Основи педагогічного процесу

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Загальна характеристика педагогічного процесу

В педагогіці провідним та найширшим поняттям є «педагогічний процес» (у низці джерел вживається синонім - «навчально-виховний процес»). Його зміст і організація є однією з основних функцій будь-якої освітньо-виховної системи. Ті системи, що організовують педагогічний процес, визначаються як «педагогічні системи». До них відносять: школи, вищі навчальні заклади, військові підрозділи і частини тощо. Саме поняття «процес» походить від латинського слова processus, яке означає походження, просування вперед. У словнику іншомовних слів даються такі визначення процесу: 1). Послідовна зміна предметів і явищ, що відбувається закономірним порядком. 2). Сукупність ряду послідовних дій, спрямованих на досягнення певного результату. В педагогіці цей термін почали використовувати на початку XX століття. Вперше обгрунтував поняття «педагогічний процес» відомий російський педагог П. Ф. Каптєрев (1849-1922) - автор численних праць з історії та теорії педагогіки - в книгах «Дидактичні нариси» (1895) і «Педагогічний процес» (1905), де наголосив на необхідності цілісності та єдності навчання й виховання. Наприклад, у роботі «Педагогічний процес» він так визначає це поняття: все, що відбувається в школі щодо навчання і виховання, тобто сукупна навчально-вихована діяльність, - це і є педагогічний процес. До такої думки долучився й О. П. Нечаев, який разом з П. Ф. Каптєревим розробив основи психологічної дидактики, а також Н. К. Крупсъка. У своїй праці «Виховання» вона визначила необхідність єдності двох основних процесів - навчання і виховання. Автор підручника «Педагогіка» А. Г. Пінкевич (1884-1939) також відстоював ідею єдності та цілісності навчально-виховного процесу. Проте були і такі приклади, коли окремі теоретики розділяли дидактику і теорію виховання, а в житті навчальних закладів відбувалося навпаки - виховання і навчання здійснювалися обопільно. Наприклад, М. В. Крупєніна, В. Н. Шульгін соціологізували цей процес. Вони під педагогічним процесом розуміли всю сукупність впливів, які формують людину, і були авторами «теорії» відмирання школи. Інші біологізували педагогічний процес, стверджуючи, що розвиток людини не залежить від умов життя й виховання, що це просто процес розкриття успадкованих людиною властивостей і здібностей. Окремі думки педології належать до цієї концепції. Деякі автори (наприклад А. Г. Калашников) намагалися обгрунтувати правомірність визнання обох цих основ, але відкидаючи крайності кожної з них. Прихильники такої думки людину розглядали як пасивний продукт виховання, заперечували значення біогенетичних законів для педагогіки.

Тільки в 70-х роках XX століття теорія повернулася до об'єднання виховання і навчання в єдине ціле. Важливу роль у теоретичному визначенні цього поняття відіграли вчені-дидакти Ю. К. Бабанський, М. О. Данилов, М. М. Скаткін, а згодом - С.У. Гончаренко, І. П. Підласий. Ю. К. Бабанський дає таке визначення педагогічного процесу: «Педагогічний, навчально-виховний процес... є органічною єдністю процесів навчання, виховання та розвитку. Суть його полягає у передаванні соціального досвіду старшими і засвоєнні його підростаючими поколіннями шляхом їх взаємодії, спрямованої на задоволення сучасного суспільства у всебічному, гармонійному розвиткові особистості». Практично цієї ж точки зору дотримується С. У. Гончаренко: «Педагогічний процес (навчально-виховний процес) - цілеспрямована, свідомо організована, динамічна взаємодія вихователів і вихованців, у процесі якої вирішуються суспільно необхідні завдання освіти й гармонійного виховання. Педагогічний процес - цілісний процес, що органічно поєднує навчання, виховання та розвиток вихованців. Компоненти педагогічного процесу: мета, завдання, зміст, методи, засоби й форми взаємодії педагогів і вихованців, результат».

Сучасне розуміння поняття «педагогічний процес» та його сутності є у підручнику «Педагогіка» І. П. Підласого: «Педагогічним процесом називається розвиткова взаємодія вихователів і вихованців, що спрямована на досягнення заданої цілі й приводить до заздалегідь наміченої зміни стану, перетворення властивостей і якостей вихованця. Інакше кажучи, педагогічний процес - це процес, у якому соціальний досвід переплавляється в якості особистості... Забезпечення єдності навчання, виховання і розвитку на основі цілісності й спільності є головною сутністю педагогічного процесу». виховання педагогічний навчальний національний

Його основне завдання - формування і розвиток особистості вихованця на основі наукового світогляду, духовності, активної життєвої настанови, переконаності, сукупності знань, навичок, умінь, основ професійної майстерності. Структурно педагогічний процес складається з планових занять. Його безпосередніми похідними та умовою ефективності є самоосвіта та самовиховання. Системотвірні компоненти педагогічного процесу - це головне його призначення і навчально-виховні завдання. Вони також визначають і його функції.

