Теорія еліт в українській політичній думці: елітарні концепції В. Липинського і Д. Донцова

Размещено на http://www.allbest.ru

План

Вступ

Розділ 1. Етимологія терміна і сутність поняття “еліта”

Розділ 2. Концепції елітарної теорії

2.1. Розвиток ідеї “політичних еліт”

2.2. Розуміння еліти західними вченими

Розділ 3. Вітчизняні традиції осмисленні проблеми політичної еліти

3.1. Елітарні концепції В. Липинського та Д. Донцова

3.2. Аналіз соціально-політичних поглядів В. Липинського та Д. Донцова на роль еліти в ґенезі українського суспільства

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Актуальність теми дослідження. Розбудова незалежної суверенної України викликає потребу вирішення великої розмаїтості різнопланових проблем соціального буття. Однією з них є необхідність дослідження і вивчення шляхів розвитку української національної ідеї, носіями якої є національна еліта. Процес становлення української держави потребує людей, здатних адекватно оцінювати ситуацію в країні, намічати перспективи розвитку майбутнього, бути провідниками нації, відповідальними за її долю.

Проблема еліти охоплює дуже широке коло питань і цікавить багатьох дослідників. Оформилася теорія еліт вперше в галузі політології та соціології, коли вчені обґрунтовували необхідність існування суспільної ієрархії, систематизували концепції політичних та соціальних змін. Розробляючи дану проблему, вони здебільшого були зосереджені на питаннях формування еліти, її структури, місця і ролі в суспільстві. Продуктивний розвиток теорії еліти в західній політичній думці сприяв появі відповідних концепцій у вітчизняній науці. Найбільш ґрунтовні, систематизовані розробки концепції еліти належать українським мислителям Д.Донцову та В.Липинському. У політичній думці радянської доби проблема еліти не була популярною; ідея поділу на еліту і масу суперечила державній ідеології. В умовах відродження української науки, культури, увагу суспільної думки привертає проблема визначення соціальної ролі еліт у відбудовчих процесах. Політичне осмислення феномену української національної еліти дасть можливість на теоретичному і практичному рівнях розробити підґрунтя для вирішення багатьох соціальних проблем, від яких у значній мірі залежить буття людини, створити необхідні умови для формування нового покоління української національної еліти.

Мета і задачі дослідження. Мета дослідження - визначити політичний зміст концепцій української національної еліти в ретроспективі та перспективі.

Задачі дослідження:

· розглянути національну еліту як феномен суспільного буття на основі аналізу теорій еліт ;

· розкрити зміст поняття "національна еліта"

· визначити типи національної еліти в сучасному українському суспільстві;

· критично проаналізувати погляди провідних діячів української діаспори на роль національної еліти в тогочасній соціальній ситуації;

· розглянути питання про доцільність використання концепцій вчених діаспори (Д.Донцова та В.Липинського) на сучасному етапі розвитку суспільства;

· означити головні проблеми становлення національної еліти в умовах сучасних соціальних трансформацій;

Об'єкт дослідження - національне еліта як суспільне явище.

Предмет дослідження - політичні концепції української національної еліти в контексті її становлення .



Розділ 1. Етимологія терміна і сутність поняття “еліта”

Політична еліта відіграє надзвичайно важливу роль у досягненні політичного успіху і соціально позитивної спрямованості політичних процесів. Це зумовлено насамперед тим, що вона уособлює найважливіші сутнісні риси політики: владу, авторитет, вплив, керівництво, представництво і відображення суспільно-політичних інтересів. З точки зору суспільного управління, "будь-яке суспільство може бути поділене на два основних стани -- більшість, якою керують, і меншість, що керує, відносини між ними є стрижнем усієї політичної історії". Отже, сенс політичної еліти як феномена суспільного життя полягає у здійсненні авторитетного керівництва у сфері політики. Авторитетною ж, як правило, є влада, сприйнята тими людьми, на яких вона поширюється. Добровільно підкоряючись авторитетним політичним елітам, які адекватно відображають інтереси громадян, останні легітимізують політичну владу, сприяючи її ефективності, а відтак -- стабільності суспільно-політичного розвитку, досягненню спільного блага.

Прагнучи всебічно розглянути теоретичні проблеми, пов'язані з політичною елітою, насамперед необхідно з'ясувати етимологію терміна й сутність цього поняття. У перекладі з французької слово "еліта" означає "краще", "відбірне", "вибране" і засвідчує володіння певними яскраво вираженими рисами тих чи інших їх політичних носіїв. Що ж стосується політологічного осмислення даного поняття, то воно похідне від об'єктивної необхідності існування самої політичної еліти. Численні науково-теоретичні дослідження, а також суспільно-політична практика доводять, що потреба у політичній еліті -- закономірність розвитку цивілізації. її існування зумовлене дією таких головних чинників, як психологічна і соціальна нерівність людей, їх неоднакові природні здібності, можливості і бажання брати участь у політиці; висока суспільна значущість управлінської діяльності й необхідність професіоналізму задля її ефективності й конкурентоспроможності; наявність широких можливостей використання управлінської діяльності для отримання різноманітних привілеїв; практичні можливості здійснення контролю за суспільством або певною його частиною; політична пасивність широких мас, головні життєві інтереси яких, як правило, лежать поза сферою політики.



Розділ 2. Концепції елітарної теорії

2.1 Розвиток ідеї “політичних еліт”

Перші спроби науково-теоретичного осмислення феномена елітизму сягають найдавніших часів. Стародавні мислителі усвідомлювали, що народ сам нездатен управляти суспільством і що історію творять вибрані представники панівних верств.

