Індивідуально-психологічні аспекти стану самотності особистості в юнацькому віці

Размещено на http: //www. allbest. ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

ГЛАВА 1.ТЕОРИТИЧНИЙ АНАЛІЗ СТАНУ САМОТНОСТІ ОСОБИСТОСТІ

1.1 Сутність і виникнення стану самотності

1.2 Філософське осмислення феномена самотності

1.3 Соціально-психологічний аспект самотності

1.4 Типи переживання самотності

1.5 Індивідуально-психологічні особливості самотності особистості

1.6 Особливості самотності в юнацькому віці

ГЛАВА 2. ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ САМОТНОСТІ ОСОБИСТОСТІ

2.1 Опис методик на виявлення самотності особистості

2.1.1 Методика суб'єктивного відчуття самотності за Д. Расселом, Л. Пепло, М. Фергюсоном

2.1.2 Опитувальник оптимізму - ШОСТО (М. Селігман; адаптація Т. О. Гордєєвой, В. Ю.Шевяховой)

2.2 Обробка та аналізів отриманих результатів за методиками

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

самотність психологічний юнацький світосприйняття

Актуальність теми: У сучасному суспільстві самотність є однією з актуальних проблем, її вивчення має бути направлене у першу чергу на вирішення практичних завдань. Однак без розуміння глибинних причин даного феномену неможливо правильно збудувати стратегію та тактику консультаційної та психотерапевтичної допомоги людям, які страждають від неї.

Проблема сутності самотності людини в соціальному середовищі пов'язана з особливостями світосприйняття людини, станом її душі, мотивацією вчинків та самосвідомістю. Загострені специфікою сучасної доби почуття непотрібності, покинутості, відчуженості ставлять на часі проблему самотності. Самотність може переходити у стійкий духовний стан, що виражається у відчутті повного самовідчуження, яке відкриває дорогу до психічних розладів, до соціальної деградації особистості. Оптимізм являє собою узагальнене очікування того, що у майбутньому будуть відбуватися радше хороші події, а не погані; песимізм ж передбачає більш негативні очікування щодо майбутнього.

Відчуття самотності особистості є екзистенціальним, соціальним та неординарним психологічним феноменом соціального статусу. У сучасному нестабільному суспільстві проблема самотності окреслилася досить гостро. Відомо, що його осередком будь-якого суспільства є сім'я. Водночас нині багатьма дослідниками у різних країнах відзначаються явні ознаки кризи як традиційних сімейних відносин, а й інституту сім'ї.

Починаючи з раннього віку слід розвивати у дитині відчуття соціальної відповідальності за вчинки; виховувати прагнення мати здорову і міцну сім'ю; зміцнювати почуття шанування представникам протилежної статі і можливість враховувати їх свої інтереси.

Проблемою самотності особистості займалися такі зарубіжні вченні як: психодинамічний підхід ( З. Фрейд, Дж. Зілбург, Х. Салліван, Е. Фромм, Ф. Фромм-Рейхман); інтеракціонічний підхід (Р. Вейс); “інтимний” підхід (В.Дж. Дерлега, С. Т. Маргуліс); когнітивний підхід ( Л. Е. Попелу), феноменологічний підхід (К. Роджерс); екзистенційний підхід (Ж. П. Сартр, А. Камю, К. Мустакас, В. Франкл, І. Ялом).

Вітчизняні вчені займалися вивченням самотності як соціально-психологічного феномена (К. А. Абульханова-Славська, Л. І. Старовойтова, Г. М. Тихонов, С. Г. Трубнікова, Ж. В. Пузанова); вивчення культурно-історичних форм самотності ( Н. Є. Покровський, С. А. Вєтров, Ю. М. Швалб, О. В. Данчева); психологічні особливості самотності в підлітковому та юнацькому віці ( О. Б. Долгінова, Н. В. Перешіна); опис явищ, близьких самотності (ізоляція, самота) (О. М. Кузнецов, В. І. Лебедєв, А. У. Хараш).

Об'єкт дослідження: самотність як соціально-психологічний феномен.

Предмет дослідження: індивідуально-психологічні аспекти стану самотності особистості в юнацькому віці.

Мета дослідження: виявлення індивідуально-психологічних аспектів стану самотності особистості шляхом його психодіагностики.

Завдання дослідження:

- розглянути філософське осмислення феномена самотності особистості ;

- дослідити соціально-психологічний аспект самотності особистості ;

- розглянути типи переживання самотності особистості ;

- дослідити вікові особливості самотності особистості ;

- провести ємпіричне дослідження самотності молоді.

Методи дослідження:

- пошук, аналіз, зіставлення і узагальнення літературних даних;

- опис методик на самотність молоді.

- виявлення суб'єктивного відчуття самотності особистості за Д. Расселом, Л. Пепло та М. Фергюсоном.

- виявити рівень оптимізму молоді за методикою ШОСТО (М. Селігман; адаптація Т. О. Гордєєвой, В. Ю. Шевяховой).
- визначення шкали екзистенції молоді за А. Ленглі і К. Орглер.

Експериментальну частину роботи виконано протягом трьох днів.

Структура курсової роботи: Курсова робота складається з вступу, мети, актуальності теми, методів, об'єкта, предмета, завдання, двох розділів, десяти підрозділів, висновків та список використаних джерел.

ГЛАВА 1. ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ СТАНУ САМОТНОСТІ ОСОБИСТОСТІ

1.1 Сутність і виникнення стану самотності

Проблема самотності є одним із найгостріших проблем сучасності, вона хвилювала людство в усі епохи. Невипадково цієї проблеми приділяли увагу видатні філософи, соціологи, психологи, письменники, політичні та релігійних діячів.

Про поширення самотності між людьми свідчать такі дані: трохи більше 1-2% опитаних стверджують, що у житті не відчували самотності, тоді як приблизно 10-30% кажуть, що переживали таке відчуття хоча разів у життя.

Людина стає самотнім тоді, коли усвідомлює неповноцінність своїх стосунків з людьми, особисто значимими йому, що він відчуває найгостріший дефіцит задоволення потреби у спілкуванні [13] .

