Культурний контекст психології особистості: постановка проблеми

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Культурний контекст психології особистості: постановка проблеми

Анотація

У статті аналізується культурний контекст психології особистості в Україні. Описані багатоманітні прояви культурного контексту психології особистості. Окреслено становлення психології особистості в Україні у ХХ-ХХІ столітті. В статті показано, що психологічне пізнання бере початок з осягнення психологією самої себе - власної картини світу і способів рефлексії, котрі й конструюють цю картину світу. Наголошено, що у ХХІ столітті розвиток психології в Україні відбувається під впливом «лінгвістичного повороту», постструктуралізму та філософії Постмодерну загалом. Психологія активно засвоює методи дискурс-аналізу й наративного аналізу. До наукового обігу входять постмодерністські поняття - «ідентичність», «роль», «гра» та ін. Особистість постає детермінованою домінантними дискурсами та соціальними практиками. Відтак психологія деталізує та поглиблює розуміння тих факторів, котрі впливають на становлення особистості.

В статті показано, що теорії й узагальнення психології особистості органічно ввійшли до всіх поведінкових наук і української культури загалом. Вони широко використовується в науковому та ненауковому дискурсах, що свідчить про культурну адекватність концептуалізації поняття «особистості», виробленого в рамках психології, та соціальну актуальність психології особистості загалом. Ця ситуація підводить до висновку автора про доцільність виявлення саме культурного контексту, який позначається на уявленнях про особистість, які мають місце в психології, і впливають на розвиток психології особистості.

Разом із тим, в статті наголошено, що культура Модерну та Постмодерну відзначається активними трансформаціями. Традиційні уявлення про соціум і особистість, які були поширені в ХХ столітті, вже нині піддаються перегляду. Передусім, предметом аналізує постає соціалізація особистості під впливом культури. Дискурс теорії та методи дискурс-аналізу уможливлюють аналітику культури та факторів становлення ціннісних уявлень, а отже й тих чинників, котрі визначають соціалізацію особистості та формування її ідентичності. Встановлено, що культурні трансформації неминуче позначаються на наукових трактуваннях поняття «особистість», а отже і психології особистості. Відповідно, актуальним є розмежування, з одного боку, суто наукових тлумачень особистості, а, з другого - культурних конотацій.

Ключові слова: особистість, психологія особистості, культурний контекст, культурні трансформації, рефлексія.

Annotation

Turban V.V. The cultural context of personality psychology: problem statement

The article analyzes the cultural context of personality psychology in Ukraine. Various areas of the cultural context of personality psychology are described. Personality psychology was formed in Ukraine in the XX-XXI centuries; this process is outlined. The article shows that psychological cognition begins with the comprehension of psychology as a scientific area with its own picture of the world and methods of reflection to construct this picture of the world. The article emphasizes that, in the XXI century, psychology in Ukraine is developing under the influence of a “linguistic turn”, post-structuralism and postmodern philosophy in general. Psychology is actively acquiring the methods of discourse and narrative analyses. Some postmodern concepts - “identity”, “role”, “game” and so on - are included into scientific discussions. The concept of personality is determined by dominant discourses and social practices. Thus, psychology details and deepens the understanding of the factors influencing the personality formation.

Key words: personality, personality psychology, cultural context, cultural transformations, reflection.

Постановка проблеми

Психологія особистості найтіснішим чином пов'язана із культурним контекстом, а саме: особистість, яку досліджує цей науковий напрямок, не є нейтральною, а постає представником певної культури. Показово, що в психології особистості набувають значення та поширюються крос-культурні дослідження, котрі уможливлюють зіставлення особистісних характеристик представників різних культур, виявляючи в такий спосіб домінацію саме культурного чинника. Приналежність до культури є важливою характеристикою і самого дослідника-науковця: культура виступає мимовільною сприйняттєвою рамкою, котра в тій чи тій мірі позначається на оцінюванні психологом об'єкта й результатів дослідження. Таким чином, фактор культури завжди присутній у дослідженні особистості.

