Особливості життєдіяльності відповідно до сприйняття часу особистістю

За останні десятиліття з'явились праці, присвячені саме образу майбутнього. Найбільш відомі монографія К. Абульханової та Т. Берєзіної (Абульханова, Берєзіна, 2001), праці В. Зінченка (Зінченко, 2001). Автори досліджують прояви образу Я й особливості життєдіяльності в контексті сприйняття часу - минулого, теперішнього та майбутнього. Проблему часу також розглядає В. Бушанський (Бушанський, 2017), який відносить поняття «час» до онтологічного простору. Він пропонує типологію образів майбутнього через розрізнення за критерієм «концептуалізація часу» і наводить два типи сприйняття часу: перший - міфологічний час, тобто час циклічний; другий - лінійний, тобто векторний час.

Однак, потрібно зазначити, що найбільший внесок у цю галузь зробили українські науковці Є. Головаха та О. Кронік, автори монографії, присвяченої часу життя особистості під назвою «Психологічний час особистості». Завдяки проведеним ними дослідженням науковим здобутком стала поява нового поняття - «психологічний час», що розмежовується з часом фізичним, який відображається у годинниках та календарях. Саме ці науковці запропонували методику дослідження психологічного часу, увівши поняття «резервуари уявленого минулого, теперішнього та майбутнього».

Метою статті є аналіз підходів до розуміння поняття «час», а також ставлення до нього, його використання та наповнення у літньому віці.

Час одночасно поєднує у собі дві взаємовиключні позиції - безкінечність та завершеність. На кожному віковому етапі життя час по-різному сприймається, по-різному наповнюється, по-різному плине. На ранніх етапах життя час сприймається як даність, його занадто багато (навіть різноманітна активність, все одно, не заповнюють життєвий простір дитини). Дитина багато встигає протягом дня: втомитись від активності, відпочити, виконати заплановані батьками справи і все одно у дитини залишається вільний час. У більш зрілий період життя час виступає для людини можливістю, коли заплановане - втілюється, навіть відтермінування результату не сприймається критично, оскільки є час, його достатньо. У літньому ж віці, час - це потреба і він непередбачуваний, оскільки невідомо скільки його залишилось у літньої людини. Зрозуміло, що люди різного віку не застраховані від непередбачуваної чи ранньої завершеності життя, однак у молодому віці психологічно майбутнє сприймається ніби «усе по переду». В той же час багато філософсько-релігійних течій пропагують відтермінування втілення планів або навчають орієнтуватись на переродження, що у тому новому житті (тобто колись) у людини буде усе про що вона мріє у цьому часі. «Культурна патологія» виникла на тлі розрекламованих технологій легкого задоволення потреб, коли безліч розважальних «реальних» програм з великими призовими фондами «формують, особливо успішно у свідомості недосвідчених або не дуже розвинутих людей, життєві стратегії, в яких цілеспрямована праця і, взагалі, будь-яке зусилля являються негативними цінностями, асоціюються з силуванням, рабством, неуспіхом, ганьбою. Необхідність чесно працювати сприймається як тяжка життєва невдача» (Тхостов, Сурнов, 2005: 17). Виходить, що полегшення життя людини новітніми технологіями ніби нівелює значення власних досягнень у будь-якій корисній діяльності і стає пасткою втрачати час. Людина здатна нехтувати наявним в ім'я уявного.

Вплив уявленого майбутнього на поведінку особистості найдокладніше розкривається в психологічному дискурсі. Оскільки особистість здатна прогнозувати наслідки власних дій, то чинник майбутнього імпліцитно присутній у будь-яких психологічних дослідженнях. О. Кронік та Є. Головаха ввели поняття «психологічний час», розмежувавши його з часом фізичним, який відображають наші годинники та календарі. Дослідницька традиція, започаткована науковцями, була продовжена в царині соціальної психології. У дисертації В. Турбан психологічний час особистості був доповнений типологією «соціального часу» (Турбан, 2018). «Час» є онтологічними поняттям. Доводити значущість часу для людської життєдіяльності не доводиться. психологічна старість спогади мотивація

