Третя особливість первісної культури полягає в тому, що вона є культурою табу (заборон). Звичай табу виник одночасно з тотемізмом і являв собою важливий механізм контролю та регулювання соціальних стосунків. Статевовікове табу регулювало статеві зв'язки в колективі, харчове табу визначало характер їжі, призначеної вождю, воїну, жінці, дітям... Інші табу були пов'язані з недоторканістю житла, джерела вогню, з правами та обов'язками окремих категорій членів племені. Певні речі, в тому числі й їжа, що належали вождю, також були піддані табу. Досліджувачі (Дж. Фрезер, Л.С. Васильєв та ін.) наводять приклади, як сприймалося порушення табу.

Так, один з новозеландських вождів високого рангу й великої святості покинув край дороги залишки обіду, які підібрав і з'їв член його племені. Коли простолюдина повідомили, що він з'їв залишки трапези вождя, він помер в муках стражданні. Подібних прикладів можна навести немало, і всі свідчать про те, що порушення священних табу призводило до смерті порушника. "Божественна особа є джерелом як благодіяння, так і небезпеки, її слід не тільки поважати, а й остерігатися. Священний організм вождя настільки тендітний, що може розладнатися від найменшого дотику, але він містить у собі і такий потужний заряд магічної та духовної сили, розряд якого може мати фатальні наслідки для кожного, хто дотикається до нього. Через це ізоляція боголюдини необхідна не лише для її особистої безпеки, а й для безпеки інших. Божественна особа подібна вогню. Дотримуючись належних заборон, з неї можна добитися багато корисного, але, необачно доторкнувшись або зневаживши кордонами, можна спалитися, вона губить порушника. Тому вважалося, що порушення табу накличе згубні наслідки: "злодій встромив руку в божественний вогонь, який охопить його й пожере на місці",- пише Дж. Фрезер у "Золотій гілці". До цього слід додати, що у первісних народів, окрім вищезгаданих, діяло ще одне табу - табу на прогрес, новації, розвиток.

На це слід звернути особливу увагу, адже з подібними табу пов'язані явища альтернативності та багатоваріантності світової історії, різноманітність культур. Таким чином, табу блокують найсильніший інстинкт самозбереження і паралізують потребу людини в новаціях соціально-економічної сфери. Це з найбільшою "класичною" ясністю проявляється на стадії первісного розвитку людства.

Значущість культури в життєдіяльності людини визначається її нерозривним зв'язком з такою фундаментальною проблемою людського буття, як смисл життя. Адже людина, напротивагу іншим живим істотам, знає, що вона смертна, і цьому знанню зобов'язана культурі. Саме культура завдяки об'єктивації усвідомлення смерті є джерелом екзистенціального страху - страху перед небуттям. Однак це ще не все, бо ж культура не лише породжує екзистенціальний страх, а й намагається його нейтралізувати. Одним із засобів нейтралізації є рель гійно-міфологічне світорозуміння. Поняття вічності я напевне залежне від нього поняття сакрального (священного) осмислення (надання смислу) смерті - це основні засоби подолання почуття страху перед небуттям. Кожна культура має церемонії поховання, ідеї вічного існування, пов'язані між собою. Людське життя уявляється як епізод, а ритуал поховання - як вікно у нескінченність. Трансформувавши похорони людини в сакральну церемонію, культура інституює екзистенціальний страх, об'єктивує його. Засвоєння індивідом невідхильності смерті, як; правило, починається вже з дитинства: процес поступового введення смерті до структури життя є одночасно и процесом каналізації страху перед небуттям.

Археологія твердить, що похоронні церемонії були притаманні вже неандертальцю: Навіть йому - зовсім примітивній людині - були знайомі прояви "фундаментальної, турботи" про посмертне існування. Тому неандерталець розміщує своє існування у плані кінцевості вічності, тобто в плині часу. В певному розумінні можна погодитися з думкою англійського релігіознавця С. Брендона, що релігія виникла завдяки усвідомленню часу людиною, що її реакція на час ґрунтувалася на різних типах сприйняття, в тому числі й обожненні часу. Адже релігія допомагає людині подолати почуття страху перед Смертю, впоратися з емоційним переживанням незворотності) реального часу. Таким чином, релігія зі своїми ритуалами, обрядами й картиною світу пропонує людині вічне життя в "іншому" світі, пояснюючи смерть як перехід до безсмертя, надаючи сенсу життю й формуючи цим почуття безпеки в перипетіях швидкоплинного часу.

Ритуал домінує в міфологічну або "космологічну" епоху, в текстах якої головна увага приділяється боротьбі впорядковуючого космічного початку з деструктивною хаотичною стихією. Ритуал був головним засобом оновлення світу, мав на меті забезпечення безперервності його існування, а значить, гарантій виживання колективу в екстремальних умовах. Саме ритуал дарує переживання цільності буття й цільності знання про нього, усвідомлення як блага буття й відсилку до ідеї божественного носі" цього блага. "Сфера ритуалу - це особливий світ, уже не людський, а божественний". Головне, що в основу ритуальної діяльності людини покладено принцип наслідування явищам природи, які відтворювалися шляхом відповідних ритуальних символічних еквівалентів. Ритуал виступав у космологічну епоху основною формою суспільного; буття людини й головним втіленням людської здібності до діяльності. З нього, зрештою, розвинулися виробничо-економічна, духовно-релігійна та суспільна діяльності.

