Соціально-політичні та культурно-освітні передумови становлення вітчизняної системи історичної освіти (1917 - середина 20-х рр. ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Криворізький державний педагогічний університет

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА КУЛЬТУРНО-ОСВІТНІ ПЕРЕДУМОВИ СТАНОВЛЕННЯ ВІТЧИЗНЯНОЇ СИСТЕМИ ІСТОРИЧНОЇ ОСВІТИ (1917 - СЕРЕДИНА 20-Х РР. ХХ СТ.)

СЕЛИЩЕВА Ірина Анатоліївна

кандидат педагогічних наук, старший

викладач кафедри всесвітньої історії

Постановка та обґрунтування актуальності проблеми

Аналіз розвитку історичної освіти в Україні радянського періоду, її ролі та місця в національній історії й освіті залишається актуальною проблемою попри те, що її окремі аспекти неодноразово висвітлювалися у науковій літературі. Дослідження особливостей розвитку історичної освіти надає можливість переосмислити, надати об'єктивну оцінку і зрозуміти підґрунтя, на якому побудована сучасна система історичної освіти. Тому, доцільно детальніше розглянути розвиток історичної освіти в Україні у період від 1917 р. до середини 20-х років ХХ ст. (доба відродження української національної державності та перші роки радянської влади).

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Питання розвитку історичної освіти в Україні початку ХХ ст. у своїх наукових студіях порушувала низка науковців-істориків, які не залишали поза увагою педагогічний аспект. Цінний фактологічний матеріал щодо навчання історії окресленого періоду містять наукові розвідки дослідників В. Арешонкова, О. Пометун, В. Мисана, С. Слободяна, І. Смагіна, Т. Теремецької (шкільна історична освіта), Н. Вєнцевої, К. Ушмаєвої (виша історична освіта) та ін.

Мета статті - проаналізувати розвиток історичної освіти в Україні у період від 1917 р. до середини 20-х рр. ХХ ст., який охоплює час, що пов'язують в історії України з добою відродження національної державності, та перші роки радянської влади.

Методи дослідження

Задля всебічного висвітлення проблеми дослідження і виявлення передумов становлення сучасної системи історичної освіти було використано теоретичні методи: вивчення, аналіз та узагальнення наукової літератури.

Виклад основного матеріалу дослідження

Упродовж 1917-1920 рр. (доба відродження української національної державності) українські уряди (Центральної Ради, Гетьманату, Директорії) спрямовували зусилля передусім на захист національних інтересів. Важливим завданням у цьому напрямі було створення та розбудова системи національної освіти, фундаторами якої були українські науковці В. Антонович, Д. Багалій, М. Грушевський, І. Стешенко та ін. Зокрема, у резолюції ІІ Всеукраїнського учительського з'їзду в Києві (1917 р.) зазначається: «Позаяк національна школа є не тільки ідеальним гаслом, [...], у шкільній роботі мусить мати місце національна творчість словесна, музична, мистецька, в згоді з індивідуальними нахилами дітей, широке ознайомлення з рідним краєм, його історією...» [2, с. 65]. Як результат такої освітньої політики, відкривалися українські гімназії (за часів Центральної Ради їх кількість досягла 50, а за часів Гетьманату - 100), видавалися шкільні підручники, необхідні для українізації освіти, був розроблений план єдиної школи в Україні («Проект Єдиної школи на Вкраїні» впроваджено в 1919 р.) тощо. Серед предметів обов'язкового вивчення пропонується історія України (1918-1919 н.р.), планується друк підручників з історії («Як жив український народ» Б. Грінченка; «Про старі часи на Україні. Коротка історія України (для першого початку)», «Ілюстрована історія України», «Всесвітня історія» М. Грушевського та ін.) [2, с. 105-106, 212]. Починає формуватися нова структура шкільної історичної освіти: курс історії України стає самостійним (поряд із всесвітньою історією) і викладається у школі з 3 по 12 класи. З-поміж основних цілей історичної освіти визначається «розвиток у дітей розуміння історичної перспективи; формування в дитячій душі системи яскравих образів і знань про історію свого народу, що становить частину історії людства; національне виховання дітей» [6, с. 20].

