?Регіональні передумови становлення післядипломної освіти вчителів філологічних дисциплін у довоєнний період ХХ СТ. на півдні України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Регіональні передумови становлення післядипломної освіти вчителів філологічних дисциплін у довоєнний період ХХ СТ. на півдні України

Чух Г.П

У статті розглядаються регіональні передумови становлення системи підвищення кваліфікації вчителів філологічних дисциплін на півдні України. На основі уведення в науковий обіг матеріалів, які зберігаються в архівних фондах, досліджено діяльність установ півдня України, що не були визнаними закладами підвищення кваліфікації вчителів довоєнного періоду, однак стали регіональним чинником, що впливав як на рівень мовно-літературної освіти зазначеного регіону, так і на рівень кваліфікації вчителів-філологів: державних курсів іноземних мов при відділах освіти, окружних комісій з питань українізації при окружних відділах народної освіти тощо.

Процес підвищення кваліфікації вчителів іноземних мов цього періоду відзначався децентралізацією та регіоналізацією управління перепідготовкою, мав епізодичний характер, хоч суттєво покращував професійні навички педагогів. Зміна орієнтирів роботи курсів іноземних мов із відмовою від підвищення кваліфікації чи навчання вчителів негативно відобразилася на якісних та кількісних показниках забезпеченості педагогічними кадрами, а саме вчителів іноземних мов півдня України в післявоєнний період. Цей чинник тільки підсилить визначальні проблеми відсутності професійних педагогічних кадрів: мобілізація багатьох учителів у Червону Армію, заміна їх недостатньо досвідченими кадрами.

На процес становлення системи підвищення кваліфікації вчителів-філологів мала вплив соціально-економічна й політична ситуація, що склалася в Україні загалом, і в південних областях зокрема: спрямованість на відносну незалежність у 20-ті роки ХХ ст., політика українізації, розбудова національної школи, нестача учителів із професійною освітою. Процес передбачав абсолютне підпорядкування української вітчизняної освіти радянській системі, потрібна була перепідготовка вчителів.

Ключові слова: післядипломна освіта, філологічні дисципліни, підвищення кваліфікації вчителів півдня України, державні курси іноземних мов, українізація.

The article deals with the regional preconditions for the formation of a system for the improvement of the qualification of teachers of philological disciplines in the south of Ukraine. The work of the institutions of the southern Ukraine, which were not recognized as institutions for the training of teachers of the prewar period, was studied, but became a regional factor influencing both the level of language and literary education in the specified region and the level of qualification of teachers of the Ukrainian language and literature, foreign languages, the Russian language and literature, other languages of the national minorities of the southern region of Ukraine: state language courses at the departments of education, district commissions on issues of Ukrainization in the district departments of public education, then what. This contributed to the beginning of the process of continuity of professional development of pedagogical staff in the 20-30 th years of the twentieth century.

Based on the introduction into the scientific circulation of materials stored in archival funds, it was monitored how the activities of these educational institutions became an impetus for raising the level of language and literary education in the southern regions of Ukraine, the level of qualification of teachers-philologists in the prewar period. such a study is important for comparing the approaches to improving the skills of teachers of philology disciplines pre-war and post-war periods. The factors which contributed to the beginning of the process of continuity of the training of teaching staff in the prewar period of the twentieth century were revealed. Such a study is important for comparing approaches to improving the qualifications of teachers of philological disciplines of the period.

Key words: postgraduate education, philological disciplines, teacher training system of the South of Ukraine.

Статтю присвячено комплексному дослідженню соціально-педагогічних змін початкової освіти в Україні (1945 -1958 рр.). Розглянуто ключові етапи становлення та відбудови освіти в післявоєнний період. Проаналізовано погляди українських дослідників (А. Березівської, А. Бондар, Д. Дзвінчук, О. Сухомлинської та ін.) на класифікацію та виділення характерних ознак, притаманних окресленому періоду.

Висвітлено основні події та процеси, що відбувалися в житті українців в 1945 - 1958 роках. Проаналізовано низку нормативно-правових документів, у яких окреслено певні догми та стратегії розвитку освітньої політики держави. Визначено, який вплив мало ухвалення законів та постанов на розвиток загальної середньої освіти, зокрема, початкової.

