Просвітницька діяльність інтелігенції Півдня України другої половини ХІХ – початку ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Просвітницька діяльність інтелігенції Півдня України другої половини ХІХ - початку ХХ століття

Історичну, педагогічну, культурну спадщину другої половини ХІХ - початку ХХ століття вивчали вітчизняні та зарубіжні історики та педагоги. Серед них потрібно згадати таких: А. Алексюк, В. Артем'єв, Л. Баік, Л. Березовська, Д. Бовуа, В. Вихрущ, О. Войналович, Л. Г айдай, О. Гонтар, С. Гончаренко, О. Двойнінова, Н. Дем'яненко, А. Деркачов, Т Єременко, Л. Заштовта, М. Іванова, Н. Калениченко, Л. Коваленко Т Коломієць, М. Костомаров, В. Лейкіна-Свірська, Ю. Марахов, І. Нефедова, І. Павловський, І. Рибалка, В. Сарбей, Г. Стронський, О. Субтельний, О. Сухомлинська, В. Фазан, Н. Щокіна, М. Ярмаченко та ін. Безпосередньо діяльність інтелігенції наприкінці XIX - на початку XX століття досліджували П. Гусятников, М. Євтух, І. Зайченко, С. Золотухіна, Л. Ерман, Н. Калениченко, О. Коваленко, В. Лейкіна-Свірська, Т Лутаєва, Н. Ничкало, О. Мартиненко, Н. Пірумова, Н. Пузирьова, А. Ушакова та ін. Однак тема дослідження регіональної просвітницько-педагогічної діяльності духовної та світської інтелігенції залишається актуальною і мало дослідженою, зокрема на Півдні України, де спостерігалося впродовж короткого проміжку часу створення соціальних інституцій як державного, так і недержавного рівнів, активне залучення особистості до соціальних, культурних та духовних процесів.

Активність духовної та світської інтелігенції другої половини ХІХ - початку ХХ століття зумовила активізацію розвитку освітньо-виховного простору Півдня України, де за досить короткий історичний період було започатковано недільні школи, школи грамоти, гуртки, курси, товариства, школи різних типів, притулки тощо. В умовах полікультурного освітньо - виховного простору регіону духовні сили національних спільнот було спрямовано на розбудову краю, розв'язання нагальних питань, а саме - облаштування притулків для сиріт, інвалідів і людей похилого віку, облаштування музеїв і спортивних майданчиків. Таким чином, дослідження особливостей вирішення регіональних просвітницько-педагогічних завдань, з'ясування механізмів різнобічної взаємодії духовної та світської інтелігенції, їх ролі в педагогізації суспільства дає змогу проаналізувати головні тенденції розвитку регіону. Вивчення системи впровадження прогресивних форм, методів і засобів дасть змогу зрозуміти роль інтелігенції у формуванні громадянина, його загальнолюдських і суспільних цінностей, поширенні принципів загальнолюдської моралі, забезпеченні повноцінного розвитку… Отже, метою статті є аналізування сутності поняття «просвітницька діяльність», її основних змістовних параметрів.

У поширенні грамоти серед населення та розв'язанні нагальних проблем частину роботи взяли на себе представники духовної та світської інтелігенції, оскільки вони були безпосередньо залучені до соціальної сфери та розвитку нових для регіону соціальних інституцій, особливо недержавного рівня. Вони були тим активним прошарком, який брав на себе просвітницько-педагогічну діяльність у регіоні. Доречно розглянути сутність поняття «просвітницько-педагогічна діяльність інтелігенції» Півдня України другої половини ХІХ - початку ХХ століття.

У контексті історико-педагогічного дослідження просвітництво можна визначити як процес, спрямований на вдосконалення інтелектуальної природи людини, визначальним для якого є наявність певних ознак (ідей). Це - науковий і соціальний прогрес, універсалізм (всебічність, всеохоплююче знання), раціоналізм і сцієнтизм, гуманістичне виховання та гуманістична освіта, науковий і соціальний оптимізм, ефективна соціальна взаємодія; наявність освітян як компетентної еліти [1].

