Викладання суспільних наук в історії розвитку освіти та навчання тривалий час знаходилося під сильним впливом богословських традицій. Серед основних суспільних дисциплін, що згодом виокремилися у напрями освіти, стали історія та філософія.

Історична освіта має свої глибокі історичні корені. Джерела національної школи беруть свій початок у Київській Русі, однак свідоцтв про спеціальну філософську та історичну освіту в межах ранньофеодальної держави ми не зустрічали.

У школах "учили книг", переважно читання, рахування та письма. Освіта такою залишалася до XVII ст. - до появи творів Яна Амоса Коменського, що поклали початок розвитку теорії навчання та виховання людини ("Велика дидактика", 1632 р.).

Що стосується історичної освіти, то на межі 1670-1680 рр. у так званому творі невідомого автора "Передмова" з'являються роздуми про історію і завдання історика, про розвиток "навчання історичного"Текст рукопису "Передмови" зберігається у "Толстовському зібранні" Державної національної бібліотеки у Санкт-Петербурзі під № F. IV. 159. Оригінал опубліковано: Див.: Замысловский Е.Е. Царствование Фёдора Алексеевича: Ч. 1. Обзор источников. - СПб., 1871. - С. XXXV - XLI1. . Його автор фактично сформулював першу концепцію історичної освіти, складниками якої виступали такі вимоги:

• необхідно створити громадянську історію на прагматичній основі;

• історія повинна об'єктивно висвітлювати і оцінювати події (історик повинен хвалити і засуджувати по заслугах);

• чесноти не повинні замовчуватися, і "злодеяние да будет явлено", щоб нащадки могли отримати надію від добрих справ і страх від злочинів;

• достовірний історичний виклад походження московського, російського, слов'янського народів "и какия их начала" (єдина історична книга повинна включити всі події церковної і цивільної історії, військові та дипломатичні). Така книга принесе всенародну користь, бо не тільки росіяни отримають істинні знання про своїх предків і своєї історії, але й "и иным народам будет познание и ведомость". Очевидно, що основою концептуальної позиції автора було прагнення використовувати досвід історії в реальному житті.

Великі зусилля для розвитку історичної освіти докладали просвітителі Сімеон Полоцький (1629-1680) і Сімеон Агафонникович (у чернецтві Сильвестр) Медведєв (1641-1698). Їхнє концептуальне кредо: національна наука стане джерелом сили і слави держави. Успіхи у знаннях повинні відкривати молодим людям шлях "в приличные чины их разуму". Історичні знання - основа соціального розуму Чистякова Е.В., Богданов А.П. "Да будет потомкам явлено..." Очерки о русских историках второй половины XVII века и их трудах. - М.: Изд-во университета дружбы народов, 1988. - С. 105-110. Устрялов Н.Г. История царствования Петра Великого. - СПб., 1858. - Т.I. Предисловие. - С. XXXV-XXXVin. .

XVIII століття привнесло в систему освіти новий склад предметів, серед яких своє місце зайняла історія. Так, у найбільшому загальноосвітньому і культурному центрі слов'янського світу - Києво - Могилянської академії, крім викладання слов'янської, грецької, латинської мов, граматики, риторики, політики, філософії, арифметики, геометрії, астрономії, музики, богослов'я, були введені німецька, єврейська і французька мови, загальна й природна історія, географія, архітектура, економіка, медицина.

Епоха від початку XVIII і фактично до кінця XIX ст. може бути названа епохою реформації освіти, стрижнем якої стала історична наука і історія як предмет і навчальна дисципліна. Ця епоха відкрилася просвітницькими реформами Петра I. Прагнення створити сильну світську державу не могло бути реалізовано мислячими людьми, релігійно-догматичними категоріями, тому при Петрові I виник новий ідеал людини, що володіє широким світоглядом, готової на подвиг заради Вітчизни. Цей виховний ідеал можливо було реалізувати лише на глибокій історичної основі, тому одне з головних місць цар-реформатор відводив історії. Тут - і зародження раціоналізму в національній історіографії, і народження самої цієї науки, і поява безлічі історичних творів, як вітчизняних, так і перекладених.

У програми традиційного "книжного научения" уводився предмет "загальна історія". У той же час Петро I уводив у світську школу принцип енциклопедичності, "многопредметности", де обов'язково присутній предмет - "історія".

