже, прилетали сорак дньов туда, на теє мєсто. [Що хату може запалити] Ну, казали. У нас там адні алкаголіки ззєли, дак загарєлась хата і вани па - гарєли» (с. Жадове), «[Не казали, шо як бусла обі - диш, дак може хату запалить?] Казали, да то брехня» (с. Лосівка).

У с. Жадове сприймали як невдалу прикмету побачити навесні бусла без пари: «[Бусла] Плохо, кажуть, як бачили первий раз одного'. Нада, шоб первий раз бачить пару. Або четири. А'дного' - це плохо прімєта».

Час і характер прильоту буслів, як і журавлів, гусей, трактували як прикмету на погоду: «У нас - чєрнагуз прілєтєв на Благавєщеннє - значить, будє тьопла уже» (с. Янжулівка), «Кажуть: як вісока лєтять - тьо'пла будє; як нізка - будє хало'дна» (с. Костобобрів).

Ластівкам гнізд не зачіпали: «Неколі нехто не зносив. Не знаю, шо буде, но нехто не чепав» (с. Жадове), «І ластавкі нє нада убівать. Лас - тачкі ж в'абщє… Нічога нє будє, ну єє жалка» (с. Костобобрів).

Кування зозулі «на голий ліс» було прикметою на голод: «Тоже, на голий лєс як закує, дак тоже плоха, кажуць. Зазулька» (с. Костобобрів).

Коли яка-небудь пташка б'ється у вікно - це якась новина, хтось прийде. Зокрема ситуацію, коли ми з колегою прийшли на запис до респондент - ки, вона прокоментувала так: «Мінє сьо'дня: дак двє птічкі, ув акно в вєрандє - дак тюк, тюк, тюк… Я кажу - ой, хтось ка мнє… ізвєстіє якоє» (с. Янжулівка).

Щодо вужів зрідка трапляються відомості, що вони можуть «видоїти» корову: «Ужи дояць. На пастбіщи тут у нас доять ужи. На пастбіщи даже бачилі люді, што при'йдє - і нєма малака.

А уж, як ана лєжить, он падпавзє і доє» (с. Хо - тіївка), «Ну дак кажет, ета єслі малако ат ка - ровкі забірає, дак єта, казалі, ласачка відаювала каров. І уж. Ужи - абкручуєт ногі каров… У нас тут багата було. І в прошлам гаду єта… даілі каров ужи. Убіваєть же [вужів]» (с. Янжулівка), «Да всякіє вєдмі були. І карові малако вкра'деть…

А тапєр каро'ві… вужє' павіпівають малако…» (с. Іванівка).

Відігнати вужа від корови можна було спеціальною «молитвою»: «Тут, казалі, случай був у нас в сєлє, што вуж даів карову. А калісь же людзі булі такіє, што глядзєлі. Кажуць, малітву пра - читав чалавєк, і йон вілєз з сарая і пашов. Вуж тей, што даів карову. Хто його знає… Малітваю атагнав. У нас був дзєд такій сільний, глядзєв ха - рашо» (с. Костобобрів).

Вужів зчаста не жалували: «У нас тут мєст - насть небалатиста, у нас такого немає. Ну, уж завйовся тут у чуланє', дак зарубали» (с. Жадо - ве), «А вужа' ми білі. А шо ж, як завєлося столь - кі» (с. Архипівка), «[Вуж до корови] Ну, буває, шо в кого' і залазе… А вужа можна бить. А гадюку нада астарожна бить, шоб не вкусила. А вуж не кусаєцце, вужа можна бить. Вужа, ящерку, таке…» (с. Радомно), «Можна бить [гадюку].

А хіба ти єє вб'єш?. І вужа… Вон вреда не ра - бив… Дак бусли половлять. Тут отекенниє лазили, а це бусли тут паселились, не бачиш уже» (с. Лосівка), «Вуж нє кусає. Ну всьо равно вужов нада убівать. А таго, шо нашо ани разводяцца» (с. Костобобрів).

Дехто не бив, тому що вужі нешкідливі, корисні: «Ну в нас вужа не б'ють. Вужа не вбівають, а гадюку б'ють. Того, шо вон не кусаєцца. Того й не б'ють» (с. Орликівка), «Ну, нє знаю. Нащо [вужа бити]. Ужи палєзниє. То гадюкі… А ужи, ані мишей ловєт» (с. Хотіївка).

