Технології врегулювання сучасних міжнародних конфліктів на пострадянському просторі: молдавський досвід для України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТЕХНОЛОГІЇ ВРЕГУЛЮВАННЯ СУЧАСНИХ МІЖНАРОДНИХ КОНФЛІКТІВ НА ПОСТРАДЯНСЬКОМУ ПРОСТОРІ: МОЛДАВСЬКИЙ ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ

Яна Ярошенко, викладач кафедри англомовної прикладної лінгвістики та методики навчання іноземних мов,

ДУАН «Дніпропетровський університет імені Альфреда Нобеля»

Анотація

У статті представлено аналіз спроб урегулювання придністровського конфлікту 1992-2019 рр. Описано основні підходи та технології й визначено, які цілі досягнуто в їх рамках. Досліджено основні проекти врегулювання ситуації - Угоду про принципи мирного врегулювання збройного конфлікту в Придністровському регіоні, Меморандум про принципи нормалізації відносин між Республікою Молдова і Придністров'ям, «План Козака», «Великий пакет для Молдови».

Придністровський конфлікт протягом свого існування й спроб його розв'язання продемонстрував різноманіття переговорних форматів, які описано в статті. Охарактеризовано діяльність міжнародних посередників, зокрема ОБСЄ. Показано залежність ходу та структури переговорного процесу від політичної й геополітичної ситуацій. Проаналізовано створені переговорні майданчики, як-от: спільна Контрольна комісія («СКК»), Постійна нарада з політичних питань у рамках переговорного процесу з Придністровського врегулювання, Баварська конференція, Мезебергська ініціатива. Підсумком роботи цих майданчиків у роботі визначено згортання конфлікту, зупинення гострої фази протиборства та його «заморозку».

Особливу увагу приділено чинникам, що зумовили успіх фаз комунікаційної й переговорної в рамках процесу врегулювання конфлікту, а саме: формування чітких принципів для перемовин, використання моделі «трьох кошиків» і стратегії «малих кроків».

У висновках наголошено, що хід та структури переговорного процесу великою мірою залежить від політичної й геополітичної ситуацій, для подібних конфліктів із протилежними поглядами на ситуацію безпосередніх сторін притаманне не залагодження, не вирішення, а згортання конфлікту, а його найближчою перспективою є «заморозка», або відкладення на невизначений термін остаточного рішення. «Човникова» та «конференційна» дипломатія показали свою обмежену ефективність для подібних конфліктів, із протилежними поглядами на ситуацію безпосередніх сторін, притаманне не залагодження, не вирішення, а згортання конфлікту, тобто орієнтація на зупинення гострої фази протиборства й «заморозка», або відкладення на невизначений термін остаточного рішення.

Ключові слова: придністровський конфлікт, міжнародний конфлікт, Республіка Молдова, безпека, міжнародне посередництво, перемовини.

Abstract

Yana Yaroshenko, DUAN «Dnipropetrovsk Alfred Nobel University».

TECHNOLOGIES FOR RESOLVING MODERN INTERNATIONAL CONFLICTS IN THE POST-SOVIET SPACE: THE MOLDOVAN EXPERIENCE FOR UKRAINE.

The article presents an analysis of attempts to resolve the Transnistrian conflict of 1992-2019. The main approaches and technologies are described and it is determined what goals have been achieved within their framework. The main projects for resolving the situation are described - the Agreement on the Principles of Peaceful Settlement of the Armed Conflict in the Transnistrian Region, the Memorandum on the Principles of Normalization of Relations between the Republic of Moldova and Transnistria, the Kozak memorandum, and the Big Package for Moldova.

The Transnistrian conflict, during its existence and attempts to resolve it, has demonstrated the wide variety of negotiation formats described in the article. The activities of international mediators, in particular the OSCE, are described. The dependence of the course and structure of the negotiation process on the political and geopolitical situation is shown. The created negotiating platforms were analyzed, such as: the Joint Control Commission (JCC), the Standing Meeting on Political Issues within the Negotiation Process on the Transnistrian Settlement, the Bavarian Conference, and the Mezeberg Initiative.

The result of the work of these sites in the work is determined by the collapse of the conflict, the cessation of the acute phase of the confrontation and its «freezing».

Particular attention is paid to the factors that led to the success of the communication and negotiation phases in the conflict resolution process, namely: the formation of clear principles for negotiations, the use of the "three baskets" model and the strategy of «small steps».

The conclusions emphasize that the course and structure of the negotiation process largely depends on the political and geopolitical situation, considering these types of conflict with opposing views of the conflict sides, to resolve and solve the conflict isn't common, but to «freeze», or postponement of the final decision indefinitely is. «Shuttle» and «conference» diplomacy have shown their limited effectiveness for such conflicts, with opposing views on the situation of the immediate parties.

Key words: Transnistrian conflict, international conflict, Republic of Moldova, security, international mediation, negotiations.

