Особливості та тенденції мотивації поведінки політичного класу та суспільства у контексті демократизаційних змін в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості та тенденції мотивації поведінки політичного класу та суспільства у контексті демократизаційних змін в Україні

Стаття присвячена виокремленню та аналізу загальних тенденцій та з'ясуванню особливостей мотивації поведінки політичного класу та суспільства у контексті можливості консолідованості як одного з етапів демократизації українського суспільства. Визначено, що на основні тенденції мотивації політичної поведінки значний вплив має мотиваційний клімат в Україні, який швидше має риси демотивуючого для політичної активності, закладає грунт для протестноїчи імітаційної поведінки як політичного класу, так і суспільства. Основними тенденціями мотивації політичного класу виокремлено єдність та підміну політичних та адміністративних посад, слабкість усвідомлення відповідальності за долю суспільства та держави, слабкість авторитету та низький рівень довіри до політичного класу з боку суспільства, мотивація псевдодіяльності.

Серед особливостей та тенденцій мотивації суспільства аналізуються тенденція посилення оцінки громадянами власної здатності впливати на суспільні процеси; тенденція розриву та значної дистанції між готовністю до участі і практичною участю; електоральна невизначеність та її обумовленість загостренням політичної та економічної ситуації в державі; тенденція посилення впливу ситуаційних (імідж, проблема, загальний стан в суспільстві) чинників електорального вибору.

Досліджуючи проблему мотивації політичної поведінки в умовах демократизації українського суспільства, звернемо увагу на мотивацію таких суб'єктів політичної поведінки як влада (політичний клас) і суспільство. Звичайно, це умовний поділ, адже ці групи є неоднорідними. Проте, метою нашої статті є виокремлення загальних тенденцій та з'ясування особливостей (подібність та відмінність) мотивації політичної поведінки окреслених суб'єктів у контексті можливості консолідованості як одного з етапів демократизації українського суспільства.

Спільним, на наш погляд, є мотиваційне середовище (мотиваційний клімат) - суперечливість та ризики демократизації в Україні, військові дії на Донбасі. За оцінками Фонду демократичних ініціатив імені І. Кучеріва, у 2017 році «60% українських громадян - вважають поточну політичну ситуацію в Україні напруженою, ще 30% - критичною; 6% - спокійною, менше 1% - благополучною» [19]. Фахівці зазначають, що «оцінка ситуації зовсім не змінилася за останній рік, а у порівнянні з липнем 2015 року на 7% зменшилася оцінка ситуації як критичної і, відповідно, на 9% зросло визначення ситуації як напруженої» [19].

У 2017 році Інтегральний Індекс Соціального Самопочуття (ІІСС) за оцінками експертів становить 39,3 бала (шкала Індексу від 20 до 60), що свідчить про середній рівень цього самопочуття. Основними почуттями, які виникають у людей, коли вони думають про майбутнє України, у 2017 році виявилися надія (47%), тривога (35%), оптимізм (21%) та страх (17%). Серед основних страхів у 2017 році превалюють економічні: зростання цін (77%), безробіття (61%), невиплати зарплат та пенсій (63%). Ще серед найбільш вагомих страхів - зростання злочинності (43%), напад зовнішнього ворога (38%) [8].

Ситуація, що склалася в Україні, викликає стан незадоволення переважної частини громадян. Це спонукає суб'єкта до пошуків його уникнення, тобто стимулює «когнітивну розробку потреби». На цьому етапі формується «бажання як потяг, що «впізнав» свій предмет». Для представників політичного класу цим «предметом» виступає влада і усе, що з цим феноменом пов'язано - від домінування над іншими й до реалізації успіху. Для суспільства «предметом» може бути вирішення питань і суспільних проблем через тиск на владні органи. Важливо відзначити, що описаний мотиваційний клімат в Україні, який швидше є демотивуючим для активності, закладає грунт для протестної чи імітаційної поведінки як політичного класу, так і суспільства. При чому для перших це може виявлятися як перехід в опозицію чи виконання своєї діяльності за принципами подвійних стандартів (публічно і приховано), для других - це мобілізуватися «проти». Окреслені бажання спонукають до визначення мети та шляхів її досягнення. Ухвалення рішення дії супроводжується появою почуття відповідальності та «включенням» вольового компоненту психіки суб'єкта.