На Здви'ження (Здви'женнє, Здві'гі тощо) не ходили до лісу, тому що у цей день начебто все гаддя (іноді й взагалі - «всє звєрі і птіци», «вся живность») збирається докупи, щоб піти на зимівлю: «Ой, Здві'гі, єсть такій празнік. Ізбєгаюцца всє звєрі і птіци. Кучкуюцца всє, і там же ж ані… Нєльзя туди хадіть» (с. Тимоновичі), «Який вано день… Шо все, каже, ізбегаєцце в кучу. Сьо'дні, каже, неззя в лєс іти. Угу. На Здви'женнє, видно'» (с. Жадове), «Кали в лєс не можна було йти? Щас скажу. Десь в Іванінаваму я рабила, дак ба'би мінє казали там. Якийсь є празник - Здви'жаннє. Це нельзя в лєс хадить, бо там уже всє залазеть… вужи', гадюки, - вся живность шукає собє мєсто. Так неззя їм переходить дароги, неззя на їх наступить, шоб ани там спакойно аселились. О. В лєс хадить нельзя. На Здвижаннє се» (с. Жадове), «То ж як Здвіженнє, дак неззя хадить у лєс. Як Здвіженнє. Шо вся гадасть ізлазецце, дак неззя хадить у лєс. Дак не хадили» (с. Лосівка), «Ну, раньше гаварилі, шо на Здвігі, двадцать сєдьмого сєнтября. Всьо животнає такоє нєхарошеє уже хаваєцца, послі Здві'га уже нєма» (с. Архипівка), «На Здвіженнє - це шоб у лєс не хадили. Ну я лічна хадила. Адін год, правда, бачила гадюку. А то хадила за грибамі - ничого не встречало - ся. Ну, кажуть, це ж гадюка може вкусить. Чи уж. Уж, то не кусаєцця. Ну, що слизень чи ще якесь там - шо може вкусить да шоб не хади - ли у ліс. Слизень - ну, тоже нападобіє ж гадюкі. Таке якесь» (с. Орликівка), «Єта на Здві'гі. Дак кажуць, ізлазяцца всє. У ями. Гаварилі. І сєйчас гавораць. Шо нєльзя в лєс іцціць, як на Здвіженнє» (с. Костобобрів), «На Здвіженнє нєльзя хадіть. Там всє гадюкі, вся гадасць, здвігаюцца всє в кучу. Дак ана тєбє вкусє, ти і знать нє будєш» (с. Костобобрів), «На Здвігі нєльзя в лєс хадіть, а то змєі магу'ть пакусать» (с. Хотіївка), «Се на Здвігі, кажеть. Ну, кажеть, шо гадюкі паслєдній день тадє хаваюцце, дак можеть укусить, чи я не знаю шо» (с. Іванівка), «На Чуди шоб у лєс нє хаділі. На Здвігі і на Чуди. А на Здвігі, дак ета нєльзя хадіть, шо всє вже звєри в спячку зімнюю, дак може встрєтіть, і… [А взагалі] Уж, он же нє кусаєцца, а гадюк у нас нєма» (с. Янжулівка).

Щодо рослин, то подекуди вважали небезпечним висаджувати біля хати ялини, сосни: «Казалі, йолку нєльзя садіть возлі дамов. А чего - нє знаю… А сєйчас сажають і сосни, і йолкі…» (с. Янжулів - ка), «Ну, слухі такіє були, шо нельзя сасну' садить кала хати, нельзя йолку садить кала хати, бо як це ж вже буде йолка, чи сасна, дак це хоть як - да не буде там ничого. Буде пустая дарога. І дєйствітєльно - у нас там стаяла хата на па - вароті, і стаяла йолка. Дак дєйствітєльно - шо хата знесена, і зрабилась дарога. Нехто там не купив його, не пастроів ничого… Ну, в'обшем, нельзя кала хати не сасну, не йолку садить» (с. Жадове), «Да-да-да. Иолка. Оце ж у нас у хазяіна двє йолкі, і всє кажуть - нашо' ти йолку… Нейзя йол - ки, не дай, Бог, кала хати. Як є вано у вас - зразу спіляй. Ну, нейзя, каже. Вон невидо'ма ад чаго - і хазяін памре. От у нас тут та'к було. От же ж - проти мене'. Двє йолкі красіві» (с. Погорільці), «Кажуть, єслі йолку насажай, дак виживає людєй отсюда, будуть умірать. Иолка. Імєнно не сосна, а йолка» (с. Хотіївка), «Садіть нєльзя йолку. От, всьо врємя ста'ріє люді казалі - нє саді - тє кала хати йолкі. Нє нада. В нас от на той улі - ци, дак там йолка стаіть. Дак там і хлопєц ма - ладий вмьор, і матка маладая вмьорла, і батька вмьор, і ана бальная. От шо. Значить, кажуть, шо нєльзя садіть йолкі» (с. Костобобрів), «Кались мінє мая бабушка казала - йолку неззя садить. В нас отут у гародчику пасадили, і вана сказала - прибери, і ми вирубали. Ну, вродьби смерть приносить чи шо, тая йолка» (с. Орликівка).

