Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

«Вірте в талант і творчі сили кожного вихованця!». Ці слова одного із самих чудових педагогічних діячів сучасності - Василя Олександровича Сухомлинського - можна було б поставити епіграфом до усьому, що було ним написане. Досвід власної багаторічної вчительської практики, узагальнення величезної педагогічної спадщини минулого переконали його в тому, що «сила і можливості виховання невичерпні». «Виховання точно відбиває життя, і воно повинно бути повним життя і від повноти життя що йде, тоді воно має силу.

Василь Олександрович Сухомлинський (1918 - 1970) - видатний український педагог, засновник гуманістичної, новаторської педагогіки. З 1948 по 1970 рік - директор Павлиської середньої школи. Кандидат педагогічних наук, член-кореспондент АПН СРСР.

В. Сухомлинський - автор низки педагогічних праць: «Серце віддаю дітям», «Народження громадянина», «Як виховати справжню людину», «Павлиська середня школа», «Сто порад учителеві», «Батьківська педагогіка» та ін. Загалом він написав 41 монографію, понад 600 наукових статей.

Педагогічна спадщина В. Сухомлинського багатопланова. Вона зазнавала певної еволюції, постійно збагачувалася, поглиблювалася. Хоча він жив і творив у застійні часи, ставлення до його діяльності та ідей не змінилося. Його педагогічна концепція високогуманна і демократична, органічно поєднує класичну і народну педагогіку.

§1. Педагогічні погляди В.А. Сухомлинського

1.1 Відношення до дитини

Педагогічна спадщина В.А. Сухомлинського різнобічна і багатопланова. Уся система діяльності павлиського вчителя перейнята високими принципами гуманізму, глибокою повагою до особистості дитини.

Коли його запитували: «Що саме головне було в його житті? «, він відповідав: «Любов до дітей!»

Щира любов до дітей і справжня педагогічна культура, по Сухомлинському, поняття нерозривні. Він вважав, що вчитель зобов'язаний уміти дорожити дитячою довірою, щадити беззахисність дітей, бути для нього втіленням добра і справедливості. Без цих якостей не може бути вчителя.

«Якщо вчитель став другом для дитини, якщо ця дружба осяяна шляхетним потягом, поривом до чого світлому, розумному, у серце дитини ніколи не з'явиться зло. І якщо в школах є що насторожилися, що наїжилися, недовірливі, а іноді і злі діти, те лише тому, що вчителя не довідалися їх, не знайшли підходу до них, не зуміли стати їх товаришами. Виховання без дружби з дитиною можна порівняти з блуканням у потемках.» [13, стор. - 21]

В.О. Сухомлинський - гідний спадкоємець гуманістичної традиції. У Павлиській середній школі виховання без покарань було педагогічним принципом усього педагогічного колективу. У підході до проблеми покарань у школі мала місце визначена еволюція його поглядів. Спочатку він визнавав у принципі доцільність покарань, був переконаний, що вони у визначених випадках можуть бути ефективним методом виховного впливу, а в останні роки своєї діяльності рішуче відстоював наступну тезу: виховання несумісне з покараннями учнів. Він мав на увазі такі види покарань, як грубе відчитування, висміювання, виставляння з класу, залишення провиненого після уроків для виконання якої-небудь роботи, спеціальні скарги в щоденнику вчителя.

Покарання Сухомлинський на відміну від його попередників розумів набагато глибше. «У середовищі педагогів, - відзначав Сухомлинський, - можна нерідко почути розмови про заохочення і покарання. А тим часом, саме головне заохочення і найдужче покарання в педагогічній праці - це оцінка». [14, стор. - 12]

«Лихо багатьох вчителів у тім, що вони вимірюють і оцінюють духовний світ дитини тільки оцінками і балами, поділяють всіх учнів на дві категорії у залежності від того, чи вчать, чи не вчать діти уроки». [14, стор. 9]

В.О. Сухомлинський вважав, що правом користатися госторим інструментом оцінки має тільки той педагог, що любить дітей. Учитель повинний бути для дитини такою же дорогою людиною, як мати. Віра школяра у вчителя, взаємну довіру між ними, людяність і доброта - от те, що необхідно вихователю, те що хочуть бачити діти у своєму наставнику. Одне із самих коштовних його якостей - людяність, у якій сполучається серцева доброта з мудрою строгістю батьків.