Так, китайський філософ Конфуцій вирізняв у суспільстві дві основні норми поведінки: одна для "вибраних", інша -- для народу, що мусить підкорятися. Глибоке обґрунтування ці ідеї дістали у Платона, Макіавеллі, Карлейля і Ніцше. Однак перші концепції еліт у їх сучасному розумінні з'являються лише наприкінці XIX -- на початку XX ст. і пов'язані з іменами Гаетано Моски, Вільфредо Парето і Роберта Міхельса.

Гаетано Моска (1858 -- 1941) -- італійський дослідник, один з основоположників політичної науки -- поділяв суспільство на панівну меншість (еліту) і політично залежну більшість (масу). Такий поділ, на його думку, є необхідною умовою існування цивілізації. Саме правлячий "політичний клас" визначає історичний процес. Владу меншості над більшістю Г. Моска пояснював кращою організованістю. Народовладдя, реальна демократія і соціалізм -- утопії, несумісні із законами суспільного розвитку і людською природою. Влада може бути від народу, для народу, але ні в якому разі владою самого народу. Соціальна стабільність без оновлення еліти неможлива. Крім того, будь-яка еліта, на думку вченого, має тенденцію до перетворення на "закриту", спадкову, що призводить до її відчуження від мас. Запобігти цьому можуть лише вільні дискусії у суспільстві, які спонукають "політичний клас" до оновлення, дають змогу тримати його у певних межах і усувати в тих випадках, коли він більше не відповідає інтересам країни. еліта політичний липинський донцов

Вільфредо Парето (1848--1923) -- італійський соціолог і економіст -- обґрунтовував свою елітарну теорію біопсихічними якостями індивідів. Поділ на спроможну управляти суспільством еліту й нееліту він вважав суттєвою ознакою всіх людських суспільств, а кругообіг еліт (тобто їхню стабілізацію і подальшу деградацію) -- рушійною силою суспільного розвитку. Згідно з його концепцією люди від природи наділені схильністю до маніпулювання, хитрощів і обману (цих представників еліти він називав "лисами") або ж здатністю до використання насильства ("леви"). Відповідно існують два типи суспільно-політичного правління, які послідовно змінюють один одного. Якщо правляча еліта не займається цілеспрямованим самооновленням, тоді вона деградує, що веде до соціальної революції. Суть останньої полягає, на думку В. Парето, в оновленні персонального складу керівництва суспільством.

Роберт Міхельс (1876-- 1936) -- німецький вчений, один з основоположників політичної соціології -- дослідив соціальні механізми, які породжують елітарність суспільства, і вивів так званий "залізний закон олігархії". Суть його полягає в тому, що створення великих організацій веде до їхньої олігархізації і формування еліти. Людська ж цивілізація неможлива без великихорганізацій, керівництво якими може здійснюватися здебільшого лише вузьким колом осіб. Це зумовлено насамперед необхідністю досягнення ефективності у діяльності тих чи інших організацій, яка, в свою чергу, потребує керівного ядра й апарату, що поступово, але невідворотно виходять з-під контролю рядових членів, відриваються від них, підпорядковують політику власним інтересам і починають турбуватися виключно про збереження свого привілейованого становища. Маси ж через недостатню компетенцію та активність залишаються байдужими до політичної діяльності. Отже, робить висновок Міхельс, навіть демократичним суспільством завжди фактично править олігархічна, елітарна група.

Названі концепції сучасної елітарної теорії належать до макіавеллістської школи. Попри всі розбіжності, вони (включаючи сучасних дослідників) мають ряд спільних положень:

- елітарність будь-якого суспільства;

- особливі психологічні якості еліти;

- усвідомлення елітою своєї винятковості;

- право еліти на політичне управління суспільством, широкими масами;

- незмінність владних відносин між елітою і простим людом, починаючи з найдавніших часів;

- конкурентність і зміна еліт у ході боротьби за владу.

Поряд з макіавеллістською школою в західній політології розрізняють вартісні теорії еліт, елітарні теорії демократії, концепції плюралізму еліт, ліволіберальні концепції та ін. Вартісні теорії еліт (X. Ортега-і-Гассет, М. Бердяев, В. Ропке та ін.) розглядають еліту як найбільш продуктивну й ініціативну частину населення, наділену високими моральними якостями. Формування її -- результат природного відбору в суспільстві. Соціальна рівність є рівністю стартових можливостей, що сама по собі спричиняє висування з маси найактивніших фізично й найбільш підготовлених інтелектуально представників. Завдання ж суспільства полягає в тому, щоб здійснювати цілеспрямоване рекрутування (пошук і залучення) найбільш результативної еліти.

Значного поширення на Заході набули також елітарні теорії демократії (Р. Даль, С Ліпсет, Л. Зіглер та ін.). Вони розглядають еліту як групу, покликану не лише управляти, а й оберігати суспільство від неконтрольованого тиску й неврівноваженості мас.

Плюралістичні теорії еліт (О. Штаммер, Д. Рісмен та ін.) визнають множинність еліт у будь-якому суспільстві. Жодна з них не здатна домінувати в усіх сферах суспільної діяльності. Еліти поділяються на професійні, регіональні, релігійні та ін., кожна з яких покликана виражати інтереси своїх базових груп. Згідно з цими теоріями, за допомогою різноманітних механізмів (виборів, референдумів, опитувань, впливу преси, груп тиску) можна обмежити або й відвернути дію "залізного закону олігархії", втримати еліти під впливом мас.

