Теоретико-методологічні проблеми дослідження феномена сучасної ліберальної демократії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Теоретико-методологічні проблеми дослідження феномена сучасної ліберальної демократії

ліберальний демократія світовий держава

Білошицький С. В.

Сучасне українське суспільство знаходиться в пошуках орієнтирів для власного політичного, економічного й духовного розвитку. Доволі поширеною серед політологів і політиків залишається думка про те, що саме сповідування ліберально демократичних цінностей може стати джерелом успіху сучасного суспільства. Однак, на наше переконання, тверезий і не надто заідеологізований погляд на проблему сьогодення і майбутнього ліберальної демократії може привести дослідника до більш глибокого розуміння природи даного явища, вироблення принципово нового підходу до усвідомлення ролі і місця ліберальної демократії у формуванні майбутнього світового порядку і визначення в ньому місця Української Держави.

Комплексне вивчення феномена ліберальної демократії в сучасному світі неможливе без чіткого визначення його теоретико-методологічної бази. Завдання даної статті полягає у здійсненні аналізу еволюції теоретико-методологічних підходів до дослідження ліберальної демократії в ХІХ Хх ст. та визначенні факторів, які ускладнюють процес об'єктивного наукового пізнання цього суспільно політичного феномену.

Дане питання лише епізодично підіймалося в роботах таких дослідників, як Р. Даль, Дж. Сартрі, П. Манан, Дж. Кекес, О. Ковлер, М.Грачов, О. Мадатов, але не отримало комплексного викладення і не було ув'язано з проблемами становлення наукової теорії суспільства.

Запропонована задача ускладнюється тим, що сучасний стан соціальної теорії, на думку провідних суспільствознавців, можна охарактеризувати як кризовий. Криза філософських основ сучасної соціальної теорії пояснюється труднощами, що виникають при спробі створити автентичну теорію суспільства, яка, з одного боку, визначає структуру і тип соціальних процесів, с іншого дозволяє зрозуміти сутність і специфіку тих динамічних перетворень, які діють в сучасному суспільстві, названому багатьма соціологами «інформаційним».

Класичні соціальні теорії, до яких можна віднести концепцію К. Маркса, критичну теорію Т. Адорно, М. Хоркхаймера, Г. Маркузе і т. д., структурно функціональний підхід Р. Мертона, Т. Парсонса та інших, базуються на ідеї конкретної стійкості соціальних систем, що робить можливим розуміння сутності соціальних процесів. Однак дані теорії піддаються в останні десятиліття критиці за нездатність адекватно відобразити суть радикальних змін, зафіксованих в сучасному суспільстві в сфері інформації і комунікації.

Тим не менш, саме в рамках класичної соціальної теорії почався процес еволюції політичного вчення про ліберальну демократію. Напрацьоване в епоху Нового часу і Просвітництва в працях таких філософів і соціальних мислителів, як Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, А. Сміт, Ж. Ж. Руссо, Ш. Монтеск'є, Ф. Вольтер, Д. Дідро, Дж. Міль, І. Кант, Г. Гегель, та ін., ліберальне ідейне вчення під впливом досягнень соціології стало перетворюватись в предмет більш сурового дослідження з використанням наукового (для того часу) інструментарію.

Вже в працях французького соціолога і політика А. де Токвіля парадигма політичного лібералізму отримала нове вираження, яке визначає проблеми кордонів політичної теорії XX ст. Фактично він першим запропонував розглядати ліберальну демократію не як ціль, а як засіб досягнення стабільної суспільної еволюції [1,119].

В кінці XIX ст. К. Маркс і Ф. Енгельс у своїх дослідженнях капіталістичного суспільства дійшли висновку, що в його надрах присутній і постійно розвивається глобальний соціальний конфлікт між буржуазією і пролетаріатом, в основі якого лежить нерівне відношення різних класів до засобів виробництва. Ліберальна демократія з ідеєю розділення власності, захисту прав меншості, загальним виборчим правом є, на їх думку, «ширмою», за якою приховується панування («диктатура») буржуазії над пролетаріатом. Логічним результатом розвитку марксизму стало протистояння моделей ліберально демократичної і радикально демократичної політичної теорії, як і визнання історичної обмеженості ліберальної демократії взагалі [2,158] .

