Мета та види виховання

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Поняття мети виховання. Обумовленість мети виховання об'єктивними законами розвитку суспільства

Мета виховання - це наперед визначені результати в розвитку й формуванні особистості, яких намагаються досягти в процесі виховної роботи. Знання мети виховання дає педагогу чітке уявлення про те, яку людину він повинен формувати і, природно, надає його роботі необхідну спрямованість і осмисленість.

Що б ви сказали про архітектора, який, закладаючи І нову будівлю, не зміг би відповісти на ваше запитання про те, що він хоче будувати, - храм, що присвячений богу істини, любові й правди, чи просто дім..., готель..., кухню..., музей... чи, нарешті, хлів для складання туди різного, нікому не потрібного мотлоху? Те саме ви повинні сказати про вихователя, який не зможе чітко визначити вам мету своєї виховної діяльності. К.Д. Ушинський

Філософи стверджують, що ціль неминуче визначає спосіб і характер діяльності людини. У цьому розумінні меті виховання підпорядковується все: зміст, організація, форми і методи виховання.

Мета є визначальною характеристикою виховної системи. Саме ціль і засоби її досягнення відрізняють одні системи від інших: системи, спрямовані на задоволення потреб дитини - її прагнень, бажань, інтересів (Вольфдорфська система, система Монтессорі); через педагогічні системи В. О. Сухомлинського та А. С. Макаренка до систем, що повністю забезпечують задоволення потреб суспільства, держави або певного панівного класу та ін. У сучасному світі існує багато цілей виховання і відповідних їм виховних систем. Діапазон відмінностей між цілями широкий - від незначних змін деяких якостей людини до кардинальних змін її особистості.

Соціальне виховання здійснюється в певній соціокультурному середовищі, з урахуванням її потреб і можливостей. Виникає питання: в чому суть соціального виховання і особливості його реалізації?

Термін соціальний по відношенню до виховання являє собою широке поняття, що характеризує його суспільну обумовленість, зокрема:

- По відношенню до чого (для якої соціальної середовища) воно здійснюється. У цьому випадку мова йде про те, яке соціальне своєрідність слід сформувати у людини (військового, лікаря, педагога), яку культуру, необхідну для самореалізації в середовищі життєдіяльності, йому передати (сприяти її засвоєнню);

- З позиції кого (якої соціальної середовища, особистості) планується (здійснюється) виховання. Хто здійснює виховання, той і визначає його соціальний характер, цілі і способи їх досягнення. Це може бути освітня установа, сім'я, батько, а також середовище, в якому живе людина.

По суті соціальне виховання являє цілеспрямовану виховну діяльність (цілеспрямоване виховання), пов'язану з життєдіяльністю людей в суспільстві. Соціальний сенс виховання полягає в тому, що дитина готується для життя в конкретній соціокультурному середовищі, а не для якоїсь штучної обстановки. Даний факт диктує необхідність передачі людині певної культури і морально активної позиції, розвитку у нього соціальних сил і потенціалів душі, необхідних для самореалізації в конкретному суспільстві, соціокультурному середовищі. Така підготовка включає передачу людині відповідної культури і забезпечення її засвоєння. Якою мірою людиною засвоєна культура середовища, в такий він буде прийнятий або відхилений їй.

Кожна середовище (держава, суспільство, а також соціальний інститут, навчальний заклад, сім'я) представляє певну субкультуру, соціокультурне середовище. Вона носить досить стійкий характер, формує способи самозбереження, примноження і передачі підростаючому поколінню. Субкультура середовища сама виступає суб'єктом соціального виховання підростаючого покоління.

Суб'єкт виховання, в залежності від того, як він засвоїв істота виховної діяльності (суб'єктність фактора реалізації соціального виховання) і способи її здійснення, визначає цілі та способи їх досягнення по відношенню до об'єкта виховання (школяреві, вихованцю інтернатного закладу, дитині в сім'ї). Як суб'єктів соціального виховання виступають держава (суспільство), громадські організації та рухи, конфесії, соціальні інститути, інші державні і недержавні установі, окремі особистості.

Держава і суспільство - основні суб'єкти соціального виховання. Саме вони визначають спрямованість, перспективи та способи забезпечення соціального виховання підростаючого покоління.

При розгляді того, з позиції кого може здійснюватися соціальне виховання слід виділяти і самої людини як суб'єкта самовдосконалення. Чим старше він стає і чим відповідальніше ставитися до себе і своєї життєвої перспективі, тим більшою мірою він "бере долю в свої руки".

Сутність і зміст соціального виховання формулювалися різними дослідниками далеко не однозначно. У різні періоди окремі педагоги і філософи, філософські та педагогічні течії висували свої ідеї соціального виховання.

