Єврейська спільнота у політичному процесі на українських землях у складі Російської імперії (середина ХІХ століття – 1903 року)

Аналіз етнополітичного середовища, в якому відбувався розвиток єврейської громади. Визначення чинників, які впливали на формування пріоритетів політики Російської імперії щодо єврейства на українських землях. Огляд ресурсного потенціалу громади.

Рубрика Политология
Вид автореферат
Язык украинский
Дата добавления 26.08.2015
Размер файла 57,0 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.


Подобные документы

  • Формування політичних поглядів на українських землях в період раннього середньовіччя Х-ХІ ст. Проблеми національно-визвольної боротьби і відновлення державності у ХVIII ст. Характеристика доби українського відродження. Талановиті мислителі ХХ і ХХІ ст.

    реферат [31,1 K], добавлен 04.03.2012

  • Презентація політики в українських мас-медіа. Влада як об'єкт уваги громадського мовлення. Вплив інформаційних технологій на політику і владу. Висвітлення політики в українських засобами масової інформації. Засоби влади в інформаційному суспільстві.

    реферат [67,3 K], добавлен 24.03.2015

  • Вивчення політичного популізму як форми відношення суспільства і влади, при якій законотворчість аргументується голосом народу. Популістські методи і аналіз соціальних чинників формування популізму. Демагогія і оцінка заходів щодо протидії популізму.

    контрольная работа [23,1 K], добавлен 02.06.2011

  • Передумови формування сучасного політичного режиму Російської Федерації. Погляди іноземних політологів на ситуацію в Росії. Президентство Володимира Путіна: режим "ручного управління" або "керованої демократії". Перебіг виборів Президента РФ 2012 року.

    реферат [30,0 K], добавлен 02.10.2013

  • Методика аналізу двопартійності. Основні підходи щодо визначення поняття двопартійної системи. Характеристика формування та розвитку двопартійної системи в США, політологічний аналіз партійної системи в цій державі. Організаційна структура партій.

    курсовая работа [56,7 K], добавлен 28.12.2013

  • Історія політичної думки, огляд політичних теорій ХІХ-ХХ століття. Особливості та шляхи розвитку політичних ідей у ХІХ-ХХ століттях. Місце праць Макса Вебера у цьому процесі. Політична теорія: базові положення теорії еліт, теорії раціональної бюрократії.

    курсовая работа [42,3 K], добавлен 06.09.2016

  • Сутність та соціальна природа політики. Групи визначень політики та її функції. Ефективність виконання функцій політики, принципи формування і здійснення. Класифікація та головні тенденції розвитку політики в сучасних умовах. Специфіка воєнної політики.

    реферат [28,2 K], добавлен 14.01.2009

  • Ідеологія як основний елемент політики, основні політичні ідеології сучасності. Способи пізнання та інтерпретації буття з позицій цілей, ідеалів, інтересів певних соціальних груп та суб’єктів політики. Аналіз основних чинників політичної ідеології.

    реферат [39,6 K], добавлен 23.10.2011

  • Процес формування суспільно-політичних поглядів та ідей українських дисидентів , створення і діяльність Української Гельсінської спілки. Програмні засади, значення, концептуальні погляди прихильників національного правозахисного руху у 60-80 рр. XX ст.

    курсовая работа [38,8 K], добавлен 15.01.2011

  • Сутність, соціальна природа та принципи політики. Обґрунтування антропологічного розуміння політики. Класифікація і тенденції розвитку політики в сучасному суспільстві. Специфіка воєнної політики. Національна, валютно-фінансова та екологічна політика.

    реферат [34,9 K], добавлен 14.01.2009

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

ІМ. І. Ф. КУРАСА НАН УКРАЇНИ

УДК 323.22.28

Спеціальність 23.00.05 - етнополітологія та етнодержавознавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

ЄВРЕЙСЬКА СПІЛЬНОТА У ПОЛІТИЧНОМУ ПРОЦЕСІ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (середина ХІХ століття - 1903 року)

Кальян Сергій Євгенович

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі теорії та історії політичної науки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України

Науковий консультант - доктор політичних наук, професор Кармазіна Марія Степанівна, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, головний науковий співробітник

Офіційні опоненти - доктор історичних наук, професор Майборода Олександр Микитович, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, заступник директора;

доктор політичних наук, доцент Вітман Костянтин Миколайович, Одеська національна юридична академія, декан магістратури державної служби;

доктор політичних наук, доцент Гон Максим Мойсейович, Рівненський державний гуманітарний університет, завідувач кафедри політичних наук.

Захист відбудеться «19» січня 2010 р. о 14.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26.181.01 в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України за адресою: 01011, м. Київ-11, вул. Кутузова, 8, кім. 202.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України за адресою: м. Київ, вул. Кутузова, 8, кім. 218.

Автореферат розіслано «17» грудня 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор політичних наук Г. І. Зеленько

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження зумовлена, по-перше, тим, що проблема «іншого», який живе поряд, на початку ХХІ-го століття з тих чи інших причин у різних частинах планети стає все гострішою. У більшості випадків це відбувається, як і в попередній час, у зв'язку з необхідністю розв'язання завдань, пов'язаних, передовсім, із потребою внесення ясності щодо статусу того чи іншого етносу (нації) у системі координат «ми - вони», із з'ясуванням та розмежуванням «наших» та «їхніх» інтересів, прав та обов'язків, а також визначенням перспектив у майбутньому. Аналіз варіативної політичної практики минулого, яке засвідчило, що міжетнічна взаємодія має неабиякий конфліктогенний потенціал, дає змогу вийти на нові теоретичні узагальнення щодо національної політики «пануючої» та «підпорядкованих» націй у сучасних умовах. Етнополітичні уроки минулого мають допомагати зменшенню конфліктогенного потенціалу полінаціональних суспільств, оптимізації міжетнічних взаємин, коригуванню практики «розділеного проживання» у тому чи іншому вигляді.

По-друге, аналіз участі єврейства в політичних процесах сприятиме, з одного боку, глибшому розумінню складних етнополітичних (українсько-єврейсько-російсько-польських) процесів на власне українських теренах як частині смуги єврейської осілості в межах Російської імперії у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., а, з іншого, - допоможе збагнути засади (підґрунтя) політичних процесів наступного, ХХ-го, століття. Крім того, вивчення «політичного сегмента» в широкому пласті єврейської культури на території України проливає світло не тільки на політичну історію єврейства, на його вміння залишатися собою за будь-яких обставин, мімікруючи, пристосовуючись, втім, не втрачаючи свого сутнісного «я», але й має посприяти поглибленню знань щодо рис, які відрізняли українських євреїв від інших груп ашкеназів, зрештою, - посилити розуміння специфіки політичних процесів, які переживав у зазначений період і корінний етнос - українці.