Самотність - ця багатогранна і, очевидно, комплексна проблема носить загальнолюдський характері і існує стільки, скільки хто пам'ятає себе. Вона тому і вічна, що ні залежить від суспільно-економічних формацій, будучи властива їм всім. При аналізі самотності необхідно розвести самотність та фізичне стан ізольованості людини. Останнє є піддається спостереженню стан, регульоване й у якійсь мірі контрольоване. Значення ізоляції здебільшого залежить від цього яким значенням людина наділяє цей стан. Припускають, що ізоляція мусить бути болісним, тому він і використовують як форма покарання дітей та злочинців. Але часом, до тривозі батьків й суспільства, ізольовані інваліди отримували задоволення від усамітнення; замість почуття обділеності вони знаходили благодатну змога плідних відкриттів та, навіть, саморозвитку. Багатьом хочеться раз у раз “побути самому”. На противагу стану ізоляції, що є об'єктивним, зовні зумовленим, самотність - суб'єктивне внутрішнє переживання. Ізоляція може сприяти самітності, але просте зведення другого до першої ігнорує специфічні якості і складність самотності [4] .

Таке зведення упускає найважливіше обставина - контекст переживань самотності. Багато людей відчували болісне самотність над ізоляції, а якомусь повідомленні, в лоні сім'ї та навіть серед друзів. Щоб знайти фізичну ізоляцію, достатньо лиш мати одні очі, але щоб дізнатися самотність, необхідно випробувати його. Самотність сприймається як гостро суб'єктивне, суто індивідуальна і найчастіше унікальне переживання [2] .

Проблема самотності є однією з найважливіших проблем людства, коли взаємини чомусь не складаються, не породжуючи ні дружби, ні любові, ні ворожнечі, залишаючи людей байдужими по відношенню один до одного. Людина стає самотньою тоді, коли усвідомлює неповноцінність своїх відносин з людьми, особисто значимими для нього, коли вона відчуває гострий дефіцит задоволення в спілкуванні.

Самотність - важкий психічний стан, зазвичай супроводжується поганим настроєм і тяжкими емоційними переживаннями, до самотності схильні багато, потреба на когось спертися виникає навіть у сильних особистостей, а прагнення людини до спілкування обумовлено його соціальною природою. Самотність трапляється і в натовпі, коли навколо багато людей, але нікому немає до тебе діла [20] .

Найважливішими причинами чи передумовами самотності на сьогодні є:

- Втрата сенсу у житті (пошук сенсу життя - це пошук того, що складає основу людського життя, забезпечує людині стабільність, добробут, блага).

- Смерть близької людини.

- Розчарування, відчай.

- Розлука.

- Втрата волі, інтересу, ідеалу, моральних цінностей у житті.

- Втрата перспектив, невдачі у професійній діяльності.

- Нездатність до міжособистісних стосунків, тяжіння до замкненості у спілкуванні.

- Духовна екзистенціальна фрустрація.

- Негативне самонавіювання.

- Негативний вплив оточуючих на егоцентризм особистості [7] .

Розрізняють екзистенціальний, культурний, соціальний та міжособистісний аспекти самотності, які можна як «ієрархію масштабів» виникнення й вияву стану самотності .

Приклад культурного самотності - переживання іммігрантів. Історія США багата висловлюваннями типу самотності. У 19 столітті багато переселенці переїжджали у цю країну групами, які включали найближчих родичів, на друзів і знайомих. Вони повинні були оточені люблячими їх людьми, але були глибоко самотні. Навіть установа іммігрантами етнічних комун, можна було людям казати про своєї відчуженості, відриві від культурної спадщини, який від початку було частиною їхнього життя. Чимало з те, що вони звикли вважати цілком очевидним, втратили. Поняття відчуження який завжди адекватно відбиває це переживання. Відчуження представляє, переважно, складне ставлення іммігрантів до батьківщині і пояснює нещастя, від якої багато страждають, стаючи самотніми та прагнувши відновити основні ідеї, норми, установи, позиції та найвищої цінності, складові успадковану частина життєвого світу особистості [10] .

Інший приклад культурного самотності можна знайти у характерною формі переживань людини у світі. А сучасна людина в індивідуальному т суспільстві відчуває безсилля і крайню безнадійність. Люди, які відчувають внутрішнє розлад і сум'яття, що з відчуття роз'єднаності з традиційними цінностей і нормативами, часто говорять про почуття самотності, яке можуть і пояснити. Культурна самотність виявляється у малих групах, коли відчувають, що й зв'язку з власним культурним спадщиною порвана або що загальноприйнята культура неприйнятна їхнього внутрішньої злагоди. Цей тип самотності існує у суспільствах, де відбуваються бурхливі соціальні зміни - у Японії, Америці. Це важливе елемент у житті молоді, вона може знайти пристановище у культурі своєї країни. Такий тип самотності об'єднує біди, неприємності людей, завдаючи страждання культурним відчуженням і кризою спроб ідентифікації. Культурні відмінності іноді руйнують соціальні й міжособистісні зв'язку. У разі виникають складні моделі самотності, як, наприклад, у сім'ях та інших громадських інститутах, де існує так званий “розрив поколінь” [13] .

Самотність в культурному вимірі - частий “гість” світу учених, пророків, реформаторів і критиків соціальних порядків, якщо вони бачать свої розбіжності з основними культурними течіями, намагаючись дійти цінностям, забутим чи знехтуваним широкої публікою. Соціальне вимір самотності. Під час вивчення соціального виміру самотності поняття “соціальне” насамперед можна застосувати до особливим групам у суспільстві, а чи не до суспільства загалом. Особливо гострі його форми є такі такими поняттями соціальної ізоляції, як вигнання, неприйняття, остракізм, відставка. Маю на увазі зустрічалися з більш тонкі форми соціальної ізоляції, коли соціальне виключення позбавляє людей членством групах, що вони вважають дуже важливим і досить бажаним собі [7].

Іншим разом цей тип самотності може виникнути, коли людина відчуває неприйняття групою. У прикладах космічного (екзистенціального) і охорони культурної самотності індивід відчуває, що втрачені зв'язок, співпричетність; у соціальному вимірі самотності людина дуже гостро відчуває, що його відштовхнули, залишили, виключили, відіслали, не допустили або ж не оцінили. Сама по собі він бачиться вигнанцем, стороннім, одинаком, зайвим людиною. Цей вид самотності найчастіше з'являється, коли ролі індивідів поза обліком:

- коли людина звільнений, забалотований, виключили з команди, не прийнятий у коледж, клуб чи роботу у вподобану йому фірму;

- коли людину уникають, оскільки її поведінка, клас, якому він належить, чи колір шкіри визнані соціального небажаними [9] .