У контексті сучасних освітніх реформ важливого значення набуває фундаментально новий підхід до розвитку вчителя та його педагогічної свободи. Однак реалізація нових засад підвищення кваліфікації педагогічних кадрів потребує ретроспективного аналізу цього процесу: історико-педагогічні дослідження системи національної післядипломної освіти сприяють віднайденню способів підвищення її ефективності. Різнобічний ретроспективний аналіз тенденцій розвитку цієї галузі освіти дає можливість констатувати низку закономірностей розвитку, позитивні чинники й недоліки в організації процесу підвищення кваліфікації, у тому числі й учителів філологічних дисциплін, характерні особливості функціонування, можливості й перспективи модернізації. Такий підхід дозволить розробити такі моделі навчання, що найбільш повно відповідали б традиціям підвищення кваліфікації педагогічних кадрів в Україні, умовам конкретного регіону, цілям певного закладу чи осередку підвищення кваліфікації, їхнім можливостям як матеріальним, так і педагогічним, специфіці освітніх потреб фахівців [5, с. 11]. кваліфікація вчитель іноземний філолог

Аналіз передумов виникнення системи підвищення кваліфікації свідчить, що визначальними для процесу становлення післядипломної освіти як системи в повоєнний період ХХ ст. були загальнодержавні й регіональні чинники. Загальнодержавними факторами стали такі: у 20-ті роки ХХ ст. відбувалося відродження національної української культури загалом і освітньої галузі як її складової зокрема; використовуючи досвід Київського ІУВ, у 40-х роках було створено мережу обласних ІУВ, які забезпечували систематичне підвищення педагогічного, загальнокультурного й політичного рівня вчителів (організація комісій для опрацювання методологічних матеріалів, скликання конференцій, розробка програмно-методичних вказівок для шкіл різних типів, організація консультацій, виїзних сесій, заочне керівництво гуртковою та індивідуальною роботою вчителів). Науковий інтерес викликає дослідження регіональних передумов становлення системи післядипломної освіти вчителів філологічних дисциплін довоєнного періоду ХХ ст. в південному регіоні України.

Різні аспекти функціонування системи підвищення кваліфікації вчителів періоду 20-40-вих років ХХ ст. досліджували науковці: Л. Д. Березівська, С. В. Крисюк, А. І. Кузьмінський, В. В. Олійник, В. В. Примакова, Л. Є. Сігаєва, П. В. Худомінський та ін.

Недостатньо дослідженою залишається діяльність установ півдня України, які не були визнаними закладами підвищення кваліфікації вчителів довоєнного періоду, однак стали регіональним чинником, що впливав як на рівень мовно-літературної освіти зазначеного регіону, так і на рівень кваліфікації вчителів-філологів: державних курсів іноземних мов при відділах освіти, окружних комісій з питань українізації при окружних відділах народної освіти тощо. На нашу думку, таке дослідження важливе для порівняння підходів до підвищення кваліфікації вчителів філологічних дисциплін довоєнного й післявоєнного періодів. Хронологічні межі роботи названих підрозділів державних закладів освіти визначені архівними даними від 1925 до 1932 рр., їхня діяльність стала поштовхом для підвищення рівня мовно-літературної освіти півдня України, рівня кваліфікації вчителів-філологів у довоєнний період.

Метою статті є дослідження впливу діяльності установ південного регіону України на рівень кваліфікації вчителів-філологів: державних курсів іноземних мов при відділах освіти, окружних комісій з питань українізації при окружних відділах народної освіти.

Миколаївські й Херсонські державні курси іноземних мов координувалися відповідними міськими відділами освіти й функціонували за рахунок слухачів курсів. Термін навчання - 2 роки, навчальна програма обох освітніх установ була аналогічною, при чому херсонські курси запозичили її в миколаївських колег: передбачалося викладання англійської, німецької й французької мов. Крім того, слухачі були зобов'язані протягом 9 місяців вивчати українську мову, а також відвідувати при установі гуртки читання вголос, літературно-драматичний, спортивний, медичної допомоги, поточної політики. Діяльність курсів організована в межах пропагандистської компанії «Чужі мови до мас», у ході якої виникла гостра потреба в підготовці й перепідготовці вчителів іноземних мов. З 1929 року курси перейшли на трирічній термін навчання, узявши за основу програму аналогічних київських курсів: третій - педагогічний - рік навчання давав можливість більш ґрунтовно підвищити рівень професійності вчителів іноземних мов.