Просвітництво - це самовіддана діяльність окремої особистості чи групи осіб з розвитку освіти у складних соціальних та освітніх умовах. Люди, які здійснювали просвітницьку діяльність, відповідали не лише за педагогічну, а й за адміністративно-господарську, організаційну діяльність, спрямовану на розвиток освіти. На думку Є. Помелова, просвітницька діяльність передбачає активні дії в інтересах освіти, які сприяють позитивному перетворенню суспільства, охоплюючи поступовий розвиток освітнього простору [2].

У словнику-довіднику за редакцією П. Підкасистого просвітництво визначено як різновид освітньої діяльності, розрахований на значну, офіційно незареєстровану і неоформлену аудиторію [3]. У нашому випадку це стосується певного регіону періоду другої половини ХІХ - початку ХХ століття, де було необхідним поширення знань для економічного та культурного зростання.

Так, В. Астахова визначає три аспекти сутності поняття «просвітництво»: 1) поширення знань, освіти; 2) система загальноосвітніх навчальних закладів у країні 3) епоха в історії Західної Європи (XVIII століття). Головним завданням просвітництва було досягнення особистістю ідеалу [4]. Зокрема Т. Івеніна у власних дослідженнях вживає словосполучення «просвітницькі прагнення інтелігенції» [5].

У наукових працях В. Павленко зазначено, що просвітницька діяльність - це різновид людської діяльності, спрямований на поширення знань серед різних прошарків населення, а також доброчинність [6].

На нашу думку, проблема просвітницької діяльності стосується поширення знань серед населення, підвищення культурного рівня, надання допомоги нужденним категоріям населення шляхом роз'яснювальної роботи, проведення заходів щодо викорінення негативних суспільних явищ. Прикладом активної просвітницької діяльності інтелігенції є період другої половини ХІХ - початку ХХ століть на Півдні України. З-поміж благодійних засад можна назвати викорінення негативних явищ (сирітство, алкоголізм тощо). Так, Л. Корецька, здійснюючи аналіз освітньо-виховного простору Півдня України та етапу становлення і функціонування його соціальних інституцій, доводить, що завдяки соціальній активності представників усіх спільнот, які населяли регіон (українці, росіяни, німці, євреї, поляки, болгари, шведи, греки) до кінця першої половини ХІХ століття вони порівнялися з центром у царині освіти, культури, дозвілля й інтегрувалися в європейський культурно-економічний простір [7].

Опікуючись освітою та вихованням у період другої половини ХІХ - початку ХХ століття, на перше місце вийшло виховання, оскільки, на думку В. Попугаєва, «виховання є першою пружиною до суспільного благоустрою, першим засобом, який може привести в дію закони та підтримати конституцію» [8]. Завдяки просвітницькій діяльності інтелігенції формувалося ставлення до суспільства, прагнення слугувати йому, тобто стверджувати суспільне благо за допомогою власної діяльності. Більшість дослідників ХІХ століття вбачали істинність просвітництва не в рівні освіти, а в пізнанні людиною власного призначення, усвідомленні мети «громадськості» та морального призначення тощо. Таким чином, просвітництво через освіту впливало на розвиток і формування високоморальної особистості, здатної прийти на допомогу, тобто особистості з державним баченням проблем, здатної діяти на суспільне благо на засадах добра і справедливості.

Необхідно зазначити, що головними принципами просвітницької діяльності були: 1) гуманізм - створення умов для формування кращих якостей і здібностей; 2) демократизм - відсутність строгої регламентації, самостійне опрацювання освітніх програм; 3) приро - довідповідність, індивідуалізація та диференціація - врахування вікових, індивідуальних та особливостей (діти, підлітки, дорослі) і рівня освітньої підготовки (грамотні, малограмотні, напівграмотні, неграмотні).