Основне призначення педагогічного процесу - формування і розвиток особистості вихованця, допомога в самоактуалізації, особистому і професійному житті. На думку І. П. Підласого, «предмет педагогічного процесу - формування людини, яка на відміну від педагога перебуває на більш ранній стадії свого розвитку і не володіє необхідними для дорослої людини знаннями, вміннями, навичками, досвідом. Своєрідність об'єкта педагогічної діяльності полягає також у тому, що він розвивається не у пропорційній залежності від педагогічного впливу на нього, а за законами, які властиві його психіці, - особливостями сприйняття, розуміння, мислення, становлення волі та характеру».

Навчально-виховні завдання - це суперечливі педагогічні ситуації, які об'єктивно зумовлені потребами повсякденної життєдіяльності вихованців, їхньою майбутньою професійною діяльністю.

Основне призначення педагогічного процесу визначає зміст його складових - виховання, навчання, розвитку, які водночас є його функціями. Безумовно, ці функції нерівнозначні. Основною функцією є виховна, яка являє собою вищий рівень педагогічного процесу. В ній синтезуються всі інші структурно-функціонально-змістові компоненти і реалізуються як загальні (формування особистості громадянина України, закладення основ саморозвитку й самоактуалізації), так і специфічні (підготовка конкретного фахівця до певного виду професійної діяльності) завдання цього процесу.

Педагогічний процес передбачає певні відносини між його учасниками - вихователями і вихованцями, які є його центральними постатями. Ефективність цього процесу в основному залежить від характеру і змісту взаємодії, що виникає між ними. Вона повинна бути активною, змістовною, усвідомленою. Сучасні гуманістичні педагогічні концепції - гуманістична педагогіка, педагогіка співробітництва і особистісно орієнтована педагогіка - особливу увагу звертають на формування між вихователями і вихованцями суб'єкт-суб'єктних взаємин. Характер цієї взаємодії є суттєвою характеристикою сучасного педагогічного процесу. Вихователі, які організують педагогічний процес, керують ним і контролюють його перебіг, оцінюють результати та вносять певні необхідні корективи, повинні усвідомлювати високу відповідальність за організацію і кінцеві результати всіх видів діяльності вихованців (навчальної, громадської) і особистої поведінки; поєднувати функції вчителя та вихователя. Вихованці в руслі сучасних гуманістичних педагогічних концепцій обов'язково мають бути суб'єктами учіння, виховання, розвитку й самовиховання. Тому вихователям необхідно добре знати їхні індивідуально-психічні особливості. Незнання або недостатнє врахування їх у педагогічному процесі може звести нанівець зусилля вихователів, бо лише за активної участі всіх вихованців у педагогічному процесі можна досягти певних позитивних результатів, а в протилежному разі - взагалі втрачається його сенс. Безумовно, поряд із загальними й типовими необхідно враховувати також національні, регіональні, професійні особливості вихованців, різний життєвий досвід, рівні підготовленості. Найголовніше завдання вихователів - зробити вихованців активними, свідомими, зацікавленими та самостійними учасниками цього процесу.

Основними компонентами моделі сучасного педагогічного процесу, окрім вихователя і вихованця, є: цільовий; стимуляційно-мотиваційний (на сьогодні, на жаль, недостатньо обгрунтований); процесуальний (методичний, діяльнісний, організаційний чи організаційно-управлінський); змістовий; контрольно-регулювальний; оцінково-результативний.

Всі ці складові створюють сучасну систему педагогічного процесу. Отже, ця система об'єднує процеси виховання, навчання і розвитку разом з усіма умовами, формами та методами їх перебігу. Суттєвою характеристикою цієї системи є її динамічність, тобто наявність різноманітних зв'язків, взаємозалежностей, якісних і кількісних змін всіх її компонентів. Наприклад, це можуть бути інформаційні, організаційно-діяльнісні, комунікативні, причинно-наслідкові, управлінські зв'язки, які проявляються в процесі педагогічної взаємодії. Знання й усвідомлення вихованцями такого прояву та відповідності сучасним особистісно орієнтованим педагогічним технологіям забезпечують ефективність виховання й навчання.

* Цільовий компонент визначається державними стандартами. Основні аспекти навчання і виховання підростаючого покоління в нашому суспільстві визначені Законом України «Про освіту», Державною національною програмою «Освіта» (Україна XXI ст.), Концепцією національного виховання, Національною доктриною розвитку освіти України в XXI столітті. Вони конкретизуються в освітньо-кваліфікаційних характеристиках і освітньо-професійних програмах підготовки відповідних фахівців для народного господарства. В основі цілей сучасного педагогічного процесу має бути таке методологічне положення: «...для сучасного суспільства буде характерний тип людини, в особистості якої сформоване позитивне ставлення до планети Земля, до Вітчизни, до людства, до іншої людини і до самої себе, до праці, до власності, до сім'ї, до надбань матеріальної і духовної культури»6. Основною метою є формування особистості вихованця, якій підпорядковані всі інші цілі, наприклад набуття певної освіти, формування і розвиток конкретних якостей, необхідних для певного виду професійної діяльності тощо.

* В основі процесуального компоненту лежать цілеспрямовані гуманні педагогічні впливи, під якими розуміють процес формувального впливу вихователів на вихованців. Вони здійснюються за допомогою методів виховання і навчання і можуть бути прямі (безпосередній вплив вихователя) та опосередковані (вплив через організацію навчальної діяльності, інших вихованців тощо). Всю сукупність впливів можна також розділити на вплив словом і вплив ділом.

