Консолідація українського суспільства в умовах російської агресії: проблема пошуку оптимальних політичних рішень

Джерело: Світова гібридна війна: український фронт: монографія / за заг. ред. В.П. Горбуліна. К., 2017. С. 377.

Тих, хто і далі однаково розподіляє відповідальність між РФ та Україною, не переконують дані, наведені начальником Генерального штабу ЗСУ В. Муженком, що 40-тисячним угрупованням колабораціоністів і надалі керує центр, розташований у Росії, і що командний офіцерський склад угруповання - кадрові російські військовослужбовці [2].

Після першого року війни, найбільш спекотного за накалом подій, за гостротою боїв, близько 41% українців заявили, що вона їх жодним чином не торкнулася [3]. Таке сприйняття війни проявлялося на тлі дій бойовиків, що мали явно ксенофобський характер щодо патріотично налаштованої частини України. Серед таких дій ініціатива групи «Самооборона Горлівки» щодо виявлення і переслідування усіх, хто співчуває Україні та її Збройним силам, про що група оповістила спеціальною листівкою, вартою цитування:

«Самооборона Горловки. Сегодня я попрошу вас об одной необычной услуге родине. Я прошу вас докладывать на соседей, знакомых и незнакомых. Мы ищем корректировщиков огня на нашей территории. Уже не секрет, что боевые действия возобновляются, артиллерию Украина так и не отвела, об этом докладывает как разведка, так и сами граждане на территориях под укропом. Артобстрелы возобновятся, но будут они точно в цель подстанции, котельные и школы, или хаотично без корректировки зависит от нас. Нельзя сказать, что просьба сообщать о подозрительных лицах что-то новое для Горловки, мы и раньше просили об этом, но сейчас я составляю список всех сочувствующих укроармии, всех, кто когда-либо упоминал, что Украина нас освободит, настроен против ДНР и просто в разговоре упоминал, что он за Украину. Это потенциальные корректировщики! Мы их видели уже достаточно, чтоб понимать, кто становится в их ряды.

Да, это означает, что в Горловке начинаются чистки. Чистки от укропов. Мы живем в прифронтовом городе, на дворе война, и мы не толерантны, мы не сочувствуем врагу, в наших сердцах нет места жалости к предателям. Либо они уезжают сами, либо это устроим мы.

Не забывайте о свидетелях или доказательствах своим словам, мы не так просты и за клевету строго накажем» [4].

Не менш кричущими були факти терору навіть проти родичів тих, хто воював у лавах ЗСУ або добровольчих батальйонів, як це трапилося, приміром, з матір'ю загиблого українського бійця В. Бражника, на яку напали в автобусі, причому на підконтрольній Україні частині Донецької області, зі словами «Ти народила нацика», не говорячи про зухвале ставлення до неї з боку місцевої міліції [5], яка не вжила заходів для пошуку винуватців та притягнення їх до відповідальності. Взагалі після двох років війни було зібрано декілька тисяч фактів скоєних бойовиками злочинів проти людяності щодо захисників територіальної цілісності країни [6].

Ті, хто вважає себе далекими від війни, судячи з усього, не відчувають емпатії щодо жертв агресії, тобто не мають почуття солідарності зі значним сегментом суспільства. Разом з тим, у ході конфлікту виокремилася частка його активних учасників - 18,7% брали участь у бойових діях у складі Збройних сил та Національної гвардії України, добровольчих батальйонів або були задіяні у волонтерських рухах: 13,4% з підтримки української армії, 6,8% - підтримки біженців, 1,9% - підтримки людей, які проживають на території, окупованій бойовиками, 25,7% робили пожертви на підтримку української армії, а 12,1% - на підтримку біженців [7].

Патріотизм як зосередження суспільної солідарності піддавався вкрай тяжким випробуванням, особливо внаслідок зради присязі представників українських силових структур, розташованих на території Криму. Тільки 30% їх залишили півострів після його анексії російськими військами. Військовослужбовців Збройних сил (яким у 2013 р. переважно або повністю довіряли близько 22% населення, а їхній загальний індекс довіри був одним з найвищих серед інститутів суспільства) вийшло на материкову Україну тільки 6010 із 13468 осіб, прикордонників 519 із 1869 осіб. Понад 1300 працівників СБУ, які піддавалися особливо ретельній перевірці на патріотизм, перейшли на бік РФ. Росія завербувала командирів майже усіх частин Міністерства оборони, здатних відбити російську агресію, командирів ряду ударних бойових кораблів, які могли заблокувати акваторію Криму, а також групу керівників командних структур Військово-Морських сил України [8].