Перша чверть XVIII ст. відзначена справжнім розквітом історичних знань. Сам цар постає як історик свого царювання. Російський історик ХІХ ст.п.Р. Устрялов зазначав, що у Петра "пробудилася історична ідея у всій її повноті, незнайомій його епосі. Йому була властива неупередженість і правдивість, залучення великої кількості джерел і критичне ставлення до них, опис не тільки військових, але й внутрішніх справ, не тільки - з перемоги, але й поразок, простота викладу".

Історія як наука приваблювала Петра I можливістю виносити уроки з минулого для загального блага і "государственной пользы". По суті справи це стрижень концептуальної позиції самого царя-реформатора. Його історична концепція надала більшого впливу на формування академічної історичної науки, ніж на розвиток світської школи. У ній він цінував і впроваджував у практику викладання ті предмети, які приносили безпосередню, миттєву практичну користь і прибуток державі.

Закладена Петром I концепція історичного знання отримала свій подальший розвиток у працях М.В. Ломоносова (1711-1765), І.І. Бецького (1704-1795), М.І. Новікова (1744-1818), які виділяли історичні знання для "загальнокорисного розповсюдження і загального благополуччя", тобто морального виховання юнацтва, що стало новим концептуальним складником викладання та вивчення історії в школах Російської імперії. Мережа навчальних закладів у другій половині XVIII століття була вже досить великою і різноманітною за своїм складом.

Як визначає російський дослідник П.Д. Єрик, з 1726 р. було введено державне навчання історії. При Петербурзькому університеті була створена перша академічна гімназія. Вона складалася з німецької школи (з терміном навчання три роки) і латинської школи (з терміном навчання два роки). Навчання починалося з 5 - го (найнижчого) класу і закінчувалося у 1-му класі. Історію вивчали з 3 класу. У 3-2 класах на історію відводилося три години на тиждень. Хронологічні межі змісту охоплювали період від створення світу до часу правління першого християнського імператора Костянтина Великого.

У 1-му (найвищому) класі на історію відводилося дві години на тиждень, впродовж яких вивчався період до 40-х років XVIII століття. Проте відвідування цих занять було не обов'язковим. Замість історії гімназисти могли обирати хронологіюХронологія як наукова дисципліна хронологія - відносно самостійна ("допоміжна") історична дисципліна, що встановлює точні дати історичних подій і джерел. або геральдикуГеральдика (лат. heraldus - оповісник) - наука, що вивчає герби, емблеми, які належать особам, родам чи спільнотам. , які були введені в якості спеціальних дисциплін з 1747 р.

Учні, що готувалися до вступу в університет, повинні були вивчати історію, географію, латинську і грецьку мови. У зв'язку з цим викладання історії було обов'язковим у закладах, призначених для виховання і освіти дворянських дітей, що готувалися до державної служби.

У першій половині XVIII ст. вивчалася тільки загальна історія, і викладання, зважаючи на відсутність учителів і підручників, велося іноземними мовами.

У підручниках із загальної історії, що використовувалися у 1740-1760-х рр., події викладалися монографічно, за середньовічною схемою чотирьох монархій. Хронологічний виклад починався від створення світу. Перераховувалися правителі і війни. Часто легенди видавалися за дійсні факти Ерик П.Д. Преподавание истории в русской школе в XVIII веке // Преподавание истории в школе. - №4. - 1960. - С. 67. Рождественский B. C. Материалы для истории учебных реформ в России в XVIII - XIX в. - СПб., 1910. - С. 67. .

У привілейованих школах XVIII ст. в якості окремих предметів вивчалися хронологія, міфологія, нумізматика, генеалогія, геральдика, стародавня географія. Матеріал у підручниках викладався у запитально - відповідальній формі і повинен був заучуватися учнями, а роль учителя зводилася до керівництва "заучуванням напам'ять". Про це наголошувалося у Проекті духовної комісії 1722 р. про заснування "нижніх" шкіл у містах:". и задавать чтение истории универсальной. и, сколько возможно, выбирая главнейшие эпохи, вопросами и ответами вытверживать наизусть".

