Софія Русова на персоналістичному тлі епохи: проєвропейсько-державницький контекст

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Небагато було в українській історії жінок, яких можна означити як таких, що піднеслися вище своїх сімейних, професійних і особистісних амбіцій, віддавши себе служінню народу, серед якого їм довелося жити, не будучи при цьому за національністю українками. У когорті цих виняткових яскраво вирізняється постать Софії Федорівни Ліндфорс-Русової - педагога, літературознавця, громадянки, політика, державотворця, етнографа, історика, яка “прийшла на світ”, коли безсмертний Шевченко “…палав гнівом проти гнобителів нашого народу, доростала тоді, як М. Драгоманов розгортав свої сили, коли із Західної Європи ширилися ідеї поступу, національної і соціальної справедливості… літ доходила в добу великих людей і великих ідей”. У ті ідеї людяності, рівності, волі, демократії сама увірувала й пішла на працю для їх здійснення [6, с. 251].

За своє 84-річного життя шведка Ліндфорс по батьківській лінії, француженка Жерве - по материнській, російська дворянка, що виросла в оточенні задушливої атмосфери царської Росії останнього півстоліття її існування, пережила різні влади, режимам яких майже ніколи не була «угодна»: зазнала переслідувань і заборон жити на території України, сиділа у п'яти тюрмах у часи російського самодержавства; за нею стежили, писали доноси і називали небезпечною “петлюрівкою” з утвердженням більшовицької влади. Успадкувавши методи царської охранки, радянський режим оголосив її ворогом українського народу, буржуазною націоналісткою за те, що все життя боролася за відродження української нації, з міжнародних трибун лунало її палке слово на захист понівеченої батьківщини, однією з перших на міжнародному рівні заявила про голод і геноцид української інтелігенції в СРСР, у Галичині, на Буковині та в Закарпатті.

Своє “перетворення” на українку Софія Русова пов'язує зі своїм чоловіком (теж неукраїнцем, грузино-російського походження): за порадою Олександра Русова молода гімназистка вирушила до маєтку Ліндфорсів (с. Олешня на Чернігівщині), щоб зібрати пісні, колядки, щедрівки, і повернулась щаслива до сестри Марії в Київ “з текою, напханою матеріалами з етнографії Алешні”. На цьому ґрунті розпочалася їхня взаємна симпатія, а остаточно молодих людей поєднала любов до музики. Вивчивши оперу О. Даргомизького “Кам'яний гість” до кінця, згадувала С.Русова, “ми вже знали, що кохаємо одне одного і що ніякі національні, ані соціальні перешкоди вже нас не розлучать”.

30 серпня 1874 р. Олександр Русов і Софія Ліндфорс повінчалися у церкві Св. Симеона в Петербурзі. Посадним батьком став М. Драгоманов, який у листі прислав своє благословення, а єдиним весільним дарунком стала рапсодія М. Лисенка (дружби) на пісню “Золоті ключі” [1].

У важкі роки заборони рідного слова помешкання сестер Ліндфорс у Києві стало місцем зустрічі найвидатніших представників українства: М. Лисенка, М. Старицького, П. Мирного, В. Антоновича, П. Житецького, Ф. Вовка, М. Драгоманова, Олени Пчілки, П. Косача, П. Чубинського та ін. Саме тут була здійснена постановка першої української опери (“Різдвяна ніч”) та рідномовної театральної п'єси (“Чорноморський побут”) М. Лисенка (через відмову композитора перекладати їх російською мовою влада заборонила ставити їх на оперній сцені царської Росії). Неукраїнське прізвище “Ліндфорс”, яким підписався за згоди сестри Софії Русової Марії М. Старицький, дало змогу уникнути пильного ока цензури та з'явитися на світ не одному його творові. У помешканні сестер був також відкритий перший у Києві дитячий садок, хоч неукраїнський (про це в тогочасних умовах не могло бути й мови), та пройнятий українським духом завдяки вихованцям із родин Лисенків і Старицьких.