Ліволіберальні концепції (Ч. Міллс, Р. Мілібанд та ін.) ґрунтуються на таких основних положеннях: головний елітоутворюючий чинник -- не видатні якості представників певної еліти, а володіння командними позиціями, керівними постами; еліта, що здійснює владу в суспільстві, не обмежується політичними діячами, а включає керівників корпорацій, найвищих державних службовців, офіцерів, а також інтелектуалів з високим суспільним статусом; між елітою й масою існують значні відмінності, реальних шансів зайняти високі посади у представників народу майже немає; основна функція еліти в суспільстві -- забезпечення власного панування.

Деякі учені розробляли кількісні показники у своїх теоріях політичних еліт. Наприклад, російський мислитель М. Бердяєв виводив "коефіцієнт еліти" стосовно високоінтелектуальної частини населення до загальної кількості писемних. На його думку, якщо коефіцієнт еліт більший п'яти відсотків, то це означає наявність у суспільстві високого потенціалу розвитку; якщо цей коефіцієнт знижується до одного відсотка, держава гине, у суспільстві відбувається застій, а еліта трансформується у касту. М. Бердяєв писав: "... Завжди панують нечисленні, такий непорушний за¬кон природи. Панування усіх інших нічого реального не означає, крім темного, байдужого та змішаного хаосу. Всяке управління цим хаосом припускає відмінність та виділення тих чи інших елементів аристократії або олігархії... Після створення світу завжди пакувала, панує і буде пану¬вати меншість, а не більшість. Це вірно для всіх форм і типів управління, для монархій і демократій, для епох реакційних та для епох революційних. Із управління меншості немає виходу".

А. Пахарев серед основних рис політичної еліти виділяє:

* надзвичайне становище у суспільстві з правом висування основних політичних лідерів держави;

* право на привілеї;

* закритість або напівзакритість для чужих соціальних верств;

* психологія вищості, тверді переконання;

* власна ідеологія;

* доступ до закритої інформації та високої культури;

* в здатність до самопожертви заради збереження влади.

2.2 Розуміння еліти західними вченими

У широкому спектрі західних підходів і наукових теорій досить цікаве саме розуміння еліти. Найчастіше до неї належать: люди, що досягли найбільших висот у сфері своєї діяльності (Парето); найактивніші у політичному відношенні люди, орієнтовані на владу (Моска); особи, що інтелектуально чи морально стоять над масою, з розвиненим почуттям відповідальності (Ортега-і-Гассет); наділені владою люди (Етціоні); особи, які мають формальну владу в організаціях та інституціях, що визначають суспільне життя (Дай); особистості, наділені харизмою (Фройнд); творча меншість суспільства (Тойнбі); найкваліфікованіші фахівці: менеджери, найвищі службовці у системі бюрократичного управління (послідовники технологічних теорій). Кожен з розглянутих напрямів елітарних теорій відображає певні аспекти політичної дійсності, орієнтується на конкретні історичні періоди й країни. Однак попри всі ці розбіжності, найважливіші риси й аспекти суспільно-політичного розвитку такого феномену дають змогу визначити еліту в найзагальнішому розумінні.

Політична еліта -- це досить самостійна, найвища, відносно привілейована частина суспільства, наділена непересічними психологічними соціальними й політичними якостями, яка бере безпосередню участь у прийнятті та здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї.

Політична еліта внутрішньо диференційована. Це правляча еліта, яка безпосередньо володіє державною владою, і опозиційна (контреліта). Головною метою першої є утримання влади. Контреліта зорієнтована на відвоювання її у панівної еліти, найчастіше з метою не привласнення влади, а реалізації певної політичної доктрини, концепції, програми. Розрізняють також відкриту еліту, що рекрутується із суспільства, й закриту, самовідновлювану з власного середовища. Еліта поділяється на вищу, яка безпосередньо впливає на прийняття загальнозначущих для всього суспільства рішень, і середню (службовці, менеджери, вчені, інженери, інтелектуали). До політичної еліти, що безпосередньо бере участь у процесі прийняття політичних рішень, належить адміністративна еліта, до якої входять службовці-управлінці.

Отже, елітарна природа здійснення управління суспільними процесами є незаперечним фактом, доведеним історично. Спроби ліквідації еліти в суспільстві, створення замкнених систем рекрутування політичного керівництва призводять до корпоративізму (за типом радянської номенклатурної системи). Для демократичної держави важливе значення має не намагання підпорядкувати еліту суспільству (що можливо лише до певної міри з допомогою громадського самоврядування), а утвердження конкретного формування результативної, корисної для суспільства політичної еліти через забезпечення її демократичного соціального представництва і своєчасного якісного оновлення.



Розділ 3. Вітчизняні традиції осмисленні проблеми політичної еліти

3.1 Елітарні концепції В. Липинського та Д. Донцова

Розглянувши науково-теоретичні підходи до проблеми політичної еліти західних учених, звернімося до вітчизняної традиції її осмислення. Виникнення і глибоке обґрунтування елітарних теорій пов'язане в Україні з іменами Дмитра Донцова і В'ячеслава Липинського. Незаперечно визнаючи необхідність політичної еліти для українського суспільства, ці мислителі репрезентували кардинально протилежні підходи до її характеристики.