Ми можемо стверджувати, що державні курси іноземних мов у південному регіоні України на той час виконували функцію установи підвищення кваліфікації вчителів філологічних дисциплін, адже аналіз навчального плану переконує, що окрім «Історії клясової боротьби даної країни» (64 год.), «Додаткових дисциплін на українській мові» (100 год), більшу частину навчального часу відводилося на вивчення «Історії літератури» (144 год.), «Історії мови й фонетиці» (90 год), «Методиці викладання мови та граматиці» (144 год.) [1, арк. 23]. Архівні джерела вказують, що «майже 50 % учбового пляну мусить затвердити Харків». Окрім того, ми можемо констатувати, що це була саме післядипломна освіта вчителів іноземних мов: у списку (1928 р.) з 38 студентів відділу англійської мови - 7 учителів із середньою й вищою освітою, із 20 студентів відділу німецької мови - 4 учителі [4, арк. 28-29]. Архівні матеріали містять заяви про зарахування на курси в м. Херсоні, анкети, відомості про успішність 922 слухачів з 1929 по 1932 рр. Значна кількість слухачів курсів, безумовно, сприяла підвищенню загального рівня мовно-літературної освіти південного регіону України, рівня кваліфікації вчителів-філологів у довоєнний період. Позитивним чинником цього процесу був і достатньо високий рівень професійної кваліфікації та значний педагогічний стаж викладачів курсів іноземних мов. Наприклад, викладач французької мови Жебрак А. А у своїй заяві (1931 р.) зазначає, що «отримавши освіту в Парижі, викладала французьку мову в усіх класах гімназії Ровнеков в Одесі» [там само, арк. 17]. Такі факти свідчать про те, що залучення висококваліфікованих спеціалістів старої формації до процесу розвитку народної освіти взагалі й підвищення кваліфікації вчителів філологічних дисциплін зокрема хоч і робилося для політичного контролю інтелектуальної еліти більшовицьким режимом, та все ж сприяло підвищенню рівня викладання на курсах, де вчителі вдосконалювали фахову майстерність.

Діяльність курсів іноземних мов у південних областях України за документами простежується до 1933 р. З жовтня 1934 р. діяльність курсів переорієнтована на підготовку працівників торгівлі (відділення ТОРГЗІН): завідувачів магазинів, продавців, валютних касирів, діловодів тощо.

Отже, процес підвищення кваліфікації вчителів іноземних мов цього періоду відзначався децентралізацією та регіоналізацією управління перепідготовкою, мав епізодичний характер, хоч суттєво покращував професійні навички педагогів. Зміна орієнтирів роботи курсів іноземних мов із відмовою від підвищення кваліфікації чи навчання вчителів негативно відобразилася на якісних та кількісних показниках забезпеченості педагогічними кадрами, а саме вчителів іноземних мов, півдня України в післявоєнний період. Цей чинник тільки підсилить визначальні проблеми відсутності професійних педагогічних кадрів: мобілізація багатьох учителів у Червону Армію, заміна їх недостатньо досвідченими кадрами.

Варто погодитися з В. В. Кузьменком, який у історико-педагогічному дослідженні слушно зауважив, що у 20-ті - початок 30-х років ХХ століття українська школа набула якісно нової ролі в суспільному житті та сприяла розвитку не лише національної освіти, а й освіти всіх етносів України. Науковцем аргументовано доведена теза про те, що значна увага приділялася розвитку мов, на яких говорило населення України: постанови ВУЦВК, РНК УРСР, накази Наркомосу визначали позицію, за якою навчання в школах повинно проводитися тією мовою, на якій говорять діти [7, с. 171-175].

Підвищенню рівня мовно-літературної освіти та кваліфікації вчителів філологічних дисциплін у південному регіоні України сприяла посилена увага до проблем філологічної освіти національних меншин: відкриття в 1920-1930-ті рр. Одеського німецького педагогічного інституту, Миколаївського російського педагогічного інституту, єврейського й німецького секторів при Одеському інституті народної освіти, єврейської кафедри при Миколаївському інституті народної освіти, болгарського сектору при Одеському педагогічному інституті, німецького і єврейського педагогічних технікумів [9, с. 12]. Дослідниця Нечипоренко З. В. цитує матеріали Першої Всеукраїнської наради з роботи серед національних меншин 1927 р.: «організувати короткочасні курси для вчителів-молдован у м. Одесі. Необхідність така існувала... поза межами молдавської автономії: в Одеському, Єлисаветградському, Херсонському округах» [10].

