Сутність виховання як педагогічного процесу

Размещено на http://allbest.ru

Сутність виховання як педагогічного процесу

Поняття „закон”, „закономірність”, „принципи” лежать в одній площині. Закон - це відображення в свідомості найбільш стійких, об'єктивно існуючих, загальних, необхідних, повторювальних зв'язків між подіями, явищами тощо.

Закономірність - це закон в дії. Педагогічна закономірність - це відображення в свідомості найстійкіших повторювальних загальних зв'язків між педагогічними явищами, подіями, процесами.

Принципи - це вихідні положення, що лежать в основі виховного процесу. Це основні положення, що визначають мету, зміст, методи і організаційні форми виховання.

Правила - це конкретні вимоги до реалізації принципів.

Закон => закономірності => принципи => правила

Сьогодні деякі вчені не виділяють окремо закономірностей і принципів виховання. Вони вважають, що в закономірностях містяться принципові вимоги до організації виховного процесу. Тому вони закономірності ототожнюють з принципами виховання.

Ефективність виховання залежить від:

ь виховних відносин, що вже склалися (авторитетність вчителя підвищує його виховний вплив на учня);

ь інтенсивності і якості впливу на внутрішній світ вихованця.

Виховання дітей йде через вимоги дорослих. Вимоги є прямі і непрямі (побічні). Вимоги проходять через внутрішній світ людей, сприймаються чи відштовхуються ними, або ж діти лишаються до них байдужими. Внутрішній світ - це потреби, інтереси, бажання, ідеали, ціннісні орієнтири. Пройшовши через внутрішній світ дітей, вимоги можуть перетворитися у особистісно-значущі потреби дітей. Це станеться, коли вимоги дорослих, пройшовши через внутрішній світ дітей, викличуть у них позитивні почуття та емоції. Далі потреби трансформуються в мотиви, які реалізуються за допомогою волі та свідомості. Тому ефективним процес виховання буде лише тоді, коли вчитель викличе позитивні емоції;

ь правильно пред'явлених вимог:

§ вимоги мають викликати позитив;

§ чіткість і ясність вимог;

§ правильний інструктаж виконання вимог;

§ доведення вимог до логічного кінця (контроль і перевірка процесу виконання);

ь відповідності мети виховання й організації дій, що допомагають її досягти. Ефективність виховання залежить від правильно підібраних форм, методів виховання, його змісту, визначення яких залежить від правильно визначеної мети. Тому спочатку визначають мету виховання, а потім добирають зміст, форми і методи;

ь активності учасників педагогічної взаємодії. Виховання буде ефективним, якщо буде взаємодія педагогів та учнів на суб'єкт-суб'єктному рівні. Вчитель - це суб'єкт, бо він активний і впливає на дітей. Але і діти мають бути суб'єктами у взаємодії вчителя з учнями: вони мають бути активними, ініціативними, займатися самовихованням, тому вчитель має викликати у дітей відповідні потреби та інтереси;

ь інтенсивності виховання і самовиховання. Самовиховання - „найкраще виховання” (Сухомлинський). Вчитель має організовувати самовиховання: викликати і підсилювати потребу у самовихованні, допомагати складати програму самовиховання, ненав'язливо контролювати і допомагати у самовихованні;

ь ефективності розвитку і навчання (супутніх вихованню процесів). Виховання і навчання мають організовуватися так, щоб забезпечити і стимулювати розвиток дитини. На кожному виховному заході, уроці дітей треба навчати, виховувати, розвивати;

ь інтенсивності і якості стосунків між самими вихованцями. Чим згуртованіший колектив учнів, в якому є взаєморозуміння, повага, підтримка, чим вищий рівень вихованості учнів в колективі, тим ефективніший буде виховний процес;

ь суспільних потреб і умов виховання. Виховання задовольняє потреби суспільства. Його мета залежить від рівня розвитку суспільства і його потреб. В зв'язку з розбудовою України постала потреба формувати національну свідомість, патріотизм, любов до мови, народу тощо;

ь узгодженого впливу різних факторів виховання. Педагоги повинні координувати виховні впливи батьків, школи, громадськості, ЗМІ, вулиці тощо;

ь правильно організованих спілкування і діяльності. Формування особистості дитини йде в процесах діяльності і спілкування. Діяльність - головний фактор єдності свідомості і поведінки. Дітей треба залучати до різних видів діяльності: пізнавальної, трудової, ціннісно-орієнтованої, художньо-естетичної, ігрової, спортивної тощо.