Своєрідною виявилась і перша весільна подорож Софії та Олександра Русових: за дорученням київської “Старої громади” навесні 1875 р. вони вирушили до Праги з метою видання першого “суцільного” “Кобзаря” Т. Шевченка з усіма його російською цензурою забороненими творами. Роботу над виданням двотомного “Кобзаря” очолив О. Русов; молода дружина допомагала йому в коректурі рукописів. З метою ознайомлення західноєвропейського читача з життям і зразками творчості Т. Шевченка вона переклала французькою мовою біографію поета, ряд невеликих його віршів і зміст кількох поем, які за підтримки І. Тургенєва побачили світ у французькому “Revue des deux mondes” [5].

Ця подорож дала Україні безцінний скарб, а сім'ї - першу втрату. Чехо-Словаччина стала останнім притулком для їхньої тримісячної доні Людмили. “Тяжко на чужині ховати близьких, тяжко було нам поховати на празькому цвинтарі нашу першу дитину”, - писала з цього приводу С.Русова [1].

Відтоді почався тернистий шлях жінки-матері й дружини та жінки-громадянки. На перший погляд, із цих соціальних ролей вона головною вибрала другу. Та й сама С. Русова зізнавалася: “життя моє постійно калічилось суперечкою між цими двома обов'язками: родина, діти, чоловік - всіх їх я так кохала, а з другого боку - громада, рідний край. Нікому з жінок не бажаю такого роздвоєння, бо з цього виходить і погана праця і страшенна драма в серці” [1]. Найбільш вдало, повно і точно, на нашу думку, пояснив “природу” С. Русової М. Шаповал: “Тисячі, мільйони жінок родились, жили і повмирали не дбаючи про щось більше, як лиш про свій маленький світ - про свою родину. Лиш винятково-чутливі, гострозорі і пильні бачили поза родиною весь народ, яко родину… Русова у нас така Господиня-Мати, що з маленької господині-матері в родині виросла на Господиню-Матір в Народі” [2].

Ці дві господині-матері в особі С. Русової переслідували єдину мету: вивести народ із “культурного дитинства”. А досягала вона її власним прикладом і взірцевим вихованням своїх дітей. Якщо О. Русов віддав Україні свої знання, свій великий розум, - писала Н.Дорошенко, - то С. Русова віддала їй своє серце, свою кров. Бо вона виховала дітей у патріотичному дусі і “впоїла так міцно любов до України, що й слідуюче покоління натхнулося нею до творчої праці” [1].

Ціннісними імперативи творчої спадщини Софії Русової як результату її діяльності, спрямованої на розгортання українського культурно-освітнього процесу на українських землях та в еміграції, організацію українських навчальних закладів і наукових установ, розвиток національної педагогічної думки, що знайшло відображення в її опублікованих і рукописних працях, варто означити громадянськість, яскраво виражену національну спрямованість, народність, європеїзм, виховний (виховуючий) характер її праць (педагогічних, літературознавчих, творів “жіночої” тематики, спогадів, рецензій, листування), громадсько-політичної й педагогічно-просвітницької діяльності [4].

Зауважимо, що репрезентаторсько-пропагандистський аспект діяльності Софії Русової завжди носив активно-творчий характер, підпорядковувалася загальнокультурній меті - підготовці фахівців європейського рівня для потреб рідної незалежної держави та пропаганді національної освітньої справи і відстоювання її на міжнародній арені.

Не маючи університетської освіти (всі її документи - це атестат про закінчення із золотою медаллю восьмикласної Фундуклеївської жіночої ґімназії в Києві та диплом про можливість викладання французької мови у вищих школах), Софія Русова стала професором педагогіки і доктором соціології Honoris causa у Празі. Читала лекції на Бестужевських курсах у Санкт-Петербурзі, в комерційному та Фребелівському інститутах у Києві, в Кам'янець-Подільському державному університеті. В еміграції долучилася до творення і викладала чи не в усіх українських високих школах Чехо-Словаччини - Українській господарській академії, Українському високому педагогічному інституті ім. М.Драгоманова, Українському соціологічному інституті.