До перелічених загальним чинникам, сприяючим виникненню соціального самотності, додаються інші чинники, поширені в сучасним суспільстві, які допомагають пояснити зростання цього самотності сьогодні. Найзначніші їх - зростаюча роздробленість суспільства разом із зростання соціалізацією, високий рівень мобільності, невизначеність традиційних соціальних кордонів, розпад традиційних груп, і коротке життя груп, претендують на місце, високий рівень очікування, що з соціальної позицією, і зневажливе третирування погляду окремого індивіда. Сучасні люди надзвичайно піклуються про своє соціальному становищі. До занепокоєнню про стан і особі додаються сумніви, тривога щодо соціальної ідентичності, й значення повсякденних сутичок коїться з іншими людьми. Є багато прикладів соціального самотності людей, які внаслідок якихось соціальних змін виявилися відторгнуті суспільством чи певної групою. На таких людей наклеюються принизливі ярлики злочинців, невдах, гомосексуалістів, зрадників, незручних чужаків. Проте гостре соціальне самотність переживають люди, живуть над “боці”, але в грані суспільства. До них належать старі, бідняки, ексцентричні за своєю природою люди, ті, чиї заняття мають сумнівні гідності, як заведено вважати, й у окремих випадках підлітки й жінки [7] .

У суспільстві соціальні чинники істотно обтяжують стан самотності. Відбувається ототожнення успіху із загальним визнанням, соціальне самотність ув'язується зі соромом людини: самотність є індикатором невдах, які потрапили до розряду “керованих іншим”, “керованих ззовні”. Наслідки такого нерозв'язного самотності - тривога, роздратування, депресія.

Міжособистісний вимір самотності. Тут припускається вимір сприйняття іншим людям, із якими то вона може встановити ставлення “Я - Ти”, відносини, що потенційно можуть розгорнутися на подвійну реальність людського “Ми” [2].

Отже, по тимчасовою ознакою переживання особистістю стану самотності розрізняють хронічну, ситуативну й минущу самотність. Хронічна самотність настає тоді, коли індивіду протягом часу не вдається встановити задовільні взаємини з значимими йому людьми. Ситуативна самотність зазвичай проявляється у результаті будь-яких стресових подій у житті людини, наприклад, як смерть близького чи розрив інтимних стосунків, наприклад шлюбних. Перехідне відчуття самітності виявляється у короткочасних приступах відчуття самоти, що цілком і безслідно проходять, не залишаючи після себе жодних слідів. Людина стає самотньою тоді, коли усвідомлює неповноцінність своїх відносин з людьми, особисто значимими для нього, коли вона відчуває гострий дефіцит задоволення в спілкуванні.

1.2 Філософське осмислення феномена самотності

Теоретичне і художнє осмислення самотності має дуже давні традиції. Підтвердження того, що самотність гостро сприймається як трагедія, знаходимо ще в Біблії. Однією ж з перших наук, що звернула увагу на феномен самотності, була філософія. Проблема самотності людського “Я” в історії філософії дістала назву проблеми інтерсуб'єктивності, тобто можливості чи неможливості теоретико-пізнавального спілкування індивідів з іншими суб'єктами, визнання їх існування загалом. В європейській філософії Нового часу намітилися два різновиди трактування даного феномену, які в усій повноті проявилися у пізнішій культурі та філософії. По-перше, це філософська концепція американських трансценденталістів XIX ст., які фактично першими в історії європейської думки стали проводити ясне розрізнення самотності як продукту “повного відчаю” міського життя та “самоти” вона у суспільстві як “стороння”. Ця друга традиція перейшла в європейський екзистенціалізм [13].

Найяскравішою демонстрацією екзистенціального осмислення проблеми самотності є творчість видатного французького філософа та письменника Ж. П. Сартра. Сартра стверджує загальну і фундаментальну незадоволеність людини світом, розлад із самою собою. Коли людина вступає у взаємовідношення зі світом, з іншими людьми, вона неминуче стикається з холодною об'єктивністю, яка втручається у внутрішній світ особистості, перетворюючи, таким чином, все “зовнішнє” у “ворога” суб'єктивності. А це, в свою чергу, призводить до змертвіння, відчуження та самотності останньої. Отже, основою індивідуального буття є внутрішня ізольованість людини; відчуження перетворюється в універсальний модус “буття - у світі”. Оскільки взаємовідношення “мене” та “іншого” постійно конфліктні, не може бути й мови про будь-яку спільність індивідів. Людина завжди буде прагнути зруйнувати її, зберігаючи самотність свого “Я” [5] .

Реальним відшкодуванням самотності, на думку французького письменника А. Камю, є віра в абсурд. Безвір'я у спільність людей трансформується в утвердження екзистенціальної свободи, яка досягається лише в рідкісні миттєвості прориву крізь абсурдність буття і входження у світ “екзистенції”. Камю бачить це входження як прорив суб'єктивного відчаю, що приводить людину до межі самогубства або штовхає особистість за цю межу[2] .

Ворожою є оточуюча дійсність по відношенню до особистості і на думку німецьких екзистенціалістів. М. Хайдеггер розглядає самотність як похідний модус “спільного буття”, тобто людина може бути самотньою, оскільки вона за своєю суттю є суспільною людиною. Через обжитий світ, що оточує людину, до неї приходить весь зміст світових просторів, зміст світу історії, світу звершень. Але це відбувається за умови, що світ, в якому живе людина, несе на собі хоча б відблиск буттєвого ладу, якщо людина живе у своєму світі, якщо вона не втратила свого місця у ньому. На жаль, повсякденне існування в умовах тоталітарної держави, технічного виробництва, планомірного мислення нівелюють особистість. “Земля і атмосфера Землі перетворюються на сировину. Людина робиться людським матеріалом, який у необхідний момент пускається в хід заради досягнення заздалегідь поставлених цілей” [4].

Людина втрачає себе, своє “Я”, свою самотність. Вона стає однаковою з іншими людьми і водночас чужою з ними. Втративши себе, свій світ, своє місце в ньому, спільність з іншими людьми, людина не визнає своєю оточуючу її дійсність - природу, місцевість, ландшафт. А ставлячись до оточуючого як до чужого та ворожого, неприкаяна людина, навіть всупереч власній волі, вносить розруху у природу, отруює, засмічує повітря, воду, землю. Все це непоправно поширюється і посилюється з роками та поколіннями. І основний сенс людського життя, таким чином, - це прямування до смерті [14].