Концепція еліти розроблена Д. Донцовим у праці "Дух нашої давнини". На його думку, джерелом формування еліти має бути строгий відбір "кращих людей" з усіх верств суспільства, а не лише з міфічного "демосу", маси, класу, партії. Принциповою для Д. Донцова є обов'язковість суворої "чистки", "проціжування" цього відбору, завдяки чому мас зберігатися духовна, моральна чистота, владна сила, могутність еліти. "Суспільство існує як спільнота, поділена на щаблі, від вищого до нижчого, зі стисло означеними функціями кожної з своїх частин... Вимріяне демокра¬тами суспільство, яке складалося б лише з селянства, або взагалі лише з так званого трудящого народу, без окремої провідної верстви, -- це плебейська фантазія, в житті не існуюча..."

Д. Донцов вважає, що без еліти суспільство є "стадом". До еліти відносяться лише люди особливого типу, особливої вдачі. "Це -- фанати, аскети, подвижники типу Мономаха, Лойоли, Валенштейна, Вільгельма Орочського, Дмитра Вишневецького, Богуна, Вишенського, що є в вічній тривозі, в напруженні всіх сил духу і серця, байдужі на свої тілесні потре¬би. Це в протилежність до представників субстрату, розлізлих, млявих, сентиментально-сльозливих і осталих -- сухі і вогненні душі формотворців, палимі невгасимим внутрішнім вогнем..."

До прикмет членів провідної верстви Д. Донцов відносив:

1) шляхетність, благородство;

2) мудрість (наявність концепції своїх дій);

3) мужність, відвага (проявляється у вмінні протиставитись оточенню й самому собі у всіх слабкостях).

Усі три прикмети члена провідної верстви випливають з його психічної вдачі.

Д. Донцов у своїй теорії еліт розрізняє "ініціативну меншість" (еліту) і "пасивного чинника нації" (народ). У книзі "Націоналізм" (1926) він пише, що еліта як найактивніша група в суспільстві формує певну ідею, робить її доступною масі й, зрештою, мобілізує народ на втілення її. Д. Донцов, як і Ф. Ніцше, вважав, що лише "сильна людина", "чинний націоналіст" може здійснити державотворчу й національну ідею. Політична еліта здатна збудити приховану енергію нації, виховувати маси й наснажувати для участі у тих чи інших політичних акціях. Донцов високо цінував таких визначних лідерів, як Наполеон, Кромвель, Хмельницький, Муссоліні й Пілсудський, котрі, за його словами, турбувалися про "опанування зреволюціонізованої маси", а не про моральні принципи. Ідею "творчого насильства" меншості над більшістю, запозичену в Ж. Сореля, Д. Донцов, однак, не зміг поєднати з вищезазначеною ніцшеанською ідеєю "сильної людини", яка "прагне боротьби для боротьби", "кусати того, хто нас вкусив, ударити того, хто нас вдарив". Він так і не зміг відповісти на важливе запитання: схильність сильної людини до насильства є творчою чи руйнівною? Критерієм оцінки провідної верстви має бути, на його думку, націотворча діяльність. І для досягнення національної державності годяться будь-які засоби й дії політичної еліти. Отже, Донцова з його елітарною теорією з повним правом можна віднести до макіавеллістської школи.

Досить цікавою і самобутньою в історії української суспільно-політичної думки є елітарна концепція В. Липинського. Передумовою провідної ролі національної аристократії є, на його думку, її прагнення до влади і готовність боротися за неї.

У своєму вченні про еліту В. Липинський виходить із мак'явеллістської традиції європейської соціальної думки, в особах таких дослідників, як В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс, які вважали, що невіддільним атрибутом соціальної системи є наявність найвищого привілейованого стану суспільства.

На думку В. Липинського, історично еліту утворюють вихідці із чужих племен. Скажімо, в українському суспільстві носіями елітарної культури є поляки. Поляки, асимілюючись з "українською народною масою", стимулюють процес відокремлення її в масі руських племен.

В. Липинський є автором концепції "національної аристократії". На його думку, в кожній нації існує група людей, яка керує нацією, стоячи на чолі її політичних і організаційних установ. Вона створює певні культурні, моральні, політичні та цивілізаційні вартості, які потім привласнює собі ціла нація для нормальної життєдіяльності. Таку провідну групу В. Липинський й називає "національною аристократією". Національна аристократія може реалізуватися тільки тоді, коли вона захоче створити свою державу. "... Бо без власної держави вона не матиме власної національної аристократії, а не маючи власної аристократії вона ніколи не стане нацією і лишиться по віки балакаючим на іншій мові племенем, підлягаючи державно-національній організації чужої аристократії".

В. Липинський підкреслює важливість процесу "постійного відновлен¬ня або зміни аристократії", тобто циркуляції еліт. Коли цей процес припи¬няється, то нація попадає під провід чужої, сильнішої, ніж власна, політичної еліти, втрачаючи свою національну ідентичність. В. Липинський запевняє, що "без своєї власної національної аристократії -- без такої меншості, яка б була настільки активна, сильна та авторитетна, щоб організувати пасивну більшість нації усередині, і тим захистити її од ворожих наскоків зовні -- немає і не може бути нації". Постійне відтворення нації -- це, за В. Липинським, вічний і незмінний наслідок кожної боротьби творчих, продукуючих класів.

У своєму фундаментальному політичному трактаті "Листи до братів-хліборобів" В. Липинський дуже добре наголошує, що народи, які не вміють витворити власних "панів", тобто політичної еліти, приречені на те, щоб навіки коритися чужим.