Софію Русову можна сміливо назвати хрещеною матір'ю українського вчительства. Завдяки їй як члену Центрального бюро Всеросійської спілки вчителів і діячів з народної освіти, репрезентанти українського громадсько-педагогічного руху початку ХХ ст. (Б. Грінченко, В. Доманицький, Д. Дорошенко, С. Єфремов, О. Лотоцький, П. Стебницький, С. Черкасенко) в 1906 р. отримали змогу взяти участь у роботі Третього з'їзду цієї громадської організації. Це стало поштовхом до вироблення першого статуту Української учительської спілки - однієї з перших спроб воскресити в “підросійській” Україні ідею національної школи. Цілеспрямована, послідовна і принципова позиція С. Русової, членів української делегації та представників інших національних меншин стала передумовою ухвали на з'їзді резолюції про дозвіл вчительству різних народностей Росії створювати окремі вчительські професійні організації як складову єдиної Всеросійської спілки вчителів. Усвідомлюючи потребу співпраці педагогів царської Росії (зокрема й українських) із освітніми об'єднаннями інших держав, С. Русова домоглася налагодження контактів із чеськими фахівцями.

Проте найбільш повно талант Софії Русової як організатора українського вчительства виявився в роки визвольних змагань українського народу 1917-1920 рр. За її участю влітку 1917 р. постала Всеукраїнська учительська спілка, головою центрального бюро якої вона була обрана.

Безкомпромісність педагога проявилася не лише в умовах царського самодержавства та короткотривалої української державності, але і в період становлення більшовицької влади в Україні. Головним обов'язком в цей час вона визначила боротьбу за національну освіту, культуру, “гідність українських інституцій”. Свідченням такої позиції став її виступ на учительському з'їзді, організованому новою шкільною владою в Кам'янці-Подільському, де С. Русова виступила “…і в інтересах учительства, і в обороні національної школи”. “Як не тяжко, а треба працювати на українському терені, треба мати на очах наші золоті жовті поля і блакитне небо”, - ці сміливі слова просвітительки зал зустрів оплесками, а головуючий на з'їзді більшовик Дубина - стуком кулака об стіл [5, с. 165].

Вимушена еміграція не підірвала віри С. Русової у відновлення української державності. До тодішньої Чехословаччини вона прибула з величезним багажем теоретичних знань, досвідом організаторсько-практичної та науково-педагогічної роботи, з усталеною світоглядною позицією, яка утверджувалася в протистоянні русифікаторській політиці царизму та національним обмеженням у галузі освіти. Тому головним “оправданням” свого перебування за кордоном С. Русова визначила працю для незалежної соборної України. Реалізацію цього завдання відображає популяризаторський аспект педагогічної діяльності Софії Федорівни 1920-1930-х рр., нерозривно пов'язаний з її участю в роботі міжнародних (Рим, 1923; Прага, 1923 і 1927; Женева, 1929), а також українських наукових і освітніх конгресів та з'їздів (Прага, 1926; Львів, 1929; Ужгород, 1935), що давало змогу вирішити низку педагогічних завдань. По-перше, донести до світової громадськості проблеми і надбання освіти України, аби всі “…знали, що вона не якась Патаґонія, що в нас теж є деякі педаґоґічні думки” [5, с. 232]. По-друге, сприяла інтеграції української педагогіки в міжнародний освітній рух. Зокрема, С. Русова прагнула відродити своє педагогічне дітище - Всеукраїнську учительську спілку і домогтися її прийняття до Світової федерації вчителів. І, по-третє, участь у конгресах і з'їздах дозволяла збагатити теорію та практику національної освітньої діяльності міжнародним педагогічним досвідом. Ці завдання реалізувалися через виступи Софії Русової, обмін інформацією з делегатами різних країн світу, ознайомлення з практичною діяльністю зарубіжних навчально-виховних закладів різних типів, звіти, окремі статті вченої.

