Проблема особистості у сучасній вітчизняній психології

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблема особистості у сучасній вітчизняній психології

Прохоров Б.І.

Стаття розглядає виникнення та розвиток сучасних поглядів на проблему особистості: співвідношення підходів, що традиційно існують у вітчизняній психології, а також підходів, що формуються на сучасному етапі науково-психологічних досліджень.

The article considers origin and development modern look to problem of the development to personalities: correlation approach, which traditionally exist in domestic psychology, as well as glance, which are formed on modern stage scientifically-psychological studies.

У психології категорія “особистість” належить до числа базових; вона не є суто психологічною; її вивчають усі суспільні дисципліни. В гуманістичних філософських та психологічних концепціях особистість - це людина, як цінність, заради якої здійснюється розвиток суспільства. При всьому розмаїтті підходів до розуміння особистості традиційно виділяють такі аспекти цієї проблеми [2]:

1) багатогранність феноменології особистості, що відображає об'єктивно існуюче розмаїття проявів людини в еволюції природи, історії суспільства, її власного життя;

2) міждисциплінарний статус проблеми особистості;

3) залежність розуміння особистості від образу людини, що існує в культурі і науці на певному етапі їх розвитку.

4) невідповідність проявів індивіда та особистості в різних напрямках дослідження людини - в біогенетичному, соціогенетичному та персоногенетичному.

У суспільних дисциплінах особистість розглядається як особлива якість людини, що набувається нею у соціокультурному середовищі в процесі спільної діяльності та спілкування.

У зв'язку з цим виникає питання про специфічність науково-психологічних досліджень особистості.. У психології вихідним можна вважати підхід, запропонований дослідниками школи О.М. Леонтьєва [1; 7]; згідно цього підходу можна виділити три основні категорії: людина, індивід, особистість. Коротко розглянемо кожну з них.

Людина - найбільш широке поняття, яке містить в собі усю сукупність людських якостей, властивих людству взагалі, незалежно від того, наявні вони у конкретної людини, чи ні.

Індивід (лат. individuum - неподільне, ціле) поєднує в собі дві ознаки.

1. Людина, як окрема природна (біологічна) істота, своєрідний представник інших живих істот, продукт онтогенетичного та філогенетичного розвитку, продукт єдності вродженого і набутого, носій індивідуально своєрідних рис (задатки, потяги і т. ін.).

2. Окремий представник людської спільноти; суспільна істота, що виходить за межі своєї природної (біологічної) обмеженості і використовує знаряддя (знаки, символи), і через них оволодіває власною поведінкою, психічними процесами. Оволодіння власною поведінкою означає формування “вищих психічних функцій” (Л.С. Виготський).

Індивід - це та об'єктивна реальність, яка міститься у межах тіла людини, у той час, як особистість - це утворення, яке не лише виходить за межі цього тіла, але й формується у зовнішньому просторі соціальних стосунків.

Метою нашої роботи є спроба розглянути та проаналізувати ті підходи до вивчення проблеми особистості, які традиційно використовуються у вітчизняній психології, а також спробувати співставити їх із тими підходами, які існують у сучасній психотерапевтичній практиці.

На сучасному етапі досліджень по-суті відсутній діалог про предмет психології особистості між різними науковими школами. Різні напрямки вивчення особистості демонструють школи Б.Г. Ананьєва, Л.С. Виготського О.М. Леонтьєва, О.Р. Лурія, С.Л. Рубінштейна, Б.М. Теплова, Д.М. Узнадзе. Однією із причин цього є припущення, яке фактично приводить до опису предмету психології особистості як одномірного, а не системного утворення [1].

Відправною точкою для подальшого аналізу різних підходів до вивчення особистості є те, що “особистість” не тотожне поняттю “індивід”. Особистість - це особлива якість, яку індивід набуває в суспільстві, в сукупності відносин, суспільних за своєю природою, в яких індивід бере участь.

У понятті “індивід” виражена належність до біологічного виду Homo Sapiens; будь-яка людина - це індивід; кожна людина, за визначенням Г.С. Костюка, народжується як біологічний індивід, здатний до розвитку, здатний перетворитись на суспільну істоту [6]. Іншими словами, для того, щоб “людина-індивід” перетворюється на “людину-особистість” необхідні якісні зміни; мають виникнути такі “психологічні новоутворення” (Л.С. Виготський), які докорінно змінили б увесь спосіб взаємодії людини із світом, що довкола неї, зробили б її поведінку власне людською.