Під час правління Катерини ІІ з появою нових навчальних закладів (університетів, гімназій, приватних пансіонів) історія в суспільній свідомості почала переходити з розряду державно-прикладних дисциплін у сферу знань, необхідних для освіченої людини і громадянина. У катерининський час була видана пам'ятка настанов з виховання дітей, де прямо вказувалася необхідність для молодика і панночки "знать всеобщую историю, а паче своего отечества, лучшие и приличные полу вашему российские сочинения, дабы при случае не оказать себя невеждою" Карманная или памятная книжка для молодых девиц. - М., 1784. - С. 4-5. .

Підручники, що використовувалися у навчанні, базувалися на посібнику М.В. Ломоносова "Короткий російський літописець з родоводом", що був випущений у 1760 р. як посібник для академічної гімназії. Він включав конспективний огляд російської історії від Рюрика до Петра I і давав її періодизацію. У вигляді таблиці в підручнику наводилися відомості про російських князів і царів, аж до імператриці Катерини II.

гуманітарна освіта російська імперія

У середині 1770-х рр. на книжковий ринок починають надходити підручники А. Шлецера, І. Богдановича, X. Безака, С. Кушелевої. Ці книги, невеликі за обсягом, цілком можна порівняти з сучасними елементарними довідниками, але для систематичного шкільного курсу вони не годилися, бо не мали єдиної періодизації, допускали різнобій в хронології і оцінках подій.

У 1783 р. в Петербурзі засновується вчительська семінарія для підготовки викладачів народних училищ. Уперше в число предметів, що вивчаються, включається методика викладання історії як педагогічна наукова дисципліна, що досліджує процес навчання історії з метою використання його закономірностей для підвищення ефективності освіти, виховання і розвитку дітей.

Першим методичним посібником того часу стало "Керівництво учителям народних училищ" Ф.І. Янковича де Мірієво. У ньому були сформульовані основні педагогічні принципи навчання історії, вимоги і рекомендації вчителям у частині розвивального навчання, а також принципи педагогічної поведінки учителя: "Ученики должны ответствовать не "да" и не "нет", но полною речью". "Лучше, если они ответствуют исправно своими словами, нежели теми словами, какие находятся в книге: ибо из этого видеть можно, что они дело понимают"; "При всех учениках, а особливо больших, стараться учителя должны более образовании и изощрении разума их, нежели о наполнении и упражнении памяти".

І далі: "Учитель должен все слова выговаривать громко, плавно и ясно, глаза обращать всюду и ходить около всех учеников, дабы видеть, все ли прилежно его слушают, и дело свое исправляют"Янкович Ф.И. Руководство учителям народных училищ. - С-Пб., 1783. - С. 20-21. .

До початку XIX ст. оформилися суспільно-політичні погляди М.М. Карамзіна (1766-1826) Карамзін Миколай Михайлович (1766-1826) - російський історик, письменник, поет, почесний член Петербурзької Академії наук (1818) . Написав велику історичну працю "История государства Российского" (томи 1-12) - одну з перших узагальнюючих праць з історії Росії. Редактор "Московского журнала" (1791-1792) і "Вестника Европы" (1802-1803) . , в яких своє місце зайняла концепція історичного знання. Суть її полягає у визнанні повчального, морально - повчального призначення історії, освіти й виховання історією дворянських дітей, у необхідності пробудження у них духу патріотизму, дворянської гордості і честі, національного почуття.

Цьому присвячені його численні статті у видаваному їм "Віснику Європи", спеціальних роботах - "Дивак", "Про публічне викладання наук у Московському університеті" та ін.

У протилежність М.М. Карамзіну, концепція історичної освіти отримала інші орієнтири в історичних поглядах декабристів.

Відповідно до своїх політичних переконань і намірів вони шукали в історії приклади "свободи". "Преклоніння перед вічовим Новгородом стало майже загальним культом таємного суспільства", - писав Л.В. ЧерепнінЧерепнин Л.В. Образование Русского централизованного государства в XIV-XV вв. - М., 1960. - С. 34. . Історичну освіту вони поширювали на всі народи Росії без поділу їх за етнічними, релігійними та іншими позиціями. В освіті всього народу вони бачили заставу загального благоденства.

Крім теоретичних поглядів декабристів щодо історичної освіти, слід додати, що вони прагнули застосувати свої розробки на практиці. Так, у 1805 р. в підмосковному маєтку князя В.В. Ізмайлова було відкрито школу для селянських ідей, де сам князь намагався реалізувати ідеї Ж. - Ж. Руссо. Були відомі школи в садибах майбутніх декабристів - С.Г. Волконського, М.С. Луніна, І.Д. Якушкіна та ін., в яких одним з головних предметів була вітчизняна та всесвітня історія. У відкритому в 1811 р. спеціальному навчально-виховному закладі для дітей вищого дворянства - Царськосільському імператорському ліцеї - дисципліна "історія" теж входила до змісту навчання.