Можна виділити наступні основні напрямки, що визначають зміст соціального виховання:

- Громадянське виховання - спрямоване виховання громадянина, патріота своєї країни, для якого цінності, ідеали, норми і правила, що склалися в державі виступають орієнтирами і керівництвом в самореалізації (В. В. Зеньковський, А. В. Луначарський, Микола Миколайович Йорданський (1863-1941 );

- Суспільне виховання - виховання соціальноактівной особистості людини даного суспільства, для якого суспільні інтереси виступають пріоритетом в житті і діяльності (В. В. Зеньковський, З. Н. Йорданський);

- Формування людини відповідно до соціальним ідеалом, визначеного державою, що прагне через виховання підготувати якісно нове покоління людей, а через нього і суспільство (З. Н. Йорданський);

- Виправлення наслідків негативного соціального виховання людини, що передбачає, що у виховній діяльності різних інститутів можуть бути витрати, які слід виправляти через спеціально створену виховну систему і таким чином забезпечуючи найбільш доцільне формування особистості громадянина (А. В. Луначарський, А. С. Макаренко, В. Н. Сорока-Росинський). Цей напрямок називають соціально контрольованої соціалізацією (ресоциализацией). Воно набуло широкого розвитку в багатьох країнах світу, в тому числі і в Росії;

- Нав'язування, пропаганда і впровадження певних моральних цінностей, ідеалів, способу життя народів інших країн, які мають місце в діяльності країн, які вважають, що їх цінності, ідеали, спосіб життя пріоритетні, і прагнуть експортувати їх на сусідні, створюючи найбільш сприятливе середовище для своєї культурної і економічної експансії.

виховання школа громадянський суспільний

2. Виникнення та розвиток ідеї про всебічний, гармонійний розвиток особистості

Найвище призначення виховання -- сформувати досконалу людину. Ідеали досконалої особистості у різних народів дуже схожі. Вони включають розум, красу, працелюбність, високі моральні якості, фізичну силу, витривалість, риси борця за справедливість, тобто якості, які характеризують всебічно і гармонійно розвинену людину.

Поняття всебічний розвиток означає розвиток людської особистості з усіх боків, всесторонньо; поняття гармонійний -- гармонію усіх сторін, їх пропорційність, погоджену єдність.

Ідея гармонійного розвитку тілесної і духовної краси зародилася в античній філософії. Ще Арістотель акцентував увагу на вихованні мужності й витривалості, поміркованості й справедливості, високої інтелектуальної і моральної чистоти.

Педагоги-гуманісти епохи Відродження Ф. Рабле, М.Монтень до змісту всебічного розвитку вносили культ тілесної краси, насолоду мистецтвом, музикою, літературою. Вони не могли піднятися до розуміння необхідності поєднання розумової праці з продуктивною, бо в самому суспільстві для цього не було об'єктивних причин. Більше того, низький рівень суспільного виробництва не тільки не вимагав всебічного розвитку особистості, а й зумовлював його однобічність.

У соціалістів-утопістів Т. Мора, Т. Компаннели ідея всебічного гармонійного розвитку отримує нову спрямованість. Вони вперше висунули питання про включення до процесу всебічного гармонійного розвитку особистості праці, поєднання виховання і праці. Французькі просвітителі XVIII століття К.Гельвецій, Д.Дідро цю ідею обмежували розумовим і моральним розвитком, не пов'язаним з працею.

Отже, протягом тривалого часу ідея всебічного розвитку особистості як мети виховання мала, власне, характер побажань, мрій та сподівань.

Поява соціально-економічних передумов для всебічного формування особистості пов'язана з становленням заснованого на машинному виробництві суспільства, яке довело диференціацію виробничої діяльності до крайнощів: різко розмежувало працівників розумової і фізичної праці, звузило спеціалізацію до рівня виконання робітником однієї технологічної операції -- повторення тих самих фізичних рухів упродовж місяців і років. Природно, що у такому випадку в людини розвиваються лише деякі органи й системи, інші фізичні й духовні властивості згасають.

Уперше спробував подолати це машинне каліцтво людини англійський володар паперопрядильної фабрики Роберт Оуен (1771--1858). Він вважав, що основним засобом подолання повинен бути одночасний розвиток інтелектуальних і фізичних сил особистості, її моральне та естетичне формування. Досягнути цього можна шляхом поєднання навчання і виховання з продуктивною працею. Цю ідею Р.Оуен вирішив здійснити на практиці. На своїй фабриці в Нью-Ленарке він уперше в історії створив дитячий садок, початкову школу для дітей робітників та вечірню школу для дорослих. Не все вийшло в цих дослідах, але сам підхід до всебічного розвитку особистості на основі поєднання навчання з продуктивною працею був правильним, а ідея про необхідність всебічного розвитку особистості отримала наукове обґрунтування.

Понад 70 років наша вітчизняна школа розвивалася під впливом ідей видатних філософів-економістів К.Маркса і Ф.Енгельса; цей період викреслити з її історії неможливо. Мету виховання в майбутньому комуністичному суспільстві К.Маркс і Ф.Енгельс виводили з економічних законів і типу суспільних відносин. Вони вважали, що при комунізмі, коли будуть ліквідовані класові відмінності, а в усіх галузях техніки, суспільного виробництва людство досягне високого рівня розвитку, коли не буде істотних відмінностей між розумовою і фізичною працею, з'явиться можливість висунення мети всебічного і гармонійного розвитку людей.