Принципи виховання:

- цілеспрямованість. Перш ніж виховувати, треба визначити цілі (мету) виховання. Ієрархія (таксономія) мети: глобальна (визначається рівнем розвитку суспільства і залежить від його потреб); стратегічна (на навчальний рік); тактична (на семестр, чверть); процедурна (на урок). Останні три визначає вчитель, спираючись на глобальну мету;

- зв'язок з життям (ознайомлення учнів з подіями в Україні, світі, громадська робота дітей);

- єдність свідомості і поведінки. Щоб виховати дитину, треба формувати свідомість (свідомість => почуття => поведінка); збуджувати і розвивати почуття; формувати моральну поведінку, адекватну свідомості. Макаренко казав: „Між свідомістю і поведінкою часто буває канавка”. Щоб усунути цю „канавку”, треба її заповнити досвідом моральної поведінки (створювати виховні ситуації, в яких діти чинять морально);

- виховання в праці (в праці формується і розвивається особистість);

- комплексний підхід до виховання:

§ єдність мети, завдань, змісту виховання;

§ єдність форм, методів, прийомів виховання;

§ єдність впливу ЗМІ, школи, сім'ї тощо;

§ врахування вікових, індивідуальних особливостей;

§ єдність виховання і самовиховання;

- виховання в колективі. Громадська думка колективу - це потужний засіб виховання. Це єдина точка зору, спільна думка всіх членів чи більшості колективу з різних питань його життєдіяльності;

- поєднання педагогічного керівництва з ініціативою учнів. У виховній роботі педагогічне керівництва необхідне, але педагог має створювати виховні ситуації, де діти проявляли би ініціативу. Для цього дітей треба заохотити, викликати відповідні потреби та інтереси;

- повага до особистості учня з розумною вимогливістю до нього. Цей принцип визначив Макаренко;

- індивідуальний підхід: врахування анатомо-фізіологічних, психологічних особливостей кожного учня;

- єдність педагогічних вимог сім'ї, школи, громадськості. Вчитель є координатором цих вимог;

- посилання на позитивне в учневі.

Концепція національного виховання розглядає такі принципи виховання:

ь принцип народності (прищеплення шанобливого ставлення до рідного народу тощо);

ь принцип природовідповідності (врахування анатомо-фізіологічних, психологічних, національних, регіональних особливостей);

ь принцип культуровідповідності (виховання на основі культури свого народу, традицій тощо); принцип толерантності до інших народів;

ь принцип гуманізації (гуманне ставлення до дітей);

ь принцип демократизації (усунення авторитаризму у вихованні, довіра між вчителем і учнями, врахування точки зору дітей тощо);

ь принцип етнізації (виховання відчуття етнічної належності до свого народу, формування національної гордості, менталітету).

2. Методи виховання

виховання поведінка колектив

Методи (грец. „спосіб пізнання”) - це засоби, за допомогою яких вирішуються виховні завдання. Це інструменти дотику до особистості. Це способи взаємопов'язаної діяльності педагогів та учнів, дорослих та дітей, спрямованої на формування у дітей переконань, поглядів, діяльності (потягів до неї) тощо.

Прийом - це частина, деталь методу. Це одиничне, часткове по відношенню до методу - загального. В різних виховних ситуаціях метод може стати прийомом і навпаки. Наприклад, основний метод - лекція. Під час лекції використовуються прийоми: бесіда, приклад. Але в інших ситуаціях бесіда і приклад будуть самостійними методами виховання.

Засоби сприяють вирішенню поставлених виховних завдань. До них відносяться: слово вчителя, батьків тощо, книга, підручник, посібник, ЗМІ, гра, методи виховання та інші. АЛЕ основними засобами виховання є діяльність і спілкування, бо саме в процесі діяльності і спілкування формується і розвивається особистість.

Методи виховання - це історична категорія.

Напрямки щодо визначення методів виховання:

ь гуманістичний, демократичний (Песталоцці, Дістервег, Ушинський, Сухомлинський);

ь реакційний (Гербарт - вимагав тілесних покарань, частково Коменський - вимагав тілесних покарань АЛЕ тільки за прояв безбожності).

Нині педагогіка орієнтується на гуманістичні методи, в основі яких - любов, повага до дітей, створення умов для їхнього повноцінного розвитку.

Сьогодні немає єдиної класифікації методів виховання, бо не визначені конкретні закони виховання; метод - це багатовимірне поняття, тому різні науковці класифікують методи виховання за різними критеріями і є багато класифікацій методів виховання. Наприклад, за критерієм спрямованості методів (на що спрямований метод) є такі класифікації:

ь за Болдирєвим, Гончаровим, Корольовим:

§ методи переконання (формують свідомість);

§ методи тренування (для формування поведінки);

§ методи заохочення і переконання (для збудження і розвитку емоційно-чуттєвої сфери);

ь за Ільїною та Огородніковим:

§ методи переконання;

§ методи організації діяльності;

§ методи стимулювання поведінки;

ь за Мар'єнковим:

§ пояснювально-репродуктивні методи;

§ проблемно-ситуативні методи;

§ методи привчання і тренування;

§ методи стимулювання;

§ методи гальмування (неадекватної аморальної поведінки);

§ методи педагогічного керівництва;

§ методи самовиховання.

Щоб виховати моральну людину, треба формувати свідомість, розвивати почуття і формувати поведінку.

Найзручнішою класифікацією методів виховання є класифікація Г.І. Щукіної, в основі якої - критерій спрямованості методів. Ця класифікація поділяється на 3 групи:

A. методи формування свідомості;

B. методи організації діяльності і формування досвіду громадської (суспільної) поведінки;

C. методи стимулювання поведінки.

Розповідь, пояснення, лекції, бесіди, диспути, доповіді, умовляння, навіювання, приклад. В основі всіх методів, крім прикладу, є слово. А в прикладі є і слово, і дія.