По-третє, дослідження має сприяти розумінню соціально-політичних та культурних процесів у сучасному ізраїльському суспільстві. Адже, як справедливо зазначають дослідники, без ґрунтовного знайомства з тим, що відбувалося у Східній Європі у десятиріччя, які передували початку Першої алії, цього зрозуміти не можливо. Знати близькосхідні реалії для осягнення єврейської історії - мало. Треба досліджувати східноєвропейське коріння.

Таким чином, дослідження має сприяти «прирощенню» знань не тільки в галузі єврейської політичної історії у межах обраного для вивчення періоду, але й української, російської і, зрештою, ізраїльської.

По-четверте, найрізноманітніші аспекти життя єврейства на українських землях, що входили до смуги осілості, впродовж ХІХ - поч. ХХ ст. активно досліджувалися представниками різних галузей науки і, передовсім, - правниками та істориками. Значно менше - політологами (у т. ч. й вітчизняними). Зокрема, фрагментарним залишається осмислення участі українського єврейства у політичних процесах, що відбувалися на підросійських українських територіях у друг. пол. ХІХ - на поч. ХХ ст. Варто звернути увагу на брак україномовних досліджень проблеми в політологічному ключі, що часто-густо, з-поміж іншого, пояснюється тим, що в українських дослідників переважає інтерес до політичної історії таких національних меншин, як росіяни, поляки, кримські татари тощо, а українська - не є престижною мовою юдаїки. Відтак пропоноване дослідження певною мірою має надолужити прогаяне та посприяти подоланню (в якійсь частині) відставання україномовної юдаїки.

По-п'яте, актуальність дослідження не в останню чергу зумовлюється і тим, що сьогодні існує брак загальновизнаних теоретико-методологічних підходів, використовуваних політичною наукою для осягнення «минулих політик», «минулого політичного процесу». Тож вивчення, аналіз активно використовуваних підходів до вивчення політичного процесу (як сучасного, так і минулого) загалом та їх адаптація до вивчення конкретних «минулих політичних процесів» є однією з нагальних потреб.

Стан наукової розробки теми. Різноманітні аспекти проблеми піддавалися більш чи менш ґрунтовному науковому аналізу як в Україні, так і за рубежем, про що детально йдеться у параграфі І.1. Знайомство з наявною літературою свідчить загалом про недостатність та фрагментарність осягнення проблеми, про відсутність цілісних досліджень у ракурсі, обраному дисертантом.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано в рамках планових наукових тем «Єврейська ідентичність: світовий етнополітичний і етнонаціональний контекст» (номер держреєстрації 0209U002382) та «Світоглядно-теоретичний вимір сучасної української політики» (номер держреєстрації 0108U001418) відділу теорії та історії політичної науки ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України.

Мета дослідження - проаналізувати специфіку політичного розвитку єврейства на переднаціональному та національному етапах в умовах строкатого в етнічному сенсі середовища.

Завдання дослідження, спрямовані на досягнення поставленої мети, полягають у:

- вивченні та аналізі теоретико-методологічних підходів та відборі методів для вивчення політичного процеcу і, зокрема, «минулих політик»; оцінці стану наукової розробки проблеми та аналізі джерельного комплексу дослідження;

- аналізі специфіки етнополітичного середовища, в якому відбувався розвиток єврейської громади в період з кінця 50-х рр. ХІХ ст. до 1903 р., визначенні чинників, які впливали на формування пріоритетів політики Російської імперії щодо єврейства на українських землях;

- характеристиці амплітуди настроїв російської інтелігенції як представниці пануючої нації щодо єврейської спільноти та визначенні кола аргументів на підтримку/засудження нею інтересів єврейства;

- дослідженні еволюції інтересів та орієнтацій єврейської суспільно-політичної еліти, її ідентичності, визначенні чинників, які сприяли/перешкоджали єдності в умовах реалізації росіянами етнонаціональної політики;

- з'ясуванні структури ресурсного потенціалу єврейської громади, його характеристиці, визначенні ступеня впливу на статус єврейської спільноти;

- виділенні етапів розвитку єврейства на українських теренах та характеристиці специфіки кожного з них;

- з'ясуванні причин політизації єврейської спільноти, ходу артикуляції нею політичних інтересів, аналізі націоналізуючих єврейство чинників;

- характеристиці інтелектуальної складової процесу становлення єврейства як суб'єкта політичного процесу;

- аналізі сутності політичних стратегій єврейської спільноти та причин зміни цих стратегій. етнополітичний єврейський громада український

Об'єктом дослідження є політичний процес на українських землях у складі Російської імперії у друг. пол. ХІХ - на поч. ХХ ст.

Предметом дослідження є єврейська спільнота як учасник політичного (етнополітичного) процесу на українських підросійських землях, зокрема - особливості її статусу та еволюції в поліетнічному контексті.

Хронологічні рамки дослідження. Дослідженню підлягав період із серед. ХІХ-го до 1903 р. Ми поділяємо точку зору Е. Зерубавеля, який вказував, що існує багато різних способів поділу минулого, але жоден із них не є більш природнім і, відповідно, більш істинним, ніж інші: будь-яка періодизація неминуче соціально зумовлена, оскільки наші уявлення про історичні «вододіли», які відділяють один умовний «період» від іншого, є плодом нашої соціалізації, нашої інтегрованості в одну із традицій поділу минулого. Іншими словами, щоб побачити у певних історичних подіях значимі «поворотні пункти», ми повинні «мнемотично соціалізуватися». На думку багатьох дослідників єврейства, 1881 - 1882 р. був переломним моментом - закінчився період єврейської політичної історії, начала якого сягали 1772 р., та розпочався новий, як у історії російського, так і всього світового єврейства. Для нього були характерними інші пріоритети, почали проступати нові тенденції в розвитку політичного процесу, пов'язані із масовою еміграцією та політизацією єврейства.

У процесі реалізації дослідницьких завдань використовувалися такі методи дослідження: аналізу та синтезу, що дозволило сформувати теоретико-методологічні засади дослідження; системний метод, який зумовив необхідність аналізу середовища, і власне системи «єврейська громада на українських підросійських землях», дозволив дослідити взаємовплив та протистояння середовища і системи. Декомпозиція системи дозволила виділити як структурні елементи місцеві єврейські спільноти з їхніми інститутами; проаналізувати ресурсний потенціал; виділити центри прийняття рішень в системі, що постійно еволюціонувала.

За допомогою історико-описового методу було з'ясовано генезу чинників, які виявлялися визначальними для виникнення конкретних явищ, ситуацій, стратегій єврейства у ході розвитку політичного процесу. Метод порівняння сприяв аналізу змін, які відбувалися із учасниками (індивідами, націями), явищами (конфліктами, кризами) та інститутами в період, обраний для вивчення. Порівняння дозволяє виділити й сталі та нестійкі елементи, структури, функції інститутів у політичному процесі.