Постійно діючими елементами педагогічного впливу вихователя на вихованця є:

1. чітко поставлена педагогом мета;

2. конкретне виокремлення і визначення змісту виховання й освіти, що необхідно опанувати;

3. визначення методів, форм і засобів педагогічного впливу;

4. врахування попереднього життєвого досвіду з метою визначення наступних навчально-виховних заходів.

5. Безумовно, основними формами педагогічного впливу мають бути опосередковані прийоми і засоби. Звідси, вихователі основну увагу повинні звертати на відповідну організацію життєдіяльності освітньо-виховного закладу.

6. * Зміст структури педагогічного процесу становлять колективні й індивідуальні пізнавальні та практичні дії вихованців. Цей зміст визначається певною освітньо-кваліфікаційною характеристикою відповідного фахівця, конкретизується в освітньо-професійній програмі та низкою інших документів. Сьогодні цей компонент має підлягати гуманітаризації та наповненню загальнолюдськими й національними цінностями.

7. * Контрольно-регулювальний компонент потребує конкретизації, демократизації та опрацювання критеріїв оцінки результативності педагогічного процесу. Головний недолік цього компонента - суб'єктивізм.

8. * Оцінково-результативний компонент віддзеркалюється в його функціях. На думку І. П. Підласого, основним продуктом педагогічної праці в глобальному масштабі має бути «...вихована, підготовлена до життя, суспільна людина». Безумовно, основним критерієм результативності цього процесу і його ефективності є формування всебічно й гармонійно розвиненої особистості вихованця, з високою духовністю, чіткими життєвими орієнтирами, позитивним ставленням до оточення і до самого себе, спроможної само-актуалізуватися у професійному й особистому житті. Оцінково-результативний компонент є обов'язковим, він водночас результат і критерій педагогічного процесу, а також мірило для внесення в нього необхідних корективів.

9. Зміст, хід і ефективність педагогічного процесу зумовлюються і визначаються його особливостями - загально-педагогічними та професійними. Загальнопедагогічні особливості: залежність від індивідуально-психічних властивостей, педагогічної та професійної майстерності вихователів; від застосованих концепцій, технологій, методик і методів навчання й виховання; визначеність взаємостосунків у цьому процесі нормами державних документів тощо. Професійні особливості: практична спрямованість; органічна єдність теоретичної та практичної підготовки вихованців; висока технічна забезпеченість навчально-виховних заходів; єдність індивідуальної та колективної підготовки вихованців; багатопрофільний, багатоплановий і багаторівневий характер тощо.

10. Характеристиками педагогічного процесу, на думку І. П. Підласого, є рівень організації, управління, продуктивності (ефективності), технологічності, економічності, які дають можливість якісно та кількісно оцінити досягнуте. Кардинальна характеристика педагогічного процесу - це час, який є універсальним критерієм, що дає змогу надійно судити про те, наскільки швидко і якісно протікає даний процес. Основні характеристики педагогічного процесу - це цілісність, спільність і єдність, які підпорядковують всі його складові єдиній меті. Складна діалектика взаємин усередині педагогічного процесу полягає: 1) у єдності та самостійності процесів, що його створюють; 2) у цілісності та підпорядкованості відокремлених систем, що входять у нього; 3) в наявності загального і збереженні специфічного.

Основні напрями виховання

Виокремлюють такі основні напрями виховання у вітчизняній педагогіці:

1. трудове;

2. національне;

3. моральне;

4. розумове;

5. естетичне;

6. соціально-правове;

7. екологічне;

8. фізичне.

* Трудове виховання спрямоване на формування системи якостей, необхідних для ефективної професійної діяльності. Предметом такого виховання виступає професійна компетентність вихованця. Про велику роль трудового виховання у житті суспільства і особистості К. Д. Ушинський писав: «Якби люди винайшли філософський камінь, то біда була б невелика: золото перестало б бути монетою. Але якби вони знайшли казковий мішок, з якого вискакує все, чого душа забажає, або винайшли машину, яка цілком заміняє всяку працю людини, то самий розвиток людства припинився б: розбещеність і дикість полонили б суспільство». Взагалі, виховання дбайливого господаря, який невтомною працею вирощує хліб, звеличує землю, працьовитість, - традиція українського народу. Наприклад, в Павлиській школі правилом було, щоб «кожен школяр зорав свою ниву, виростив на ній свій колос, побачив сам себе у своїй праці».

Завдання трудового виховання: - психологічна підготовка особистості до праці; - прищеплення виконавчої дисципліни, свідомого підпорядкування вимогам професійної діяльності; - підняття престижу праці; - практична підготовка до праці; - підготовка до свідомого вибору професії.

