Політична опозиція в Україні та Республіці Польща в умовах демократичної трансформації: порівняльний аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М.КОРЕЦЬКОГО

УДК 32:303.446

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Політична опозиція в Україні та Республіці Польща в умовах демократичної трансформації: порівняльний аналіз

Спеціальність 23.00.02 - політичні інститути та процеси

Кукуруз Оксана Володимирівна

Київ - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі правових проблем політології Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України.

Науковий керівник - доктор політичних наук, професор ГОРБАТЕНКО Володимир Павлович, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, заступник директора

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук РОЗУМНИЙ Максим Миколайович, Кабінет Міністрів України, радник віце-прем'єр-міністра України

кандидат політичних наук БУЛЬБЕНЮК Світлана Степанівна, Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, доцент кафедри політології та соціології

Захист відбудеться « 12 » грудня 2008 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) політичних наук в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий « 12 » листопада 2008 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат політичний наук М. Д. Ходаківський

політичний опозиція позапарламентський польський

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали дисертації можуть бути використані у процесі розробки теоретичної бази для оптимального і конструктивного функціонування політичної опозиції в Україні. Висновки, основні положення і рекомендації дисертаційної роботи можна використовувати у навчальному процесі при викладанні таких навчальних дисциплін як «Прикладна політологія», «Порівняльна політологія», а також при розробці спеціальних курсів. Оскільки дослідження спрямоване на вдосконалення інституту політичної опозиції в Україні, його здобутки можуть використовуватися політиками у процесі практичної реалізації державної влади.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях відділу правових проблем політології Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Зміст і висновки дослідження оприлюднені у доповідях на всеукраїнських наукових і науково-практичних конференціях, зокрема на: Науковій конференції «Формування правової держави в Україні: проблеми і перспективи» (м. Тернопіль, квітень 2007 р.; тези опубліковано); Всеукраїнській теоретичній й науково-практичній конференції з правознавства, політології та соціології «Трансформація політичної системи: соціальні перетворення та законодавчий процес» (м. Київ, травень 2007 р.; тези опубліковано); Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих вчених "Правова система України в світлі європейського вибору" (м. Київ, червень 2008 р.).

Публікації. Основні теоретичні положення дисертаційного дослідження викладено у 10 авторських публікаціях, серед яких 4 наукові статті у журналах та збірниках, що входять до переліку фахових видань ВАК України в галузі політичних наук.

Структура та обсяг дисертаційної роботи. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 215 сторінок, з них 25 сторінок - список використаних джерел (218 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, аналізується сучасний стан її наукової розробленості, зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; сформульовано мету і завдання дослідження, об'єкт та предмет дослідження; характеризуються методологічна основа, наукова новизна одержаних результатів, їх теоретичне і практичне значення; подано відомості про апробацію основних положень дисертаційного дослідження, його структуру та обсяг.

Розділ 1. «Сутність політичної опозиції та правові засади її діяльності в Україні та Республіці Польща» складається з двох підрозділів і присвячений дослідженню поняття політичної опозиції, її типологічним характеристикам та порівняльному аналізу правових засад діяльності політичної опозиції в умовах демократичної трансформації в Україні та Республіці Польща.

У підрозділі 1.1. «Основні напрями дослідження та типологічні характеристики політичної опозиції» проаналізовано основні підходи до визначення поняття «політична опозиція». В дисертаційному дослідженні автор спирається на думку російського вченого Г. А. Гаврилова, відповідно до якої практично всі підходи до визначення даного поняття поділяються на етимологічний та інституціональний напрями. Останній, де політична опозиція розглядається як інститут демократичного суспільства, якраз і покладено в основу роботи. В рамках інституціонального підходу визначення поняття «політична опозиція» подане вітчизняними і зарубіжними науковцями розглядається в трьох аспектах: 1) політична опозиція ототожнюється із парламентською (В. Даниленко, Г. Федоренко); 2) політична опозиція включає діяльність організованих політичних і громадських сил (І. Ладодо, Р. Павленко, Н. Піскарьова; 3) політична опозиція охоплює лише діяльність політичних сил (Н. Вінничук, С. Бондар, В. Сокул, С. Божик).