Використовувався й метод спостереження (дій суб'єктів/об'єктів політики) та біографічний метод (щодо лідерів громади).

Наукова новизна здобутих результатів зумовлена як сукупністю поставлених завдань, так і засобами їх розв'язання:

- вперше здійснено комплексний аналіз функціонування єврейської громади в контексті етнополітичного процесу на підросійських українських землях, ключовими гравцями якого виступали, крім євреїв, росіяни як пануюча (державоутворююча) нація, поляки як колишні пануючі та українці як поневолений етнос. Зокрема, обґрунтовано тезу про те, що цілісне уявлення щодо особливостей політичного процесу дає лише аналіз етнічних субпроцесів, що сприяє виявленню статусів, політичних інтересів та стратегій кожного з етносів в умовах смуги єврейської осілості, для якої характерною була наявність численних ліній розмежування;

- вперше у вітчизняній політичній науці сформульовано проблему наукового осягнення «минулих політик», «минулого політичного процесу», пов'язану із нерозробленістю у політичній науці теоретико-методологічних підходів до їх вивчення, оскільки міжнародне наукове співтовариство все ще дебатує не тільки з приводу доцільності застосування сучасного категоріального апарату для «позначення» процесів минулого, але й перебуває у пошуку найбільш адекватних і загальновизнаних, певною мірою базових методик осягнення минулого в політичному ключі; обґрунтовано думку про можливість використання в ході аналізу процесів друг. полов. ХІХ - поч. ХХ ст. категоріального апарату сучасної політичної науки;

- розвинуто думку про те, що домінантою міжетнічних відносин на українських землях були суперечності та конфлікти, що зумовлювалися відмінністю у статусах та ролях етносів; розмежуванням «наших» та «їхніх» прав та обов'язків у всіх галузях життя; рамками перспектив у майбутньому. Обґрунтовано тезу про те, що Російська імперія, витворивши смугу єврейської осілості, створила один з перших в політичній історії Європи прецедентів розділеного проживання, цивілізаційного протистояння;

- розвинуто думку про несумісність російської політичної культури, стрижнем якої було підданство, вірність та відданість самодержцю, з єврейською політичною культурою, що базувалася на засадах самоуправління. Політико-культурна несумісність виключала компромісне розв'язання конфліктних ситуацій, не припускала узгодження національних інтересів. Політична культура єврейства дозволила йому раніше від представників пануючої нації створити нові для того часу політичні інститути;

- набула подальшого розвитку теза про націоналізуючі чинники. Серед цих чинників - не тільки антиєврейська політика російського самодержавства, юдофобство як один із продуктів міжетнічного протистояння та протиєврейські погроми, але й юдейська релігія та культура; ідейний вплив Європи; Гаскала; вплив та приклад «політичних сусідів» - української та польської націй, які у досліджуваний період почали використовувати нові засоби боротьби за свою політичну емансипацію; перетворення українських міст на поч. 80-х рр. ХІХ ст. на інтелектуальні центри палестинофільства. Синергія цих - основних - чинників зумовила в кінці ХІХ ст. стрімку політизацію єврейства;

- виокремлено та проаналізовано чинники, які впливали на самоідентифікацію різних груп єврейської еліти в період 50-х - поч. 80-х рр. ХІХ ст. та у кінці ХІХ - на поч. ХХ ст. Зокрема, набула подальшого розвитку думка про те, що в умовах розгортання процесів та поширення ідей Гаскали не тільки юдейська релігія виступала чинником самоідентифікації інтелектуальної єврейської еліти, але й «спрацьовував» суто політичний чинник - приналежність (колишня чи поточна) до конкретної держави. У той же час з'явилися «нові євреї», відхід яких від юдаїзму не означав для них самих розриву з єврейством: вони продовжували ідентифікувати себе як євреїв та працювати на користь своєї нації;

- поглиблено тезу про те, що єврейська політична думка у кінці досліджуваного періоду піднялася на новий щабель розвитку. Її чільні представники почали розроблювати такі «політичні» категорії, як нація, єврейська нація, національна ідея, національні інтереси, національне виховання; заговорили про історичні права єврейства, сформулювали для нього «завдання» - стати нацією, створити єврейську державу чи прагнути автономії. Інтелектуальна еліта наголосила необхідність збереження єврейської молоді як власне єврейської шляхом боротьби з тими, хто прагнув її роз'євреювання;

- уточнено еволюцію форм єврейського лобіювання: доводиться, що на зміну «посланцям» чи «депутатам» прийшли багаті люди - нотаблі, посадові особи юдейського віросповідання чи потомки євреїв від змішаних шлюбів, у кінці століття - міжнародне єврейське співтовариство, представники інших народів;

- вперше систематизовано політичні стратегії, використовувані єврейством: самозбереження, самоорганізації, самооборони, самодопомоги, самовизволення, самоемансипації. Обґрунтовано думку про те, що ці стратегії формувалися у відповідь на «виклики» середовища і якщо одні з них передбачали пристосування до середовища, то інші - «подолання» його вад;

- додатково аргументовано ідею про те, що сіонізм не можна оцінювати як наслідок антисемітизму: лінійне витлумачення не відповідає дійсності. Обґрунтовується ідея, що сіонізм був наслідком розвитку національної свідомості єврейства і, зокрема, результатом того, що одні з євреїв у кінці ХІХ ст. «відчули» себе нацією, а інші доводили, що єврейство було нацією впродовж усієї своєї історії. При цьому одні позиціонували себе членами «релігійної нації», а інші схилялися до того, що приналежність до юдаїзму не може бути єдиною і провідною рисою нації: нація повинна мати спільну мову, «самобутнє життя», «спільну мораль», свою державу тощо. Попри таке «різноголосся» щодо підґрунтя нації, усвідомлення себе нацією сприяло тому, що єврейство ставало силою, здатною протистояти російському царизму;

- розвинуто тезу про те, що наслідком соціалізуючої ролі єврейських і неєврейських політичних партій та громадських організацій була кардинальна зміна політичної поведінки не тільки інтелектуальних прошарків єврейства, але й певного сегменту єврейських мас, що, з одного боку, зумовило активну артикуляцію та агрегацію політичних інтересів нації, а з іншого, - появу ряду політичних проектів єврейського майбутнього, спричинило Першу алію, розвиток націоналістичних почуттів та сприяло подальшому зростанню порогу «національної чутливості» єврейства тощо.

- уточнено етапи розвитку Гаскали на українських підросійських землях, зокрема обстоюється думка про те, що її початки сягають 20-х - 30-х рр. ХІХ ст., а не більш пізнього часу. Доведено, що кінець 50-х - поч. 70-х рр. ХІХ ст. був часом розквіту Гаскали на українських землях.