Виконання рішення, на думку фахівців, може реалізовуватися як у формі «здійснення дії (при подоланні переважно зовнішніх перешкод), так і у формі відмови від дії, утримання від неї (при подоланні внутрішніх перешкод)» [12].

За оцінками сучасних науковців поведінка значної частини «оновленої» вітчизняної еліти обумовлена переважно мотивами «особистого збагачення, політичного марнославства, домінуванням психології тимчасовості, а не здатністю забезпечувати адекватне політичне керування та управління, вироблення відповідних політичних рішень, тобто гармонійне поєднання політичної та адміністративної складових в управлінні суспільним життям» [18, с. 262] За роки після Революції Гідності політична еліта продемонструвала неспроможність «ні приймати складні рішення, ні повести за собою громадян» [18, с. 262], відмежованість від народу та апелювання до нього під час виборів з метою «підтримки осіб, котрі прагнуть отримати місце у владних структурах»; неефективність, некваліфікованість й недобросовісність; псевдопатріотичність [18, с. 262].

У контексті демократизації українського суспільства варто приділити увагу мотивації «публічної, професійної, політично неупередженої діяльності із практичного виконання завдань і функцій держави» [9] такого елементу політичного класу як державні службовці.

Основним принципом ефективного державного управління в демократичних країнах є розмежування політичних та адміністративних посад. Особливо він є актуальним для політичної та адміністративної систем в умовах демократизації суспільства. Фахівці з державного управління слушно наголошують, що в «українському суспільстві поки не сформувалося розуміння, що не всі обрані політики та новоявлені державні службовці вищого рівня, які прийшли з бізнесу чи творчого середовища, здатні професійно виробляти державну політику; метою державного управління не є отримання прибутку; державна політика - це не лише змагання за владу і ресурси» [15, с. 11].

Таке ставлення до сфери управління та вироблення державної політики призводить до ризиків. Серед таких науковці називають «неприкрите кумівство і перетягування кадрів; взаємопов'язаність капіталу і влади; призначення на корупційно небезпечні посади людей без досвіду роботи, які не розуміють, що відбувається, і тому не перешкоджають «налагодженим» схемам; ...призначення посадовців без галузевих знань і досвіду роботи; ... зростання закритості державного апарату» та інше [15, с. 11].

Відповідно до Закону України «Про державну службу», державний службовець має бути «політично неупередженим» (стаття 10). Проте, фахівці роблять висновки, що «В Україні відсутнє розмежування між політикою та адмініструванням. «Чужий» службовець може бути безпідставно звільнений. Призначення відбуваються не за наявністю необхідних умінь і навичок. Через злиття функцій інститути, зобов'язані лише реалізовувати політику, займаються її формуванням, тоді як міністерства-адмініструванням» [15,с. 12].

Європейський досвід також демонструє порушення норм з боку посадовців. Разом з тим, у цих країнах вагомою є роль суспільства - його інформативність про це викликає гучні скандали, завершується відставками та кримінальними справами. В Україні подібні скандали часто витісняються іншими інформаційними приводами та забуваються

Крім суспільного розуміння та ставлення до сфери управління, важливим є, як слушно зазначають науковці «розуміння насамперед самими державними службовцями власної нової ролі експертів з державної політики» [15, с. 14].

Не претендуючи на всеохоплююче висвітлення мотивації держслужбовців, використаємо результати деяких локальних розвідок українських фахівців. Так, проведені соціологічні опитування В. Гошовською та І. Сурай у 2007 р. та на початку 2013 р. (слухачі Інституту підвищення кваліфікації керівних кадрів Національної академії державного управління при Президентові України) дозволив науковцям зробити такі основні висновки: на початку 2013 року «представники еліти в державному управлінні більш активно і впевнено, ніж у 2007 році, визначають своє ставлення до суспільно- демократичних цінностей, необхідних для розвитку України. Якщо у 2007 році пріоритетність у думках еліти належала суспільному добробуту, здоров'ю людини та нації, правам і свободам громадян, зміцненню миру, то у 2013 році найважливішими визначено: здоров'я людини та нації, подолання безробіття, злочинності та наркоманії, суспільний добробут. І майже поряд ідуть такі цінності як покращення екології, права і свободи громадян.