- Розповідь: має відповідати віку дітей, має супроводжуватися наочністю, доброзичлива психологічна атмосфера. Розповідь - це подача якогось фактичного матеріалу.

- Пояснення - це тлумачення якоїсь моральної норми. Воно базується на навіюванні (сугестії). Навіювання непомітно проникає у психіку дитини і створює позитивні установки.

- Умовляння - поєднує прохання з поясненням та навіюванням. При умовлянні педагог підкреслює позитивні якості дитини.

- Бесіда - це діалогова взаємодія з учнем „питання - відповідь”. Є планові і непланові; індивідуальні, мікрогрупові, колективні; на різні теми. Вимоги: актуальна тема, що відповідає віку, інтересам (сензитиву) дітей; вчитель має підібрати гарні змістовні запитання (прості та складні); наочність; технічні засоби; емоційні стимули (елементи романтики, гра, поезія, пісня, емоційна мова вчителя); першими робити висновки мають діти.

- Диспут - це дискусійне обговорення проблемної теми, що передбачає гострі суперечки, зіткнення протилежних точок зору. Вимоги: актуальна тема; тема повідомляється дітям заздалегідь; не більше 10 питань проблемно-дискусійного характеру; закони і правила диспуту; до диспуту виготовляється газета з крилатими висловами, правилами і законами; емоційні стимули; диспут проводиться в старших підліткових і старших класах; ведучим є підготовлений учень (але не вчитель), що має підвести до диспуту (вступ), формулювати питання, робити висновки після обговорення дітьми кожного питання і робити переходи до наступного. До диспуту готується виставка літератури. Першими висновки роблять діти, потім ведучий, а потім вихователь. Проводиться не більше двох разів на рік.

- Приклад - його психологічною основою є наслідування. Є дуже ефективним у підлітковому віці, тому що саме у цьому віці з'являється психічне новоутворення „пошук ідеалу”.

Методи організації діяльності і формування досвіду суспільної поведінки: вправи (тренування), привчання, педагогічна вимога, громадська думка колективу, доручення, виховуючі ситуації.

Вправи - це метод формування якостей особистості шляхом багаторазового повторення дій і вчинків. Педагог спеціально створює виховні ситуації, у яких діти вправляються в поведінці, внаслідок чого формується звичка поведінки. Звички - це автоматизовані дії, це прояв рівня підсвідомості.

- Привчання - це інтенсивно виконана вправа. Його застосовують тоді, коли треба швидко сформувати певну звичку. Гуманістична педагогіка проти жорсткого привчання, що нагадує дресирування. Вимоги: чітко пояснити дітям мету; спочатку турбуватись про точність виконання, а потім - про швидкість; показати дітям, як робити; емоційна підтримка дорослими позитивних дій (схвалення); контроль і допомога.

- Вимоги - є прямі і непрямі (опосередковані). Прямі: наказ, інструкція, розпорядження, догана тощо. Непрямі: натяк, порада, рекомендація, прохання тощо. Діти люблять непрямі вимоги через відсутність тиску.

- Громадська думка - це єдина точка зору, спільна думка всіх членів чи більшості колективу з різних питань його життєдіяльності. У підлітковому віці її використовують лише у формі схвалення.

- Створення виховних ситуацій - вчитель спеціально створює ситуації, в яких учні будуть поводити себе морально, гуманно.

Методи стимулювання: заохочення, покарання. Стимулювати (лат.) - збуджувати, заохочувати, надихати. Їхні функції: регулювання, корегування, стимулювання (дій, поведінки).

C. Заохочення - позитивна оцінка вчинків, поведінки, діяльності. Його види: схвалення, похвала, подяка, премія, нагорода, важливе доручення, грамота, цінний подарунок, медаль. Вимоги: заохочувати не лише тих, хто досяг успіху, а й тих, хто проявив працелюбність, чуйність, відповідальність; не можна часто заохочувати одних й тих самих; врахування індивідуальних особливостей дітей; об'єктивність і справедливість вчителя; заохочення має більшу цінність, коли йде від громадської думки колективу (особливо в підлітковому віці).

- Покарання - це несхвалення, засудження негативних дій та вчинків з метою їх припинення, усунення. Види: несхвалення, зауваження, догана, попередження, звільнення від занять, виключення зі школи, зниження оцінки за поведінку. Вимоги: не можна карати дуже часто; заборонені групові покарання; об'єктивність і справедливість педагога; спиратись на громадську думку колективу; не принижувати гідність дитини і не ображати її; не можна перетворювати покарання у помсту; врахування індивідуальних особливостей дітей; педагогічний такт.

У Макаренка найтяжчим покаранням для дітей-колоністів було відлучення їх від праці.

Умови вибору методів виховання:

ь враховувати мету і завдання виховання;

ь враховувати зміст виховання;

ь враховувати виховні особливості дітей (їхній рівень вихованості);

ь враховувати індивідуальні особливості дітей;

ь враховувати умови виховання;

ь враховувати засоби виховання;

ь враховувати рівень педагогічної майстерності вчителя;

ь враховувати очікувані наслідки.