Часто, проте, жодних застережень щодо цього не було: «Садят же йолкі у нас» (с. Костобобрів), «Садять у нас, і йолкі йо, і всякіє» (с. Тим - оновичі), «Иолка у менє і сєйчас пад дваром» (с. Карповичі).

Осику (як і клен, березу, липу, якими клечали хати на Трійцю), як уже зазначалося, наділяють апотропеїчними властивостями. Також, на відміну від багатьох інших теренів України, місцеві поліщуки часто не вважають її «проклятою», а навпаки - чудовим будівельним матеріалом: «У нас в аснавном с асінніка ха'ти. Відно' ж, харошиє» (с. Костобобрів), «Строіліся - самає главнає с асіна, дак чєр - вяк нє єсць. А сасна, як маладая, дак тади червяк такій точе» (с. Костобобрів).

Натомість, остерігаючись блискавиці, у будову не брали дерева, побитого блискавкою чи виверне - ного вітром: «[Громом побите] не нада його класти. [І] Шо в лєсі [вітер] звалив…» (с. Погорільці), «Ну, таго нєззя [що громом бите]. Ну, таго, шо вже ж ано пабітає. [Вивернене] Цєє можна. Ано ж цєлає, харошеє» (с. Костобобрів).

Пісок з коріння вивернутого дерева використовували для лікування родимих плям: «У нас село так в низині - так страшни'є бурі'щи. А у лєсі - якби ви знали - якой по'валі… Є места такіє, шо в'абще не пралєзеш. Да пущі, а берези - вот, як повхати, - з корнєм павірива'ниє - страшне. От корень тей… Насколькі правда, я вже не знаю, єслі радіма там у кого' чи шось такеє, так оце береза вівернута, оце в корні песок, дак берут тей песок і трут теє мєста, шоб ця радимая зий - шла» (с. Орликівка).

До нової хати не переходили «на сухійлєс»: «Ну, люді путьовіє, дак ета всьо дівєцца. І як уходіть у хату, і, напрімєр, як уєжжаш із хати в другую хату, дак, кажуть, на сухій лєс нєльзя. Єслі лєс сухій. Ну, вєсной, іще нєма лістья, - дак нє нада уходіть. Шоб лєс був в ліствє. Вот єта я чула» (с. Янжулівка).

Освячений, а іноді й звичайний городній мак (чи дикий мак - «відю'к») нерідко використовували як магічний засіб. Він нібито має апотропеїчні властивості, оберігає від відьом, водночас застосовується й у любовній магії, для «присипляння» суддів тощо: «[На Маковея] Мак святілі, і цвяти святілі. Тоже - за ікону клалі. А мак - абсєвалі тоже ат уро - кав. І хто привароти знав, штоб… дак тим макам тоже. Ну, казалі тоже. Што вєдьмі баяцца. У хаті абсєвалі тоже, па углах. Відюк, дікій мак» (с. Хотіївка), «Казалі, як каго судять, дак макам абсипаютса, шоб суд нє брав. Абикнавєнним. Тади ж свой був мак» (с. Янжулівка).

Апотропеїчним значенням, окрім осики й маку, наділяють також кропиву і полин-чорнобиль, якими прибирали хату на Зелені свята. Оберегове та лікувальне значення мало й інше зілля, яке використовували на Трійцю (див. вище про обереги від відьом).

Поширені уявлення про цвіт папороті, яка начебто цвіте на Купайла: «Ну ета ж на Івана Купала, тада уже папарать цвєтє» (с. Тимоновичі), «Ка - лісь хадзілі дзєвкі у лєс, папараць шоб падівіцца.

Ну, адна женщіна найшла: [квітка] така, як на нєбі зорачка. Ну ана толькі пабачіла, і всьо, больш їє ніхто нє пабачив. Ана замуж вішла - очень ха - рашо жила. Очень харашо жила. Ну, вот інтє - рєсна ж було. Шоб пабачить, шо за цвєт. Ана й каже - дзєвкі, дзєвкі, ідзіцє дзівіцєсь. Ани падий - шлі, і больше ніхто нє пабачив» (с. Костобобрів), «На Івана нада ж, хто… папаратнік, в двєнад - цать часов. Найтіть папаратнік штоб, як цві - тє. Тади будєш знать усьо. І дє клад находіцца, і дє всьо. Да мі нє хаділі. Ну, мой батька калісь, йон був учітєлєм, і жив на пасьолку в Лага'х. І йшов із школи, уже позна, дак бачив, што цвів, да йон же нічога нє знав» (с. Хотіївка), «Ну, це ж коли. На Івана Купала ж оце. Шо нада найти цвєт папараті. Ну це так смеюцца. Шо кажут, шо його на самам дєлі нема» (с. Орликівка), «Ну, єта казалі, нада в двєнадцать часов ночи іцціць, шоб найціць цвєт папараці. А от я вже нє знаю, для чога. Мі вже тут такіє сідзім, шо й забуваєм, калі ноч, калі дзєнь» (с. Костобобрів), «Папа - рать - ну, казалі, раз в год цвітєть. У год толькі адну ноч, на тоє, на сєдьмоє іюля. У нас ета іщьо в Кастабо'брє, дак бацька і дзядзька всьо казалі - дєд Кандрат найшов папарать. Ну я нє ба - чіла, нє знаю, найшов ці нє. Ну, проста пабачив, шо ана цвітє. Ну я нє знаю [що з того]. Ми ж іще булі дзіця'мі» (с. Костобобрів).