Проблеми освіти і виховання цікавили Софію Русову не лише на педагогічних, а й на жіночих зібраннях. На з'їзді Інтернаціонального конгресу жінок в Гаазі 1922 року вона взяла участь в роботі комітету освіти, що працював у його рамках, де ознайомила міжнародну громадськість із організацією шкіл на Україні в добу визвольних змагань. На з'їзді міжнародних жіночих рад у Данії 1924 року її увагу привернула робота комісії із захисту дітей та виховання молоді. Саме на цьому з'їзді С.Русова звернулася з проханням до Червоного Хреста Данії виділити матеріальну допомогу дітям емігрантів і стипендії студентам-українцям у ЧСР, хоча педагогу було важко “жебрати для наших дорогих дітей, для нашої безталанної молоді”. Мимоволі напрошувалося питання: “Куди дінеться наша молодь, навчившись, взявши... все те, що можна з європейської культури?”. Відповідь на нього С. Русова формулювала однозначно: “Звісно, вона чесно, правдиво вернеться на Україну”, і в цьому повороті їй мусять допомогти і міжнародні громадські об'єднання, і Ліга Націй, бо “…хоч яка Европа “комфортабельна” і культурна, але для нас «нема другої України, немає другого Дніпра” [5, с. 172]. Одним із наслідків участі Софії Русової в складі української делегації на ІХ Міжнародному конгресі “Інтернаціонального Союзу за виборче право жінки” в 1923 р. стала домовленість про здобуття вищої освіти “на стипендію” в італійських університетах. На курсах “Інтернаціональної жіночої ліги миру і свободи” (“Літня соціальна школа”) в Подєбрадах 1923 р. підтримала домагання галицьких українок визнати таємний український університет у Львові державним і припинити переслідування народної освіти.

Сучасники Софії Русової завжди наголошували на її особливих “прикметах”, які зробили її “просто неоціненною до пропаґандивної роботи на міжнародному терені”: “побіч високої культури і зання чужих мов, запал і суґестивна сила переконувати других про слушність нашої справи, наших домагань”. Так, перебуваючи у Львові на конгресі товариства “Просвіта” 1929 року, С. Русова вкотре дала урок українцям, які й до сьогодні, на жаль, шукають підтримки у чужинців, забуваючи (несвідомо чи навмисно) про своїх великих учителів - скромних, непомітних, про яких згадують і якими захоплюються лише після їх смерті. На спільній вечері учасників конгресу на чільному місці сидів запрошений його організаторами радянський консул п. Лапчинський, який склав привіт від уряду “суверенної Української Радянської республіки” (М. Рудницька називала цей факт “абсурдом”). По другому боці президії сиділа “вигнанка, яка на старі літа мусіла кинути рідну землю, бо для Неї в цій “суверенній українській державі місця не стало...”. З глибоким жалем і соромом згадує про ці “гостини” Мілена Рудницька. Але С. Русова і в таких умовах не підвела, не поставила свої амбіції вище українських. Своєю промовою - “вершком” політичного розуму, дипломатії і культури - прочитала лекцію і для п. Лапчинського і для тих, хто його запросив, при чому, як завжди, з незрівняним тактом, з такою поміркованістю і гідністю, що ніхто не мав права образитися. М.Рудницька згодом писала: “з цілого серця я Вам була вдячна за ту промову, якою Ви врятували честь нас усіх”. А ще закликала свою велику вчительку і наставницю: “Вважайте на себе, зберігайте нам себе, пам'ятайте, що Ви для нас велика цінність, ми потребуємо Вас ще на довгі роки і до дуже важливих завдань”. Серед них - заснуванням Всесвітнього Союзу Українок та жіночої політичної організації Дружина Княгині Ольги після заборони в 1938 р. “Союзу українок”. З приводу останніх подій М. Рудницька звернулася до С. Русової із проханням: “Благословіть нас, стійте при нас своїм авторитетом, порадою, духом, - бо чекає нас велика-велика праця і багато перешкод від чужих і від своїх, морального і матеріального характеру” [3].

Науково-педагогічна праця, культурно-просвітницька робота С. Русової тісно перепліталася з її громадсько-політичною діяльністю, що здійснювалася С. Русовою як членом однією з 11-ти жінок-парламентарок - Української Центральної Ради, членом Народної Української ради, так і головою Української національної жіночої ради, почесним головою Всесвітнього Союзу українок. Вона стосувалася відстоювання права українського народу на власну державу, підтвердження статусу українських емігрантів як окремого (не “руського” і не польського) осередку в центрально- і західноєвропейських державах, поліпшення політичного становища українців, їхніх культури й освіти в умовах чужоземних режимів.