3. Особистість і колектив

Форми виховання - це зовнішнє вираження змісту виховання. Зміст вказує на те, що є, а форма - у якому вигляді проявляється те, що є. Зміст і форма - філософські категорії. Зміст в залежності від виховних ситуацій може проявлятися у різних формах. Є різні форми виховання. Одним з критеріїв класифікації форм виховання є кількісна ознака. За кількісним критерієм форми діляться на індивідуальні, мікрогрупові, групові (колективні - з усім класом), масові (загальношкільні заклади).

Групова форма організації виховання у школі - колективна. Колектив (лат. „збірний”) - це організована група людей, об'єднана загальними чи спільними соціально-значущими цілями та діяльністю, спільними професійними та соціальними інтересами, ціннісними орієнтаціями, відносинами взаємної відповідальності.

Більшість людей входять до якихось об'єднань, що є колективами - артілі, бригади, гуртки, союзи, фонди, партії, ансамблі, команди тощо.

Колектив для людини - це:

ь сфера її життєдіяльності;

ь сфера самоствердження і самореалізації;

ь сфера спілкування;

ь гарант захищеності й підтримки.

Історичний аспект проблеми:

Ідея колективного виховання з'явилась у XVIII ст. Її реалізував в дитячих притулках Песталоцці. В XIX - на поч. XX ст. П.Ф. Каптерєв, М.І. Пирогов, Л.М. Толстой, К.Д. Ушинський вказували на необхідність створення і підтримки дитячих об'єднань (колективів) і формування у дітей почуття колективізму. В.А. Лай закликав до створення шкільних общин, в рамках яких діти будуть займатися спільною соціально значущою діяльністю для власної соціалізації.

У радянській школі була концепція колективістського виховання. Основним принципом виховання було виховання в колективі через колектив і для колективу. Це була відмова від орієнтації на особистість.

На Заході є інший принцип - принцип індивідуального успіху і конкуренції; теорія і практика міжособистісних взаємин, міжгрупової взаємодії. Багато науковців вважають, що треба відмовитися від принципу виховання в колективі і розробляти практику і теорію міжособистісних взаємин, міжгрупової взаємодії.

Не можна припускатися крайнощів: культивувати лише колективізм або лише індивідуалізм. Колективи треба створювати, людина має виховуватися в колективі, є багато якостей, що виховуються лише в колективі. Колектив потрібен, але в ньому треба створювати умови для повноцінного розвитку кожної особистості, щоб особистість не нівелювалась.

Ознаки учнівського колективу:

ь соціально цінна мета;

ь спільна суспільно-корисна діяльність;

ь має органи самоврядування (загальні збори, рада колективу тощо);

ь відносини взаємної відповідальності („один за всіх і всі за одного”);

ь динамізм (рух і розвиток колективу).

Структура шкільного колективу:

Шкільний колектив - це група людей із спільною метою, суспільно-корисною діяльністю, із органами самоврядування і відносинами взаємної відповідальності:

- загальношкільний колектив - складається з колективу учнів, колективу вчителів, колективу батьків;

- загальний учнівський колективу школи - це „вторинний колектив” (Макаренко), який є ланкою, що пов'язує особистість кожного учня із суспільним життям;

- загальноучнівський колектив - поділяється на первинні колективи (контактні). Найбільший виховний вплив на особистість мають первинні;

Теорія колективу - Н.К. Крупська, А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський та інші. Макаренко у працях «Проблемы воспитания в советской школе», «Проблемы школьного советского воспитания», в художніх творах „Педагогічна поема”, „Марш 30-го року” і „Прапори на баштах” подає теорію розвитку колективу і визначає принципи його розвитку:

ь принцип паралельної дії: вплив педагога на учнів колективу через громадську думку цього колективу; впливаючи на колектив, громадська думка одночасно впливає і на кожного члена колективу; впливаючи на члена колективу, йде вплив і на весь колектив;

ь принцип розвитку колективу: „Рух - це життя колективу, а зупинка - його смерть” (Макаренко);

ь принцип перспективних ліній: Макаренко визначив близькі, середні і далекі перспективи;

ь принцип педагогічної доцільності: зміст життєдіяльності колективу має обумовлюватись метою, цілями колективу;

ь принцип активної цілеспрямованості: створення умов, в яких діти проявили би активність, ініціативність, відповідальність;

ь принцип цілісного процесу виховання: людина формується не частинами, а комплексно, цілісно, одночасно розвивається свідомість, поведінка тощо;

ь принцип відповідальної залежності;

ь принцип поєднання поваги і вимогливості.

Етапи розвитку колективу (за Макаренком):

- вчитель пред'являє вимоги до учнів. Основне завдання цього етапу - формування активу. Педагог на цьому етапі є єдиним виразником громадських вимог. Тривалість періоду - приблизно одна навчальна чверть;

- актив пред'являє вимоги. Завдання - організувати роботу самоврядування. Тривалість періоду - один - півтора року. Для цього етапу характерно, що актив не лише підтримує вимоги педагога, а й сам ставить вимоги членам колективу;

- вимоги пред'являє до своїх членів колектив. Це найвищий рівень розвитку колективу. Це етап, коли колектив перетворюється на інструмент індивідуального розвитку кожного. Завдання - формування здорової громадської думки колективу. Саме на цьому етапі реалізується принцип паралельної дії;

- самовиховання. Кожен учень, спираючись на цінності колективу, сам ставить собі вимоги і шляхом самовиховання сам себе виховує. Педагог керує самовихованням.