Утім, подальші події, героїзм, виявлений українською армією на Донбасі, підвищив довіру їй до показників ще більших, ніж у передвоєнному році. У 2016 р. переважно довіряли їй 36,5%, а цілком довіряли 5,3%, та й загальний індекс довіри їй зріс до 3,1 бала із 5-ти [1, с. 461, 465]. Тобто, рівень солідарного позитивного ставлення до інституту, на який покладено захист Вітчизни, помітно зріс.

Участь у Збройних силах та їх діях здійснюється як виконання конституційного обов'язку і гіпотетично може не відбивати внутрішню настанову індивіда. Тому ще достовірнішим виявом солідаризації щодо необхідності захисту країни може вважатися добровільна участь у територіальній самообороні та у волонтерському рухові на підтримку армії, нацгвардії та добробатів. Їхня діяльність, хоча і не вирішальна за своїми обсягами у бойових діях, тим не менше набула особливого суспільного резонансу і певною мірою стала символом народної єдності. Тим більше, що добровольчий та волонтерський рухи охопили людей із абсолютно несхожих, різноманітних за своєю природою соціально конфліктуючих сегментів суспільства.

Зі зміцненням морально-психологічної стійкості Збройних сил та покращенням їхнього матеріально-технічного забезпечення принцип добровільності став не настільки затребуваним для подальшої війни, яка, до того ж, набула позиційного характеру, що поставило питання про входження добробатів до структури або ЗСУ, або Нацгвардії. Хоча й існує думка, що кризу добробатів було спричинено спеціально організованою пропагандистською кампанією з їх дискредитації [9]. Одне з пояснень зменшення підтримки державою добровольчого руху - деякі прояви отаманщини та анархізму у їхніх діях (Генштаб вважав, що самовільний відхід добробату «Прикарпаття» з позицій під Іловайськом спричинив катастрофу усього фронту), а також можливе їх використання у внутрішньополітичній боротьбі або у бізнес-конфліктах. Хай там як, а добровольчий рух став символом патріотичної відданості і цілком заслужив встановлення спеціального Дня добровольця (14 березня), який уперше відзначався у 2017 р.

Загалом війна піднесла рівень патріотичної солідаризації суспільства. Нині у країні загалом 83% її громадян вважають себе патріотами Вітчизни і тільки 10% ні. Причому патріотичні почуття переважають у всіх регіонах: 88% на Заході, 84% у центральних областях, 83% на Сході і дещо менше на Півдні - 77% [10]. При цьому доволі висока солідарність у діяльному патріотизмі: 13,9% опитаних заявили про намір піти добровольцем в українську армію в разі російського вторгнення (позитивну відповідь, зрозуміло, давали переважно чоловіки призовного віку та фізично здорові) і тільки 0,6% в російську армію; у підпільній або партизанській боротьбі проти агресора готові взяти участь 14,3%, а навпаки - тільки 1,1%. Підтримку українській армії готові надавати близько 40% громадян, а російській - 2,1% [11].

Така патріотична готовність, у той же час, не сполучена з почуттями ворожнечі до країни потенційного агресора та до її населення, яке, навпаки, солідаризується на антиукраїнській платформі. Якщо на початку своєї агресії 81% росіян ставився до мешканців України в цілому добре, то через рік цей показник знизився до 50%. При цьому ставлення росіян до української влади здебільшого «дуже погане» (56%) або «в основному погане» (33%) [12]. Ще через рік тільки 35% росіян ставилися в цілому до України «дуже добре» або «в основному добре». Україну росіяни зараховують до найбільш недружніх до РФ країн [13].

Президент РФ В. Путін, який є ініціатором агресії, має повну підтримку і довіру російського населення: 79% у 2014 р., 82% у 2016 р. [14]. Понад те, розв'язану Путіним війну 63% росіян відразу оцінили як засіб мирного врегулювання нібито внутрішнього українського конфлікту [15], чим залишили мало надій на те, що Україна уникне російського вторгнення. Принаймні постійно з' являються повідомлення про підривні дії російських спецслужб, приміром, на Закарпатті, де ними організовується рух за автономію регіону [16].

Триває також антиукраїнська пропагандистська кампанія. За максимального значення індексу результативності російської пропаганди у 100 пунктів (коли людина згодна із усіма твердженнями російської пропаганди) в цілому в Україні він становить 26. Однак у Східному регіоні він становить уже 48 пунктів [17].

