Формування української національної ідентичності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування української національної ідентичності

1. ТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ НАЦІЇ - КЛЮЧОВИЙ ПРІОРИТЕТ КОНСОЛІДАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА

Протягом останніх чотирьох років ми стали свідками значних позитивних зрушень в економічній, соціальній та політичній сферах суспільного розвитку в Україні. Проте вони не супроводжувалися такими ж змінами у свідомості громадян України, їх ставленні до держави, суспільно-політичного життя та свого місця в ньому.

Навпаки, спостерігається певна інерція й навіть регрес у світоглядних уявленнях наших співгромадян. На тринадцятому році незалежності залишається актуальним питання налагодження партнерських взаємин між державою і громадянином, оскільки саме від цього залежить утвердження європейських норм і цінностей у суспільно-політичному житті України. У минулорічному Посланні Президента України до Верховної Ради України серед головних завдань сучасного етапу трансформаційних процесів визначено створення умов для реальної та орієнтованої на національні інтереси консолідації українського суспільства. Йдеться насамперед про формування сучасної української національної ідеї та творення української політичної нації, в якій мають відобразитися природні права як українського етносу, так і національних меншин.

Отже, в центрі об'єднавчих процесів перебуває творення української політичної нації. Реалізація цього завдання потребує докладного методологічного й теоретичного аналізу, осмислення шляхів та механізмів втілення його в життя. Необхідно також ретельно дослідити як власне феномен політичної нації, так і світовий досвід формування консолідованого демократичного суспільства.

Що таке політична нація? Певну спільноту можна вважати політичною нацією за умови, коли їй притаманні такі ознаки:

- по-перше, об'єднання певної спільноти людей у межах однієї держави, тобто наявність політичної організації суспільства, створеної для реалізації його владних і регуляторних функцій;

- по-друге, побудова держави на засадах представницької демократії, що є механізмом виявлення і реалізації волі та інтересів усіх громадян країни;

- по-третє, рівність усіх громадян перед законом, незалежно від етнічного походження, расової, статевої, мовної приналежності тощо.

Політична нація властива не кожній державі. Якщо для політичної нації існування держави є невід'ємною умовою, то зворотна залежність не така однозначна: держава може існувати, але всередині неї політичної нації може й не бути. Населення країни, в якій не забезпечуються права людини, не є повноцінним суб'єктом політичної діяльності і тому не може розглядатися як політична нація. І, навпаки, держава, населення якої бере активну участь у її управлінні, формуванні органів влади та контролі за їх діяльністю, може розглядатися як політична нація певної міри зрілості та рівня розвитку. Тому політична нація є характерним явищем для держав з демократичним правлінням, тобто таких, де закон і примус поєднані зі свободою, а громадянин як індивідуально, так і завдяки діяльності в політичних об'єднаннях бере участь у державних справах.

Слід зазначити, що становлення політичної нації не є черговим мегапроектом, який необхідно втілювати в життя і в такий спосіб здійснювати поступ у “світле майбутнє”. Водночас це і не реалізація певної суспільно-політичної доктрини. Політична нація - це механізм вирішення проблем і реалізації інтересів усіх тих, хто в 1991 р. відстоював Українську державу і становить її сьогодні, намагаючись з її допомогою досягти передусім своїх власних, “земних” цілей, використовуючи для цього громадянські та публічно визнані варіанти захисту своїх інтересів.

Ціннісно-змістовним і нормативним підґрунтям становлення української політичної нації є ключове положення Конституції України, де головним об'єктом державної політики є людина, захист її прав та свобод. Політична нація дає змогу актуалізувати в суспільно-політичному житті України ті цінності й норми, за якими має діяти будь-яка держава, що претендує називатися демократичною і правовою. Верховенство права, представницька демократія і рівність перед законом є саме тими головними принципами, за якими функціонує політична нація.

Нарешті, утвердження в суспільно-політичному житті України принципів і норм, властивих політичній нації, має розглядатися в контексті євроінтеграційних процесів, до яких залучена наша держава. Адже євроінтеграція передбачає не лише налагодження тісних, партнерських відносин з європейськими країнами чи входження до європейських політичних та економічних структур, а насамперед поширення європейських політичних стандартів, європейських культурних норм і європейського способу життя. Тому політична і культурна модернізація українського суспільства є неодмінною умовою євроінтеграції. Лише тоді, коли пересічний громадянин європейської країни зможе відчути себе в Україні, як удома, а жити, працювати, відстоювати свої інтереси, виходячи з європейських цивілізаційних норм, можна сподіватися, що євроінтеграція не перетвориться на нездійсненний проект.

2. ПРОБЛЕМИ ТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ НАЦІЇ

За роки незалежності відбулися незворотні зрушення в суспільній свідомості, політичній, законодавчій і соціальній організації суспільства, гарантуванні прав і свобод громадян. Створено міцне підґрунтя для подальшої системної трансформації суспільства, перетворення України на високорозвинену державу, де в центрі об'єднувальних процесів має творитися українська політична нація.

Спільноту людей можна вважати політичною нацією за умови, коли є чинними дві ознаки:

- об'єднання певної спільноти людей в такий соціальний інститут, як держава, тобто це політична організація суспільства, створювана для реалізації владних і регуляторних функцій;

- наявність у державі повноти народовладдя або принаймні його істотних елементів як механізму виявлення та реалізації волі й інтересів громадян.

Державність є найвищою формою консолідації спільноти, її наявність передбачає існування особливої публічної влади, санкціонованої суспільством через сукупність правил (законів), які регламентують поведінку людей на певній території, на якій чинними є суверенітет (самодостатність) держави та її владні повноваження. Саме держава робить людську спільноту політичним феноменом, відмінним від інших спільнот. За відсутності держави населення не може розглядатися як політична реальність, а лише як реальність прополітична, яка у процесі розвитку може трансформуватися в державне об'єднання. Ідентифікаційним політичним критерієм визначення статусу індивіда при цьому є його громадянство, законодавчо-правова приналежність до конкретної держави як її складової частини.