Значний вплив на формування достатньо високого рівня національної мовно- літературної освіти південних областей України, рівня кваліфікації вчителів-філологів у довоєнний період мали заходи, які проводилися для реалізації рішень ХІІ з'їзду РКП(б) 1923 р. про курс на коренізацію, тобто необхідність спиратися на корінне населення, адже комуністичній партії в перші роки правління бракувало підтримки неросійських народів. Історичні джерела підтверджують факт, що з 1923 по 1934 рр. в південних областях, як і в усій Україні, проходив процес українізації. Декрет ВЦУВК і Раднаркому УРСР від 27 липня і 1 серпня 1923 р. проголошував рівність мов й у зв'язку з цим необхідність надання допомоги в розвитку української мови, щоб піднести її до рівня російської.

У південному регіоні органами влади були прийняті схожі рішення «утворити комісію, на яку покласти відповідальність за проведення українізації» [15, арк. 1]. Керівників усіх установ, у тому числі й освітніх закладів, було зобов'язано скласти списки службовців, які проходили перевірку на знання української мови. Установлювалися категорії, відповідно до рівня знань:

категорія -добрі знання;

категорія - слабкі знання;

категорія - не знає або знає мову «кепсько».

Для вивчення української мови створювали спеціальні курси з 3-місячним чи 5-місячним терміном навчання, залежно від установленої категорії. Курси працювали при установах, були платними, оплату здійснювали установи або самі слухачі. За незнання української мови й за небажання посадових осіб її визнавати загрожувало звільнення з роботи. Це передбачалося п. 22 Декрету ВЦУВК від 01.08.1923 р. [8].

Вивчення Положення про державні курси української мови, матеріалів роботи Херсонської окружної комісії з українізації дозволяє стверджувати, що ця освітня установа, як і державні курси іноземних мов, виконували функцію підвищення кваліфікації вчителів філологічних дисциплін. І оскільки зазначене Положення визначає: «Цілеве завдання курсів - дати можливість громадянам, що зовсім не володіють українською мовою, вивчити таку для практичного вживання в установах, на підприємствах УРСР, а також підвищити знання тих громадян, що вже володіють нею, але не в достатній мірі, щоб проводити спеціяльні праці українською мовою», - викладачі курсів і чиновники окружної комісії з українізації виконували функції, що підвищували професійний рівень учителів філологічних дисциплін. Визначальними дійовими особами процесу українізації були вчителі. Зокрема, в одному з архівних документів того періоду зазначено, що «на сьогодні наш викладач української мови багатий на досвід і практику, але в більшости недостатньо озброєний необхідним академізмом. Отже, доцільно відкрити для цих товаришів курси українознавства за відповідною програмою». Ухвала цих зборів передбачає такі заходи:

«п. 5. З початку навчебного року налагодити зв'язки з учителями кожної сільської трудової школи, керувати їхньою освітою з українознавства. (Організовані гуртки для вчителів на периферії - покажчик необхідносте поглибляти цю працю)...

п. 7. Зворушити думку кожного вчителя про зв'язок із курсами та зібрати від них питання, що бажали б за ними прослухати лекції» [16, арк. 7].

У іншому документі зазначено, що, «крім організаційної метушні, схопилися й до перекваліфікації викладачів української мови, літератури, суспільствознавства», «під час вакацій відкрито гуртки для вчителів на периферії в Херсоні і на Гопри. На курсах було понад 120 чол.». Порядок денний методичних нарад викладачів української мови передбачав обговорення методів викладання української мови в трудовій школі, рецензування підручників («Граматика» Булахівського Л. та ін.; «Граматика» част. І та ІІ Курило О.) [там само, арк. 1-4]. У Миколаївському окрузі в усіх районах, окрім Володимирського (у ньому мешкала переважна більшість росіян), було відкрито курси з вивчення української мови. У Миколаєві були організовані платні курси для вчителів міських шкіл. їх прослухало 200 педагогів [11].

Ці фактори не тільки підвищували професійний рівень учителів, а й підсилювали аргументованість позицій українізації навчальних закладів південного регіону України.

