Самоактуалізація особистості, її соціальна активність, особистісний розвиток

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Самоактуалізація особистості, її соціальна активність, особистісний розвиток



Зміст

Вступ

1. Поняття «особистості». Самоактуалізації особистості: гуманістична теорія, концепція А. Маслоу

2. Соціальна активність особистості

3. Особистісний розвиток

4. Кар'єрний розвиток особистості

Висновки

Література



Вступ

Онтогенез психіки відбувається не по прямій, а по спіралі. Кожна нова психічна структура виникає на основі попередньої. Більш ранні структури не зникають з появою пізніших, в індивіда завжди є можливість повернутися до них. свідомість особистість психологія

Формування системи психічних властивостей підростаючого індивіда, його свідомості та самосвідомості є необхідною умовою становлення його як суспільної істоти, як суб'єкта спілкування з іншими людьми, майбутнього носія. суспільних відносин. Індивід поступово стає таким суб'єктом, вступаючи у відносини в доступній для нього формі виконуючи функції й обов'язки, які покладаються на нього у сім'ї, в школі, у виробничому колективі тощо.

З розвитком особистості виявляються типологічні й індивідуальні відмінності. Вони полягають у функціональних особливостях нервової системи, темпераменті, у потребах, інтересах, характерологічних рисах дітей та підлітків, моральних, вольових, емоційних, розумових якостях, рівневі розвитку здібностей тощо. При цьому складається неповторна специфічність особистості --її індивідуальність.



1. Поняття «особистості». Самоактуалізації особистості: гуманістична теорія, концепція А. Маслоу

Особистість - людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільнозначущого та індивідуально не повторного.

Особистість - соціалізований індивід, і сутність його - не в унікальності, а саме в протилежному - у соціальності, що зближує його зі схожими на нього індивідами того самого роду.

Особистість - найголовніше в людині, найважливіша її соціальна ознака. Вона представлена соціально зумовленими, психологічними характеристиками, які виявляються у суспільних зв'язках, відносинах, є стійкими, визначають поведінку людини, що має суттєве значення як для самої особи, так і для її оточення. Якщо людина є носієм найрізноманітніших властивостей, то особистість - основна властивість, у якій виявляється її суспільна сутність. Особистість виражає належність людини до певного суспільства, певної історичної епохи, культури, науки тощо.

Об'єктивною умовою формування особистісних властивостей, якостей, рис характеру людини є система суспільних відносин (економічних, політичних, моральних та ін.), до якої вона належить. Становлення її неможливе поза суспільними відносинами, взаємодією, спілкуванням і діяльністю, активний суб'єкт яких - особистість. Конкретний розгляд особистості, її життєвого шляху, руху в системі суспільних відносин дає змогу розкрити засади, на яких формуються особистісні властивості.

Оригінальність, неповторність особистості як людської індивідуальності - основна передумова формування індивідуального стилю діяльності.

Психологічна наука користується такими загальновизнаними положеннями щодо поняття «особистості»:

· особистість є продуктом історичного розвитку, тобто виникає на певному етапі еволюції людської істоти;

· особистість є суб'єктом соціальних відносин і свідомої діяльності;

· особистість - це системна якість індивіда, що формується у спільній діяльності й спілкуванні;

· важливою складовою особистості є її етнопсихологічний аспект.

Дотепер поняття «особистість» на Сході і Заході трактують по-різному. У європейській культурі, заснованій на християнстві, особистістю вважався святий, праведник, подвижник; у східній культурі про особистість ведуть мову з часів Конфуція, який вважав особистістю «шляхетну людину», яка бере активну участь в управлінні державою, турбується про її благо. У сучасних західних традиціях особистість - це насамперед індивідуальність, якій надають перевагу над суспільством. Східна традиція розглядає особистість як людину, яка добровільно віддає себе служінню суспільству.

Самоактуалізація - відчуття своєї внутрішньої природи, чесність і прийняття відповідальності за власні дії, можливість кращого життєвого вибору, постійний процес розвитку свого потенціалу до максимально можливого.