Виразні прояви світоглядних уялень спостерігаємо на прикладі астрономічних об'єктів та метеорологічних явищ.

Сонце, як вірять, на Великдень мєняєцца, іграє, красуєцца, радуєцца: «Ну, на Паску ж. На Паску, так кажут, шо як сонце встає, дак мєняєц - ца, іграє. Красуєцца сонце, да. Дак яно мало так шо тоє… Кадась ми всє, мали'є, дак хатєлі паді - віцца ж… Дак другій раз уже - нєма і нєма, - а патом уже вияснілась - уже оттакоє…» (с. Машеве), «Радуєцца. Красуєцца сонце. Дак ета ж… нє на Паску… А от усякіє-всякіє пола - си. Ді'вісся - дак нє так, як настаящеє сонце. Приглє'дєцца - ну чаго яно такоє. Як красуєцца, дак пабачить можна. А назавтрє уже ніхто нє пабаче» (с. Тимоновичі).

Чимало уявлень пов'язано з місяцем.

Наприклад, розкидали по городі гній і сіяли збіжжя на молодичку: «Када вже на маладзіку - старий челавєк, ідзє карова стаіць, бєре таго' навозу на вілкі, на гарод і раскідає» (с. Костобобрів), «Сєялі всєгда на маладзіку» (с. Костобобрів). Розсаду не висаджували в останні дні місяця: «Ну, кажуть же, што на пятай нєдєлі нєльзя саджать, а то будє кіла'тая рассада» (с. Хотіївка). Гарбузи садили на повний місяць («када мє'сячка у кругу'»): «А вот гарбузи' нада сажать на палналу - ніє. Ета мінє баба Саня і баба Дьяканка казала. На палналуніє і у панєдєльнік. Тади будуць ха - рошиє гарбузи', дак я скрозь і саджаю так. Када мє'сячка у кругу'. І приказувать нада: «Як карові лєжать, - на стойлі, там, - так штоб у менє гарбузи'лєжалі»» (с. Хотіївка).

Свині не різали на молодий і на повний місяць: «[…] дак усьо врем'я казалі, єслі зарезалі пара - сьонка, ну, в такіє дні - палналуніє, навалуніє, - дак рукі лєзлі в сала» (с. Янжулівка).

На «маладічку» починали будову: «Ото круглий мєсяц - ета трєттяя нєдєля, ета кажуть - Гнілая нєдєля. Нада всьо дєлать начінать, ці стройку, чі шо, всєгда на маладічку. Кагда сєрпі - кам пабачіш маладічка» (с. Костобобрів), «Калісь начіналі строіцца - шоб на маладзіку» (с. Костобобрів). Входчини робили на «пудпо'вню»: «Входили кали? Мо' на пудповню. Лучш на пудповню» (с. Лосівка).

Донині побутують й інші, міфологізовані уявлення: «Пальцем нєльзя нікада паказавать [на місяць]. Ні на маладзічка… Вот так. Калісь ста - рінниє люді казалі - Боже, спасі. Ну, цє дєвкі маладиє, кажуць: «Маладік-маладік, в тєбє рог залатой. Вєсь свєт абайді, мінє пару найді». Цє дєвкі так пріказавалі калісь» (с. Костобобрів).

На Святвечір приглядалися, чи багато зірок: «Виходілі, да падівіцца на нєба: звьоздачєк багата - кажуць, грибов будє багата. А як нє, дак значить нє» (с. Костобобрів), «Віходілі дівіліся, сколькі зорачек на нєбі, шоб грібі раслі» (с. Костобобрів), «А в нас тоже - прімєчалі, сколька зо - рак. Як багата, дак наче на гриби вражай. Прімєчалі стари'є» (с. Машеве), «А, тади дівіліся, штоб багата грибов було. Тади дівіліся, на Куц - цю. І Куцці ж три - так на адну, штоб багата ягад було… (Нерозб. - В.Г.)» (с. Хотіївка), «Виходілі. Да що казалі, уже нє знаю. [Як зорі, то це] Харашо. Будє уражай хароший» (с. Тимоновичі),

«Дивецце. Кали Новий рік, називаєцце, дивецце на ту Кутю, каже - о… Ну, Новий год, дак вано не Кутя, щитай, ну дивилися, шоб як зу^орак багата, каже - о, сей год буде уражай і кура буде не'стис» (с. Радомно).