Вступ

Постановка проблеми. Дослідження міжнародних конфліктів та особливостей їх урегулювання українськими вченими триває доволі давно й зумовлене двома чинниками. Першим є важливість, значимість цих конфліктів для безпеки або України, або, у ширшому контексті, європейського регіону чи світу. Актуальним було дослідження тих конфліктів, що відбувалися на кордонах нашої країни та могли бути загрозою навіть попри свої незначні масштаби. Наприклад, Придністровський конфлікт не можна назвати глобальним, таким, що має світове значення, але він є важливим для України, оскільки зона конфлікту безпосередньо межує з українським кордоном. Саме тому він є, напевно, найбільш часто досліджуваним українськими вченими конфліктом за межами України. Другий чинник - це можливість використання досвіду врегулювання досліджуваного конфлікту під час розв'язання інших подібних конфліктів. Придністровський конфлікт існує давно й у ході зусиль із його врегулювання використовувалися різноманітні підходи та технології, що перетворило його на своєрідний полігон. Вивчення цього досвіду дає нам розуміння перспектив успішності та ризиків використання того чи іншого підходу.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Початок у 2014 р. конфлікту на Сході України кардинально змінив ситуацію й драматично актуалізував дослідження питання врегулювання конфліктів, змінивши і напрями наукового інтересу українських учених. Орієнтованими на пряме порівняння придністровського та українсько-російського конфліктів є статті І. Є. Лоссовського «Придністровське врегулювання: внесок України та досвід для деокупації Донбасу» [1] і В. Г Прохорової «Придністровський конфлікт та конфлікт на сході України: аналіз спільних рис» [2]. Також українські дослідники намагалися зрозуміти природу конфлікту, наприклад визначити співвідношення зовнішніх і внутрішніх чинників його виникнення (К. М. С. Прондзинська) [4], описати акторів, котрі можуть узяти участь у його врегулюванні, розглядаючи в цій якості як міжнародні організації (І. М. Грідіна) [5], так і окремі держави (У. В. Ільницька) [6].

Також описувались і досліджувалися категорії, важливі для розуміння перспектив та проблем урегулювання конфлікту на Сході України, такі як «країни дефакто» (О.О. Звездова) [7], «заморожені» конфлікти (І. І. Зельманович) [8]. Окрему увагу приділено й Мінському процесу, наприклад у роботах І. Артьомова [9] та С. Матвієнківа й Н. Головчинського [10]. По-новому змушені були українські дослідники подивитись і на практику врегулювання міжнародних конфліктів, тепер вони викликали вже не академічний інтерес, а були важливим прикладом розв'язання практичних проблем. Наприклад, А. Філіпенко у статті «Придністровський конфлікт 1992 р. та російська агресія проти України: компаративний аналіз» [11] доводить подібність двох сценаріїв і демонструє схожість як подій, що передували конфлікту: наприклад використання мовної проблематики, так і самого ходу конфлікту: залучення іррегулярних формувань, безпосереднє втручання збройних формувань регулярної російської армії в бойові дії тощо [10, с. 73].

Крім вищезгаданої статті А. Філіпенко, інші українські дослідники також у статтях розкривали проблеми виникнення та спроби розв'язання Придністровського конфлікту. Передусім, треба згадати дві монографії; перша - авторства відомого українського вченого Г М. Перепелиці «Конфликт в Приднестровье: причины, проблемы и прогноз развития» [11], друга - «Придністровська проблема: погляд з України» [12] - була доробком відомих українських дослідників, котрі представляли відомі аналітичні центри - С. Герасимчук (Група стратегічних і безпекових студій), О. Гриценко (Група стратегічних та безпекових студій), О. Сушко (Інститут євроатлантичного співробітництва) й інших. Проведений у їх рамках аналіз першого етапу розвитку конфлікту та його врегулювання був максимально повний, але ці монографії видані у 2001 і 2009 рр., звісно, не враховують останні події. Також важливими для розуміння ролі Росії в Придністровському конфлікті є статті О.В. Алєксєйченко «Участь Російської Федерації у Придністровському врегулюванні» [13] і М. Л. Плаксенко «Роль та інтереси Росії в урегулюванні Придністровського конфлікту» [14]. Узагальнюючи нинішній стан розробки теми українськими науковцями, зауважимо, що на високому рівні аналізуються причини, передумови та хід розгортання конфлікту, проте неповно висвітлено переговорний процес, зусилля й проєкти з урегулювання конфлікту та участь у ньому інших акторів, крім України, російської федерації й ОБСЄ.

Мета статті. Використання подібного підходу, застосування порівняльного аналізу до пострадянських конфліктів, дійсно, дає чимало корисної інформації для розуміння їх виникнення та перебігу подій, але в цій статті ми хочемо розкрити інший вимір конфліктів, а саме їх урегулювання або спроби щодо їх урегулювання та їх результати й наслідки. Тому мета нашого дослідження - визначення особливостей урегулювання міжнародних конфліктів на пострадянському просторі, зокрема Придністровського, підходів і технологій, котрі при цьому використовуються.

Методика дослідження. Предмет нашого дослідження - урегулювання конфліктів та технології, які при цьому використовуються, описуючи їх застосування й аналізуючи наслідки, ми опираємося на принципи історизму та системності, розглядаючи Придністровський конфлікт у його історичному розвитку, а також описуючи реакції на кожну із застосованих технологій. При цьому використовуємо низку методів: аналіз та синтез, історико-хронологічний, порівняльно-історичний, структурно-функціональний. Зазначені методи використовувались у взаємодії.