Говорячи про оцінку як інструмент покарання, Сухомлинський вважав припустимим її застосування тільки для школярів старших класів. Тому що в початкових класах покарання незадовільною оцінкою особливо боляче ранить, ображає і принижує гідність дитини. Не можна допускати, щоб дитина на самому початку свого шляху з «допомогою» учителя, що поставив двійку, зневірився в собі. Діти приходять у школу самі різні: зібрані і незібрані, уважні і розсіяні, ті що швидко схоплюють і тугодуми, неохайні й акуратні. Єдині вони в одному: усі діти без винятку приходять у перший клас із щирим бажанням добре вчитися. Красиве людське бажання - гарно вчитися - осяює весь зміст шкільного життя дітей.

Оцінка у В.О. Сухомлинського завжди оптимістична, ця винагорода за працю, а не покарання за лінь. Він поважав «дитяче незнання». Місяць, півроку, рік у дитини «може щось не виходити, але прийде час - навчитися». Свідомість дитини - могутня, але повільна ріка, і в кожного вона має свою швидкість.

Сухомлинський наполегливо рекомендував батькам не жадати від дітей обов'язково тільки відмінних оцінок, щоб відмінники «не почували себе щасливчиками, а встигаючих на трійки не гнітило почуття неповноцінності».

Сухомлинський рекомендує педагогам викликати в школу батьків не з приводу поганої успішності чи дисципліни їхньої дитини, а тоді, коли він робить щось гарне. Нехай незначний на перший погляд, але добрий вчинок. У присутності дитини потрібно похвалити, підтримати і неодмінно написати в щоденнику.

Система виховання, в основі якої лежить оцінка тільки позитивних результатів, приводить надзвичайно рідко до психічних зривів, до появи «важких» підлітків.

В.О. Сухомлинський, як А.С. Макаренко й інші радянські педагоги, розглядав колектив як могутній засіб виховання. Сухомлинський вважав, що колектив - це завжди ідейне об'єднання, що має визначену організаційну структуру, чітку систему взаємозалежностей, співробітництва, взаємодопомоги, вимогливості, дисципліни і відповідальності кожного за всіх і всіх за кожного. «Дитячий колектив - найсильніший засіб виховання, такий могутній, що ним потрібно користуватись з відомою обережністю. Діти - не дорослі, вони легко збудливі, легко піддаються вселянню, і ніяка крайність для них не крайність. Вихователь ніколи не повинний випускати з-під контролю дитячі пристрасті. І колективна думка, що серед дорослих справедливості, може стати причиною непоправних щиросердечних травм у дітей». [13, стор. - 190]

Як видно з цього висловлення Сухомлинського, він справедливо побоювався сили суспільної думки в осуді особистості колективом, протиставляв колективному осуду, тим більше покаранню - прояв чуйності, дбайливості, щоб дитина переживала почуття подяки колективу, здобував у цьому моральний досвід підтримки і допомоги тим, хто в них бідує.

«Вплив на не устояну, легко раниму психіку дитини силою морального осуду колективу найчастіше приводить до того, що дитина «ламається», стає лицеміром і пристосуванцем, або, що не менш страшно, озлобляється в сліпій ненависті проти усіх.» [13, стор. - 199]

На цій підставі було б невірним робити висновок про те, що В.О. Сухомлинський узагалі заперечував виховну роль колективу. «Колектив може стати середовищем, що виховує, лише в тому випадку, - вважав Сухомлинський, - коли він створюється в спільній творчій діяльності, у праці, що доставляє кожному радість, що збагачує духовно й інтелектуально, що розвиває інтереси і здібності. І при цьому треба пам'ятати, що справжній колектив формується лише там, де є досвідчений, люблячий дітей педагог. В атмосфері сердечності, доброзичливості в дітей росте прагнення стати краще не на показ, не для того, щоб тебе похвалили, а з внутрішньої потреби почувати повагу навколишніх, не упустити в їхніх очах своєї гідності.» [12, стор. 15].