Зокрема В. Малиновський зазначав, що поширення освіти серед населення, має спрямувати намагання на збудження суспільного духу, зближення співвітчизників. Метою просвітників було дати населенню гідне і корисне заняття. У зв'язку з активним економічним розвитком Півдня України необхідним стало проведення освітньої та культурно-просвітницької діяльності серед населення. Оскільки освіченою частиною вважали інтелігенцію, то її активно залучали до поширення освітніх, культурних закладів, а також піклування про дітей-сиріт, одиноких людей похилого віку, інвалідів тощо.

Вважаємо, що доречно навести деякі приклади просвітницької діяльності інтелігенції Півдня України другої половини ХІХ - початку ХХ століття. Так, просвітницьку діяльність розпочинають шляхом залучення недільних і церковно-приходських шкіл. Необхідно зазначити, що діяльність цих закладів підпорядковувалася Міністерству внутрішніх справ держави та чинного законодавства. Існувало два типи недільних шкіл:

1) відомства Міністерства народної освіти, що діяли відповідно до «Положення про початкові народні училища» від 14 липня 1864 р. та 25 травня 1874 р., «Правил про уроки для дорослих» від 22 серпня 1902 р., «Правил про уроки і курси для дорослих» від 20 березня 1907 р. та «Положення про вищі початкові училища» від 25 червня 1912 р.;

2) відомства православного віросповідання при Св. Синоді, що діяли відповідно до «Правил про церковно-парафіяльні школи» від 13 червня 1884 р., «Правил про повітові відділення єпархіальних училищних рад» від 28 травня 1888 р., «Положення про управління школами церковно-парафіяльними і грамоти» від 26 лютого 1896 р. та «Положення про церковні школи відомства Православного Сповідання» від 1 квітня 1902 року.

Просвітницька діяльність інтелігенції Півдня України поширювалась також на питання загального культурного розвитку особистості. Викладачі університету, лікарі, вчителі, представники земських установ і священики читали лекції, проводили бесіди за різною тематикою. Так, 1907 р. М. Аркас прочитав цикл рефератів з історії України («Де живе наш народ?», «Аскольд», «Ярополк», «Великі Київські князі», «Литовський період у житті українців», «Козацькі отамани», «Україна напередодні возз'єднання») [9]. З тематичними доповідями виступили П. Андрієнко («Хто ми, що ми і чого нам треба?», «Наша мова»),

І. Воля («Індивідуальні риси української культури»), О. Петушенко («Життя і творчість першого українського письменника Івана Петровича Котляревського з приводу 138 роковин з дня його народження»).

Значну допомогу в просвітницькій діяльності інтелігенції надали бібліотеки, оскільки книги на той час видавалися безкоштовно, що сприяло залученню населення до читання. У 1872 р. було засновано Херсонську публічну бібліотеку, яка використовувала різні форми культурно-просвітницької діяльності: популярні лекції, концерти, музично-літературні вечори, присвячені письменникам, композиторам і науковцям. Так, активна діяльність В. Шенфінкель, бібліотекаря, члена Ради бібліотеки, сприяла проведенню заходів приурочених пам'яті Т. Шевченка, літературних вечорів, голосних читань, екскурсій бібліотекою. А для більш нужденних верств населення бібліотекою було видано 20 безкоштовних читацьких квитків, що надавало населенню доступ до читання, а для бібліотеки забезпечувало створення позитивного іміджу та її популяризації [10].

У 1881 р. було відкрито публічну бібліотеку в м. Миколаїв з метою популяризації друкованих творів і допомоги читачам у самоосвіті. З 1901 р. в приміщенні бібліотеки почали проводи публічні лекції (наприклад, з анатомії та фізіології). Упродовж року було прочитано найбільшу кількість лекцій з хімії - 16, біології - шість, зоології - дев'ять. Кількість слухачів коливалася від 1403 осіб (з хімії) до 768 (з біології і зоології) [10]. Цікавою формою популяризації знань серед населення були народні читання. У 1909 р. Миколаївська публічна бібліотека провела перші народні читання у виконанні Й. Мандельштама [11].

На зламі ХІХ і ХХ століть поширення набували чайні та читальні. За даними Д. Тушинського у Херсонській губернії (відомості за 1899 р.) їх було відповідно 47 і 7, зокрема: у Миколаївському повіті - 4; в Одеському - 3 [5].