Поняття «політична опозиція» іноді розглядають як критику дій влади певними політичними або ж громадськими силами. Однак критика - це не основний критерій діяльності політичної опозиції. Якщо, наприклад, представники закладів освіти і науки будуть критикувати дії влади у цій галузі, то ми все одно не можемо їх назвати політичною опозицією. В той же час політична опозиція також може акцентувати увагу на даній проблемі. Суб'єктами політичної опозиції в демократичному суспільстві, або в суспільстві, яке прагне таким стати, на нашу думку, є політичні сили (політичні партії, громадсько-політичні організації, політичні рухи). Словосполучення «політична опозиція», на думку автора, означає відмінну, протилежну владній позицію політичних сил, які прагнуть змінити правлячу еліту, усунути її від влади. Будь-хто має право і можливість бути в рядах політичної опозиції, але як член певної політичної сили. Якщо окрема людина критикує дії влади в будь-який дозволений Конституцією спосіб, то це свідомий громадянин держави, який не байдужий до політичних подій, але він не є суб'єктом політичної опозиції. Політичну силу можна вважати політичною опозицією за наступними критеріями: 1) чітка структура; 2) наявність альтернативної політики; 3) оприлюднення своєї позиції щодо політики влади; 4) бажання замінити діючу владу безпосередньо або ж, якщо це не суб'єкт виборчого процесу, то підтримка певної політичної сили. Отже, політична опозиція - це інститут політичної системи, що включає організовані політичні сили, які не схвалюють програму і діяльність влади, пропонують альтернативні рішення і для їх реалізації прагнуть замінити владну команду. Громадська опозиція розглядається як діяльність організованих громадських рухів, об'єднань, груп громадян, які не задоволені діяльністю влади. Громадська опозиція не переобтяжена прагненням до влади, вона формується для вирішення певного конкретного питання, тому повинна слідкувати за діяльністю і влади, і політичної опозиції.

Якщо в державі існує авторитарний режим, то створюється громадсько-політична опозиція. Коли демократична форма правління вже задекларована, і діють формальні умови для діяльності політичної опозиції, то тут, на нашу думку, суб'єктом політичної опозиції є політична сила. Якщо в державах, в яких відбуваються процеси демократичної трансформації функціонування політичної опозиції обмежується різними способами, тоді єдиною можливістю змінити ситуацію і примусити владу прислухатися до її вимог є залучення громадськості.

Політична опозиція функціонує у двох основних формах - парламентській і позапарламентській. Парламентська опозиція - це фракції (коаліції фракцій), що не підтримують політичної позиції парламентської більшості, пропонують альтернативні рішення і у будь-який момент готові замінити чинний уряд власним. Позапарламентська опозиція - організований публічний прояв незгоди політичних сил з діями і рішеннями влади, спрямований на зміну офіційного політичного курсу, політики державних органів та їх посадових осіб.

У підрозділі 1.2. «Правові засади діяльності політичної опозиції в умовах українського та польського варіантів демократичної трансформації» досліджено нормативно-правове регулювання діяльності політичної опозиції в двох державах і визначено оптимальний варіант закріплення її прав і обов'язків в Україні.

Українське та польське законодавство надає можливість функціонувати політичній опозиції. В Україні право на існування політичної опозиції випливає з Конституції України, Закону України «Про політичні партії», Закону України «Про Комітети Верховної Ради України», Закону України «Про статус народного депутата», Закону України «Про Кабінет Міністрів України», Регламенту Верховної Ради України. В Республіці Польща права політичної опозиції забезпечені Конституцією Республіки Польща, Законом «Про політичні партії», Законом «Про виконання мандата депутата і сенатора», Закону «Про організацію і порядок діяльності Ради Міністрів», Регламентом Сейму.