Різні суспільно-економічні умови реалізації мети виховання -- формування всебічно та гармонійно розвиненої особистості -- призводять лише до перегляду й конкретизації завдань, тобто до часткового звуження мети, а не цілковитої її відміни. Мета відповідає природі сучасної людини, як члена суспільства, що прагне до самоствердження, прояву всіх своїх природних задатків і здібностей, адже всебічно й гармонійно розвивати власне тіло і дух, голову й руки, серце і розум -- покликання кожної людини, що з'явилася на цей світ. Тому розумної альтернативи всебічному та гармонійному вихованню немає. Воно залишається ідеалом, до якого однаково прагнуть сучасна вітчизняна та зарубіжна школи.

Всебічний та гармонійний розвиток особистості передбачає дотримання єдності та взаємодії п'яти частин виховання. Традиційними складовими частинами виховання називають розумове, фізичне, трудове, моральне й естетичне.

Розумове виховання є ключовим у процесі всебічного і гармонійного розвитку особистості. Лише завдяки розуму людина виділилась із тваринного світу як суспільна істота, створила всі багатства матеріальної та духовної культури й забезпечує безперервний соціально-економічний прогрес. Розумове виховання спрямоване на розвиток пізнавальних мотивів особистості, культури мислення, раціональної організації навчальної праці, озброєння системою знань основ наук. У ході і в результаті засвоєння наукових знань формується науковий світогляд -- теоретична засада, яка передбачає глибоке розуміння явищ природи, суспільного життя, праці і пізнання, їх пояснення і визначення власного ставлення до них: уміння свідомо будувати своє життя, працювати, органічно поєднуючи ідеї з практичними справами.

Фізичне виховання сприяє зміцненню здоров'я, повноцінному фізичному розвитку особистості, розвитку основних рухових якостей (сили, вправності, витривалості та ін.), підвищенню розумової і фізичної працездатності, вихованню моральних якостей (сміливості, наполегливості, рішучості, дисциплінованості, відповідальності), гармонії тіла і духу, потреби у здоровому способі життя.

Трудове виховання формує працелюбну особистість, яка свідомо і творчо ставиться до праці, як життєвої потреби, вищої цінності людини і суспільства. У процесі трудового виховання учні засвоюють трудові уміння, навички культури розумової та фізичної праці, умілого господарювання, підприємництва. Вони залучаються до сучасних досягнень техніки, вчаться працювати на найпоширеніших машинах, поводитися з різними інструментами, технічними пристроями, що створює передумови для підготовки школярів до праці в сучасному виробництві, а також до життя в суспільстві, всі сфери якого пронизує техніка, що постійно ускладнюється.

Подолати однобічність особистісного розвитку дозволяє лише продуктивна праця -- праця, яка має матеріальний результат, особистісну і соціальну спрямованість, організацію, включення до системи трудових відносин суспільства (трудові об'єднання учнів, бізнес-структури, що діють за законами ринкових відносин)

Моральне виховання. Мораль -- це історично сформовані норми і правила поведінки людини, які визначають її ставлення до суспільства, людей, праці, до себе. Моральне виховання вирішує такі завдання, як формування моральних понять, суджень, почуттів і переконань, навичок і звичок поведінки, що відповідають нормам суспільства.

В основі морального виховання дітей та молоді лежать загальнолюдські цінності -- моральні норми, які виробили люди в процесі історичного розвитку суспільства (чесність, порядність, справедливість, гуманізм, повага до старших, милосердя, совісність, толерантність, відповідальність, обов'язок, працелюбність, гідність, честь) та нові норми, породжені сучасним розвитком суспільства: громадянськість, патріотизм, повага до Конституції, державної символіки та ін.

Естетичне виховання передбачає художньо-естетичну освіченість і вироблення умінь творити прекрасне у повсякденному житті. Перша група завдань включає формування естетичних знань, поглядів, смаків, почуттів, ідеалів, які ґрунтуються на національній естетиці та кращих надбаннях цивілізації; друга -- активну участь кожного вихованця у створенні прекрасного своїми руками.

3. Різні підходи до визначення мети виховання

Упродовж тисячоліть зароджувалися, здійснювалися і відмирали цілі виховання, а також педагогічні системи, що їх реалізовували. Це означає, що ціль виховання не є раз і назавжди заданою, однаково придатною для всіх часів і народів.

Як з'являється цілі виховання? Історія суспільного розвитку свідчить, що її не можна придумати або висунути безпідставно. У формуванні цілі відображається багато об'єктивних причин. Закономірності фізіологічного дозрівання організму, психічний розвиток людей, досягнення філософської і педагогічної думки, рівень суспільної культури надають загальну спрямованість цілям. Визначальним фактором завжди є ідеологія і політика держави. Не існує жодної держави, навіть найбільш демократичної, у якій би цілі виховання в школі не спрямовувалися на зміцнення вже складених суспільних відносин, були відірвані від політики й ідеології пануючого класу.

Звичайно, не всі педагоги згодні надавати вихованню роль прислужниці ідеології. Останнім часом у світовій педагогіці ідея незалежності виховання від політики й ідеології зміцніла, її прихильники вимагають виведення цілей виховання із загальнолюдських законів життя, потреб, прав і свобод людини. Людина не повинна розглядатися як засіб для досягнення мети, бо саме вона є цією метою.