Наголошуючи, що особистість як така є культурним феноменом, який виникає з певною особливістю в добу Модерну. Зрозуміло, що на домодерних етапах розвитку культури людина завжди розглядалася через призму її соціальної приналежності: рід, соціальна група, конфесія, етнос тощо. Тож, в період Модерну людина почала розглядатися «осібно», тобто незалежно від соціальних характеристик. Концептуалізація поняття «особистість» уможливила, по-перше, виокремлення особистості як окремого, по можливості соціально нейтрального об'єкта дослідження; по-друге, з погляду історії психології, є вартим уваги феноменом, котрий характеризує і поступ психологічної науки, і саму культуру Модерну, яка дала можливість розглядати людину саме в статусі особистості. Опредметнення людини як особистості є важливим феноменом і з погляду розвитку науки, і з погляду соціокультурних процесів. Постання психології особистості як наукової галузі істотно вплинуло на культурні уявлення та практики.

Зважаючи на соціальні перетворення, загалом, й перетворення соціальної, наукової системи в Україні, зокрема, у межах наукової психології, розгляд проблематики становлення культурного контексту психології особистості в Україні вважаємо актуальним.

Метою статті є розкриття психологічних особливостей культурного контексту психології особистості.

Виклад основного матеріалу і результатів дослідження

Поняття - це є досвід найменування, який відображає спосіб розуміння речі чи феномена.

Водночас, поняття вказує і на ступінь розвитку свідомості, яка встановлює його. Якщо термін «людина» - відображає емпіричну даність, то поняття «особистість» - це вже умоглядний конструкт, який накидає предмету певні характеристики, котрі, передусім, відбивають не стільки його якість - скільки уявлення суб'єкта, котрий встановлює поняття. Отже, констелюючи терміни та поняття, психологія має справу: по-перше, з об'єктивною реальністю, яка дана нам емпірично; по-друге, з умоглядними конструктами, котрі відображають прояви реальності чи тенденції становлення предмета.

На перший погляд, психологічне пізнання розпочинається з виокремлення предмета, який піддається аналізу й теоретичному осмисленню. Утім, це не так. Психологічне пізнання бере початок з осягнення психологією самої себе - власної картини світу і способів рефлексії, котрі й конструюють цю картину світу. Бо цілком очевидно, що спосіб осмислення визначає і висновки, узагальнення та уявлення, котрі будуть результатом мисленнєвої активності. По суті, первинний етап розвитку психології - це рефлексія психологією самої себе. Очевидним є і те, що така первинна рефлексія вкрай загальна. Кажучи мовою філософії, вона і багата, і бідна водночас, оскільки містить і все, і ніщо водночас. Початкове становлення психології - це, по суті, самоусвідомлення. Кажучи ж більш формально, це є етап теоретико-методологічного самовизначення наукового напрямку. І тільки за цим етапом йде наступний - розкриття психології в пізнанні конкретного предмета. Таке пізнання є лише деталізацією психології як цілісності, явленої самій собі на етапі рефлексії.

Показовий у цьому відношенні розвиток психології в Україні та СРСР загалом. У 20-30-ті роки ХХ століття у працях «групи Виготського» (Л. Виготський, О. Лурія, О. Леонтьєв та ін.), а також «Харківської групи» (П. Гальперін, О. Запорожець, Л. Божович, Ф. Бассін та ін.) головна увага приділялася саме теоретико-методологічним питанням. З розширенням прикладних досліджень відбувалась і вторинна рецепція праць, в яких були закладені теоретико-методологічні основи цього психологічного напрямку, що згодом отримав назву «культурно-історична психологія». Ця вторинна рецепція теоретико-методологічних праць засвідчила закономірну наявність у них незчисленних «прозрінь», продуктивних гіпотез і теоретичних умовиводів, котрі лише згодом набули підтвердження. Суть проблеми ж полягає в тім, що теоретико-методологічна база дослідження жорстко визначає всі ті результати, які будуть отримані на її основі. Ця ж таки база відсікає інші форми опредметнення, а отже й результати дослідження. Згодом у дослідженнях Т. Куна цей феномен був описаний як парадигмальне мислення, яке завідомо визначає рамки сприйняття й опредметнення. Наукові дослідження на основі певної парадигми завжди набувають підтвердження, бо існує сув'язність опредметнення, відповідного методу, а отже й отриманого результату. Утім помилково було б стверджувати, що парадигмальне мислення є, умовно кажучи, хибним. Наукове пізнання, по суті своїй, парадигмальне. Саме тому в науковому пізнанні здобувається лише відносне знання, яке надалі доповнюється й уточнюється, а також часткове знання предмета, що, одначе, не применшує його значущості.