Як правило, в європейських державах окремо визначаються права та обов'язки парламентської меншості та опозиції. В Україні та Республіці Польща немає спеціального закону про парламентську опозицію. Модель діяльності парламентів на основі взаємодії парламентської більшості та опозиції, яка набула найбільшого поширення у світі, взята в основному за зразком англійського парламенту. У Великобританії існує фактично двопартійна система, тому така модель функціонування її парламенту є виправданою. Що стосується держав із багатопартійною системою, то тут крім вдалого законодавства потрібна ще висока правова і політична культура політиків, щоб становище опозиції не спонукало їх використати надані цим статусом переваги. Присутність у парламенті багатьох фракцій призводить до того, що якщо деякі з них не змогли сформувати більшість, то вони обов'язково використають всі права надані парламентській опозиції. Ми вважаємо, що доцільніше забезпечити права меншості в Регламенті Верховної Ради України. В Україні та Республіці Польща відбувся штучний поділ роботи єдиного парламенту на два ворогуючих табори: більшість і опозиція, що призводить до постійних конфліктів. Крім того, якщо унормований статус парламентської більшості, то потрібно зафіксувати статус меншості (парні категорії). Принцип якщо не у складі парламентської більшості, то значить в жорсткій опозиції не сприяє розвитку демократичного суспільства. Втрачається сутнісний і ціннісний зміст опозиції. Діяльність парламенту перетворюються тільки на боротьбу за владу. На нашу думку, коли будуть закріплені права парламентської меншості, то парламентська опозиція зможе нормально функціонувати. Додатково оплачувати їх діяльність не потрібно, адже вони отримують зарплатню як і всі депутати, а замість роботи пов'язаної з діяльністю уряду, такі депутати займаються виробленням альтернативної політики.

Ефективною формою діяльності парламентської опозиції є «тіньовий уряд». Завдяки цій формі кожен член політичної сили, яка в опозиції готується на певну посаду, детально вивчає специфіку роботи. В Україні про створення «опозиційного уряду» заявляли Всеукраїнське об'єднання «Громада» (1997 р.), «Партія регіонів» (2005 р.), БЮТ (2006 р.), «Наша Україна» (2006 р.), «Партія регіонів» (2007 р.). Слово «тіньовий» ними не сприймається. В українському суспільстві це слово сприймається як нелегальний, підпільний. В Республіці Польща прикладів створення «тіньового уряду» немає. Однак, потрібно зазначити, що в досліджуваних суспільствах такий уряд не потрібно фінансувати, бо це може призвести ще і до боротьби між фракціями меншості за статус парламентської опозиції. Тому створення «тіньового уряду» - це форма діяльності парламентської опозиції, яка сприяє їх професійному росту і на чергових виборах у них є шанс показати свою підготовлену команду.

Розділ 2. «Досвід інституціоналізації політичної опозиції в Україні та Республіці Польща» містить два підрозділи та присвячується функціонуванню інституту політичної опозиції в контексті демократичної трансформації української та польської політичних систем. Розгляд цього інституту у процесі трансформаційних змін дав можливість виявити певні закономірності, тенденції, особливості та потреби його вдосконалення.

У підрозділі 2.1. «Порівняння умов і характеру діяльності української та польської позапарламентської опозиції» здійснено синхронний порівняльний аналіз становлення позапарламентської опозиції в Україні та Республіці Польща на початку демократичної трансформації, а також діахронний порівняльний аналіз позапарламентської опозиції в Республіці Польща, очолюваної профспілкою «Солідарність» (1989 р.), та в Україні, очолюваної Блоком Віктора Ющенка «Наша Україна» (2004 р.).

Порівняння становлення політичної опозиції в Україні та Республіці Польща дозволило зробити наступні висновки:

1. Політична опозиція виникає в умовах авторитарного режиму як громадсько-політичний рух. Саме завдяки його діяльності в Україні та Республіці Польща відбувається становлення багатопартійності і розпочинається трансформація політичних систем.

2. Основними методами діяльності позапарламентської опозиції є організація страйків, демонстрацій, мітингів.

3. Всередині влади виділяється декілька груп, які по-різному оцінюють можливість існування в державі політичної опозиції. Наявність «реалістів» в середовищі ПОРП і КПРС сприяло тому, що громадсько-політичні сили, які критикували владу та пропонували інший шлях розвитку суспільства мали змогу існувати і боротися за владу.