Історія суспільного розвитку свідчить про те, що у підборі, постановці та формулюванні мети виховання необхідно спиратися на об'єктивні закономірності розвитку природи, суспільства й людини. Крім уже відомого нам фактора - політики, ідеології держави, важливе значення мають потреби суспільства. Мета виховання виражає потребу в підготовці підростаючого покоління до виконання суспільних функцій, яка назріла історично. При цьому надзвичайно важливо визначити: ця потреба дійсно назріла, чи її просто запропоновано.

Багато виховних систем зазнавали краху саме тому, що не враховували реалій життя, сприймали бажане за реальне, сподіваючись шляхом виховання удосконалити життя людей.

Потреби суспільства визначаються рівнем розвитку продуктивних сил і характером виробничих відносин. Тому ціль виховання зрештою завжди відповідає способу виробництва, визначається ним і змінюється разом з продуктивними силами та виробничими відносинами. Проілюструємо цей зв'язок на прикладі зміни цілей виховання в різних типах суспільно-економічних формацій, зумовлених різними типами виробничих відносин між людьми: первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, посткапіталістичної.

За часів первіснообщинного устрою, коли не було розшарування суспільства на соціальні групи, всіх дітей однаково навчали мисливству, виготовленню одягу, приготуванню їжі. Метою виховання було озброєння знаннями і вміннями, необхідними в суворому повсякденному житті, тобто просте забезпечення Існування людини.

При рабовласницькому устрої з виникненням двох класів (рабовласників і рабів) з'явилися відмінності в характері мети виховання. Метою виховання дітей рабовласників була підготовка до ролі володарів, які насолоджуються мистецтвом, приєднуються до науки. Вони повинні вести завойовницькі війни і захищати свої завоювання. Метою ж виховання дітей рабів була підготовка їх до виконання наказів володарів, фізичної праці, покірність. Рівень розвитку продуктивних сил і характер виробничих відносин об'єктивно вимагали саме таких цілей виховання.

При феодалізмі основними класами стали феодали й кріпаки-селяни. Цілі продовжували залишатися диференційованими: для дітей феодалів - рицарське виховання: насолода мистецтвами й науками, оволодіння "рицарськими добро-чинностями", для дітей селян - трудове виховання в "школі" під відкритим небом. Характер виробничих відносин не вимагав від селян-кріпаків ні загальної, ні спеціальної підготовки, тому диференціація цілей відображала їх залежність від способу виробництва.

При капіталізмі проблема диференціації цілей, дуалізм цілей зберігається так само, як і зберігається залежність цілей від рівня розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Об'єктивні закони розвитку суспільного виробництва примушують буржуазію створювати систему навчальних закладів, які дають робочим знання вищого рівня. Одночасно правлячий клас дає гарне виховання своїм дітям, щоб вони могли управляти державою, економікою, суспільними процесами. Створюється сітка приватних привілегійованих навчальних закладів.

При посткапіталістичному (ринковому, демократичному) устрої, що характеризується вищим рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, загальна залежність цілей виховання від способу виробництва зберігається.

Рівень розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, властивих кожній суспільно-економічній формації, є основним фактором, що визначає мету і характер виховання в суспільстві. Крім цього, на таке визначення значно впливають й інші фактори: темпи науково-технічного і соціального прогресу, економічні можливості суспільства, рівень розвитку педагогічної теорії, можливості навчально-виховних установ, педагогів тощо.

4. Виховний ідеал та його формування

Г. Ващенко обгрунтовано вважав, що ідеал не може бути постійним, він повинен удосконалюватися. «Розв'язуючи питання про цілі виховання сучасної української молоді, ми мусимо рахуватися не лише з нашими традиціями, а й з тими завданнями, що ставить перед нами сучасне і майбутнє, а також приймати до уваги психічні властивості нашого народу, як позитивні, так і негативні. Перші треба розвивати, другі усувати або принаймні ослаблювати». Тому на формування ідеалу вихованця в сучасних умовах впливають процес державотворення в Україні, загальна демократизація, гуманізація і гуманітаризація національної системи освіти та виховання, стан суспільно-економічного, політичного і духовного життя суспільства, дія всіх суспільних інститутів та ідеологічної системи, загальнолюдські, національні та конкретні професійні цінності. їх перетворення в ідеал виховання також залежить від здатності вихованця усвідомлювати та сприймати їх, а згодом творчо трансформувати суспільний ідеал в особистісний.

На сьогодні в українському суспільстві склалася така ситуація: комуністичні ідеали зруйновано, а обгрунтування інших, дійсно українських, гуманних натомість йде вкрай повільно і незадовільно. Це позначається на зростанні злочинності та смертності в суспільстві, зниженні рівня добробуту, політичної активності українських громадян, втраті ними моральних критеріїв поведінки, позитивних життєвих орієнтирів. Негативні наслідки цих явищ позначаються, першою чергою, на вихованні.

На долю сучасного покоління українських вихователів випала важка і відповідальна місія - формування і обгрунтування ідеалу українського виховання. Для цього необхідно, по-перше, критично проаналізувати ідеали виховання, що мали місце в наукових доробках, творах видатних вітчизняних філософів, педагогів і літераторів, зробити об'єктивні висновки та визначити шляхи творчого застосування їхніх провідних думок; по-друге, об'єктивно оцінити кризу виховання в Радянському Союзі взагалі та сучасної системи національного виховання в незалежній Україні зокрема; по-третє, визначити філософську методологію сучасної української педагогіки, обгрунтувати її гуманістичну парадигму, втілювати цю парадигму в суспільну свідомість та зробити провідною мотивацією професійної діяльності українських педагогів; по-четверте, відповісти на таке запитання: «В чому полягають цілі й смисл існування людини взагалі та в Українській державі - зокрема?»