Однак передовим ідеям царська влада протиставила охоронну концепцію, у найбільш закінченому вигляді виражену в доповіді міністра народної освіти С.С. УвароваУваров Сергій Семенович (1786-1855) - російський державний діяч, міністр народної просвіти, почесний член (1811) і президент (1818-1855) Російської Академії Наук, граф (1846) ; представник та ідеолог так званого російського "консервативно-аристократичного відродження". , суть якої полягала в тому, що: "Народне виховання повинно здійснюватися в сполученому дусі Православ'я, Самодержавства і Народності. Без любові до віри предків народ, як і приватні особи, повинні загинути. Самодержавство представляє головну умову політичного існування Росії в її теперішньому вигляді"О некоторых общих началах, могущих служить руководством при управлении Министерством народного просвещения. Доложено его Величеству 19 ноября 1833 г. // Река Времён. Книга истории и культуры. Кн. 1. Государь. Государство. Государственная служба. - М., 1995. - С. 70-72. .

Формула С.С. Уварова - "православ'я, самодержавство і народність" - лягла в основу народної освіти та виховання як охоронний принцип. Цей принцип, влаштовуючи реакційну частину російського суспільства, викликав неприйняття з боку прогресивної його частиниУ 1834 р. "формула" С.С. Уварова була проголошена в циркулярі піклувальникам навчальних округів: "Журнал Министерства народного просвещения". - СПб., 1834. - Т. 1. .

Слідом за декабристами у 1840-1860-х рр. була сформульована концепція революційних демократів. Складники цієї ідеї були такі:

• виховне значення історії, що полягало у революційному виховані молодого покоління;

• правда і об'єктивність в історії, співвідношення і взаємодія ідеології та історії.

Вони були переконані, що дотримання цих концептуальних положень дозволить виховати нові покоління людей, здатних до справедливого устрою життя.

Концепції революційних демократів виявилися близькими історико-педагогічним поглядам передових педагогів - таких, як К.Д. Ушинський (1824-1871), історика С.М. Соловйова (1820-1879) Соловйов Сергій Михайлович (1820-1879) - російський історик, професор. У 1871-1877 роках ректор Московського університету. .

Серед українських діячів слід відзначити І. Базиловича (1742-1821) Іоанікій Базилович (1742-1821) - ігумен монастиря, український церковний історик, один з перших істориків Закарпатської України. , І. Орлая (1771-1829) Орлай (де Кобро) Іван Семенович (1771-1829) - учений-медик, освітній діяч, педагог, письменник. , М. Лучкая (1789 -1843) Лучкай Михайло Михайлович (справжнє прізвище - Поп; 1789-1843 ) - український закарпатський мовознавець, фольклорист та історик. Парох Ужгородського Свято-Преображенського храму. , О. Духновича (1803-1865) Духнович Олександр Васильович (словац. Alexander Duchnovic) (1803-1865) - народився на Словаччині - український письменник, культурний діяч і педагог, писав язичієм. , які зробили значний внесок у розвиток історичної освіти.

І. Базилович упродовж 38 років був протоігуменом православного Мукачівського Свято - Миколаївського монастиря. Впорядковуючи фонди монастирської бібліотеки та єпархіального архіву, зібрав багатий матеріал, що став джерельною основою написання кількох праць з історії Закарпаття. Найкращою серед них і першою відомою на сьогодні книгою закарпатського автора є "Короткий нарис фундації Федора Коріятовича", написаний латинською мовою і виданий у двох книгах в Кошице, перша - 1799 і друга - 18041805. Праця Базиловича - визначна пам'ятка української культури взагалі та історичної науки зокрема, вона поклала початок вивченню історії й духовного життя Закарпаття місцевими істориками-краєзнавцями.