Різке розширення участі мас у політичному житті суспільства на початку XX ст. знайшло своє відображення в працях іспанського соціального мислителя Х. Ортегі і Гасета, який визначив цю ситуацію як встановлення «політичного панування мас» і «тріумф гіпердемократії» «людини натовпу». За його твердженням, входження мас в світ політики знаменує еру встановлення антиліберальних демократичних практик, що позбавляють окремих людей і груп меншості захисту перед «владою натовпу» [3,20].

Значний і вагомий прорив до більш точного і адекватного опису механіки політичного життя на початку XX ст. був здійснений Г. Моской, В. Парето і М. Вебером, які, намагаючись по новому подивитися на державу і політику, перейшли від аналізу формальної структури влади до дослідження її справжньої, або реальної, організації, розкривали її приховані структури, мотиви і підстави.

Так, використовуючи історичний метод, Г. Моска дійшов висновку, що в будь якому суспільстві існує фундаментальний розподіл на два політичних класи: правлячий і той, яким управляють. Ліберальна демократія на певному етапі розвитку суспільства виступає лише формою легітимації правлячого класу, апелюючи до існуючих норм і цінностей. Функціонування демократії без організуючої і координуючої участі правлячої меншості, на думку Г. Моски, неможливе, а сама ідея демократії в чистому вигляді (як правління всього народу) взагалі являє собою міф, що не має нічого спільного з реальною політичною дійсністю [4].

До схожих висновків про нежиттєздатність демократії (в тому числі ліберальної моделі) без організації і координації її розвитку з боку певним чином відібраної меншості (еліти) прийшов і другий італійський соціолог В. Парето. Але якщо Г. Моска в своїй концепції зробив акцент на значенні і пріоритеті політичного фактора в структуруванні людського суспільства, то В Парето пояснює динаміку соціального життя скоріше психологічно [5,209].

Значний вплив на формування сучасної парадигми політичних наук здійснив відомий німецький соціолог М. Вебер. Сутність феномена влади він вбачав перш за все в здійсненні покори певному наказу в силу трьох причин особистої зацікавленості, звичці або симпатії. Трьом мотивам покори відповідають три моделі владно політичних відносин, три типи легітимного (узаконеного в очах більшості населення) панування: легальне, традиційне, харизматичне. Ця концепція типів легітимного панування стала теоретичною основою для переосмислення соціологом постулатів класичної ліберальної думки. Веберовське переосмислення ідеї класичної демократії полягало в тому, що система легального (формально раціонального) панування (основи ліберального правління) потребує джерела додаткової незалежної легітимації з боку традиції і/або з боку харизми [6,646,578 680].

В подальшому теоретичні розробки Г. Моски, В. Парето, і М. Вебера послужили основою становлення посткласичної парадигми демократичної теорії процесуальної (або конкурентної) теорії демократії. В рамках цього підходу австрійський економіст Й. Шумпетер здійснив програмну модифікацію класичної доктрини демократії, міняючи місцями її найважніші елементи. Оскільки в сучасному суспільстві навряд чи можлива безпосередня участь громадян як в законотворенні, так і в політичному процесі загалом, то на перший план в змістовному тлумаченні демократії виступає проблема визначення осіб, що здійснюватимуть політичні рішення. Тобто демократія це певний спосіб «інституціалізації певних політичних рішень», при якому «індивіди добиваються влади для прийняття рішень засобами конкурентної боротьби за голоси народу». Ліберальні принципи ринкових відносин переносяться Й. Шумпетером в сферу політичного: кожний політик виносить на продаж свій «товар», а виборець здатен зробити свій вибір в якості споживача [7,351,360]. Таким чином, демократія в австрійського вченого зводиться до методу, а точніше, стає побічним продуктом процедури конкуренції в оновлені лідерів.