Результати дослідження

Усі конфлікти на пострадянському просторі є «замороженими». Цей термін звичний і часто використовується [15], хоча навіть автори книги, у якій він активно використовується - «Поза межами замороженого конфлікту», - сумніваються в тому, що він є вдалим для описання усіх пострадянських конфліктів [16, с. 3]. Незважаючи на тривалу історію їх існування, активність різних акторів, жоден із конфліктів не є врегульованим. Відносним успіхом можна вважати відсутність бойових дій, тобто те, що конфлікт не перебуває в гострій стадії. У цьому сенсі відносно успішним можна вважати врегулювання Придністровського конфлікту. Цей процес почався ще 21 липня 1992 р., коли президентом Республіки Молдова М. Снєґуром та президентом російської федерації Б. Єльциним підписано Угоду про принципи мирного врегулювання збройного конфлікту в Придністровському регіоні Республіки Молдова, що підписана також «Президентом Придністровської Молдавської Республіки (далі ПМР)» І. Смирновим. Завдяки цьому збройна стадія конфлікту завершилася 1 серпня 1992 р. Згідно з угодою, упроваджувалася зона безпеки, яка мала бути створена внаслідок виведення збройних сил «сторін конфлікту», і створювалася спільна Контрольна комісія («СКК») у складі представників Молдови, російської федерації та ПМР.

Угода також передбачала функціонування миротворчого контингенту, який повинен був стежити за дотриманням режиму припинення вогню та безпеки й складатися з російських, молдовських і придністровських військових під керівництвом об'єднаного військового командування, яке підпорядковувалося СКК. 14-та армія збройних сил російської федерації повинна була дотримуватися нейтралітету, а її майбутній статус й умови виведення з Молдови - стати предметом переговорів між Москвою та Кишиневом. придністровський конфлікт геополітичний переговорний

Наприкінці 1992 р. відновилися переговори з приводу особливого статусу Придністров'я, посередником у яких виступила росія. У 1993 р. завдяки прямим перемовинам між представниками Республіки Молдова й Придністровської Молдавської Республіки (далі - ПМР) продемонстровано одну з особливостей усіх пострадянських конфліктів - непримиренність сторін і неготовність іти на компроміси. Офіційний Кишинів був готовий надати особливий статус ПМР, але в рамках Республіки Молдова. Представників ПМР будь-яка автономія, навіть найширша, не влаштовувала. Вони прагнули отримати повну незалежність від Республіки Молдова й здобути державний суверенітет. Можна було говорити про відносини двох сторін як про «гру з нульовою сумою», яка є ознакою «затяжного» конфлікту.

Термін «затяжний» конфлікт (protracted conflicts) запропонований Е. Азаром [17, c.27], тоді як інші дослідники міжнародних конфліктів називали власні версії. Наприклад Л. Крісберг використовує термін «нерозв'язний» (intractable) [18, c. 417], Г. Гьортц та П. Діль уживають термін «тривалий» (enduring) [19, c. 30]. Трапляється також термін «нездоланний» (intractable). Суть його залишалась однаковою - подібні конфлікти вкрай важко піддаються врегулюванню. Така характеристика краще відображає особливості пострадянських конфліктів, ніж «заморожені». Анцентовано увагу на тому, що ситуація є статичною, незмінною, застиглою, але це не свідчить про характеристики конфлікту та його майбутні перспективи, адже «заморожений» конфлікт може розморозитись і перейти в «гарячу» фазу. Натомість, визначаючи конфлікт як «нерозв'язний», ми характеризуємо його як «гру з нульовою сумою», також указуємо й на тривалість цього процесу.

Саме довкола питання тривалості, рівня ворожості та періодичності відновлення військових дій тривають суперечки дослідників. П. Діль, наприклад, вважає що статус «тривалого» отримує конфлікт, котрий триває щонайменше п'ятнадцять років і пережив три періоди ескалації насилля. Інші дослідники є або менш вимогливими - тривалість десять років і мінімум два періоди збройних зіткнень (Ф. Вайман), або більш вимогливими - тривалість двадцять років і щонайменше п'ять випадків мілітаризованих сутичок (П. Хут і Б. Рассет). Придністровський конфлікт відповідає статусу «нездоланного» за двома ознаками - ставлення як до «гри з нульовою сумою» і тривалість, - проте йому вдалось уникнути повторних ескалацій збройних дій, що може свідчити про певну успішність у спробах трансформації конфлікту. Говорячи про врегулювання конфлікту, часто його зводять до згортання або залагодження, але сторони, що перебувають у «нерозв'язному» конфлікті, можуть мати метою просто зменшення рівня ворожості, тобто потрібно від управління конфліктами очікувати більшого набору варіантів наслідків, які повинні включати дійсно розв'язання проблем, а поруч із ним - часткове розв'язання проблем, яке полягатиме в деескалації, припиненні збройних сутичок, зменшенні ворожості.

Управління конфліктом можна вважати невдалим, коли сторони конфлікту опиняються в постійній ворожій взаємодії, із високою вірогідністю ескалації. Ознаками такої взаємодії є стереотипність сприйняття сторін; орієнтованість на уникнення репутаційних утрат, а не на пошук компромісів; прагнення завдати шкоди іншій стороні, замість раціонального аналізу витрат і вигод.