В руслі сучасних гуманістичних тенденцій педагогічна наука досить чітко визначає основні цінності в національній системі виховання й освіти: це - пріоритет інтересів Людини, орієнтація на загальнолюдські цінності, допомога вихованцю самоактуалізуватись у житті, спрямованість виховних зусиль не до людини, а до її особистості. Таким чином відбувається пошук людиною своєї особистості. Тому виховний ідеал має бути конкретним і сприяти пізнанню вихованцем самого себе, його творчій самореалізації. Такий підхід є дійсно особистісним.

Проаналізуємо два підходи до визначення ідеалу виховання: Г. Ващенка і Г. Сковороди. На ідеалі національного виховання Григорія Ващенка акцентують увагу багато авторів під час формування сучасного ідеалу. В його основі - критика «більшовицького» ідеалу виховання і необхідність опори на загальнолюдські та національні цінності, що є духовним надбанням українського народу. До загальнолюдських цінностей належать закон творення добра та боротьби зі злом, пошук правди, справедливості, визнання ідеалів любові й краси. Носієм усіх цих цінностей є християнська релігія. Вона орієнтує людину на служіння Вищому ідеалові.

Водночас, людина народжується і живе в конкретному національному середовищі. Таким чином, ідеал національного виховання грунтується на служінні Богові і своїй нації. Бог - це абсолютна Правда, Любов, Справедливість, Краса тощо. Нація - реальна земна спільнота, в житті якої повинні реалізуватися абсолютні загальнолюдські цінності. В педагогічному розумінні виховний ідеал, за Г. Ващенком, - людина, яка служить Богові й Україні.

На його думку, благом для Батьківщини є:

1) державна незалежність, можливість українського народу вільно творити своє політичне, соціальне, господарське й релігійне життя;

2) об'єднання всіх українців, незважаючи на їхнє територіальне походження, церковну приналежність, соціальний стан, в одну спільноту з єдиним творчим прагненням і високим патріотизмом;

3) справедливий державний устрій, що підтримував би лад у суспільстві й водночас забезпечував особисті права і волю кожного громадянина, сприяв розвиткові й прояву його здібностей для загального блага;

4) справедливий соціальний устрій, за якого зникла би боротьба між окремими суспільними групами;

5) високий рівень народного господарства і справедлива його організація, без елементів експлуатації, що забезпечувала б матеріальний добробут всіх громадян;

6) розквіт духовної культури українського народу: науки, мистецтва, освіти; піднесення її до найвищого світового рівня;

7) високий релігійно-моральний рівень українського народу, втілення в життя вчення Христа;

8) здоров'я українського народу, зведення до мінімуму його хвороб і виродження.

Така орієнтація виховного ідеалу приводить до категоричного протиставлення українського національного виховання, з одного боку, більшовицькій моделі, яка ґрунтується на матеріалізмі й атеїзмі; а з іншого - національно-соціалістичній ідеології фашизму з її проповіддю культу сили і зневаги до людини.

На думку І. П. Підласого, виховний ідеал Ващенка має пасивний характер. «Напевно, головним недоліком вибудованого Г. Ващенком виховного ідеалу, як, до речі, і багатьох інших подібних ілюзорних схем, є той, що в ньому загубилася людина. У цій частині ідеал Г. Ващенка нічим неї кращий за комуністичний, де людину заховали ще глибше, вивівши на поверхню колектив, державницькі та ідеологічні; вартості. Такий ідеал, як підтверджує історія, ніколи не стає дієвим орієнтиром виховання». Важко не погодитися з ним адже багато тверджень Г. Ващенка є абстрактними і не приваблюють сучасну молодь. Виховний ідеал має чітко окреслити основні життєві орієнтири українського громадянина з урахуванням політичних, соціально-економічних, культурних і релігійних реалій сьогоднішньої України, дати конкретні відповіді на складні питання сьогодення, врахувати гуманістичні орієнтири розвитку світової філософської та педагогічної наук. Центром сучасних філософських, психологічних і педагогічних концепцій поступово стає людина й, першою чергою, її особистість. На нашу думку, з робіт Григорія Ващенка слід брати глибоку любов до українського народу, високий професіоналізм, відданість Батьківщині та цим смислом наповнити сучасний ідеал українського виховання.



5. Мета та завдання виховання в сучасній школі

Загальноприйнятою метою у світовій теорії і практиці гуманістичного виховання був і залишається ідеал всебічно і гармонійно розвинутої особистості, який іде із глибини століть.