Характерно, що ритуал містить інформацію при закономірності природи, набуту в ході спостережень за біокосмічними ритмами; завдяки ритуалу людина архаїчного й традиційного суспільства відчуває себе нерозлучно поєднаною з космосом і космічними ритмами. В епоху архаїки людина осягала безмежну діалектику, логіку космосу (логіку розвитку космосу, універсума). Це стало можливим завдяки узагальненню досвіду практики, соціального життя як вищої форми прояву закономірностей осмосу.

Постійна психічна напруженість, викликана непевністю долі, ставлення до ворога чи божества, призводила до специфічного збудника руху, що й знаходив вихід у танку. Танцюючі учасники ритуалу були натхненні усвідомленням своїх задач і цілей, наприклад, танок шамана повинен був забезпечити контакт з духом хвороби, танок па честь тотемів мусив приносити родові благополуччя, воїнський танок - підсилити почуття сили й солідарності членів племені. Не заглиблюючись у досить цікаву проблему сакрального танку, відзначимо, що в архаїчних культурах його суть полягала не тільки в ритуальному уявленні змісту міфу, а й у розрядженні психофізичної напруженості (досягненні катарсису), викликаної дисгармонією, непевністю життєвої ситуації. Для міфопоетичного світогляду космологічної епохи характерна тотожність макро- та мікрокосмосу, світу й людини. На цей зв'язок указує й знайдений останнім часом найглибший паралелізм між космогонією та ембріогонією, відповідно між ідеями космології та ембріології в різних і численних міфоепічних традиціях.

Загалом істотно те, що в ритуалі брали участь усі члени колективу, він активізував усі засоби, що знаходилися в розпорядженні людини, пізнання, відчуття й переживання світу - зір, слух, нюх, дотик, смак, почуття й розум. У ритуалі відбувається соціалізація почуттів і ментальних можливостей завдяки внутрішньо-ритуальним "діям" й відповідним їм знаковим протосистемам, з яких пізніше виникають мистецтво, наука, філософія як інституалізованний світогляд.

Нагромадження знань про первісну та традиційну культури свідчить про важливу роль міфу в житті людний прадавньої епохи її існування. У живописній творчості людини кам'яного віку значними є дві головні функції Давнього міфу - освоєння простору та часу. Це означає, що від початку існування культури її зміст визначається міфом, що виступає як опис, засіб пізнання світу. Міф органічно пов'язаний з фундаментальним стремлінням людської творчості до оволодіння й подолання простору та часу. Коли давня людина вкривала стіни печери, поверхню скель або глиняних посудин різними зображеннями, вона у своїй свідомості освоювала простір і час.

Відомо, що зміст культури являє собою продукт творчої діяльності у своїх різних виявах. Також відомо, що будь-яка діяльність формує систему поведінки й водночас сама зорганізується цією системою. Це означає, що культура загалом може бути описана і термінами етології різноманітна система поведінки людини своєю парадоксальністю виділила її з навколишнього середовища, дозволила вийти з стану повної підкореності природі й створити універсальний канон свого буття, що враховує біологічний, соціальний та ідеологічний аспекти. Праці з етології тварин та людини свідчать, яку важливу роль відіграє поведінка у формуванні ритуалів.

Система ритуалів у значній мірі відтворює в модифікованій формі певною мовою систему поведінки. Ця етологічна система породжує систему міфу як певну універсальну систему, що визначає орієнтацію людини в природі та суспільстві. В системі міфу утверджується та обґрунтовується уявлення людини про навколишній світ, піднімається багато фундаментальних питань утворення світу. С. Токарев та В. Мелетинський пишуть у "Міфах народів світу": "Нездатність визначити різницю між природним і надприродним, байдужість до протиріч, слабкий розвиток абстрактних понять, чуттєво-конкретний характер, метафоричність та емоційність - ці й інші особливості первісного мислення перетворили міф у досить своєрідну символічну (знакову) систему, в термінах якої відтворюється й описується весь світ" [15, 87].

В даний час виявляється великий інтерес до прадавньої міфології, магії та шаманізму. Не випадково у фокусі філософських досліджень Заходу сьогодні опинилися ненаукові форми знання й свідомості. У творі англійського вченого У. Разерфорда "Шаманізм. Основи магії" описуються дії шамана, його магічні танки, екстаз і транс. Члени племені, які зібралися навколо вогнища, "спостерігають", як душа шамана начебто покидає тіло й прямує в мандри у захмарну висоту. Цю картину, на думку автора, і нині можна побачити в окремих африканських та північних племенах. Магія полишила помітний слід у культурі месопотамської цивілізації, даосизму, зороастризму, в ісландських сагах, давньогрецьких міфах, полінезійських повір'ях на величезному просторі від Арктики до Австралії.

"Мистецтво" шамана, його лікувальні зілля та й увесь досвід залежать від локальних етнічних та географічних умов. Етимологічно термін "шаман" походить від поняття "знання" в індоєвропейських мовах: шаман - "той, що знає". Антропологи підкреслюють, що шаман означає "володар духів", релігіознавці пов'язують шаманізм з ідеєю надприродного, з анімізмом і тотемізмом.