4. Результатом діяльності «Солідарності» в Республіці Польща була її перемога на виборах 1989 р. В Сеймі представники політичної опозиції отримали - 160 місць (майже всі, які їм належали згідно договору, - 35 %) і 99 місць в стомандатному Сенаті. В 1990 р. їх представник - Л. Валенса був обраний президентом Польщі (набрав у другому турі близько 75 % голосів). В Україні на парламентських виборах 1990 р. Демократичний блок, основою якого був Рух, отримав більше 100 мандатів, а в трьох західних областях отримав перемогу на виборах до місцевих рад. Але на президентських виборах в Україні представники опозиційних сил не змогли набрати необхідної кількості голосів.

5. У розглянутий період щодо України можна говорити про опозиційність деяких політичних партій, тому що діяльність політичної опозиції як інституту повинна ґрунтуватися на обґрунтованій критиці дій влади, масовій підтримці, а також своїх пропозиціях з тих чи інших питань. Що стосується Польщі, то тут уже починала формуватися політична опозиція в повному значенні цього поняття. Принаймні, той факт, що вона на цей час була єдиною організаційно забезпечив їй перемогу. Натомість в Україні на початку 1990 р. нараховувалося 13 партій, опозиційних відносно КПРС.

Порівняльний аналіз позапарламентської опозиції в Республіці Польща очолюваної профспілкою «Солідарність» (1989 р.), та в Україні очолюваної Блоком Віктора Ющенка «Наша Україна» (2004 р.), дозволив знайти схожі проблеми поляків й українців, які привели до їх активної участі у політичному житті суспільства, й зробити відповідні висновки.

1. З'явилася політична сила, не згідна з політикою, яку проводить влада, здатна згуртувати опозиційні сили і втілити альтернативну модель управління державними справами. Харизматичні лідери викликають симпатію громадян і їх довіру.

2. Відсутність механізмів взаємодії влади та політичної опозиції провокує радикальні протести з боку опозиції. Комуністичний режим у Польщі не допускав діалогу із суспільством, а в Україні на той час уже було достатньо політичних технологій, щоб робити видимість урахування інтересів громадян. Але така терпимість громадян триває близько 10 років, а потім виникає бажання щось змінити.

3. Бажання опозиції та населення, яке їх підтримує, відсторонити від влади певну групу осіб (комуністів у Польщі та оточення Л. Кучми в Україні) згуртовує і об'єднує в одну команду зовсім різних людей та ідеологічно різних представників політичних сил. Під зверненням до Президента Леоніда Кучми з вимогою піти у відставку підписалися В. Ющенко, П. Симоненко, О. Мороз, Ю. Тимошенко. Союз «Нашої України», КПУ, СПУ та Блоку Юлії Тимошенко був ситуативним, викликаним політичними обставинами. Тільки міцна команда може змінити тоталітарний чи авторитарний режим. Коли мета досягнута, то в питаннях внутрішньої та зовнішньої політики або в механізмах їх втілення ці політики розходяться. Як наслідок в профспілці, партії, коаліції відбувається розкол.

4. Довготривале порушення прав людини, ігнорування владою гідності та інтересів простої людини автоматично призводить до масової підтримки опозиції. Крім професійної підготовки (інформаційної, технологічної, організаційної) тодішньої опозиції до протесту в разі фальсифікації виборів (перемоги В. Януковича) більшість українців за власним бажанням приєдналися до страйкуючих.

5. Влада не застосовує сили, бо розуміє, що вона безсила перед такою чисельністю обурених громадян і що її «всесильність» похитнулась, тому іде на діалог та компроміс з опозицією.

Схожість подій в Польщі та Україні свідчить не лише про використання досвіду, а й про закономірності політичного розвитку. Поляки змогли змінити комуністичний режим фактично через десять років після загальнонаціональних страйків, українці теж десять років терпляче чекали, коли влада почне втілювати в життя декларовані програми і не дочекавшись масово підтримали політичну опозицію. При виникненні серйозного протистояння влада і опозиція пішли на переговори за «круглим столом». При врегулюванні конфлікту також використовувався досвід Польщі.

У підрозділі 2.2. «Інституціоналізація парламентської опозиції в контексті специфіки розвитку політичних систем» проаналізовано тенденції змін у політичному складі парламентської більшості та парламентської опозиції всіх каденцій українського та польського парламентів.