Наукова новизна результатів дослідження визначає його теоретичне та практичне значення: апробовані теоретико-методологічні підходи можуть бути застосовані при вивченні будь-яких інших «минулих політик», «минулого політичного процесу», можуть враховуватися в подальшій розробці теоретичних засад аналізу минулого у політологічному ключі; здобуті результати можна використовувати у ході викладання спеціальних та нормативних курсів - етнополітології, конфліктології, політичної історії України, політичної філософії.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею, яка містить одержані автором результати, що забезпечують постановку та розв'язання нової теоретико-прикладної проблеми в межах етнополітології. У дослідженні не використовувалися ідеї та матеріали, що належать співавтору двох (одна - у фаховому виданні) статей М. Кармазіній. У кожній із статей здобувачу належить 75% загального тексту (у першій проаналізовано політику європейських урядів та настрої інтелектуалів щодо єврейства, а також здійснено аналіз деяких аспектів антиєврейської політики російського самодержавства у ХІХ ст.; у другій - проведено аналіз ресурсного потенціалу єврейської громади).

Апробація результатів дослідження відбувалася на таких наукових заходах: міжнародній науковій конференції «Єврейська історія та культура кінця ХІХ-початку ХХ ст.» (Київ, 27-30 вересня 2002 р.); VІ міжнародній науково-практичній конференції «Наука і освіта» (Дніпропетровськ, 20-24 січня 2003 р.); Десятій щорічній міжнародній міждисциплінарній конференції з юдаїки (Москва, 2003 р.); науковій конференції «Доля єврейських громад Центральної та Східної Європи в першій половині ХХ століття» (Київ, 26-28 серпня, 2003 р.); ІІ міжнародній науковій конференції «Одесса и еврейская цивилизация» (Одеса, 10-11 листопада, 2003 р.); ІІІ міжнародній науковій конференції «Одесса и еврейская цивилизация» (Одеса, 8-10 листопада, 2004 р.); ІІІ всеукраїнській науково-практичній конференції «Інноваційні технології у наукових дослідженнях і навчальному процесі вищого закладу освіти» (Полтава, 20-21 квітня 2006 р.); V міжнародній науковій конференції «Одесса и еврейская цивилизация» (Одеса, 23-25 жовтня, 2006 р.); V Всеукраїнській науково-практичній конференції «Інноваційний розвиток середовища життєдіяльності людини» (Полтава, 2008 р.); Четвертих Курасівських читаннях «Політичні конфлікти в Україні: сутність, витоки, шляхи подолання» (Київ, жовтень 2008 р.) та інших.

Основні результати дисертації обговорювалися на засіданнях відділу теорії та історії політичної науки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України.

Результати дослідження оприлюднені в індивідуальній монографії, у 25 наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, а також у інших наукових публікаціях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, 5 розділів, 17 підрозділів, висновків та списку використаних джерел та літератури (611 позицій). Повний обсяг роботи 428 с. (52 с. - список джерел та літератури).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, характеризується стан наукової розробки проблеми, висвітлюється зв'язок дослідження з науковими програмами, розкривається його мета, завдання, об'єкт, предмет, методологічна база, формулюється наукова новизна отриманих результатів, визначено їхнє практичне значення, подаються відомості про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі - Теоретико-методологічні засади та джерельна база дослідження - здійснено огляд літератури по проблемі і виділено чотири періоди у її вивченні. Кожен з періодів виокремлено з врахуванням таких критеріїв: умови проведення досліджень; власне особу, життєвий та науковий досвід дослідника, підняте ним коло питань, використаний комплекс джерел, привнесені методологічні новації. Зроблено висновки, що у дореволюційний час Росія була одним із центрів єврейських досліджень у світі. Російськомовна історіографія частково компенсувала відсутність історіографії івритом. Центральною проблемою, до якої зверталися дослідники (Ф. Леонтович, І. Оршанський, М. Драгоманов, С. Дубнов, П. Марек, І. Цинберг, А. Субботін, І. Сосіс, Ю. Гессен та ін.) було правове становище євреїв, досліджуване з опорою на імперське законодавство. Увага приділялася й погромам, антисемітизму тощо. Із встановленням радянської влади наукові дослідження політичної історії єврейства деякий час продовжували існувати й розвиватися завдяки працям М. Гінцбурга, Л. Дейча, С. Івановича, Г. Ледата, які продовжували вивчати правове становище євреїв, проблеми антисемітизму, роль єврейства у революційному русі. Згодом дослідження фактично було згорнуто, що дає підстави говорити про закінчення у передвоєнний час першого періоду у розвитку історіографії проблеми та про початок другого.

Дослідження радянських науковців (Т. Гейлікмана, А. Штейнберга, Ц. Фріндлянда, В. Козлова та ін.) відбивали класовий підхід до оцінки єврейства та поступове становлення політики державного антисемітизму. Як відзначав Дж. Кліер, за період 30 - 80-х рр. ХХ ст. з радянської історіографії євреї «безслідно зникли», і тільки антисеміти продовжували писати про сіонізм (Ю. Іванов, Т. Кічко).

Зарубіжні дослідники з початку 40-х рр. ХХ ст. (Л. Грінберг, M. Зборовський, Е. Герцог та ін.) аналізували політику щодо єврейства в епоху Олександра ІІ, особливості громадської думки щодо російсько-єврейських взаємин, асиміляторські, націоналістичні устремліннях російського суспільства. З'являлися й статті, авторами яких були сучасники і свідки подій останніх десятиліть ХІХ-поч. ХХ ст. (Г. Аронсон, І. Діжур, Я. Фрумкін), публікації яких вирізнялись емоційністю та відсутністю критичності в оцінках. Втім, були й такі публікації (Б. Нетаніягу-батька), які до сьогодні не втрачають своєї цінності з огляду на критичну інтерпретацію подій та оцінки процесів, які відбувалися на українських територіях у досліджуваний період.

Перелом у дослідженнях стався у 60-х рр. ХХ ст. (що дозволяє говорити про початок нового етапу у розвитку історіографії) з появою праць таких західних дослідників, як Г. Роггер, Р. Пайпс, І. Лисяк-Рудницький, згодом Е. Мендельсон, Г. Тобайєс, О. Пріцак, Р. Вейнберг, С. Барон та ін., які привнесли в дослідження проблематики методологічні новації - наголошення необхідності вивчення середовища, в якому перебувало єврейство, аналізу українських проблем, вивчення імперського законодавства щодо інших національностей з метою більш критичного обґрунтування тез щодо дискримінації єврейства у порівнянні з іншими групами населення, наголошення необхідності брати до уваги ідеологічний «багаж» та соціальне походження дослідників-попередників, заради уникнення реінтерпретації єврейської політичної історії як «сльозливої», міфологізованої.