Особистість, яка реалізує потребу в самоактуалізації й розвитку активності, характеризують ефективне сприймання реальності; прийняття себе, інших, природи; спонтанність, простота, природність; концентрація уваги на проблемі (на відміну від концентрації уваги на собі); незалежність, потреба у відокремленості; свіжість сприймання; містичність і досвід вищих станів; почуття причетності, єдності з іншими; глибокі міжособистісні стосунки; демократичний характер відносин; розмежування засобів і цілей; філософське почуття гумору; креативність; опір окультурюванню (А. Маслоу).

Згідно з теорією гуманістичної психології особистість є унікальною цілісною системою, здатною до самоактуалізації, що притаманне тільки людині. Це вчення ґрунтується на таких основних положеннях:

· людину слід вивчати тільки в цілісності;

· кожна людина є унікальною, саме тому аналіз окремих випадків не менш важливий, ніж статистичні узагальнення;

· головною психологічною реальністю є переживання людиною світу і себе в ньому;

· людське життя слід розглядати як єдиний процес становлення і буття людини; людина є активною, творчою особистістю;

· людина має потенції до безперервного розвитку і самореалізації;

· людина наділена певним ступенем свободи від зовнішньої детермінації завдяки сенсу і цінностям, якими вона керується у своєму виборі.

При створенні цієї теорії американський психолог Карл-Ренсом Роджерс (1902-1987) брав до уваги здатність кожної людини до особистісного самовдосконалення. Важливим компонентом її структури є Я-концепція, що формується у процесі взаємодії суб'єкта з навколишнім середовищем і є інтегральним механізмом саморегуляції поведінки людини.

Я-концепція - цілісний, хоч і не позбавлений внутрішніх суперечностей, образ власного Я, який є установкою людини стосовно себе.

Я-концепція може бути позитивною, негативною і амбівалентною (суперечливою). Задоволеність людини життям, відчуття нею щастя життя залежить від того, якою мірою її досвід, реальне Я та ідеальне Я співвідносяться між собою. Найважливіша характеристика психологічно зрілої особистості - її відкритість для досвіду, гнучкість, вдосконалення людського Я.

Американський психолог Абрахам Маслоу (1908-1970) збагатив теорію зростання концепцією цілісного підходу до людини, згідно з якою основна потреба людини полягає в самоактуалізації, реалізації її потенційних можливостей, здібностей і талантів. У запропонованій А. Маслоу класифікації потреб і взаємозв'язків між ними вищі запити не можуть бути задоволені, доки не задоволені нижчі, а всі вони утворюють ієрархічну структуру, що визначає поведінку людини. Від задоволення первинних потреб нижчого рівня (фізіологічні, у безпеці) залежить задоволення вищих потреб (соціальних, в успіху, самовираженні, самоактуалізації) і мотивація поведінки людини.

Концепція А. Маслоу дає змогу зрозуміти, яким вимогам повинна відповідати у своїй поведінці та ставленні до інших самоактуалізуюча особистість. Психологічними характеристиками такої особистості вважають:

· активне сприймання дійсності, здатність орієнтуватися в ній;

· прийняття себе та інших людей такими, як вони є;

· безпосередність у вчинках і спонтанність у вираженні своїх думок і почуттів;

· зосередження уваги на тому, що відбувається ззовні, на противагу орієнтації тільки на внутрішній світ;

· наявність почуття гумору;

· розвинуті творчі здібності;

· неприйняття умовностей без показного їх ігнорування;

· стурбованість добробутом інших людей, а не тільки забезпеченням особистого щастя;

· здатність до глибокого розуміння життя;

· налагодження з людьми (хоч і не з усіма) доволі доброзичливих особистісних взаємин;

· здатність об'єктивно оцінювати життя;

· безпосереднє і повне заглиблення в життя;

· надання переваги у житті новим, ризикованим шляхам;

· уміння покладатися на свої досвід, розум, почуття, а не на думку інших людей, традиції чи умовності;

· відкрита і чесна поведінка у всіх ситуаціях;

· готовність стати непопулярним, бути засудженим більшістю людей за нетрадиційні погляди;

· здатність брати на себе відповідальність, а не уникати її;

· докладання максимуму зусиль для досягнення поставлених цілей;

· уміння бачити і, якщо це необхідно, долати опір інших людей.