У такій ситуації суспільна солідарність має проявлятися і спільною насторогою щодо можливих дій протилежної сторони, і спільною згодою на кроки у відповідь. Ані у першому, ані у другому питанні достатньої (принаймні на рівні двох третин) єдності немає: лише 42,7% українців побоюються нападу зовнішнього ворога, загрозу нападу з боку Росії визнають більше 51%, але 34% ні. І попри високий рівень патріотичного почуття в суспільстві тільки трохи більше чверті готові допомагати загонам територіальної оборони, а 38% підтримуватиме тих, хто виступатиме за припинення війни [1, с. 486; 18].

Відповідно, серед українців немає єдності у готовності до розриву дипломатичних відносин з фактичним агресором, який готується до широкомасштабного вторгнення на їхню землю. Проти такого розриву у 2016 р. виступили 55% громадян, а проти запровадження візового режиму з РФ 52%. Не менш амбівалентним залишається ставлення українців до Росії. З одного боку, 72% опитаних у 2015 р. вважали її агресором (лише 8% не були згодні з таким твердженням, 20% вагалися з однозначною відповіддю) [19], а з іншого лише - 39% вважали російську державу для себе «далекою» або й «дуже далекою» [20] і лише 45% вважали, що відносини з Росією мають бути «такими самими, як з іншими державами, із закритими кордонами, візами, митницями» (до війни, щоправда, так вважали взагалі лише 11%) [21]. Зараз майже половина населення України виступає проти заборони ввезення на свою територію російських товарів і тільки третина за такий крок [22]. Понад те, ще досі залишається вагомою (32%) частка тих, хто вважає, що відносини з агресором мають бути такими, як між дружніми державами - без віз і митниці на кордоні, а майже кожен восьмий виступає за економічний союз між Україною та РФ [1, с. 443]. Таке налаштування на подальші відносини з найбільш вірогідним агресором тим більш дивне, що мешканці України не можуть не усвідомлювати того, що на них чекає в разі російського вторгнення, адже тільки 2% з них асоціюють Росію з демократією, 3,5% - зі свободою, 2,8% - гуманністю, 3,5% - справедливістю, 3,7% - повагою до справ особистості. Натомість, 65,7% асоціюють Росію з агресією, 59,6% - жорстокістю, 56,9% - диктатурою [23].

Доволі лояльне ставлення до Росії тим більш важко зрозуміти у світлі повідомлень із зони АТО, що сусідня країна фактично почала вторгнення, що на Сході України точиться війна з «гібридними» підрозділами російської армії [24]. А ще у рік початку агресії частина русофілів серед українців скоротилася до 36,5%, а 47,5% виявляли почуття неприязні до Росії, причому часто українці під час соціологічних опитувань позначали своє почуття до росіян словами «ненависть». Того ж року гарантування безпеки і обороноздатності України, створення справді дієздатної армії, тобто засобів фізичного самозбереження, перебувало тільки на шостому місці серед першочергових кроків, що їх очікували українські громадяни від майбутнього Президента [25].

Пояснення парадоксальному поєднанню в українській свідомості патріотизму, готовності до відсічі агресії та прагнення до дружніх відносин з агресором найдоцільніше шукати у таких обставинах, як, по-перше, інерція комплексу меншовартості, психологічної залежності від Росії; по-друге, певна втома від війни; по-третє, економічні розмірковування. Психологічні прояви проросійської інерції зумовлені тривалою звичкою українського народу до зовнішнього підпорядкування, високою мовною русифікова- ністю його наукового і культурного життя, розгалуженістю особистих товариських або родинних зв'язків. український суспільний консолідація агресія

Втома від війни зумовлюється, зокрема, інформацією про втрати, спричинені військовими діями: згідно з доповіддю Верховного комісара ООН з прав людини, від середини квітня 2014 р. до середини травня 2017 р. загинуло понад 10 тис. людей, у т. ч. близько 2,8 тис. цивільних, близько 24 тис. було поранено і не менше 1,6 млн. осіб стали біженцями [26]. Крім того, за даними Міжнародного комітету Червоного Хреста, на серпень 2017 р. залишалися зниклими безвісти 640 осіб [27].

Економічні міркування стосуються того, що Росія досі залишається (якщо не брати ЄС в цілому) країною - найбільшим торговельним партнером України. У 2016 р., приміром, експорт до РФ становив 9,7%, а імпорт з РФ більше 10% загальних вітчизняних показників, причому, за окремими випадками, відбувалося їх щомісячне зростання [28]. Україна не може навіть повністю відмовитися від господарських зв'язків з територіями, окупованими Росією, через залежність своїх теплоелектростанцій від тих сортів вугілля, поклади яких розташовані на території, підконтрольній проросійським колаборантам. Унаслідок цього Україна змушена купувати у вугільних підприємств, підконтрольних бойовикам, близько 9 млн тонн палива щорічно. При цьому не виключається й імпорт вугілля з території Росії [29]. Ще більшу роль відіграє інкорпорованість українського промислового виробництва у технологічні ланцюги, що зберігаються з часів радянського народногосподарського комплексу. В результаті виникла парадоксальна ситуація, що захищати свою незалежність українцям доводиться, спираючись на ВПК, який формально є окремим, вітчизняним, а на практиці, за висновками експертів, залишається уламком єдиного радянського [30].