Після зміни політичного режиму в Республіці Польща громадяни ще раз на парламентських виборах віддають перевагу політичним партіям правого спектру (вибори 1991 р.). Але після цих виборів і до 2001 р. зміна складу парламентської більшості та опозиції в Сеймі Республіки Польща відбувається за принципом: праві - ліві чи постсолідаристи - посткомуністи. Ця циклічність порушується під час виборчої кампанії 2005 р., де основними конкурентами були правоцентристські партії. На виборах до Сейму 2007 р. основна боротьба також велася між політичними силами правого спектру. Аналіз політичного складу парламентської більшості та опозиції в Україні показує, що у перших за часів незалежності виборах в 1994 р. українці віддали перевагу лівим партіям, що означало розчарування діяльністю представників правого спектру. Цікавим фактом є, те що, відновивши свою діяльність у 1993 р., Комуністична партія України на парламентських виборах 1994 р. і 1998 р. отримує найбільшу кількість мандатів серед політичних партій. Однак у нас, на відміну від Республіки Польща, в цей час була мажоритарна (1994 р.), а потім змішана система виборів (1998 р.) і президентсько-парламентська республіка, тому ліві опинялися в опозиції. В Україні не існувало парламентської більшості, тому посади отримували прихильники позиції Президента. І лише, набравши в 2006 р. найменшу кількість голосів серед партій, які увійшли до парламенту Комуністична партія України входить до складу парламентської більшості. Вона разом з Партією регіонів та Соціалістичною партією України створюють парламентську більшість.

Починаючи з 1993 р. в Республіці Польща політична партія, яка отримує перше місце за результатами виборів, входить до складу парламентської більшості, а в Україні - в одному випадку така партія створює більшість, а в іншому - опозицію. Ще одну тенденцію встановлено при аналізі політичного складу парламентської більшості та опозиції в Україні та Республіці Польща. Якщо в одній каденції політична партія становила більшість, то в іншій вона обов'язково знаходиться в опозиції. Це свідчить про те, що кожного разу виборці надають більшу підтримку опозиції, бо попередня більшість не виконує обіцянок. І така ситуація повторюється на кожних виборах.

Проведений аналіз підтверджує, що парламентська більшість створена з коаліції фракцій, не є стабільною. Незважаючи на те, що парламентська більшість та опозиція у Республіці Польща існує ще з 1989 р., їх аналіз свідчить, що не існувало жодної каденції, де б не було серйозних проблем в їх середовищах. Варто зазначити, що за розглянутий період в Республіці Польща існувало 12 урядів, 4 з яких були урядами меншості (уряди Я. К. Бєлецького, Я. Ольшевського, Х. Сухоцької, М. Бєлки), ще 2 стали такими до кінця каденції Сейму (уряди Є. Бузека і Л. Мілера). Найбільш стабільною парламентською більшістю, яка проіснувала протягом всієї каденції, була коаліція Союзу демократичних лівих сил і Польської селянської партії (1993-1997 рр.). Єдиним урядом, який проіснував протягом усієї каденції, був уряд Є. Бузека (1997-2001 рр.). Постійні зміни відбувалися і в парламентській опозиції.

Розділ 3. «Взаємодія політичної опозиції в Україні та Республіці Польща з владою і громадянським суспільством» містить два підрозділи та присвячується дослідженню взаємовідносин влади і політичної опозиції в контексті політичних процесів у цих суспільствах; визначенню рекомендацій щодо взаємодії політичної опозиції і громадянського суспільства.

У підрозділі 3.1. «Особливості взаємовідносин політичної опозиції і влади в умовах демократизації» визначено три структурні елементи: 1) позапарламентська опозиція і влада; 2) парламентська опозиція і Президент; 3) парламентська опозиція і парламентська більшість.

