Поняття психосоціального розвитку в контексті диференційно-порівняльного аналізу видів розвитку особистості та суб'єкта

Размещено на http://www.allbest.ru/

Поняття психосоціального розвитку в контексті диференційно-порівняльного аналізу видів розвитку особистості та суб'єкта

Постановка проблеми

Історія вікової психології свідчить про те, що більшість теорій розвитку в єдиному процесі формування людини виділяють (й іноді абсолютизують) як відносно самостійні такі види розвитку: індивідний, соціальний, осо- бистісний, психічний, соціально-психологічний, психосоціаль- ний, персонологічний, аксіологічний, когнітивний, моральний, суб'єктний, ціннісно-мотиваційний, емоційний тощо. Феноменологія та зміст їх дуже часто перекриваються, їх важно диференціювати, а тим більше інтегрувати задля цілісного аналізу розвитку людини.

Метою статті є аналіз змісту та концептуалізація поняття психосоціального розвитку в контексті диференціації та інтеграції видів розвитку особистості (особистісного, соціального, персонологічного) та суб'єкта (суб'єктогенеза, саморозвитку тощо).

Аналіз основних досліджень. І.С. Кон одним із перших виділив три типи розвитку (біогенетичний - реалізація біологічно заданої програми, соціогенетичний - соціалізація і персонологічний - свідоме самоздійснення), які відображають реальні сторони розвитку особистості [5, с. 109]. На необхідність розведення різних видів розвитку (зокрема, психічного і соціального) вказував також В.А. Петровський, який вважає, що в хрестоматійній концепції вікової періодизації, запропонованій Д.Б. Ельконі- ним, об'єктивно відбувається змішення етапів розвитку психіки та етапів розвитку особистості [12, с. 23].

Спроби диференціації видів розвитку представлені також у працях О.Б. Весни (диференціація індивідного, індивідуального та персонологічного розвитку), Д.І. Фельдштейна (індивідуального та соціального розвитку), А.Л. Журавльова (соціального та соціально-психологічного розвитку), Д.Б. Ель- коніна (розвиток ціннісно-мотиваційної та операційно-технічної сфер), С.Д. Максименко, П.А. М'ясоїда, М.-Л.А. Чепи (якісні рівні розвитку людини), В.І. Степанського (диференціація розвитку біологічного, соціального та індивідуального «Я»), Г.О. Асмолова (соціогенез особистості - розвиток людини як соціальної істоти, персоногенез індивідуальності як унікальність життєвого шляху).

Більшість зі спроб диференціації видів розвитку (перелік яких можна було б продовжувати) базуються на виділенні подструктур психічної організації людини (організм, індивід, індивідуальність, особистість) та традиційних для психології опозицій: індивідний - особистісний (проблема біо-соціо), соціальний - індивідуальний (проблема зовнішнє-внутрішнє), мотиваційний - пізнавальний, особистісний - когнітивний (проблема структури особистості). Серед різних критеріїв диференціації майже не представлена феноменологія внутрішньої структури розвитку як системи різноякісних процесів і детермінант.

Виклад основного матеріалу дослідження

В контексті проблеми розвитку останнім часом відбувається звернення до суб'єктного підходу при вивченні проблеми розвитку особистості (Л.О. Стахнєва, В.А. Петровський та ін.) та звернення до особистісного підходу при вивченні проблеми розвитку суб'єкта (І.В. Лобанов, К.О. Абульханова-Славська, В.І. Сло- бодчиков та ін.). У площині диференційно-інтегративного, онтологічного аналізу структури розвитку на основі категорій розвиток особистості та розвиток суб'єкта ми вбачаємо перспективний шлях пояснення емерджентних властивостей психосоціального розвитку як інтегративного поняття сучасної психології розвитку.