Починаючи з 1993 р., до намагань врегулювання Придністровського конфлікту підключилися міжнародні структури - статус посередника в рамках конфлікту отримала ОБСЄ. У її доповіді з описом конфлікту й можливих шляхів його вирішення, ПМР запропоновано об'єднатися з Молдовою з правом на «зовнішнє самовизначення» (external right of selfdetermination) у тому випадку, якщо остання вирішить відмовитися від власної державності та увійти до складу Румунії [20, с.5]. Але ця ініціатива до прогресу в перемовинах також не привела. Лише за посередництва Росії в 1994 р. сторони змогли підписати спільну декларацію, у якій вони погоджувалися розпочати обговорення правового й конституційного статусу Придністров'я. У 1995 р. третім офіційним посередником у вирішенні Придністровського конфлікту та гарантом його врегулювання стала Україна.

Зусилля міжнародних посередників не давали особливого результату, усі переговори закінчувалися підписанням чергового меморандуму або декларації, положення яких не виконувалися. Підписаний 8 травня 1997 р. в Москві Меморандум про принципи нормалізації відносин між Республікою Молдова й Придністров'ям став одним із низки амбітних, але безрезультатних документів. Так званий меморандум 1997 р., або московський меморандум, або ще одна його назва - Меморандум Примакова, підписаний президентом Молдови П. Лучинським і керівником Придністровської адміністрації І. Смирновим за посередництва російської федерації, України та ОБСЄ. Закріплено формат переговорів «3 + 2», у якому Молдова й Придністров'я були сторонами, а російська федерація, Україна та ОБСЄ - гарантами переговорного процесу. Молдова й Придністров'я домовилися про утримання від застосування сили та продовження встановлення між ними «державно-правових відносин». У подальшому сторони нерідко трактували положення цього документа прямо протилежним чином.

Подальша зміна в складі посередників і в їх активності була спровокована зовнішніми чинниками. Атаки терористів 11 вересня 2001 р. змусили Сполучені Штати відігравати більш активну роль у міжнародній політиці й узяти участь у Придністровському мирному процесі. Загроза міжнародного тероризму стала причиною зростання співпраці США та Росії у сфері безпеки й Президенти Дж. Буш-мол. і Путін підписали 24 травня 2002 р. «Декларацію про нові стратегічні відносини між Росією й США», у якій проголосили готовність діяти спільно із широкого кола безпекових питань, у тому числі й для якнайшвидшого розв'язання Придністровського конфлікту

Отже, до процесу врегулювання конфлікту підключилися США, а дещо згодом і ЄС, що стало наслідком міжнародної кон'юнктури, яка склалася на той момент, а не ситуації в Молдові та ПМР чи дій їхніх очільників або громадськості. У 2002 р. створено «Постійну нараду з політичних питань у рамках переговорного процесу з Придністровського врегулювання», що перетворило формат учасників «3 + 2» на «5 + 2» (Молдова й ПМР - сторони конфлікту; ОБСЄ, Росія та Україна - сторони- гаранти; ЄС і США - спостерігачі). У повноваження й функціональні зобов'язання цієї «Постійної наради ..» вносилося чимало змін, але вона залишалася постійно чинним майданчиком для спілкування сторін.

Європейський Союз приєднався до процесу перемовин унаслідок зусиль американської сторони, але мав також і власні міркування. На момент американської ініціативи з приєднання до переговорного процесу з Придністровського врегулювання змінилося сприйняття самого Придністров'я в Європі, яке дедалі більше сприймалося як «сіра зона» або «чорна діра», анклав, що використовувався контрабандистами й злочинцями та взагалі був спонсором дестабілізації ситуації в небезпечній близькості до європейського кордону. ЄС на той момент планував своє подальше розширення й повинен був отримати спільний кордон із Республікою Молдовою, тож був зацікавлений у її перетворенні на більш стабільну, безпечну й успішну державу.

Російська сторона на 2003 р. підготувала найбільш амбітний документ із питань Придністровського врегулювання - «План Козака». Момент для його розробки та презентації підібрано відповідно до сприятливих змін у внутрішній політиці Республіки Молдова. На той момент на парламентських виборах перемогла Партія комуністів, а президентом Молдови обрано Володимира Вороніна, який сприймався як проросійський політик. Сукупність цих обставин давала підставу російській стороні сподіватися на те, що Молдова позитивно відреагує на положення «Плану Козака» й буде готова до компромісу. ПМР із положеннями цього проєкту була згодна. Згідно з розробленим документом, Молдова мала перетворитися на «асиметричну федерацію», Республіка зберігає єдність території, Придністров'я перетворюється на суб'єкт федерації, при цьому його територія не буде федеральною землею. ПМР, а також Гагаузія повинні були отримати особливий статус, власні три гілки влади - Конституцію й законодавство, державну власність, самостійний бюджет, податкову систему та інші атрибути свого автономного статусу. Органи влади ПМР мали би гарантоване представництво в новому парламенті Республіки. До 2015 р. закони повинні були затверджуватися більшістю в % від новоствореної другої палати парламенту, яка складалася б із чотирьох представників Гагаузії, дев'яти представників Придністров'я й 13 - першої палати нового федерального парламенту. По суті, упровадження цих положень дало б право вето представникам ПМР щодо будь-яких законів, які стосуються всієї Молдови до 2015 р. включно.