Нововведення, розпочаті урядом Центральної Ради, були підтримані діячами національно - освітнього руху й заклали підвалини глибоких змін в організації й діяльності також і закладів вищої освіти, що було продиктовано нагальною потребою в підготовці національно свідомої інтелігенції. Серед змін у вищій школі слід назвати: організацію українських державних університетів у Києві, Кам'янці-Подільському, відкриття історико-філологічних факультетів, українознавчих курсів, кафедр історії України тощо; уперше, поряд з іншими, вводяться нові курси: «Історія України», «Географія України», спеціальні дисципліни («Джерелознавство», «Історична географія, «Методологія історії», «Історія первісного суспільства», «Всесвітня історія» тощо) [2, с. 63; 3, с. 237; 8, с 345]. Перетворення державних університетів і учительських інститутів на осередки національної культури українознавчої орієнтації було заслугою гетьманських урядів, проте часта зміна влади завадила втіленню в життя прогресивних законопроектів, спрямованих на створення національної школи в Україні й підготовку педагогічних кадрів для неї [3, с. 170, 187].

Поряд із вищезазначеним, суспільно-політичні зміни початку ХХ ст. (поява та зміцнення політичних партій, Перша світова війна, революційні події 19051907 рр., Лютнева революція, жовтневе більшовицьке повстання та падіння Тимчасового уряду 1917 р.) зумовили створення нової державної моделі - радянської, яка стала фундаментом для будівництва соціалістичного суспільства в СРСР, до складу якого була приєднана й Україна, як одна з його республік - Українська Радянська Соціалістична Республіка.

У перші роки радянська влада, визнавала свободу розвитку національної освіти. Українізація, яка охоплювала всі галузі суспільства за концептуальністю в розумінні шляхів подальшого розвою українського народу, відігравала винятково позитивну роль. Водночас це була вимушена політика більшовиків в національно-культурній галузі, які прагнули забезпечити собі підтримку всього населення України. Центром українізації в республіці став Наркомос УСРР, керівники якого (Г. Гринько, В. Затонський, О. Шумський, М. Скрипник), намагалися зберегти самостійність функціонування української системи освіти. Проте, відчуваючи надзвичайно потужний вплив радянської влади, Наркомос УРСР обирає російсько-радянську освітню модель, в основу якої було покладено чинне в Радянській Росії «Положення про єдину трудову школу» (1917 р.), а вже у травні 1919 р. набуває чинності «Положення про єдину трудову школу УРСР», відповідно до якого теорія змісту освіти починає розвивається в межах парадигми трудової школи [1, с. 53; 4, с. 204].

Новий політичний режим вимагав відповідної перебудови в системі навчання й виховання, відтак ішлося про нові світоглядні, наукові й соціальні настанови. Інтереси держави визначали пріоритети у всіх царинах суспільного життя, відтак, й в освітній галузі. Зокрема, на тісному взаємозв'язку школи з політикою акцентував увагу В. Ленін у своїй промові на І Всеросійському з'їзді вчителів-інтернаціоналістів (5 червня 1918 р.), наголошуючи: «Немає потреби обмежуватися вузькою вчительською діяльністю. Учительство мусить об'єднатися з масою трудящих, які борються. Завдання нової педагогіки - об'єднати діяльність вчителя із завданнями соціалістичного суспільства [...], безсумнівно, народний учитель [...] має йти з пропагандою до народу» [4, с. 420-421]. Цей концептуальний підхід до розв'язання питання народної освіти в новій державі, який бере свій початок у перші роки Радянської влади під впливом ідей В. Леніна, послідовно застосовувався як провідний упродовж усього радянського періоду, засвідчуючи етапи посилення пропагандистського впливу та відлиги.