Проблема розвитку особистості у вітчизняній психології найбільш продуктивно досліджувалася в культурно-історичній концепції розвитку психіки Л.С. Виготського та його послідовників (Л.І. Божович, В.В. Давидов, П.Я. Гальперин, Д.Б. Елько- нін, Г.С. Костюк, О.М. Леонтьєв, М.І. Лісина; К.К. Платонов та ін.). Більшість вітчизняних та зарубіжних (біхевіоризм, рольові концепції особистості) авторів схильні розуміти під особистістю «соціальну іпостась» та соціальні якості індивіда, набуті в процесі засвоєння соціального досвіду. Зауважимо, що у психології існує багато спроб побудови ієрархічних рівнів розвитку (активності) людини (Г.О. Балл, І.С. Кон, П.А. М'ясоїд, Ш.А. На- дірашвілі, С.Д. Максименко, В.І. Степанський, М.-Л. А. Чепа, О.М. Ткаченко, Л.Ф. Обухова та ін.), але в контексті даного питання в їх огляді немає потреби, оскільки в усіх підходах інваріантним моментом виступає корелятивність соціального середовища з особистісним рівнем активності. Активність на рівні особистості спрямована на соціальні норми, очікування, інтер- персональні стосунки і переважно особистісному рівню активності властива взаємодія з соціумом.

До категорії «розвиток особистості» можна віднести такі види розвитку: власне особистісний (представлений, наприклад, концепціями Д.Б. Ельконіна, моністичною концепцією багатовимірного розвитку особистості В.Ф. Моргуна та ін.), соціальний (концепції Д.І. Фельдштейна, А.В. Мудрик, М.І. Бобне- вої та ін.), персонологічний (соціально-психологічна концепція розвитку особистості А.В. Петровського, концепція персоналі- зації В. А. Петровського), життєвий шлях (Н .А. Логінова,), ціннісно-мотиваційний (О.Ф. Ященко, Л.І. Анциферова та ін.), моральний (І.С. Булах, Л. Колберг), соціально-психологічний (А.Л. Журавльов, М.Ю. Кондратьєв, Я.Л.Коломінський та ін.) розвиток тощо. Феноменологія та зміст усіх перелічених видів розвитку дуже часто перекриваються. Якщо максимально узагальнити безмежний монблан теорій розвитку особистості, то їх можна звести до трьох родових понять - особистісний, соціальний та персонологічний розвиток.

Фактично всі аспекти особистісного розвитку пов'язані з співвідношенням біологічного - соціального, соціального - індивідуального [8; 9]. Дилема «біо-соціо» розв'язується через визначення підструктур індивіда та особистості, акцентування інди- відного (біологічного, організменного) розвитку як розгортання генетичних програм (на противагу соціально зумовленого набуття досвіду). Друга дилема виводить на аналіз таких механізмів розвитку особистості як ідентифікація - уособлення (В.С. Мухіна), адаптація-індивідуалізація (А.В. Петровський), іденти- фікація-відсторонення (В.В. Абраменкова), ідентифікація-від- чуження (К.О. Абульханова-Славська) тощо. У багатьох працях особистісний розвиток зводиться до ціннісно-мотиваційного розвитку та визначається основними відносинами особистості зі світом (ядро особистості), системою мотивів, цінностей, спрямованістю, соціальними почуттями (К.О. Абульханова-Славська,

В.М. Мясищев, О.М. Леонтьєв, Н.І. Рейнвальд та ін.) тощо. Слід підкреслити, що особистісний розвиток у вітчизняній психології довго не диференціювався з онтогенезом, оскільки особистісний принцип вимагав пояснювати розвиток психічних функцій через розвиток особистості.

Інший аспект виділяється при аналізі таких форм особис- тісного розвитку як життєвий шлях. Дослідники життєвого шляху зазначають, що життєвий шлях - це «особлива, соціальна форма індивідуального розвитку» [7, с.156] та підкреслюють значимість об'єктивних чинників його становлення: історичну обумовленість, фактор віку, вплив макросередовища тощо. З точки зору онтогенезу визнаною є теза про те, що вродовж життєвого шляху відбувається два народження особистості: перше - в три роки, друге - у підлітковому віці (О.М. Леонтьєв).