Визначено також і такі тенденції: «цінність національної культури з 13-ї позиції перемістилася на 6; суспільної етики і моралі з 17-ї позиції - на 8; духовності з 12-ї позиції перемістилася на 9. Крім цього, сучасна еліта в державному управлінні констатує важливість подолання корупції, бюрократичної тяганини та необхідність проведення адміністративно- територіальної реформи» [7, с. 34-35].

Досліджуючи мотивацію трудової діяльності вітчизняних державних службовців, науковці визначили такі тенденції: робота у державній службі часто мотивується випадковим вибором, аніж результатом «реалізаціїї довгострокового плану» [Цит. за: 2]; «кар'єра в сфері державного управління - це є не тільки досягнення більш високого посадового статусу, можливість отримання вищої платні, це також і забезпечення можливостей самореалізації в сфері держуправління, отримання більш змістовної і адекватної професійним інтересам роботи і формування структури неформальних відносин у сфері державної служби і системи влади» [Цит. за: 2].

Л. Троєльнікова визначає три взаємопов'язані орієнтири потенційної мотивації держслужбовців: «ефективний розвиток професіоналізму особистості; розвиток професіоналізму діяльності, професіоналізм самовдосконалення» [Цит. за: 5, с. 61]. Ці мотиви доповнює професійна компетентність, що поєднує елементи «політичної, юридичної, економічної, соціоло-гічної, психологічної, управлінської компетентностей» [Цит. за: 5, с. 62].

Можна припустити, що пріоритетними активними мотивами більшості представників політичного класу в Україні є влада і вплив на інших; гонитва «за ілюзорною фортуною чи власного славою»; невиразність моральних мотивів та дій за європейськими правилами, відступ від державницьких, національних цінностей (О. Сахань); кар'єра і статус (матеріальні і нематеріальні потреби); можливість самореалізації та підвищення професійної компетентності.

Важливими для політичного класу і суспільства є репутація та авторитет влади, що обумовлює якість і термін проведення інновацій. Авторитетом політичного класу є загальновизнана у суспільстві його значимість (здатність бути «взірцем суспільної поведінки та провідником мас» (О. Сахань), що «завдячує тим чи іншим своїм якостям, гідним вчинкам, заслугам.

Репутація й авторитет функціонально пов'язані з таким поняттям як довіра» [14]. Натомість, за результатами соціологічних досліджень влада не користується авторитетом серед населення. Так, нині «більшість громадян (88%) переконана, що вищі органи державної влади та посадовці порушують Конституцію та закони України. Близько половини (52%) вважають, що такі порушення є постійними та систематичними, причому порівняно з опитуванням 2014 р. цей показник зріс на 7%. Неприпустимість таких дій безсумнівна для більшості опитаних громадян (74%)» [17, с. 9-10].

Крім цього, політичний клас замість того, щоб бути прикладом для суспільства у засвоєнні і дотриманні демократичних норм, надає приклади їх порушення. Зокрема, як дещо категорично, проте вірно зазначає О. Сахань «При формуванні органів державної влади та інших управлінських структур держави використовується практика призначення «своїх» людей, процвітає непотизм, кумівство, патронат та «закулісні махінації», що свідчить про відсутність в Україні моделі циркуляції (обміну) еліт, яка б відповідала принципам демократичної, правової, соціальної держави. Це, у свою чергу, позбавляє процес оновлення складу політичної еліти активними реформаторами, зацікавленими в здійсненні глибоких змін у структурі та діяльності політичних інститутів» [18,с. 259-260].

У свою чергу, такі дії політичного класу «обумовлюють на рівні суспільства «втрату моральних орієнтирів і перебування у переважному стані апатії, розгубленості і зневіри» [11]. Іншими проявами реакції населення на це - посилення напруги, протестних настроїв, які можуть при певних стимулах перетворитися в активні протестні дії.

Погоджуємося із Т. Новаченко, що політичний клас «може мати переваги, якщо він є авторитетом для суспільства і характеризується позитивною репутацією як реальним образом влади, особливо в ситуації тієї чи іншої невизначеності, яка потребує реальних (а не імітаційних -- вставка наша -- М. К.) дій і застосування адекватних методів щодо її подолання» [14].