Міркуючи в суто екзистнеціальному ключі, Л. Анциферова пише: «Людське існування в світі, життя і смерть людини - явища вселенського масштабу. Їх важко осмислити в системі наукових понять. У філософії сформувалася «філософія життя», але в психологічній науці відсутня така дисципліна, як «психологія життя». Психологи розробляють проблему життєвого шляху людини (особистості). Але ця метафора аж ніяк не передає багатовимірності руху життя людини в просторах його духовного, психічного і тілесного буття. Звертаючись знову до метафори, можна сказати, що величезна сфера потенційного в душі суб'єкта, сфера його задумів, прагнень, намічених перспектив майже не залишає слідів на шляху, який не пройдений спільно з іншими. Унікальність людського існування полягає в тому, що людина не просто живе, за велінням власних сил, і докладає зусиль, щоб вибудувати своє життя. Вона здатна ставитися, зайняти оціночну позицію щодо життя взагалі і до своєї особливо. Вона здатна розпоряджатися нею і навіть - що вже зовсім немислимо в решті природі - зі своїй волі піти з життя» (Анциферова, 2006). У цій думці переплітається розуміння необхідності використати кожну мить свого життя, щоб наповнити його, зіштовхуються категорії життя та смерті.

У традиціях українського етносу шанувалось не тільки життя з ключовими подіями, а й ухід з нього. Так, є «три цикли: перший пов'язаний з актом смерті; другий - з похоронами, третій - післяпохоронні звичаї та обряди, в тому числі й поминальні» (Етнографія українців, 2015: 497). Потрібно додати, що у селах люди, які підходили до пенсійного віку починали практично готуватись до останнього дня свого життя (замовляли тканину для пошиття одежі «в останню путь», поступово накопичували кошти для похорону, розмовляли з онуками, щоб вони встигли втілити найяскравіші плани поки бабусі та дідусі живі і т.п.), тобто психологічно конструктивно готували себе та близьких до завершеності життя. Усвідомленість завершеності життя, з одного боку, може стимулювати літню людину щось встигнути завершити, щось навпаки розпочати, щось спробувати зробити, тобто втілити задуми у життя, бо раніше на це не вистачало часу. З іншого боку, можуть посилитись страхи щодо завершеності життя, а також розгорнутись й інші екзистенційні переживання, посилюючи кризу. Отже, уявити себе одразу в усіх трьох часових вимірах - означає оцінити свою роль у подіях минулих, теперішніх і майбутніх, вважливо надати таку можливість літній людині. І вся справа в тому, що ґенеза будь-якого уявлення про майбутнє має у своїй основі цілепокладання - зовнішню життєву необхідність долати об'єктивні протиріччя, балансуючі між реальним життям та саморефлексією прожитого життєвого шляху.

Літня людина по-різному використовує свій час протягом життя та на пенсії: комусь, хто багато працював та продовжує на пенсії працювати за спеціальністю, важко переналаштуватись на наявність вільного часу за межами роботи, взагалі у неї виникають запитання про організацію життєвого простору, коли за власним бажанням або через відсутність потреби у ній як у спеціалісті, не буде можливості продовжувати професійну діяльність. Комусь, хто проживав своє свідоме життя на власне задоволення, без відповідальності перед рідними та суспільством, пенсійний період не сприймається критичним, лише продовженням звичного бездіяльного способу існування за рахунок близьких людей. Така людина прагне до різноманіття свого беззмістовного життя, оскільки не встигла на попередніх життєвих етапах його наповнити працею, друзями, сенсом тощо. Власне, про деградацію особистості зазначав і як лікар, і як науковець В. Бехтерєв, перераховуючи різні об'єктивні фізіологічні, органічні, соціальні чинники. Серед них найбільш вагоме місце при недостатньому розвитку особистості посідає відсутність або неправильна організація суспільної діяльності людей. «Без суспільної діяльності особистість зупиняється на відомому ступені свого розвитку, представляючись більш або менш байдужою до суспільних потреб; вона є пасивним членом суспільства, який втрачає ту самодіяльність, що служить запорукою нормального розвитку суспільного життя і міцного розвитку державності» (Бехтерєв, 1999: 149), власне й формуванню повноцінної особистості. Негативними наслідками, за науковцем, є порожнеча та неробство, що призводять до зниження розумової працездатності, до розумового та тілесного, морального та фізичного виродження. Зрозуміло, така деградація через неробство на попередніх етапах буде посилюватись й у похилому віці, запускаючи неконструктивні психологічні механізми, коли людина відірвана від реальності, прагнучі вже рівнятись на своїх літніх однолітків, які у житті багато досягли та мають пошану з боку оточуючих завдяки професійним та особистісним досягненням. А комусь, хто втратив близьких рідних, залишившись без родини, вільний час сповнений спогадами, жалем, гострими негативними переживаннями, через неможливість повернення часу та запобігання трагічних подій. Отже, можна стверджувати, що час, його змістовне наповнення сприймається через спосіб життєдіяльності людини.