Абсолютно закономірним, зважаючи на вище викладе-не, є той факт, що Софію Русову знали і високо поціновували перший президент незалежної України М. Грушевський, побіч якого вона працювала в Центральній Раді; перший президент Чехословацької республіки (ЧСР) Т.Ґ. Масарик, із яким учена була знайома ще до Першої світової війни; перший президент вільної Підкарпатської Русі А.Волошин; перший міністр освіти України І. Стешенко та міністр освіти в уряді Директорії, ректор першого державного українського університету в Кам'янці-Подільському І. Огієнко (Митрополит Іларіон); рідний дядько Лесі Українки М.Драгоманов, що був посадним батьком на їхньому з Олександром Русовим весіллі, та М.Лисенко, який підготував їй найдорожчий весільний подарунок - рапсодію на пісню “Золоті ключі”; педагоги-реформатори світового масштабу - бельгійський творець “школи для життя через життя” О.Декролі та швейцарський пропагандист “діяльної” школи А. Фер'єр.

Софію Русову знали й такі видатні громадсько-культурні та політичні діячі, як В. Антонович, Д. Багалій, Ф. Вовк, Д. Донцов, Д. Дорошенко, О. Єфименко, П. Житецький, М. Заньковецька, О. Кобилянська, М. Коцюбинський, М. Кропивницький, П. Мирний, О. Олесь, М. Садовський, П. Саксаганський, В. Сімович, С. Смаль-Стоцький, М. Старицький, І. Франко, С. Черкасенко, П. Чубинський, А. Шептицький, І. Ющишин та ін.

За життя про неї писали Л. Білецький, В.Дорошенко, О. Дучимінська, А. Животко, К. Малицька, А. Лотоцький, М. Рудницька, С. Сірополко, І. Франко, М. Шаповал і багато інших визначних особистостей. Її життєвий шлях ліг в основу сюжету повісті Н. Романович-Ткаченко “Мандрівниця” із заувагою автора: “Присвячується Софії Русовій”, що побачила світ на сторінках львівського “Літературно-наукового вісника” у 1913 та 1918 роках. Історичну драму “Северин Наливайко”, яка вперше з'явилася в ужгородському часописі “Самостійна думка” в 1934 р., також присвятив ученій С. Черкасенко. Постать і творча праця Софії Федорівни стали поштовхом до появи поезій Уляни Кравченко й М. Обідного.

І навіть після півстолітнього замовчування імені та творчої спадщини Софії Русової і тавра, виведене на її засекреченому до 1991 р. особистому архівному фонді в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України - “буржуазна націоналістка”, постать вченої повернулася на рідну землю. А її життя і праця й надалі залишається взірцем для наслідування та віри у свою державу: “Софія Федорівна Русова дає нам приклад української жінки-патріотки, яка понад півстоліття свого свідомого і активного життя незламно несла на собі тягар боротьби світлої України з темними силами царської і червоної Росії. …вона вміла перемагати свої персональне горе і цілком підкоряти себе гордій девізі своїх предків “LE DEVOIR AVANT TOUT” (“Обов'язок понад усе!”). А цей свій обов'язок вона вбачала у праці й боротьбі на користь України” [2, с. 5].

Література

русова вчительство громадянськість

1. Джус О. Берегиня роду Ліндфорс-Русових / О. Джус // Обрії: Науково-педагогічний журнал ІПОПП. - Івано-Франківськ, 2004. - № 1.- С. 13-18.

2. Джус О.В. Життя і творчість Софії Федорівни Русової (1856-1940): науково-методичний посібник / О.В. Джус. - Івано-Франківськ: НАІР. - 2016. - 216 с.

3. Джус О. Мілена Рудницька і Софія Русова: освітньо-виховні рефлексії співпраці у міжвоєнний період / О. Джус // Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції Союзу українок України “Український жіночий рух: історія та соціокультурна перспектива” (12-13 квітня 2008 р., Івано-Франківськ - Коломия). - Івано-Франківськ: Місто НВ, 2008. - С. 78-82.

4. Джус О. Ціннісні імперативи творчої спадщини Софії Русової у контексті сучасних націотворчих процесів в Україні / О. Джус // Шлях освіти: Науково-методичний журнал. - К.: Пед. преса, 2011. - № 2. - С.38-40.

5. Джус О. Шевченкіана Софії Русової / О. Джус. - Івано-Франківськ: НАІР - 2013. - 226 с.

6. Софія Русова: З маловідомого і невідомого. - Ч. 2. “Сеньйорка українського жіноцтва...” / Упоряд. З. Нагачевська, О. Джус. - Івано-Франківськ: Гостинець, 2007. - 364 с.

Размещено на Allbest.ru