Представники інтелігенції також не залишалися осторонь таких важливих питань, як збереження історичних пам'яток. Ще 1882 р. Г. Маразлі запропонував побудувати на власні кошти будинок, де було заплановано відкрити музей Одеського товариства історії та старожитностей і міську публічну бібліотеку. Для цього 1883 р. він виділив 30 000 рублів, проте цих коштів виявилося мало. Відсутню суму виділила міська дума (18 000 рублів). Проте, бажаючи відзначити внесок міського голови, думою було ухвалено таке рішення: на фронтоні побудованого будинку зробити напис: «Одеська міська публічна бібліотека. Будівля споруджена на пожертви Г. Маразлі» і поставити його портрет у читальній залі [12]. Міський голова продовжував приділяти увагу бібліотеці, тому 1891 р. його коштом було куплено театральну бібліотеку одеського збирача Д. Ширяєва, що охоплювала майже всю драматичну літературу кінця XVIII - початку XIX століття (понад 3000 п'єс) [13], а 1892 р. - було зведено триповерхову будівлю книгосховища [12].

Це дало змогу повністю зберегти книжковий фонд до моменту, коли його переведено до нової більш просторої та обладнаної для зберігання книг будівлі [14]. Зокрема 1893 р. Г. Маразлі виділив кошти на 79, а в 1895 р. - на 244 рідкісних видання ХУП-ХУШ століть.

Окрім цього, знання поширювали через часописи «Днепр», «Степь», «Пчелка», «По морю и суше», «Одесский вестник», «Херсонские епархиальніе ведомости», а також видання німецькою, грецькою та французькою мовами.

Не залишилося поза увагою й питання народної тверезості. Представники духовенства проводили проповіді, бесіди серед населення, а також давали разом з населенням приходу обітниці на невживання міцних напоїв. На порушників таких обітниць накладалися епітимії або штрафи. Представники світської частини інтелігенції проводили театральні вистави, організовували народні свята та гуляння, літературні вечори, лекції, бесіди, чайні-їдальні, читальні-біблі - отеки, а також влаштовували недільні школи. Однак опрацьовані архівні документи підтверджують, що насправді мета діяльності була ширшою та вагомішою і базувалась на збереженні духовних здобутків українського народу [15]. Про це свідчить організація літературних вечорів, присвячених творчості М. Гоголя (1902 р.), І. Котляревського (1905 р.), Т. Шевченка (1907 р.), а також влаштовування поряд із російськомовними україномовних вистав: «Мартин Боруля», «Майська ніч», «По ревізії» тощо [16], проведення народних гулянь і свят, серед яких «Чумацькі розваги», «Український ярмарок», «Миколаївський ярмарок» та інші [17]. Упродовж 1909 р. у саду №1 відбулось 26 народно-обрядових масових заходів, які відвідали 22 426 осіб, в саду №2 - 29 заходів, які відвідало 49 847 осіб [18]. У Миколаєві в 1900 р. на щедру пожертву відомого в місті купця і мецената Я. Кириєвського було відкрито Народний дім тверезості на хуторі Водопій. При Народному домі функціонували чайна-їдальня та безкоштовна читальня. Бібліотекою-читальнею без винагороди завідувала вчителька М. Кулікова. Так, станом на 1914 р. зазначену книгозбірню відвідало 3658 осіб, було видано 2149 книг у читальній залі та 3481 - за абонементом. З усіх книг, виданих у читальній залі, 55,8% становили твори художньої літератури, 7,7% - книги з релігійної тематики, 5,9% - з історії, 5,4% - з географії, 3,6% - з природознавства, 1,8% - з медицини та гігієни, 1,1% - з прикладних наук. Натомість 18,7% запитів читачів стосувалося періодичної літератури. Згідно з аналізом складу читачів, 53,8% з них були учнями, 19,7% - робітниками, 2,3% - службовцями, 1,9% - ремісниками [5].