І. Орлай був удостоєний звання професора нижчих класів у Надьварадській вищих наук гімназії, де й викладав давні мови, географію, історію та арифметику. Упродовж усього життя, працюючи на різних посадах у галузі медицини та освіти: доктор медицини, дійсний статський радник, гоф-медик, академік Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії, директор Ніжинського ліцею князя Безбородька, а потім Одеського Рішельєвского Ліцею - він був енергійним та високоморальним педагогом. Серед його наукових праць найвідомішими були: "Коротка історія про карпаторусів" (1804), "Про південно-західну Русію" (1826); "Мнение о преобразовании училищ в России", "О необходимости обучаться преимущественно отечественному языку и нечто об обучении языкам иностранным" (1825).

Твором, який уславив ім'я Михайла Лучкая, стала написана латиною шеститомна "Історія карпатських русинів" (було видано тільки два томи). Для її написання ним були використані архівні матеріали Мукачівської греко-католицької єпархії, літописи та тогочасна і давня література.

У цій праці він довів автохтонний (місцевого походження) характер русинського населення Закарпаття, які заселили цей край задовго до приходу угорців. За мовою і культурою карпатські русини тотожні зі своїми братами-українцями за Карпатами. Перші чотири томи у перекладі українською мовою опубліковано у Пряшеві в "Науковому збірнику Музею української культури" у Свиднику (1983-1891) . Тривалий час робота зберігалася у бібліотеці Ужгородського національного університету. З 1999 р. видання "Історії." здійснює ужгородське видавництво "Закарпаття".

Серед історичних праць О. Духновича найбільше значення має "Істинна Історія Карпато-росів" (1853). У Галичині вийшли такі основоположні праці Духновича, як "Народная педагогія в пользу училищ і учителей сельских", "Краткій землепис для угорських Русинов", "Состояніе Русинов в Угорщині"

Характерною особливістю освітньої політики держави у кінці XIX - початку XX ст. було ігнорування потреб суспільства в грамотних людях. Уряд не враховував той факт, що розвиток в Росії капіталізму створював особливе ставлення суспільства до освіти; змінилися духовні цінності, які тепер бачилися в науковому розумінні світу і оволодінні практичними навичками.

У період з 1900 по 1914 рр. уряд намагався визначити політику шкільної історичної освіти, згідно з якою реформування системи середньої освіти повинно було переслідувати двояку мету: по-перше, забезпечити рівень культури, якого було б достатньо для приватного життя, сім'ї і держави; по-друге, дати необхідний освітній рівень для вступу до вищого навчального закладу.

Міністерство народної просвіти бачило своє завдання в переході від феодального консерватизму до буржуазного лібералізму. Проте позитивної програми переходу вироблено не було, а пропонувалося повернутися до старої педагогічної системи. Ці коливання супроводжувалися низкою поступок, на які уряд вимушений був піти: були скасовані перевідні іспити, обов'язкова форма одягу, дозволена діяльність батьківських комітетів.

В історичній освіті це виразилося у збільшенні числа годин на вивчення предмета, приведенні змісту курсу російської історії до стану історичної науки.

Поворотним моментом в житті школи стали події 1905-1907 рр. Усі учасники освітнього процесу взяли активну участь у політичних подіях з метою домогтися демократичних перетворень для школи.

Більшість дослідників одностайні в думці, визначаючи період 1907-1917 рр. як час жорстокого режиму, здійснюваного урядом відносно усіх типів навчальних закладів. Характер обраного курсу диктувався ходом ідеологічної і політичної боротьби, яка в цей час загострилася і набула широкого розмаху. Молоде покоління втягувалося в цю боротьбу. Тому школа стала центром пильної уваги не лише уряду, але й, як зазначав В. М.

Пуришкевич, революційних елементів, які". усі свої зусилля направили на боротьбу народних мас на справу відповідного виховання. за допомогою шкільного учителя і шкільної книги".

В якості першого кроку демократичних перетворень пропонувалося введення загальної початкової безкоштовної освіти (проект В.П. ВахтероваПуришкевич В.М. Школьная подготовка второй русской революции / Пуришкевич В.М. Василь Порфирович Вахтеров (1853-1924)

освіти. ), частково реалізований Першою Державною Думою в 1905 р. До цього ж питання поверталася Друга Дума 1907 р., яка запропонувала низку законопроектів: проект 116 - "Пропозиція про реформу середньої школи"; проект 33 - "Про встановлення права вступати до вищих навчальних закладів для осіб, що закінчили реальні училища, духовні семінарії, кадетські корпуси, комерційні училища та інші середні навчальні заклади.