Варто зауважити, що з перших років свого існування, плануючи будувати багатонаціональну державу, радянське керівництво приділяло увагу й національному питанню. Зокрема, у матеріалах ХІІ з'їзду РКП(б) (1922 р.) наголошується, що «Жовтнева революція розірвала кайдани національного гноблення,... підготувала ґрунт для співпраці народів,. виборола довіру до російського пролетаріату у народів інших національностей.», відповідно «. встановлення диктатури пролетаріату є тим підґрунтям, на якому в майбутньому буде побудована співпраця братських народів у єдиній державі». Однак у документі вказується також і на недоліки, які мають бути усунені, серед яких, насамперед, називаються: «пережитки великоруського шовінізму», господарча та культурна нерівність національностей і націоналізм [5, с. 81-84]. історичний освіта радянський національний

Очевидно, що радянська влада, з одного боку, прагнула побудувати багатонаціональну державу рівних народів, використовуючи національні настрої й надаючи певну свободу у розбудові освітньої системи в регіонах, але, з іншого, побоюючись небажаного для центральної влади посилення регіонів саме на ґрунті національної ідеї, докладала зусиль до нівелювання національних відмінностей. Наприклад, у постанові Пленуму ЦК КП(б)У «Про цілі і завдання українізації» (1922 р.) містяться вказівки щодо української народної школи взагалі та історичної освіти зокрема. У документі зазначається, що одне із важливих завдань партії в галузі освіти полягає в перетворенні української народної школи «з розсадника шовінізму в знаряддя комуністичної освіти...», тому постала потреба в укладанні нових українських підручників, «які повинні дати учням трудової школи перші елементарні знання з історії УРСР...». Однією з нагальних потреб того часу стало написання Історії України «з марксистської точки зору», тобто формування «потрібного» погляду на минуле [8, с. 376]. Головним завданням школи стає підготовка учнів до трудової діяльності задля будівництва комуністичного суспільства, в якому кожна нація мала право на рівноправне співіснування в «сім'ї народів», мала право на власну історію, розвиток культури і мистецтва. Проте, як тільки українізація почала виходити за дозволені центром рамки, радянська влада спрямувала зусилля на її згортання, активних учасників українізації було усунуто від громадської й освітньої діяльності, деякі з них зазнали репресій. Відтак, певні здобутки українізації, яких досягла українська школа, було нейтралізовано й у такий спосіб відбувся перехід до повної радянізації освіти.

Цілком закономірним з урахуванням вище викладених фактів є виділення з-поміж головних принципів радянської школи (20-х рр. ХХ ст.) Т. Теремецькою саме таких, як: політизація (тенденція до забезпечення буття держави через школу, «прищеплювання» державного патріотизму), громадський активізм (виховання активних громадян суспільства) і практицизм (спрямування школи на розбудову господарського життя як запоруки міцності і стабільності держави) [7, с. 312].

Висновки з дослідження і перспективи подальших розробок

Беручи до уваги викладене, можна констатувати, що період 1917-середина 20х рр. ХХ ст. був надзвичайно важливим в історії історичної освіти, він став точкою відліку, періодом її становлення. У період політичного відродження України відбувалися створення та розбудова національної освіти, він характеризується певними украй позитивними нововведеннями. Історію вивчали, розпочинаючи з початкової школи й закінчуючи випускними класами гімназій. Українізація деякий час актуалізувала громадянські цінності тогочасного суспільства, чому значною мірою сприяла ідея національної школи, але під політичним впливом і потужним тиском з боку радянської влади вона поступово втратила свої позиції, натомість парадигма трудової школи стала визначальною як з позиції освітньої концепції радянської держави, так і подальшого визначення трудового статусу громадянина СРСР. Ця обумовленість пояснюється політикою нової влади, яка на початку свого панування намагалась залучити на свій бік Україну, підтримуючи розвиток національної освіти. Однак, нав'язуючи своє бачення, радянська влада кардинально змінює подальший розвиток освіти України, а згодом і УРСР. Радянському керівництву Україна була потрібна як слухняний гвинтик у механізмі керування державою в умовах приєднання нових територій, тому воно докладало чимало зусиль задля втілення свого плану в життя. Формування потрібного світогляду громадян і суспільної думки покладалися на освіту взагалі та історичну зокрема. Надалі всі зміни в освітянській діяльності суворо регламентувалися партійними постановами і «підправлялися» залежно від потреб і політичної доцільності.