(4) Є три типи взаємин колективу і особистості:

ь колектив підкорює собі особистість (конформізм);

ь особистість і колектив в оптимальних відносинах (гармонія);

ь особистість підкорює колектив (нонконформізм).

(5) Функції управління:

- діагностична: вивчати учнів, вивчати рівень розвитку колективу;

- планування й організація педагогічного впливу на колектив (характеристики класу, під які складають плани роботи вихователів);

- контроль і корекція.

Шляхи педагогічного керівництва:

ь правильне пред'явлення педагогічних вимог;

ь виховання учнівського активу (кожен учень має побувати в ролі активіста і виконавця);

ь постановка перспектив перед колективом;

ь зміцнення зв'язку первинних (класних) колективів зі шкільними;

ь формування здорової громадської думки колективу;

ь накопичення і розвиток позитивних традицій колективу;

ь розумне поєднання педагогічного керівництва із самостійністю учнів;

ь правильний розподіл індивідуальних доручень в колективі;

ь організація і координація всіх виховних впливів.

Педагогіка співробітництва про створення колективу:

Послідовники Макаренка (І.П. Іванов, В.А. Караковський) пропонують такі шляхи розвитку колективу сьогодні:

- поділ колективу на мікрогрупи і надання доручень саме їм, а не окремим учням;

- нетрадиційні форми проведення виховних заходів;

- організація і проведення заміських зборів (на кілька днів), де діти займатимуться колективними творчими справами;

- гуманне людяне спілкування з дітьми.

4. Національна система виховання, шляхи її реалізації

Національне виховання - це створена впродовж віків самим народом система поглядів, переконань, ідей, ідеалів, традицій, звичаїв, покликаних формувати світоглядну свідомість і ціннісні орієнтації молоді; передавати їй соціальний досвід, надбання попередніх поколінь.

Національне виховання - це родинознавче, вітчизнознавче, українознавче виховання („Концепція національного виховання”).

Поняття „національне виховання” рівнозначне державному вихованню, хоча останнє значно вужче. Державне виховання є складовою частиною національного і реалізується державними виховними інститутами, зокрема школою.

Головна мета національного виховання - передача молодому поколінню соціального досвіду, багатств духовної культури, національної ментальності народу, його своєрідності і формування на цій основі особистісних рис громадянина України.

Завдання національного виховання:

ь розвивати природні задатки дитини, її тіло і дух, зміцнювати здоров'я нації;

ь виховувати підростаюче покоління в дусі пізнання і збереження духовної культури людини;

ь проявляти турботу про формування інтелектуально розвиненої і духовно багатої особистості;

ь виховувати національну свідомість і самосвідомість, національний характер, світогляд, гуманістичні ідеали тощо;

ь формувати у молодого покоління загальнодержавні інтереси і потреби;

ь формувати патріотичні почуття;

ь формувати людину-творця.

Розкриваючи проблеми національного виховання, ми будемо користуватися цілою низкою термінів:

- українська національна педагогіка - це наука, що представлена народною педагогікою і науковою педагогікою;

- національна філософія (етнософія) - це самобутня система ідей, поглядів на природу, суспільство, всесвіт;

- національний світогляд - це обумовлена культурно-історичними умовами система поглядів, переконань, ідеалів;

- національна ідеологія - це ідейне багатство нації, система філософських, політичних, економічних, правових, моральних, естетичних і релігійних ідей, а також поглядів, ідеалів і принципів, які відображають інтереси, потреби і прагнення нації;

- національна психологія - це особливості певних психологічних процесів. Психологія українця - це психологія господаря. умілого хлібороба, захисника прав особистості і незалежності.

Національна система виховання - це історично обумовлена і створена самим народом система ідей, поглядів, переконань, традицій, обрядів, спрямована на організацію життєдіяльності підростаючих поколінь.

Принципи національного виховання:

ь принцип природовідповідності (не ламати задатки в дитині до певних наук, закладені природою);

ь принцип етнізації (виховання самосвідомості);

ь принцип культуровідповідності;

ь принцип гуманізації і демократизації;

ь принцип врахування вікових, статевих і індивідуальних особливостей;

ь принцип систематичності педагогічного впливу;

ь принцип посильного залучення дітей до трудової діяльності;

ь принцип творчого ставлення до дійсності;

ь принцип утвердження життєвого оптимізму.

Національна система виховання ґрунтується на засадах родинного виховання, народної педагогіки і науково-педагогічної думки.

Українська етнопедагогіка - це основа національної системи виховання. Термін „народна педагогіка” був введений К.Д. Ушинським, а в Україні - О. Духновичем.

Народна педагогіка - це сукупність педагогічних відомостей і виховного досвіду народу, які знайшли своє відображення у звичаях, обрядах, фольклорі, традиціях сімейного і громадського виховання.

В середині 70-х років XX сторіччя в науковому обігу з'являється термін „етнопедагогіка” (Волков). Це поняття вказує на національну самобутність, етнічну специфіку та оригінальність традиційних педагогічних знань.