«Виховання без покарання - це не вузько шкільна справа, - говорив В.О. Сухомлинський. - Це одна з найважливіших проблем... перебудови суспільства, його найтонших і найскладніших сфер - людської свідомості, поводження, взаємин» [13,стор. - 196]

І ще один актуальний висновок повинні ми засвоїти, розглядаючи питання про свідому дисципліну. Для В.О. Сухомлинського не було дилеми: особистість чи колектив. «Це дві грані, дві сторони єдиного людського буття. Немає і не може бути виховання особистості поза колективом, так само, як не може бути «абстрактного» колективу без особистостей». [13, стор. - 202]

Василь Олександрович писав: «Мене здивував погляд мого опонента на покарання як на необхідну, неминучу річ у системі виховної роботи... Я не з пальця висмоктав ту істину, що наших дітей можна виховувати тільки добром, тільки ласкою, без покарань... І якщо в масовому масштабі, у всіх школах зробити це неможливо, те не тому, що виховання без покарань неможливо, а тому, що багато вчителів не уміють виховувати без покарань. Якщо ви хочете, щоб у нашій країні не було злочинців... - виховуйте дітей без покарань».

педагогічний сухомлинський колектив виховання

1.2 До прекрасного через прекрасне

Серед різних засобів виховання краса в Сухомлинського на першому місці. Саме звертання до краси, облагороджування душі, переживання краси і знімає « товстошкірість», стоншує почуття дитини настільки, що він стає сприйнятливий до слова, а значить стає що виховується.

Сухомлинський спочатку учить почувати красу природи, потім красу мистецтва і нарешті підводить вихованців до розуміння вищої краси: краси людини, його праці, його вчинків і життя.

Ні в чому вчителю не приходиться бути таким терплячої, як у вихованні почуття краси. Виховання почуттів - саме важке в роботі педагога.

Сухомлинський не агітує за естетичне виховання. Він показує, що без естетичного виховання взагалі ніякого виховання немає.

Свій ідеал естетичного виховання талановитий педагог вбачав у тому, щоб кожна дитина, побачивши прекрасне, зупинився перед ним у здивуванні, зробила його часткою свого життя. Пізнання прекрасного, переживання радості в зв'язку з його створенням збагачують людину, множать її сили, цементують світогляд. Адже світогляд базується не тільки на сумі знань, але і на морально - естетичному, емоційному світі людини, у тому числі і на почутті прекрасного.

Входження мистецтва в духовний світ дитини починається з пізнання краси слова. Пізнання краси слова є найважливішим кроком у світ прекрасного. Слово - могутній спосіб відточування, виховання витончених почуттів.

Сухомлинський згадував: «З дітьми ми подорожували до джерел рідного слова. Ми йшли дивитися ранкову зорю, слухати пісню жайворонка і гудіння бджіл, щоб проникнути в найбагатший, доступний світ - мир слова. І тоді слово ставало в моїх руках знаряддям, за допомогою якого я відкривав дітям очі на багатство навколишнього світу. Почуваючи, переживаючи красу побачені і почутого, діти сприймали найтонші відтінки слова, і через слово краса входила в їхню душу».

Краса слова яскравіше всього втілена в поезії. Захоплюючись віршем чи піснею, діти якби чують музику слова. У кращих віршах поетичне слово розкриває найтонші емоційні відтінки рідного слова.

В.О. Сухомлинський поділяв думку про те, що успіх виховання багато в чому визначається розвитком емоційно-почуттєвої сфери.

Настільки ж велике значення в естетичному вихованні Сухомлинський давав живопису і музиці.

У школі Сухомлинського дуже багато уваги приділялося слуханню музики. Першою задачею, що при цьому ставилася, було викликати емоційну реакцію на мелодію і потім поступово переконати дітей, що краса музики має своїм джерелом красу навколишнього світу; музична мелодія як би призивало людини - зупинися, прислухайся до музики природи, насолоджуйся красою світу, бери цю красу і множ її.