Поняття «особистість» - це уявлений конструкт. «Особистість» - форма наукового опредметнення психологічних проявів людини. Поширення поняття «особистість» у культурі та побутовому мовленні вказує на те, що «особистість» є й соціокультурним феноменом. Існування наукового поняття «особистість» відкриває можливості для застосування методу «історії понять» для розкриття теоретико-методологічних передумов і чинників його становлення. Ненауковий вжиток лексеми «особистість» - дає можливість виявити соціокультурні фактори постання такого мовленнєвого конструкту.

З погляду неоплатонізму, людина існує на трьох рівнях. По-перше, на рівні ідеї. Цей рівень існування пізнається за допомогою мислення. По-друге, на рівні тілесному. Цей рівень існування пізнається емпірично. По-третє, на рівні психологічному. Коректно послуговуючись термінологією неоплатонізму, це є рівень «душі» - єднання інтелектуальної сутності (ідеї) та матеріального втілення (тіла). Душа постає причиною життя. Все наділене душею - живе, не наділене - мертве. Психологічний рівень існування людини пізнається завдяки безпосередньому переживанню - почуттям.

З цієї онтологічної концепції випливає й цілком очевидна психологія. Наділена душею людина, фокусуючись на розумному началі сущого і втілюючи його у своїй діяльності, наближається до Абсолюту. Натомість, керуючись не ідеальними, а матеріальними покликами - сходить до рівня нерозумного існування. культурний ціннісний психологія особистість

Попри відмінності між неоплатонізмом і християнством, обидва вчення містять ідею активності Абсолюту - його відображення в душі. А також ідею того, що завдяки зверненню до духовного начала в житті, людина спроможна долати тваринне начало.

У Новий час ця складна антична філософія почала нівелюватися. Уже у філософії Фрідріха Геґеля Абсолютний дух - лише поняття, що перебуває у становленні. Прояв становлення - світова історія. Відповідно, людство - творець Абсолютного духу. Людвіг Фейєрбах витлумачив Старий і Новий заповіти як екстеріоризації морального розвитку. Карл Маркс обґрунтував, що фактором розвитку культури є лише матеріальне виробництво. Культура стала лише «надбудовою» щодо економічного «базису». Так цілісна онтологія, Створена Платоном, Аристотелем, Плотіном і християнськими теологами була знищена. Цілком очевидно, що за відсутності цілісного вчення про буття неможливе й уявлення про людську цілісність. Як наслідок, у культурі та психології виникає поняття «особистість» - частковий прояв людини. Особистість - це є часткове явлення людини. І саме ця частковість піддається опредметненню в культурі та науці. Те, що поняття «особистість» є лише формою часткового опредметнення людини не завжди чітко артикулюється культурою і наукою. Утім, невизначеність артикуляції не спростовує об'єктивності ґенези поняття.

Латинське поняття persona відсилає нас до театральної маски. І тому персона - це представлення, явлення в певному образі. Показово, що слова persona і «персонаж» - однокореневі. Російське поняття «личность» - має подібну етимологію, оскільки походить від слова «личина» - маска. Й у цьому випадку ми також маємо справу з частковим проявом - публічним образом. Українське поняття «особистість» має геть іншу етимологію - «осібність», «відособленість», тобто відокремленість людини від інших. Вочевидь, українське поняття «особистість» точно відобразило розпад сталих соціальних структур і онтологічної вертикалі, виокремлення людини із онтологічної цілісності.