Не в кожній державі існує політична нація. Країна, в якій громадяни перебувають поза межами прав людини, не є суб'єктом політичної діяльності і тому не може розглядатися як політична нація. Монархічні, тоталітарні чи олігархічні держави за своєю природою несумісні з народовладдям, у них насилля панує над свободою, а тому політичної активності населення практично немає, а найменші її прояви жорстоко придушуються каральними структурами влади. У таких державах людська спільнота є, по суті, власністю правителів, а не повноцінними громадянами. Але саме в такому антигуманному суспільстві можуть зароджуватися елементи ймовірної майбутньої політичної нації як результат спротиву тиранії та розвитку політичної свідомості народу.

Політична нація є характерною для держав з демократичним правлінням, тобто таких утворень, де закон і примус поєднані зі свободою, а народ бере участь у державних справах. Історичний досвід засвідчує, що складниками такої консолідації, системними організаторами населення в націю можуть бути різні джерела: релігійні, етнічні, культурні, територіальні, расові тощо або їх поєднання в різних варіантах: етнорелігійні, етноекспансіоністські, расово-етнічні, етнокультурні та ін.

Сучасні держави у переважній більшості -- не моноетнічні, але саме воля і згуртованість будь-якого етносу, зазвичай титульного, наприклад, українського, породжували відповідні політичні трансформації. І саме на основі такого державотворчого етносу й формується політична нація Української держави.

Феномен політичної нації.

Не існує однієї загальновизнаної й однозначної дефініції терміна “нація”. Сформувалися два майже протилежні підходи до розуміння сутності нації, механізмів та чинників її формування, взаємовідносин з іншими суспільними утвореннями.

Перший, так званий примордіалістський підхід ґрунтується на об'єктивному існуванні нації як соціальної спільноти, що визначає її як соціально-політичне утворення формаційного характеру, яке поєднує через ринкові відносини більшість членів етнічної спільноти, має самосвідомість і сформувалося в надрах цієї спільноти.

Суб'єктивістський (конструктивістський) підхід доводить, що нація -- це політичне гасло, засіб мобілізації народу, а не наукова категорія. Тобто поняття “нація” має суб'єктивний характер, а предмет, який воно визначає, належить до сфери цінностей людини.

За кожною з цих позицій - різні історичні долі народів, політичні програми, геополітичні пріоритети, соціокультурні перспективи. Примордіалізм виходить з етнотериторіального державного устрою, а конструктивізм відстоює концепцію деетнізації державності й особистості.

Труднощі категоріального визначення феномена нації пов'язані з тим, що його розуміння не співвідноситься з поняттям “етнос”, яке часто розглядається як рефлексія населення певної адміністративно-територіальної одиниці або об'єкт ідеологічних та політичних апеляцій чи статичний предмет управлінських рішень і аж ніяк не як суб'єкт історичної дії. Справді, це не тотожні утворення, як і їх поняття.

До рис, які становлять якісні ознаки етносу, належать: мова, народне мистецтво, звичаї, обряди, традиції, норми поведінки, звички тощо. Зауважимо, що жодна з наведених рис не є детермінантно етнознаковою. Саме в сукупності вони становлять певну етнічну культуру, формування етносу відбувається на основі єдності способу буття певних спільнот. Тому в логічно коректному розумінні поняття “етнос” є загальнозначущим щодо всіх чотирьох стадій його зрілості, а останні стадії є частковим звучанням, виявом так званого загального цілого. Якщо прийняти поки що за аксіому це твердження, стає зрозумілою некоректність таких висловів, як “міжнаціональні відносини”, “національно-культурна автономія”, “національна меншина” тощо. У цьому випадку природно було б говорити про “міжетнічні відносини”, “етнокультурну автономію”, “поліетнічну державу” тощо.

Якщо до етнічної культури люди долучаються колективно, через свою належність до певного етносу (внаслідок традиційного, локального, анонімного характеру цієї культури), то до національної культури - здебільшого індивідуально (інколи всупереч своєму етнічному походженню). У цьому розумінні нація протистоїть кровноспорідненій і буттєвій визначеності людей, їх існуванню як гомогенних колективів з невирізненністю індивіда щодо певного способу життєвиявлення.

Як соціокультурний феномен нація - це наслідок консолідації різних суб- етнічних груп, які проживають на певній території, навколо певного етносу, як правило, найчисленнішого, наслідок усвідомлення їхньої самодостатності, політичного, економічного, а іноді й військового конституювання в контексті соціальних взаємозв'язків з іншими народами, конституювання своєї особливості у всезагальному, загальнолюдському. З цього погляду нація - це соціоциві- лізаційне утворення поряд з родом, плем'ям, народністю, яка має економічний, політичний, історичний, соціальний та інші аспекти функціонування, які у своєрідності свого взаємозв'язку створюють неповторний спосіб її буття.

Субстанцією української політичної нації є певний етнос як спільнота людей, яка має власний народний чи національний дух, сукупність звичок та манер, способів ідентифікації й поведінки та являє собою сенс і цінність власної держави. Етнос, що населяє певну територію, не обов'язково є нацією. У неї він перетворюється лише за певних умов, найважливішою з яких є наявність волі вибору і самовизначення, тобто коли етнос стає державним.

У доволі поширеній посткомуністичній інтерпретації громадянської (або політичної) нації всі її атрибутивні ознаки подаються як нейтральні щодо етнічних ідентифікацій громадян, а отже, політична нація як соціальний організм виявляється нібито зовсім нечуттєвою до будь-яких національних культурно-ідеологічних проявів. У такому тлумаченні політичної нації (яке досить часто тиражується в українському ліберальному і соціал-демократичному ідеологічному дискурсі) ставлення до національної культури й етнічна приналежність розглядаються аналогічно релігійній вірі, тобто як сфери приватного, де громадяни можуть вільно визначати свою етнокультурну ідентичність без державного втручання. Розвитком такої позиції є твердження про можливість існування національно нейтральної (чи етнічно незаангажованої) держави, а також роздуми про несумісність принципів індивідуальної волі й ліберальних цінностей із принципами етнічної належності.