У подальші роки в рамках політичної науки США, явно орієнтованої на емпіричні дослідження з наголосом на соціологічні і соціально психологічні методи і підходи, поширилися дві основні інтерпретації «процесуальної» парадигми демократичної теорії плюралістична і елітистська. Прихильники першого варіанту (Р. Даль, Д. Трумен, С. Ліпсет, Д. Рісмен та ін.) пропонують сприймати демократію як політичний механізм, що регулює взаємодію між конфліктуючими інтересами шляхом «демонополізації» законного доступу «до прийняття рішень». Ринок політики розглядається за аналогією з лібералізованим економічним ринком: уряд і політики, в їх уявленні, здатні відкликатися на запити, що висловлюються через фракції і групи інтересів, так само як пропозиції відкликаються на попит в економіці. В рамках другого підходу дослідники (Дж. Сарторі, В. Корнхауз, Р. Дарендорф та ін.) розглядають демократію як політичний процес, який забезпечує реалізацію демократичних принципів відбору і функціонування політичної еліти. На їх думку, ліберально демократичні системи з найбільшим представництвом саме і призводять до некерованості держави, тому парламенти і уряди (правлячі еліти в цілому) повинні володіти певною «незалежністю» від настроїв «виборців», інакше вони не здатні відповідати за свою політику [8,180 181].

Серед французьких дослідників теорії функціонування демократії необхідно виділити соціолога П. Бурд'є і його концепцію «політичного поля», в рамках якої він намагався виявити найбільш глибинні структури різних середовищ соціального простору і встановити механізми, які слугують для їх відновлення та змін. Звертаючись до дослідження політичного поля, П. Бурд'є трактує його як особливий ринок, на якому існують виробництво, попит і пропозиція продукту особливого сорту політичної партії, програм, думок, позицій. Цей ринок є «місцем конкурентної боротьби за владу, що здійснюється шляхом конкуренції за непосвячених, а краще сказати, за монополію на право говорити і діяти від імені якої-небудь частини або всієї сукупності непосвячених» [9,205]. При цьому професійний політик присвоює собі не тільки кількісний голос групи непосвячених (від імені якої він «говорить»), але й «саму» силу цієї групи, виробництву якої він сприяє. Довірена особа, при цьому, набуває влади над тим, хто передав їй свої повноваження [9,233].

До теорії П. Бурд'є логічно примикають інші авангардні (постструктуралістичні і постмодерністські) стратегії вивчення сутності політичних феноменів (М. Фуко, Ж. Ф. Ліотара, А. Турена та ін.), які відрізняються радикальним переглядом уявлення і думок про суть влади і демократії, що устоялися в соціально політичних науках.

Так, наприклад, видатний французький соціолог М. Фуко звертає увагу на екзистенціальний аспект взаємин панування/підкорення, тобто інтерпретує їх в якості певного досвіду існування. На його думку, визначальною ознакою влади є те, що вона кимсь здійснюється, з одного боку, і кимсь переживається, випробовується з іншого, тобто вона в своїй самій глибинній сутності є проявом сили. В цьому випадку важливішою вважається не боротьба за виграш (що припускає рівноправ'я з партнером), а примус, насилля з боку більш потужного, більш вдалого гравця, що диктує свої умови і насолоджується своїми перевагами [10,14 15].

Значення нової парадигми політичних досліджень, запропонованої П. Бурд'є, М. Фуко та ін., полягає в тому, що вона дозволяє виявити початковий антиліберальний характер найбільш прихованих структур взаємин панування/підкорення, що утворює глибинні основи існування політичного ладу і всієї соціальної реальності.

Наведений вище короткий огляд основних соціологічних і політичних теорій свідчить про рішучість еволюціонування в XIX XX ст. суспільної науки в напрямку від класицизму, через модерн, до постмодерністської маргінальності. Усвідомлення кризи соціальної теорії, на думку багатьох соціологів, є очевидним в результаті впливу зовнішніх факторів, а саме зміни і трансформації самої соціальної дійсності, що відмічаються в останні десятиліття. Процес переростання індустріального суспільства в якісно новий стан (названий різними спеціалістами постіндустріальним, інформаційним, технотронним, постекономічним, постліберальним і т. д.) ставить під сумнів можливість розуміння сучасних форм соціальності з позиції соціальної теорії. Реалії сучасного суспільства, що безперервно змінюються, не можуть розглядатися з позиції класичної теорії, оскільки соціальна теорія припускає суспільство як певну визначеність, доступну раціональному опису.