Крім того, українське суспільство очікує бачити «еліту, яка могла б стати провідником для суспільного об'єднання та відродження української держави, взяти на себе історичну відповідальність за долю суспільства загалом та реформувати корумповану олігархічну пострадянську систему, боротися з тіньовими схемами, що досі визначають відносини чиновників із суспільством» [18, с. 258].

Досліджуючи мотивацію політичної поведінки грома-дянського суспільства, варто зазначити, що політична активність пов'язана із соціальною активністю. У свою чергу, остання позначає по-перше, «дії людей у різних сферах громадського життя (включаючи правову, політичну, культурну тощо)» та по-друге, відтворює «як усвідомлені соціальні дії, так і імпульсивні, спровоковані ситуацією» [4, с. 29].

Сучасними науковцями зміст соціально-політичної мотивації позначається як «внутрішнє спонукання до активності та діяльності особистості або групи, що викликається їх соціальними потребами, інтересами і вимогами політичного середовища».

Ця мотивація є основою громадської активності, спрямованої на налагодження комунікації з владою (громадські ініціативи - звернення, скарги, петиції, декларації, заяви, референдуми, плебісцити, вибори), донести до влади основні проблеми і очікування громадян з метою їх вирішення та задоволення. Громадська активність не виключає спрямованості на зміну влади (протестний потенціал) [16, с. 162-163].

Фахівцями слушно наголошується, що участь громадян у політичній сфері обумовлена рівнем соціально-культурної та політичної зрілості людини, які формують її громадянську позицію та пояснюють появу громадських активістів в суспільстві [1, с. 7].

Варто зазначити, що в останні роки спостерігається позитивна тенденція посилення оцінки громадянами «власної здатності впливати на суспільні процеси». У 2012 р. відчувало таку здатність 10,8%, не відчувало такої здатності - 78,6%; у 2014 році відповідно 13,7% і 67,2%» [Цит. за: 13, с. 249]. Цей невеликий зріст людей, які оцінюють власну здатність впливати на суспільні процеси вказує на формування потенційної мотивації успішності політичної участі.

А те, що «понад 60% опитаних погодились з тим, що доля країни залежить від кожного з нас» [Цит. За: 13, с. 249]. вказує, що більша частина громадян має потенційну мотивацію громадської і політичної участі. З іншого боку, фахівці на прикладі протестної активності відмічають тенденцію розриву між потенціалом та активністю громадян, значної «дистанції між готовністю до участі «на словах» і практичною участю» [Цит. за: 13, с. 242].

До чинників, що демотивують громадську та політичну участь українських громадян, науковці відносять апатію та скептичне ставлення до успіху вирішення проблем; «слабку мотивацію у ставленні до суспільних проблем; брак знань та досвіду щодо здійснення громадської участі; певні суспільно-політичні стереотипи, коли громадська активність сприймається як одна з форм конформізму; відсутність демократичних традицій та навичок соціально- комунального життя; відсутність чіткого уявлення про стандарти та критерії політичної свободи; відсутність правових гарантій прояву та захисту різних форм громадської активності; небажання влади забезпечувати участь громадськості у творенні державної політики та перебувати під її контролем - через побоювання виявити свою некомпетентність і нести за це відповідальність перед громадськістю» [1, с. 21-22].

Серед іншого, демотивуючий вплив на суспільство мають корумпованість та цинічність влади. Так, згідно зі соціологічними даними, у 2017 році «проблема корупції досі лишається у трійці найактуальніших для нашої держави - це засвідчили 56% респондентів. На питання, чи знизився рівень корупції за останні чотири роки, 72% українців відповіли заперечно. Спроби Уряду змінити цю ситуацію 86% опитаних оцінюють негативно. При цьому, 49% українців вважають, що заможні люди впливають на Уряд у власних інтересах, і пропонують запровадити більш жорсткі правила, аби цьому запобігти. Найкорумпованішими українці назвали: державних службовців (65%), парламент (64%), працівників податкової сфери (62%), суддів (61%), президента та прем'єр-міністра (60%), представників місцевих органів влади (55%), поліцію (54%), керівників бізнесу (46%), релігійних лідерів (32%)» [10].