Соціокультурні механізми творення політичної нації.

Концептуальна модель політичної нації є похідною від взаємодії трьох складників -- етнічних спільнот, держави і громадянського суспільства. Причому роль кожної з них неоднозначна як на різних етапах соціокультурного розвитку людства, так і в історії становлення кожної нації. У цій моделі розвиток соціально-економічних відносин того або іншого соціуму відбувається на основі органічного поєднання його етнокультурних надбань, громадянських прав і свобод, ефективного вирішення політичних, соціально-економічних, екологічних та інших проблем в інтересах усього населення країни. Досягнута на цій основі соціокультурна ідентифікація населення означає його трансформацію в політичну спільноту демократичної нації.

За сучасних умов вимальовуються два способи творення:

1) через будівництво держави, поєднане з національною інтеграцією та мобілізацією, що потребує формування національної культурно-політичної ідентичності, яка помітно відрізняла б одну націю від іншої. При цьому можна скористатися наявними культурними особливостями титульного етносу або створити культурно-політичну ідентичність нової нації, обравши при цьому народне масово-мобілізаційне вирішення проблеми створення нової нації;

2) через пошук шляхів формування надетнічної "політичної культури” для нової політичної спільноти. У цьому випадку немає титульного етносу: нова держава охоплює або кілька однаково нечисленних етнічних спільнот, жодна з яких неспроможна домінувати в державі, або кілька етнічних груп, що конкурують між собою.

Україні притаманний перший спосіб творення політичної нації. Структура українського етносу досить складна і вирізняється характером діяльності та місцем проживання населення. Вона представлена національною елітою, субкультурами, територіально локалізованими групами. Саморозвитку та самоорганізації українського народу сприяє постійна еволюція його структури, пов'язана зі зміною чинників соціальної самоорганізації. Сучасні українці - це не українці часів Галицько-Волинського князівства, Хмельниччини і навіть початку минулого століття. Збереження національних традицій та культури тісно пов'язане з інноваціями, постійним оновленням старих форм, наданням прадавньому змісту нового вигляду, що у свою чергу зумовлює появу нового змісту культури, сприяє розвитку та відтворенню українського народу у просторі й часі.

Назва "українська нація”, за свідченням Ю. Липи, вперше була вжита за часів Б. Хмельницького. Саме завдяки перемогам гетьмана у Національно-визвольній війні 1648-1657 рр., а ще раніше - існуванню Запорозької Січі українська культурна ідентичність стала визнаним та вагомим чинником політичної історії Європи. Однак укладений 1654 р. у м. Переяславі договір з Росією надовго загальмував самовизначення українського народу. Андрусівські угоди 1667 р., які Москва уклала з Варшавою, поділили українські землі між Польщею і Моско- вією: Правобережжя відійшло до Речі Посполитої, а Лівобережжя з Києвом - до Московського царства.

Відтоді українська ідентичність існує здебільшого як спосіб буття "нижчих” верств населення (його мови, звичаїв, обрядів тощо), набуваючи інколи і більш рефлексованих форм-гасел і вимог національно-визвольних рухів та шедеврів духовної творчості кращих її представників, серед яких найбільш знаковими постатями є Леся Українка і Тарас Шевченко. Загалом українство в цей період формується в парадигмі так званої етнічної нації. Революційні процеси в лютому і жовтні 1917 р. зруйнували монархію і Російську імперію. Перед Україною відкрилася перспектива формування власної політичної нації. Першими кроками було утворення на хвилі революційних подій у Києві 1917 р. Центральної Ради - представницького органу широких верств населення. Центральна Рада проголосила автономію України і заснувала Українську Народну Республіку. 22 січня 1918 р. була проголошена незалежність держави.

Перемога більшовиків у громадянській війні визначила формування в Україні всіх сфер суспільного життя, як і в інших республіках колишнього СРСР, за казуїстичною формулою "соціалістичне за змістом і національне за формою”. Ніби може існувати форма без змісту, а зміст - без форми. Водночас Україна стала чітко визначеним національним та територіальним цілим з власною столицею (в 1919-1934 рр. - Харків; з 1934 р. - Київ) і урядом, що мав певні, хоч і обмежені, повноваження. Україна мала органи державної влади і управління, бюджет, Державний Герб, Прапор, Гімн, Конституцію. Українську Радянську Соціалістичну Республіку (1921 р.) визнали десятки країн. Ці досягнення стали суто формальними після утворення 30 грудня 1922 р. Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

У період відновлення зруйнованої Першою світовою і громадянською війнами промисловості в Україні були споруджені сотні заводів та фабрик, що вивело її на рівень розвинених індустріальних держав світу. Водночас 30-ті роки XX ст. стали найтрагічнішими в історії Радянської України. Знищення української національної еліти, насильницька колективізація села, масові переселення так званих куркулів, спровокований голодомор 1932-1933 рр. не тільки значно загальмували формування соціокультурної спорідненості українства, а й завдали нищівного удару генофонду нації, який ще більше посилився через наслідки Другої світової війни. Але результатом створення УРСР було й те, що вперше більшість українських етнічних земель об'єдналася у складі Української Соціалістичної Радянської Республіки.

Загалом специфіка етнонаціонального розвитку України у складі СРСР визначалася концепцією розвитку продуктивних сил, яка передбачала максимальну інтеграцію народного господарства кожної республіки в загальносоюзному комплексі. Наслідком такої розпорошеності продуктивних сил усіх союзних республік стало те, що народне господарство України було загалом дуже розбалансованим та розрізненим, усі галузі і структуроутворюючі елементи були економічно й технологічно не пов'язаними між собою.

Радянський федералізм, хоч як це парадоксально не звучить, з огляду на ленінську концепцію вирішення національного питання, фактично функціонував не як спосіб консолідації націй на основі корінних етносів, а швидше як засіб їх уніфікації (тих, що мають власні адміністративно-територіальні утворення, і тих, які не мають) у межах багатоетнічної держави, де союзні республіки були об'єктами централізованого планування та кадрової політики.