Під впливом політичних процесів у Радянському Союзі в кінці 90-х років ХХ ст. в Україні влада змушена була визнати політичну опозицію. Однак після того, як попередня владна еліта закріпила своє положення в нових умовах, вона почала створювати негативний імідж політичній опозиції. Громадян переконували, що опозиційно налаштовані політичні сили ставлять під сумнів необхідність демократичного розвитку держави. Пізніше влада визнала місце і роль політичної опозиції в політичному процесі, але продовжувала ігнорувати її позицію, що і призвело до «помаранчевої революції». Після 2004 р., часто політична опозиція стає чинником соціальних і політичних змін. Іншою була ситуація в Польщі. Сприйняття політичної опозиції як неодмінного учасника демократичної трансформації в Республіці Польща розпочалося після 1989 р., коли на Круглому столі між владою та опозицією був укладений контракт, який закріпив права опозиції в Республіці Польща. За його результатами до політичного процесу в державі було включено антисистемну політичну опозицію. Йшлося про демократичну опозицію, згуртовану навколо керівництва «Солідарності», яке допускало можливість еволюційної трансформації системи «реального соціалізму» в напрямку її демократизації. На політичних переговорах опозиції і представників найвищої влади в державі були узгоджені головні напрямки суспільно-господарських і політично-державних реформ. Найважливішою частиною контракту є пункт, що стосувався політичних реформ, який мав значення для подальшого політичного устрою Республіки Польща.

В Україні та Республіці Польща важливим суб'єктом політичного процесу є Президент. Тому взаємовідносини між ним і опозицією також впливають на стабільність і ефективність функціонування політичної системи. На відміну від парламентських форм правління українська та польська парламентські опозиції можуть мати підтримку з боку Президента.

Основною формою в політичному процесі України та Республіки Польща є функціонування парламентської опозиції, а відтак її взаємодія з парламентською більшістю. Аналізуючи такі взаємодії в Республіці Польща (2005-2007 рр.) та в Україні (2006-2007 рр.), які призвели до дострокових парламентських виборів, автором встановлено схожі проблеми: 1) невелика різниця в кількості мандатів, які отримала 1 і 2 партії не дозволяє одній з них змиритися з статусом опозиції, що призводить до постійної жорсткої критики; створити разом парламентську більшість не дозволяють особисті амбіції і претензії на посади; 2) формування коаліцій з фракцій, які суттєво відрізняються програмами розвитку суспільства, роблять парламентську опозицію сильнішою і наполегливішою в критиці, що створює хаос у парламенті; 3) протистояння лідерів парламентської більшості та опозиції стає основою у взаємовідносинах між фракціями, а конкретні питання покращення суспільно-політичного життя опиняються на другому місці; вся діяльність парламентської опозиції зводиться до того аби замінити парламентську більшість.

Порівняльний аналіз діяльності української та польської опозицій свідчить, що найкраще виконується пункт «організована критика владних інститутів». Хоча нами і виявлено схожі причини конфліктів між владою і опозицією у Республіці Польща та в Україні, однак, очевидно, що ситуація у наших сусідів все-таки краща. Принаймні, той факт, що рівень життя у них вищий, свідчить, що політики крім боротьби за владу все таки забезпечують життєво необхідні потреби своїх громадян. І якщо українські політики можуть собі дозволити у зовнішніх відносинах демонструвати три різні державні позиції з якогось важливого питання, то польські колеги розроблять одну - ту яка найкраще відстоюватиме інтереси Республіки Польща, що свідчить про національну єдність в країні.

У підрозділі 3.2. «Взаємодія політичної опозиції з громадянським суспільством» досліджено рівень взаємодії політичної опозиції з громадянським суспільством.

В другій половині ХХ ст. офіційно визнані позапарламентські опозиції в Україні та Республіці Польща з'явилися завдяки становленню громадянського суспільства. Суспільні рухи, які виникли в цей час згодом стали політичними і вплинули на політичну систему в цих державах. Прикладом взаємодії позапарламентської опозиції і громадянського суспільства в Україні також є «помаранчева революція». Однак, відмінністю є те, що перші позапарламентські опозиції в Україні та Республіці Польща з'явилися в результаті становлення громадянського суспільства, а в 2004 р. позапарламентська опозиція активізувала діяльність громадянського суспільства. Суб'єкти парламентської опозиції в двох сусідніх державах свою діяльність спрямовують на критику суб'єктів парламентської більшості і шукають шляхів її переформатування, а взаємодія з громадянським суспільством не знаходить належного вирішення.