* Національне виховання. Досвід виховання має національні особливості (традиції, погляди, звичаї, світогляд тощо), бо кожен народ творить свою систему виховання, яка відповідає характерним рисам його народності. Загальної системи виховання не існує ні в теорії, ні на практиці. У процесі виховання, першою чергою, формується характер людини. А характер і є саме той грунт, вважав К. Д. Ушинський, в якому корениться народність. А. В. Духнович, котрий разом з К. Д. Ушинським вперше ввів поняття «народна педагогіка», на перший план виховання у дітей ставив формування почуття патріотизму. Загальновідомо, Що вся система педагогічних ідей Г. С Сковороди була пройнята ідеєю народності. У притчі «Благодарный Еродій» він писав: «...Главизна воспитанія єсть: 1) благо родить; 2) сохранить птенцеви младоє здравіє; 3) научить благодарности». «Національне виховання - це історично зумовлена і створена самим народом сукупність ідеалів, поглядів, переконань, традицій, звичаїв та інших форм соціальної поведінки, спрямованих на організацію життєдіяльності підростаючих поколінь, у процесі якої засвоюється духовна і матеріальна культура нації, формується національна свідомість і досягається духовна єдність поколінь». Національне виховання також передбачає широкі знання конституційних і правових норм, державної політики, патріотичних думок.

Мета національного виховання - формування національної свідомості, самосвідомості та патріотизму у вихованців.

Національне виховання грунтується на засадах родинного виховання, на ідеях і засобах народної педагогіки, наукової педагогічної думки, що уособлюють вищі зразки виховної мудрості українського народу - любов до рідної землі, до свого народу, його традицій, звичаїв, готовність до мирної та ратної праці в ім'я України, почуття гордості за Батьківщину, вірність Україні, власну відповідальність за її долю. Національне виховання використовує такі засоби: рідну мову, родовід, рідну історію, краєзнавство, природу рідного краю, народну міфологію, фольклор, національне мистецтво, народний календар, національну символіку, народні прикмети і вірування, виховні традиції, національні традиції, звичаї та обряди. Наприклад, твори К. Д. Ушинсько-го щедро засіяні золотими розсипами народної педагогіки. Так, у першій частині його книжки «Рідне слово» вміщено понад 75 відсотків фольклорного матеріалу, а в другій - половину від загальної його кількості. У «Рідному слові» він використав 366 прислів'їв і приказок, 62 загадки, 51 байку і жарт, 32 народні казки, 22 народні пісні, 7 скоромовок, а також безліч творів, близьких за змістом і формою до народних. Але суттєвою відмінністю національного виховання має бути його опора на загальнолюдські цінності. За визначенням К. Д. Ушинського, - це народність, класицизм, наука, християнство

Основною, базовою і визначальною складовою частиною змісту виховання єморальне виховання, яке «...полягає в цілеспрямованому формуванні моральної свідомості, розвитку морального почуття й формуванні звичок і навичок моральної поведінки людини відповідно до певної ідеології». Воно залежить від моралі - однієї з форм суспільної свідомості, сукупності загальноприйнятих норм, принципів і правил, що регулюють поведінку людей. Методологічною основою морального виховання є етика - наука про мораль, її природу, структуру та особливості походження й розвитку моральних норм і взаємовідносин між людьми в суспільстві. Сьогодні прийнято говорити про дві етичні (моральні) системи, якими користується людство. Перша з них домінує у Західній Європі та Америці. В її основі лежить такий принцип: заради досягнення навіть «великого добра» аж ніяк не можна допускати «мале зло». Для представників другої етичної системи характерною є поєднання добра і зла (вона, практично, панує на території колишнього Радянського Союзу). Оскільки моральність має суспільний характер, то під нормами моральності слід розуміти вимоги суспільства до поведінки людей у певних ситуаціях. Метою морального виховання є формування стійких моральних якостей, потреб, почуттів, навичок і звичок поведінки на основі засвоєння ідеалів, норм і принципів моралі, участі у практичній діяльності. Зміст морального виховання - виховання любові, поваги до батьків і старших, вірності у дружбі та коханні, свідомого, творчого ставлення до виконання професійних обов'язків, особистої відповідальності за свою працю, любові до рідної землі, до рідної мови, вірності ідеям, принципам народної моралі та духовності, шляхетного ставлення до жінки, уміння захищати слабших, турбуватися про молодших тощо. Ці норми конкретизуються в моральних цінностях, моральному ідеалі, моральних принципах та, відповідно підтримуються авторитетом громадської думки, прикладом, звичкою. Особлива увага має приділятися засвоєнню вихованцями норм і традицій загальнолюдського етикету.

Можна виокремити такі елементи системи моральних цінностей виховання: - абсолютно вічні, які мають універсальне значення та необмежену сферу застосування і загальнолюдський характер (доброта, чесність, любов, гідність, мудрість, краса, справедливість тощо); - національні, які є значущими для одного народу і не завжди поділяються іншими народами (патріотизм, почуття національної гідності, історична пам'ять тощо); - громадянські, які грунтуються на визнанні гідності людей і застосовуються в демократичних суспільствах (поняття прав і свобод людини, обов'язків перед іншими людьми, ідеї соціальної гармонії тощо); - сімейні, які є основою сімейного життя, визначають закони подружньої вірності, піклування про дітей і старших тощо; - особистісні, які щонайперше торкаються особистого життя людини, визначають риси її характеру, особливості поведінки, стиль життя тощо.