Поняття “екзистенція”, згідно з К. Ясперсом, означає нерозривну єдність людини (суб'єкта) і світу (об'єкта). Але, як і Хайдеггер, К. Ясперс вважає, що соціальне завжди впливає негативно, зрівнюючи людину. Людина не може стати собою, тобто проявити себе як особистість. Отож, щоб відчути себе “особистістю”, людина повинна розірвати свої соціальні зв'язки і стосунки, тобто стати самотньою. Таким чином, самотність, заглиблення в себе - єдиний спосіб врятування особистості [20].

Саме перед людиною, яка долає свою самотність, розкривається у всій глибині питання про сутність людини. Тому Мартін Бубер вважає, що людина всупереч всьому рятує напруженість своєї самоти. Однак тривала самотність загрожує відчаєм. Подолати самотність особистість намагається в колективі. Але тут вона не долається, а лише заглушається. М. Бубер доходить висновку: “Ані самотність, ані спільність самі по собі не є основоположними фактами людської екзистенції. Однак основоположним фактом людської екзистенції є стан “людина з людиною”

Отже, лише тоді, коли самотня людина осягне, зрозуміє іншу в усій її “інакшості”, вона проривається до цієї іншої людини, і в цій “зустрічі” прориває свою власну самотність. Таким чином, М. Бубер переконаний, що у перспективі людина в єдності з іншою людиною має подолати свою самотність [3] .

Такої самої думки дотримується і російський філософ-ідеаліст В. С. Соловйов, який назвав своє вчення філософією “всеєдності”. “Єдність наша з усіма іншими є для нас примарна, несуттєва, за справжню ж дійсність ми приймаємо тут своє окреме, особливе Я: ми замкнені в собі, непроникні для іншого, а тому і інше, в свою чергу, непроникне для нас, цих інших - і це є корінним злом нашої природи” [6] .

Головним життєвим завданням людини, за В. С. Соловйовим, є моральне вдосконалення. А реалізуватись воно може лише за умови солідарності з іншими людьми. Однак, застерігає В. Соловйов, суспільство обов'язково має сповідувати принцип людської гідності, безумовного значення кожної особистості, інакше суспільство жодних прав на одиничну людину не має [13] .

Протест проти самотності став стрижневою темою багатьох гуманістичних учень, що виникли на Заході в XX ст. Одним з найяскравіших глашатаїв "антисамотності" став філософ і соціальний психолог Еріх Фромм. Він підкреслював, що сама натура людини не може погоджуватися з ізоляцією та самотністю. Е. Фромм перелічив і проаналізував соціальні потреби, що формують негативне ставлення особистості до самотності, а також описав наслідки переживання цього почуття. Філософія Е. Фромма стала у рамках сучасного західного гуманізму одним з найяскравіших маніфестів тих, хто прагнув створити альтернативу деградації особистості [18] .

Отже, лише тоді, коли самотня людина осягне, зрозуміє іншу в усій її “інакшості”, вона проривається до цієї іншої людини, і в цій “зустрічі” прориває свою власну самотність. Тема самотності нескінченна у сучасній філософській літературі: різні погляди, різні філософські орієнтації. Однак наблизитися до глибшого аналізу та осмислення цього феномена сприяє розгляд його в межах різних наук.

1.3 Соціально-психологічний аспект самотності

Аналіз наукової літератури засвідчив, що у вітчизняній психології, як соціальній, так і в психології особистості, феномен самотності практично не розглядається, за винятком психіатрії, де самотність аналізується як причина, наслідок або різновид кризових станів. Тільки в демографії самотність фіксувалась через статистику - низку цифр по тим або іншим показникам. Так, виявилося, що люди, які перебувають у шлюбі, живуть вдвічі довше, ніж одинокі, рівно як і вдові й розлучені. Одружені чоловіки вмирають раніше, ніж одинокі, а вдови - раніше одружених. Такі дані статистики дають підставу зробити висновок про самотність як факт соціальної дійсності і про її вплив на тривалість життя. Але й у демографії ця проблема ґрунтовно не аналізувалася. У західній літературі, зокрема у працях американських соціологів і психологів, феномен самотності вивчається досить поглиблено. Вітчизняна література, як вже зазначалось, не багата на такого роду дослідження. Але останнім часом інтерес до цієї проблеми посилився [12] .

Розглянемо причини самотності, які фіксують психологи. Це, по-перше, емоційна ізоляція - свобода від прихильності; по-друге - соціальна ізоляція - відчуженість, нудьга, відсутність близьких друзів (“біла ворона”). Ці два види необов'язково виключають одне одного, а часто і взаємодоповнюють. Емоційна ізоляція внутрішня, і вона тяжче долається особистістю. Самотність соціальна - це радше самотність зовнішня - особистості бракує спілкування, визнання, утвердження, але це не дефіцит розуміння, довіри і близькості - як в разі емоційної ізоляції [15].

Фактори, що сприяють виникненню самотності особистості, такі:

- Свобода від прихильності.

- Відчуження, нерозуміння з боку інших людей.

- Самотність, відокремленість, необхідність жити одному (скорбота, розлучення тощо).

- Змушена ізоляція (наприклад, тяжкохворий).

- Зміна місця проживання.

За результатами наукових досліджень було виявлено, що на стан самотності у особистості бувають реакції такі як :

- Туга, пасивність - найчастіша реакція, яка відповідає стану самотності.

- Активне відокремлення - людина в даному випадку не має негативних емоцій з приводу своєї самотності. Вона займається улюбленою справою, реалізує творчі задуми. Цей стан менш за все корелює з поняттям самотності.

- Самотність долається за допомогою грошей - людина розважається, робить покупки та ін.

- Ще одна реакція на самотність - розширення та поглиблення соціальних контактів - спілкування по телефону, встановлення контактів із старими друзями, нові знайомства та ін. Людина при цьому намагається заповнити внутрішній стан спустошеності зовнішньою соціальною активністю [7] .

Розрізняють такі типи самотності: самотність зовнішня та внутрішня. Головною ознакою у визначенні цих типів самотності є почуття вини (провини). Внутрішня самотність зумовлюється внутрішніми обставинами, тобто людина є глядачем сценарію свого життя. Зовнішня самотність характеризується тим, що людина усвідомлює свою провину і вважає: “я в змозі виправити становище, в якому опинилася”, тобто вона є не тільки спостерігачем, а й актором. Вплив на ситуацію власної самотності залежить від того, як людина сприймає цю ситуацію, тобто як психологічні реакції на дефіцит відносин пов'язані з оцінним вимірюванням. На основі такого підходу виокремлюють ряд типів: позитивний внутрішній; негативний внутрішній; позитивний зовнішній (фізичне усамітнення); негативний зовнішній (смерть близької людини) [16].