Світогляд шамана, за У. Разерфордом, визначається органічним сприйняттям природи. "Він існує не як щось відокремлене, а як динамічна частина біосфери, що ставиться до цілого так, як його власні органи ставляться до його тіла". Але з цього витікає метафоричне уявлення природи як людського тіла, живої істоти, функціонування якої походить від дії кожної його частини. Подібні ідеї можна прослідкувати в індуїстському та буддистському понятті дхарми, даосизмі, "космосі" стародавніх греків. Уявлення про Всесвіт як про космос є тією віссю, навколо якої побудовано весь світогляд шамана. Космос же як упорядковане й збалансоване ціле передбачає джерело організації - так виникає ідея "Великого духа", перший крок на шляху до монотеїзму. Для досягнення обителі "Великого духа" шаману необхідна ланка, яка з'єднує світ людей та небесну вишину. Такою ланкою й виступає священна гора (Синай, Олімп, месопотамські зиккурати, давньоєгипетські піраміди, ацтекські храми Сонця або світове дерево (Іггдразиль у скандінавів) та ін.).

Для розуміння структури магічного універсуму важливе значення мають магічні числа, наприклад "сім", незалежно від того, стосуються вони зірок чи смертних гріхів, небеешм сфер або ж чудес світу. І нарешті, співвідношення тіла, духу й душі, здатність до перевтілення та переселення душ (метемпсихоз) характеризує розуміння природи шаманізму.

Особливу роль у діяльності шамана відіграє методика магічного трансу. Традиційно цей психічний стан розуміли як форму одержимості демоном, що підкорив шамана своїй волі. Транс - це засіб "мандрів душі" шамана у потойбічному світі, і даремно, вважав У. Разерфорд, у ньому вбачали лише замасковану брехню й невігластво. Нині з'явилися свідчення, що дозволяють зрозуміти магічний транс як своєрідну форму людського існування. По-перше, учні М. Харнера, який організував у США школу шаманів, твердять, що під час трансу вони переживали логічні й яскраві картини "іншого світу", де начебто душа "вільно витала". По-друге, в повідомлення деяких людей про те, що вони переживали (під час хвороби, під дією ліків, музики або танку) перехід до "інших станів свідомості". І, по-третє, є звіти дослідників так званих паранормальних феноменів, що свідчать про здібність окремих людей до телепатії, ясновидства, біолокації тощо. Тут належить підкреслити, що шаман здатний до екстрасенсорного сприйняття, його здібності розвинуті до незвичайних меж.

Безпідставним є модне нині розуміння шамана як шизофреніка, в основі якого полягає феномен "шаманської хвороби", що являє собою посвячення обранця духів у шамани. В "шаманській хворобі" відбувається відтворення у видіннях (галюцинаціях) символічно або ж у реальних діях тотемічних обрядів ініціації - посвячення юнака в чоловіка, повноправного члена племені. У даному обряді ініціації юнака посвячують у таємницю езотеричного знання, тобто відбувається його навчання. Цей момент тотемічного обряду посвячення характерний і для бачень, що являють собою зміст "шаманської хвороби". Тут духи переносять звичайну людину в "інший світ", щоб перетворити в шамана, "пересотворити" її в процесі навчання: показують місця його майбутніх "мандрівок", знайомлять з духами й божествами, які наділяють її незвичайними знаннями й надприродними властивостями. Після такого навчання шаман набуває містичного досвіду, який дозволяє йому здійснювати екстатичні мандри з Землі на Небо або ж із Землі до Пекла. Йому відома таємниця прориву рівнів реальності, яка уявляється у архаїчній свідомості триповерховою - Небо, Земля, Пекло. Ці три космічні зони з'єднані між собою центральною віссю (її образами є Світовий Стовп, Небесна Колона, Світове Дерево Міст, Сходи тощо). Тільки шаман може духовно "мандрувати" усіма цими космічними зонами, вести боротьбу із злими духами й демонами у пеклі, передавати небесним богам прохання й жертви своїх одноплемінців.

Головне ж полягає в тому, що, шаман освоює космологію, міфологію та магію свого племені, щоб використовувати їх для своєрідних карт містичної, екстатичної "мандрівки" всіма цими космічними зонами до "інших світів", результати якої знаходять практичне відображення в життєдіяльності племені, дають можливість вирішувати різні реальні проблеми, що мають значення для існування племені. В науковій літературі є концепція, згідно якої шаман ефективно вирішує ці проблеми не за допомогою оперування поняттями й словами, а безпосередньо маніпулюючи образами пам'яті. Наприклад, він повинен відповісти на питання, куди поділися стада диких оленів, на яких полює плем'я. На цей факт у дійсності впливає множина факторів: стан трав на луках, напрямок та сила вітру, температура повітря та ін. Тут надто багато невідомих причин, щоб звичайна людина могла відповісти на питання. До того ж не всі "змінні" можна навіть зафіксувати, водночас всі вони містяться у підсвідомості як образи. Адепти містицизму вважають, Йцо лише шаман може своєю "мандрівкою" до глибин підсвідомості осягнути ці образи. Під час камлання їх Селекція, асоціація відбуваються моментально, адже не образна, а не вербальна пам'ять. У підсумку камлання Шаман може зробити, скажімо, такий інтуїтивний висновок: "Бачу оленів у долині на сході".