Отже, за А. Маслоу, самоактуалізація як здібність притаманна більшості людей, однак не всі її реалізовують. Самоактуалізуюча особистість є прикладом нормального розвитку. Вона максимально повно втілює людську сутність.

Розглядаючи особистість як об'єкт управління, дослідники та практики визнавали складність і недостатню вивченість цього феномену. Складність полягає насамперед у тому, що особистість найчастіше не бажає відчувати себе об'єктом будь-якого впливу, прагне бути не пасивним учасником спільної діяльності, а свідомою й активною особою.

2. Соціальна активність особистості

Поняття «соціальна активність» і «соціально активна особистість» досить широко використовуються у працях філософів, психологів і педагогів, проте в науковій літературі досі не вироблено єдиного підходу в розумінні цього феномену. Поняття соціальної активності особистості розглядається як явище, як стан особистості й водночас як її ставлення до різних аспектів життєдіяльності.

Важливою характеристикою особистості є її активність як форма вираження потреб, характеристика її життєдіяльності.

Активність особистості - прагнення розширювати сферу своєї діяльності, здатність нести в собі потенціал енергії, сили, творчості.

Активність особистості, на думку В. Радула, - діяльне ставлення особистості до світу, здатність створювати суспільно значущі перетворення матеріальної і духовної сфер на основі засвоєння історичного досвіду людства; реалізація у творчій діяльності, вольових актах, спілкуванні. Формується активність особистості під впливом навколишньої дійсності й виховання. Інтегральною характеристикою активності особистості, науковець визначає, активну життєву позицію людини, яка виявляєтьсяв її принциповості, послідовному відстоюванні своїх поглядів, ініціативності, діловитості, психологічній налаштованості на діяльність.

Соціальну активність особистості розглядають як певний тип відносин між особистістю і соціальним середовищем. Ці відносини реалізуються у процесі соціальної діяльності особистості, в якій вона на основі суспільно сформованих здібностей перетворює дане соціальне середовище. Соціальна активність, за визначенням В. Мордковича, трактується як здатність соціального суб'єкта до цілеспрямованої взаємодії з навколишнім середовищем в процесі якої відбувається перетворення і середовища, і суб'єкта. Тому особистість, на його думку, є істотою соціальною, яка повторює спільні для всіх погляди, виконує спільні для всіх звичаї, виявляє спільні для всіх дії, тобто вона підпорядкована суспільним вимогам і не може розглядатися поза її соціальним життям.

Як зазначає Б. Новіков, соціальна активність виражає рівень реалізації функціональних особливостей соціальної спільності, загальної соціальності особистості, її внутрішню потребу, прийняття цінностей суспільства.

Структурна складність соціальної активності зумовлює її поліфункціональність:

1) ідентифікаційна функція полягає в усвідомленні свого «Я» як представника соціальної спільноти;

2) цілеутворююча функція, за якої цілі даної спільноти перетворюються на особистісні цілі;

3) мотиваційна функція виявляється в спрямуванні людини, її соціальній активності в процесах державотворення, різних видах суспільно корисної діяльності (еколого-економічній, навчально-трудовій, техніко-технологічній тощо).

Як зазначають С. Грабовська та С. Чолій, соціальна активність найбільш загальна характеристика особистості, яка реалізується у соціальній поведінці (яка може здійснюватися як усвідомлено, так і імпульсивно, в пориві емоцій, знічев'я, з конформістських міркувань тощо) та у соціальній діяльності (що здійснюється цілеспрямовано, виходячи зі свідомо поставленої мети, за більш чи менш чітко побудованим планом).