Розрізняють також типи самотності, які вже наводилися.

Самотність - як наслідок емоційної або соціальної ізоляції. Існують також види, в основі яких лежить часові характеристики:

- хронічний (тривалий час відсутні соціальні контакти);

- ситуативний, пов'язаний зі стресовими подіями в житті (смерть партнера, розлучення);

- тимчасові (періодичні) напади почуття самотності [15] .

Слід зазначити, що М. Бердяєв звертав увагу на існування певних типів самотності і підкреслював, що самотність - це активний внутрішній стан. Психологи здебільшого вважають причиною самотності дефіцит спілкування. Дефіцит спілкування, в свою чергу, породжують внутрішні психологічні причини - наприклад, соромливість. Однак чи завжди соромливі люди самотні і чи завжди самотні соромливі? Бути соромливим - це значить боятись людей. Розрізняють хронічну і ситуативну соромливість. Однак самотність не завжди є причиною соромливості. Соромливість не є чимось надзвичайно поганим, якоюсь болісною проблемою. Часто соромливість притаманна людям, які полюбляють усамітнюватись і менше спілкуватись з іншими людьми. Іноді, правда, в разі хронічної соромливості вона справді стає причиною самотності і як крайній випадок може призвести до неврозу. А, як відомо, невроз виражається в депресії, яка іноді призводить до самогубства або до хронічної самотності, що є ознакою кризового стану. Однак, якщо одна і та сама причина соромливості - страх перед людьми - викликає такі різні реакції, то самотність людини не може вважатися надійним показником того, наскільки вона сама відчуває соромливість. Безумовно, соромливість позначається на нашій поведінці, але її вплив не однозначний і не обов'язково очевидний. Зрештою, ви соромливі та самотні, якщо вважаєте себе такими, незалежно від того, як ви поводитесь серед людей. А оскільки сприйняття себе іноді вельми залежить від сприйняття вас іншими, то тут виникає ще одна цікава проблема, а саме: наскільки суспільство сприймає самотність і наскільки вона - самотність - залежить від устрою суспільного життя [2] .

Дегуманізація суспільства постіндустріальними цінностями та стереотипами, масова комп'ютеризація сформували сучасний тип людини, яку Е. Фромм назвав ринковою, з ринковою орієнтацією, дії якої спрямовані, насамперед, на володіння: авторитетом, владою, грошима та ін., а відтак безкінечно самотньою через страх втратити все те, що вона має, чим володіє. Ця важлива проблема, звісно, зачіпає життя і сучасного українського суспільства, де спостерігаються аналогічні тенденції. Важливою проблемою є сприйняття самотності суспільством як певного способу життя. Наприклад, як суспільство ставиться до людей, що живуть поза шлюбом і чи почуваються самотніми ці люди. Несприйняття суспільством такої свідомої самотності зумовлене існуючою системою самого суспільства. Людина, яка зробила свій вибір і не ввійшла до соціальної структури суспільства (сім'ї, наприклад), позитивно суспільством не сприймається. Так зване співчуття, а іноді і жалість до людей, які не змогли “влаштувати” особисте життя - холостяків та старих дів, - насправді є проявом глибоко прихованих почуттів: з одного боку - соціального несприйняття, як таких, що не “вписуються” в загальноприйняті норми суспільного життя, а з іншого - почуття заздрості як до таких, що знайшли сміливість відмовитися від “суспільного” на користь життя усамітненого [18] .

Суперечність цих почуттів підтверджується підвищеним інтересом до життя самотніх людей і маскується співчуттям до них. Слід також зауважити, що від цього страждають самотні люди, а точніше, ті з них, які не відчувають себе такими, але, перебуваючи під пильною увагою суспільства (яке очікує покаяння, сліз), мимоволі починають вважати себе самотніми.

Існує самотність чоловіча і самотність жіноча, існує самотність старості і самотність юнаків. Але завжди слід розрізняти самотність як властивість особистості і самотність як спосіб життя. Водночас слід розрізняти самотність і самоту, або самотність як проблему і самотність як потребу. Це останнє, в свою чергу, вже неможливо назвати самотністю, оскільки людина не сприймає свій стан як пасивне відокремлення, для неї це процес внутрішнього самопізнання й саморозкриття. Саме свідома самота є активним відокремленням, процесом спілкування зі своїм внутрішнім світом, процес самобуття, який вельми необхідний для розвитку людини як самобутньої особистості. Результатом такого внутрішнього діалогу є творча діяльність людини, неповторність творчого доробку в різних галузях - мистецтві, літературі, технічному творінні. Лише завдяки процесу усамітнення людина здатна бути людиною, здатною на повноцінний обмін з оточуючим світом [22].

Отже, виходячи з викладеного, доцільно, мабуть, виділяти самотність як тимчасовий настрій, але не ототожнювати з активною самотністю, яка є вже необхідністю, і самотність як спосіб життя. Однак слід зауважити, що людина може жити усамітнено, але вести досить активне соціальне життя і не відчувати себе самотньою. Водночас людина може мати сім'ю, працювати в колективі, але відчувати себе самотньою. Таким чином, зв'язок самотності та соціальності неоднозначний. Аналізуючи ці реакції особистості на самотність, слід зазначити, що, очевидно, лише перша реакція є справжньою реакцією на самотність. В решті випадків почуття самотності для людей є випадковим. Варто підкреслити, що активне відокремлення виступає як альтернатива самотності.

1.4 Типи переживання самотності

Самотність, яку відчуває людина в сучасному світі, в жодному разі не дорівнює фізичному стану ізольованості людини, який є об'єктивним та зовні зумовленим. Навпаки, самотність - суб'єктивне внутрішнє переживання, що здебільшого виникає і найгостріше відчувається в ситуаціях інтенсивного спілкування - на виробництві, у людському натовпі, у колі друзів, у власній родині. У суспільстві масової інформації, індустріального виробництва, в умовах масових форм суспільного буття постійне, часто примусове спілкування втрачає природну обмеженість, індивідуальність, глибину, інтимність, перетворюючись на тирана особистості, який поглинає все внутрішнє духовне життя людини. Відокремлюючись від свого “Я”, своїх почуттів, очікувань, людина починає більш орієнтуватись на інших людей. Внаслідок цього в неї з'являються потреби в увазі до себе, співчутті, розумінні з боку інших людей, які ніколи цілковито не задовольняються, що і породжує відчуття самотності. Відомий американський соціолог Девід Ріслін назвав суспільство “спрямованих назовні людей”, “самотнім натовпом”. Цей термін став ознакою нашого часу [20] .