Увагу привертають праці й ізраїльських науковців (Ш. Еттінгера, І. Маора, Ш. Авінері та ін.). Написані із залученням матеріалів періодичних видань, вони сприяють розумінню «вихідних позицій» політики стосовно єврейства російських царів у другій половині ХІХ ст.; мотивації участі єврейської молоді у російському революційному русі, ставлення українських та російських інтелектуалів до єврейського питання, процесу створення Бунду, підстав Першої алії, розвитку єврейської політичної думки, ідеології сіонізму тощо, що дозволяє говорити про розширення кола досліджуваних проблем у порівняння із попереднім часом.

Серед досліджень 80-х рр. ХХ ст. виділимо праці С. Зіперштейна, Ш. Файнера, Р. Сербіна, Дж. Кліера, Й. Френкеля (які містять матеріали щодо руху маскілім та аналіз останнього, висвітлюють полеміку між «Основою» та «Сіоном» у 60-х рр. ХІХ ст., присвячені аналізу концепту «єврейська емансипація» та поняттю «жид» у російському контексті, єврейської інтелігенції як «групи тиску» тощо), як і дослідження М. Станіславського, спрямоване на розвінчуванні усталених міфів.

З розвалом Радянського Союзу у зарубіжних дослідників єврейства з'явилися нові можливості для вивчення і використання матеріалів з єврейської тематики з архівів пострадянських республік, що сприяло подальшому урізноманітненню джерельної бази досліджень та зумовило поглиблення критичного ставлення до наукових напрацювань попередників, перегляду оцінок, даних ними. Тож початок 1990-х рр. виділяємо як початок нового періоду у розвитку історіографії досліджуваної теми. Англійські дослідники (І. Аронсон, О. Орбах, М. Машкінскі, Ш. Ламброза, Р. Вейнберг та ін.) приділяли увагу питанню погромів, вивчаючи їх у контексті ролі насилля в російському суспільстві, аналізуючи формування забобонів та стереотипів, психології освіченої і неосвіченої частини суспільства, роль поліції та армії як органів порядку, та спростовуючи думку про організацію погромів самодержавством (з чим не погоджувалися ізраїльські вчені М. Поліщук, Бен-Ціон Дінур та ін.).

90-ті роки були часом продовження плідної роботи Дж. Кліера, С. Зіпперстайна та часом появи праць Г. Бекона, Е. Барнаві й С. Фрідлендера, Б. Натанса, І. Барталя, Г. Сафран, Б. Вальдмана та ін. Проблематика досліджень розширилась за рахунок посилення уваги до джерел ліберального юдофобства в Росії в епоху реформ, вивчення «проблеми двовладдя» в єврейському середовищі та становлення національно свідомої інтелігенції, розвитку робітничого руху, єврейської журналістики тощо. Посилилася критика тенденційності в ході вивчення політичної історії єврейства.

Говорячи про сучасні дослідження О. Будницького, В. Ведернікова, В. Віхновича, С. Глейзера, Д. Ельяшевича, А. Епштейна, С. Калинчука, Е. Калманович, В. Кельнера, А. Красільщикова, П. Левіна, А. Локшина, Л. Онекмана, О. Платонова, А. Полонської, Я. Рабиновича, С. Рєзніка, А. Синельникова, У. Фуйзалова, М. Членова, А. Шумського та ін., які проводяться у Російськый Федерації, наголосимо, що росіяни тільки фрагментарно приділяють увагу політичному буттю єврейства на українській території. Дослідників-росіян, які б намагалися критично і без особливого пієтизму у ставленні до власної нації, без переконання у її «абсолютній безгрішності» поглянути на місце і роль єврейства у політичних процесах в досліджуваний нами час дуже мало.

З моменту українського унезалежнення вітчизняні дослідники отримали можливість неупереджено досліджувати місце і роль єврейства в політичних процесах ХІХ-поч. ХХ ст., спираючись при цьому тільки на власний багаж знань та керуючись лише науковим сумлінням. Це зумовило певне пожвавлення інтересу до єврейської проблематики загалом і політичної зокрема, якою почали займатися не тільки дослідники-євреї, але й дослідники-неєвреї (М. Бармака, О. Безаров, Л. Беренштейн, О. Гладуненко, М. Гольденберг, В. Гончаров, Ф. Горовський, Н. Горовська, Г. Гриневич, М. Дербаремдікер, С. Єлисаветський, Л. Ізмайлова, А. Козирєв, Н. Мельникова, Д. Мозуленко, В. Мосяков, О. Найман, І. Омельянчук, С. Орлянський, А. Подольський, І. Самарцев, В. Хітерер, Я. Хонігсман, Й. Шайкін, та ін.). Однак здобутки останніх у вивченні єврейства як учасника політичного процесу на українських підросійських землях у другій половині ХІХ-на поч. ХХ ст. поки що скромні і обмежуються переважно статтями в наукових журналах, виступами на конференціях тощо. Переважна більшість із досліджень написана в історичному ключі. Цілісної картини участі єврейства у політичному процесі друг. пол. ХІХ-поч. ХХ ст. на українських землях не створено, що й актуалізує вивчення проблеми.

Джерельна база дослідження складається із документальних джерел, до яких відносимо: закони Російської імперії щодо єврейства; нормативні, статистичні, діловодні та інші документи, місцем появи яких були органи державної влади й управління чи підготовлені за дорученням влади (офіцерами генштабу чи представниками імператорського Російського географічного товариства), політичних партій, громадських об'єднань, які функціонували в імперії у досліджуваний період. Окрему групу джерел становлять наукові, політичні, художні праці та публіцистика державних, громадських, політичних діячів, авторами яких були як відомі (Ахад-Гаам, І. Аксаков, Л. Андрєєв, С. Вітте, М. Горький, Ф. Достоєвський, С. Дубнов, В. Жаботинський, Н. Карєєв, В. Короленко, М. Костомаров, Л. Леванда, Н. Лєсков, М. Міхновський, Л. Пінскер, С. Подолинський, В. Соловйов, П. Струве, Л. Толстой, С. Фруг, Шолом-Алейхем та ін.), так і менш відомі персони (А. Алєксєєв, Н. Бірнбаум, І. Зейберлінг, І. Кальберін, А. Клеванов, О. Лернер, М. Пєсковський та ін.). Осібна група джерел - масові джерела (матеріали преси - газет, журналів - «Рассвет», «Сион», «Га-Меліц», «Кол Мевассер», «День», «Восход», «Недельная хроника Восхода» «Еврейская старина», «Русский вестник», «Одесский вестник», «Народная воля», «Искра», «Москва», «Москвич», «Русь» та ін., листівки тощо). Ще одну групу джерел складають джерела особового походження - мемуари, щоденники, автобіографії, листи і т. п., які належали перу С. Вітте, С. Дубнова, А. Паперни, А. Ковнера, Г. Сліозберга, Г. Ландау, І. Равребе, П. Аксельрода, Є. Хісіна, Г. Кона, Шолом-Алейхема, Ю. Гессена, М. Рабіновича, М. Драгоманова та ін. Об'ємність, доступність, інформативні можливості комплексу джерел дозволяють всебічно досліджувати означену проблему, уможливлюють перевірку даних з одного джерела інформацією з інших документів. Остання обставина сприяє в обґрунтуванні адекватних, неупереджених висновків.