Процес розвитку особистості як продукту суспільно-історичного розвитку, як системи соціально обумовлених якостей традиційно розглядається як соціальний розвиток (соціогенез або соціалізація), як процес входження людини в соціальне середовище, засвоєння, використання і подальшої трансляції соціальної інформації у вигляді установок, цінностей, соціальних ролей, властивостей особистості, моделей поведінки (соціалізація), інтеріоризації норм в результаті заломлення і багатьох опосередковувань через індивід ну й «особистісну» під структури. Різні підходи до визначення сутності соціального розвитку особистості представлені у працях С.А. Белічевої, І.Д. Беха, М.І. Бобневої, В.О. Ільїна, І.С. Кона, А.В. Петровського, В.А. Семі- ченко, Д.І. Фельдштейна та ін.).

За І.С. Коном соціальний розвиток - це оволодіння соціальними ролями, становлення здатності до активної соціальної позиції, прийняття відповідальності за соціальні наслідки своєї поведінки [6]. Бажаний результат даного виду розвитку - оволодіння соціальними нормами, формування соціальної саморегуляції особистості (співвіднесення своєї поведінки з соціальними нормами). У дослідженні С.А. Белічевої запропоновано наступні критерії соціального розвитку: ступінь включення індивіда в діяльність, виконувані соціальні ролі та соціальний статус у системі суспільних відносин, інститути соціалізації, її способи та механізми, активне ставлення особистості до себе та свого оточення [1, с. 45].

У вітчизняній психології поняття провідної діяльності описується переважно в термінах цього типу розвитку, оскільки формування особистості трактується як її соціальне дозрівання. Класичне положення діяльнісної концепції: розвиток особистості відбувається через діяльність, в якій вона відтворює суспільний досвід дій і стосунків (в соціальній системі взаємодії «дитина-суспільний дорослий», «дитина-суспільний предмет» (В.В. Давидов, Д.Б. Ельконін та ін.).

У моделі соціального розвитку особистості Д.І. Фельдштейна показано, що діяльність має сприяти освоєнню нових рівнів соціальних стосунків. Автор (продовжуючи лінію досліджень Д.Б.Ельконіна) виділяє дві сторони діяльності, які зумовлюють соціальний розвиток дитини (соціалізацію): діяльність з оволодіння нормами людських стосунків і діяльність з оволодіння нормами предметних відносин. Діяльність з оволодіння нормами людських взаємин сприяє ідентифікації, у ній дитина намагається включитися і на певному рівні включається в систему цих відносин, що забезпечує формування її соціальної активності» [17, с. 122-123]. Д.І. Фельдштейн розкриває поняття «соціальний розвиток дитини» як відтворення себе щоразу на новому рівні «соціальної самості» (позиції «Я в суспільстві» і «Я і суспільство»).

М.І. Бобнєва найважливішою закономірністю процесу соціального розвитку особистості вважає наявність у ньому тенденцій типізації [2] (стереотипізації, формування заданих групою і загальних для її членів соціально-психологічних властивостей) та індивідуалізації (накопичення людиною індивідуального досвіду соціальної поведінки, вироблення свого ставлення до пропонованих їй ролей, цінностей, установок тощо).

Зауважимо, що в контексті розуміння особистості як соціальної якості індивіда розвиток особистості тривалий час ототожнювалося з розвитком взагалі (у тому числі психічним). Однак сьогодні більшість дослідників розуміють, що ставити знак рівності між соціальним, особистісним і психічним розвитком не можна, оскільки вони не завжди збігаються і визначаються різними критеріями (С.А. Белічева, О.Б. Весна, Л.А. Журавльов, С.Д. Максименко, A. Barczyk-Nessel та ін.). Зведення індивідуального розвитку особистості до соціального розвитку в сучасній психології визнається такою ж самою помилкою, як і зведення соціального розвитку до психічного, когнітивного розвитку [9, с. 29-31].

Персоно логічний розвиток (персоногенез) найбільш повно описаний в концепції персоналізації А.В. Петровського і В. А. Петровського [11]. Персонологічний розвиток дитини як соціальної істоти А. В. Петровський описав як проходження трьох фаз: адаптації до чинних в суспільстві норм, форм взаємодії, діяльності; індивідуалізації як задоволення «потреби індивіда в максимальній персоналізації» й інтеграції особистості в різних спільнотах. Відповідно до цієї концепції, рушійні сили особистості пов'язані з наявністю «соціогенної потреби» індивіда в пер- соналізації і діяльнісно-опосередкованими можливостями її задоволення в референтних групах [14].