Перспективними питаннями подальшого розгляду вбачаємо дослідження розвитку історичної освіти в інших хронологічних межах періоду СРСР, а також доби незалежності.

Список джерел

1. Арешонков В.Ю. Періодизація процесу розвитку змісту шкільної суспільствознавчої освіти у ХХ ст. Вісник Житомирського державного університету. Житомир, 2011. Вип. 60. С. 53-57.

2. Васькович Г. Шкільництво в Україні (1905-1920). Мюнхен, 1969. 229 с.

3. Вєнцева Н.О. Розвиток вищої історичної педагогічної освіти України в першій половині ХХ століття: дис.... д-ра пед. наук: 13.00.01. Бердянськ, 2017.

4. Ленин В.И. Речь на І Всероссийском съезде учителей - интернационалистов (5 июня 1918 г.) / Полное собрание сочинений. Москва, 1981. Т. 36. С. 420-421.

5. Материалы ХІІ съезда ВКП(б) / КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК (1922-1925). Т. 3. М., 1984. С. 81-84.

6. Пометун О.І. Проблеми розвитку шкільної історичної освіти в Україні в ХХ столітті: автореф. дис.... докт. пед. наук: 13.00.01, 13.00.02. - Київ, 1996. 51 с.

7. Теремецька Т. Тенденції реформування шкільної історичної освіти в УСРР в 1920-х роках. URL: http://enpuir.npu.edu.ua/bitstream/ 123456789/11525/1/Teremetska.pdf (дата звернення 10.08.2020)

8. Хрестоматія з історії України / упоряд. Уривалкін О. М. К.: КНТ, 2007. 520 с.

References

1. Areshonkov, V.Yu. (2011) Periodyzatsiia protsesu rozvytku zmistu shkilnoi suspilstvoznavchoi osvity u ХХ st. [Periodization of development of school curriculum of education on social studies in the twentieth century]. Zhytomyr.

2. Vaskovych, H. (1969) Shkilnytstvo v Ukraini (19051920). [Schools in Ukraine (1905-1920)]. Miunkhen.

3. Vientseva, N.O. (2017) Rozvytok vyshchoi istorychnoi pedahohichnoi osvity Ukrainy v pershii polovyni ХХ stolittia [Development of higher pedagogical History Education in Ukraine in the first half of the XX century]. Berdiansk.

4. Lenyn, V.Y. (1981) Rech na I Vserossiyskom s"yezde uchiteley - internatsionalistov (5 iyunya 1918 g.) [Speech at the 1st All-Russian Congress of Teachers - Internationalists (June 5, 1918)]. Moscow.

5. Materialy ХІІ s"ezda VKP(b) (1984) [Materials of the XII Congress of the CPSU (b)]. Moscow.

6. Pometun, O.I. (1996) Problemy rozvytku shkilnoi istorychnoi osvity v Ukraini v ХХ stolitti [The Problems of development of history education at schools in Ukraine in the XX-th century ]. Kyiv.

7. Teremetska, T. Tendentsii reformuvannia shkilnoi istorychnoi osvity v USRR v 1920-kh rokakh. [Trends in reforming school history in the USRR in the 1920s.].

8. Uryvalkin, O.M. (2007) Khrestomatiia z istorii Ukrainy [A textbook on the history of Ukraine]. Kyiv.

Размещено на Allbest.ru