До проблеми життєдіяльності людини зверталось багато вітчизняних науковців, які вбачали в основі певні психологічні особливості та своєрідне ставлення до життя. Наприклад, «життя як цінність», «життя як страждання»; «життя як факт», «життя як можливість задоволення потреб» (Назарук О., 2015). «Життя як цінність» розуміється людиною як можливість знайти себе, своє призначення, можливість реалізувати себе у процесі життєдіяльності; «життя як страждання» сприймається, коли домінує у людини необхідність зміритись з тими обставинами, які її оточують, з подіями, що відбуваються; «життя як факт» та «життя як можливість задоволення потреб», в основі цих життєвих установок мотивація, що спрямована на бездіяльне плавання за течією та на гедоністичну установку швидко перепробувати всі радощі життя, інколи навіть заборонені суспільною, мораллю, релігією. Якщо перші два варіанти сприйняття життя мають сенс для людини (наприклад, можливість самореалізації або пошук істини самого життя, своїх дій, вчинків), то щодо інших двох стратегіях інший смисл, інші життєві позиції.

Виходячи з визначення поняття «життя», яке розуміється як життя живих організмів, які мають обмін речовин, подразливість, здатність до розмноження, зростання, розвитку, активної регуляції свого складу та функцій, до різних форм руху, пристосованість до середовища тощо, то певний сенс для представників двох останніх життєвих позицій існує, але тут переважають репродуктивні елементи у життєвому процесі. Саме такий спосіб життєдіяльності, за С. Рубінштейном, характеризується як такий, що нагадує природний процес, який мало спрямовується і регулюється самою людиною. Людина значною мірою пливе під стихійним тиском життєвих хвиль, механічно підпорядковуючи свою діяльність зовні заданим вимогам та обставинам. Спосіб життя являє собою певну цілісність, але не розвинену форму цілісності. Індивід начебто злитий з процесом свого існування і не виділяється з нього, не підіймається над ним, оскільки ще немає стану рефлексії, роздуму над своїм життям, над його сенсом та ходом (Рубінштейн, 2000). Отже, людині потрібно докладати певні внутрішні зусилля для становлення її як особистості та для вибудовування свого життєвого шляху, своєї історії життя. Виходить, що для людини як для особистості важливо не просто проживати своє життя, враховуючи час, а саме творити своє життя. Само по собі життя може мати для різних особистостей або для однієї і тієї самої особистості, але у різні періоди інший смисл, інші життєві установки або ставлення до життя. Однак саме у літньому віці відбувається концентрація усвідомлення цінності часу, цінності життя.

У процесі життєдіяльності будь-яка людина зустрічається з новими людьми, новими обставинами, новими випадками, на які потрібно певним чином реагувати або вирішувати, інколи новими для себе способами. Людина є творцем свого життя, оскільки творчий компонент повсякчас включений, вплетений у життєвий процес, у життєдіяльність людини. За визначенням Л. Сохань, життєтворчість - це духовно-практична діяльність особистості, спрямована на творче проектування та здійснення її життєвого проєкту, це особлива й вища форма прояву творчої природи людини (Сохань, 1996). Спосіб життєдіяльності, за С. Рубінштейном, у якому творчий компонент переважає - це більш високий рівень людського існування. Цей спосіб життєдіяльності характеризується високою саморефлексією людини, вона аналізує, уявляє, обмірковує своє життя, його побудову. Людина здатна творчо своє життя конструювати та здійснювати (Рубінштейн, 2000). Задумуючи і творчо здійснюючи своє життя людина пише в своїй історії життя усвідомлений і творчо спрямований життєвий шлях.

Так, нами (Лич, 2020) було проведено теоретичне й емпіричне дослідження та отримано результати за рядом психодіагностичних методик, що дозволили виокремити домінуючі життєві стратегії літнього віку, в основі яких рівень життєстійкості людей похилого віку. Встановлені кореляційні зв'язки між ключовими показниками життєстійкості, що охоплюють рівні життєстійкості, основні складові життєстійкості і супутні когнітивні, емоційні і конативні особистісні риси та прояви. Це дозволило виокремити три характерні ставлення до життя у похилому віці, названими як «життєстверджуюче ставлення до життя», «помірно-ефективне ставлення до життя» і «пригнічене ставлення до життя». Потрібно навести характеристику кожному з них.