Активна взаємодія особистості з природою і суспільством є методологічним принципом, що дає змогу розкрити специфіку її становлення у світі, що також змінюється; враховувати не тільки дії об'єктивних чинників на особистість, а й потенційні характеристики (у тому числі психічні властивості, якості, природні особливості тощо) самої особистості. Активність сприяє злиттю індивіда із соціумом (ідентифікація), усвідомленню і збереженню свого Я (автономізація), тобто є способом формування, розвитку особистості та подолання зустрічних детермінантів (причин) у процесі її становлення. Це досягається завдяки оптимальному використанню природних здібностей і можливостей індивіда, знаходженню оптимально-індивідуального темпу життя, своєчасному включенню особистості в соціальні процеси тощо. Активність особистості є багатовимірною категорією, яка реалізується в системі цільових установок, ціннісних відносин та орієнтацій, що визначають мотиваційну сферу особистості, спрямованість її інтересів, нахилів, вибір способів діяльності й спілкування. Розрахувавши свої сили, можливості для досягнення мети, людина за допомогою активності мобілізує свої здібності, активізує бажання, долає інерцію. Мотиваційними спонуками до дії є потреби, передусім актуалізовані (незадоволені).

Найтиповішими мотивами, здатними спонукати керівника до управлінської активності, є: прагнення змінити статус і зробити кар'єру; бажання прийняти складне управлінське рішення, від якого залежатиме успіх усієї організації; бажання принести користь організації; інтерес до управлінських справ; сподівання на те, що організація стане більш незалежною і самостійною; бажання посилити вплив на персонал; можливість виявити себе і свої здібності тощо. Бажання досягти мети спричинює пошукову активність, спрямовану на зміну ситуації (вибір способів поведінки, координація зусиль, саморегуляція та ін.).

3. Особистісний розвиток

А.В. Петровський виділяє три фази розвитку особистості: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію в координатах потреб і здібностей. Замість свідомості і самосвідомості вертикаль людського буття постає у вигляді потреб, а горизонталь - схильностями. При цьому процес розвитку особистості початково розглядається як результат внутрішньо-групових відносин в „відносно стабільному суспільстві”. Таким чином особистість лишається свідомості і самосвідомості; очевидно, що стадії суб'єктивації, де особистість інтерналізується і автономізується, для А.В.Петровського не існує.

Розвиток особистості, за А.В. Петровським, зводиться до простого багаторазового повторення її функціонування за схемою з трьох вказаних фаз: «У зв'язку з тим, що у людини протягом життя багаторазово змінюється соціальна ситуація розвитку, ... адаптація або дезадаптація, індивідуалізація або де індивідуалізація, інтеграція або деінтеграція багато раз повторюється, відповідні новоутворення закріпляються, у людини складається достатньо стійка структура її індивідуальності».

Дійсно, якщо свідомість і самосвідомість особистості не утворюють її систему координат, то єдиним можливим логічним висновком для А.В.Петровського стає визнання особистості не більше як соціалізовану індивідуальність. Тобто не суб'єктні якості особистості і не їх об'єктивація стають (за Б.Г. Ананьєвим), «вершиною особистості», а якості індивідуальності займають їх місце. Індивідуальність людини є не вершиною, а глибиною її особистості, - з всіма невизначеними ще в суб'єкт - суб'єктній інтеграції і не актуалізованими «новоутвореннями».

У найбільш загальному вигляді розвиток особистості можна уявити як процес входження людини в нове соціальне середовище й інтеграцію в нього - як результат цього процесу. Коли індивід входить у відносно стабільну спільність, він, за сприятливих обставин, проходить три фази особистісного становлення: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію.