Основними методами морального виховання є переконання, привчання, заохочення тощо. «Переконання - це не лише усвідомлення людиною істинності світоглядних та моральних понять, а й особиста її готовність діяти відповідно до цих правил і понять. Переконаність ми спостерігаємо тоді, коли діяльність людини мотивується світоглядом, коли істинність того чи іншого поняття не тільки не викликає в людини сумнівів, а й формує її суб'єктивний стан, її особисте ставлення до істини», - писав В. О. Сухомлинський про роль переконання в поведінці людини. Результатом морального виховання має бути формування моральної свідомості, на її основі - моральної культури, прищеплення навичок і звичок гідної поведінки. Моральна свідомість - це сукупність моральних понять, уявлень, поглядів, ідеалів, самоусвідомлення, системи моральних знань, які визначають стиль і смисл життя вихованця, формують загальне розуміння щастя і нещастя, обов'язку і відданості. «Моральна культура людини, - підкреслював В. О. Сухомлинський, - характеризується тим, що переконання стають в її житті самостійною духовною силою, яка спонукає до нових моральних вчинків». На основі моральної культури формується моральний ідеал, джерелами якого в українському суспільстві є народна мудрість, найкращі традиції та цінності народної педагогіки, національні традиції родинного виховання, знання з різних галузей наук, власна активна діяльність вихованця і загальнолюдські цінності. «Щоб моральний ідеал став реальністю, - вважав В. О. Сухомлинський, - треба вчити людину правильно жити, правильно ставитись до людей і до самої себе. Учитель сам стає вихователем лише тоді, коли оволодіє найтоншим інструментом - наукою про моральність, етикою. Етика в школі - це «практична філософія виховання». Складовими моральної культури є культура етичного мислення, культура почуттів і культура поведінки, які визначають рівень опанування вихованцем морального досвіду суспільства, спроможність цілеспрямовано й послідовно дотримуватися моральних цінностей, норми, принципи та готовність до постійного самовдосконалення. Л. М. Толстой стверджував: думай добре, і думки переростуть у добрі вчинки. Поведінка охоплює всі сторони життєдіяльності. Тому про моральне виховання роблять висновок з поведінки вихованця. Кінцевим результатом морального виховання має бути самодіяльність, самостійність у розв'язанні моральних проблем, моральна саморегуляція та моральна зрілість, які проявляються у формуванні людини-громадянина - суб'єкта діяльності, вірного сина українського народу, спроможного і здатного зробити свідомий моральний вибір.

Розумове виховання - важлива складова частина всебічного розвитку особистості вихованця, підготовки його до життя і професійної діяльності. Мета розумового виховання - розвиток мислення і пізнавальних здібностей На думку В. О. Сухомлинського, найважливішою умовою повноцінного розумового виховання є міцні, свідомі знання елементарних істин - тих азів, із яких починається навчання і без яких неможливо оволодіти вершинами знань.

Завдання розумового виховання: * нагромадження загальних і професійних знань; * розвиток мислення взагалі та різних його видів (діалектичного, логічного, абстрактного, алгоритмічного, технічного, творчого, системного); * формування культури розумової праці: - спеціальних умінь (читати мапу, електричну схему тощо); - уміння раціонально організовувати режим розумової праці; - здатності робити все точно і акуратно; - уміння зосереджено й уважно працювати в екстремальних умовах; - уміння долати труднощі професійної діяльності; - розуміння важливості розвитку різних видів пам'яті; - навичок спостереження; - уміння контролювати себе; - здатності використати знання в інших умовах тощо.

Розумовий розвиток вихованця здійснюється у процесі взаємодії з природою і суспільством. У ході розумового виховання відбуваються зміни у змісті та формах мислення. Основним завданням розумового виховання є формування наукового світогляду, який являє собою цілісну систему професійних, політичних, філософських, правових, психологічних, педагогічних, естетичних та інших понять, поглядів, переконань і почуттів, що визначають ставлення до навколишньої дійсності і самого себе. Науковий світогляд вихованця проявляється в його повсякденній поведінці і, відповідно, визначається оптимальним засвоєнням понять, законів, теорій та їх усвідомленням; готовністю боротися за свої ідеали, відстоювати свої погляди та переконання; проявом переконаності у щоденній поведінці та діяльності.

* Естетичне виховання - складова частина змісту виховання, яка безпосередньо спрямована на формування і прищеплення естетичних почуттів, смаків, суджень, художніх здібностей, на розвиток здатності сприймати й перетворювати дійсність за законами краси у всіх сферах діяльності.

Завдання естетичного виховання: - формування естетичних поглядів і смаків, навичок творити прекрасне; - розвиток творчих здібностей; - виховання гуманістичних якостей, інтересів і любові до життя в його різноманітних проявах.

Соціально-правове виховання спрямоване на формування правової свідомості та культури ратної праці, повсякденної життєдіяльності у відповідності з вимогами законів, загальноприйнятих норм і принципів поведінки. Воно пов'язане з формуванням поваги до Конституції та інших законів і правових актів України. Сучасна кризова ситуація в суспільстві не сприяє формуванню сприятливого правового і морального середовища для виховання молоді. Неблагополучие соціальне оточення, важкі економічні умови, недоліки в організації виховання в різних освітньо-виховних системах негативно впливають на виховання підростаючого покоління. Швидко зростає кількість молоді з неповною середньою освітою, безробітних, з грубими порушеннями суспільного порядку. Спостерігається тенденція зростання дитячої злочинності, наркоманії. Все це зумовлює актуальність правового виховання і необхідність його проведення у соціальному середовищі.