Входження до наукового обігу поняття «особистість» є цілком закономірним. Марксистський базис психологічної теорії, який був створений у 20-30-х роках Харківською групою науковців, визначав акцент на соціальних детермінантах розвитку людини, тобто становлення її «соціальної маски». Психологічне вчення про особистість розгорталося в загальному руслі філософії та культури Модерну.

Окремою віхою в розвитку вчення про особистість є теорія вчинку, запропонована Володимиром Роменцем. Науковець визначив учинок як творчий акт, детермінований значущим сенсом. За Роменцем, особистість втілюється не за посередництва діяльності як такої, а діяльності осмисленої й базованої на сенсі. Так ми можемо бачити, що Роменець, пов'язавши особистісну самоактуалізацію з учинком і сенсом, ставить людину в опозицію до соціальних норм. Бо усталена життєдіяльність не потребує вчинку. Вона розгортається як засвоєння соціальних норм і реалізація їх в діяльності. Така життєдіяльність є індиферентною і до питання сенсу. Адже знання соціальних норм робить запити про сенс не доцільними. Однак Роменець постулює: по-перше, соціальний конформізм і розвиток особистості - несумісні; по-друге, особистість постає не в процесі соціалізації, а завдяки творчості (створенню небувалого), пошуку сенсу, а отже й сумніву в усталених нормах, і вчинку, а останній, за визначенням, є проявом нонконформізму. Цілком очевидно, що психологічна теорія Роменця є суголосною філософії екзистенціалізму.

У ХХІ столітті розвиток психології в Україні відбувається під впливом «лінгвістичного повороту», постструктуралізму та філософії Постмодерну загалом. Психологія активно засвоює методи дискурс-аналізу й наративного аналізу (Н.В. Чепелєва, М.Л. Смульсон, О.М. Шиловська, С.Ю. Гуцол). До наукового обігу входять постмодерністські поняття - «ідентичність», «роль», «гра» та ін. Особистість постає детермінованою домінантними дискурсами та соціальними практиками. Відтак психологія деталізує та поглиблює розуміння тих факторів, котрі впливають на становлення особистості.

Позитивістський теоретико-методологічний підхід до вивчення особистості, також, був реалізований українськими науковцями в рамках психології діяльності (Г. Балл, Г. Костюк, О. Леонтьєв, Є. Машбиць В. Семиченко та ін.); теоретико-методологічні положення генетичної психології (С. Максименко); теоретичні положення раціогуманістичної орієнтації в методології людинознавства (Г. Балл та ін.); концепції особистості (І. Бех, С. Максименко, Н. Чепелєва, та ін.), поняття цілісності психіки (М. Савчин, Е. Сайко, Т. Яценко та ін.); теоретичні положення цілісного підходу до вивчення особистості (І. Вітенко, Н. Завацька, А. Коваленко, В. Роменець, С. Рубінштейн та ін.); критерії розвитку суб'єктності (А. Борисюк, О. Осницький, Н. Пророк, О. Саннікова, Є. Сергієнко, Н. Чепелєва, Г. Цукерман та ін.); поняття розвитку (В. Зінченко, Г. Костюк, Г. Ложкін, Н. Чупрікова та ін.); поняття організації і системи у контексті розвитку особистості (С. Гарькавець, Л. Карамушка та ін.); системно-структурний підхід до процесів розвитку особистості (І. Ващенко, О. Кононенко, Л. Сердюк, М. Холодна, О. Шевяков та ін.); особистісний аспект й цілісність буття (О. Єременко, М. Журба, Т. Титаренко та ін.), концептуальні положення самосвідомості особистості (М. Боришевський, Ж. Вірна, Л. Пілецька, П. Чамата та ін.); рефлективно-психологічні аспекти самосвідомості (О. Бондаренко, В. Бочелюк, З. Ковальчук, Ю. Швалб та ін.). У працях В. Роменця обгрунтовано, що вирізнювальною характеристикою особистості є «вчинок». Показово, що основні конотації теорії вчинку дотичні до персоналістичної концепції М. Бердяєва. У ситуації Постмодерну актуальності набуває раціогуманістична парадигма особистості та соціально- психологічних процесів, обгрунтована Г. Баллом. За міркуваннями Г. Балла, подальший розвиток психології - базовою цінністю для якої є особистість - можливий лише на основі актуалізації гуманістичного світогляду.