У 2017 році активність суспільства боротися з корупцією виглядає, за результатами опитування так: «29% співгромадян готові відмовлятися платити хабар, 9% готові повідомляти про корупцію, 6% будуть голосувати за доброчесних кандидатів та партії, 7% готові вголос обговорювати проблему корупції, 2% готові вступити до антикорупційної організації, а 1% бойкотувати недоброчесний бізнес» [10].

Іншою причиною, що демотивує політичну та громадську активність у нашому суспільстві, є формальність та псевдодіяльність частини політичних партій та громадських організацій. Домінуючими є переконання громадян, що «діяльність українських партій не відповідає демократичним стандартам - у червні 2017 р. таку думку висловили 74% (у серпні р. - 70%). Серед основних причин ...українці найчастіше згадували те, що партії відстоюють інтереси лише своїх лідерів і фінансових спонсорів (45%), не мають реального зв'язку з громадянами (36,5%) та не дотримуються задекларованих цілей і обіцянок (35%)» [19]. Разом з тим, варто відзначити, що у цьому році виявлено певну тенденцію зростання частки українців, «які можуть назвати бодай одну партію, що захищає їхні інтереси: у серпні 2016 р. таких було 15%, у червні р. - 24% [19].

Попри багаточисельність зареєстрованих громадських організацій, науковці визначають псевдогромадський статус багатьох з них, називаючи їх «кон'юнктурність» (через тенденцію трансформуватися в політичні партії) та «псевдо «громадськість» громадських» організацій, які або не існують за місцем реєстрації, чи створені під одну особу, або мають однакову назву та невідому діяльність, або очолювані однією людиною, що обумовлено або намаганням отримати піар-користь (боротьбою за населення та території) або фінансовими інтересами» [Цит. за: 13, с. 247-248].

Псевдодіяльність організацій позначає псевдо- мотивацію громадської участі більшості населення: «приймати участь у громадських організаціях громадяни спрямовані лише «якщо така діяльність принесе конкретну користь мені або моїй сім'ї» (37,4%) і «якщо під загрозою опиниться життя, здоров'я або добробут моїх близьких і така діяльність буде сприяти ліквідації цієї загрози» (33,2%). Майже 17% відповіли, що такою діяльністю будуть займатися лише за умов, отримання за це грошей» [Цит. за: 13, с. 248-249].

Псевдомотивація пояснюється і стереотипним ставленням до держави. Для політичного класу держава є інструментом вирішення проблем та захисту бізнесу, для громадян - перекладанням відповідальності й очікування вирішення багатьох проблем державою та великою дистанцією між готовністю діяти та власне діями.

Досліджуючи тенденції мотивації політичної поведінки суспільства, доцільно звернути увагу і на таку її форму як електоральна поведінка та її мотиви. Завдяки виборам людина прагне задовольнити певні потреби, зокрема «змінити чи зберегти існуючу політичну, економічну, психологічну, екологічну ситуації; виразити свою позицію щодо влади та її політики» [6, с. 291]. Особливістю електоральної мотивації є те, що виборець, голосуючи за «свої потреби», персоналізує їх задоволення, тобто пов'язує свої очікування, з певним кандидатом. Крім цього, мотивація «голосувати (електоральна активність)» чи «не голосувати» (електоральна пасивність) обумовлена існуючою політичною ситуацією.

Американськими вченими обгрунтовано, що електоральна мотивація визначається особистісною. Найбільш активна мотивація характерна людям, які «почуваються впевнено у процесі соціальної практики» та «опозиційно налаштованим громадянам, які мають рішучість змінити ситуацію, що склалася» і менш активною мотивація фіксується у людей «зі слабкою соціальною та локальною ідентифікацією. ...Досить часто фактична участь громадян у виборчому процесі може бути результатом передвиборчого ажіотажу в ЗМІ» [Цит. за: 1, с. 40-41].

Загальною нині є тенденція послаблення «довготермінових чинників формування електоральних переваг (соціально-групова приналежність і політична ідентифікація) і посилення впливу короткотермінових чинників (імідж кандидата і позиція виборців щодо окремих проблем)» [3].

В умовах нашого суспільства мотиви електоральної поведінки швидше обумовлені прихильністю до широкого ідеологічного напряму, а не політичної партії; більшість вітчизняного електорату не відрізняються усталеними ідеологічною чи партійною ідентичністю, водночас фіксується тенденція орієнтуватися на більш впливові та сталі партії [3]. Науковцями фіксується зростання електоральної невизначеності та її обумовленість загостренням політичної та економічної ситуації в державі» [20, с. 170].