Мистецтво відкриває очі на світ рідної природи, як би настроює струни душі на ту хвилю, що передає звучання краси світу, будячи почуття прекрасного і доброго. «Як у живому, трепетному слові рідної мови, так і в музичній мелодії перед дитиною відкривається краса навколишнього світу. Але мелодія, - пише В.О. Сухомлинський, - доносить до дитячої душі не тільки красу світу. Вона відкриває перед людьми людську велич і достоїнство. У хвилини насолоди музикою дитина почуває, що вона дійсно людина».

Прилучаючи дітей до світу прекрасного, Сухомлинський завжди використовував ряд психологічних моментів і педагогічних заповідей. Насамперед, виховання прекрасним ґрунтувалося на позитивних емоціях. Там, де починається хоч найменший примус дитячої душі, про естетичне виховання не може бути і мови. Заплакана дитина чи засмучений чимось школяр не сприймає вже нічого, навіть самого тричі прекрасного, котре його буде оточувати. Прекрасне тільки тоді може сприйматися і бути прекрасним, коли дитина емоційно підготовлена до цього з завмиранням серця, із трепетом душі чекає зустрічі з ним.

Краса - засіб виховання чуйної совісті. Вже в дитинстві людина повинна навчитися індивідуально освоювати естетичні цінності. Важливо, що б це освоєння продовжувалося все життя.

1.3 Наукові знання і знання людські

Праця і культура, уся життєдіяльність сучасної людини з кожним роком усе більше залежать від рівня його духовності, моральної позиції.

Дитина не може бути щасливою, якщо в школі їй нудно і погано, якщо вона не почуває себе досить здатною, що б опанувати шкільну науку. Зробити дитину щасливою - значить насамперед допомогти їй вчитися.

Навчання не дає бажаних результатів, якщо вчитель ставить перед учнем на перше місце ціль: «Вивчити, запам'ятати!». Шкода зубріння величезна - вона мимоволі знищує основні ідеї навчального предмета. Учитель повинний точно розмежувати, що треба запам'ятати на все життя, а що треба тільки зрозуміти і засвоїти без зубріння - у вправах.

Одне за іншим робить Сухомлинський маленькі відкриття: виявляється, кожен учитель, який предмет би він не викладав, повинний бути викладачем словесності... Слово - от перший крок до думки учня. «Велике лихо, вважав Сухомлинський, якщо вихователь не уміє вибирати зі скарбниці мови саме ті слова, що необхідні, щоб знайти шлях до серця дитини. Якщо в процесі виховання норм моралі і моральності ми не викликаємо позитивних емоцій, подібних тим, що з'являються в людини від зіткнення з чимось близьким і дорогим. Слово повинно бути ємним, мати глибокий сенс, емоційний колір, воно повинно залишати слід у думках і душі вихованця. Адже якщо слова, нехай навіть самі потрібні і красиві, про високу мораль не викликають емоцій, не хвилюють, то вони так і залишаться порожніми звуками, благими побажаннями. В тому і полягає майстерність вихователя, щоб розмова з вихованцем викликала в останнього власні думки, переживання, спонукаючи до активної діяльності.» [14, 165]

У виховній роботі важливий і зміст матеріалу, і тон розмови, і час цієї розмови, і зовнішній вигляд учителя, і манери його поводження.

Слово вчителя знаходить відгук у серцях учнів і стає їхнім особистим надбанням лише тоді, коли «мудрість вихователя залучає, одухотворяє вихованців цілісністю, красою ідейно-життєвих поглядів, морально-етичних принципів». Діти дуже добре почувають фальш слів, якщо вони не відповідають моральному переконанню вихователя. Вони нехтують того, хто намагається видати темне за світле, прикрити похмуре темними словами.

§2. Педагогічна спадщина В.О. Сухомлинського в сучасній освітньо-виховній теорії та практиці

Педагогічне сьогодення характеризується інтенсивними пошуками нових технологій, що запроваджуються в навчально-виховний процес. Необхідність формування в учнів планетарного світогляду (на чому наголошують дослідники), інтегрованого, екологічного мислення потребує нового філософського усвідомлення мети і завдань виховання та навчання.