У цьому відношенні доречно відзначити ті зміни, які до особистісних не належать: це, насамперед, морфологічні, або біологічно обумовлені зміни властивостей людини: форма та будова тіла (фізична конституція); фізіологічні; тип нервової системи; природні (анатомо-фізіологічні) задатки, а також набуті знання, уміння та навички (у тому числі - професійні). Усі ці зміни є, переважно, кількісними і визначають індивідуальність людини. Індивідуальність має прояв у темпераменті, звичках, інтересах, здібностях, індивідуальному стилі діяльності; індивідуальність складає одну із сторін особистості людини.

Людина народжується на світ вже як людина в найбільш широкому розумінні слова. Відомий вітчизняний дослідник О.М. Ткаченко пропонує виділяти наступні рівні розвитку особистості:

- організм - людина на вихідному (фізіологічному) рівні біопсихічної детермінації;

- індивід - людина як суб'єкт суспільних стосунків, людина на рівні соціопсихічної детермінації;

- особистість - людина на вищому рівні активності - позаситуативному, тобто на рівні довільності, творчості.

Особистість має розвиток в напрямі творчості, напрямі, якій не знає меж, а не в напрямі задоволення потреб, який принципово обмежений (локалізований) власним тілом. Основою особистості виступає сукупність її відношень до світу, що мають суспільну природу і складають неподільну єдність, або образ світу.

Як і поняття “індивід”, поняття “особистість” це певна цілісність, проте цілісність особливого роду, цілісність, яка не обумовлена генотипом (genos - походження; typos - форма, зразок), генетичною конституцією: особистістю не народжуються, а стають. Особистість - особливе утворення, що породжене життям людини у суспільстві, специфічно людськими відносинами. Особистість, за визначенням О.М. Леонтьєва, це продукт суспільно-історичного та онтогенетичного розвитку людини.

Формування особистості - це процес sui generis - процес, який не співпадає із процесом зміни природних властивостей індивіда в ході його пристосування до зовнішнього середовища.

За О.М. Леонтьєвим, ядро особистості складає здатність підпорядковувати мотиви один одному, внаслідок чого виникає ієрархія, або супідрядність, мотивів поведінки. Така супідрядність виникає у дошкільному віці і зовнішньо може мати прояв відмові дитини від негайного задоволення певної потреби (бажання). В ігровій діяльності може мати місце поява дій, які не є біологічно доцільними.

Можна навести приклад класичного дослідження ігрової поведінки дитини. Дитині дошкільного віку пропонували виконувати роль солдата, який охороняє військовий об'єкт. При цьому інші однолітки грають у більш звичні для себе рухливі ігри. Виникає внутрішній конфлікт дитини: з одного боку є бажання приєднатись до гри однолітків, з іншого - необхідність виконувати “дорослу” (а, відтак, привабливу) роль. Образно кажучи, перша спроба дитини задовольнити не власну потребу, а потребу суспільну (в ігровій ситуації) - це перший крок на шляху становлення особистості.

Підхід О.М. Леонтьева знайшов розвиток у працях В.В. Давидова [4]. Особистість, на його думку, - це людина, яка володіє творчим потенціалом; особистість виникає в дошкільному віці, коли дитина стає суб'єктом свідомої діяльності. І цей процес - виникнення особистості - В.В. Давидов пов'язує не із формуванням супідрядності мотивів (хоча це є дуже важливим), а з інтенсивним розвитком в дошкільному дитинстві уяви - основи творчості, створення нового. Творчість - це здатність відмовитись (зріктися) “натурального” бачення ситуації, а подивитись на неї “іншими” (культурними) очима, тобто так, як це прийнято в людській культурі. Наприклад, погляд на страждання іншої людини має викликати співчуття, співпереживання (емпатію).

В ігровій діяльності дитини виникає необхідність побудови сюжету, необхідність бачити перспективу розвитку ігрової ситуації. Таким чином ігрова (або уявна) ситуація знімає обмеження ситуації наявної (ситуації “тут” і “зараз”). вітчизняна психологія спрямованість особистість

Ми наводимо ті приклади формування особистості, які містить у собі ігрова діяльність, оскільки саме цей вид діяльності є таким, що охоплює весь процес становлення та розвитку людської особистості.