Новим етапом формування української нації слід вважати початок 90-х років XX ст. Верховна Рада УРСР 16 липня 1990 р. прийняла документ історичного значення - Акт про державний суверенітет, а 24 серпня 1991 р. було проголошено незалежність України. 1 грудня 1991 р. відбувся всеукраїнський референдум, що підтвердив цей історичний вибір. Того ж дня відбулися й вибори Президента держави.

За короткий термін було створено нову систему державного управління, власні збройні сили, органи безпеки і правопорядку. Підвищився рівень політичних свобод громадян, були зняті всі обмеження в духовному розвитку українського та інших етносів. Українська держава як рівна серед рівних увійшла у світове співтовариство. В Україні розпочалася напружена робота зі створення ефективної економічної системи, розвинених інститутів демократії, підвищення авторитету держави на міжнародній арені. Верховна Рада України 28 червня 1996 р. прийняла нову Конституцію України. У вересні 1996 р. було здійснено неконфіскаційну грошову реформу і введено повноцінну українську валюту - гривню.

За відносно короткий термін молодій державі вдалося визначити засади етнополітики та створити систему регулювання етнонаціональних процесів, що сприяло подальшій консолідації української нації. Тобто були визначені необхідні умови для забезпечення єдності й цілісності країни у нових історичних умовах, узгодження загальнодержавних інтересів та інтересів усіх етносів, розвитку їх культурної, мовної і релігійної самобутності.

Демократичні, політико-правові засади розбудови української нації відповідно тлумачилися в Конституції України. Зміст визначення українського народу з великої та малої літери вбирає як всю поліетнічну специфіку населення України, так і його громадянську, політичну сутність - рівність громадян усіх національностей перед законом. До того ж в ч. 3 преамбули Конституції України право на самовизначення закріплено не тільки за "українською нацією”, а й за "всім українським народом”, який підтверджує існуючу об'єктивну реальність, що Україна - Батьківщина й "рідний дім” для громадян усіх національностей: євреїв, греків, поляків, росіян, білорусів, румун, угорців тощо, спрямовуючи їх розвиток у напрямі інтеграції в українське політичне суспільство та запобігаючи поширенню сепаратистських настроїв.

Загалом українське законодавче поле та Конституція нашої країни дають змогу забезпечити всі основні права та свободи національних меншин. Право на існування, використання здобутків культури й використання мов (зокрема, в здобутті освіти), гарантовані статтями 10, 11, 22, 53 і 119 Конституції України, Законами України "Про мови”, "Про національні меншини”. Право на представництво частково гарантоване ст. 14 Закону України "Про національні меншини” та ст. 22 Конституції України щодо недопущення звуження форм і обсягу існуючих прав та свобод. Сподіваємося, що в новому законі про вибори це буде відображено. Триває робота над проектом концепції національно-культурної автономії, хоча ст. 2 Декларації прав національностей України передбачає існування національно-адміністративних одиниць.

За роки незалежності України етнонаціональні проблеми були предметом постійної уваги держави. У 1994 р. Указом Президента України було утворено Міністерство України у справах національностей, міграції та культів. У 1996 р. Міністерство реформовано в Державний комітет України у справах національностей та міграцій. Після реформування цього органу внаслідок адміністративної реформи наприкінці 1999 р. кілька років не існувало чітко визначеної державної структури, що займалася відповідними проблемами. 26 липня 2000 р. був утворений Державний департамент у справах національностей та міграцій у структурі Міністерства юстиції України. У 2002 р. відновлено Державний комітет України у справах національностей та міграції.

Окрім того, 15 квітня 2000 р. було створено Раду представників громадських організацій національних меншин при Президентові України. За останні роки підготовлено близько сотні проектів нормативно-правових актів, зокрема законів України, указів та розпоряджень Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, укладено низку міждержавних договорів.

Проте значна частина законопроектів має проблемний або декларативний характер і потребує суттєвого доопрацювання. Уже протягом тривалого часу перебуває у стадії опрацювання законопроект "Про концепцію державної етнополітики України”. Доопрацювання та прийняття Верховною Радою України потребують також законопроекти “Про внесення змін до Закону України “Про національні меншини в Україні”, “Про розвиток та застосування мов в Україні”.

Якщо ж перенести концептуальну модель націєтворення, описану в попередньому розділі (політична нація є похідною від взаємодії трьох складників - етнічних спільнот, держави і громадянського суспільства) на українські реалії, то українська політична нація є похідною від української національної ідеї, громадянського суспільства та соціальної держави.

Дані Всеукраїнського перепису населення (2001 р.) засвідчили: на території України проживають представники понад 130 національностей і народностей. У національному складі населення України переважна більшість - українці, чисельність яких становила 37 541,7 тис. осіб, або 77,8 % від загальної кількості населення. За роки, що минули від перепису населення 1989 р., кількість українців зросла на 0,3 %, а їх питома вага серед жителів України - на 5,1 %.

Друге місце за чисельністю посідають росіяни, їх кількість порівняно з переписом 1989 р. зменшилася на 26,6 % і налічувала на момент перепису 8334,1 тис. осіб. Питома вага росіян у загальній кількості населення зменшилася на 4,8 відсоткового пункту і становить 17,3 %.

В Україні розселення етносів має виразні регіональні особливості. Найбільше росіян, наприклад, проживає в Донецькій, Луганській, Харківській областях та на Півдні України. Крім того, вони становлять більшість населення Криму. Практично всі кримські татари-репатріанти так само оселилися у Криму, на своїй історичній батьківщині. Причому зростання чисельності кримських татар в Україні супроводжується зростанням чисельності інших тюркомовних народів. Кожна з цих груп окремо не становить відчутної частини населення країни, але взяті разом тюркомовні народи з кримськими татарами налічують понад 500 тис. осіб.