У розділі проведено аналіз концептуальних підходів до дослідження політичного процесу у зв'язку з методологічною проблемою осягнення «минулих політик». З опорою на праці Н. Мак'явеллі, Ф. Бекона, Дж. Бентама, Дж. Мілла, В. Джеймса, Дж. Дьюі, К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Парето, А. Бентлі, Д. Істона, П. Лазерфельда, Г. Лассвелла, Ч. Мерріама, Д. Трумена, Г. Саймона, Г. Алмонда, Г. Пауела та ін. виокремлено ті ідеї/настанови, які виявляють свою плідність при вивченні «минулого політичного процесу». Відзначено, що остаточне розмежування досліджень політики й політичного життя (процесу) відбулося тільки у 1960-х рр., та попри це західні науковці і сьогодні твердять про те, що «politics» - «дуже близьке до «policy», і не легко їх розділити», що утруднює аналіз процесу концептуалізації поняття «політичний процес», «політика».

Окрему увагу приділено масиву наукових праць (П. Альтера, У. Бімена, П. Браса, М. Паренті, Ф. Гекманна, Е. Геллнера, В. Геслі, М. Гехтера, В. Коннора, К. Майноуга, Дж. Ротшильда, Г. Сетон-Вотсона, Д. Сміта, В. Фрімена та ін.), присвячених вивченню етнічних політпроцесів. Зауважується, що розроблені на Заході теорії та моделі аналізу виявляють свої обмеження у ході вивчення «минулого політичного процесу». Відтак у ході розробки алгоритму для вивчення останнього ми скористалися ідеями М. Бараца, П. Бечреча, Е. Вудхауса, М. Говлета та М. Рамеша, Д. Даугта, М. Джонсона, Р. Карнапа, Дж. Лакоффа, К. Ліндблома, М. МакКулок, Ч. Морріса, Б. Петерса, С. Ракофа, Д. Стоун, А. Тарського, Р. Хенселя, Г. Шафера та ін. Корисним було знайомство й з ідеями радянських (Ю. Бромлея), сучасних російських (В. Авксентьєва, А. Ахієзера, Є. Баранова, Є. Мелєшкіної, М. Члєнова, А. Шутова) та українських дослідників (Н. Висоцької, В. Євтуха, Г. Касьянова, В. Кафарського, Ю. Когутяка, В. Котигоренка, І. Кресіної, І. Кураса, В. Лісового, О. Майбороди, Л. Нагорної, О. Нельги, І. Оніщенко, А. Пойченка, І. Попової) та ін.

У розділі приділено увагу проблемі використання сучасного категоріального апарату для аналізу «минулих політик». Дисертант поділяє точку зору Дж. Сарторі щодо того, що нам потрібні «універсальні» категорії - концепти, які «працюють в будь-якому місці та в будь-який час».

Вивчення етапів та сутності розвитку теоретико-методологічних підходів до дослідження політичного процесу дозволило запропонувати власний алгоритм для вивчення «минулих політик» (з опорою на системний метод): аналіз середовища, ресурсів єврейства, причин та наслідків політизації членів громади, форм участі у політичному процесі; еволюції політичних інтересів та цінностей єврейської еліти, динаміку політичних стратегій, використовуваних на тому чи іншому етапі політичного розвитку тощо.

У другому розділі дисертації - Політичне середовище: взаємодія та протистояння етносів - аналізується середовище, в якому функціонувала єврейська громада на українських землях у період із серед. ХІХ до поч. ХХ ст. У ньому виділено європейський, російський, польський та український контексти та зазначено, що у Європі проблема бездержавного єврейства набула політичного звучання, незважаючи на те, що в основі її, передовсім, лежали мотиви релігійного характеру. В умовах стрімкого поширення ідеології антисемітизму, обмеження громадянських прав єврейства, посилення звинувачень на його адресу (у зв'язку із розвитком капіталізму) «передові уми» Європи часто виступали носіями і пропагандистами антисемітських поглядів під гаслами боротьби з єврейською «державою в державі», капіталістичною експлуатацією, із «всесвітньою єврейською змовою» тощо, що зумовлювало нерівноправність єврейства з корінним населенням країн Центральної Європи до 80-х рр. ХІХ ст., відродження кривавого наговору тощо. Юдофобство ХІХ ст. у свій спосіб підготувало ґрунт для антиєврейських заходів наступного століття.

Європейська ситуація «підживлювала» антиєврейську налаштованість російської влади і суспільства. Ті ж самі, що й у Європі, мотиви релігійного та економічного характеру, а крім того, - історичний досвід царської влади, просякнутий юдофобством, до якого додавалися антизахідницькі, антимодерністські переконання інтелектуальних верств Росії та їх настанови на асиміляцію та русифікацію «інородців», що влилися в імперію без «своєї» землі, наростаючі націоналістичні та шовіністичні настрої в суспільстві з традиціями імперської політичної культури, мали наслідком постання смуги єврейської осілості, формулювання «єврейського питання» та політики, спрямованої на правообмеження євреїв, виключення можливості національної толерантності. Звинувачення єврейства у непатріотизмі, порушенні імперського законодавства, уникненні військової служби, експлуататорській вдачі, розбещуванні християн та загрозі їх майбуттю у політичному сенсі зумовлювали статус та межі його можливостей.

Наслідком непослідовності, безсистемності політики, насильницької соціальної інженерії став невизначений статус євреїв, обмеження каналів інтеграції в імперське суспільство, знищення єврейської автономії, інститутів самоуправління, а також - спроби «прив'язання» євреїв до станової структури «корінного» населення. Порушення укладу традиційного єврейського життя, перетворення єврейства у свого роду «піддослідний» суспільний сегмент, на якому влада апробовувала заходи (в основі своїй дискримінаційні), що врешті-решт застосовувалися при вирішення інших «питань», сприяло закладанню конфліктного підґрунтя у взаємини єврейської нації з владою та зміні стратегії її поведінки - відходу від підтримки офіційної влади в країні проживання.