Вищенаведене свідчить, що ототожнення шамана з психопатологічною особою (шизофреніком) виявляється безпідставним. Якщо шаман, який був, звичайно, людиною нервового, істеричного складу, сприймає реальність як певне ціле, то шизофренік страждає фрагментарністю, розривністю сприйняття, світ у його уяві хаотичний і нестабільний. Шаман у своїй ритуальній діяльності здійснює модель цільного світу, що сформовано в межах архаїчних культур, і дає можливість прадавнім колективам орієнтуватися в навколишньому світові й вирішувати свої насущні проблеми. В цьому розумінні правий У. Разерфорд, який пише: "Саме шаман, як правило, визначає регулятивні механізми у формі племінних законів, первинним джерелом яких є тотем, з котрим тільки шаман уповноважений консультуватися. Поступово вишиковується сукупність прецедентів та інтерпретацій, які передаються усною традицією від одного покоління до іншого". Найчастіше шаман є охоронцем всієї народної пам'яті, тобто міфології та епосу, винахідником музичних інструментів, художником та співаком. Він же слідкує за календарем і фіксує перші астрономічні дані.

Особливий зв'язок існує між шаманізмом, культом вогню та обробкою металів, в якій здавна вбачали магічні елементи. У межах діяльності шамана знаходиться й те, що одержало назву паранормальних феноменів. Нерідко шаман - екстрасенс, який претендує не лише на своєрідний спосіб бачення світу, а й на здібність робитися невидимим, літати, досхочу змінювати свою зовнішність та фізичні параметри, існувати одночасно в двох місцях тощо. Всі ці здібності шамана забезпечують йому високий авторитет, що дає можливість під час об'єднати владу шамана й вождя.

Загалом можна сказати, що шаманізм являє собою суміш реальних знань та умінь, фантазії, некритичної віри, спонтанних реакцій, примітивних помилок, ілюзіоністського та гіпнотичного мистецтва й багато іншого. І немає нічого дивного, що шаманізм увійшов у більшість культур світу як один з фундаментальних елементів, що існує безліч зв'язків між ісламом, християнством, іудаїзмом, з однієї сторони, та індуїзмом, буддизмом і даосизмом - з іншої. Всі вони витікають з одного джерела - шаманізму.

Цілком зрозумілий висновок сучасної психології, що в первісної людини не була розвинута здатність до рефлексії. Під останньою слід розуміти високу форму теоретичної думки, самопізнання, осягнення божественності буття, що були досягнуті давньогрецькою та римською філософією (від Сократа, Платона та Арістотеля до Платіна й неоплатоніків). Поняття рефлексії не застосовне до мислення людини кам'яного віку. Однак мислення хомо сапієнс створило образотворчість - механізм, що не лише регулює поведінку людини, а й розвиває здібність до членороздільної мови, графічної діяльності, узагальнення та образно-символічного відображення світу, завдяки чому людина осмислює й виділяє свою причетність до навколишнього світу і своє місце в ньому. Образотворчість - вершина первісного синтезу людської діяльності. Уявлення людини про цільність природи, її "оптимальність" чи "економність", які в сучасних науках зафіксовані загальними законами, упередчас появи науки були висловлені своєрідно в образотворчій діяльності [12, 198].

Ця образотворча діяльність являє собою досить складну й глибоку специфічну форму "подвоєння світу" в історичних умовах давньокам'яного віку, коли навколишнє середовище осягалося за допомогою символічного використання об'єму, лінії та кольору. Слід відзначити, що наукою до цих пір остаточно не вирішено питання походження образотворчої діяльності, про шляхи її виникнення. У зв'язку з цим заслуговує уваги підхід А.Д. Столяра, який аналізує так звані "ведмежі печери", де знаходяться зібрані неандертальцями черепи та кінцівки ведмедя, і показує на образотворчу природу, символічний характер цих комплексів.

Розвиток образотворчої діяльності відбувався за схемою: від натурального макета тварини через скульптуру, що передавала образ звіра, до площинних малюнків на глині, що відповідали образно-абстрактному аспекту первісного мислення. В результаті аналізу прадавньої образотворчої діяльності А.Д. Столяр робить висновок, що "між конкретно-образним та абстрактним типами мислення немов самі собою виникають перші контури образно-абстрактного мислення, що перехідне за своїм характером, виправданого як логікою розвитку, так і фактами". Важливо не тільки те, що образотворча діяльність дала можливість здійснити перехід від конкретно-образного типу мислення, а й те, що в її основі полягає принцип пропорції, принцип рівної переміни та геометричної подоби - відображення й повторення загального принципу природи, який став одночасно принципом пізнання й творчості.

Питання про походження мистецтва до цих пір вирішується неоднозначно. Так, існує магічна концепція генезису мистецтва, згідно якої джерелом мистецтва є магічні вірування та обряди. З нашої точки зору, викладений вище матеріал дозволяє зробити висновок на користь наступної концепції, наведеної радянським вченим Д. Угріновичем у його книзі "Мистецтво та релігія". "Хоча мистецтво і релігія породжені принципово різними соціальними потребами, виникли вони одночасно і реалізувалися спочатку в єдиній, нерозмежованій системі духовно-практичної діяльності, яку являв собою первісний міфологічний обрядовий комплекс". Істотним є те, що джерелом естетичного відношення до світу, сконцентрованого в образотворчій діяльності, танках, музиці та ін., служить трудова діяльність. Однак виникнення мистецтва пов'язане не лише з трудовою діяльністю, а й з розвитком спілкування індивідів. Членороздільна звукова мова - форма висловлення логічного понятійного мислення, але спілкування може існувати завдяки малюнку, жесту та співу, які часто виступають елементами ритуалу. До того ж слід враховувати той важливий емпіричний факт, що мистецтво є сугестивною формою існування соціально значимої інформації, що існує в суспільстві, а також системи естетичних цінностей. Цей факт відігравав колосальну роль у життєдіяльності первісного колективу, адже інформація, виражена в системі естетичних кодів, була необхідна для здійснення практичних колективних дій, що забезпечували кінець кінцем існування племені.