Із загальної чисельності молдаван більшість зосереджена в Одеській та Чернівецькій областях. Більша частина болгар живе в Одеській і Запорізькій областях, 85 % греків - у Донецькій області. Майже вся румунська меншина сконцентрована у Чернівецькій та Закарпатській областях, в останній проживають практично всі угорці України. В Одеській області - майже вся гагаузька етнічна група. Більше половини поляків проживають у Житомирській, Хмельницькій та Львівській областях. Зазначимо, що тривожним симптомом для етнічних українців є скорочення їх абсолютної чисельності у споконвічно хліборобських областях, де традиційною була велика частка українського сільського населення з традицією багатодітності. Це Вінницька, Житомирська, Кіровоградська, Полтавська, Сумська, Черкаська, Чернігівська області.

Нагальною проблемою для України є не “переплавлення” її етнічної різноманітності в одному “плавильному тиглі”, а подолання культурно-історичної різнорідності її регіонів. Ці історичні відмінності, як свідчать сучасні соціологічні дослідження, найрельєфніше виявляються в геополітичних, етнокультурних та релігійних орієнтаціях.

У західних областях сильніше розвинена психологія індивідуального господарювання і підприємництва, більшою мірою поширені західноєвропейські політичні та культурні традиції, підкріплені сімейно-родинними зв'язками. Значну частину етнічного складу становлять західні слов'яни. Оскільки ця частина України упродовж тривалого часу входила до складу інших держав, то внаслідок прагнення етносу до самозбереження серед українців історично склалися найміцніші традиції консолідації на національному ґрунті.

Центральна й Південно-Східна Україна є історично основним регіоном розселення українського етносу, найменше “розбавленого” інонаціональними елементами. Переважає сільське населення колгоспного типу господарювання. У містах, які за останні десятиріччя стрімко розрослися за рахунок мігрантів із села, наявний значний прошарок людей з близькою до селянської психологією. Традиції приватного підприємництва значною мірою стерті пореволюційними перетвореннями, тому ідеї ринкової економіки сприймаються з обережністю та пересторогою. Існують давні й широкі економічні, культурні та сімейно-родинні зв'язки з Росією і Білоруссю.

Особливою етнонаціональною специфікою відзначається південно-східний регіон, а також Крим. Це - традиційно промислова зона країни, де переважають політичні та соціально-економічні цінності робітничого класу. Етнічний склад населення - найбільш різноманітний порівняно з рештою території України. Поряд з українцями - великий відсоток росіян та представників південних народів. Населення - переважно російськомовне.

Виразно регіональну специфіку мають і найбільші церкви України. Вплив УПЦ Московського Патріархату поширюється здебільшого на Схід та Південь; УПЦ Київського Патріархату - Київ і Центр; римо-, греко-католицької, автокефальної та протестантських церков - Захід і частково Центр. Із цього погляду актуальною є проблема становлення єдиної Української помісної православної церкви. Сучасний стан поділу українського православ'я є не лише закономірною реалією внаслідок розірваності українських земель та української церкви протягом тривалого часу, а й закономірною протидією консолідації нації.

Українська політична нація і проблема регіоналізму.

Регіональна специфіка України визначається ще й тим, що основний економічний її потенціал зосереджений у східному та південному регіонах, де історично домінують російська мова й культура, порівняно з переважно україномовними центральними і майже суцільно україномовними західними територіями. За підрахунками Національного інституту стратегічних досліджень, згідно з даними 2001-2002 рр. у шести регіонах (Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій, Харківській областях та м. Києві) було зосереджено 48,4 % основних засобів країни; 52 % виробництва валової доданої вартості (ВДВ); 62,5 % виробництва промислової продукції; 48,5 % обсягу інвестицій в основний капітал.

На етнополітичній мапі держави вирізняються так звані проблемні регіони, які або є зосередженням складного комплексу міжетнічних відносин, або самі порушують гострі питання, позиція щодо яких різних етнополітичних суб'єктів суперечлива, а часом і непримиренна. Одна з них - повноваження регіонів у контролі політичної та соціально-економічної ситуації на місцях і право “делегування” своїх представників до вищих органів державної влади, що в деяких засобах масової інформації дістало назву кланового принципу їх формування. Крім того, спостерігається і розбіжність позицій регіонів з деяких питань загальнонаціонального характеру, насамперед стосовно державної мови, вибору суспільно-політичної моделі розвитку України, геополітичних орієнтацій, розколу у православ'ї тощо.

Як наслідок, маємо різноспрямованість економічних потреб та інтересів регіонів з різними мовно-культурними орієнтирами, активізацію сепаратистських настроїв у державі, небезпеку виникнення міжетнічних конфліктів.

Проте усвідомлення населенням України найважливіших питань суспільного розвитку все-таки має позитивну динаміку, і це насамперед підтримка громадянами незалежності України. Як свідчать дослідження, проведені Інститутом соціології НАН України, попри катастрофічне зниження рівня доходів більшості населення України після 1991 р., частка прихильників незалежності держави серед її дорослого населення ні в якому році не знижувалася до критичного рівня 50 %. Перше, найвідчутніше зменшення чисельності прихильників незалежності відбулося в перші два роки після розпаду СРСР (коли вирувала гіперінфляція), сягнувши до початку 1994 р. найнижчого за всі роки незалежності рівня - 56 %. Друге зниження рівня підтримки незалежності відбулося впродовж 1997 р., особливо 1998 р. внаслідок світової фінансової кризи. Останнє зниження підтримки незалежності було зафіксовано у грудні 2001 р. - березні 2002 р. А ось у листопаді 2002 р. було зареєстровано найвищу за всі роки досліджень частку прихильників незалежності України серед її громадян - 77 %. Уперше за роки незалежності України на її підтримку висловилася не менша частка громадян, ніж на референдумі 1991 р.

Отже, ставлення громадян України до її незалежності за ці роки відзначалося стабільністю переважання чисельності прихильників незалежності над противниками, хоч і за істотної мінливості їх кількісного співвідношення.

Іншим важливим показником динаміки суспільної свідомості населення держави є співвідношення кількості прихильників правих, лівих і “центристських” політичних партій, про що свідчить аналіз результатів парламентських виборів 1994, 1998 і 2002 рр.