В середовищі західних соціологів зростає інтерес до створення теорії, яка б адекватно описувала комунікативний характер сучасного суспільства, тому що «формування інформаційної інфраструктури суспільства призводить до тотальної зміни форм соціальності, яка не зводиться лише до кількісних соціальних взаємозв'язків, а визначається комунікативним характером самої соціальної дійсності» [11]. Таким чином, на їхню думку, характеристика сучасних соціальних процесів з позиції традиційної теорії виявляється неможливою, хоча б через те що аналіз соціальної проблематики припускає звернення до теорії комунікації.

В дослідженнях сучасної комунікації ярко виділяються футурологічні і соціально філософські підходи. В рамках першого, наведеного в працях Д. Белла, У. Дайзарда, І. Масуди, М. Маклюена, Г. Стоун'єра та ін., комунікація ототожнюється з розвитком комунікативної інфраструктури інформаційного суспільства. Інформатизація соціального простору ініціює появу нових форм комунікацій електронних, що призводять до зміни характеру і форми сучасної комунікації. Предметом аналізу являється іманентний зміст комунікації, який визначається механізмами комунікативного простору. Комунікація розуміється в аспекті розвитку технічного потенціалу інформаційного суспільства, при цьому соціальні засади і політичні наслідки комунікативних дій залишаються поза межами зору.

Поряд з футурологічним підходом до комунікацій сьогодні отримує розвиток і соціально філософський, найбільш повно охарактеризований в теорії комунікативних дій Ю. Хабермаса і системній теорії Н. Лумана. Своєрідні данні моделі комунікацій знаменують собою певний підхід в розвитку соціальної теорії, коли в якості основи дослідження виступають не репрезентативні форми соціальної реальності, а механізми комунікацій.

Аналізуючи еволюцію сучасного суспільства, Ю. Хабермас визначає його як суспільство модерністського типу, яке функціонує на стику капіталістичного способу виробництва і життєвого світу, причому сфери економіки і простору життєвого світу переплітаються таким чином, що формування нормативних механізмів соціального управління визначається взаємодією даних підсистем. З часом (з середини XIX ст.) хитка рівновага між ними поступово стала порушуватися на користь приватної власності. Його представники переходили від закликів до реформ державних інститутів, до їх захоплення й використання у своїх цілях. Як результат, вважає Ю. Хабермас, сучасний демократичний процес характеризується тим, що він в основному протікає в союзах політичних й економічних еліт, залишаючи при цьому громадськості роль майже байдужого глядача, лише опосередковано включеного в процес політичної комунікації. Остання, по суті, заміщається «демонстративною й манипулятивною публічністю» організацій, що діють понад головою, але не від імені публіки [12,370].

На відміну від Ю. Хабермаса Н. Луман виходить з іншої інтерпретації комунікації. Він «звільняє» її від хабермасовского універсалізму й вбудовує модель комунікації в рамки системної теорії суспільства. У Н. Лумана поняття комунікації дозволяє уявити соціальну систему як оперативно закриту, аутопойетичну (таку, що самовідтворюється) систему, елементи якої комунікації відтворюють себе за допомогою мережі цих елементів мережі комунікацій. Погляд на суспільство як на аутопойетичну систему комунікацій, операціями відтворення якої є комунікації, робить поняття комунікації вирішальною для визначення поняття суспільства.