В Україні загальна мета виховання - всебічний розвиток людської особистості як рівновеликої цінності1 - конкретизується через систему виховних завдань, які об'єднані в напрями. Так, інтелектуальне (розумове) виховання передбачає:

- засвоєння системи знань, яка спроектована з відповідних навчальних предметів і містить перелік смислових елементів суспільного досвіду (фактів, понять, означень, теорем, законів, положень, правил, алгоритмів діяльності тощо);

- розвиток пізнавального інтересу, творчої активності, мислення, раціональної організації навчальної праці;

- розвиток критичного мислення, здатності усвідомлю вати та відстоювати особисту позицію;

- вироблення вміння самостійно здобувати знання;

- готовність до застосування знань, умінь в практичній діяльності;

- формування особистісного світогляду - узагальненого розуміння всього світу в цілому на ґрунті великої кількості впорядкованих поглядів, переконань, ідеалів.

Громадянське виховання:

- формування потреби та уміння жити в громадянському суспільстві;

- готовність розвивати демократичне громадянське суспільство в Україні;

- виховання громадянського обов'язку перед країною, суспільством;

- виховання любові до рідного краю, свого народу, держави;

- формування національних світоглядних позицій, ідей, поглядів і переконань;

- виховання шанобливого ставлення до національних святинь, української мови, історії та культури всіх корінних народів і національних меншин, що проживають в Україні;

- формування культури міжетнічних і міжнаціональних відносин;

- формування політичної культури.

Правове виховання:

- прищеплення поваги до прав та свобод людини і громадянина;

- виховання поваги до Конституції, законів України, державних символів (Герба, Прапора, Гімну);

- засвоєння основ державного, трудового, цивільного, сімейного і кримінального права;

- формування глибокого усвідомлення взаємозв'язку між Ідеями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю;

- виховання поваги до прав і свобод інших людей;

- формування активної протидії випадкам порушення законів.

Моральне виховання:

- формування в учнів основ загальнолюдської і народної моралі: совісності, порядності, тактовності, співчуття, милосердя, доброти, чесності, гуманності, толерантності та інших доброчинностей;

- виховання поваги до батьків, духовної єдності поколінь;

- виховання почуття власної гідності: честі, свободи, рівності, працелюбності, самодисципліни;

- готовність будувати своє життя за принципами гуманізму;

- подвижництво у подоланні страху, насильства, жорстокості, помсти;

- виховання культури поведінки.

Художньо-естетичне виховання:

- оволодіння основами народного мистецтва, музики, архітектури, усної народної творчості, національної пісенної і танцювальної культури, побуту, ремесел, гри;

- формування системи знань про світову культуру і мистецтво;

- розвиток естетичних потреб і почуттів;

- розвиток художніх здібностей і творчої діяльності

- готовність будувати власне життя за законами краси.

Трудове виховання:

- вироблення свідомого ставлення до праці як вищої цінності людини і суспільства;

- формування трудових навичок та умінь;

- формування уміння самостійно й ефективно працювати; -розвиток потреби в творчій праці;

- виховання діловитості, підприємливості ;

- виховання почуття господаря й господарської відповідальності;

- формування готовності до праці в умовах ринкової економіки.

Екологічне виховання:

- формування розуміння необхідності гармонії людини з природою;

- засвоєння знаннями про природу рідного краю;

- виховання почуття відповідальності за природу як національне багатство, основу життя на землі;

- формування готовності до активної екологічної діяльності;

- формування основ глобального екологічного мислення.

Фізичне виховання:

-озброєння школярів науково обґрунтованими знаннями про здоров'я і засоби його зміцнення;

- виховання відповідального ставлення до зміцнення власного здоров'я і здоров'я інших людей;

- забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей і молоді; фізичне, духовне і психічне загартування;

- формування навичок санітарно-гігієнічних норм, режиму дня та харчування;

- розвиток потреби у здоровому способі життя. Статеве виховання:

- психосексуальна підготовка;

- формування готовності укласти шлюб і виконувати сімейні обов'язки

- формування культури сімейних і статевих відносин1.

Мета і завдання виховання, визначені суспільством, мають об'єктивний характер, оскільки випливають із об'єктивної необхідності. Без чіткої стратегії неможлива соціальна перебудова: неминуче виникнуть розмиті ідеали, фальшиві зразки життя, еталони поведінки.

У розвинутих країнах світу цілеспрямоване виховання є головною складовою діяльності школи, а моральне, духовне становлення особистості - її найважливішими напрямами.

Так, у США документ "Америка-2000: Стратегія розвитку освіти" (1991) передбачає використати школу як "центр, здатний перебудувати розвиток цивілізованого суспільства". Програму морального виховання пропонує базувати на біблейських цінностях і принципах. На перший план висуваються чесність, цілісність, прямота, старанність, особиста відповідальність. Описано 60 головних рис характеру, які слід формувати у дітей (відвага, стійкість, рішучість, настирливість, співчуття, терпимість та інші).

У доповіді національної комісії з освіти Великобританії (1993) сказано, що "Освіта - це не тільки перевага знань, але й наділення моральною, духовною силою". Школа повинна передавати підростаючому поколінню такі цінності, як громадянськість, правдивість, повагу до інших, почуття обов'язку перед суспільством, турботу про людей, а також культурну спадщину (музику, театр, живопис) тощо.

В інструкціях Міністерства освіти Франції (1985) підкреслюється, що "У процесі навчання необхідно виховувати особистість цивілізованого і демократичного суспільства, спрямовану до істини, з вірою в людський розум, з почуттям відповідальності, власної гідності, поваги до інших людей, солідарності, неприйняття расизму, розуміння універсальності різних культур, любові до Франції, невід'ємної від любові до Свободи, Рівності, Братерства".