У його другій відомій праці "Релігія і Церква в історії України" висловлюється сумнів, що Україну можна створити "голосами плебісциту". Державу в Україні, на його думку, можна побудувати лише "розумним і витривалим хотінням та зусиллям меншості". Причому не такої демократичної меншості, "яка править іменем народної більшості і тому не несе за свої діла ніякої відповідальності", а такої, що є авторитетом серед народу, що бачить своє призначення "в найбільшім послідовнім і неперервнім зусиллі своєї волі, свого розуму, своєї власної організованості".

Отже, В. Липинський, на відміну від Д. Донцова, не розглядав еліту (аристократію) як замкнену суспільну верству або касту. Він вважав, що національна еліта -- це та активна меншість, яка об'єднує найкращих і найактивніших членів усіх класів, творить матеріальні та духовні цінності -- власність усього суспільства.

Традиція осмислення елітарності українського суспільства зберігається і в новітніх вітчизняних політологічних дослідженнях (В. Полохало, О. Гарань, Б. Кухта та ін.). У сучасній Україні, за визначенням В. Полохала, "за умов первісного нагромадження капіталу вузьким колом осіб, часто тісно пов'язаних із колами старої партійної номенклатури, образ "влади" у суспільній свідомості поєднується не зі словом "еліта", а зі словом "мафія".

3.2 Аналіз соціально-політичних поглядів В. Липинського та Д. Донцова на роль еліти в ґенезі українського суспільства

Набуття Україною незалежності в кінці минулого століття поставило передшироким загалом і в тому числі й науковцями низку питань щодо сутності цього соціального явища та подальших шляхів розвитку молодої держави. Дискусії довкола піднятої проблеми з різною інтенсивністю тривають протягом усього періоду суверенного існування українського суспільства. Проте, як свідчить аналіз теоретичного доробку, наука не знайшла адекватних відповідей на питання, висунуті самою історією.

Як свідчить історична практика, суспільні науки, а особливо філософія, повинні супроводжувати трансформаційні процеси, що відбуваються в нашій державі. Проте, як зазначає М.Михальченко, «в Україні вогник теоретичної думки в сфері суспільних наук ледь?ледь жевріє» . І це в той час, коли українське суспільство потребує науково обґрунтованого підходу до заявленного чинною владою оновлення усіх ланок суспільного життя!

Виходячи з цього, є нагальна потреба звернутися до філософсько?політичної спадщини видатних українських мислителів минулого століття Д.Донцова та В.Липинського, що поєднали у собі практичний досвід, як безпосередні учасники подій 1917-1921 рр., і опрацювання цього досвіду на теоретичному рівні. Відтак, метою даної статті є прагнення привернути увагу до соціально?політичних вчень зазначених мислителів, які намагалися дати відповіді на питання, актуальні й для сучасного українського суспільства.

Національно?визвольні змагання українського народу 1917-1921 рр., незважаючи на свою незавершеність, дали величезний поштовх філософській і суспільно?політичній думці стосовно дослідження причин поразки національної революції та шляхів подальшої боротьби за незалежність України. Найбільш теоретично обґрунтованою у цій царині стала елітарна концепція суспільної ґенези визначного українського мислителя ХХ ст. Д.Донцова (1883-1973 рр.).

Спираючись на ідеї Платона, Аристотеля, Е.Гартмана, Ф.Ніцше, Г.Сковороди, А.Шопенгаура, Т.Шевченка та ін. мислителів, Д.Донцов намагався з?ясувати, чому була втрачена українська державність, які шляхи ведуть до її відновлення та які передумови є підґрунтям стабільності соціальних систем. Проаналізувавши історичний досвід і теоретичні напрацювання, Д.Донцов прийшов до висновку, що суспільство може існувати лише як система, поділена на верстви (страти) з чітко визначеними функціями, які розташовуються у певній послідовності - від вищого до нижчого. Будь?яка інша неструктурована сукупність людей не є суспільством, а «тільки отара, над якою мусить стояти чабан» . Тому однорідне суспільство, що складалося б лише з селянства або пролетаріату, без окремої провідної верстви, про яке мріяли українські соціалісти, - «це плебейська фантазія, в житті неіснуюча, за яку природа жорстоко мститься і над самими фантастами і над нацією, яка зродила, собі на згубу, своїх апостолів черні» . Захопившись модним тоді марксизмом, який спирався на матеріалізм, українська інтелігенція розуміла державу досить механічно, не сприймала її як своєрідний одухотворений механізм. Вона виступала проти будь?якої упорядкованості соціуму: проти війська взагалі (проти «мілітаризму»), проти покарання зла та примусу взагалі (проти тюрем), проти релігії, яка продукуєвисоку етику, що тримає суспільство у моральній дисципліні тощо . Тим часом, вважав Д.Донцов, спираючись на ідеї Г.Сковороди та Т.Шевченка, державу надихає життям окрема нематеріальна духовна сила, яка керує усією її життєдіяльністю і без якої суспільний організм з усіма його показово сталими формами, соціальними інститутами та іншими структурними складовими поступово занепадає. Ця духовна сила, що живить суспільство, втілюється у його провідній верстві. Саме їй Д.Донцов відводить вирішальну роль у державотворчих процесах. На його думку, провідна верства або каста правителів повинна бути окремою громадою, зліпленою, по?перше, з іншої глини, викута з іншого металу, ніж інертний, байдужий та хиткий плебс. По?друге, вона мусить посідати окреме становище, власне творити з себе окрему касту, позбавлену постійного контакту з плебсом, як це прийнято при демократії, коли цілковито нікчемна особа за допомогою «демократичних» маніпуляцій може опинитися на верхівці влади. По?третє, провідна каста повинна мати особливі прикмети духу та душі - шляхетність, мужність і розум, інші ідеї повинні горіти у її головах, на відміну від нездатної вийти за межі вузького кола своїх повсякденних інтересів народної маси.