У ХХ столітті психологія особистості набуває суто наукового розвитку в рамках психології, що показує її різноманіття.

Особливий інтерес становить аналіз поглядів Г.С. Костюка на генезу особистості.

У науковому спадку Г.С. Костюка особливе значення має поняття «внутрішні суперечності». Зокрема, Г.С. Костюк зазначає: «Внутрішні суперечності, що виникають в житті кожної людини, спонукають її до активності, спрямованої на їх подолання. Одні суперечності долаються, натомість виникають нові, що ведуть до нових дій. Вони виступають як внутрішні спонукання до вдосконалення діяльності особистості» (Костюк, 1967: 90-91).

Зокрема, виокремлюються:

1. Суперечності, зумовлені закономірностями внутрішнього розвитку особистості: «Мотиваційна сторона розвитку особистості випереджає його операційну і змістову сторони».

2. Суперечність між «попереднім досвідом» і вимогами «нової ситуації» - тобто, як наслідок процесу пристосування.

3. Суперечність соціально-психологічного характеру - «між досягнутим рівнем розвитку індивіда та способом його життя, місцем, яке він посідає в системі суспільних відносин».

4. Суперечливість протилежних емоцій (Костюк, 1967: 91-93).

Тлумачення внутрішніх суперечностей містить характеристичні ознаки невизначеності та конфлікту. Відтак, зняття суперечності відбувається найчастіше або шляхом витіснення однієї з конфліктних сторін (чи всього конфлікту взагалі) або внаслідок компромісу - часткового поєднання в одній системі конфліктних мотивів. Одним із критеріїв аналізу феномена внутрішніх суперечностей може бути ступінь розгортання мотивів. Дискурс невизначеності передбачає їх якомога повніше, безперешкодне виявлення; відтак система являє собою не часткове поєднання суперечливих мотивів (що зумовлено компромісом), а має «мозаїчний» характер, тобто, кожен із елементів системи є самодостатнім, дієвим і збагачується іншими.

Наразі можна відзначити дві концепції мозаїчного поєднання. Розглянемо кожну із них. Одна з концепцій належить А. Молю. Він наголошує, що явище мозаїчності органічно властиве сучасності. І характеризується наявністю, багатоманіття окремих непов'язаних, незалежних одне від одного «шматочків», між якими встановлюються випадкові зв'язки. Але ці зіткнення не ведуть до появи жорстких, впорядкованих конструкцій, а скоріше, навпаки, нагадують хаотичні нашарування. Як зазначає А. Моль, усе «складається із розрізнених обривків, пов'язаних простими, суто випадковими відносинами. Ці «обривки» не утворюють структури, вони володіють силою зчіплювання, яка не гірше старих логічних зв'язків надає екрану знань певної щільності, компактності» (Моль, 1973: 37-38).

Інша концепція належить Н.Т. Абрамовій. Суть її зводиться до виведення дієвості, доцільності як системотворчості (що покликана створити узгоджений мозаїчний образ). Цей стрижневий елемент розглядається Н.Т. Абрамовою як сторонній, зовнішній щодо поєднуваних систем. Теза про «зовнішність» узгоджувального елемента запозичена автором з концепції данського фізика Н. Бора та теорії ергономіки (Абрамова, 1986: 102-112).