Нагальна потреба нових підходів до навчально-виховного процесу, з одного боку, і взаємопроникнення освітянських ідей Заходу і Сходу - з іншого, призвели до широкого втілення в практику загальноосвітніх шкіл України зарубіжних педагогічних технологій. За останні 10 років в Україні швидко поширюються ідеї вальдорфської педагогіки. Сьогодні вже працюють дві приватні школи вальдорфської орієнтації в Одесі, державна школа в Дніпропетровську, два експериментальних майданчики в Кривому Розі (класи загальноосвітніх шкіл з елементами вальдорфської педагогіки).

Проте, вальдорфська педагогіка має чимало спільних положень із поглядами й практичними наробками відомого педагога-мислителя XX століття В.Сухомлинського. Паралель, яка пропонується, невипадкова. В.Сухомлинського і Р.Штайнера поєднують чуйне ставлення до дітей, глибока повага до особистості кожної дитини і непохитна впевненість у дитячій обдарованості, моральній чистоті, духовному багатстві, праві на самовизначення.

Обидва відомі педагоги підходять до виховання дитини, усвідомлюючи, що шкільне учнівство - це лише період у формуванні і становленні особистості. Згідно з положеннями Штайнера, навчання в початковій школі визначає все наступне, життя: здоров'я, темперамент, світогляд. В.Сухомлинський підкреслював, що навчання та виховання в початкових класах сприяє самовизначенню, продовженню культурних традицій свого народу. Дитинство - це не тільки підготовка до майбутнього життя, це і яскраве, неповторне пізнання світу і себе. Від того, як проминуло дитинство, хто був поруч з дитиною, що ввійшло в її розум і серце з навколишнього світу, залежить, яка сформується людина.

Вальдорфська школа, започаткована Р.Штайнером, також намагається весь навчально-виховний процес наснажити духом творчості. Кожен учень цієї школи створює свій власний підручник, у якому по-своєму висловлює думку, що пропонує вчитель для самостійного творчого осмислення. Уроки математики стають калейдоскопами самостійно складених задач, прикладів, рівнянь. Вальдорфські вчителі культивують також творче ставлення до життя, праці, навчання.

Спільною рисою згаданих педагогічних систем є те, що одним з найбільш важких, довготривалих і значних аспектів роботи з учнями і В.Сухомлинський, і Р.Штайнер визначають формування моральних переконань вихованців, умінь керувати своїми бажаннями.

Навчання в школі - один із найважливіших періодів соціального становлення особистості. Пережитий саме в цей час успіх може суттєво вплинути на подальшу долю учня, стати свого роду пусковим механізмом подальшого руху особистості, особливо якщо це стосується навчання - найголовнішого сподівання дитини.

«Прагнення до знань, - відзначав В.Сухомлинський, - живиться тисячами невсипущих, невтомних корінців нелегкої, але радісної, привабливої, жаданої для дитини праці. А такою вона стає тільки тоді, коли напруження сил невіддільне від переживання власної гідності. Дитина повинна відчувати себе трудівником, пишатися наслідками своєї праці, які здобула власними зусиллями»

Людині потрібне піднесення у пошуках власного «Я» та сенсу життя, бо заряд оптимізму, отриманий ще в дитинстві, гартує характер, підвищує життєздатність. Почуття успіху змінює ставлення дитини до навчання, предмета, викликає нові інтереси, бажання, прагнення. Водночас пережите почуття захоплює особистість - воно переноситься на інші види діяльності, виявляється в усій різноманітності ставлень школяра до дійсності, дає йому усвідомлення власної компетентності, а це дуже важливий фактор позитивної Я - концепції.

Ідея успіху у навчанні дітей була пріоритетною у педагогічній концепції В.Сухомлинського. Маючи своїм корінням народну педагогіку, будучи творчим розвитком прогресивної педагогіки минулого і узагальненням сучасної йому психолого-педагогічної науки, вона стала стрижнем його «філософії дитячого щастя» (11, 37-38). Дати кожній дитині щастя, ось у чому вбачав свою місію педагог і вчений Сухомлинський. Але дитина не може бути щасливою, якщо їй у школі нецікаво, погано, нудно, якщо вона не відчуває себе достатньо здібною, щоб оволодіти шкільною наукою. Щоб зробити дитину щасливою, педагог, перш за все, повинен допомогти їй вчитися, відчути «смак» успіху.