Основні завдання правового виховання: - доведення до вихованців законів і нормативних актів України та їх усвідомлення; - систематичне інформування вихованців з поточних і актуальних правових питань; - формування у них правової свідомості; - прищеплення їм поваги до правових норм, принципів законності, розуміння необхідності їх дотримання; - доведення до вихованців правових норм, які стосуються правових основ їхньої діяльності; - вироблення у вихованців навичок і вмінь правової поведінки; - формування почуття нетерпимого ставлення до правопорушень і злочинності, залучення вихованців до посильної участі у боротьбі з негативними явищами, які мають місце у життєдіяльності колективу; - подолання у свідомості окремих вихованців помилкових уявлень, негативних звичок і навичок поведінки, які формувалися під впливом негативних явищ тощо.

* Екологічне виховання спрямоване на усвідомлення природної феноменальності людини, яка повною мірою відповідає за життя й умови життєдіяльності на Землі.

Основні завдання екологічного виховання: - нагромадження екологічних знань та їх усвідомлення; - прищеплення любові до природи, бажання берегти та примножувати її; - формування навичок і вмінь діяльності у природі.

Зміст екологічного виховання передбачає розкриття таких положень: - світу природи - середовища перебування людини, яка має бути зацікавленою у збереженні його цілісності, чистоти, гармонії; - осмислення екологічних явищ і вміння робити висновки щодо організації як власної діяльності, так і колективу в природному середовищі; - усвідомлення вихованцями необхідності екологічної безпеки України; - формування моральних почуттів обов'язку і відповідальності за збереження краси природи та участі в її охороні; - спонукання вихованців до природоохоронної діяльності тощо.

* Фізичне виховання - це складова частина загального виховання, спрямована на зміцнення здоров'я й загартування організму, гармонійний розвиток форм, функцій і фізичних можливостей людини, формування життєво важливих рухових навичок і вмінь. Воно має відбуватися в єдності з розумовим, моральним, трудовим і естетичним вихованням. Мета фізичного виховання - формування фізичної культури, сили, підтримання доброго стану здоров'я. Засоби фізичного виховання - фізичні вправи, природні фактори (сонце, вода, повітря), гігієнічні заходи, раціональний режим праці, відпочинку, харчування.

Всі напрями виховання повинні створити гармонійну цілісність, забезпечити єдність виховного процесу, грунтуватися на ідеях українського державного патріотизму. Ефективна реалізація цих напрямів дає можливість формувати всебічно і гармонійно розвинуту особистість вихованця.

2. Національне виховання

Кожен народ має свою систему виховання, яка відповідає його характерним рисам.Виховання, створене самим народом, має виховну силу, якої немає в найкращих системах, що грунтуються на абстрактних ідеях чи запозичені в іншого народу, - підкреслював К. Д. Ушинський. Він вважав, що «...виховання бере людину всю, якою вона є, з усіма її народними і поодинокими особливостями, - її тіло, душу й розум...». У процесі виховання у людини, першою чергою, формується світогляд і характер, а «...характер і є саме той грунт, в якому корениться народність». Народність українського виховання визначають його мова, побут, етнос, традиції, етикет, гумор тощо. Саме ці складові зумовлюють специфічні особливості системи виховання кожного народу. «Звертаючись до народності, виховання завжди знайде відповідь і допомогу в живому і сильному почутті людини, яке впливає набагато сильніше за переконання, сприйняте тільки розумом, або за звичку, вкорінену страхом покарань... виховання, коли воно не хоче бути безсилим, має бути народним». К. Д. Ушинський визначає два елементи характеру людини: природний, що корениться в тілесному організмі, - перша природа особистості, і духовний, який виробляється в житті під впливом виховання, - друга природа особистості (звички, що їх набувають протягом життя). Формування другої природи особистості починається в сім'ї, на лоні рідної природи, коли дитина перебуває переважно під впливом рідних, близьких для неї людей і, звичайно, її формування здійснюється засобами народного виховання (казка, гра, легенда, міф, перші елементи праці, які найчастіше дитина засвоює від бабусі, дідуся; переконання вироблені на основі життєвих прикладів, звичаїв, традицій тощо). На цьому етапі розвитку особистості провідне місце посідає народна, життєва педагогіка. Починає здійснюватися процес передавання життєвого досвіду старших поколінь молодшим, у чому й полягає основна суть виховання. Про це свідчить народна мудрість: «Якщо старші мову ведуть, нехай молодшим вуха ростуть», «Знаннями міняються, щастям діляться», «Батьківські поради - дороги даль ясна, мудрого поради - озера глибина», «Старший серед молодих молодіє, молодший серед старших розумнішає», «Голова - для розуму, мудрець - для народу». На думку В. О. Сухомлинського, національне виховання без патріотизму немислиме. Саме відданість рідній землі, любов до Батьківщини, рідного народу, його історії, мови, культури породжують національний менталітет, психіку і характер людини. «Світ дитини - це насамперед природа, яка оточує її в дитинстві, піклування матері і батька, казка, пісня. Спогади про цей світ накладаються на все наступне життя, надають емоційного забарвлення усім прагненням, помислам, поривам. Азбука патріотичного виховання полягає у тому, щоб утвердити в людській душі багате, яскраве, незабутнє дитинство, закарбувати в ньому образи рідної природи, які хвилювали б усе життя. У кожної людини повинен бути рідний куточок, який став би незабутнім спогадом про найдорожче, - без цього немає людини. Немає її морально-емоційного і естетичного коріння, немає свіжого вітерця, який живить непогасне полум'я любові до Вітчизни».