Загалом за роки незалежності співвідношення кількості прихильників правих, лівих і “центристських” політичних партій серед громадян України змінювалося не на користь “центристських”. Частка їх прихильників серед дорослого населення зменшилася із 43,7 до 20,5 %. При цьому спочатку (включно з виборами 1998 р.) скорочення супроводжувалося суттєвим зростанням частки прихильників лівих партій (від 14,4 до 32,2 %) і незначним -- прихильників правих (від 7,7 до 10,2 %). Але впродовж чотирьох наступних років зміни були явно не на користь лівих партій, частка прихильників яких зменшилася з 32,2 до 23 %. У той самий період (з 1998 до 2002 р.) частка прихильників правих партій зросла майже вдвічі - з 10,2 до 21,5 %.

Але найхарактернішим є те, що за цей період популярність правих партій зросла не лише кількісно, а й поширилася територіально із Західної України на Центральну. Так, під час парламентських виборів 1998 р. лише у двох областях Західної України - Івано-Франківській і Тернопільській - за кандидатів правих партій проголосувало більше половини виборців, а ще у трьох областях - Львівській, Рівненській і Волинській - більше чверті виборців. Проте під час парламентських виборів 2002 р. за кандидатів правих партій понад половину виборців проголосувало вже в шести областях Західної України і понад чверть - у дев'яти областях, зокрема у восьми областях Центральної України. Особливо виразно тенденцію якісного зростання політичної самосвідомості українського народу засвідчили президентські вибори 2004 р., коли народ зумів довести владним структурам своє право жити в незалежній і вільній країні.

Ще одним знаковим феноменом суспільної свідомості є ставлення населення України до української мови, яка є важливим чинником формування української політичної нації. Адже етнічний грек, попри те, що він живе в Україні, залишається носієм грецької культури, росіянин -- російської, поляк -- польської, угорець - угорської тощо. Однак саме українське середовище - не лише культурне чи соціальне, а навіть природне (клімат, ландшафт) накладає відбиток на етнічність і мову меншин. Це не той грек, що в Греції, не той росіянин, що в Росії, не той поляк, що в Польщі, не той угорець, що в Угорщині.

Тому соціологічні дані, наведені різними дослідниками, свідчать, що більшість росіян, наприклад, у Львові і Києві, постійно послуговується українськими засобами масової інформації. Щодо радіо - таких у Львові 64 %, а в Києві - 70 %, щодо телебачення - відповідно 74 і 75 %, щодо газет і журналів - 58 і 68 %. Навіть у Сімферополі 27 % росіян слухають українське радіо, 33 % - дивляться українське телебачення і 17 % - читають українські газети.

Найпоказовішим висновком соціологів (Е. Бремер та ін.) є те, як ставляться росіяни в Україні до української освіти своїх дітей: 54 % росіян у Львові і 65 % у Києві згодні на те, щоб їхні діти ходили до української школи, і майже всі росіяни у Львові і Києві (96 і 91 %) визнають, що їхні діти повинні вільно володіти українською мовою. Отже, майбутнє своїх дітей і України українські росіяни пов'язують з корінною мовою.

Заслуговують на увагу соціологічні дослідження про стан та перспективи розвитку міжнаціональних відносин у Донецькій області (В. Мозговий, Т. Бол- бат та ін.). Одержані дані дали змогу зробити висновок, що "об'єктивно потенційної небезпеки загострення національних конфліктів в Україні і ще більше в регіоні не існує”. Дуже показово, що в цьому майже суцільно зросійщеному за радянських часів регіоні українська мова дедалі більше завойовує авторитет. На запитання: "Чи треба розвивати українську мову та культуру такою ж мірою, як інші національні мови та культури?” 85,8 % донецьких респондентів відповіли ствердно і тільки 4,8 % з цим не згодні.

Проте, незважаючи на позитивну динаміку ціннісних орієнтацій населення України, масова свідомість її громадян залишається суперечливою і амбівалентною. Тому на цьому етапі розвитку українського суспільства єдино можливим принципом функціонування та розквіту української політичної нації може бути не сутнісний принцип націєтворення: "Хто ми?”, а швидше функціональний: "Що нас поєднує і як ми вирішуємо загальні соціальні проблеми?”, хоча формулою динамічного розвитку сучасної політичної нації є органічне поєднання досконалих механізмів етнокультурного відтворення та вирішення політичних і соціально-економічних проблем.

У зв'язку з цим хотілося б звернути увагу на міфологему про реакційний націоналізм більшості посткомуністичних національно-державних утворень і прогресивний “захисний”» націоналізм етнічних меншин. В українських реаліях все виявляється якраз навпаки. Частина громадян ідентифікують себе українцями і є носіями українських традицій і цінностей, частина (і це майже половина населення) -- дотепер є носіями радянських традицій і цінностей, далеких від автентичної української культури. Значна частина громадян вважає себе росіянами. Ми не згадуємо тут про інші національні меншини, оскільки вони не претендують на позиціонування себе як титульних етносів. Як свідчать численні соціологічні опитування, серед референтних груп, які ідентифікують себе з “населенням України”, завжди більше прихильників соціал-демокра- тичної, націоналістичної і особливо націонал-демократичної ідеології. Серед респондентів, які визначають себе як “населення колишнього Радянського Союзу”, завжди значно переважають прихильники лівих політичних поглядів - комуністичної і соціалістичної ідеології. Тобто громадянська ідентичність в Україні досить міцно пов'язана з націонал-демократичними ідеологічними орієнтирами населення, а також, як свідчить аналіз, більш стійко асоціюється з “прокапіталістичною” політичною і ринковою економічною перспективою розвитку України.

Таким чином, виникає проблема сутності та перспектив реалізації української національної ідеї як поняття, в якому осмислюються матеріальні й духовні реалії способу буття українського народу. Аналізуючи національні ідеї різних суспільств, ми завжди знаходимо в них дещо спільне - прагнення жити у мирі, щасті, добробуті. Тому визначальною засадою і української ідеї має стати її соціально-економічний зміст -- добробут усіх етносів України і шляхи його досягнення.