Висновки

«На любові до дітей тримається світ». В усі епохи кращі педагоги саме цю думку вважали головною в справі виховання. Василь Олександрович Сухомлинський був з їхнього числа. «Що саме головне було в моєму житті? Без роздумів відповідаю: любов до дітей» - так писав він у головній книзі свого життя «Серце віддаю дітям». І назва її зовсім не красивий літературний оборот, а чиста правда.

Видатний педагог XX в. (1918-1970) виріс у селянському середовищі, на особистому досвіді навчався мудрості народної педагогіки, разом з народом переживав трагедію Вітчизняної війни, лікував її рані і повною мірою відчув велич, непохитність людського духу. Він воістину «соком мозку і кров'ю серця» творив себе як гуманіста, людину культури, різнобічної освіченості, ростив колектив педагогів-однодумців, будував і удосконалював життя школи, зробивши її вогнищем духовно-морального становлення особистості. Володіючи не тільки педагогічним, але і літературним талантом, Сухомлинський виклав свій найбагатший, унікальний досвід, свої педагогічно-філософські погляди в численних статтях, книгах, залишив велику рукописну спадщину.

У своєму останньому напутстві випускникам Павлиської середньої школи, уже смертельно хворий, В.О. Сухомлинський так говорив юнакам і дівчатам, що вступають у життя: «Людській силі духу немає межі. Немає труднощів і незгод, яких би не могла здолати людина. Не мовчазно перетерпіти, перестраждати, але здолати, вийти переможцем, стати сильніше. Більше всього бійтеся хвилини, коли труднощі покажуться вам нездоланними, коли з'явиться думка відступити, піти по легкому шляху.»

У цих словах весь В.О. Сухомлинський - гуманіст, мислитель, педагог.

Творчість Сухомлинського з кожним роком залучає все більше пильної уваги світової наукової і педагогічної громадськості, як у нашій країні, так і за кордоном. І це не випадково. Розроблена ним педагогічна система не тільки збагатила педагогічну науку новаторськими ідеями і положеннями, внесла вклад як у теорію, так і в практику утворення і виховання, але і склала значний, революційний етап у розвитку вітчизняної педагогічної думки.

Список літератури

1. Антонець М.Я. Василь Сухомлинський і гуманістична педагогіка української народної школи. //Педагогіка і психологія, -1977. - №4.

2. Антонець М.Я. В. О. Сухомлинський і оновлення змісту шкільної освіти. //Педагогіка і психологія, -1996. - №2. - с.12-19.

3. Антонець М.Я. Педагогічна спадщина В. О. Сухомлинського в сучасній освітньо-виховній теорії та практиці. //Педагогіка і психологія, -1994. - №1.

4. Савченко О. Я. Грані дидактичної системи В. О. Сухомлинського. //Педагогіка і психологія, -1993. - №1

5. Євдокієва Т. До гуманістичної педагогіки В. Сухомлинського і Р. Штайнера. //Рідна школа. -1998. -№3. -с.36.

6. Ткачук Л. Невмируще джерело педагогічної мудрості. //Рідна школа. -1999. -№12. -с.60-66.

7. Красовицький М., Бучківська Г. В. В. О. Сухомлинський про виховання особистості в колективі: цілісна концепція. //Рідна школа. -1999. -№2.

8. Кузь В. Г. Педагогіка В. О. Сухомлинського - педагогіка ХХІ століття. //Педагогіка і психологія.- 2000.- №1.- с. 113-120.

9. Сметанський М. І., Галузяк В. В. Діалог з опонентами. //Педагогіка і психологія,- 2000.- №1.- с. 120-126.

10. Мистецтво життєтворчої особистості: Наук.-метод. посібник: У 2 ч.- К.: ІЗМН, 1997. - Ч.2 - Життєтворчій потенціал нової школи. - 936 с.

11. Розенберг А. Я. Філософія дитячого щастя за В. О. Сухомлинським // Початкова школа. - 1993. - №1. - с. 37-38.

12. Сухомлинский В. А. Избранные педагогические сочинения.Т.1 , М.: Педагогика. 1979г.

13. Сухомлинский В. А. О воспитании., М., 1979.

14. Сухомлинский В. А. Сердце отдаю детям. Киев, 1974г.

Размещено на Allbest.ru