Сприйняття діячами обох держав політики як боротьби за владу шкодить успішному розвитку суспільних процесів. Проведене дослідження підтверджує, що коли зміна правлячої еліти в Україні (2004 р.) була неможливою, то політичні сили тісно взаємодіють з громадянським суспільством, детально вивчаючи всі їхні потреби, для того, щоб заручитись його підтримкою. Але коли ці ж сили отримують владу, то вивчені ними потреби суб'єктів громадянського суспільства на практиці не забезпечуються. Таку ситуацію може виправити розвиток громадянського суспільства, громадський контроль за діяльністю влади, діяльність громадської опозиції. Поділ законодавчої влади на парламентську більшість і парламентську опозицію - це не поділ на два ворогуючих табори, а розподіл функцій між представниками законодавчої гілки влади. Відповідно, парламентська більшість має втілювати стратегію суспільного розвитку, а парламентська опозиція слідкувати, щоб максимально були враховані інтереси громадянського суспільства, сприяти пошуку консенсусу. Очевидно, що для виконання такої функції політична опозиція повинна мати налагоджені механізми взаємодії з суб'єктами громадянського суспільства. Крім того, політичні сили, які перебувають у політичній опозиції, обмежені у реалізації державної влади, а відтак мають більше часу для детального аналізу суспільних потреб.

Отже, на сьогодні нагальним питанням має стати вироблення механізмів взаємодії політичної опозиції і громадянського суспільства. Наприклад, партія (блок), яка знаходиться в парламентській опозиції через свої місцеві осередки повинна проводити соціологічні опитування населення щодо актуальних проблем в державі, проводити конференції, круглі столи із суб'єктами громадянського суспільства. В свою чергу, суб'єкти громадянського суспільства повинні проводити постійний моніторинг щодо дій і діяльності влади і результати розповсюджувати через засоби масової інформації.

Основне призначення політичної опозиції - сприяти пошуку найкращих рішень для суспільства - в Україні та Республіці Польща не має належного вирішення. На нашу думку, це пов'язано з тим, що політичні сили, оголошуючи про перехід в опозицію, пам'ятають тільки про одну функцію - замінити діючу владу. Виходом із такої ситуації у двох державах, які ще знаходяться в стані трансформації, є розвиток громадянського суспільства. Коли громадяни активно протестуватимуть проти певних рішень і дій або бездіяльності, то це матиме кращий результат. Але розвиток держав не може плануватися під впливом масових протестів. Це вихід із ситуації лише на певний період. У подальшому, маємо надію, що політична опозиція дійсно стане на захист інтересів, не врахованих владою, а для цього їй потрібно тісно взаємодіяти з громадянським суспільством.

ВИСНОВКИ

У Висновках подано теоретичні узагальнення щодо функціонування інституту політичної опозиції в Україні та Республіці Польща, сформульовано практичні рекомендації. Основні результати дослідження зводяться до наступних положень:

Cистематизовано основні наукові підходи до розуміння поняття «політична опозиція» в рамках інституціонального підходу. З'ясовано, що одні дослідники розглядають політичну опозицію як інститут сталого демократичного суспільства, тому ототожнюють її із парламентською. Другі - досліджуючи феномен політичної опозиції, яка може існувати при авторитарному і демократичному режимах, крім політичних сил, також зараховують до її суб'єктів громадські сили. І, треті, вважають, що суб'єктами політичної опозиції можуть бути лише політичні сили. На основі порівняльного аналізу становлення і функціонування політичної опозиції в Україні та Республіці Польща, автор визначив, що її суб'єктами в умовах демократичної трансформації є політичні сили. Громадські сили (громадські рухи, об'єднання, групи громадян) інколи підтримують дії політичної опозиції. Діяльність організованих громадських сил, які не задоволені діяльністю влади, означає існування громадської опозиції. Однак, остання формується для вирішення певного конкретного питання, її не цікавить політика, і вона не має на меті отримати владу.

Порівняльний аналіз правових засад діяльності політичної опозиції в Україні та Республіці Польща доводить, що в умовах демократичної трансформації крім вдалого законодавства велике значення має ставлення влади до опозиції і їх взаємодія. Аналіз діяльності парламентської більшості і опозиції в Україні та Республіці Польща свідчить, що парламент штучно розділений і тому в жодному випадку не можна окремим законом врегульовувати статус парламентської опозиції, який тільки посилить хаос. Потрібно зафіксувати права та обов'язки парламентської меншості у Регламенті Верховної Ради України.