Активна взаємодія з навколишньою дійсністю є запорукою розвитку особистості. При цьому вона не тільки перебуває в злагоді з природою, суспільством, культурою, а й діє всупереч їм. Парадоксальність такої гармонії та дисгармонії особистості особливо помітна під час дослідження рівнів її розвитку. Наш сучасник, латиський філософ Август Мілтс виокремлює такі рівні розвитку особистості:

1. Рівень зникнення особистості. Моралі на цьому рівні або зовсім немає, або вона є маскою, декорацією. В історії відомі політичні режими, де більшість населення є всього-навсього об'єктами управління, «гвинтиками» державної машини, у суспільстві з'являється численна армія наглядачів. Все це духовно і фізично нищить людину, творчі сили суспільства.

2. Рівень «текстуальної», однозначної людини догматичного складу, яка за текстом не здатна бачити підтексту. «Текстуальна» людина живе в більш-менш замкнутій системі, розглядає реальність із позиції «абсолютного і правдивого спостерігача». Однозначна людина чітко поділяє людей на друзів і ворогів, оптимістів і песимістів, прогресивних і регресивних, матеріалістів та ідеалістів тощо.

3. Рівень здорового глузду. На цьому рівні особистість здатна сприймати підтекст, символіку, різноманітність життя, але вороже ставиться до поглядів, що суперечать загальноприйнятим істинам.

4. Рівень обдарованих, талановитих людей з високим творчим потенціалом і нестандартним мисленням. Вони не можуть обмежитися виконанням роботи лише за вказівкою зверху, а завжди прагнуть внести в неї особистісне начало, готові до ризику, відповідальності за вчинене.

5. Рівень геніїв. їхня діяльність пов'язана з особливими обдарованнями, особистою відвагою. Вони становлять незначний відсоток населення.

Аналіз формування активності особистості, її здатності до самоактуалізації став підставою виокремлення таких критеріїв розвитку особистості (український психолог JI. Бурлачук):

- природний перехід особистості від однієї вікової фази психічного становлення до іншої;

- перехід особистості від меншої повноти й багатства втілення вселюдського буття в індивідуальному житті до більшої повноти й багатства;

- розширення особистістю свого життєвого простору, оволодіння новими видами життєдіяльності;

- перехід від менш змістовних до більш змістовних життєвих цілей;

- досягнення творчих життєвих результатів. Особистість, яка розвивається і є внутрішньо вільною, творить себе і навколишній світ. Це творення є ядром її буття і знаходить вияв у всіх аспектах індивідуальної життєдіяльності - спілкуванні, вчинках, збагаченні свого духовного, морального, професійного складу тощо. Для неї важливе вираження своєї індивідуальності, неповторності, унікального ставлення до навколишнього світу;

- суперечливість-проблемність життя. Особистість, яка піклується про свій саморозвиток, творить світ, відкриває об'єктивні суперечності життя. Інтерпретуючи суперечності, вона перетворює їх на проблемність, яка потребує розв'язання. Якість проблемності надає життю особистості нового змісту. Особистість вже не може проходити повз те, що відбувається, а цілеспрямовано аналізує його, намагається зрозуміти й встановити причинно-наслідковий зв'язок подій, конструктивно вирішити суперечності адекватним для свого Я шляхом;

- особистість, що розвивається, постійно перебуває в стані самопізнання. Вона володіє здатністю до рефлексії, що допомагає їй виходити за межі безпосередніх життєвих ситуацій, узагальнювати значення свого Я, розуміти сутність своїх життєвих відносин. Завдяки цьому переносить центр уваги із ситуативного на істотне, опосередковане: відбувається перехід від розвитку окремих психічних властивостей до узагальнення й розвитку цілісності свого Я.

Отже, особистість розвивається у напрямі від менш досконалого до більш досконалого, від досягнення менш значного до більш значного життєвого результату.

За сприятливих умов, коли задоволенню основних потреб людини ніщо не загрожує, активність зростає, вона намагається стати успішною відповідно до своїх здібностей. В осіб, яким не вдалося розвинути свій потенціал, активність знижується. Процес самоактуалізації може бути обмежений негативним впливом попереднього досвіду і звичками, соціальними впливами і груповим тиском, внутрішніми захистами, які відривають людину від самої себе.