Таким чином, процес передання досвіду одних поколінь іншим забезпечуєнародознавчий підхід до виховання, що грунтується на всебічному і глибокому вивченні всього культурно-історичного розвитку і досвіду рідного та інших народів. Реалізувати процес виховання допомагає народна педагогіка. Які ж компоненти синтезують соціальний досвід народу? Це, насамперед, сума людських знань, історія поколінь, релігія, народна творчість, мистецтво, культурні досягнення, загальноприйняті норми поведінки тощо.

Саме народність є тією силою, яка рухає стрижневу основу виховання, бо народне - це кришталево чисте, правдиве, високоморальне, глибоко гуманне, вічне і завжди сучасне. Національне виховання набуває особливого, морального смислу, оскільки сприяє розвиткові духовного світу людини, готує її до життя, до служіння Батьківщині, народові. А для того, щоб своєю життєвою справою здійснювати волю нації, не досить лише одного бажання чи переконання. Необхідно мати ще відповідні знання й уміння. Школа, педагог, держава, які недостатньо чи погано виховують і навчають підростаюче покоління, чинять злочин. Національне виховання - суворий обов'язок перед народом. Вагомий внесок у створення національної системи виховання в Україні зробили Г. С Сковорода, К. Д. Ушинський, О. В. Духнович. Наприклад, О. В. Духнович на перший план ставив виховання в дітей почуття патріотизму, «любви к своей народности». Педагогічна система кожної історичної епохи висуває свій оригінальний чи актуальний уже знаний образ людини, підкреслював М. Г. Стельмахович, кардинальні зміни в житті суспільства вносять відповідні корективи у виховний ідеал, тому ж цілком закономірно виникає питання про сучасний педагогічний ідеал родинно-громадсько-шкільного виховання в Україні.

Основною метою національного виховання на сучасному етапі є передання вихованцям соціального досвіду, успадкування ними духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування незалежно від національної приналежності особистісних рис громадянина Української держави, духовності, трудової, моральної, розумової, естетичної, правової, фізичної та екологічної культури.

Мета національного виховання конкретизується через систему виховних завдань: - формування у вихованців національної свідомості й самосвідомості, любові до рідної землі, родини, українського народу, бажання працювати задля розквіту України, готовності її захищати; - виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки, формування правової культури- - забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії рідного народу; - формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою; - виховання духовної культури особистості та створення умов для вільного формування світоглядної позиції; - утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, толерантності, працелюбності та інших чеснот; - формування почуття господаря і господарської відповідальності, підприємливості та ініціативи, підготовка до життя в умовах ринкових відносин; - забезпечення повноцінного розвитку вихованця, охорони і зміцнення його духовного, психічного і фізичного здоров'я; - формування соціальної активності особистості вихованця через його включення у процес державотворення; - забезпечення високої загальної та професійної освіченості та вихованості особистості, розвиток патріотичних почуттів; - виховання екологічної культури, гармонії відносин з природою; - розвиток індивідуальних здібностей і талантів вихованців, забезпечення умов для самореалізації, формування наукового світогляду; - прищеплення глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями індивідуальної свободи, правами людини та громадською відповідальністю вихованця.

Загальні принципи національного виховання безпосередньо впливають на весь процес виховання і повинні пронизувати всі його компоненти, особливо - змістовний, тобто національний аспект процесу виховання має відбитися в усіх напрямах виховання: трудового, морального, розумового, естетичного, екологічного, фізичного і власне національного. Це такі принципи. Народність - єдність національного і загальнолюдського. Національна спрямованість виховання, формування національної свідомості й самосвідомості, любові до рідної землі і свого народу; оволодіння рідною мовою, використання всіх її багатств і засобів у мовній практиці, прищеплення шанобливого ставлення до культури, спадщини, народних традицій і звичаїв народів, що населяють Україну. Природовідповідність виховання - врахування багатогранної та цілісної природи людини, вікових та індивідуальних особливостей вихованців, їхніх соціально-психологічних, національних і релігійних особливостей. Активність, самодіяльність і творча ініціатива вихованців, поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю, утвердження життєвого оптимізму, розвиток навичок й умінь позитивного мислення. Гуманізація і демократизація виховання - розвиток різноманітних форм співробітництва, довіра між вихователями і вихованцями, повага до «суверенітету» особистості, розуміння запитів та інтересів; виховання гуманної особистості вихованця - щирої, людяної, доброзичливої, милосердної. Зв'язок виховання з життям, трудовою діяльністю народу і ефективною професійною діяльністю спрямовує на виховання активних свідомих громадян України. Безперервність і наступність виховання - досягнення цілісності й наступності у вихованні, перетворення його на процес, який триває впродовж усього життя людини; нероздільність навчання і виховання, що полягає в їх органічному поєднанні, підпорядкуванні їхнього змісту формуванню особистості вихованця. Диференціація та індивідуалізація виховного процесу - врахування у виховній роботі рівнів духовного, фізичного, психічного, соціального, інтелектуального розвитку вихованців, стимулювання активності, розкриття творчої індивідуальності кожного. Культуровідповідність виховання - органічний зв'язок з історією народу, його мовою, з народним мистецтвом, ремеслами і промислами, забезпечення духовної єдності, наступності і спадкоємності поколінь.