Українська етнопедагогіка складається з п'яти розділів:

- „Народне дитинознавство”: усталені погляди на дітей, емпіричні знання (донаукові, аксіоматичні) про умови і рушійні сили розвитку людських якостей на стадії дитинства.

- „Українське родинознавство” (фамілістика): об'єднує знання і досвід народу щодо створення міцної, здорової і щасливої сім'ї.

- „Родинна педагогіка”: батьки є головними природними вихователями, головний виховний вплив яких йде через слово, приклад, уклад життя, мікроклімат сім'ї. Народна мудрість соціалізації дитини в сім'ї йде завдяки передачі їй дорослими духовного і виробничого досвіду, прищеплення культури поведінки.

- „Народна дидактика”: здобутки в галузі розвитку менталітету нації; вони концентруються у поглядах на принципи, зміст та методи навчання, на зміцнення пізнавальних сил і здібностей дитини. Реалізуються через мову, загадки, прислів'я, приказки, через залучення до посильної праці і спілкування з природою.

- „Народна педагогічна деонтологія”: це те обов'язкове, без чого немислиме істинне виховання справжньої людини (почуття приязні до інших народів, шанобливе ставлення до рідної землі та культури).

Національна система виховання реалізується через:

ь рідну мову (мова передає нащадкам досвід попередніх поколінь і є показником духовної культури народу);

ь фольклор (у ньому відображено весь історико-культурний шлях народу);

ь родинно-побутову культуру (вона представлена виховними традиціями, що об'єднують минуле і майбутнє);

ь народний календар, прикмети (це енциклопедія народної мудрості);

ь національні символи і національну символіку (тобто систему знаків, що уособлюють в собі закріплення права роду, племені. князівства).

Зміст загальних завдань національного виховання учнів в сучасній школі може бути реалізований за такими напрямками:

- формування національної свідомості, самосвідомості;

- виховання духовної культури;

- виховання поваги до законодавства України та її символіки;

- виховання свідомого ставлення до навчання;

- формування високої мовної культури;

- утвердження принципів загальнолюдської моралі;

- формування творчої працелюбної особистості;

- естетичне і фізичне виховання;

- формування екологічної культури;

- розвиток індивідуальних здібностей і талантів, забезпечення умов їх самореалізації.

5. Родинне виховання

Процес родинного виховання - це сукупність послідовних дій батьків, спрямованих на виховання своїх дітей.

„Без сім'ї немає щастя на землі”.

Сім'я = батько + мати + діти.

Родина - це батько, мати, діти і найближчі родичі, що мешкають разом. Рід - це родина, що має одного пращура.

Функції сім'ї:

ь відтворення і продовження роду;

ь виховання дітей;

ь організація домашнього господарства;

ь збереження і передача наступним поколінням духовних і матеріальних цінностей, життєвого досвіду і вмінь працювати. Основне завдання родинного виховання - олюднення особистості і підготовка її до життя. Батьки є першими вихователями і мають найбільший вплив на дітей.

Доведено, що кожен наступний вихователь має менший вплив на вихованця, аніж попередній.

Принципи сімейного виховання:

- принцип креативності (здібностей до творчості);

- принцип гуманізму;

- принцип демократизму;

- принцип громадянськості (створення в сім'ї умов, де б дитина відчувала значущість слова „Я” і формувала почуття причетності до свого народу);

- принцип ретроспективності (організація виховання із врахуванням досвіду попередніх поколінь і народної педагогіки);

- принцип пріоритетності загальнолюдських моральних норм і цінностей (виховання моральної особистості).

Тенденції сучасного сімейного виховання:

ь малодітність сім'ї;

ь молоді сім'ї живуть окремо від своїх батьків;

ь втрачені традиції народної педагогіки, яка доводить, що дитину треба виховувати, поки вона ще маленька і лежить впоперек лавки, а не вздовж її;

ь внаслідок урбанізації посилилась анонімність в спілкуванні дітей та дорослих;

ь соціальні та економічні труднощі (безробіття, мала заробітна платня);

ь гіпертрофована політизація суспільства („хвороба” політикою, яка забирає час на виховання);

ь посилився негативний вплив на психіку дітей зі збоку ЗМІ;

ь у сім'ях підвищився рівень взаємної психологічної експлуатації;

ь низька культура суспільного життя;

ь велика кількість розлучень;

ь загострення конфліктів між поколіннями;

ь збільшення розриву між сім'єю і школою.

Зміст виховання

- Фізичне виховання:

„Здоров'я - всьому голова”. „Найбільше щастя в житті - здоров'я”. „Доки здоров'я служить, то людина не тужить”. Природні засоби фізичного виховання: сонце, повітря, вода, харчування, рух і відпочинок, чистота, охайність.

- Розумове виховання:

„Гарна пташка пером, а людина - розумом”. „Не краса красить, а розум”. „З розумом жити - тішитися, без розуму - вішатися”. „Краще з мудрим загубити, аніж з дурним знайти”. Завдання: розвивати у дітей допитливість, цікавість і формувати на цій основі пізнавальні інтереси. Засоби: розповіді, бесіди, обговорення, читання, відповіді на питання.