Відповідно, демократія в луманській соціології виступає в якості певної конкретної системи підтримання складної структурності («комплексності»), тобто достатньо широкої сфери різноманіття альтернативних думок, позицій і орієнтацій, в рамках якої відбувається відпрацювання і прийняття рішень в системі. При цьому Н. Луман вважає, що політична система не може легітимізувати себе тим, що вона визначає процес політичного волевиявлення. Політика в своїх рішеннях, на його думку, не може використовувати будь які зовнішні опори, рації і цінності. Навпаки, останні в якості критеріїв прийняття рішень виробляються самою політикою (всередині, а не поза нею). Демократія, таким чином, комбінує здатність вироблення потрібних рішень із збереженням комплексності, тобто структурної відкритості для альтернативних дій. Фактично Н. Луман перетворює її в чисто технічну функцію, яка забезпечує політичній системі довготривалу стійкість і можливість існування. Демократія починає виправдовувати себе вже не в якості «найбільш гуманної» або «найбільш справедливої» форми організації правлячих відносин, а як стратегія, що в сучасних умовах краще всього дозволяє зберегти систему [13].

Однак теорії Ю. Хабермаса та Н. Лумана, незважаючи на відому популярність серед суспільствознавців, не позбавлені серйозних недоліків. Зокрема, вони носять описовий характер і не містять в основі фундаментальної універсальної теорії функціонування суспільства. Як відзначив російський соціолог М. Головін, «описи сучасного суспільства в ХХ ст. все менше й менше претендують на всеосяжну теоретичну розробку. Суспільні теорії, як правило, зачіпають окремі, найбільш важливі явища й обмежуються ними, або зводяться до наукового опису нашої епохи» [14].

Таким чином, можна констатувати, що криза сучасної соціології полягає у нездатності, з одного боку, до створення онтологічної соціальної теорії, а з іншого в її зацікавленості епістемологічними розробками, які не закладають основ фундаментального розуміння властивостей соціальної матерії, припускають артикулювання принципово різних аспектів соціальної теорії і, як правило, суперечать один одному.

На думку В. Бачиніна і Ю. Сандулова, сучасну соціологічну науку характеризує прийняття постмодерністської парадигми, у рамках якої «відсутнє прагнення в усьому відшукувати смисл та значення; замість нього готовність досліджувати те, що існує «по іншій стороні смислу», що й те саме ніби раптові хвороби, руйнівні афекти, божевілля, невмотивовані злочини, що не підкоряється ніяким контролюючим інстанціям, не вписується в простори, обмежені полюсами бінарних опозицій, хоча й володіє онтологічною правомірністю» [15,61].

Але крім спекулятивності сучасній соціологічній науці властива й певна вбудованість в ідеологічну систему суспільства, що заважає одержанню безсторонніх наукових результатів. Відображаючи домінуючу тенденцію розвитку західного світу, його суспільствознавство розвивається в рамках і за законами функціонування самого західного суспільства, виходячи з його стратегічних інтересів і цивілізаційних стереотипів.

Політизація й комерціалізація сучасної суспільної науки досягла рівня, за яким можна сміливо проголошувати загибель офіційної науки «як процесу пошуку істини». Реальне вивчення суспільних феноменів останні десятиліття ведеться, як правило, фахівцями, що працюють по замовленнях комерційних або політичних сил, зацікавлених в одержанні заздалегідь певного результату. Таке положення, за найрідшими виключеннями, змушує відповідних дослідників підганяти причому найчастіше неусвідомлене не тільки свої висновки, рекомендації й методи аналізу, але й первісні спостереження (тому що інакше їхнє дослідження буде носити формально несумлінний характер) під заздалегідь жорсткі певні вимоги замовника або під власну самоцензуру (ідеологічні забобони).

Як відзначив П. Діксон, головним завданням дослідницьких центрів («мозкових трестів», «фабрик думки»), відомих на Заході, є «не проведення традиційних фундаментальних досліджень, прикладних досліджень або розробок, хоча й те, і інше, і третє звичайно виконується, а встановлення зв'язку між знанням і владою, між наукою й технікою, з одного боку, і розробкою політики в широких областях, що представляють інтерес, з іншого. Вони скоріше займаються поширенням нових знань, а не їхнім створенням» [16,44].