«Життєстверджуюче ставлення до життя» включає високий рівень життєстійкості літньої людини та відкритості життєвим подіям, високу мотивацію участі у власному житті, відкритість до набуття нового досвіду та бажання продовжувати розвиватись у своєму віці. Літня людина з високим рівнем життєстійкості більш продуктивно емоційно відчуває та усвідомлено будує власне життя та діяльність, залишаючись активною у своїх діях та вчинках; соціально активною та соціально адаптивною і не просто долає складні перепони, а відчуває «смак життя»; внутрішньо налаштована на керування власною життєдіяльністю, відповідає за свої вчинки та проявляє життєву стійкість, емоційно стійко відчуває зміни внутрішнього середовища та внутрішнього світу, зустрічає, не збігаючи у світ фантазій, життєві завдання.

«Помірно-ефективне ставлення до життя», коли літня людина має певну стійкість до життєвих складнощів, диференціює для себе ступінь залученості у вир навколишніх подій; проявляє обізнаність у тому, що відбувається у середовищі професійному, соціальному, диференційовано набуває власний досвід, не завжди враховуючи певні життєві уроки; пристосовується до соціальних умов і може відчувати певний дискомфорт через неможливість це зробити, внутрішньо налаштована на керування власною життєдіяльністю, здатна відповідати за свої вчинки, емоційно стійко відчувати зміни внутрішнього середовища та внутрішнього світу та достатньо ефективно вирішувати життєві завдання. Такий характер ставлення до життя ґрунтується на оптимальному рівні життєстійкості, коли літні люди внутрішньо налаштовані на керування власною життєдіяльністю, здатна відповідати за свої вчинки. Такий рівень визнається вченими як достатній, щоб мати сили опановувати складнощі життя та не уникати їхнього вирішення.

«Пригнічене ставлення до життя» спостерігається у літньої людини з низьким рівнем життєстійкості, зі слабкою зануреністю до життя, що проявляється у її небажанні взаємодіяти з іншими людьми, у відокремленні від усього життя, але з можливими «спалахами» рефлексії, що сприяють внутрішньому опору щодо власної безпорадності, у прислуховуванні до власного досвіду, навіть при випадковому його набутті, у будь-який ситуації, учасником або свідком якого вона стала у побуті чи у професійному середовищі. Має низьку адаптацію (або дезадаптованість), намагається повністю відсторонитись від соціальної активності, відсутнє налаштування на керування власною життєдіяльністю, превелює схильність до зовнішнього контролю зі сталим внутрішнім емоційним дискомфортом, але з готовністю винирювати у світ реальних подій. Ця остання характеристика є позитивним моментом, що свідчить про можливість перебудування сталення до життя, до розкриття внутрішніх ресурсів, що у комплексі дозволить літній людині «успішно» старіти.

У світі дедалі більше усвідомлюється значущість концепцій «успішного старіння». Її зміст полягає у визначенні того, як найкращим чином має протікати старіння особистості. У концепціях особлива увага приділяється досягненням медицини та розробкам геронтології. Соціальна увага до концепцій виникла після публікації статті Дж. Роуї та Р. Кана «Старіння людини: звичне й успішне» (Rowe, Kahn, 1987). Згідно з міркуваннями авторів, усталені погляди на старіння перебільшують ступінь поширеності хвороб, на які страждають літні люди. Відтак, між літнім віком і певними хворобами ставився знак рівняння. На думку ж дослідників, доцільно розрізняти власне хвороби і загальне ослаблення організму, яке спостерігається в процесі старіння.

У праці «Успішне старіння» (Rowe, Kahn, 1997) автори надали розуміння самого поняття «успішне старіння». Вони розкривають його як сукупність чинників, яких можливо домогтися за належного способу життєдіяльності: 1) зниження хворобливості; 2) забезпечення доступу до безперервного навчання та фізичної активності; 3) участь у суспільному та культурному житті.