Аналіз українсько-єврейські взаємини підвів до висновку, що переобтяжені негативною історичною пам'яттю, ці взаємини розвивалися у конфліктному російсько-польському контексті. Топос «жидівсько-польської змови» виступав для росіян подразником, що підштовхував самодержавство до репресивних заходів щодо поляків. Російсько-польське протистояння проявлялося, з поміж іншого, у «битві за землю», у прагненнях «вивести» єврейство із-під польського впливу. Останній почав слабнути після невдалого польського повстання. Українсько-польські взаємини характеризувалися тим, що українці все активніше обстоювали ідею незалежності як від росіян, так і від поляків; ідеалом же переважної більшості поляків була Польща в історичних кордонах. Конфліктність єврейсько-польських взаємин не в останню чергу зумовлювалася звинувачуваннями євреїв у тому, що вони, прийшовши у польську державу, не виявили схильності до ополячення. Єврейство ж звинувачувало поляків у налаштовуванні «російського населення» проти євреїв.

Попри складність міжнаціональних взаємин, українська суспільно-політична еліта висловлювала співчуття єврейському народу, виказувала знання його історії, перипетій долі, виступала проти юдофобства, що проступало на сторінках російської періодики. У той же час політизація українства, створення перших українських політичних партій призводили до загостреного сприйняття «іншого», ідентифікації його як поневолювача, експлуататора народних мас, прислужника росіян і, як наслідок, - до посилення юдофобства в українському середовищі.

Факти дають підстави стверджувати, що процеси політизації українства, зростання польської національної свідомості впливали на ріст політизації єврейської громади, на розвиток її національної свідомості.

У третьому розділі - Ресурсний потенціал єврейської громади на українських землях у складі Російської імперії (середина ХІХ-поч.ХХ ст.) обґрунтовується думка, що статус, форми та способи участі в імперському політичному житті зумовлювалися ресурсним потенціалом єврейської спільноти. Увага до ресурсів (у т. ч. потенційно політичних) пояснюється тим, що: їхня специфіка зумовлює швидкість процесів у соціальному організмі, постійність/тимчасовість зв'язків із оточуючим середовищем, їх форми та учасників, посилення/послаблення впливу на середовище організму та його здатність «підживлюватися» із середовища, протистояти йому, використовувати для утримання/досягнення рівноваги чи стабільності, відповідає як «вимогам» використовуваного дисертантом системного методу дослідження, так і настановам постнекласичної науки щодо необхідності поліекранного «прочитання» процесу.

Констатуючи, що єврейство володіло значним ресурсним потенціалом (людським, інституційним, духовно-релігійним, економічним, освітнім, інформаційним), дисертант робить висновок, що у єврейства існував певний комплекс культурних ознак, які виділяли його у середовищі слов'ян. У досліджуваний період відбувалося потужне кількісне зростання єврейського людського ресурсу, який концентрувався у містах; статус міст та особливості міського життя зумовлювали види діяльності євреїв (торгівля, ремісництво та ін.), іноді євреї були «людьми повітря». Концентрація єврейства в різних регіонах української землі була неоднаковою. Внаслідок еміграційних процесів єврейський людський ресурс деградував.

Єврейська община як національно-політичний організм, форма співжиття та взаємопідтримки представників нетериторіальної нації, що виступала своєрідною основою для самоідентифікації особистості, внаслідок зовнішнього втручання зазнала суттєвих змін, що стало одним із джерел ідентифікаційних криз. Общинна форма життя єврейства свідчила про політико-культурну несинхронність його життя з оточуючим середовищем. Внаслідок дій влади відбувся злам традиційних єврейських інститутів самоуправління, які забезпечували рівновагу громад в іноетнічному середовищі, що призвело, можна твердити, до: перерозподілу влади в єврейському середовищі, деградації «старих» та оформлення нових центрів влади і прийняття рішень, постання лінії розколу між модифікованим кагальним управлінням і членами общини, що виявляло розбіжність інтересів, зниження рівня владного впливу єврейської еліти на маси, посилення відкритості єврейства до зовнішніх впливів та його вразливості, постання секулярних за характером інститутів, а також напівлегальних.

Одним із найвагоміших ресурсів єврейства був юдаїзм (оскільки, встановлював «закони» поведінки в політичній сфері). Вагомою була і роль синагоги як місця обговорення політичних проблем, як зародку структур публічної сфери. Прагнення російської влади обмежити використання євреями власних ресурсів призводила до дублювання суспільно-політичних інститутів. Втім, це не забезпечило очікуваного владою контролю за єврейством. Офіційна влада переживала кризу проникнення. Але сам факт встановлення «двовладдя» в общині свідчив про те, що у друг. пол. ХІХ ст. самодержавство приступило до «розмивання» релігійних інститутів, руйнування яких мало змінити саму якість релігійного ресурсу - важливого ідентитету єврейства. В особі цадиків самодержавство отримало своєрідну опозицію, вплив якої на єврейські маси був незаперечним; політична поведінка цадиків засвідчувала їхнє несприйняття політики самодержавної влади, спрямованої на русифікацію єврейських мас. Як свідчення, з одного боку, впливу християнського світу, а з іншого, - готовності іти на компроміси з християнством та самодержавною владою можна розглядати факт появи в юдаїзмі сект та нівеляція бар'єру у стосунках з християнами та їхньою державою.

Єврейська мова була ще одним важливим ресурсом-ідентитетом; знання тільки їдишу обмежувало світ єврея рамками общини, але й оберігало його від сторонніх впливів. Релігія і мова, хедер та ієшива були першочерговими інструментами творення єврея.

Подальшому розвитку комунікативних каналів як всередині общини, так і між єврейством та владою, сприяв інформаційний ресурс. Отримання освіти російською мовою сприяло зростанню освітнього рівня єврейства, але й готувало ґрунт для його русифікації та асиміляції. Це призводило до розколу по лінії інтелігенція - народ.

Володіння економічним ресурсом дозволяло єврейству вступати в комунікацію з оточуючим християнським світом, але й сприяло посиленню конфліктності у спілкуванні з ним, оскільки економічні зусилля юдеїв оцінювалися владою як посилення експлуатації християн, а перспектива зростання цього ресурсу розумілася як чинник, що сприяв би зменшенню конкурентоспроможності останніх. Економічний ресурс був пов'язаний насамперед з містом чи містечком; знищення кріпацтва призвело до занепаду штетла. Політика влади, спрямована на залучення єврейських мас до землеробства, вагомих результаті не принесла.

Євреї володіли земельним ресурсом, у чому знаходили підтримку з боку поляків. Це стало ґрунтом для появи міфу про єврейсько-польську змову. В умовах «битви» за землю Російська держава проводила політику витіснення із українських земель і поляків, і євреїв. Інтереси українців до уваги не бралися.

Найбільшу активність єврейство виявляло в ремісничій справі. Були вони активно присутніми в процесах, пов'язаних із посередництвом, лихварством, корчмарством, торгівлею, банківською справою, у хімічній та паперовій промисловості, переробці сільськогосппродукції. Рівень добробуту євреїв був більшим у місцях їх меншої концентрації.