У зв'язку із зазначеними особливостями провідної верстви виникаєпроблема щодо шляхів її формування, поповнення та оновлення. Д.Донцов намагається розв?язати її нетрадиційно, хоча наведені аргументи звучать не зовсім переконливо, а різниця між існуючими шляхами формування національних еліт малопомітна. Зокрема, він пише, що підґрунтям творення цієї верстви є не демократія в сучасному розумінні, не марксистський підхід з його класовою теорією, не націоналізм як світоглядний принцип, а лише суворий добір та чистка на засадах персональної моральної якості. Відтак, презентувати націю, на думку Д.Донцова, повинні не представники народу, обрані демократичним шляхом, не окремий клас, наприклад, хлібороби, пролетарі чи інтелігенція, не певна етнічна група суспільства, а лише окрема верства «луччих людей» або аристократія. Проте аристократія або правляча каста, за Д.Донцовим, це не щось подібне до замкнутих каст Індії, це штучне утворення на зразок Ордену, яке поповнювалося б вихідцями з усіх станів суспільства на підставі суворого добору кращих, а з іншого боку - суворою «чисткою» охороняло б «свою духову й моральну вищість і чистість, свою форму й силу» . Виходячи з цього виникає питання: хто буде встановлювати «правила гри» або критерії добору і чи не існували вже подібні політичні режими, у тому числі й сучасні Д.Донцову?

Відповіді на ці запитання, вочевидь, криються в ідеологічній позиції Д.Донцова, яку він обґрунтовує у полеміці «з цілим світоглядом драгоманівського «демократизму» і соціалізму Маркса?Леніна, пересякнутого отрутою москвофільства». На противагу йому Д.Донцов висуває ідею «нації, ідеалом і метою якої був політичний державницький сепаратизм, повний розрив з усякою Росією, а культурно - повне протиставлення цілому духовному комплексові Московщини; під оглядом соціяльним - негація соціалізму». На підставі задекларованої ідеї він формулює три головні питання, ставлення до яких, на наш погляд, і є засадами консолідації провідної верстви: «Яка мета нації?», «Як здобути свою мету?» і «Хто має довершити?» .

За Д.Донцовим, відповіді на них не допускають контроверзи: щодо першого питання - «незалежність і повний сепаратизм», щодо другого - боротьба, національна революція проти Московщини, щодо третього - «людина нового духу… протилежного занепадницькому духові речників української інтелігенції ХХ?го віку» . На його переконання, втілення у життя зазначеної програми можливе лише за умови рішучого розриву з традиційним, просвітницьким за своєю суттю підходом до національної ідеї, закладеним ще М.Костомаровим та П.Кулішем, проти якого виступав Т.Шевченко. Тому провідними засадами національної ідеї, крім прагнення нації до життя, до влади, до культу державності, повинні стати відродження військового духу та героїчної минувшини лицарсько?козацької доби і на цьому підґрунті створення потужної військової організації на чолі з «кастою войовників», яка згуртує націю і поведе її на боротьбу за незалежність, а потім стане гарантом її суверенітету.

Проаналізувавши суспільно?історичний досвід України, Д.Донцов приходить до висновку, що головною причиною втрати української державності в ті часи, коли вона існувала, і в ті короткі проміжки, коли вона відроджувалася, був занепад провідної верстви, її розчинення серед людей, у яких «душа з нешляхетного металу» . Адже конечною передумовою стабільного існування суспільного організму є чітка ієрархізація суспільства, на якій ґрунтується державний лад з окремою, відділеною від інших станів верствою «луччих людей». Тому й шлях до остаточного відродження української державності полягає у відродженні на засадах національної ідеї провідної активної верстви, яка «вийде не з вибору, а з добору» і, спираючись на силу, об?єднає націю .

З огляду на співзвучність філософських засад, передусім концепції волі таеліти, досить близькою до поглядів Д.Донцова є історіософська та соціально?філософська концепції, які висунув і обґрунтував його сучасник В.Липинський (1882-1931 рр.). Водночас у творчості цих двох визначних українських мислителів спостерігається принципова різниця у позиціях, які, ґрунтуючись на типологічно близьких філософських засадах, отримували в кожного з них кардинально відмінні висновки.

Філософсько?політична доктрина В.Липинського, на відміну від концепції Д.Донцова, ґрунтується на переконанні, що без держави немає нації, а є лише народ в етнічному значенні. Тому він приписував державі особливу роль під час творення нації. До речі, як зазначає Я.Пеленський, останнім часом у західній науковій думці про народності, національності, нації та держави на перший план висувається так звана неовеберівська школа та школа нового історизму, інтерпретації і термінологія яких, зокрема, щодо ролі держави, соціальних інститутів, еліт та ідеології у формуванні нації збігаються з аналізом і поглядами В.Липинського. Тому не випадково західні вчені, які знайомі з творчістю В.Липинського, називають його «українським Вебером». Тож незважаючи на різні гіпотези про те, що сучасна національна держава за умов глобалізації втрачає своє традиційне значення, як свідчить історична практика, вона продовжує існувати й надалі залишатися головним показником національної ідентичності .