Щодо електоральної активності, то «Ідею проведення позачергових парламентських виборів підтримують 48%, не підтримують - 35%» [19], а 65% зголосилися взяти участь у позачергових виборах, якщо вони відбудуться найближчим часом та 23% не пішли б на голосування [19].

Підсумовуючи, зазначимо, що на основні тенденції мотивації політичної поведінки значний вплив має мотиваційний клімат в Україні, який швидше має риси демотивуючого для політичної активності, закладає грунт для протестної чи імітаційної поведінки як політичного класу, так і суспільства.

Для представників політичного класу основним мотивом є влада і усе, що з цим феноменом пов'язано - від домінування над іншими й до реалізації успіху. Крім того політична поведінка значної частини представників політичного класу обумовлена меркантильними мотивами, домінуванням психології тимчасовості та «подвійних стандартів», відмежованістю від народу, що відображається і на ефективності, кваліфікованості, відповідальності діяльності політичного класу, породжує цинічний та популістичний характер політичної поведінки. Проблемами формування мотивації професійної діяльності є єдність політичних та адміністративних посад, слабкість усвідомлення управлінською елітою власної ролі експертів з державної політики, слабкість авторитету та низький рівень довіри до політичного класу з боку суспільства, псевдодіяльність політичних інститутів.

Серед особливостей та тенденцій мотивації суспільства визначаються такі: тенденція посилення оцінки громадянами «власної здатності впливати на суспільні процеси»; тенденція розриву між потенціалом та активністю громадян, значної «дистанції між готовністю до участі «на словах» і практичною участю»; електоральна невизначеність та її обумовленість загостренням політичної та економічної ситуації в державі тенденція посилення впливу ситуаційних (імідж, проблема, загальний стан в суспільстві) чинників електорального вибору.

Серед чинників, що знижують громадську та політичну участь українських громадян: апатія та скептичне ставлення до успіху вирішення проблем; слабкість мотивації вирішення суспільних проблем; низький рівень демократичної політичної культури, демократичних традицій та позитивного досвіду вирішення проблем; суспільно-політичні стереотипи, зокрема стереотипне ставлення до держави (держава є інструментом вирішення проблем та захисту бізнесу для політичного класу, а для громадян - має вирішити численні їх проблеми); корумпованість та цинічність влади; формальність та псевдодіяльність частини політичних партій та громадських організацій.

Мотиви політичної поведінки обумовлюються рівнем соціально-культурної та політичної зрілості людини. Останнє багато у чому залежить від особливостей політичної культури, політичної соціалізації, усвідомлення та вкорінення демократичних цінностей, бажання дотримуватися демократичних норм та жити за демократичними принципами як політичного класу, так і суспільства.

демократизація суспільство політичний

Список використаних джерел

1.Афонін Е. А., Гонюкова Л. В., Войтович Р. В. Громадська участь у творенні та здійсненні державної політики / Е. А. Афонін, Л. В. Гонюкова, Р. В. Войтович. - К.: Центр сприяння інституційному розвитку державної служби, 2006. - 160 с.

2.Бондар В. Д. Мотивація трудової діяльності державних службовців: вітчизняний та світовий досвід [Електронний ресурс] / В. Д. Бондар // Університетські наукові записки. - Хмельницький, 2006. - №3-4. - С.158-167. - Режим доступу: http://eprints.oa.edu. ua/556/l/motuv.pdf

3.Бунь В. Електоральна поведінка в Україні: фактори формування [Електронний ресурс] / В. Бунь // Україна після президентських виборів: становлення демократії та розвиток громадянського суспільства: матеріали всеукраїнської науко во- практичної конференції / Укл. Романюк А. С., Скочиляс Л. С. -Львів: ЦПД ЛНУ ім. І. Франка, 2005. -С.108-112. - Режим доступу: http://postua.info/Bun2005_2.htm

4.Гавриловська К., Клименко О. Особливості мотивації вступу сучасної молоді до правих громадських рухів / К. Гавриловська,

О.Клименко // Психологічні дослідження. Наукові праці викладачів та студентів соціально-психологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2016. - Вип.8. - С.29-31.

Размещено на Allbest.ru