Коли наближалася гроза, казали по-різному, згадуючи певних міфологічних персонажів: «Казали, шо грамави'к якийсь єде калесницу везе» (с. Жадове), «А, то так шуцілі. Кажуць. Уже вон, каже, Бог ваду' на бочкє… да ще як гром, да каже, на бочкє он везє ваду', дак гримиць. Шуцілі так усєгда» (с. Костобобрів), «Бог па нєбу єде» (с. Лосівка), «Малим казалі, шо Бог па нєбу єдє у тачкі, гримить» (с. Машеве), «Бог на ка - лєсніци єдє» (с. Тимоновичі), «Бог на калєсніци… Такая граза лупа'нділа…» (с. Янжулівка), «Ілля на калєсніци єдзє» (с. Костобобрів), «То от учора Ілля був, дак калісь радітєлі казалі - як граза, толькі як ано так раскатіста, каже: «Ілля на калєсніци єдє». Ета такоє помню, в дєтстві» (с. Костобобрів).

Як і кування зозулі, несприятливою прикметою вважали громовицю «на голий ліс»: «Тоже, кажуць, плоха. Нє будзє уражайний год. На голий лєс пра - гримиць гром, то нє дажидай уражая. Казалі ета» (с. Костобобрів), «Єслі на голий лєс гримить, дак ета пагана» (с. Янжулівка).

На перший грім притулялися спиною, щоб не боліла, до сухої деревини: «Як пєрвий гром загримєл, становітєсь, об лутку обопріцца і постой. Шоб спіна' не болєла. І скажи: «Громе, громе! Шоб моя спіна не болєла!»» (с. Хотіївка), «Гром первий раз загримит, дак притулююцца к стенє, шоб спина' не балєла. Мо', хто шо знав, да й приказував, а як нечого не знаєш, дак притулюєшса да й стаїш» (с. Лосівка), «Ну, первий гром - дак тули'цце, шоб спи'на не балєла. Да дерева. Дак… Ну, абик - навенне дерево» (с. Жадове), «Да дерева, кажуть, нада притулювацца да якогось. Спіно'ю, шоб нишо не балєло» (с. Жадове), «Як спіна' баліть, дак нада, як пєрвій гром, вясной пєрвій гром, дак нада ідєсь'шу'лу падпірать спіной, коб спіна' не балєла. Чи в форткі, чи в варо'тах» (с. Карповичі).

На перший грім, як і на будь яку «новину», була спеціальна приказка: «[Як гриміло] От, кажеть - притулюйся да'шули, чи да дерева, аби-де. При - тулюєсся, де застав гром. У лєсі - дак да хвой - кі, а як у дварє, дак да «шули да якоїсь. І от шось це кажець… І як первий уражай сабирає, дак… Чи первую вишню, чи перває яблака, чи ягаду в лєсі, дак кажеш, шо: «Но'ва-навина', шоб не балєла не спи'на, не нага». І тоже так саме - притулюєс - ся да чаго'сь» (с. Орликівка), « «Новая навіна, нє балі ні спіна, ні галава. Мєдвєжая сіла, штоб па - багату насіла, камаріная єда, заячая бега…» Ета як што новає. Хлєб як іспечєш, акрайчік, і при - казуіш» (с. Хотіївка), «Ну дак се на все кажеш. Яблака, чи й гурок начинаєш первий єсти, дак це на все ж у нас кажуть. «Наві'на-навіна', шоб не балєла не спі'на, не галава». Пробуєш же, і кажеш: «Наві'на-навіна'.» Перве. Чи яблака пер - ве, чи гурок первий…» (с. Погорільці), «Цє як, от, гурок пєрвій, дак так пріказувалі, і цєпєрь пріка - зуваюць. Як памідор пєрвій, всєда: «Нова навіна', шоб нє балєв ні жівот, ні галава. Шоб була ведмежа сіла і вовча бєга'». Вавкі ж бістра бєга'юць» (с. Костобобрів).

Лише у с. Костобобрів виявлено зв'язок між першим громом і мастю худоби, яка «прийдеться до двору»: «Цє пєрвий гром як загріміць, дак гаварилі, што станавіцце на пету', перекрутіцце, і пад нагой пабачіш, якій цвєт, такій цвєт і в каровкі должен ва дварє буць».