Кожний індивід, стверджуючи свою індивідуальність і неповторність, реалізуючи свою активність, виявляє і творчі потенції. На різних етапах онтогенезу (індивідуального розвитку) особистість реалізує здібності, зокрема й творчі. У науці побутують різні погляди на природу творчості. Одні вчені розглядають її як створення людиною нових, оригінальних цінностей у галузі мистецтва, техніки, науки, управлінської практики тощо, які мають суспільну значущість. Інші пов'язують творчість із діяльністю людини, спрямованою на самовираження, самоактуалізацію особистості. Ці погляди акцентують на новоутвореннях у галузі речей та ідей, що виникають унаслідок людської діяльності, а також звертають увагу на тісний зв'язок творчості зі сферою спонук, мотивів і мотивації.

Психологія творчості як розділ психологічної науки вивчає процес творення людиною нового, оригінального в різних сферах діяльності, а також формування, розвиток і структуру творчого потенціалу людини. В управлінській діяльності без творчого підходу до справи не обійтися. У ній важливими є творчість і керівника, і підлеглих, вияв ними індивідуально-психологічних особливостей (здібностей, обдарованості, таланту, геніальності), впливи, яких зазнає особистість у творчій групі, система психологічних методів, що цілеспрямовано впливають на формування творчої активності людини.

Особистісний розвиток - це процес досить складний і тривалий. Для того щоб домогтися успіху в тій чи іншій сфері життя, необхідно постійно розвиватися і приділяти самому собі багато часу. Сьогодні, в період високого розвитку науки і техніки, люди все частіше задаються питаннями про розвиток себе, своїх навичок і особистісних якостей.

Потенціал розвитку особистості закладено в ній самій, у її потребах і здібностях, особливо в спрямованих на саморозвиток. Більшою мірою це стосується творчих здібностей особистості, які забезпечують вищий рівень її розвитку як у професійній, так і в повсякденній життєдіяльності. Серед умов, що стимулюють розвиток творчого мислення суб'єктів і об'єктів управління, виокремлюють:

- ситуації незавершеності або відкритості (на відміну від регламентованих, суворо контрольованих);

- спонукання до постановки питань;

- стимулювання відповідальності й незалежності;

- акцент на самостійних розробках (варіанти розв'язання управлінських завдань і проблем), спостереженнях, почуттях, узагальненнях тощо.

Значну роль у розвитку креативності (творчості) особистості відіграє соціальна група, в якій особистість включається у процес спільного (групового) розв'язання творчих завдань. Взаємодія особистості з іншими (на рівні зв'язку «Я-Ти», «Я-Ми»), а також з опонентами («Я-Вони») стимулює творчі процеси, сприяє розв'язанню актуальних для групи управлінських завдань. Продуктивність групового впливу підвищується, коли індивідуальні інтереси поєднуються з притаманним кожному учаснику стилем мислення в процесі розв'язання управлінських завдань. Показниками креативності в процесі групового розв'язання управлінських завдань є:

· кількість асоціацій, свобода мислення;

· експресивність, уміння переключатися з одного об'єкта на інший;

· адаптаційна гнучкість і оригінальність.

Творчість є важливою психологічною ознакою керівника. Вона характеризує вияв здібностей, уміння особистості створювати щось нове, інноваційність поведінки самого керівника.

Формування психологічної готовності до певного виду діяльності, творчого вияву, індивідуальних здібностей має суттєве практичне значення. Адже непрофесіоналізм, закостенілість форм і методів діяльності спричинюють значні втрати в усіх сферах життєдіяльності особистості, породжують міжособистісну напругу, конфлікти і психологічний дискомфорт, унеможливлюють досягнення професійних, життєвих вершин. Саме тому з високим професіоналізмом людини пов'язують не тільки глибокі й широкі знання, ділові навички, уміння технологічно діяти у найскладніших ситуаціях, а й яскравий розвиток здібностей, здатність нестандартно мислити, пошукову активність, що є запорукою творчого розв'язання управлінських проблем.