Ресурси сприяли колективному пристосуванню єврейства до умов життя в Російській імперії, соціалізації серед слов'янського населення. Наявність окремої релігії, власної мови, «власної» території, культури дозволяло єврейству відчувати себе окремим народом/нацією поряд із слов'янськими націями.

У четвертому розділі - Єврейство на переднаціональному етапі розвитку на теренах підросійської України (кін. 50-х рр. ХІХ ст.-1881 рр.) - аналізуються форми самоідентифікації єврейства. Обґрунтовано висновок про використання євреями, які мешкали на українських землях, кількох понять для самоідентифікації - «польське єврейство», «російське єврейство», «польсько-російське єврейство» чи «українські цадики». Використання того, чи іншого поняття залежало від свідомісних пріоритетів особи. Згодом почало вживатися поняття «малоросійські євреї» та констатувалася наявність у них антропологічних та мовних особливостей. Поняття «російсько-українське єврейство» та «українське єврейство» введені в науковий обіг сучасними дослідниками.

Констатуючи, що з 30-х - 40-х рр. ХІХ ст. на українських землях почав розгортатися рух Гаскали, дисертант зазначає, що позитивну роль у його поширенні у др. пол. ХІХ ст. відігравали модернізаційні процеси в Російській імперії. Рух був попередником національного руху («протонаціоналізм»): завдяки йому стало можливим «визрівання» єврейського націоналізму. Наслідком Гаскали стала поява нової єврейської інтелігенції, яка як явище стала можливою в результаті посилення конфліктності: між «батьками» і просвіченими «дітьми»; між тими, хто прагнув осучаснення життя єврейської громади, виступав за приєднання до європейської культури, і тими, хто ревниво стежив за дотриманням традицій пращурів; прибічниками релігійних реформ, які вбачали у хасидизмі політичного ворога, і ортодоксами; між зорієнтованими на повну/часткову асиміляцію і зросійщення як спосіб інтеграції в російське суспільство та їх противниками, які прагнули зберегти свою єврейську ідентичність; між прихильниками, з одного боку, їдишу чи івриту, а з іншого, російської як державної мови; між «ахерами» і «нами». Зрештою, протистояння намітилося між тими, хто перед 80-ми рр. вже розчарувався у Просвітництві і тими, хто ще перебував у полоні його ідей, сподіваючись на емансипацію як наслідок «прогресивної» політики царату. Тобто на переднаціональному етапі в єврейському середовищі проступили численні лінії розламу, відбулася політизація мовної, релігійної та т. п. проблем, відбувалося становлення політичних зв'язків нового типу.

У п'ятому розділі - Політизація єврейської громади на українських землях у складі самодержавної Росії - обстоюється думка, що погроми початку 1880-х як форма етнічного насилля та потужний виклик з боку середовища були своєрідним каталізатором, що сприяв політизації та інтеграції єврейства на основі національних інтересів, корінним з яких, був інтерес, пов'язаний із самозбереженням народу. Усвідомлення «своїх» інтересів сприяло появі нових форм політичної поведінки - самоорганізації, самооборони, самодопомоги. Еміграція засвідчила корінну зміну у ставленні єврейства до Російської держави, крах сподівань на зрівняння у правах з корінним народом через «самопожертву» - саморусифікацію, асиміляцію. Відмова від «самопожертви» й підтримки дій влади, наростання русофобських настроїв та вироблення й проведення нової політики - чинники, які підвели до висновку, що єврейство перетворювалося на активного політичного гравця.

Політизації мас, зміні стратегій життя і діяльності сприяли громадські організації, протосіоністські рухи, політичні партії, які трактуються дисертантом не тільки як нові форми самоорганізації, але й як нові політичні інститути єврейської громади, які наприкінці ХІХ ст. все активніше впливали на соціалізацію єврейства, розвиток національної свідомості, на формування ідеологічних течій, розгортання національного руху. Остаточному оформленню останнього посприяло постання нової політичної реалії - Ерец-Ісраеля, розвиток сіонізму та в його межах ідей відродження, самовизволення, самоемансипації. «Перші сіоністи» сформулювали чільні завдання: «стати нацією», домагатися законодавчої емансипації та землі для створення єврейської держави. Обґрунтовані ідеї засвідчили розбіжність позицій єврейства з українських земель і західноєвропейського. Сіонізм був результатом розвитку національної свідомості, відповіддю на асиміляторські потуги російської влади, свідченням подальшого розвитку тактики самодопомоги єврейства.

Аналіз вищезгаданих змін, дозволяє твердити про перетворення релігійної общини на національну зі своїми інтересами, цілями, засобами їх досягнення, хоча в єврейській громаді залишалися ті, які продовжували відстоювати своє «російське майбутнє», прагнучи до повної асиміляції, чи ті, хто намагався зберегти «своє» єврейство в іноетнічному середовищі.

Констатуючи вплив на розвиток національного руху єврейства з'їздів представників Ховевей Ціон, п'яти сіоністських конгресів, діяльності Бунду, інших політичних сил та аналізуючи суперечності, що виникали на ґрунті пошуку елітою своєї політичної ідентичності, дисертант відзначає, що попри роздробленість на рівні ідеї й політичної практики, єврейство ставало тією силою, яка так чи інакше демонструвала політику, що йшла врозріз із устремліннями офіційних кіл Російської імперії.

Дослідження витворених на зламі століть концепцій розвитку єврейства підвело до висновку, що найбільшого поширення набули два погляди на майбутнє нації, які акумулювалися у концепції «духовного сіонізму» та «фолькізму» (автономізму). Їх основоположники сформулювали нагальне завдання: самозбереження нації, тим самим протиставивши свою позицію позиції тих євреїв, які розглядали єврея як індивіда в західному/російському суспільстві (а не члена нації). Концепції відбили відсутність єдиного погляду в середовищі еліти на майбутнє єврейства, на роль Ерец-Ісраеля. Єврейські інтелектуали вперше спробували розкрити зміст єврейської національної ідеї, витлумачити сутність нації, виділити її ознаки та критерії, обґрунтувати «історичні права» єврейства, вивести “формулу єврейського автономізму”, актуалізували проблему «національного виховання» та необхідності боротьби проти роз'євреювання молоді.

У висновках підведені підсумки дослідження:

1. Наслідком розвитку історіографії досліджуваної проблеми була поява у період із серед. ХІХ-го до поч. ХХІ-го ст. досліджень, що мали різну наукову вартість, були написані із різним ступенем критичності, у яких дослідники зверталися до аналізу й інтерпретації складної проблеми участі єврейства у політичних процесах серед. ХІХ - поч. ХХ ст. на українських землях в складі Російської імперії. Втім, окремим предметом дослідження зазначена проблема до цього часу не була.

...
Работа, которую точно примут
Сколько стоит?

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.