В.Липинський, подібно до М.Вебера, вважав, що політичні теорії таідеології тісно пов'язані з конкретними потребами соціальних груп та їхніх еліт, які організують суспільно?політичні системи на своїх територіях. На його думку, ґенеза держави, її здатність існувати та занепад залежать від форми її організації. Кожна нація твориться елітою, яка здобула владу у своєму суспільстві. У з в'язку з цим доречно зазначити, що В.Липинський, подібно до Ґ.Моска, не вживав у своїх працях поняття «еліта», користуючись поняттями національна аристократія, активна меншість, провідна верства, правляча верства, які, на його думку, рівнозначні західному поняттю еліти. Він стверджував, що успішне функціонування еліт вимагає їхнього постійного оновлення та поповнення, тобто кругообігу, яке згодом набуло поширення у західній науці під поняттям «циркуляція еліт».

Враховуючи класичну тріадну модель соціально?політичних систем, тобто монархію, аристократію і демократію, В.Липинський розвинув власну теорію організації національних еліт та їхнього кругообігу. Ця теорія нагадує циклічну теорію еліт, висунуту В.Парето. У суспільстві В.Липинський виділяв три джерела влади, між якими можливі й певні комбінації: сила матеріальна, або «войовники», економічна - «продуценти» та інтелектуальна, або «інтелігенти». Державотворчий інстинкт притаманний войовникам?продуцентам. Інтелігенція, на його думку, виконує допоміжну роль, важливу тим, що вона усвідомлює та формує стихійні, підсвідомі потяги, які циркулюють у суспільстві. Майбутнє української держави вчений вбачав у незалежній монархії дідичного (спадкового) характеру з обов?язковою передачею успадкованої гетьманської влади.

На його думку, Гетьман повинен уособлювати державу і бути своєрідним гарантом національного суверенітету, прав та свобод громадян, найвищим символом держави. Гетьманська влада в Україні має міцні традиції, започатковані ще Б.Хмельницьким. Навколо Гетьмана об'єднається уся Україна і його існування дасть можливість співпрацювати в ім'я добробуту держави різним політичним угрупованням. На нашу думку, ці ідеї надзвичайно актуальні за сучасної доби, коли українське суспільство перебуває у затяжній соціальній кризі, а держава - на краю прірви.

У підході В.Липинського до національної ідеї, який спирався на український історичний досвід, органічно випливає ще один момент його історіософії - це культ сили та великої людини. У консервативно?монархічний гетьманський) період творчості вченого, який припадає на 1919-1931 рр. , усе помітніша його схильність до твердження, що саме харизматичні особи творять історію. Центральне місце в соціально?філософських поглядах В.Липинського посідає «велика людина», «потужний, Богом посланий» гетьман Б.Хмельницький з його жадобою влади, волінням до панування, звитяжного у боях, здатного за допомогою хитрощів і твердої руки досягти своєї мети.

У зв'язку з цим вчений акцентує увагу на проблемі сили як важливому атрибуті політичної влади. «Сила і авторитет, - пише він, - дві прикмети, без яких не може з'явитися в нації провідна об?єднуюча та організуюча її групи влада» . Розмірковуючи про значення сили в політиці, В.Липинський відстоював позицію, яка певним чином збігається з вченням Н.Макіавеллі. Обидва цікавилися проблемою, як найкраще зберегти державу та забезпечити сталість у перші роки її існування. Адже «в жодній справі, - як зазначав Цицерон, - доблесть людини не наближається до могутності богів більше, ніж це відбувається при заснуванні нових держав та при збереженні вжезаснованих»

. Отже, зазначених мислителів об'єднує своєрідна філософія сили, яка надзвичайно потрібна за умов консолідації суспільства, що виборює державну незалежність та розбудовує державу. В.Липинський був переконаний, що «без сили меча, без фізичного примусу, яка од початку і до кінця світу була, єсть і буде прерогативним монополем, ознакою і суттю держави, ніяка сила громадська не може ані забезпечити себе, ані зреалізувати своїх остаточних бажань» . Вочевидь, саме тому під час національно?визвольних змагань 1917-1921 рр. він належав до нечисленної групи тогочасних діячів, які послідовно захищали потребу «утворення сильної армії і флоту, збудованих на демократичних засадах, во ім'я оборони волі і незалежности українського народу» .

Перейнявшись ідеєю захисту молодої держави, В.Липинський намагався сформувати за власні кошти кавалерійський полк і передати його в розпорядження Центральної Ради. Проте український уряд з «класових міркувань» відкинув цю пропозицію колишнього царського офіцера. Разом з тим повноваження на створення збройних формувань роздавалися тоді наліво і направо різним мало кому відомим, а то й взагалі сумнівним особам завдяки «відповідному» соціальному походженню, що призвело, врешті?решт, до такого негативного для побудови держави соціального явища, як«отаманщина».

Таким чином, В.Липинський, як представник українського макіавеллізму, був першим мислителем, який трансформував проблему сили у своєрідну концепцію і розробив її головні засади. Він вважав, що тільки міцна гетьманська дідична влада, яка буде спиратися з одного боку на державотворчу аристократію, а з іншого - на «спинний хребет кожної державної організації - армію» , зможе забезпечити сталу ґенезу української держави.

Вчений виходив з того, що нація, яка не матиме власної армії, власної організації праці у формі окремого господарського апарату, стане нацією, залежною від чужої армії й чужого господарського апарату . Віy цілковито поділяв ідею макіавеллізму, що «мета», яка виправдовує будь?які засоби і яка є «загальним благом» - це національна держава, а державний інтерес, якому підпорядкована політична діяльність, - це інтерес Батьківщини. Зміст концепції В.Липинського, яка витворила новий консервативний напрям в українській філософсько?політичній думці, складають державницькі монархістські погляди у поєднанні із засадами християнства, етики та консервативної ідеї.