Хоча стратегічні експерти країн-членів НАТО погоджуються з необхідністю посилення співпраці з Україною у військово-технічній та науковій сфері [31], тобто у тих сферах, які є вирішальними для переоснащення Збройних сил України, співпраця в оборонній сфері з Заходом не є безхмарною. Тут складним питанням для керівництва є визначення межі політичних поступок тим країнам, які погоджуються стати новими партнерами України у випуску оборонної продукції, замість Росії. Щоправда, в цьому відношенні є обнадійливі сигнали (приміром, завдяки співпраці із зовнішніми партнерами вдалося налагодити виробництво літака АН-132 і сучасних бронетранспортерів без російської участі), але все ж таки справа так і не дійшла до створення постійно діючих спільних підприємств оборонного сектору. Експерти вважають, що далеко не всі на Заході вітали б посилення військової могутності України [32]. Зрозуміло, що купівля прихильності таких країн може виявитися занадто дорогою для України.

Відсутність достатньої солідарності у ставленні до агресора відбивається у різночитаннях щодо формату розв' язання кризи на Донбасі, спровокованої і стимульованої агресором. Різночитання стосуються таких ключових питань, як виконання Мінських домовленостей, характер відносин з непідконтрольними Києву територіями та їх майбутній статус, механізми реінтеграції. Донбасу до складу України, тобто до питання стратегії щодо районів, захоплених колаборантами, а по суті - Росією.

Пошук спільної стратегії подолання кризи підштовхується насамперед тим, що так званий мінський формат викликає загальне розчарування. Хоча, за даними Центру соціальних досліджень «Софія», половина населення вважає, що в інтересах України виконувати Мінські домовленості, і тільки кожен п'ятий вважає за доцільне відмовитися від них [33]. Ставлення до наслідків їх виконання доволі скептичне: тільки на Донбасі частки тих, хто оцінює їх позитивно, і тих, хто негативно, приблизно однакові (відповідно, 32% та 28%), але на Заході це співвідношення становить 6% та 50%, у Центрі 9% і 42%, на Півдні 13% та 31%, на Сході 5% та 33% [34].

Дійти остаточного висновку щодо наявності або відсутності спільної стратегії стосовно Донбасу неможливо внаслідок того, що, по-перше, суспільна думка з цього приводу змінювалася, а подруге, соціологічні опитування, проведені різними аналітичними центрами, давали як аналогічні, так і відмінні результати. Так, опитування, проведене у грудні 2014 р. Київським міжнародним інститутом соціології, показало, що 33,2% виступали за продовження військової операції зі звільнення окупованих територій. Надання ж Донбасу автономного статусу підтримали тільки 16,3%, а економічну блокаду регіону 13,2% [35]. Наступного року проведене Центром Разумкова опитування показало, що майже половина українців підтримує повний економічний і фінансовий розрив з окупованою територією, а частка прихильників збройного повернення їх під контроль центральної влади практично не змінилася 32,8% [36].

Згідно з опитуванням, проведеним у травні 2016 р. Фондом «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва разом із Центром Разумкова, серед варіантів рішень щодо встановлення на Донбасі миру найбільшу підтримку здобув варіант «Змусити Росію припинити втручання у конфлікт на Донбасі через посилення міжнародних санкцій, тиск міжнародних структур (40,6%), у той час як варіант «Успішна відбудова нормального життя на територіях Донбасу, контрольованих Україною» підтримали тільки 27,6%. При цьому 19% підтримки здобув варіант «Припинення фінансування територій, зайнятих «ДНР» і «ЛНР»» (виплата пенсій, зарплат тощо), і 14,8% варіант відновлення українського контролю над цими територіями військовою силою (давалася можливість обрати до трьох варіантів) [37].

Соціологічне опитування, проведене того самого місяця групою «Рейтинг» з приводу доцільності економічної блокади некон- трольованих територій, показало, що такий крок підтримує більшою або меншою мірою менша частина 37%, хоча і не набагато більше тих, хто дотримується протилежної думки 46% [38].

Інше опитування, проведене у 2016 р. Центром Разумкова, виявило таку підтримку стратегічних сценаріїв (табл. 3):

Таблиця 3