Однак цей варіант не схвалили одна зі сторін-гарантів, а саме ОБСЄ, і спостерігачі - США та ЄС. У підсумку відмовився підписувати угоду й молдавський президент В. Воронін, який попередньо вказував на свою готовність його завізувати. Наслідком стало чергове погіршення відносин між Кишиневом та Тирасполем, а процес урегулювання втратив свою динаміку.

Президент України Віктор Ющенко також долучився до розробки стратегій урегулювання конфлікту. На саміті ГУАМ 22 квітня 2005 р. презентовано план урегулювання Придністровського конфлікту під назвою «7 кроків до демократії», який підтримано Молдовою, проте його не визнано в ПМР.

У наступні роки відбувалися події, що ставили під питання й ускладнювали перспективи врегулювання конфлікту. У березні 2006 р. Україна та Молдова почали впровадження митної угоди, підписаної 2003 р., за якою придністровські компанії, які здійснювали транскордонну торгівлю, повинні були реєструватися в Кишиневі для отримання документів, що підтверджували країну походження товарів. Відтак у 2006 р. припинено обслуговування українською митницею вантажів, які не пройшли митне оформлення на території Молдови, що розцінено Тирасполем як «економічну блокаду» ПМР [10, с.78].

Представники Придністров'я відмовилися від продовження переговорів у форматі «5+2», а Росія почала економічний тиск на Молдову, забороняючи, поетапно, імпорт м'ясних продуктів, фруктів та овочів на підставі того, що під час виробництва цієї продукції не дотримувалися російські санітарно-гігієнічні стандарти, а згодом і молдовського вина [13].

17 вересня 2006 р. в ПМР відбувся референдум щодо незалежності республіки, на якому близько 97 % населення висловилися за відокремлення регіону від Республіки Молдова та його подальше входження до складу російської федерації [13]. З урахуванням усіх обставин, перспективи врегулювання конфлікту або навіть пожвавлення дій у цій сфері виглядали примарно, проте змінити ситуацію вдалося завдяки активності ФРН і зусиллям ОБСЄ.

Уперше про свій інтерес до врегулювання Придністровського конфлікту в Німеччині заявили у 2009 р., організувавши так звану Баварську конференцію - щорічний форум для консультацій між представниками Молдови, ПМР і міжнародними партнерами формату «5 + 2». Конференція протягом останніх років збирала представників усіх зацікавлених у врегулюванні сторін для розв'язання нагальних проблем і просування заходів, спрямованих на підтримку переговорного процесу, та є прикладом так званої «півторинної» дипломатії (track one and a half diplomacy).

За ініціативою А. Меркель започатковано так звану Мезебергську ініціативу. 5 червня 2010 р. на зустрічі президента російської федерації Д. Медведєва та канцлера ФРН А. Меркель у місті Мезенберг був підписаний меморандум [21], який зобов'язував сторони вести співробітництво в справі врегулювання Придністровського конфлікту в традиційному форматі «5 + 2». У документі також ішлося про створення Комітету Росія-ЄС із питань зовнішньої політики та безпеки. Подібний Комітет повинен був зацікавити Росію можливістю брати участь на постійній основі в розробці питань європейської безпеки без участі США й стати для неї певною «винагородою» за згоду вивести російські війська з Придністров'я.

Німецька сторона вважала, що етнічна та релігійна складові частини не відігравали провідної ролі в суперечностях між Тирасполем і Кишиневом, тому врегулювати саме цей конфлікт буде простіше, ніж будь-який інший, а головною причиною того, що він зберігається, є позиція Росії. Тому Німеччина намагалася використати притаманний для неї інструментом впливу на сторони конфлікту - «м'яку силу».

Але німецькій пропозиції - ви вирішуєте питання про статус ПМР і переконуєте Європу в наявності у вас «добрих» намірів, а ми - співробітництво з вами у сфері безпеки, Росія протиставила свою - спочатку співпраця в комітеті з безпеки, а вже потім - урегулювання Придністровського конфлікту.

Тому Комітет не було створено, Мезебергська ініціатива провалилась, але активізація діяльності, яка її супроводжувала, зокрема в рамках ОБСЄ, мала певний успіх. Наприкінці 2011 р. відновилися перемовини у форматі «5 + 2» і в наступному році їх учасникам удалось узгодити низку документів. На квітневому (17-18 квітня) раунді перемовин у Відні підписано «Угоду про рівноправність сторін», а також узгоджено так званий «третій пакет» документів, який передбачає можливість обговорення «серед інших і в довільному порядку» питань «всеосяжного врегулювання, уключаючи інституційні, політичні питання та питання безпеки». За аналогією з відомим поділом сфер відповідальності ОБСЄ на «три кошики» в рамках перемовин теж досягнуто домовленості про «три кошики»; перший - заповнений соціально-економічними питаннями; другий - правовими й гуманітарними. Ці два кошики наповнені як проблемами, так і рішеннями, що пропонуються, наповнені певним змістом, щодо якого ведуться дискусії та шукаються компроміси. Третій же «кошик», «всеосяжне врегулювання», поки що порожній, без змісту, у ньому немає пунктів, щодо яких сторони прийшли б до згоди щодо того, що їх уже можна обговорювати.