У звіті про українізацію Миколаївської середньої школи № 5 зазначено: «Треба остаточно українізувати роботу школи, запровадити українську мову в усіх стосунках учнів і вчителів. Учителів, які досі не опанували українську мову, перевести до російських шкіл». Українізація спричинила національну самоідентифікацію багатьох педагогів-українців у межах етнічної території, якої вони раніше не усвідомлювали. Процес українізації змусив національні меншини, у т.ч. і росіян, рахуватися з мовними, культурними, освітніми запитами корінної нації - «відповідне опанування національними меншинами мови корінної нації». Однак неоднозначність сприйняття вчителями процесу коренізації підтверджує факт виступів 1926 р. батьків-зросійщених українців, підбурюваних керівництвом школи і вчителями, проти українізації Миколаївської міської школи № 15. Такі українофоби слугували своєрідною «п'ятою колоною» в боротьбі більшовицького керівництва проти українізації [11, с. 6].

Наведені факти, безперечно, підтверджують думку про вагомий внесок установ із проведення українізації в підвищення кваліфікації вчителів філологічних дисциплін півдня України в період 1925-1932 рр. на засадах децентралізації та регіоналізації. Однак на півдні України не було впливового осередку національно свідомого учительства, який би міг протидіяти наступу антиукраїнських сил [13, с. 8].

Приводом для згортання українізації в державі послужила допомога, яку надавав уряд українському населенню поза межами України: відкривалися гуртки, школи, видавалася література, у вишах України виділялася певна кількість місць для студентів- українців з різних регіонів СРСР (Кубані, Далекого Сходу, Курської губернії тощо). У грудні 1932 р. ЦК КП(б)У, місцевим і радянським органам була надіслана телеграма за підписом Сталіна і Молотова, у якій рішуче засуджувалася українізація поза Україною. У телеграмі говорилося, що подібні дії «можуть бути на руку тим буржуазно- націоналістичним елементам, які, будучи у вигнанні з України, як шкідливі елементи, проникають в українізовані райони й ведуть розладницьку роботу [8, с. 54]. Це був сигнал, який став початком згортання українізації, а з нею - й підвищення кваліфікації вчителів філологічних дисциплін на державних курсах української мови. Комітети з українізації у своїх звітах за 1932 р. зазначають, що «навчально-програмових матеріалів, як і самих програм і планів з центру й будь-яких указівок у справі українізації за минулий рік не одержували» [17, арк. 52].

Починаючи з 1931 р., запроваджується політика поступового стирання національних відмінностей, темпи українізації шкіл спадають. Значний вплив русифікаторських тенденцій у галузі освіти, відсутність необхідної кількості педагогічних кадрів ще тривалий час не змогли нівелювати внесок установ, що проводили процес українізації, у формування національно орієнтованого світогляду, а отже й підвищення кваліфікації вчителів півдня України: наприклад, у 1944-1945 н. р. із 703 шкіл Херсонської області українську мову викладання мали 640, російську - 49, узбецьку - 11, туркменську - 2, вірменську - 1 [14, арк. 7]. Ця ж тенденція була загальноукраїнською: у 1940-1941 н. р. в УРСР працювало 24940 шкіл із українською мовою навчання й 2571 - з російською [3, с. 15].

Повна реорганізація народної освіти в 30-ті-40-ві роки ХХ століття передбачала її абсолютне підпорядкування російсько-радянській системі, а тому потрібна була перепідготовка вчителів філологічних дисциплін на курсах підвищення кваліфікації. Головними напрямками змін у викладанні філологічних дисциплін в південному регіоні України, як і в усій республіці, стали такі аспекти: видатні діячі культури проголошувалися «слугами капіталізму», «націоналістами»; у шкільних програмах і підручниках фальсифікувалася історія; активно русифікувалися вищі педагогічні навчальні заклади, куди поступово запрошувалися російські викладачі, навчальний процес у вишах вівся російською мовою; з 1938 р. циркулярно насаджувалося обов'язкове вивчення російської мови з 2 класу [2, с. 61].

Кризу філологічної освіти півдня України викликали й сталінські репресії освітянської інтелігенції: у 1938 р. на Миколаївщині бракувало 300 вчителів, переважно української та російської мов. 228 учителів мови й літератури не вистачало в школах Одеської області. Це було наслідком фізичного знищення української освітянської інтелігенції, яка сформувалася за часів українізації. Із 8366 учителів Одеської області у 1937 р. 6131 ос. складали ті, хто терміново замінив у школах репресованих учителів і, як правило, не мали відповідної педагогічної освіти [13]. їхнім професійним розвитком мали зайнятися новостворені обласні інститути удосконалення вчителів, які забезпечували систематичне підвищення педагогічного, загальнокультурного й політичного рівня педагогів.