Наприклад, «могутнім репрезентантом народної педагогіки є рідна (материнська) мова». Її К. Д. Ушинський назвав «незвичайним педагогом», «найбільшим народним наставником». «Мова - найважливішій, найбагатший і найміцнішій зв'язок, що з'єднує віджилі, живущі і майбутні покоління народу в одно велике, історичне живе ціле». В. О. Сухомлинський у книжці «Моральні заповіді дитинства і юності» звертається до учнів і молоді: «Знай. Бережи, збагачуй велике духовне надбання свого народу - рідну українську мову. Це мова великого народу, великої культури». Втрата рідної мови призводить до катастрофи в народній педагогіці, духовної трагедії того народу, якому вона належить. І. Огієнко рідну мову визначає як душу народу та як його живе серце: «...гине чи занепадає мова - гине і занепадає народ».

Основні напрями національного виховання такі. Формування національної свідомості й самосвідомості - найважливіших громадянських рис особистості - передбачає усвідомлення вихованцями своєї етнічної спільності, національних цінностей, відчуття своєї національної причетності до розбудови України, патріотизм, що сприяє утвердженню власної гідності, внутрішньої свободи, гордості за Батьківщину. Патріотичне виховання - основа духовного розвитку особистості. Формування патріотичних почуттів означає створення високого ідеалу служіння рідному народові, готовності до героїчного подвигу в ім'я процвітання і незалежності України. Воно покликане формувати громадянина - патріота України, виробляти глибоке розуміння громадського обов'язку, готовність у будь-який час стати на захист Батьківщини. Правове виховання спрямоване на прищеплення вихованцям поваги до Конституції України, її державних символів (герба, прапора, гімну), прав і свобод людини і громадянина. Воно також має озброїти їх знаннями законів України і свідомого їх дотримання у професійній і повсякденній поведінці; формувати активну протидію особам та установам, що порушують закони, завдають збитків державі, зазіхають на територіальну цілісність і незалежність України. Важливе місце у системі національного виховання посідає утвердження загальнолюдських моральних цінностей: правди, любові, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності, інших чеснот. При цьому важить не тільки і не стільки просвітницька діяльність, скільки перетворення моральних знань у переконання, стійкі моральні почуття і вчинки вихованців. Ефективність морального виховання значно зростає, коли воно спирається на народну мораль, традиції, звичаї, обряди, які у собі містять високі моральні зразки, ідеї, ідеали, погляди, поведінкові норми, збагачені тисячолітнім досвідом мудрості народу, несуть могутній моральний потенціал, спрямований на виховання особистості громадянина України. Цілісний процес виховання передбачає естетичну освіченість і вихованість. Виховуючи естетичні погляди, смаки, які грунтуються на народній естетиці та на кращих надбаннях цивілізації, національне виховання передбачає вироблення умінь примножувати культурно-мистецькі надбання народу, відчувати й відтворювати прекрасне в повсякденному житті. Фізична культура й утвердження здорового способу життя - невід'ємні елементи загальної культури особистості. Повноцінний фізичний розвиток, зміцнення здоров'я, гармонія тіла і духу вихованця і природи мають лежати в основі фізичного виховання. Екологічне виховання передбачає формування екологічної культури особистості, усвідомлення себе частиною природи, відчуття відповідальності за неї як за національне багатство, основу життя на землі, залучення вихованців до активної екологічної діяльності, нетерпиме ставлення до тих, хто завдає шкоди природі. Розвиток індивідуальних здібностей і таланту вихованців, забезпечення умов їх самореалізації має бути пріоритетним напрямом виховної роботи. Відродження, пошук і підтримка талантів передбачає реалізацію індивідуального підходу з відповідним психолого-педагогічним та матеріальним забезпеченням, задоволенням різнобічних потреб вихованців у сфері науково-технічної, художньої, декоративно-прикладної творчості, у фізкультурно-спортивній та професійній діяльності.

Розглянуті напрями національного виховання тісно пов'язані між собою та з іншими напрямами виховання і взаємодоповнюють один одного, мають суттєве теоретико-методологічне значення для визначення та обгрунтування цілей, ідеалів, змісту і методики виховання в сучасних умовах. Воднораз усі вони мають утворити цілісну систему національного виховання громадян України.

Размещено на Allbest.ru