Загалом коли чули грім, «молились Богу». Були й спеціальні молитви від грози, бурі: «От як граза, дак молисся «Атченаш» і кажеш: «Ой Госпа - ді, йди лучче на сухий лєс». Шоб уже на село не йшов» (с. Орликівка), «То малітва йо. «На гарє Сіянскай Маті Марєя спала, сон відала. Пра сєбє і пра сваго Сина. Кров мая разлітая, тєрновим вєн - ком галава абвітая. Хто цюю малітву знає, того Гасподь сахраняє. Ат грому, ат молнії, ат бурі. Госпаді, Пантєлєймон-ісцелітєль, ісцелі раба Бо - жега (там, Колю, Мішу)». От шо. І граза ухо - дє» (с. Костобобрів). Також звикло: «Ну, як граза, дак нада пазакривать. За'сланку ету [в печі]. Ну, юшка ж там же [в комині], закриваєцца…» (с. Янжулівка).

Від граду й грози викидали на вулицю хлібні лопати, коцюби, сковороди: «Викідалі каче'ргі, скаваро'ди, штоб град нє пабів. Проста взять і вікінуть. Чи сло'ва, може, як хто знав… І лапату хлєбную. Раньче булі дзєревянниє лапати хлє'бниє, так викідалі і лапати. А сєйчас їх і нєма, лапат тих хлєбних, штоб вікінуць. Цєпє - рєкі уже пі^екуть на скавародах хлєб, дак і вікіда - юць» (с. Костобобрів), «Малітву читалі. Як град, значиць, кіда'лі на двор лапати. То калісь сажалі хлєб на клєновіх лістьях, дак як град, дак вікіда - лі на вуліцу лапати, і град прекращався» (с. Костобобрів), «Викідалі лапату хлєбную, і на його' шоб град покапав трохи. Покапав, тоді град перестає. Дєлалі ета в Батурині, де я жила. Я не помню тут» (с. Хотіївка), «Лапату вікідала, шо хлєб у пєч сажалі» (с. Машеве), «Як град, дак ска - вараду'. Скавараду', кажуть, нада кіда'ть. Толь - кі скавараду' кіда'ють, і зразу, кажуть, і утіхає. Чи ета правда, чи нєправда, нє знаю» (с. Янжу - лівка), «Ну, вано кались були лапати дерев'яниє, дик ки'дали… викидали лапату. А тепер нема не лапат тих, не… Як граза. Або - град. Дак тоже ж так» (с. Жадове).

Дехто у грозу запалював на столі страсну свічку: «Як граза, дак палім свєчку страстну'ю. Палю' свєчку і станавлю у пшанічку. Ці памагає, ці нє па - магає, а так у нас завє'дзєна» (с. Костобобрів).

Оберегом від блискавки, загалом від пожежі була також свячена верба: «Святая вєрба, єта, кажуть, ат грази, ат грома. Так я кала газа кінула, і кала дівана паставіла, на вєранду… І в хлєв» (с. Ян - жулівка), «Ну, вербу' в нас свя'теть, в мене й тепер стаіць. Верба тая стаіць кала ікони, он у кутку. Се, вродьби, пажару шоб не було, шоб…» (с. Орликівка).

Від блискавиці, однак, не врятуєшся. Покарання за гріх знайде, де б ти не сховався, адже Господь бачить усюди: «Це моя бабушка кались казала, шо… Я ж тоже баюсь грази. То расказувала, шо якійсь там у хатє в ямку захавався, а всє равно ж убі - ло, - грєшний. Накано'вано, каже, дак куди не хавайся ди не хавайся, - всє равно тебе на'йде. Єслі табі накано'вано, каже, дак…» (с. Іванівка).

У с. Жадове згадали про так звану Горобину ніч (Рябі'нава ноч, Раби'ніна ноч): «У нас… Ну, це над осєнь - ну^оч такая єсть. Ну в нас єє в селє називають - Рябінава якаясь. А насправді вана далжна називацца. мінє мамка расказовала. шо це була ноч - нада їє називать правільна - Ра - биніна. Бо катавали якуюсь рабиню. Ноччу ката - вали. І це Бог за їє заступлявся, і так гразивсє. Ну, в нас їє звали Рябінава. Дак такая граза трещит - да ранку. Да ранку. Не можна ніку'ди - прама страх. Ну тепер менш уже. Є вана, ну не так. Ну дак от мамка мінє расказувала, шо, каже, старі люди казали, шо це не Рябінава, а Раби - ніна нада називат. Августавскі якісь такі вже грози.»