Слід враховувати й психофізіологічну сторону становлення мистецтва, на значність якої звертає увагу радянський антрополог Я.Я. Рогінський. Виявляється, на відміну від інших органів людського організму, що функціонують ритмічно, мозок може здійснювати свої вищі функції за межами ритмів організму. Для глибокого осягнення світу, вироблення абстракцій мозок націлений не на фізіологічні ритми, а на динаміку відображення навколишнього середовища. Виникає аритмія, що викликає втому людини. Щоб її позбутися, необхідний відпочинок, перерва в розумовій діяльності, тобто повернення до порушених ритмів організму. Аналогічний стан відбувається з хомо сапієнс на останній стадії антропогенезу. "Під впливом навантажень та перевантажень потужностей найдосконаліший орган думки не міг би справлятися з небувалими до цих пір за складністю задачами абстрактного мислення, якби він не підкріплявся мистецтвом. Універсальний, чисто людський світ ритмів - ритми танців, ліній, фарб, форм, візерунків у прадавньому мистецтві - оберігав від перевантажень і зривів мозок, що мислив",- пише Я.Я. Рогінський.

Традиційне родоплемінне мистецтво завдяки своїй синкретичності (воно переплітається з усіма іншими елементами культури - міфологією, релігією, обрядами тощо) є поліфункціональним. Насамперед воно являє собою поряд з іншими формами культури втілення загальних усталених уявлень даного соціуму, тобто виконує ідеологічну функцію.

В основі творів мистецтва дописемної й особливо передписемної епохи лежить пластична ідеограма.

Ритуальні маски, статуетки, натільні та наскельні малюнки й інші образотворчі форми та художні предмети, які використовувалися під час здійснення таких обрядів ініціації, як ігри, танки, театральні вистави, становлять один із зв'язків, що поєднує різні покоління і служить для передачі культурних надбань з роду в рід. Символічний характер первісного та традиційного мистецтва, його умовна образотворча мова, ідеопластичні форми покликані висловлювати складні ідеї й поняття, які неможливо відтворити натурально.

У первісному та традиційному мистецтві-соціокультурні функції тісно переплітаються з магіко-релігійними. Наприклад, статуетки містили душі-померлих, вони були призначені для культу предків й відігравали певну соціальну роль, адже в них відбивалася реально існуюча структура суспільства, бо ієрархія у царині духів відповідала земній.

Первісний та традиційний релігійно-художній комплекс можна розглядати як гіпотетичну картину світобудови, що задовольняє людину своєю вивершеністю й різноманітністю, тобто мова йде про його пізнавальні функції. Різного роду магія мусила впливати на певний об'єкт, у випадку, наприклад, мисливської магії - на оволодіння твариною.

В процесі магічних дій людина відтворює образ, який постає в її уяві, що само собою є актом абстрагування. Рука допомагає думці, образ фіксується, стає доступним сприйняттю, дослідженню. Зображення дає можливість групувати предмети, акцентуватися на деталях, виявляючи призначення й сутність того чи іншого предмета. Ця особлива форма пізнання, що відрізняється від власне наукового вже тим, що "істини від мистецтва" дані нам у безпосередньому сприйнятті, пов'язані з ефективними актами людського духу.

1.5 Характеристика первісного мистецтва

Важливою проблемою культури первісного суспільства є питання про виникнення мистецтва, його основних течій, видів, жанрів, а також місця та ролі в процесі пізнання та перетворення людиною природи, зміцнення зв'язків у колективі, сім'ї. Слід зазначити, що загальновизнаного пояснення названих проблем немає, хоча на підставі значного обсягу матеріалу вважається, що творцем найдавніших витворів мистецтва був Homo sapiens пізнього палеоліту. Поширеними є теорії, які зводять мистецтво до побічних результатів релігійної практики, "художнього інстинкту, стосунків статевих партнерів, потреби у розвагах. Має прихильників думка, що мистецтво генетично пов'язане з трудовою діяльністю людини. Воно відображало колективний досвід общини, сприяло його емрційному закріпленню, вдосконаленню і переданні наступним поколінням.

Далекі предки української спільноти (праслов'яни і давні слов'яни) також пройшли складний і тривалий розвиток релігійних вірувань. Упродовж дохристиянської релігійності у них мали місце всі основні типи уявлень про надприродне - залишкові форми чуттєво-надчуттєвих вірувань, вірування демонічного типу та формовані теїстичні уявлення. На думку українських релігієзнавців, перший з цих типів репрезентує найдавніші вірування, що склалися ще в епоху ранньородового суспільства (фетишизм, анімізм, первісна магія). Для них характерні уявлення про зрощеність надприродного з тілесним, його індивідуальність, зооморфність, обмеженість сфери впливу на довкілля та притаманність йому орудної функції (здатність не творити, а лише орудувати готовим). Праслов'яни ці вірування успадкували ще від до індоєвропейських часів, видозмінили їх і почасти передали "літописним" слов'янам, а ті в свою чергу - русичам.