Звернемо увагу, що зміст персонологічного розвитку автор пов'язує з реалізацією механізмів впливу. Через активну участь у спільній діяльності, прагнучи «привнести своє Я у свідомість, почуття та волю інших людей, залучаючи їх до своїх інтересів та бажань, досягаючи у цьому успіху, людина задовольняє тим самим потребу у персоналізації» [14, с. 16-17]. Цей процес продовжується або у розширенні об'єктів персоналізації, або у підвищенні значимості своєї особистості в житті та діяльності референтних людей.

Цей аспект персоналізації розкривається у роботі В.О. Ільї- на як реалізація дитячої вітальності (vitality - «життєздатність, «енергія, енергійність»)[4], яка виявляється передусім у зовнішній активності. В.О. Ільїн підкреслює, що потреба у персоналіза- ції є соціально-психологічним проявом дитячої вітальності, яка забезпечує активність включення індивіда в систему соціальних зв'язків, в практику і разом з тим виявляється детермінованою цими соціальними зв'язками. Включення особистості в суспільство, послідовне входження її в нові за складністю і рівнем соціальні спільноти описано і в роботах Д.І. Фельдштейна. Проте якщо в роботі у В.А. Петровського в процес персоналізації включені результуючі соціалізації, то у Д.І. Фельдштейна лінія персоніфікації розглядається переважно у межах індивідуалізації.

У роботі О.Б. Весни [3] персонологічний розвиток особистості також виступає як результат взаємодії, взаємовпливу процесів розвитку людини як особистості та індивідуальності. Цей процес не є ані освоєнням, ані самореалізацією (де акцент робиться на само), але входженням, включенням особистості як індивідуальності в соціум, її привнесенням. О.Б. Весна розглядає персоналі- зацію не стільки як включення в конкретні групи і колективи, в які входить дитина упродовж свого розвитку (що є у позиції В.А. Петровського), скільки як входження, включення в соціальну спільність певного рівня розвитку і абстрагізації - сім'я, далекі і близькі люди, суспільство в цілому, людство (див. також [18]). Отже, персоналізація - це включення індивіда в суспільство як індивідуальності, а соціалізація - це включення індивіда в суспільство як носія соціальної ролі.

Проблема розвитку суб'єкта орієнтує на вивчення феноменів саморозвитку, самодетермінації, трансценденції у розвитку. Більшість сучасних психологів розглядають людину як суб'єкта власної активності і власного перетворення. Категорія суб'єкта пов'язана з принципом розвитку через поняття «суб'єктогенез» (К.О. Абульханова-Славська, А.В. Брушлінський, В.В. Селіванов, М.В. Савчин, О.О. Сергієнко, В.І. Слободчиков, В.О. Татен- ко, І.М. Титаренко, Д.Н. Узнадзе та ін.).

Поняття «суб'єктогенез» як процес становлення суб'єктності має безліч визначень [16]. В.А. Петровський вважає, що суб'єктогенез є прагненням людини оволодіти однією з найбільших для нього цінностей - самою собою. Суб'єктогенез проявляється в здатності вільно визначати наслідки власних дій, відповідати перед собою за їх неадаптивні наслідки, що дозволяє людині відбутися в якості суб'єкта [13]. A.C. Огнєв визначає суб'єктогенез як «породження людиною себе як суб'єкта, основу здатності самодетермінації особистості - одного з видів самоцінної активності [10, с. 79]. Евристична цінність поняття «суб'єктогенез» полягає у тому, що воно фіксує рух внутрішніх, суб'єктивних умов розвитку. У сучасній психології суб'єктогенез - це становлення здатності до самодетермінації, саморозвитку [16].