- Моральне виховання:

„Не чини іншому того, що тобі не мило”. „Та земля мила, де мати народила”. „Чесним будь, себе не хвали, інших не жури”. Завдання: формування моральної особистості. Для цього треба формувати моральну свідомість, збуджувати і розвивати моральні почуття, формувати моральну поведінку.

- Естетичне виховання:

„Говори мало, слухай багато, а мовчи ще більше”. Завдання: розвивати у дітей естетичні смаки, вчити розуміти прекрасне і відокремлювати його від потворного, вчити дітей зберігати прекрасне і власноруч його створювати.

- Трудове виховання:

„Без труда немає добра”. „Будеш трудитися - будеш кормитися”. „Праця людину годує, а лінь марнує”. Завдання: виховувати любов до праці і формувати вміння працювати.

Засоби і методи родинного виховання:

Засоби: слово, фольклор, авторитет батьків, праця, навчання, природа, побут, національні звичаї і традиції, громадська думка, мікроклімат сім'ї, суспільний досвід, ЗМІ, режим дня, література і мистецтво, ігри та іграшки, мітинги, демонстрації, спорт, свята, обряди, символи, атрибути, реліквії.

Методи:

ь методи переконання (для формування свідомості): роз'яснення, повчання, порада, бесіда, приклад, розповідь, застереження, читання, дискусія;

ь методи організації життєдіяльності: практикування правильної поведінки, режим праці і відпочинку, доручення, вимога, привчання, нагляд, прохання, наказ, заборона;

ь методи стимулювання культурної поведінки: схвалення, змагання, сугестія, заохочення, покарання (окрім фізичних).

Методи II і III груп направлені на формування навичок і звичок культурної поведінки, методи I групи - на формування свідомості.

(3) Основну роботу з батьками школа веде через батьківські об'єднання: батьківські комітети, ради, конгреси, комісії тощо. Існують комплекси „школа - родина”, де батьки розглядають раніше заборонені для себе теми: вибір предметів, визначення їх обсягу, складання навчальних планів, визначення часу і тривалості канікул, вибір профілю школи, вироблення загальношкільних статутів, вирішення питань праці, харчування, відпочинку, медичного обслуговування, визначення системи заохочень і покарань.

Головне завдання батьківських об'єднань - організація і проведення батьківського всеобучу. Його форми: лекторії, круглі столи і конференції для батьків, батьківські збори, батьківські університети, відвідування вчителями учнів вдома (в сім'ї).

Нетрадиційні форми роботи з батьками:

ь „педагогічний десант” (виступи педагогів з лекціями перед батьками на підприємствах);

ь „дерево родоводу” (зустріч поколінь);

ь „народна світлиця”;

ь „день добрих справ” (учні спільно з батьками і педагогами);

ь „родинні вогники”;

ь батьківські брейн - ринги.

6.Зміст виховання. Процес виховання. Розумове виховання

Категорія „зміст” прийшла в педагогіку з філософії. У філософії зміст і форма йдуть у парі. Один і той же зміст може виражатися в різних формах. Наприклад, тема „екологічне виховання” можна подати у таких формах: бесіда, диспут, конференція, бесіда за круглим столом.

Філософський словник дає таке визначення: „зміст - це визначальний бік цілого і являє собою єдність усіх складових елементів об'єкта”.

Так як філософія є методологічною основою педагогіки, то педагогіка, спираючись на філософське визначення змісту, визначає такий зміст виховання: „це система знань, переконань, якостей, рис, властивостей, навичок і звичок поведінки, якими мають оволодіти учні відповідно до мети і завдань”.

Зміст - категорія історична, тому що на різних етапах розвитку суспільства зміст виховання змінювався в залежності від мети виховання. А мета змінювалась в залежності від рівня розвитку суспільства і його потреб.

Ідеї, що є в основі відбору змісту виховання:

ь реальність мети виховання (треба добирати такий зміст, що забезпечував би досягнення мети). Метою є усвідомлюваний результат діяльності. Види мети: глобальна, стратегічна, тактична, процедурна. Останні три визначаються педагогами, відштовхуючись від глобальної мети. До 90--х р. XX ст. мета мала ідеологічний характер. Нині мету виховання визначають, відштовхуючись від потреби особистості в самореалізації. Тому повинна бути така мета виховання: допомогти особистості у її всебічному розвиткові (Петровський). В Україні визначена така мета: „виховання соціально-активного громадянина демократичного суспільства, який у своїй діяльності керується загальнолюдськими культурно-національними цінностями”. Саме тому зміни в меті виховання вносять корективи у зміст виховання;

ь оволодіння основами базової культури особистості: інтелектуальна культура, моральна, естетична, трудова, фізична, екологічна, художня, економічна, демократична, правова, комунікативна, культура сімейних відносин;

ь національний підхід до визначення змісту виховання: зміст виховання передбачає знання рідної мови і літератури, історії, географії, культури, народних поглядів, переконань, ідеалів, морально-естетичних цінностей, норм поведінки;

ь самовизначення: зміст має забезпечувати самовизначення і самоствердження кожної особистості;

ь особистісне спрямування виховання: в центрі виховної роботи школи мають бути не плани, не заходи, а сама дитина. особистість;

ь добровільність: дітей не можна примусити виховуватись, у них треба викликати і розвивати потреби у вдосконаленні, у самовихованні.