Продуктом власного релігієтворення праслов'ян став другий тип вірувань у надприродне - демонічний, який зародився ще в мезоліті й еволюціонізував у наступні епохи. З огляду на це вчені умовно виділяють два основні історичні "поверхи" в еволюції демонічних обрядів. Перший - вірування в духів (уявлення про упирів, відьом, вовкулаків, русалок, домовиків, лісовиків, польовиків, берегинь), другий "поверх" - віра в рожаниць, Рода, Леля, Ладу, Господаря, Зорю, Панну-Сонце, Громовика та ін. Вважається, що саме такі вірування були найважливішою та найпоширенішою формою релігійного входження праслов'ян у світ.

В умовах суспільства, що ставало на шлях соціально диференційованого розвитку, поступово зароджувався історично третій тип уявлень про надприродне - віра в богів: еволюція від політеїзму до монотеїзму, що супроводжувалося уявленнями про надприродне як про могутню, всевладну істоту - про Бога з іманентною йому деміургічною функцією стосовно природних і суспільних явищ, стосовно світу загалом. Причому початки теїстичного типу вірування зароджувалися ще в надрах демоністичної релігійності й розвивалися в політеїстичні вірування "літописних" слов'ян та стародавніх русів під час формування в них феодальних відносин.

Характер і особливості розвинутих образів східнослов'янського політеїзму підтверджують літописні повідомлення, археологічні дослідження, етнографічні та фольклорні матеріали. Варто хоча б згадати розповідь "Повісті минулих літ" про пантеон богів Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла й Мокоші. Велику цінність мають зображення язичницьких божеств, деталі похоронної обрядовості, культові споруди - капища та ін. З часом одні божества за підтримки князівської влади посіли верховенство у язичницькому пантеоні, інші набули більшої популярності серед простого народу. Проте і перші, і другі все більше набували антропоморфних рис, навіть уособлювали, персоніфікували їх. Тобто йдеться про поступове подолання демонічного зооморфізму.

Серед притаманних рис слов'янського, як і будь-якого іншого політеїзму, наголосимо на уявленні про ієрархію надприродних сил, що стала ознакою утвердження реально існуючої соціальної відповідності. Тепер на перший план вийшли божества-володарі природи й суспільності, а племінні божки поступово відійшли у побутову сферу, а відтак - у забуття.

Особливість теїстичного типу надприродного - його деміургічна функція, яка стимулювала людину до пізнання особистого походження, витоків творення світу загалом. Тому не лише люди творять богів, а й боги творять людей і світ. Натомість орудна родова свідомість, що відображала природну даність, а не її створення, відійшла у минуле. Найвищий вияв язичницького світосприймання демонструє кам'яна структура, зокрема відомий Збручанський ідол, в якому, практично, виявився весь пантеон язичницьких божеств, що побутували на теренах сучасної України. Тут усі зображення повністю антропоморфні. Вертикальна композиція ідола чітко ієрархічна. Вершиною вертикалі є княжа шапка, яка водночас перетворює стелу в фалос - образ, що відображає первісні уявлення про виникнення світу внаслідок народження. Ієрархічність підкреслюється також позою нижнього персоналу, який стоїть на колінах і підтримує плечима верхній світ.

Безумовно, не треба перебільшувати ролі творильних ідей у східнослов'янському й українському язичництві: від монотеїстичного Бога-творця їх відділяла ще велика відстань. Однак уже політеїстичні вірування "літописних" слов'ян і формованого українського народу готували добротний ґрунт для релігійності вищого порядку. "Віра народу лежить в основі його культури, і цієї культури годі нам зрозуміти без вивчення народної віри. А в основі цієї народної віри - більше чи менше - лежить таки його віра дохристиянська". Ця глибока думка вітчизняного богослова митрополита Іларіона (Івана Огієнка) цілком стосується місця і ролі дохристиянської релігії в житті та культурі українського народу.

Дискусії з цих проблем тривають. Деякі науковці стверджують, що найдавніші зображення виникли в мустьєрську добу. Це засвідчують чашоподібні заглибини і вохрові плями та смуги на кам'яних плитах. Інші вчені вважають, що образотворча діяльність виникла вже у сформованому людському суспільстві, а саме на межі пізнього палеоліту, в той час як у мустьєрський період лише формувалися зародки абстрактного мислення. Поширена також думка, що виникнення образотворчого мистецтва пов'язане з використанням людиною випадкових природних предметів. Йдеться про підправлення різцем або фарбою подібних на тварин каменів, плям, напливів на стінах печер або з поступовим заміщенням макетом - скульптурою, барельєфом, малюнком, що використовувалися для імітації під час полювання.

Зразки образотворчого мистецтва доби ранньородової общини відомі з археологічних розкопок. Це кругла скульптура і рельєф (жіночі фігурки, голови тварин), рельєфні зображення рослин і людей, мисливських та воєнних сцен, танців і релігійних церемоній. Загалом палеолітичне мистецтво було мистецтвом мисливців. Первісний мисливець зафіксував на стінах печер образи навколишніх об'єктів, з якими було пов'язане його існування.