Практика суспільного життя України останнього десятиріччя демонструє певний регрес соціального та природного довкілля як умови нормального життя, здоров'я і достатку людини, її невідчужуваного права на такі умови. Насамперед впадає в око інтенсивне руйнування соціуму у плані як фізичного відтворення нації, так і відтворення сукупності тих соціальних відносин, які людський конгломерат перетворюють на цивілізоване суспільство: духовності, мотивації діяльності і, насамперед, праці, моральності, верховенства закону, соціальної захищеності, вертикальної та горизонтальної мобільності тощо. Невідомо, що небезпечніше: те, що нація зменшується кількісно, чи те, що вона втрачає якість цивілізованого соціуму.

Змінити ці небезпечні тенденції розвитку нації можна, чітко визначивши як пріоритет соціально орієнтовану ринкову економіку та європейський вибір. У цій випробуваній повоєнною практикою багатьох країн моделі суспільного розвитку неконтрольоване утворення доходів з дуже різкою їх диференціацією (як сьогодні в Україні) має бути вирівняне або частково виправлене за допомогою соціальних витрат держави, але здебільшого -- шляхом податкової політики. Невипадково однією з головних характеристик громадянського суспільства є встановлення певної рівноваги між соціальною і економічною сферою. Сьогодні суто ринкова економіка не може існувати через свою виняткову потужність. Побічні ефекти економічних операцій, якщо їх вивільнити з-під контролю, можуть зруйнувати майже все - навколишнє середовище, культурний спадок, людські взаємовідносини. Економіка має бути достатньо вільною, щоб створювати основу конституційного плюралізму.

Соціально-економічні чинники національного розвитку.

Утвердження української національної ідеї як основи консолідації нації не повинно вести до констатування винятковості будь-якого етносу, а, навпаки, воно має лише позитивно обґрунтовувати ідею братства народів, які не є без- родними “атомізованими” громадянами світу чи “пролетарями всіх країн”, що відмовляються від батьківщини. Час пошуку самобутності українства уже давно минув, як і дискусій навколо української національної ідеї. Вона полягає не стільки в доведенні того, що ми в минулому були ледь не взірцем для всього світу (принаймні для Європи), скільки в наповненні української національної ідеї цивілізаційним гуманістичним змістом: усвідомленні та утвердженні основного права людини - права на сприятливе для життя, здоров'я та достатку довкілля. Саме це право має стати мірилом самодостатності економіки, політики, розвитку Української держави як соціальної.

Головним і єдиним чинником етнополітики комуністичної епохи була, безумовно, держава, яка через відсутність розвиненого громадянського суспільства формувала національні, політичні і наднаціональні ідентичності (“радянський народ”). Безконфліктність міжетнічних відносин соціалістичних держав Східної і Центральної Європи здебільшого досягалася завдяки твердому централізованому адміністративному контролю та регулюванню міжетнічних взаємин “згори”.

Ослаблення ролі держави, підрив її карально-наглядових функцій у процесі посткомуністичних трансформацій призвели до утворення певного вакууму в процесі здійснення сучасної посткомуністичної етнополітики. Тим часом не- розвинене громадянське суспільство ще не встигло покласти на себе обов'язки саморегулятора міжетнічних процесів. У такій ситуації прагматичні національні еліти доволі успішно використовували мобілізаційний потенціал націоналізму і реальні погрози культурно-етнічним ідентичностям різних спільнот для утвердження та легітимації своєї політичної влади.

За визначенням І. Лисяка-Рудницького, Україна була “неісторичною” нацією у тому умовному розумінні цього слова, що її історія найбільшою мірою позначена браком обтяженості, дисконтинуїтетом (відсутністю послідовників, наступності в державо- і націєтворенні) того, чиїм носієм є зазвичай національно свідомі провідні суспільні верстви. Саме ця “надбудова” першою ставала жертвою ворожих сил і несприятливих обставин, тим часом як низові суспільні осередки (сім'я, сільська громада) та народна культура хоча й чинили опір історичному лихоліттю, були не спроможні реалізувати історієтворчий потенціал народу. “Неісторичність” української нації зовсім не означає, що вона позбавлена історичної минувшини - насправді історія України багата і славна, це поняття вживається, аби позначити розрив в історичній спадкоємності (континуїтеті) народу, спричинений постійною втратою традиційної репрезентативної верстви, якою є її еліта.

І сьогоднішній політичний та соціально-економічний розвиток України значною мірою залежить від формування політично, економічно й соціально дієздатної національної еліти. Нині до неї зараховують представників влади, поп-зірок, нових бізнесменів, служивий люд, кримінальних авторитетів тощо - всіх, крім тих, хто досяг визначних успіхів у професійній діяльності, має широке визнання в країні, до чиєї думки дослухаються, а головне - для кого інтереси нації та народу є пріоритетними й самодостатніми.

Феноменом розвитку пострадянських суспільств став, на жаль, фаворитизм, який повернув "уламки” колишньої імперії майже до ХУК ст., коли основою влади були не воля народу, професійні здібності тощо, а лише воля хазяїна. Б. Єльцин став найвідомішим лідером СНД, який започаткував управління країною за допомогою фаворитів, незалежно від посади, яку обіймала та чи інша особа, він обдаровував її увагою і впливом, що давало змогу цим людям говорити: якщо і не "держава - це я”, то принаймні "Єльцин це я”. Причинами клановості та фаворитизму також є слабка структурованість більшості пострадянських суспільств, слабкість політичних партій і їхніх лідерів.

Остаточне становлення української політичної нації в сучасних глобалі- заційних умовах неможливе без підвищення економічної ефективності національного господарства. Україна визначила як довгострокову інтеграційну стратегію рух до Європейського Союзу. Логіка світових економічних процесів доводить, що головною умовою інтеграції є не формальна, а реальна спільність інтересів.