Процес ґенези психології особистості актуалізує потребу у певності соціальних установок і орієнтацій. Це може набуватися шляхом ігнорування неприйнятних цінностей і соціальних вимог. Зіткнення вербальних систем породжує конфлікт. Відбувається не поєднання, а боротьба за домінантність, кожна з культур намагається витіснити іншу, домагається пріоритетності, визначальності. Це ускладнює процес самопізнання, формування особистості, породжує психологічну роздвоєність. Неможливість створення адекватного я- образу обертається внутрішньою агресивністю. Втечею від якої стає агресивність соціальна по відношенню до неприйнятих цінностей, мови, культури. Але витіснена деструктивність повертається впливом соціально - психологічної атмосфери: трансцендентне знову стає іманентним.

Самоусвідомлення руйнує будь-яку визначеність зовнішніх умов. Соціальний світ і потреба у пізнанні змушують особистість адаптуватися до соціально-культурної ніші. Існування людини є постійним намаганням узгодити суб'єктивне самосприйняття (Я-образ) із сприйняттям оточуючого, є пошуком власного відображення, ролі у соціокультурних умовах. Досвід успішного впливу й адаптації до зовнішніх умов дають змогу людині перейти від пристосування власного світосприйняття до конструювання оточуючого, на основі власних уявлень.

Здатність до піднесеності над світом, здатність до автономності існує як передумова існування особистості. Навіть у процесі адаптації до зовнішніх впливів людина залишається над визначеністю. Вона залежить від успішності пристосування, але завжди, завдячуючи власному самоусвідомленню, залишається споглядачем. Натомість, завдяки саморефлексії, рефлексії нашої (української) психології особистості є здатною на вчинок не за примусами зовнішньої вимоги, а за покликом своєї причетності до загальнолюдської цінності свободи самореалізації.

Висновки

Узагальнюючи дослідження стає зрозумілим, що теорії й узагальнення психології особистості органічно ввійшли до всіх поведінкових наук і української культури загалом. Вони широко використовується в науковому та ненауковому дискурсах. Ця ситуація свідчить про культурну адекватність концептуалізації поняття «особистості», виробленого в рамках психології, та соціальну актуальність психології особистості загалом. Ця ситуація підводить до висновку про доцільність виявлення саме культурного контексту, який позначається на уявленнях про особистість, які мають місце в психології, і впливають на розвиток психології особистості.

Разом із тим, наголосимо: культура Модерну та Постмодерну відзначається активними трансформаціями. Традиційні уявлення про соціум і особистість, які були поширені в ХХ столітті, вже нині піддаються перегляду. Передусім, предметом аналізує постає соціалізація особистості під впливом культури. Дискурс теорії та методи дискурс-аналізу уможливлюють аналітику культури та факторів становлення ціннісних уявлень, а отже й тих чинників, котрі визначають соціалізацію особистості та формування її ідентичності. Культурні трансформації неминуче позначаються на наукових трактуваннях поняття «особистість», а отже і психології особистості. Відповідно, актуальним є розмежування, з одного боку, суто наукових тлумачень особистості, а, з другого - культурних конотацій. При цьому важливим є простеження тих культурних впливів, котрі трансформують сам об'єкт дослідження (особистість) і тих, що притаманні самим дослідникам, врахувавши, таким чином, «фактор спостерігача» - це може скласти подальшу перспективу наших досліджень.

Література

1. Абрамова Н.Т. Мозаичный объект: поиски оснований единства. Вопросы философии. №2. 1986. С. 102-112.

2. Костюк Г.С. Избранные психологические труды. М.: Педагогика, 1988. 304 с.

3. Моль А. Социодинамика культуры. М.: Прогресс, 1973. 406 с.

References

1. Abramova N.T. Mozaichnyj ob'ekt: poiski osnovanij edinstva. Voprosy filosofii. №2. 1986. S. 102-112.

2. Kostjuk G.S. Izbrannye psihologicheskie trudy. M.: Pedagogika, 1988.

304 s.

3. Mol' A. Sociodinamika kul'tury. M.: Progress, 1973. 406 s.

Размещено на allbest.ru