4. Кар'єрний розвиток особистості

На кар'єрний розвиток особистості впливають соціально-психологічні чинники, які характеризують громадянське суспільство:

- певний тип соціальних відносин, спілкування, сукупність способів взаємодії і форм об'єднання людей;

- рівень саморегуляції, самоуправління суспільства, здатність підтримувати інтенсивність соціальних зв'язків, відтворювати і формувати їх;

- наявність необхідних умов для задоволення потреб, самоутвердження і самореалізації індивідів;

- національний характер, специфіка національної душі, характерні якості національної психології, традиції, звичаї, ментальність;

- система диспозицій (ставлень) до світу, до себе (моральні, естетичні, емоційні оцінки), світогляд, життєва позиція, смисл життя, можливості самоактуалізації Я;

- система культурно-історичних цінностей, смислів, конкретні інтереси, потреби, взаємні симпатії;

- історична, територіальна, етнопсихологічна, соціокультурна й етична цілісність суспільства;

- національна ідея, мрія, національний ідеал (бажане, вимріяне, взірцеве), воля;

- морально-психологічна єдність, національна самосвідомість і самоідентичність, образ Ми;

- рівень душевного комфорту, почуття Ми (солідарність, підтримка, захищеність).

Основою єдності і стійкості суспільства є колективна свідомість, наявність спільної волі втілювати національний ідеал у реальні відносини. У процесі практично-господарської діяльності, соціального життя за допомогою традицій, звичаїв формується і передається від покоління до покоління національний характер. Самодостатність суспільства виявляється у наданні людям можливостей формувати способи організації життя, котрі полегшують їм досягнення особистої мети, сприяють задоволенню основних потреб, саморозвитку і самоактуалізації. Автономність і самодостатність суспільства - це душевний комфорт усіх, хто до нього належить.

Для кар'єрного розвитку особистості актуальні: специфіка процесів адаптації індивіда, групи людей до нових умов; психологічні особливості зміни соціальних позицій та досягнення кар'єри; специфіка набуття нових особистісних якостей; знання і врахування чинників психологічної сумісності під час інтеграції у нову спільність; становлення і розвиток психологічної готовності до виконання нового типу діяльності.

Суб'єктивні індикатори цього - задоволеність переміщенням, новими місцем проживання, працею, становищем, а також собою, реалізацією своїх потенційних можливостей. Незадоволення новою роботою, іншим соціальним середовищем, своїми діями і вчинками свідчить про відсутність психологічної адаптації. На цьому етапі можуть спрацювати психологічні захисні механізми, які оберігають від зазіхань на індивідуальність, цілісність і стійкість особистості чи групи: втеча від реалій, апатія, негативізм, маргіналізація, агресія, лінощі, мрії й фантазії тощо.

Процес індивідуалізації за нових умов (вияв власного Я, формування особистісних новоутворень, оптимальна реалізація потенційних можливостей тощо) пов'язаний із самоактуалізацією особистості (групи). Часті соціальні зміни, переміщення змінюють особистісні, групові вимоги. Унаслідок цього можливі або узгодженість дій, або деформація вимог чи пошук іншої системи вимог. Інтегрування в нове середовище може супроводжуватися певними ускладненнями, спричиненими суперечностями між намаганнями індивіда, групи людей бути ідеально представленими в новій спільноті і готовністю нового оточення прийняти, схвалити та культивувати лише ті якості, які сприяють його розвитку. За успішної інтеграції індивід (група) набувають якостей, які забезпечують їм просування по службі, ієрархічній драбині. Якщо подолати суперечність не вдається, настають дезінтеграція, ізоляція, витіснення особистості із спільноти, навіть деградація її.