Дощ у сонячну погоду називали циганскій дощ (сс. Костобобрів, Машеве, Орликівка, Тимоновичі, Хотіївка, Янжулівка), грибний дощ (сс. Тимоновичі, Хотіївка): «Циганскій дощ. Цє калісь, як дощ про'йдє, дак басяком па той… калю'гах… А тєпєрь нє раззуваюцца ні взрослиє, ні дєті» (с. Костобобрів). Дехто пригадував і відому приказку до дощу: «Дощику-дощику, зварим тобє борщику… Такеє було, мєлочовка всякая…» (с. Хотіївка).

Веселка (ра'дуга; у с. Костобобрів - ра'духа, у с. Тимоновичі - вєсєлі'ца), як вважають, набирає воду з ріки: «Ну, то радуга. Ну, кажеть, шо… От, у нас абічна там Дєсна ж праходє, - дак толькі дощ про'йдє, дак і радуга. А другій раз, так і двє паласи… Ну да кажуть, шо радуга набірає ваду' с рєчкі» (с. Машеве), «Ра'духа. Це, кажуць, бєрє у Дєснє Бог ваду'. Ана - бачтє, якая красівая. Ана і красная, і сіняя, і жовтая, і всякая. Йо ж Бог там…» (с. Костобобрів).

Причиною посухи вважають людські гріхи: «Бог не жалєє, от шо казали. Кажет, шо паганих ма - тюков не нада гнути. Панімаєте, чи нє? Неззя. А інше сяде: і хлєбину їсть - і мата круте. Бога, кажеть, нада просить» (с. Радомно).

Часто посуху пояснюють тим, що хтось городив до Паски, від Паски до Провід («да Ро'дічев») або на Троєцькому тижні («на Гряно'й нєдєлє»). З посухою боролися по-різному. Якщо причина була саме в цьому, то ламали такі загороди і кидали їх у ріку. Застосовували й інші способи: відправляли молебен у церкві; баби збиралися на молебен біля колодязя чи криниці; йшли до криниці з троєцьким клечанням; вдови чистили криничку; обливали біля колодязя вдову; вбивали («давили») жабу.

Своєрідний звичай при викопуванні колодязя зафіксовано у с. Радомно: «Калодезь капа'ли - я замечаю і тепер - дівачка шоб маладенька три лапатки викинула. Ну, шо ваду' сю даставать. Шоб дівачка викинула - знаєш, вада буде всєг - да хароша. Гадов сєм, така. Ну, маладе шоб. Не хлопчик, а дєвачка».

Вихору (кажуть ві'хар) остерігалися, аби не заніс куди чи не підвіяв, бо від цього можна було втратити розум. Оберігалися від нього чимось залізним: «Ну, казалі, шо то віхар, так уцєкайцє, а то занє - сє куди» (с. Костобобрів), «Ну ета ж буває віхар, дак тут у нас на рубєже ж рассіянскає… пасьолак, дак в той віхар папала дєвчина, крєпка була красі - вая… Дак зачинілі пад замком, всю дарогу сідєла… От шо віхар дєлає. Нада, як йо якає желє'зіна, дак чимся у тоє… в зямлю' ути'ркувать. Да, да, дє тутака ти стаіш, нада в зямлю' шось утиркну'ть абезацєльна» (с. Карповичі).

Дехто ж не надто цим переймався: «А, то - віхар, називаєцца. Ну нічога. Йон пєрєкрутє, і па - шов» (с. Костобобрів).

Варто також зазначити, що низка світоглядно - демонологічних сюжетів тісно співвідноситься з народним календарем. Їх ми докладніше розглянемо в окремій публікації. Тут лише задекларуємо, що йдеться про покарання за порушення заборони на роботу в ті чи інші свята, про зустріч Зими з Літом на Стрітення, про відпочинок землі до Благовіщення, про звичаї «праважать Бога на нєба» на Воз - несіння й кликати на вечерю Мороза на Святвечір, про апотропейне використання свяченої води, викопченого свічкою хреста та ін.

Висновки. Узагальнюючи викладений матеріал, насамперед варто зазначити, що на час нашої експедиції у 2019 році респонденти з Семенівщини й самі констатували суттєве збіднення пласту традиційної народної культури, пов'язаного з віруваннями, демонологією, світоглядними уявленнями тощо. Як висловилась одна з них із цього приводу, характеризуючи своє покоління: «Та я ж кажу, шо ми люді та - кіє… тьомниє» (с. Янжулівка).

Усе ж, залишилось у пам'яті автохтонів чимало. Місцеві поліщуки порівняно багато розповідали про русалок, домовика, відьом і взагалі людей, які «щось знають»; про покійних, які «приходять». Поширені уявлення про надзвичайні властивості тварин і рослин, зокрема ласки, вужа, осики, кропиви та ін.; міфологічні уявлення про цвіт папороті. Охоче розповідали на Семенівщині про «гру» сонця; про звичаї, пов'язані з молодим місяцем, першим громом, з припиненням грози й засухи тощо.