У широкому розумінні словосполучення „зміст виховання” - це сукупність усіх компонентів всебічного розвитку особистості. Це розумове виховання, моральне, трудове, естетичне, фізичне АЛЕ кожен з цих напрямків має свій конкретний зміст виховання (зміст виховання у широкому розумінні слова охоплює всі напрямки виховання).

Народна педагогіка про зміст виховання:

- „Праця - душа всього життя”.

- „Розум - найбільше багатство”.

- „Праця людину годує, а лінь марнує”.

- „У праці - краса людини”.

- „Мораль чиста краще всякого намиста”.

- „За рідний край хоч помирай”.

- „Немає щастя без здоров'я”.

- „Хата хоч і бідненька, зате чиста і чепурненька, тому й гарна і веселенька”.

Народна педагогіка, перегукуючись з науковою, також визначає зміст виховання: людина має бути вихованою у всіх відношеннях (в інтелектуальному - розумове виховання, в моральному - моральне, в трудовому - трудове, в естетичному - естетичне, в фізичному - фізичне виховання тощо). Тому змістом виховання є сукупність усіх п'яти напрямків виховання.

(2) Розумове виховання є структурним компонентом всебічного розвитку особистості. Мета розумового виховання: розвивати інтелект дитини. Інтелект (лат. „розум”) - це сукупність всіх пізнавальних психологічних функцій індивіда (сприйняття, уваги, уяви, відчуття, мовлення, волі). А тому розумове виховання - це цілеспрямована пізнавальна діяльність, спрямована на розвиток інтелекту особистості, формування світогляду і прищеплення культури розумової праці.

Мета розумового виховання:

ь розвивати інтелектуальні здібності;

ь формувати науковий світогляд;

ь прищеплювати культуру розумової праці.

Є дві точки зору стосовно природи розумового розвитку дитини:

ь розум, розумові здібності даються дитині від народження в особливих психологічних структурах;

ь розумові здібності на генетичній основі розвиваються в процесі життєдіяльності під впливом зовнішнього середовища; для їхнього розвитку необхідні певні умови.

Проблему розумового розвитку в процесі навчання розробляли Л.С. Виготський, С.Л. Рубінштейн, О.М. Леонтьєв, Н.О. Менчинська, П.Я. Гальперін. В основі їхніх висновків - вчення Виготського про дві зони розвитку дитини: зона актуального розвитку (ЗАР: знання, уміння, навички, що є у дитини) та зона найближчого розвитку (ЗНР: знання, уміння, навички, яких ще немає у дитини, але вони на стадії формування і становлення).

Працювати в ЗАР дитині дуже легко. В ЗНР дитина долає інтелектуальні перешкоди, труднощі. Саме ЗНР забезпечує повноцінний ефективний розумовий розвиток дітей. Саме тому навчання має організовуватися таким чином, щоб стимулювати розвиток дитини (лише за умови праці в ЗНР).

Завдання розумового виховання:

- оволодіння системою наукових знань (фактами, законами, поняттями, датами, назвами, термінами);

- розвиток всіх психологічних функцій;

- оволодіння основними мисленнєвими операціями (аналіз, синтез, порівняння, співставлення, узагальнення, систематизація);

- розвиток інтелектуальних умінь (загальнонаукових, загальноінтелектуальних, спеціальних);

- розвиток мотиваційної сфери. Мотив - це внутрішній збудник до чогось, до дій. Мотиви навчання є різні: широкі соціальні, егоїстичні, престижні, за винагороду. Провідним мотивом у навчанні є пізнавальний інтерес. Тому вчителю в процесі навчання треба розвивати у дітей пізнавальний інтерес + соціальні і моральні мотиви;

- прищеплення культури розумової праці: уміння організовувати режим розумової роботи, здібність виконувати все точно й охайно тощо;

- формування наукового світогляду. Сукупність завдань розумового виховання є змістом цього виховання.

(3) Світогляд - це сукупність поглядів на світ в цілому. Звідси основні поняття світогляду: „природа”, „суспільство”, „свідомість людей”. Види світогляду: науковий; побутовий; релігійний (в його основі - віра людини в існування Бога та інших надприродних сил).

Компоненти світогляду:

ь система знань з різних галузей наук;

ь погляди;

ь переконання;

ь ідеали людини.

Погляд - це суб'єктивне судження людини. Переконання - це тверді життєві позиції; це те, що людина осмислила, емоційно пережила і готова відстоювати в будь-яких умовах. Ідеал - це взірець досконалості. У 17% підлітків немає ідеалу; у 55% ідеалами є співаки, спортсмени, артисти; у 22% - батьки (мати, але не батько); у 4% - Христос; у 2% - літературні герої.

(4) Шляхи розв'язання завдань розумового виховання:

- вивчення предметів у школі;

- організація пізнавальної діяльності.

Форми розумового виховання у позакласній роботі:

- науково-популярні лекції;

- семінари;

- конференції;

- зустрічі із спеціалістами;

- предметні тижні;

- ігри;

- конкурси тощо.

Размещено на Allbest.ru

...