По-друге, на відміну від ізольованості, яка може бути добровільною, сповненою внутрішнього сенсу, благодійно впливати на стан людини, самотність викликає тривогу, страждання, тугу, почуття безнадії, поступово виснажує і знищує душевні та життєві сили людини. Стаючи хронічним переживанням, самотність може викликати різноманітні психоматичні та нервові захворювання, стимулювати розпад особистості, змінювати структуру поведінки, яка може стати згубною як для самої людини, так і для суспільства.

Із викладеного випливає, що самотність у сучасному розумінні набуває суто психологічного змісту і передовсім стає особистісним переживанням. Вона сприймається як гостро суб'єктивне, суто індивідуальне і часто унікальне переживання: “Моя самотність - лише моя. І ніхто не може пережити мою самотність за мене. І, мабуть, ніхто не зможе повністю зрозуміти, що я відчуваю, коли я самотній” [22] .

Ми не впевнені, як протидіяти “чужій” самотності, оскільки не знаємо, що робити зі своєю власною. Унікальність проявів самотності, складність самого переживання, невизначеність точних його причин, витоків і наслідків почасти пояснюють той факт, що незважаючи на актуальність і глобальність проблеми самотності, ми маємо, як зазначалося, досить незначну кількість суттєвих досліджень цього феномена в соціології, психології, медицині. Однак явище самотності потребує серйозної уваги, і намагання зрозуміти його тривають.

Цікаву модель самотності у руслі міждисциплінарного підходу (психологія і соціологія з екзистенціальною феноменологією) пропонують У. А. Садлер та Т. Б. Джонсон. Вони твердять, що за всієї неповторності переживання самоти є певні елементи, загальні для всіх її проявів. Передовсім це почуття повної заглибленості людини в саму себе.

Отже, за визначенням авторів, самотність - це переживання, що викликає комплексне і гостре почуття, яке виражає певну форму самосвідомості, і показує розкол основної реальної мережі відносин і зв'язків внутрішнього світу особистості [9] .

Подана модель ґрунтується на феноменологічному розумінні переживання як невід'ємного від контексту життєвих відносин і зв'язків людини. В основі всіх переживань лежить феномен, який У. Садлер назвав особистісним світом, “світом Я”. Життєвий світ особистості орієнтований на реалізацію чотирьох екзистенціальних можливостей:

- унікальність долі індивіда, актуалізація природженого “Я” в його багатозначності;

- традиція і культура особистості, що дають їй цінності та ідеї, які вона використовує для інтерпретації своїх переживань і визначення свого існування;

- соціальне оточення індивіда, яке формує поле організаційних стосунків з іншими людьми і ті сфери, де виникає поняття участі в групі та рольової функції особистості;

- прийняття інших людей, з якими людина може встановити відносини “Я-Ти” [15] .

Перелічені екзисціональні можливості утворюють той фундамент, на якому формуються особисті очікування, надії, цінності, досягнення, а також глибинні тривоги, конфлікти та розчарування особистості. Відповідно до чотирьох можливих напрямів розвитку “назовні” особистісного світу, У. Садлер і Т. Джонсон пропонують розрізняти такі типи самоти з погляду її чотирьох “вимірів”: космічну, культурну, соціальну, міжособистісну [8].

Кожен тип самотності - це форма самосвідомості, яка свідчить про розрив основної мережі відносин і зв'язків, що становлять життєвий світ особистості. Самотність викликає стрес в головних сферах внутрішнього світу людини. Гостра форма самотності означає крах глибинних очікувань особистості відносно реалізації основних можливостей, які визнані важливою складовою людського буття. Відчуваючи самоту, людина усвідомлює, що вона втрачає щось важливе, те, у що вона вірила, чого чекала. При цьому кожній “вимір” самотності відрізняється від іншого.

Космічне вимірювання самотності. Космічне вимірювання, одне з найбільш складних, вживається для позначення трьох різних форм самосприйняття:

- усвідомленість себе як цілісної реальності, завдяки чому людина співвідносить себе із природою і космосом;

- причетність до містичних таємних аспектів життя, близьких до Бога або до глибин буття;

- віра людини в унікальність своєї долі або у причетність до великих історичних цілей [15] .

Відчуття самотності через неможливість єднання з природою з надзвичайною силою проявлялося в деяких групах в індустріальних урбанізованих суспільствах. Воно може бути властивим і людям, які займаються екологією і відновленням взаємовідношень людини з природою.

Почуття самоти може відноситися не до всієї природи, а до якоїсь її частини. Деякі люди почуваються самотніми, коли віддалені від об'єкта свого інтересу, наприклад від землі [13] .

Другий варіант космічної самотності - відчуття втрати зв'язку з Богом - характеризує певну філософську і релігійну літературу. В багатьох сучасних релігіях відчувається глибоке напруження самотності разом із надією на вирішення цієї проблеми. Без сумніву, самотність - могутній мотив звернення людей до релігії, особливо коли самотність проживається в кількох "вимірах", зумовлюючи певну життєву кризу.

Третій вид самотності космічного типу близький до переживання самовідчуження. Людина при цьому усвідомлює, що розвиток однієї сторони “Я” підпорядковує інші його сторони. Іншим прикладом цього виду самотності може бути віра людей в те, що людина самотня за своєю суттю, і вона ізольована не лише від інших людей, а й відчужена від себе самої.

Культурне вимірювання самотності. Яскравим прикладом культурної самотності є опис переживань іммігрантів. Переважно переїзд до іншої країни здійснюється не поодинці, а групами, до яких входять близькі, родина, друзі, знайомі. Але, незважаючи на те, що на чужині іммігранти опиняються в оточенні люблячих їх людей, що важливо для кожної людини, вони почуваються глибоко самотніми. Причина - відрив від культурної спадщини, яка одвічно була частиною їхнього життя [5 ].