Заховуючи загальнополіську (а в більшості випадків загальноукраїнську) основу, світоглядно - демонологічні уявлення та вірування Семенівщини містять і низку самобутніх і раритетних явищ. Серед таких потрібно відзначити заборону пекти хліб на Русалчин Великдень, бо «при'йдє русалка і ла'птєв накіда'є у дєжку»; звичай стукати у двері хліва, щоб не сполохати домовика; уявлення про те, що заблудиш, якщо переступиш через гілку, яку вкусила гадюка; сюжет про те, як чоловік покалічив відьму, вдаривши по її тіні; звичай класти під лежак комина (під «бичок») мотузку, якою зв'язували покійному руки чи ноги, аби той нічого «не забрав» з обійстя, тощо. Такими цікавими, здебільшого глибоко архаїчними звичаями та віруваннями донині рясніють поліські терени Чернігівщини, які й надалі залишаються бажаним полем діяльності для етнографів, фольклористів, діалектологів та ін. дослідників народної культури. Залишається сподіватися, що після перемоги над російським агресором експедиційні обстеження цих теренів знову стануть можливими, що дасть змогу науковцям, а відтак і широкому загалу й надалі відкривати для себе нові й нові грані неповторного Східного Полісся.

Література

етнографічний демонологічний духовний культура

1. Бріцина О., Головаха І. Прозовий фольклор села Плоске на Чернігівщині: Тексти та розвідки. Київ, 2004. 584 с.

2. Виноградова Л.Н., Левкиевская Е.Е., сост. Народная демонология Полесья: публикации текстов в записях 80-90-х гг. ХХ века. Москва, 2010. Т. 1: Люди со сверхъестественными свойствами. 648 с.; 2012. Т. 2: Демонологизация умерших людей. 800 с.; 2016. Т. 3: Мифологизация природных явлений и человеческих состояний. 832 с.; 2019. Т. 4: Духи домашнего и природного пространства. Нелокализованные персонажи. 832 с. рЬіІок^іса).

3. Галайчук В. Демонологія Чернігівщини (За польовими матеріалами з Чернігівського району). Народна культура Чернігівського району (традиція та сучасний стан побутування). Житомир, 2019. С. 154-168.

4. Галайчук В. Демонологічно-світоглядні уявлення та вірування поліщуків Чернігівщини (За польовими матеріалами з Новгород-Сіверського району). Народознавчі зошити. 2022. №5 (167). С. 1092-1120.

5. Галайчук В. Матеріали з теми «Традиційні світоглядні уявлення та демонологія», записані в Семенівському і Новгород-Сіверському р-нах Чернігівської обл. 25.07-07.08.2019 р. Спр. В. Галайчук-2019. Архів ДНЦЗКСТК.

6. Галайчук В. Традиційні демонологічні уявлення українців про домашніх духів: монографія. Львів, 2020. 452 с.

References

1. Britsyna, O., & Holovakha, I. (2004). Prose folklore of the village of Ploske in Chernihiv Region: Texts and explorations. Kyiv [in Ukrainian].

2. Vinogradova, L.N., & Levkiyevskaya, E.E. (Eds.). (2010, 2012. 2016, 2019). Folk demonology of Polissya: publication of texts in records of the 80-90 s. twentieth century (Vol. 1: People with supernatural powers; Vol. 2: De - monologization of dead people; Vol. 3: Mythologization of natural phenomena and human states; Vol. 4: Spirits of home and natural space. Non-localized characters (Studia philologica). Moskva [in Russian].

3. Halaichuk, V. (2019). Demonology of Chernihiv Region (Based on field materials from Chernihiv District). Folk culture of the Chernihiv district (tradition and modern living conditions) (Pp. 154-168). Zhytomyr [in Ukrainian].

4. Halaichuk, V. (2022). Demonological and worldwide ideas and beliefs of the polishchuks of Chernihiv region (According to field materials from Semenivsky district). The Ethnology notebooks, 5 (167), 1092-1120 [in Ukrainian].

5. Halaichuk, V. Materials on the topic «Traditional worldviews and demonology», recorded in the Semenivskyi and Novgorod - Siverskyi districts of the Chernihiv region 25.07-07.08.2019, file V. Halaychuk-2019. Arkhive DNCZKSTK [in Ukrainian].

6. Halaichuk, V. (2020). Traditional demonological ideas of Ukrainians about household spirits: monograph. Lviv [inUkrainian].

Размещено на Allbest.ru