У результаті цар звинуватив депутатів у лібералізмі, потуранні відносно школи, і проекти залишилися нереалізованими. Державна політика оздоровлення школи розпочалася зі зміни міністрів освіти. Впродовж порівняно невеликого проміжку часу, з 1906 по 1914 рр., пост міністра по черзі займали Т.М. Кауфман (19061908), А.Н. Шварц (1908-1910), Л.А. Кассо (1910-1914).

На розвиток історичної думки і способів викладання історії великий вплив мав Л.М. Толстой (18281910 рр.). Він був швидше прибічником філософії історії, оскільки "мету історії вбачав у знанні руху людства". Його цікавив "закон, що виробляє загальний рух". Для історичних поглядів Л.М. Толстого були характерні демократичні тенденції. Так, головну рушійну силу історії він бачив не в обраних особах, а в народі: " Історія не є історія монархів і письменників. І як би не змінювалися форми людського буття, завжди залишається один непорушний закон добра і зла".

З'їзд діячів народної освіти, що відбувся в 1914 р., повернувся до питання про історичну освіту в школі. З доповіддю виступав учитель А.В. Знаменський, той, що здобув популярність своїми демократичними поглядами, який бачив головне завдання школи в тому, щоб виростити людину і громадянина. Він підкреслював, що у вирішенні такої важливої задачі історія грає первинну роль, тому що саме вона вводить учнів у світ людського життя.

Після довгих обговорень проект історичної освіти представився таким чином:

• 1-й клас - елементарний курс російської і загальної історії;

• 2-й - 5-й класи - систематичний курс російської і загальної історії;

• у трьох старших класах передбачався повторювальний курс.

Подібна структура історичної освіти практично виключила можливість наукового підходу до вивчення історії, оскільки навчальні курси були переобтяжені великою кількістю фактичного матеріалу, який повинен був просто механічно запам'ятовуватися.

Таким чином, курс російської історії складався з трьох частин: елементарний, систематичний, повторювальний з доповненнями.

На початку XX ст. шкільна історична освіта входить в етап практичної реалізації, внаслідок чого почався вихід перших російських підручників з історії і перших методичних розробок викладу матеріалу. На початку ХХ ст. у Російській імперії під впливом революційно-демократичного руху відбувається переоцінка духовних цінностей. Громадськістю усвідомлюється необхідність наукового розуміння світу. Так, погляди дослідників, учених, учителів, правлячих кіл звертаються до предмета історії.

Фактично перед новою епохою, що відкривалася подіями Жовтня 1917 р., стояло складне завдання теоретичного осмислення і практичного здійснення освоєння історичного знання і його шкільного вивчення.

На межі XIX - XX ст.к.Н. Вентцелем (1857-1947) Вентцель Костянтин Миколайович (ім'я, за метричною книгою, "Константин Ромео Александр") (1857-1947) - російський педагог, один із засновників теорії вільного виховання. і С.Т. Шацьким (1878-1934) Шацький Станіслав Теофілович (1878-1934) - російський і радянський педагог, засновник першої дослідної станції з народної освіти. була розроблена і сформульована концепція вільного виховання дитини, яка мала фундаментальне значення в історичній освіті.

Радянська система історичних поглядів в основі своїй спиралася на ці передові ідеї. Проте вона внесла свої корективи в концептуальний аспект історичної освіти. Він був підпорядкований головної ідеї побудови соціалізму і комунізму, виховання та освіти абсолютно нового покоління людей - будівельників нового суспільства.

У стратегічному курсі Радянської держави, визначеному після Жовтня 1917 р. і розробленому РСДРП (б) РСДРП (б) - Російська соціал-демократична робітнича партія (більшовиків). -РКП (б) РКП (б) - Російська комуністична партія (більшовиків). , школа розглядалася як важливий засіб пропаганди і поширення комуністичної ідеології. Для успішного здійснення цього курсу РаднаркомРаднарком - Рада народних комісарів - Законодавчий орган на зразок сучасної Верховної ради. видав комплекс законодавчих актів і керівних документів, у яких були позначені нові цілі, завдання і програма шкільної освіти ("Звернення народного комісара з освіти" - 1917 р.; "Основні принципи Єдиної трудової школи" - 1918 р.).

Радянська шкільна система історичної освіти створила нову концептуальну модель, що у подальшому повністю відповідала ідеології комунізму.

Размещено на Allbest.ru