Найдавніші сліди перебування людини в Україні, за останніми свідченнями науки, датуються приблизно 700-600 тис. років до н.е. Відкрите нещодавно археологами первісне поселення поблизу закарпатського села Королево (тут виявлено 16 різночасових комплексів камінних знарядь, серед яких 7 ашельських, 7 мустьєрських та 2 пізньопалеолітичних) свідчить, що його мешканці вже тоді володіли вогнем, займалися мисливством, а основною формою їх суспільної організації було первісне стадо. Основу королівських колекцій становлять вироби з андезиту та частково обсидіану. Як зазначають українські археологи, значення цієї пам'ятки полягає в тому, що вона дає змогу поетапно простежити еволюцію обробки каменю впродовж тривалого часу, який охоплює майже всю другу половину антропогенезу та ранні фази вже сформованого суспільства. До речі, між археологами Європи домінує думка, що населення басейну Дніпра належить до найстабільнішої частини людської спільноти континенту.

Очевидно й те, що людина неандертальського типу в Україні ще не володіла членороздільною мовою, не вміла приручати свійських тварин. Водночас вона навчилася споруджувати перші житлові землянки.

Найдавніші пам'ятки мистецтва в Україні належать до доби пізнього палеоліту, тобто оріньякської, солютрейської та мадленської епох (25-15 тис. р. до н.е.). Сюди можна віднести стоянки: Сюренську, Радомишльську, Пушкарівську, Добраничівську, Кормань, Гінцівську, Межиріцьку, Амвросіївсвку, Мізинську та багато інших, в яких відкриті житла стародавніх мисливців. Тут у наметоподібних житлах знайдено чимало крем'яних знарядь, які відзначаються різноманітністю й тонкою обробкою [18, 95].

З-поміж зразків мистецтва найбільшу увагу привертають скульптури у формі невеличких статуеток, які, мабуть, втілювали образ матері в родовій громаді. Вони зберігались у родових святилищах, що засвідчує особливу пошану до них. На Мізинській стоянці відкрито й своєрідну майстерню з набором крем'яних знарядь. Деякі вироби цієї культури знайдені й в інших регіонах України - Золочеві, Чорткові.

Доба неоліту характеризується зміною клімату внаслідок відходу льодовика на північ. Людина поступово переходить у наземне житло, починає виготовляти нові знаряддя виробництва з каменю (сокири, молоти, долота, ножі), а також лук і стріли. Пріоритетними стають полювання та рибальство. Відтак винайдення гончарства, виробництво посуду з глини полегшують життя людини тогочасного періоду. Далі започатковується обробіток землі.

Добу неоліту в Україні репрезентує трипільська культура у V-III тис. до н.е. Вона поширювалася на лісостеповій території від середнього Дніпра до Бугу і Дністра на південному заході. За основними параметрами ця культура споріднена з археологічними культурами Дунайського басейну, Балкан, островів східного Середземномор'я та Малої Азії. її залишки відкриті у 38 селах Київщини, 25 - Поділля, 20 - Західної України.

Вчені дійшли висновку, що трипільська культура виникла внаслідок просування на Схід давньоземлёробських племен із Балкан та Подунав'я. Розрізняють три її етапи: ранній (4000-3600 р. до н.е.), середній (3600-2800 р. до. н.е.) та пізній (2800-2000 р. до н.е.). Спочатку носії трипільської культури жили в басейнах річок Прут, Дністер та Південний Буг, згодом вони розселилися у Середньому Придніпров'ї, на Волині, у Південно-Західному Причорномор'ї. На ранньому етапі трипільської культури поселення, для яких характерні заглиблені та надземні житла, були розташовані на надзаплавних терасах річок, пізніше - на високих річкових терасах і важкодоступних мисах плато. Зазвичай вони складалися з 30-40 наземних жител, розміщених одне біля одного. До жител прилягали господарські будівлі, внутрішню та центральну частину не забудовували. Глинобитні житла площею від 30 до 150 м2 поділялися перегородками на 2-5 окремих секцій, де були вогнища, глиняні печі, лежанки, робочі культові місця. Тут мешкала сім'я з кількох чоловік. У середньому в кожному такому поселенні могло жити близько 500 чол. Були також великі поселення, що складалися з кількасот будинків, розміщених концентричними колами.

На початку пізнього трипілля в басейні Південного Бугу з'явилися поселення-гіганти (зокрема, Майданецьке поселення та ін.), що складалися з 1,5 тис жител. У кожному з них могло мешкати близько 10 тис. осіб. Декотрі поселення додатково були укріплені ровами та валами.

Основні заняття носіїв цієї культури - землеробство і скотарство, деяку роль, зокрема на ранньому етапі, відігравали мисливство, рибальство, збиральництво. Головні знаряддя праці, предмети побуту й прикраси виготовляли з кременю, каменю, кістки, рогу та глини. Це різноманітні кремінні скребачки, ножі, різці, свердла, кам'яні тесла й свердлені сокири-молоти, кістяні шила, проколки, намистини, рогові мотики, клювці, молотки, глиняні прясла, тягарці для ткацького верстата. Кістяні вироби - псалії, навершя скіпетрів, сокири оздоблювалися символічними ритуальними зображеннями, геометричним і рослинним орнаментом [9, 187].

Вже на ранньому етапі трипільської культури з'явилися перші металеві вироби: мідні шила, рибальські гачки, прикраси. Тільки в одному Карбунському скарбі знайдено 444 різних вироби з міді, насамперед прикрас. Згодом почали виготовляти мідні тесла, долота, провушні сокири, наконечники списів, серпи, мотики, кинджали. Метал надходив з території Стародавнії Фракії від носіїв гумельницької культури. Посуд ліпили руками й випалювали в спеціальних горнах. На ранніх етапах трипільської культури кухонний і столовий посуд прикрашали заглибленим орнаментом, пізніше його виготовляли з добре відмуленої глини й оздоблювали різнобарвним розписом (червоною, чорною, білою фарбами).