Вікова періодизація суб'єктогенезу в контексті ідеї співбуття представлена у концепції В.І. Слободчикова, Є.І.Ісаєва, ідеї розгортання ядра суб'єктної активності - у концепції В.О. Татенко, розгортання екологічного та інтерперсонального «Я» - у концепції О. О. Сергієнко тощо. Генетична модель розвитку суб'єктності представлена в роботах А.Ш. Тхостова та І.В. Журавльова, В.В. Селіванова та ін. Останнім часом спостерігається тенденція позначення все більш раннього віку, в якому з'являється якість «бути суб'єктом». Спочатку цей час відносили до підліткового віку (наприклад, Д.М. Узнадзе), потім - до кризи трьох років (Л.І. Божович, Б.Ф. Ломов), зараз же все більше вчених вважає, що людина народжується суб'єктом (В. О. Татенко, В.І. Слобод- чиков, О.О. Сергієнко та ін.).

Труднощі методологічного визначення поняття «суб'єкто- генез» обумовлені тим, що розвиток суб'єкта ототожнюють також розвитком самості, самоактуалізацією, самореалізацією, індивідуацією, саморозвитком, з індивідуальним розвитком (на противагу соціальному), з персоніфікацією (де підкреслюється значущість активності у процесі входження в нові спільноти та групи), акмеологічним, аксіологічним і власне суб'єктним розвитком. В контексті самореалізації суб'єктогенез трактується як розкриття потенціалу особистості, гармонізації її індивідуальних прагнень з вимогами суспільства, реалізації і розвитку її творчих характеристик (Е.В. Сайко, О.Б. Весна та ін.). Суб'єктогенез як акмеологічний розвиток в якості самостійного виду розвитку представлений у концепціях А.О. Деркача, М.В. Миронової (де підкреслюється значущість активності самореалізації), як складова аксіогенезу - у концепції З. Карпенко (де підкреслюється значущість реалізації вроджених духовних устремлінь) тощо.

Акцентування впливу людини на власний розвиток призвело до вивчення нової форми розвитку суб'єкта - саморозвитку. Саморозвиток як окремий вид розвитку, створюваний самим суб'єктом, виділений та описаний Ю.В. Слюсарєвим та досліджений у працях А.В. Брушлінського, Е.В. Сайко, С.Б. Кузікової, Л.М. Кулікової та ін. Здатність до самоорганізації і саморозвитку є однією з суттєвих характеристик суб'єкта, яка визначає інші його особливості - цілісність (або системність), автономність (або відносну свободу) тощо. Людина як суб'єкт є джерелом саморозвитку, вона цілеспрямовано змінює дійсність, але тим самим змінює і саму себе. Причому, з віком роль цих процесів зростає (А.В. Брушлінський, 2003).

Аналіз показав, що поняття «розвиток суб'єкта» і «розвиток особистості» мають різні теоретико-методологічні засади (табл.1), різні семантичні простори, які перехрещуються, але позначають різні сторони розвитку людини. Якщо для розвитку особистості важливе середовище (група), яке здійснює вплив, об'єктивні чинники її становлення (соціальна обумовленість, вплив макро-, мезо-, мікросередовища тощо), контекст (культурологічний, історичний, соціальний тощо), то для розвитку суб'єкта принциповою є внутрішня динаміка, акцент переноситься на суб'єктну складову - на ті зміни, які усвідомлено й не усвідомлено вносить сама людина. Стосовно розвитку суб'єкта, традиційно стверджується наявність внутрішнього джерела активності, і, відповідно, перехід досліджень на рівень самодетер- мінації. Натомість стосовно розвитку особистості мова йде про системну детермінацію, в якій співіснує як суспільна детермінація, яка передбачає як шляхи та механізми засвоєння (відтворення, перетворення) соціального досвіду у процесі соціалізації, так і власна активність людини.

З точки зору детермінації розвиток особистості та суб'єкто- генез співвідносяться як соціальний детермінізм та спонтанність, присвоєння соціального досвіду та його перетворення, процес і результат інтеріоризації сутності «Я» ззовні та самоде- термінації, автономії по відношенню до зовнішніх формуючих впливів зі сторони соціуму, екстеріоризація його сутності назовні у творчих актах та вчинках.

Таблиця 1 Теоретико-методологічні засади порівняльного аналізу розвитку особистості та суб'єкта