Індивідуальну діяльність завжди слід розглядати як складову частину діяльності суспільства; поза суспільними зв'язками і стосунками індивідуальна діяльність неможлива. Яскравий приклад цього - дитяча гра.

Дитяча гра завжди будується за правилом - правилом людської дії: дії дитини завжди підпорядковані нормам суспільної поведінки; через гру дитина навчається свідомо діяти за правилом.

Центральний момент гри в дорослому товаристві - підпорядкування правилу; стосунки між людьми, групами людей, суспільствами, державами будуються за правилами, законами. Причиною нестабільності у міжлюдських стосунках на будь-якому рівні - порушення правил, попередніх домовленостей. Цей факт яскраво проілюстрований у праці “Homo Ludens” (Людина, як грає) нідерландського історика і філософа Й. Хейзінги [9].

Усі психічні явища (функції) формуються і набувають розвитку у процесах діяльності та спілкування, проте належать вони не цим процесам, а їх суб'єкту: суспільному індивіду, особистості.

Суб'єкт (підмет, subjectum) - людина як носій власної активності, джерело пізнання та перетворення об'єктивної дійсності.

Особливо слід виділити позицію А.В. Брушлінського. На його думку, поняття “суб'єкт” складає найбільш широке і змістовне поняття людини, яке узагальнено розкриває єдність усіх її якостей: природних, соціальних, суспільних, індивідуальних. «Суб'єкт - це людина на вищому рівні активності та інтегрованості. Людина не народжується як суб'єкт, а стає ним в процесі діяльності, спілкування та інших видів активності. Вищий рівень активності - це здатність протидіяти наявним обставинам». [3].

За визначенням А.В. Брушлінського, суб'єкт у своїй діяльності - це завжди суб'єкт творчості, оскільки будь-яка діяльність є творчою хоча б мінімальною мірою. Така позиція розвиває основні положення вітчизняної психології і є однією з найбільш перспективних для науково-психологічних досліджень.

Людина завжди є суб'єктом (учасником, виконавцем) історичного і суспільного процесу в цілому, суб'єктом конкретної діяльності.

Спрямованість особистості - система домінуючих мотивів поведінки і діяльності. Залежно від того, які мотиви відіграють домінуючу роль в діяльності і поведінці виділяють види спрямованості.

1. Особистісна - характеризується переважанням у особистості мотивів, спрямованих на забезпечення особистого благополуччя (наприклад, успішно закінчити ВУЗ, зробити кар'єру і т. ін.).

2. Колективна - зумовлена переважанням мотивів, спрямованих на забезпечення успішності спільної роботи (наприклад, здобути командну перемогу у змаганнях).

3. Ділова - відображає переважання мотивів, які породжені діяльністю і спрямовані на неї (наприклад, інтерес до певного виду діяльності)

Що ж спонукає людину діяти певним чином у тій чи іншій ситуації? Джерелом активності людини (як і будь-якої іншої істоти) є потреби. Потреби поділяють на природні (натуральні) та культурні (суспільно-історичні). Натуральні потреби пов'язані із необхідністю збереження і підтримання життя людини (їжа, сон, захист від холоду, спеки, інших живих істот). Спосіб задоволення натуральних потреб у людському товаристві суттєво відрізняються від такого у тварин. Мотиваційна сфера особистості - це уся сукупність її мотивів, що формується протягом життя. Є мотиви достатньо стійкі - вони визначають спрямованість особистості.

Проблема особистості створює новий психологічний вимір - інший, ніж дослідження окремих психічних процесів, властивостей і станів людини. Це - дослідження місця, позиції людини в системі суспільних зв'язків, того, заради чого і як використовує людина вроджені і набуті ним властивості, в тому числі і риси свого темпераменту, здобуті знання, вміння, навички, мислення, пам'ять.

Розвиток особистості здійснюється в діяльності, що керується системою мотивів. Якщо індивід входить у відносно стабільну соціальну спільність, він за сприятливих обставинах проходить три фази свого становлення в ній як особистість [2].