Висновки

Людські задатки -- це природні потенції виникнення, розвитку і функціонування психічних властивостей особистості. Задатки реалізуються у психічних властивостях тільки в суспільних умовах життя. Надбання суспільства не фіксуються і не передаються в генах. Вони засвоюються через спілкування, виховання, навчання, трудову діяльність.

Основи теорії самоактуалізації заклали представники різних підходів: психоаналізу (Е. Фромм, Х. Когут, К. Хорні), гуманістичної психології ( Дж. Олпорт, К. Роджерс, Р. Мей, А. Маслоу) та екзистенціальної психології (В. Франкл, Ш. Бюллер). Тому існує багато визначень цього поняття. Узагальнюючи, самоактуалізація - це переживання, всепоглинаюче, яскраве, самозабутнє; це процес, це вибір у кожній ситуації на користь зростання; мається на увазі, що є деяка «самість», що підлягає «актуалізації»; це чесність і прийняття на себе відповідальності за свій вибір; чесність і свобода у вираженні своїх прав, нонконформізм; це не тільки кінцева станція, а й сама подорож і рушійна сила подорожі; це не гонитва за вищими переживаннями, вони самі наздоганяють людину, якщо вона цього заслуговує.

Самоактуалізаціє відіграє дуже впливову та важливу роль у житті кожної людини, бо людина завжди перебуває в якійсь певній життєвій ситуації. Ситуація містить проблеми і конфлікт, самоактуалізація - це пошук таких рішень, які вирішують проблеми і конфлікти оптимальним способом, призводять до розвитку та росту особистості.

Кожний індивід, стверджуючи свою індивідуальність і неповторність, реалізуючи свою активність, виявляє і творчі потенції. На різних етапах онтогенезу (індивідуального розвитку) особистість реалізує здібності, зокрема й творчі. У науці побутують різні погляди на природу творчості. Одні вчені розглядають її як створення людиною нових, оригінальних цінностей у галузі мистецтва, техніки, науки, управлінської практики тощо, які мають суспільну значущість. Інші пов'язують творчість із діяльністю людини, спрямованою на самовираження, самоактуалізацію особистості. Ці погляди акцентують на новоутвореннях у галузі речей та ідей, що виникають унаслідок людської діяльності, а також звертають увагу на тісний зв'язок творчості зі сферою спонук, мотивів і мотивації.

Народження свідомої особистості - це початок тривалого і драматичного шляху розвитку особистості дорослої людини.



Література

1. Ануфрієва Н.М., Зелінська Т.М., Єрмакова Н.О. Соціальна психологія: Навч.-метод. посібник. - К.: Каравела, 2009. - 216 с.

2. Воробьев, Ю. Л. В поисках смысла и правды. Активность и развитие личности / Ю. Л. Воробьев, Б. Н. Королев. - М. : МГСУ Союз. - Т. 1. - 2003. - 500 с.

3. Загальна психологія: Підручник / О. В. Скрипченко, Л. В. Долинська, 3. В. Огороднійчук та ін. -- К.: Либідь, 2005. -- С. 464.

4. Куликов Л.В. Психология личности в трудах отечественных психологов: Хрестоматия/ 2е изд. - СПб.: Питер, 2009. - 464с.

5. Мордкович В. Г. Социальная активность: суть и споры / В. Г. Мордкович// Социальная активность. Челябинск. -1976. -Вып. 3.

6. Психологія управління: навч. посіб. / Л. Е. Орбан-Лембрик. - 2-ге вид., доповн. - К. : Академвидав, 2010. - 544 с. - (Серія «Альма-матер»).

7. Соціолого-педагогічний словник / За ред. В. В. Радула. ? К.: «ЕксОб», 2004. - 304с.

8. Уйсімбаєва М. В. - аспірант лабораторії діяльності позашкільних закладів Інституту проблем виховання НАПН України: ст.: Соціальна активність особистості як чинник суспільного розвитку. - 2014

Размещено на Allbest.ru

...