Теоретики ж, що професійно спеціалізуються на дослідженні зазначених процесів, звичайно відчувають твердий дефіцит конкретної практичної інформації, у результаті чого зазвичай будують ускладнені, «методологічно правильні» припущення на свідомо неповних, а в цілому ряді випадків і недостатньо достовірних даних.

Становленню же незахідної соціологічної науки заважає відсутність замовлення пошуку фундаментального наукового знання. До теперішнього часу для багатьох учених, що працюють у цьому напрямку, пошук істини багато в чому зводиться до банального пошуку різноманітних грантів, установлених західними корпораціями або політичними інститутами. Сам же дослідницький процес як пізнавальна діяльність рішуче відійшов на другий план і практично втратив самостійну значимість. На думку М. Делягіна, «можна сказати, що сучасна суспільна наука прагне знати нескінченно багато, навіть не стільки про «нескінченно малий», скільки про нескінченно мало значимий. Виняткове значення здобуває при цьому колекціонування різноманітних окремих випадків і побудова моделей, заснованих на абстрагуванні від істотних сторін модельованого явища» [17,22 23].

Але визнання кризового стану сучасної соціологічної думки ніяким чином не знімає з порядку денного питання про розробку теоретико методологічної бази запропонованого дослідження. При цьому необхідно враховувати, що окремою проблемою сучасної політології є її недостатня «науковість», з погляду відносної молодості й нерозвиненості власної методологічної бази. Значна кількість політологів мають базову філософську або історичну освіту, а серед політологічних робіт і сьогодні можна зустріти малоструктуровані дослідження, що мають характер інтуїтивної інтерпретації.

Розуміючи під теорією «одне з можливих пояснень спостережуваних явищ, що представляє собою безліч логічно взаємозалежних допущень і пропозицій (суджень)» [18,538], дослідник повинен усвідомлювати, що теорії ні в якому абсолютному сенсі не є ні щирими, ні помилковими, а тільки більш менш корисним інтелектуальним інструментом, що пояснює політичне життя і її феномени.

Вищенаведені обставини дозволяють нам зробити наступні висновки та припущення:

— Теоретичним підґрунтям сучасної ліберально демократичної теорії стали праці таких філософів і соціальних мислителів епохи Нового часу і Просвітництва, як Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, А. Сміт, Ж. Ж. Руссо, Ш. Монтеск'є, Ф. Вольтер, Д. Дідро, Дж. Міль, І. Кант, Г. Гегель та ін., які переважно ідеалізували ліберальну демократію та використовували її в якості інструменту критики існуючого абсолютизму.

— Запропонований аналіз трансформації поглядів таких суспільствознавців, як А. де Токвіль, К. Маркс, Ф. Енгельс, Г. Моска, В. Парето, М. Вебер, Й. Шумпетер, Р. Даль, Дж. Сарторі, В. Корнхауз, Р. Дарендорф, П. Бурд'є, М. Фуко, А. Турен та інш., на роль і місце ліберальної демократії в світі засвідчує про рішучість еволюціонування в XIX XX ст.ст. політології в напрямку від класицизму, через модерн, до постмодерністської маргінальності.

— Процес переростання індустріального суспільства в якісно новий стан (постіндустріальний, інформаційний і т. д.) ставить під сумнів можливість розуміння сучасних форм соціальності з позиції соціальної теорії, а відповідно раціональне дослідження феномену ліберальної демократії. Водночас в середовищі суспільствознавців зростає інтерес до створення теорії, яка б адекватно описувала комунікативний характер сучасного суспільства. Однак суттєвим недоліком існуючих комунікативних теорій є те, що вони мають описовий характер і не містять в основі фундаментальної універсальної теорії функціонування суспільства.

— Можна констатувати, що криза сучасної суспільної науки полягає у нездатності, з одного боку, до створення онтологічної соціальної теорії, а з іншого в її зацікавленості епістемологічними розробками, які не закладають основ фундаментального розуміння властивостей соціальної матерії, припускають артикулювання принципово різних аспектів соціальної теорії і, як правило, суперечать одна одній.