Третій «кошик» - це питання про статус Придністров'я, політичні питання, зовнішньополітичні, уключаючи питання вступу до інтеграційних об'єднань, присутність російських «миротворців», безпекові питання. «Кошики» відкриваються поетапно й поки що, третій не відчиняють, оскільки це не на часі, позиції сторін занадто далекі від можливого компромісу. Поділивши питання на «кошики», не піднімаючи найбільш контроверсійних питань, учасники «Постійної наради з політичних питань у рамках переговорного процесу з Придністровського врегулювання», тимчасово вивели за дужки ті питання, які не давали можливості досягти хоча б якогось прогресу.

Представники ПМР принципово відмовлялися від уключення третього «кошика» до порядку денного перемовин, проте на черговій зустрічі у Відні (12-13 липня) погодились. У 2012 р. уперше за десять років на зустрічі міністрів закордонних справ ОБСЄ ухвалено заяву про те, що помітним є переговорний прогрес із придністровського врегулювання. Відносний успіх забезпечило намагання сконцентруватися не на вирішенні відразу глобального питання статусу Придністров'я, а на питаннях локальних і менш дискусійних, соціально-економічних питань, таких як транспортне сполучення, мобільний зв'язок тощо, на «малих кроках». Майданчиком для попереднього обговорення цих «кроків» і взагалі для комунікації стали «експертні групи зі зміцнення довіри», про існування яких досягнуто домовленості, але активізації їхньої діяльності не відбувалося через відсутність політичної волі. За допомогою «малих кроків» Молдова намагається забезпечити поступову інтеграцію Придністров'я, не відкидаючи при цьому свій проєвропейський курс. Звісно, при цьому вона стикається з проблемами активізації обговорення питань із третього «кошика», проти чого протягом уже дев'яти років виступають ПМР та Росія. Але це питання для наступного етапу врегулювання конфлікту. Зараз же продовжується реалізація «малих кроків», які зафіксовані після чергової зустрічі у форматі «5 + 2» (Берлінський протокол від 23 червня 2016 р.) у пакеті заходів, своєрідній «дорожній карті» під назвою «Берлін плюс» і містять вісім пунктів щодо врегулювання проблем апостилювання дипломів, виданих у Придністров'ї; використання автомобілів із номерними знаками, виданими в Придністров'ї, для участі в міжнародному дорожньому русі; налагодження телекомунікації й зв'язку; співробітництво в галузі екології, зокрема охорони ресурсів Дністра; питання кримінальних справ, порушених у Молдові проти так званих громадян Придністров'я [22].

Черговий амбітний, «політичний» проєкт урегулювання Придністровського конфлікту, оприлюднений у березні 2019 р. проросійським президентом І. Додоном - «Великий пакет для Молдови», виявився передвиборною «агіткою» й завершився на етапі консультування з партнерами.

Висновки та перспективи подальших досліджень

Республіка Молдова в ході Придністровського конфлікту виявилася першопрохідцем як у появі та ескалації, так і в спробах розв'язання подібних конфліктів. Саме тут уперше продемонстровано, що учасниками міжнародного конфлікту, крім традиційних акторів - суверенних держав, можуть бути «невизнані» або де-факто держави. Аналізуючи молдавський досвід, ми бачимо велику залежність ходу та структури переговорного процесу від політичної й геополітичної ситуацій. Наприклад, терористичні акти 11 вересня призводять до появи нового активного учасника переговорного процесу - Сполучених Штатів. Значимі внутрішньополітичні події, передусім прихід до влади нових лідерів або трансформація в зовнішній політиці держав-учасників переговорів, відбиваються на їхній позиції щодо врегулювання Придністровського конфлікту, ведуть до появи нових проєктів або змін підходів до переговорів.

Придністровський конфлікт протягом існування та спроб його розв'язання демонструє різноманіття переговорних форматів, статус яких поступово знижувався, від переговорів на вищому рівні до рівня представників сторін та експертного рівня. Використовувалася та показала свою обмежену ефективність, «човникова» й «конференційна» дипломатія, причини чого треба досліджувати окремо. Придністровська криза, продемонструвала, що для подібних конфліктів із протилежними поглядами на ситуацію безпосередніх сторін притаманним є не залагодження, не вирішення, а згортання конфлікту, тобто орієнтація на зупинення гострої фази протиборства, та «заморозка» або відкладення на невизначений термін, остаточного рішення.

Участь ОБСЄ у врегулюванні Придністровського конфлікту не має належної ефективності через те, що ця організація не має відповідних ресурсів і виконавчих структур. Розв'язання Придністровського конфлікту й зараз бачиться дуже віддаленою перспективою, у той самий час ми можемо говорити, що сторонам удалося забезпечити часткове розв'язання проблем, тобто досягти деескалації, припинення збройних сутичок, зменшення ворожості та уникнути постійної ворожої взаємодії.

Ділячи хід конфлікту слідом за В. Шібель [23] на чотири фази - стабілізаційну, комунікаційну, переговорну, імплементаційну, - бачимо, що досягнуто й виконано повною мірою, завдання лише першої з них: знижено гостроту протистояння, припинено розвиток конфлікт.