Інший приклад культурного виміру самотності - переживання людини в сучасному світі. Мабуть, найпристрасніше про розвиток, зміст та наслідки цього виду самоти писав М. Хайдеггер, на що вже вказувалось. Подібні переживання значно посилюються в суспільствах, де відбуваються бурхливі соціальні зміни, швидка переорієнтація релігійних та суспільних поглядів. Це складний момент у житті майже усіх вікових верств населення: зв'язок з власною культурною спадщиною втрачається, а нова суспільно прийнята культура, норми, цінності не завжди прийнятні для внутрішнього світу. Зауважимо, що даний вид культурної самотності визнається вельми поширеним, суттєво впливовим на сучасне суспільство. З огляду ж на події останнього десятиріччя (кардинальні зміни економічної та соціальної політики, категоричне заперечення минулих переконань, цінностей, суспільних норм, занепад моральних і духовних устоїв, зруйнування багаторічних традицій) проблема культурної самотності стала однією з найактуальніших в Україні і в інших країнах СНД. Соціальне вимірювання самотності. Найгостріші форми соціальної самотності визначаються такими поняттями соціальної ізоляції, як бойкот, вигнання, остракізм, відставка. Такий вид самотності з'являється, коли людина позбавляється можливості бути включеною в групу, яку вважає важливою і бажаною для себе. Іноді люди прагнуть не просто бути включеними у суспільство. Вони хочуть, щоб суспільство визнало унікальність і багатство їх особистості. Відтак другим видом соціальної самотності можуть бути випадки, коли людина не отримує від референтної групи визнання та очікуваної оцінки своїх особистих якостей [12] .

Як вже зазначалося, соціальний вимір самотності визнано переважним з-поміж інших. Отже, до соціальної самотності можуть належати найрізноманітніші категорії. По-перше, це люди, чиї поведінка, соціальне походження, колір шкіри, сексуальні орієнтації визнані соціально небажаними.

Це можуть бути і люди, які потребують залучення до соціально значущої діяльності. Наприклад, літні люди, в деяких випадках жінки та підлітки. Часткою соціальну самотність можуть переживати і люди в розквіті сил, котрі відчувають свою віддаленість від процесу прийняття важливих рішень, політичне й економічне безсилля [4] .

Необхідно зазначити, що в сучасному суспільстві різноманітні фактори значно обтяжують переживання соціальної самотності. Поглиблення роздробленості суспільства, невизначеність традиційних груп, високий рівень очікувань, пов'язаний з соціальною позицією, ототожнення успіху з загальним визнанням - фактори сучасності, які пояснюють усталення даного типу самотності сьогодні і гарантують його розповсюдження в майбутньому, тим самим поглиблюючи можливості виникнення кризового стану особистості. Міжособистісне вимірювання самотності. У свідомості мільйонів пересічних людей самотність передовсім пов'язана із пристрасним бажанням бути не самому і глибоким переживанням неможливості практично це здійснити. Не випадково проблема самотності розглядалася спочатку виключно як проблема спілкування, міжособистісної взаємодії. Саме переживання через відсутність дружніх або інтимних стосунків часто називають психологічною, іноді емоційною самотністю[21] .

Можна виокремити два основних напрями в дослідженні факторів, пов'язаних із цим виміром самотності. Один з них розглядає можливі ситуації, при яких виникає самотність. Другий напрям вивчає характер особистості.

За даними американських вчених К. Рубінштейна та Ф. Шейвера, з поміж можливих причин самотності респонденти передовсім виділяють відсутність шлюбного партнера, відсутність сексуального партнера, розрив відносин у шлюбі або з коханою людиною, відсутність близьких друзів, хворобу, нове місце роботи або навчання, часті зміни місця проживання. Факторний аналіз емоційних станів самотньої людини засвідчує, що самотність у міжособистісному вимірі викликає відчай, безпомічність, втрату надії [14] .

Багато хто зі спеціалістів пов'язує проблему самоти з характером і певними властивостями особистості. До рис, характерних для прототипу самотньої особистості, відносять зосередженість на своєму внутрішньому світові, низьку самооцінку, сором'язливість, невпевненість у собі, егоцентризм, конфліктність, сприйняття себе невдахою, жалість до себе, уникнення близького спілкування, ворожість по відношенню до інших, брехливість. Перелічені психологічні характеристики об'єктивно перешкоджають встановленню інтимо-особистісних відносин між людьми [17] .

Однак дослідники обох напрямів поки не дійшли остаточного висновку щодо причин самотності міжособистісного виміру.

Нерідко люди й самі не в змозі зрозуміти причин своєї самотності, висловити важкість свого стану. Через невизначеність витоків свого переживання проблема самотності може довгий час лишатися без адекватного вирішення.

Наведена чотиривимірна модель самотності, можливо, і не зовсім повна і досконала, проте вона розкриває складність феномена самотності, частково висвітлює причини цього явища в сучасному світі, дає спосіб оцінки сфери та інтенсивності даного переживання, дозволяє зрозуміти, як переживання самотності у кількох “вимірах” призводить до глибокої кризи і виснаження особистості [19] .

З викладеного вище випливає те, що самотність у сучасному розумінні набуває суто психологічного змісту і передовсім стає особистісним переживанням. Вона сприймається як гостро суб'єктивне, суто індивідуальне і часто унікальне переживання. Багато хто зі спеціалістів пов'язує проблему самоти з характером і певними властивостями особистості. Однак дослідники обох напрямів поки не дійшли остаточного висновку щодо причин самотності міжособистісного виміру.

1.5 Індивідуально-психологічні особливості самотності особистості

Необхідно встановити, за які ж якості і негативні риси характеру визначають схильність індивіда до переживання самотності, а як і індивідуальні особливості, підкріплювальні і посилюючі переживання самотності.

Спочатку розділимо самотність на вимушене і бажане. Найчастіше вимушене, суто негативне переживання самотності може непомітно в людини перейти у звичне і навіть бажане стан. Якщо дитинстві, вони неодноразово свідком використання батьками самотність, чи відчуження як засіб, який залучає себе увагу, отже, і додаткової турботи (оцінки), що існує величезна можливість, що це спосіб буде використано як набутий задля досягнення особистої вигоди і комфорту. Це означає, що з людей піддаються впливу ззовні, соціально-навчених самітності і у яких вигоду у зв'язку з ним - самотність це є болісно-солодке переживання. Такі люди використовують самотність, чи, радше його атрибути (смуток, образу, відірваність) як отримання оцінки, як не позбавляючись нього, а й збільшуючи його переживання. Такий феномен не можна повною мірою назвати самотністю, як і коробку з під цукерок можна назвати цукерками. Це форма, «обкладинка» узята на прокат задля досягнення своєї мети [3] .