Таким чином, на процес становлення системи підвищення кваліфікації вчителів- філологів мала вплив соціально-економічна й політична ситуація, що склалася в Україні загалом, і в південних областях зокрема: спрямованість на відносну незалежність у 20-ті роки ХХ ст., політика українізації, розбудова вітчизняної системи освіти й національної школи, нестача учителів з професійною освітою, проголошення нових ідеологічних і педагогічних пріоритетів педагогічної діяльності (1933 р., коли відбувається згортання української системи освіти, уніфікується й стандартизується педагогічна наука й практика, визначаються нові вимоги до змісту й форм підвищення кваліфікації педагогічних працівників: українська педагогіка мала стати складовою російсько- радянської культури) [6].

Перспективи подальшого наукового пошуку вбачаємо в більш детальному дослідженні форм післядипломної педагогічної освіти в 40-ві роки ХХ століття, адже реорганізація народної освіти передбачала її абсолютне підпорядкування російсько- радянській системі, а отже, потрібна була перепідготовка вчителів філологічних дисциплін на курсах підвищення кваліфікації.

Література

1. Відомості про вивчення іноземних мов. Херсонські державні курси іноземних мов Херсонського міського відділу освіти 1928 -1932 рр.// ДАХО (Державний архів Херсонської області). Ф. 466. Оп. 1. Спр. 9. 195 арк.

2. Дашкевич А Українізація: причини і наслідки. Слово і час. 1990. № 80. С. 61.

3. Збірник наказів та розпоряджень Наркомосу УРСР. 1940. № 8. С. 15.

4. Звіти, списки студентів, заявки та листування Херсонських державних курсів іноземних мов Херсонського міського відділу освіти 1929-1932 рр. ДАХО. Ф. 466. Спр. 7. 109 арк.

5. Зубко А. М. Теоретико-методичні засади підвищення кваліфікації педагогів у системі післядипломної освіти вчителів: монографія. 2-е вид. Херсон: КВНЗ «Херсонська академія неперервної освіти, 2013. 140 с.

6. Історія Української РСР: у 8 т., 10 кн. Т. 6: Українська РСР у період побудови і зміцнення соціалістичного суспільства (1921-1941)/ АН УРСР, Ін-т історії: редкол.: Ю. Ю. Кондуфор (голов. ред.) та ін. Київ: Наук. думка, 1977. 542 с.

7. Кузьменко В. В. Формування наукової картини світу учнів: від витоків до сьогодення: монографія. Друге видання перероблене і доповнене. Херсон, 2014. 720 с.

8. Лозицький В. С. Політика українізації в 20-30-х роках: історія, проблеми, уроки. Український історичний журнал. 1989. № 3. С. 46-55.

9. Міронова І. Культура національних меншин Півдня України в 20-30-і роки ХХ століття: автореф. дис... канд. іст. Наук / Дон. нац. ун-т. Донецьк, 2003. 18 с.

10. Нечипоренко З. В. «Українізація» і забезпечення прав національних меншин Півдня України в 1920-х - на початку 1930-х рр. Український селянин. 2010. Вип. 12. С. 292-295. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Ukrsel_2010_12_108.

11. Соболь І. Українізація освіти півдня України: 1920-30-ті роки. Історія України. 2000. № 8. С. 4-6.

12. Соболь П. І Українофобія на терені шкільництва. Рідна школа. 1996. № 9. С. 6-8.

13. Соболь П. І. Руйнація освіти півдня України: 1937-1938 роки. Краєзнавство. 2001. № 1. С. 168-171. URL: http://resource.history.org.ua/publ/kraj_2001_1_168.

14. Статистичні звіти за початкові, семирічні та середні школи за 1944-45 рр. ДАХО. Ф. 2239. Оп. 1. Спр. 25. 201 арк.

15. Херсонська окружна комісія у справах українізації при окружному відділі народної освіти м. Херсона 1925-1932 рр. ДАХО. Ф. 466. Оп. 1. Спр. 1. 12 арк.

16. Херсонська окружна комісія у справах українізації при окружному відділі народної освіти м. Херсона 1925-1932 рр. Протоколи засідань. ДАХО. Ф. 466. Оп. 1. Спр. 13. 16 арк.

17. Херсонська окружна комісія у справах українізації при окружному відділі народної освіти м. Херсона 1925-1932 рр. ДАХО. Ф. 466. Оп. 4. Спр. 49. 63 арк.

Размещено на Allbest.ru