Певних успіхів досягнуто також і в комунікаційній та переговорній фазах, завдяки формуванню чітких принципів для перемовин і використанню моделі «трьох кошиків» і стратегії «малих кроків», які забезпечили можливість переговорного простору для сторін. Проте перехід до «третього кошика» найближчим часом є неможливим та конфлікт продовжить перебувати в «замороженому» стані. Особливості стратегії «малих кроків» щойно почали досліджуватися в Україні завдяки зусиллям А. Филипенко й повинні стали предметом наступних досліджень.

Список використаних джерел

1. Лоссовський, І. Є. (2021). Придністровське врегулювання: внесок України та досвід для деокупації Донбасу. Стратегічна Панорама, №1-2, 48-64.

2. Прохорова, В. Г. (2018). Придністровський конфлікт та конфлікт на сході України: аналіз спільних рис. Соціально-політичні студії: наук. альманах, № 2, 24-28.

3. Прондзинська, К. М. С. (2016). Причини конфлікту на Південному Сході України: до питання про співвідношення внутрішніх та зовнішніх чинників. Вісник Маріупольського державного університету. Серія: Історія. Політологія, вип. 17, 241-248.

4. Грідіна, І. М. (2017). Роль міжнародних організацій у врегулюванні конфлікту на Сході України: потенції та реалії. Вісник Маріупольського державного університету. Серія: Історія. Політологія, вип. 18, 215-224.

5. Ільницька, У. В. (2016). Зовнішньополітична стратегія ФРН у формуванні європейської системи безпеки й оборони та врегулюванні конфлікту на Сході України. Вісник Маріупольського державного університету. Серія: Історія. Політологія, вип. 17, 143 - 152.

6. Звездова, О. О. (2018). Потенційні варіанти розвитку конфліктів навколо дефакто держав на пострадянському просторі. Вісник Маріупольського державного університету. Серія: Історія. Політологія, № 2, 158-166.

7. Зельманович, І. І. (2016). «Заморожені» конфлікти, як інструмент геополітичного протистояння. Вісник Маріупольського державного університету. Серія: Історія. Політологія, вип. 17, 129-135

8. Артьомов, І. (2020). Мінські угоди, їх наслідки та значення для України. Геополітика України: історія і сучасність: зб. наук. праць, вип. 1 (24), 41-53.

9. Матвієнків, С., Головчинський, Н. (2019). Війна на Сході України: перебіг, особливості та шляхи закінчення. Суспільно-політичн. та психологічні студії: зб. наук. праць, Житомир; Варшава: Ін-т соціології Варшав. ун-ту, Житомир. держ. ун-т ім. Івана Франка, вип. 3, 52-58.

10. Филипенко, А. (2018). Придністровський конфлікт 1992 року та російська агресія проти України: компаративний аналіз. Історико-політичні проблеми сучасного світу, т. 37-38, 73-80.

11. Перепелица, Г. Н. (2001). Конфликт в Приднестровье: причины, проблемы и прогноз развития. Киев: Стилос.

12. Придністровська проблема: погляд з України (2009). Київ: Істина.

13. Алєксєйченко, О. В. Участь Російської Федерації у Придністровському врегулюванні. URL: http://vmv.kymu.edu.ua/series/vipusk8/16.pdf

14. Плаксенко, М. Л. (2008). Роль та інтереси Росії в урегулюванні Придністровського конфлікту. Стратегічні пріоритети, № 3 (8), 233-239.

15. Горєлов, В., Клименко, В., Дерікот, О., Кидонь, В. (2021). «Заморожені» конфлікти в геополітиці РФ: історія та реальність для України (1991-2020 рр.). Воєнно- історичний вісник, № 2, 99-110.

16. de Waal. T., von Twickel. N. (2020). Beyondfrozen conflict. Scenarios for the separatist disputes of eastern Europe, Brussels: Center for European Policy Studies.

17. Azar. E. (1986). Protracted International Conflict: Ten Propositions, International Conflict Resolution, London: Wheatsheaf Books, 27-39.

18. Kriesberg, L. (1993). Intractable Conflicts. Peace Review, vol. 5, № 4, 417-421.

19. Goertz, G., Diehl, P F. (1995). The Initiation and Termination of Enduring Rivalries: The Impact of Political Shocks. American Journal of Political Science, vol. 39, № 1, 30-52.

20. Report №13 by the CSCE Mission to Moldova 13 November 1993. URL: https:// www.osce.org/files/f/documents/4/b/42307.pdf

21. Memorandum (Meeting of Chancellor Angela Merkel and President Dmitri Medvedev on 4-5 June 2010 in Meseberg) (2010). URL: https://russiaeu.ru/sites/default/files/user/ files/2010-06-05-meseberg-memorandum.pdf.

22. Протокол официального заседания постоянного совещания по политическим вопросам в рамках переговорного процесса по приднестровскому урегулированию, 2016. URL: https://www.osce.org/ru/moldova/244681

23. Шібель, В. (2009). Миротворчий процес: методологічні аспекти дослідження. Політичний менеджмент, № 6 (39), 149-156.