У Японії закон про освіту (1947) проголошує, що на школу покладена місія формування нації, яка служить ідеалам миру і людяності. Документ визначає цілі "повноцінного розвитку особистості", виховання "будівників миролюбної держави і суспільства", людей, які "люблять істину і справедливість, особисту свободу, працю, відповідальних і незалежних". У 1966 році програма шкільного виховання була конкретизована. Було видано "Опис ідеального японця", в якому визначалися 4 групи якостей:

1) якості персональні: бути вільним, розвивати індивідуальність, бути самостійним, керувати своїми бажаннями, володіти почуттями пієтету (лат. Ріеїа&- благочестя);

2) якості сім'янина: вміти перетворити свій дім у місце любові, відпочинку і виховання:

3) якості суспільні: бути відданим роботі, сприяти добробуту суспільства, бути творчою людиною, поважати соціальні цінності;

4) громадянські якості: бути патріотом, поважати державну символіку, володіти найкращими національними якостями.

У Росії на основі Закону "Про освіту" виховання розглядається як діяльність, спрямована на формування і вільний розвиток особистості дитини, надання їй підтримки у життєвому самовизначенні, виховання якостей громадянина-патріота, професіонала-працівника, сім'янина-батька.

Соціальний (зовнішній) план розвитку особистості відображає її соціумність. Соціумність характеризується такими параметрами, як широта і висота підняття особистості до соціальних цінностей, ступінь орієнтації в них і рівень набутих на їх основі особистісних якостей.

Внутрішній план розвитку особистості передусім психофізичний, відображає ЇЇ самість. Самість характеризує глибину індивідуальності особистості, її потреби, інтереси, цінності.

Справжнє виховання тому і поєднує в собі науку і мистецтво, що І об'єктивні закономірності соціального розвитку у жорстких рамках [ культури повинні залишити місце для індивідуальної своєрідності, свободи сюобиспсного "Я", становлення суб'єктності. К. Д. Ушинський І

Гармонія самості (життя у собі) і соціумності (життя у суспільстві) характеризує особистість з позиції цілісності. Досягнення цієї гармонії є стратегічним напрямом гуманістичного виховання. Специфіка мети гуманістичного виховання полягає у створенні умов для самореалізації і саморозвитку особистості у гармонії із собою і суспільством.

Така мета виховання реалізує гуманістичні позиції суспільства щодо склистості і свого майбутнього. Вона розкриває перед особистістю спектр різних життєвих виборів, можливостей самостійно будувати життя, поведінку, діяльність, вчинки згідно з власними уявленнями про щастя. Водночас створює можливість зрозуміти своє право і відповідальність за розкриття власних здібностей, творчого потенціалу, за власну долю; краще осмислити співвідношення між внутрішньою свободою вибору самореалізації і саморозвитку та цілеспрямованим впливом суспільства.

6. Реальні умови для реалізації мети виховання

Найважливішою ланкою реалізації загальної мети виховання є освіта. Джерела поняття «освіта» (рос. «образование») сягають раннього середньовіччя. Воно співвідносилося з поняттям «образ», «образ Божий». Людина була створена «за подобою Божою», тому розуміння, осягання, наслідування цього образу трактувалось (і тепер трактується християнською православною релігією) як «образование». Починаючи з епохи Відродження, коли сама людина стала цінністю, освіта постає способом входження до культури, світу, спілкування з іншими людьми, а також засобом створення свого обличчя, образу, особистості. Образ культури проектується на зміст, організацію, методи, що використовуються в освіті.

Поширений в Європі, Великій Британії, США термін education для позначення поняття освіти також включає всі аспекти взаємодії учасників освітнього процесу. Тому освіта з огляду на її культуровідповідність містить у собі навчання і виховання (самовиховання) як інтерналізацію тих соціокультурних цінностей суспільства (норм, правил, традицій, заповідей, морально-етичного кодексу), які поділяються його членами. Зв'язок навчання і виховання в цьому процесі є нерозривним.

Освіта, являючи собою побудову образу «Я» за образом культури, її відтворення і розвитку, розглядається в трьох взаємопов'язаних аспектах: як освітня система, освітній процес і результат цього процесу.

Освіта як система. Освіта - це соціальний інститут, покликаний відтворювати культуру шляхом постійної передачі соціально значимого досвіду попередніх поколінь наступним. Стосовно індивідуального розвитку такий процес трактується як становлення особистості відповідно до генетичної та соціальної програми.

Освіта є складною системою. Вона характеризується метою виховання, змістом, структуральними навчальними планами і програмами, які успадковують попередні рівні освіти та прогнозують наступні. Системоутворюючим компонентом освітньої системи є мета, тобто відповідь на питання: яку людину вимагає та чекає суспільство на даному етапі його історичного розвитку.

Освіта як система розглядається в трьох вимірах, якими є:

1. Соціальний масштаб розгляду: освіта в світі, освіта у певній країні, суспільстві, регіоні, навчальному закладі, установі та ін. Сюди віднесено також систему державної, приватної, суспільної, клерикальної (церковної, духовної) тощо освіти.