Під самотністю усе ж слід розуміти індивідуально-неприйнятну форму існування, що викликає негативні емоції, і бажання їх позбутися. По справжньому самотня людина використовує найменшу можливість виходу із ситуації. Інший варіант розвитку - бажане самотність. Але воно має певні часові обмеження і використовується задля досягнення зовнішніх результатів чи бажаних реакцій, а радше задля відновлення внутрішнього рівноваги, узгодження власну думку себе і соціальних суджень. Навіть притому, що таке самотність бажане - однаково визначається індивідом як неприродне і неприємне стан, й за можливості швидко долається [8] .

Американський психолог і психотерапевт Джеффрі Янг виділив виходячи з класичних спостережень і тестових експериментів дванадцять самостійних синдромів самотності, кожен із яких специфічний набір емоційних, пізнавальних та властивостей особистості. З певним спрощенням їх можна зводити до трьом головним: товариськість, ступінь готовності до саморозкриттю, спроможність до співпереживання й розуміння іншу людину. Тобто психологія дійшов переконання, що ця схильність - одна з самостійних якостей особистості [23] .

До стійких особистісних рис ставляться самоповагу, ступінь прийняття чи неприйняття себе, сором'язливість, потреба у досягненні, потреба у приналежність до групи, рівень саморозкриття, імпульсивність, самоконтроль і особливо екстраверсія інтроверсія - спрямованість особистості переважно зовні, інших покупців, безліч світ довкола себе, чи всередину, до свого “Я”. Схильність переважно до екстенсивному або до інтенсивному спілкуванню, відзначена в дітей із половиною років, зберігалися вони й сім з першою половиною. У другому дослідженні спостережувані розбіжності у рівні комунікабельності однорічних хлопчиків підтверджено, коли їм виповнилося по дев'ять-десять років. Порівняння комунікативних чорт групи дорослих чоловіків зі тим, яким вони був у вісім і років, показало, що як теплі, відкриті й серцеві чоловіка на восьмирічному віці підтримували стійкі дружні відносини з іншими хлопчиками й у першому колі їх спілкування було також дівчинки. Навпаки, чоловіки, схильні тримати оточуючих з відривом і уникати тісних емоційних контактів, у дитинстві або не мали близьких друзів з дівчатками [12] .

Відповідно до теорії англійського психолога Д. Боулбі, дефіцит батьківського тепла позбавляє дитини необхідної йому впевненості і почуття безпеки, сприяючи зародженню особливої емоційної тривожності - “страху відділення”, яка може зберігатися протягом усієї життя. Наукове дослідження великий групи дорослих американців побічно підтверджує цю гіпотезу: між людьми, хронічно тих, кому самотніми, виявилося непропорційно багато осіб, виросли без люблячих батьків; особливо звужує несприятливим чинником був у цьому випадку розлучення. Але й занадто тісний прихильність і залежність дитини, особливо хлопчика, від нерідко грає негативну роль, сковуючи його ініціативу у встановленні контактів із однолітками. З іншого боку, низька товариськість, ускладнює зав'язування нових знайомств і тим самим звужує коло потенційно ближніх, часто-густо, особливо у юності, корениться просто відсутності необхідних знань і навиків спілкування. Ситуація зустрічі, знайомства з новими людиною психологічно зовсім непросте. Треба якось уявити, “подати” себе та водночас оцінити поведінку і характер домагань іншого. З іншого боку, багато питань особисті стосунки, наприклад, залицяння, припускають дотримання неписаного, який завжди однозначного, але з тих щонайменше обов'язкового ритуалу. Юнак, не упевнений у своєму умінні, почувається у таких ситуаціях ніяково, а надлишковий самоконтроль робить її поведінка скутою і неприродним. З яким віком з цих комунікативних труднощів проходять чи компенсуються, але заради їх пам'яті іноді знижує впевненість людини, спонукаючи його уникати напружених і потенційно травмуючих ситуацій спілкування, що, природно, підвищить ймовірність самотності [9] .

Але й рівень комунікабельності сам собою ні за чим вона каже. Товариськість нерідко буває поверхнева, яка не зменшує відчуття самоти, а лише які маскують його. Саморозкриття, свідоме і добровільне відкриття іншому свого “Я” як із фундаментальних потреб особистості стало предметом спеціальних психологічних досліджень лише у середині 1960-х років. Спочатку її вивчали переважно кількісно, виходячи з того, що забезпечує високу саморозкриття грає позитивну, а низька - негативну роль життя, якраз і прирікає на самотність та інші неприємності. Відомо, що відвертість і довіра до здебільшого викликає відповідний відгук. Але чому такі відбувається? Одні психологи пояснювали це тим, що довіра викликає симпатію до того що, хто надав вас довіру, - тому й взаємна відвертість. Інші апелюють до принципу справедливості, оскільки чужа відвертість вважається цінної, людина, який вислухав сповідь іншого, почувається обов'язковим відплатити тієї ж самою монетою, незалежно від міста своєї симпатії до партнера. Треті пов'язують взаємність, переважно, з її механізмами наслідування і підкріплення: відвертість позитивного бачиться стимулом, який реагує взаємним саморозкриттям. Проте це - це тільки початок складнощів. Адже саморозкриття щодо одного випадку бути засобом емоційної розрядки, як кажуть, “трамвайній відвертістю”, й інші - самопізнанням, проясненням своїх почуттів та переконань. У третьому - викликано бажанням, отримати схвалення, у четвертому - засобом зміцнення особистих. Важливий і чинник своєчасності. Хоча у принципі відвертість зазвичай сприймається позитивно, занадто повне чи поспішне саморозкриття, не що враховує особливостей співрозмовника й прийнятного йому рівня діалогу, сприймається як порушення інтимності, безстидності чи вторгнення у внутрішній світ [21] .

У першому психологічному експерименті людям пропонували вибрати тип особистості, із якою хотів би спільно працювати та проводити дозвілля. Зазвичай, незалежно від власних якостей, всі віддали перевагу екстровертному, “товариському” типу. Але треба було “вибрати” непросто товариша по службі чи компаньйона для пікніка, а друга, картина різко змінилася: воліли інтровертів. Парадоксальна ситуація: існує психологічна схильність самотності, обумовлена стійкими властивостями особистості, проте, ці якості, інтровертність наприклад, можуть бути притягати людей - звільняти саме з “пут самотності” [3] .

...