Дослідження становлення позапарламентської опозиції у двох державах доводить, що тільки добре організована позапарламентська опозиція, з підтримкою значної частини суспільства, здатна змінити режим або замінити правлячу еліту. Мета її діяльності і безпосередні дії повинні бути обґрунтованими для населення. Причинами становлення позапарламентських опозицій в цих державах були неможливість демократичної ротації влади (кінець 80-х років ХХ ст. в Україні та Республіці Польща), ігнорування владою прав опозиції і неналежна їх взаємодія (2004 р. в Україні). Причинами масової підтримки громадянами дій політичної опозиції є довготривале порушення прав людини та ігнорування інтересів людей. Події 1989 р. у Республіці Польща та 2004 р. в Україні змінили суспільну свідомість. По-перше, влада зрозуміла, що ігнорувати думки і потреби суспільства не варто, оскільки опозиція тільки тоді має реальну силу, коли її підтримує більшість електорату. Зрозуміло, що незадоволені діями влади завжди існують, але якщо це більша половина суспільства, то владу буде змінено. Влада сама надає такий шанс опозиції. По-друге, звичайні громадяни повірили, що вони можуть впливати на політику держави. Без масової підтримки населення навряд чи вимоги позапарламентської опозиції були б почуті.

Прийнята в українському суспільстві думка, про те, що польська еліта більш цивілізовано вирішує проблемні питання, на сьогодні не відповідає дійсності. Розвиток демократичних процесів в Республіці Польща був випереджаючим лише на початку її трансформації. Сьогодні в Україні та Республіці Польща існують схожі проблеми функціонування політичної системи. Порівнявши формування парламентської більшості і парламентської опозиції в Республіці Польща в 2005 р. та в Україні в 2006 р., ми знаходимо однакові причини проведення в 2007 р. дострокових виборів. З'ясовано, що такі проблеми, як особисті амбіції політиків при вирішенні загальнонаціональних питань, перевага особистих інтересів над інтересами суспільства, компроміс політичних сил на основі поділу посад, програмні розбіжності зникають, якщо передбачається вигода для конкретних осіб від певних домовленостей і з'являються, якщо не враховані інтереси основних представників - це проблеми посткомуністичних суспільств.

Досвід Республіки Польща та України дає підстави зробити висновок, що перенесена політична модель не дає позитивних результатів для розвитку наших держав. Якби можна було удосконалити виборчу, партійну системи, то ми вважаємо, що в Республіці Польща протягом 20 років це було б зроблено. У західних країнах демократичні інститути, принципи та норми утверджувалися поступово, протягом двох останніх століть вони виборювалися суспільством у держави. У наших державах трансформація відбувається у всіх сферах одночасно, в той час як жити в умовах демократії суспільство не вміє. Парламентська демократія може стабільно функціонувати за наявності сильних політичних партій і вкоріненої в суспільстві політичної культури заснованої на компромісі та згоді. Такі чинники відсутні в Україні. Побудова демократичної держави неможлива без урахування такого фактору як політична культура. Аналіз діяльність політичної опозиції в Україні та Республіці Польща, її взаємодії із владою засвідчує, що від рівня політичної культури та свідомості залежить напрям розвитку політичного процесу.

За останні роки дії парламентських опозицій в Україні та Республіці Польща свідчать, що основним критерієм опозиційності є особиста неприязнь лідерів політичних сил або кількість отриманих посад. Якщо одна з конкурентних політичних сил в більшості, то інша обов'язково в опозиції, причому майже по всіх питаннях. Можна зважити на те, що програми партій і їх напрями розвитку суспільства відомі наперед, тому опозиція критикує одразу всі намагання парламентської більшості. Насправді, кожна політична сила має раціональне зерно в своїх діях і опозиція повинна оцінювати діяльність влади та парламентської більшості по кожному окремому питанню, а не повністю заперечувати все, що вони пропонують. Бути в опозиції не означає, що не треба нічого робити і не давати працювати іншим. Основним критерієм повинна бути максимальна користь для суспільства.