References

1. Lossovskyi, I. Ye. (2021). Transnistrian settlement: Ukraine's contribution and experience for deoccupation of Donbass. Stratehichna Panorama, № 1-2, 48-64 (in Ukrainian).

2. Prokhorova, V. H. (2018). Transnistrian conflict and the conflict in eastern Ukraine: an analysis of common features. Sotsialno-politychni studii: nauk. almanakh, № 2, 24-28 (in Ukrainian).

3. Prondzynska, K. M. S. (2016). Causes of the conflict in the South-East of Ukraine: the question of the relationship between internal and external factors. Visnyk Mariupolskoho derzhavnoho universytetu. Seriia: Istoriia. Politolohiia, vyp. 17, 241-248 (in Ukrainian).

4. Hridina, I. M. (2017). The role of international organizations in resolving the conflict in eastern Ukraine: potentials and realities. Visnyk Mariupolskoho derzhavnoho universyte- tu. Seriia: Istoriia. Politolohiia, vyp. 18, 215-224 (in Ukrainian).

5. Ilnytska, U. V. (2016). Germany's foreign policy strategy in shaping the European security and defense system and resolving the conflict in eastern Ukraine. Visnyk Mari- upolskoho derzhavnoho universytetu. Seriia: Istoriia. Politolohiia, vyp. 17, 143-152 (in Ukrainian).

6. Zvezdova, O. O. (2018). Potential options for the development of conflicts around de facto states in the post-Soviet space. Visnyk Mariupolskoho derzhavnoho universytetu. Seriia: Istoriia. Politolohiia, № 2, 158-166 (in Ukrainian).

7. Zelmanovych, I. I. (2016). «Frozen» conflicts as an instrument of geopolitical confrontation. Visnyk Mariupolskoho derzhavnoho universytetu. Seriia: Istoriia. Politolohiia, vyp. 17, 129-135 (in Ukrainian).

8. Artomov, I. (2020). Minsk agreements, their consequences and significance for Ukraine. Heopolityka Ukrainy: istoriia i suchasnist: zb. nauk. pr., vyp. 1 (24), 41-53 (in Ukrainian).

9. Matviienkiv, S., Holovchynskyi, N. (2019). The war in eastern Ukraine: the course, features and ways of ending. Susp.-polit. ta psykholoh. studii: zb. nauk. pr. Zhytomyr; Var- shava: In-t sotsiolohii Varshav. un-tu, Zhytomyr. derzh. un-t im. Ivana Franka, vyp. 3, 52-58 (in Ukrainian).

10. Fylypenko, A. (2018). The Transnistrian conflict of 1992 and the Russian aggression against Ukraine: a comparative analysis. Istoryko-politychniproblemy suchasnoho svi- tu, t. 37-38, 73-80 (in Ukrainian).

11. Perepelytsa, H. N. (2001). The Transnistrian conflict: causes, problems and prognosis. Kyev: Stylos (in Ukrainian).

12. Transnistrian problem: a view from Ukraine. (2009). Kyiv: Istyna (in Ukrainian).

13. Alieksieichenko, O. V. Participation of the Russian Federation in the Transnistrian settlement. URL: http://vmv.kymu.edu.ua/series/vipusk8/16.pdf (in Ukrainian).

14. Plaksenko, M. L. (2008). Russia's role and interests in resolving the Transnistrian conflict. Stratehichni priorytety, № 3 (8), 233 - 239 (in Ukrainian)

15. Horielov, V., Klymenko, V., Derikot, O., Kydon, V. (2021). «Frozen» conflicts in Russian geopolitics: history and reality for Ukraine (1991-2020 rr.). Voienno-istorychnyi visnyk, № 2, 99-110 (in Ukrainian).

16. de Waal. T., von Twickel. N. (2020). Beyond frozen conflict. Scenarios for the separatist disputes of eastern Europe, Brussels: Center for European Policy Studies (in English).

17. Azar. E. (1986). Protracted International Conflict: Ten Propositions, International Conflict Resolution, London: Wheatsheaf Books, 27-39 (in English).

18. Kriesberg, L. (1993). Intractable Conflicts, Peace Review, vol. 5, № 4, 417-421 (in English).

19. Goertz, G., Diehl, P F. (1995). The Initiation and Termination of Enduring Rivalries: The Impact of Political Shocks. American Journal of Political Science, vol. 39, № 1, 30-52 (in English).

20. Report №13 by the CSCE Mission to Moldova 13 November 1993. URL: https:// www.osce.org/files/f/documents/4/b/42307.pdf (in English).

21. Memorandum (Meeting of Chancellor Angela Merkel and President Dmitri Medvedev on 4-5 June 2010 in Meseberg) (2010). URL: https://russiaeu.ru/sites/default/files/user/ files/2010-06-05-meseberg-memorandum.pdf (in English).

22. Minutes of the formal meeting of the Standing Meeting on Political Issues in the Negotiation Process for the Transnistrian Settlement, 2016. URL: https://www.osce.org/ru/ moldova/244681 (in Ukrainian).

23. Shibel, V. (2009). Peacekeeping process: methodological aspects of research. Politychnyi menedzhment, № 6 (39), 149-156 (in Ukrainian).

Размещено на Allbest.ru