У критичних відгуках на дослідження цих науковців акцентувалась увага й на інших чинниках таких, як фінансова стабільність й «оптимістичний погляд на життя». Останній чинник, вочевидь, може бути актуалізованим завдяки осмисленій життєдіяльності, пов'язаний, за В. Франклом, із реалізацією певних сенсів (Франкл, 1990). Досягнення «успішного старіння», звісно, не є утопією або нереалізованою мрією. Ця концепція нині використовується в провідних країнах світу як база для розробки комплексу соціальних програм для літніх людей, і в той же час популяризує позитивне ставлення до старіючих людей серед молодого та дорослого покоління. Такий комплексний підхід включає: 1) реформування пенсійного забезпечення, 2) використання медичних інновацій, 3) запровадження освітніх програм, 4) пропагування здорового способу життя, 5) впровадження соціальних програм, спрямованих на забезпечення соціальної активності людей літнього віку. Ці заходи реалізуються як державними, так і громадськими інститутами.

Критеріями «успішного старіння» вважаються: по-перше, зростання тривалості життя; по-друге, зниження кількості хвороб, якими вражені літні люди; по-третє, ступінь участі літніх людей у соціальних процесах і діяльності громадських організацій. Вважаємо, що й продовження професійної кар'єри може стати критерієм успішного старіння, але за умови, якщо літня людина працює за власним бажанням, а не через вимушені економічні труднощі. По суті, йдеться про те, що літні люди повинні відійти від слідування стереотипним уявленням про старість - добу відчаю та самотності, період безпорадності та приреченості. Концепція «успішного старіння» фактично дає надію літнім людям, що життя, яке еквівалентне домаганням і здатності докладати зусилля з метою їх реалізації, триває і за культурно-визначеною межею, котру називають «старістю», і це дає можливість літній людині відчувати себе щасливою, зберігаючи життєву стійкість.

Пенсійна система, її суто економічний вимір, є вкрай важливою для самих літніх людей. За належного пенсійного забезпечення літній вік не сприймається як неминуче провалля до злиденного життя з усіма супутніми психологічними переживаннями дисфоричного характеру. Разом із тим, навіть високий рівень пенсійного забезпечення літніх людей не девальвує суто психологічних чинників негативного сприйняття старіння, а до того ж посилюється ще й культурними чинниками. Відповідно, психологічний вимір проблеми полягає у виробленні індивідуально- та соціально-психологічних засобів забезпечення успішного старіння. Такі заходи мають сприяти формуванню нової культури літнього віку, яка проявлятиметься у віковій і соціальній ідентичності та супутніх поведінкових проявах. Окремий аспект цієї проблеми - соціокультурне сприйняття осіб літнього віку. Останнє не повинно містити віктимізації - ставлення до літніх людей як до завідомо вразливих, спричиняючи відповідні навіювання в процесі самосприйняття.

Культура цілком і повністю визначає уявлення про час. Бо саме культура конкретизує ті сенси й ті ймовірні цілі, які ми реалізуємо в діяльності. І саме від детермінованого культурою уявлення про час залежить те, як соціалізовані в ній особи розпоряджаються часом. Поняття «культурна визначеність часу» є поняттям загальним, яке охоплює й онтологічні вчення про час, і утворені наукою уявлення про час фізичний, і спричинені соціальними процесами переживання часу соціально-політичного, й зумовлену особистісним розвитком рефлексію часу персонального (у цьому контексті, звісно, лежить і релігійне трактування часу, представлене як в автентичній формі одкровення, так і у секуляризованій формі).

Звернувшись до сьогодення, ми бачимо, що коли суспільство опановує нові ідеї, вважаючи їх актуальними та нагальними для здійснення, час ніби прискорюється. Однак існує й інше сприйняття часу, коли суспільство сприймає ситуацію, ніби раз і назавжди дану. Контури світу визначені, речі на своїх місцях, сенси незмінні. Діяльність набуває чіткої регламентованості. По суті, перебіг життєдіяльності перетворюється на суцільну соціалізацію - від народження людини й до останнього дня її життя. У такі періоди людина приходить у світ і йде зі світу (звісно ж, у визначений для неї час).

З формального погляду, культурне сприйняття часу - це своєрідна зворотна пропорція між соціально визначеними завданнями, які мають бути реалізовані в діяльності, та певною умовно взятою одиницею фізичного часу. І навпаки, у ситуації, коли всі соціальні віхи зведені й розставлені всі крапки, час ніби розчиняється, оскільки по суті втрачає будь-який сенс: непотрібність діяльності робить і непотрібним сам час. Тому для запобігання таких екзистенційних ділем у літньому віці потрібно використовувати спеціальні навчальні програми, супроводжуючі групи, це дозволить людині узгоджувати минуле, теперішнє та майбутнє.