— Фактором, що заважає об'єктивному дослідженню феномену ліберальної демократії, є тотальне прийняття суспільною наукою на методологічне озброєння постмодерністської парадигми, у рамках якої раціональні форми пізнання виштовхуються іраціональним світосприйняттям.

— Сучасній суспільній науці також властива й певна убудованість в ідеологічну систему суспільства, що заважає одержанню безсторонніх наукових результатів. Відображаючи домінуючу тенденцію розвитку сучасного світу, суспільствознавство розвивається в рамках і за законами функціонування самого суспільства, виходячи з його стратегічних інтересів і цивілізаційних стереотипів.

— Визнання кризового стану сучасної соціологічної думки утруднює завдання дослідження феномену ліберальної демократії в сучасних умовах, проте одночасно і підкреслює актуальність подібних досліджень, вимагає активізації зусиль суспільствознавців по генеруванню нових теорій, здатних адекватно пояснювати складні політичні феномени.

Література

1. Токвиль А. де. Демократия в Америке // Пер. с фр. В. П. Олейника. М.: Прогресс, 1992.

2. Маркс. К., Энгельс Ф. Манифест коммунистической партии // Маркс. К., Энгельс Ф. Избранные сочинения в 10 томах, М.: ИПЛ. Т. 3. 1985.

3. Ортега і Гасет Х. Бунт мас // Ортега і Гасет Х. Вибрані твори / Перекл. з іспанської К.: Основи, 1994. С. 20.

4. Див.: Самсонова Т.Н. Концепция «правящего класса» Г. Моски // Социологические исследования. 1994. № 10. С. 176 186.

5. Див.: Більшицький С. В., Маркова С. В. Нариси історії соціологічних вчень. Ч. 1. (Протосоціологія та класика). Чернівці: «Букрек», 2005.

6. Вебер М. Политика как призвание и профессия // Вебер М. Избранные произведения / Пер. с нем. Сост., общ. ред. и послесл. Ю. Н. Давыдова; Пре- дисл. П. П. Гайденко. М.: Прогресс, 1990.

7. Шумпетер Й. Капіталізм, соціалізм і демократія / Пер. з англ. К.: Основи, 1995.

8. Фисун А. Политическая мысль ХХ века // Политология: Учеб. пособие для вузов / Сост. и ред. Н. Сазонова. Х.: Фолио, 2001.

9. Бурдье П. Делегирование и политический фетишизм // Бурдье П. Социология политики. / Пер. с фр. Сост., общ. ред. и предисл. Н. А. Шматко. М.: Sodo Logos, 1993.

10. Фуко М. Правительственность (идея государственного интереса и ее генезис) / Пер. И. Окуневой // Логос. 2003. № 4/5. С. 14 15.

11. Лоскутникова В.М. Хабермас и Луман: два подхода к исследованию процессов коммуникации в современном обществе. Сайт гуманитарного факультета Томского государственного университета. http://huminf.tsu.ru/ e jumal/magazine/2/losk.htm.

12. Габермас Юрген. Три нормативні моделі демократії // Демократія: Антологія / Упоряд. О. Проценко. К.: Смолоскип, 2005.

13. Див.: Феофанов К.А. Социология организаций Никласа Лумана: коммуникация власти и доверия // Социологические исследования. 1999. № С. 126 128.

14. Головин Н.А. Прощание с Никласом Луманом: к последнему этапу творчества немецкого социолога. Сайт факультета социологии Санкт петербургского государственного университета. http://www.soc.pu.ru/ projects/daad/luhman.shtml.

15. Бачинин В.А., СандуловЮ.А. История западной социологии: Учебник. СПб.: Издательство «Лань», 2002..

16. Диксон П. Фабрики мысли / Перевод с англ. М.: ООО «Издательство ACT», 2004.

17. Делягин М. Г. Мировой кризис: Общая, теория глобализации: Курс лекций. 3 е изд., перераб. и доп. М.: ИнФрА М, 2003.

18. Мангейм Дж. Б., Рич. Р.К. Политология. Методы исследования / Пер. с англ. Предисл. А. К. Соколова. М.: Издательство «Весь Мир», 1997.

Размещено на Allbest.ru