2. Ступінь освіти: дошкільне виховання; загальна середня освіта з її внутрішньою градацією на початкову, основну, повну; професійна освіта, вища освіта з різними рівнями: бакалавратом, магістратурою; післядипломна освіта: підвищення кваліфікації, аспірантура, докторантура.

3. Профіль освіти: загальна, спеціальна (математична, гуманітарна, природничо-наукова тощо).

Освіта як процес. Функціонування і розвиток освітньої системи здійснюється в освітньому процесі навчання і виховання людини, конкретніше - в педагогічному процесі. Ще в кінці XIX століття П.Ф. Каптерєв відзначав, що «освітній процес... не є лише посередником між поколіннями, уявляти його у вигляді трубки, якою культура переливається від одного покоління до другого незручно». «Суть освітнього процесу з внутрішньої сторони полягає в саморозвитку організму.... Основною метою освітнього процесу є розвиток і саморозвиток людини як особистості в процесі її навчання і виховання».

Розгляд освіти як процесу передбачає розмежування двох його сторін - діяльності педагога і діяльності вихованця. З боку педагога освітній процес є єдністю навчання і виховання, з боку учня - засвоєнням знань, практичних дій, виконанням навчальних дослідницько-перетворюючих, пізнавальних завдань, а також особистісних та комунікативних тренінгів.

Освіта як процес не припиняється до кінця свідомого життя людини. Вона безперервно видозмінюється за цілями, змістом, формами, методами.

Освіта як результат розглядається в двох аспектах: у плані результату системи, фіксованого у формі стандарту і в плані самої людини, яка пройшла навчання у певній освітній системі.

У другому плані результатом освіти є сама людина, її досвід як сукупність сформованих особистісних якостей, знань та умінь, що дозволяє їй адекватно діяти в динамічних умовах життя. Результатом освіти цього плану є освіченість.

Три якості - широкі знання, звичка мислити й благородство почуттів - необхідні для того, щоб людина була освіченою в повному розумінні слова. У кого мало знань, той невіглас; у кого розум не звик мислити, той брутальний чи тупоумний; у кого немає благородних почуттів, той є дурнем.

Отже, освіта як суспільно організований, нормований і цілісний процес засвоєння культури є, насамперед, процесом виховально-освітнім. Саме тому він покликаний реалізувати мету виховання, визначену сучасним українським суспільством.

Одним із основних засобів реалізації мети виховання є зміст освіти.

У традиційній педагогіці зміст освіти визначається як сукупність систематизованих знань, умінь і навичок, поглядів і переконань, а також певний рівень розвитку пізнавальних сил і практичної підготовки, що досягається в результаті навчально-виховної роботи. Він зорієнтований головним чином на знання як відображення духовного багатства людства, накопиченого протягом історичного розвитку. Підхід до визначення суті змісту освіти, в центрі уваги якого знаходяться знання, одержав назву знаннєво орієнтованого.

Знання є важливими соціальними цінностями. Знаннєво орієнтований зміст освіти сприяє соціалізації особистості, її входженню у соціум і забезпеченню її життєдіяльності. Однак у теорії і практиці навчання і виховання знання стали абсолютною цінністю і заступили собою саму людину. Це призвело до ідеологізації наукового ядра знань, їх академізму, орієнтації змісту освіти на середнього учня та інших негативних наслідків.

Сучасний зміст освіти визначається ідеєю розвитку цілісної людської особистості. Концепції цілісного розвитку особистості вперше появилися в епоху Відродження (XVIII-XIX століття) у зв'язку з утвердженням ідей гуманізму. В організації навчання у «нових школах» Франції, Швейцарії, елітарних школах у США, Німеччині, Австрії реалізувалися: теорія В. де Фельтре, в якій дитині надавалася можливість вільного фізичного і розумового розвитку ; теорія вільного виховання Ж.-Ж.Руссо, який пропонував у розвитку дитини йти за спонтанними проявами її досконалої природи; ідея Й.Г.Песталоцці про повний розвиток усіх сил людини шляхом залучення її до активної життєдіяльності. Ця теоретична основа дала змогу пов'язати навчання і вихованням дитини з її природою, вільним розвитком, самореалізацією і самоствердженням.

Протягом останніх десятиліть все більше стверджується особистісно орієнтований підхід до виявлення суті змісту освіти, який передбачає, що абсолютною цінністю змісту освіти є не відчужені від особистості знання, а сама людина. Так, І.Я. Лернер і М.М. Скаткін під змістом освіти розуміють педагогічно адаптовану систему знань, навичок і умінь, досвіду творчої діяльності і досвіду емоційно-вольового ставлення, засвоєння яких покликано забезпечити формування всебічно розвиненої особистості, підготовленої до відтворення (збереження) і розвитку матеріальної і духовної культури суспільства.

Особистісно-орієнтований зміст освіти забезпечує розвиток цілісної людини: її природних особливостей (здоров'я, здібностей мислити, відчувати, діяти), соціальних властивостей (бути громадянином, сім'янином, трудівником), властивостей суб'єкта культури (свободи, гуманності, духовності, творчості). При цьому розвиток природних соціальних і культурних начал здійснюється в процесі засвоєння змісту освіти, який має загальнолюдську, національну і регіональну цінність.

Размещено на Allbest.ru

...