Отже, просвітницька діяльність інтелігенції Півдня України другої половини ХІХ - початку ХХ століття стосується поширення освіти з-поміж населення, розвитку професійної освіти серед незахищених верств населення, доброчинної та культурно-дозвіллєвої діяльності. Діяльність інтелігенції сприяла поширенню знань серед населення, забезпечувала їх трансляцію до представників общин, а також сприяла формуванню поглядів, переконань щодо необхідності соціальної активності з метою формування активної життєвої позиції та вірнопідданих почуттів до батьківщини.

Використані літературні джерела

просвітницький освітній інтелігенція

1. Лутаєва Т.В. Педагогічна та громадсько-просвітницька діяльність науковців Слобожанщини - фундаторів медичної та фармацевтичної освіти в Україні - як категорійно-понятійна проблема / Т.В. Лутаєва // Педагогіка та психологія. - 2015. - Вип. 51. - С. 173-186.

2. Помелова Е.В. Просветительство как соціально-пе - дагогический феномен [Электронный ресурс] / Е.В. Помелова. - Режим доступа: https://cyberleninka.rU/artide/n/ prosvetitelstvo-kak-sotsialno-pedagogicheskiy-fenomen. - Загл. с экрана.

3. Словарь-справочник по педагогике / авт.-сост. В.А. Мижериков; под общ. ред. П.И. Пидкасистого. - М.: ТЦ Сфера, 2004. - 448 с.

4. Глоссарий современного образования / под. общ. ред. Е.Ю. Усик [сост.: В.И. Астахова и др.]. - 2-е изд. - Харьков: Изд-во НУА, 2014. - 532 с.

5. Заковоротний Д.И. Народный дом и медамбулатория [Электронный ресурс] / Д.И. Заковоротний // Nicograd: портал города Николаева. - Режим доступа: http://www.nikograd. com/Books.aspx? command=page&id=21. - Загл. с экрана.

6. Павленко В.В. Освітньо-просвітницька діяльність іноземних педагогів на Волині (ХІХ - початок ХХ ст.): дис…. канд. пед. наук: 13.00.01 / В.В. Павленко. - Житомир, 2010. - 299 с.

7. Корецька Л.О. Становлення та функціонування соціальних інституцій в умовах освітньо-виховного простору Півдня України (друга половина ХІХ - початок ХХ століть): дис…. канд. пед. наук / Л.О. Корецька - Херсон, 2014. - 232 с.

8. Попугаев В.В. О просвещении и личном достоинстве управляючих / В.В. Попугаев // Русские просветители: в 2 т. - М., 1966. - Т 1. - 310 с.

9. Миколаївський облдержархів. - Ф. 206. - Оп. 2. - Спр. 1. - Арк. 54-56.

10. Сільванський С.О. Віра Костянтинівна Шенфін - кель / С.О. Сільванський // Журнал бібліотекознавства та бібліографії. - 1930. - №4. - С. 68.

11. Отчет Николаевской общественной библиотеки за 1910 г. - Николаев, 1911. - 48 с.

12. Донік О.М. Соціокультурний вимір підприємництва в Україні у другій половині XIX - на початку XX ст. / О.М. Донік // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - 2003. - Вип. VI. - С. 49.

13. Новикова С. Из истории отечественного меценатства / С. Новикова // Посев. - 1992. - №2. - С. 107.

14. Боханов А.Н. Деловая элита России 1914 г. / А.Н. Боханов - М.: Ин-т рос. истории РАН, 1994. - С. 17.

15. Миколаївський облдержархів. - Ф. 230. - Оп. 1. - Спр. 13057. - Арк. 2.

16. Миколаївський облдержархів. - Ф. 207. - Оп. 1. - Спр. 48. - Арк. 18.

17. Заковоротній Д. І. Миколаївський особливий комітет піклування про народну тверезість / Д. І. Заковоротній // Науково-методична конференція. Могилянські читання-99. - Миколаїв, 1999. - Т 4. - С. 132.

18. Миколаївський облдержархів. - Ф. 206. - Оп. 1. - Спр. 12. - Арк. 23.

Размещено на Allbest.ru