Об'єктивна реальність полягає в тому, що країни СНД дедалі менше прагнуть торгувати одна з одною і дедалі більше переорієнтовуються на країни інших регіонів - залежно від динаміки попиту на товари на міжнародних та внутрішніх ринках. Зрештою, події Помаранчевої революції підтвердили високий рівень зацікавленості євроатлантичної спільноти нашою країною, нашим суспільством і нашими культурними, економічними та іншими можливостями.

Тому пріоритетними чинниками економічного співробітництва для України в контексті євроатлантичного і пострадянського просторів є кілька суттєвих напрямів. Передусім - підвищення стабільності і замкненості технологічних циклів на території України в критичних для національної економіки сферах діяльності, насамперед у забезпеченні дефіцитними ресурсами і створенні конкурентоспроможної, орієнтованої на експорт продукції. а також відновлення та створення таких інтеграційних економічних зв'язків, які не мають позаекономічних ознак і спрямовані на економічну реконструкцію та європейську інтеграцію, випуск продукції, що матиме збут поза межами національного ринку і ринку СНД, водночас узгодження та зближення зі стандартами ЄС національних стандартів на продукцію як виробничого, так і невиробничого призначення, зокрема продукцію ВПК. Це дасть змогу створити передумови для її реалізації не тільки на внутрішніх ринках СНД, а й на європейському і світовому. До цього також слід додати створення передумов для послідовного нарощування обсягів реалізації на внутрішньому ринку країн СНД продукції АПК України через стимулювання залучення капіталу з пострадянських країн у виробничі і переробні галузі національного АПК, а також стимулювання використання країнами СНД транспортної інфраструктури України, взаємопроникнення підприємств і ділових структур недержавних форм власності, збереження виробництва, технологій і кадрового потенціалу ВПК та оборонної промисловості.

Україна не зможе посилити інтеграцію з ЄС доти, доки її економічна політика матиме суттєві розбіжності з політикою Євросоюзу. З огляду на специфічні соціально-економічні суперечності в політичній та економічній сферах, вирішення яких для України є першорядним завданням, наявність таких розбіжностей є неминучою, а нехтування необхідністю їх подолання - катастрофічним.

З огляду на це для оптимізації інтеграції до ЄС слід вжити таких заходів:

- розробити спеціальну програму запобігання незворотним негативним змінам в економіці внаслідок інтеграції до ЄС, які можуть виникнути у разі відсутності контролю за поетапністю та поступовістю цього процесу. Програма має передбачати поетапне забезпечення основних індикаторів економічної безпеки України. До таких порогових показників мають належати: рівень ВВП на душу населення; частка високотехнологічної продукції в експорті; частка ринків основних товарів, зайнятих українськими виробниками; рівень енергоємності продукції; стан соціальної сфери тощо. Зазначені показники мають бути узгоджені з індикативними макроекономічними планами, або можуть стати їх основою;

- посилити розбудову суспільних інституцій європейського зразка як основи громадянського суспільства. Насамперед варто розробити та реалізувати за допомогою ЗМІ програму пропаганди серед населення європейських цінностей і способу життя;

- організувати систему інформування головних органів ЄС та населення в країнах ЄС про кроки України, спрямовані на зближення з Європейським Союзом, про спрямованість України самостійно забезпечити стабільність та високі темпи зростання економіки. Маємо також донести до свідомості європейців, що процес утвердження української політичної нації неподільний із процесом утвердження в українському суспільстві цінностей гуманізму, лібералізму та демократії, і що це відбуватиметься не на менторському тлі, а за союзницької участі, на кшталт польської;

- серед інтересів ЄС до України на першому місці з величезним відривом стоїть зацікавленість у забезпеченні геополітичної стабільності, розбудові і зміцненні загальноєвропейської системи безпеки. Інші питання, зокрема розвиток політичного, економічного, інформаційного та культурного співробітництва, цікавлять ЄС лише через призму головного пріоритету. Тому конкретні проекти щодо активізації участі України в системі забезпечення загальноєвропейської безпеки матимуть не лише оборонний, а й економічний та інтеграційний ефект.

З наведеного можна зробити такі висновки.

1. Український народ, реалізуючи свою вікову мрію про незалежність і власну державу та досягнувши цієї мети на початку 90-х рр. XX ст., уникнув спокуси втілити в життя гасло "Україна для українців”. Натомість було проголошено і гарантовано рівні права всім громадянам нової держави, незалежно від їх етнічного та расового походження, віри, статі тощо. Це стало конструктивним підґрунтям для залучення до державотворчого процесу всіх громадян України. Принаймні нашій державі після розпаду СРСР вдалося уникнути етнічних конфліктів і протистоянь. Україна приєдналася до Європейської хартії щодо регіональних мов та мов національних меншин, і це стало свідченням послідовності її курсу на міжетнічну злагоду та громадянський мир у суспільстві.

2. Наше суспільство має багато спільних знаменників для консолідації, насамперед це історична пам'ять - ціннісно-змістовна константа, яка об'єднує український світ у минулому, теперішньому й майбутньому, заповнює його пантеоном героїзму, національного піднесення і, як не прикро, трагізму. Не секрет, що навколо певних історичних подій ще й досі точаться політичні баталії, брудні піарні ігрища та інформаційні фальсифікації. Ганебною тенденцією в таких процесах є “перетягування” тими чи іншими опонентами визначних історичних постатей у власні політичні табори.

Світоглядним орієнтиром суспільної консолідації в Україні є національна ідея, що визначатиме ціннісно-змістовні пріоритети суспільно-політичного життя, ґрунтованого на громадянських засадах. Принциповою рисою української національної ідеї має бути її модернізаційний характер. Це мотивується необхідністю налагодження конструктивного діалогу між традиційними для українського суспільства цінностями і культурними інноваціями, що пов'язані з глобалізаційними процесами. Саме завдяки діалогу між традиціями та інноваціями, що сприятиме конструктивному синтезу ідей, стратегій, теоретичних розробок альтернативних, а іноді й протилежних ідеологічних напрямів, стає можливою консолідація українського суспільства та утвердження політичної нації, подальший демократичний розвиток.