I фаза - адаптація - це засвоєння діючих у спільноті цінностей і норм, що наближає індивіда до інших членів спільноти.

II фаза - індивідуалізація, породжена загостренням протиріччя між необхідністю “бути таким, як всі” і намаганням особистості до максимальної персоналізації.

III фаза - інтеграція, яка визначається протиріччям між намаганням індивіда бути ідеально представленим своїми особливостями в спільноті і здатністю спільноти приймати, підтримувати і культивувати тільки ті його особливості, які сприяють розвитку самої спільноти. Якщо ці протиріччя не зникають, настає дезінтеграція, що може призвести до ізоляції особистості або до її витіснення чи деградації із поверненням на більш ранні стадії розвитку особистості.

У становленні особистості важливими є всі його життєві періоди: дитячий, підлітковий, юнацький. Сучасні вітчизняні і зарубіжні концепції розглядають цей процес, як явище, що ніколи не завершується (див. напр. [10]).

Основні етапи становлення особистості дитини нерозривні із розвитком її творчих можливостей, від розвитку її уяви. Уява, за визначенням В.В. Давидова, забезпечує замикання абстрактного знання на окремий факт, спільного на одиничне, що дає розв'язання тієї чи іншої задачі, недосяжний для абстрактного мислення [4].

Уява - це здатність бачити ціле, перш ніж його частини. Завдяки уяві людина створює нові образи і думки, на базі чого виникають нові дії та предмети. Уява найбільш інтенсивно розвивається та культивується в надрах художньої свідомості людини, що знаходить своє вираження в різних видах мистецтва. Саме мистецтво розвиває уяву як універсальну людську здатність, яка може надалі реалізуватися в науці, в політиці, в побуті, в праці. Так, наприклад, вченому важливо володіти розвинутим естетичним відчуттям краси, що виникає завдяки уяві, для того, щоб вірно відчути образ “цілого” ще до того, ніж будуть “перевірені алгеброю” всі деталі [5].

Загальний висновок із сказаного вище, є такий, що змінюється самий підхід до вивчення людини; на зміну метафізичним двофакторним концепціям визначення розвитку особистості (середовище + спадковість) повинна прийти інша схема, принципово нова, яка розкрила б взаємовідношення понять “індивід” та “особистість”, виділила б властивості індивіда як природні передумови розвитку особистості, соціальне середовище - як умову розвитку особистості, а протиріччя в системі предметної діяльності - як рушійну силу розвитку особистості.

Бути особистістю означає мати активну життєву позицію, здійснювати вибір, що обумовлений внутрішньою необхідністю, вміти оцінити наслідки рішень, що приймаються, і нести відповідати за них перед собою і суспільством.

Література

1. Асмолов А.Г. О предмете психологи личности // Вопросы психологии. 1983. № 6. - С.119-125.

2. Большой психологический словарь / Сост. и общ. ред. Б. Мещеряков, В. Зинченко - М.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2006. - С. 263-266.

3. Брушлинский А.В. Деятельность субъекта как единство теории и практики. //Психологический журнал. 2000. Том. 21. №6. - С. 5-11.

4. Давыдов В.В. Онтогенез и развитие личности в детском возрасте // Вопросы психологии. 1992. № 1-2. - С. 22-33.

5. Ильенков Э.В. О «специфике» искусства // Вопросы эстетики. Вып.4. - М.: Искусство, 1960. - С. 32-42.

6. Костюк Г.С. Принцип развития в психологии // Костюк Г.С. Избранные психологические труды. - М.: Педагогика, 1988. - С. 99-131.

7. Леонтьев А.Н. Индивид и личность // Психология личности. Тексты / Под ред. Ю.Б. Гиппенрейтер, А.А. Пузырея. - М.: МГУ, 1982. - С. 20-27.

8. Слободчиков В.И., Цукерман Г.И. Интегральная периодизация общего психического розвития // Вопросы психологии. 1996. №5. - С. 38-50.

9. Хейзинга Й. Homo Ludens. В тени завтрашнего дня. - М.: Прогресс-Академия, 1992. - 458 с. 10. Эриксон Э. Жизненный цикл: эпигенез идентичности // Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис. - М.: Прогресс, 1996. - С. 100-152.

Размещено на Allbest.ru