Творчість Д.Донцова та В.Липинського справила величезний вплив на подальшу боротьбу українського народу за свою незалежність. Зокрема, О.Субтельний зазначає, що інтегральний націоналізм, ідеологом якого був Д.Донцов, став світоглядною засадою національно?визвольних змагань після поразки української революції 1917-1921 рр. Він не спирався на ретельно обґрунтовану систему ідей. Український інтегральний націоналізм скоріше ґрунтувався на низці ключових понять, головна мета яких полягала не у тлумаченні дійсності, а у спонуканні людини до активних дій . Філософсько?політичні погляди Д.Донцова та В.Липинського на державне будівництво не втрачають своєї актуальності й за сучасної доби. Особливостями їхніх концепцій є застосування своєрідних методологічних засад та евристичних прийомів для розробки багатоаспектних характеристик національної еліти, її ролі в розбудові держави. Ці засади синтезували елементи європейської філософської, політичної та соціологічної думки з українськими інтелектуальними традиціями та реаліями суспільного життя. Загалом же творчі набутки Д.Донцова та В.Липинського є оригінальними і такими, що в теоретичному розрізі намагаються рефлектувати глибинні основи політичного, соціально?економічного, культурно?релігійного буття українського народу в надчасовому вимірі. Саме тому, за сучасних умов масштабної модернізації українського суспільства, вони є безцінним джерелом нових ідей та подальших досліджень.



Висновки

1. В теоріях еліт знаходять відображення процеси диференціації і стратифікації суспільства, існування суспільної ієрархії, очолюваної меншістю, та виявлено, що головне у сучасному розумінні еліти - функція управління в різних галузях суспільного життя.

2. Поняття "національна еліта" доцільно застосовувати для означення групи людей, які займають провідне місце в суспільстві, керують певними галузями суспільного життя, продукують, зберігають і транслюють національну ідею. Традиційно зазначене поняття розглядається в рамках дихотомії "еліта - маси". Ці поняття є рівноправними, їх треба розглядати в одній площині, але чітко розмежовувати.

3. Типологізація еліти залежить від базових функцій, які вона виконує в суспільстві. Опираючись на ідею існування трьох основних сфер життя суспільства, можна виділили наступні типи еліти - економічну, політичну, духовну.

4. Концепціям еліти Д.Донцова і В.Липинського притаманний ірраціоналізм, романтизм у розумінні національного. Виразно простежується зв'язок з волюнтаризмом Ф.Ніцше і А.Шопенгауера. Образ української національної еліти, описаний в роботах мислителів української діаспори, не відповідав образу тогочасної національної еліти.

5. Концепції Д.Донцова і В.Липинського показують, що головним змістом існування еліти є її діяльність у площині соціальної практики. В роботах цих мислителів приділена особлива увага політичній еліті та проблемам формування національної еліти. Це придає їхнім розробкам особливої актуальності сьогодні та окреслює перспективи практичного застосування при вихованні підростаючого покоління.

5. Нове прочитання ролі і функцій національної еліти пов'язане з суттєвими змінами, трансформаціями в соціальній структурі. В критичний період розвитку українського суспільства еліта не була в змозі позитивно вирішити проблеми. Умови перехідного періоду в Україні негативно вплинули на рівновагу еліт. Сьогодні в Україні домінуючу роль відіграє політична еліта, що, негативно відбивається на духовному і культурному житті українського суспільства. Тому доцільно розрізняти еліту стабільного періоду розвитку суспільства та еліту критичної фази розвитку суспільства.



Список використаних джерел

1. Енциклопедія політичної думки / За ред. Девіда Міллера (Пер. з англ.) -- К.: Дух і Літера, 2000.

2. Іщенко М. П. Політологія. -- Черкаси: Видавництво ЧНУ, 2004.

3. Основи політології курс лекцій / Під ред. проф. Н.І. Сазонова. -- Харків, 2003.

4. Політологія. Підручник / За загальною редакцією проф. Кремень В.Г., проф. Горлача М.І. -- Харків: Друкарський центр «Єдіноpor», 2001.

5. Політологія: Підручник / І.С. Дзюбко, К.М. Левківський, В.П. Андрущенка та ін. -- К.: Вища школа, 1998.

6. Ашин Г., Охотский Е. Курс элитологии. - М.: ЗАО “Спортакадемпресс”, 1999.

7. Політологічний енциклопедичний словник. /Упоряд. В.П. Горбатенко; За ред. Ю. Шемшученка. - 2-ге вид., доп. і перероб. - К.: Генеза, 2004.

8. Михальченко Н.И. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? / Николай Иванович Михальченко. - К.: Институт социологии НАНУ, 2001.

9. Донцов Д. Дух нашої давнини / Дмитро Донцов. Вид. 2?ге. - Дрогобич: Видавництво «Відродження», 1991.

10. Донцов Д. Націоналізм / Дмитро Донцов // Історія філософії України.

Хрестоматія: навч. посібник / упор. М.Ф.Тарасенко, М.Ю.Русин, А.К.Бичко та ін. - К.: Либідь, 1993.

11. Пеленський Я. Спадщина В'ячеслава Липинського і сучасна Україна / Ярослав Пеленський // В'ячеслав Липинський: історико?політологічна спадщина і сучасна Україна: матеріали Міжнародної наукової конференції з нагоди 110 роковин з дня народження вченого (Київ, Луцьк, Кременець, 2-6 червня 1992 р.) / редактор Я.Пеленський. - К.: Філадельфія, 1994.

Размещено на Allbest.ru

...