Ідеологія носіїв трипільської культури тісно пов'язана з культом предків. Це, зокрема, засвідчують численні жіночі (дуже рідко чоловічі) статуетки, а також фігурки свійських тварин. З культовими уявленнями пов'язані й ритуальні поховання в житлах. Для пізнього етапу трипільської культури характерні великі колективні могильники за межами поселень: виявлено поховання з трупо-покладаннями (на Півдні) і трупоспаленнями.

Основою суспільної організації носіїв цієї культури був рід, поділений на великі патріархальні сім'ї. З пізнім етапом трипільської культури пов'язаний початок майнового розшарування, а з часом виокремлення трьох соціальних груп: племінної верхівки, племінної аристократії та родових членів громади. Соціальну диференціацію засвідчує поява багатих поховань у родових могильниках (Усатівські кургани поблизу Одеси, Червонохутірський могильник). Останні споруди мали на верхівках святилища. Частина з них, ймовірно, виконувала роль своєрідних первісних обсерваторій. Інколи на курганах ставили столи, які символізували пам'ять і повагу до похованої особи.

Історична доля трипільських племен ще недостатньо з'ясована. Деякі з них, очевидно, були асимільовані носіями інших культур наприкінці III тис. до н.е. Не менш ймовірно й те, що багато здобутків культури племен-трипільців запозичили скіфи, фракійці та інші народи.

Отже, палеолітичні культури в Україні свідчать про типові особливості культурного розвою наших предків, а саме: відмінність тодішньої культури корінного населення від культур сусідів, а також значні зв'язки культур населення України з Надчорномор'я, зокрема із Середземним культурним пластом.

Історики вважають трипільців епохи мезоліту та неоліту етногенетично попередниками індоєвропейців. Це були войовничі племена, що з'явилися в Україні в епоху бронзи і згодом злилися з місцевим населенням. На думку науковців, індоєвропейці принесли з собою три важливі культурні елементи: патріархат, культ Сонця з його символом-колесом, розвинену гнучку флективну мову, що згодом лягла в основу слов'янських, у тому числі й української, мов. Все це не виключає відповідного впливу на формування культури наших предків й інших племен, зокрема, кіммерійців, скіфів, сарматів.

Виникнення багатьох видів мистецтва можна простежити етнографічно. В усній творчості найраніше розвинулися перекази про походження звичаїв та подвиги людей, виникнення світу, різних явищ природи. Відтак з'явилися оповідання та казки. Очевидно, що в музиці вокальна або пісенна форма передувала інструментальній. Нещодавно українські археологи знайшли на території сучасної Чернігівської області справжній "ансамбль" палеолітичних музичних інструментів, виготовлених з кісток мамонта. Більше того, вони зуміли відтворити їх звучання. Кожен з інструментів мав своє призначення, видавав "звуки різної висоти. Так, ребро мамонта використовувалося подібно до сучасного ксилофона, череп був своєрідним барабаном. За даними вчених, вік цих найдавніших музичних інструментів, знайдених в Україні, налічує 20 тис. років.

Про давні пам'ятки фольклору - словесні та музичні - засвідчують і наскельні зображення та скульптурні знахідки. Взагалі ж, на думку вчених, первісне мистецтво було "чистим" мистецтвом, не знало поділу на різновидності, воно було єдиним, виконуючи трудові, виховні, спонукальні, магічні й інші функції. Мистецтва, як і загалом культура первісного суспільства, розвивалися разом з еволюцією людини, відповідали її проблемам. Будучи синкретичним носієм знань, вірувань, мистецтва, моральності, законів, звичаїв, обрядів, а також інших форм діяльності людини, первісна культура виконала значну роль у формуванні людського суспільства, всіх його наступних поколінь.

Розділ 2. Магія

2.1 Різноманітна магія

Виконавцями магічних обрядів звичайно були особливі люди - знахарі, чаклуни, шамани. Їм приписувалася особлива здатність спілкуватися з надприродними силами, впливати на них за своїм бажанням, подорожувати в потойбічний світ. Як показують етнографічні спостереження, шамани бувають майстерними гіпнотизерами, чревовісниками, ілюзіоністами, а також і співаками, поетами, сказителями. Можна пригадати відносно недавню газетну сенсацію, пов'язану з публікацією матеріалів про "безкровні операції" філіппінських цілителів (хілеров). На російській Півночі, де сильно розвинений був шаманізм, знаходилося немало "свідків" того, як шамани літали, оживляли мертвих, бачили за сотні верст, створювали своїх і чужих двійників.

Типовий етнографічний опис, що належить африканському досліднику Лео Фробеніусу. Його експедиція зустріла групу мисливців-пігмеїв, що складається з трьох чоловіків і жінки. Через нестачу провізії він звернувся з проханням убити антилопу, але був здивований, коли, в принципі погодившись, пігмеї відповіли, що сьогодні без необхідних приготувань на полювання вони не підуть. "Надто зацікавлений дізнатися, в чому ж укладаються приготування цих людей, - пише Фробеніус, - я встав задовго до сходу сонця і прокрався в кущі… Вже з початком світанку чоловіки прийшли сюди, але не одні, а разом з жінкою. Вони сіли на землю, повисмикувати траву на невеликій поверхні і розрівняли її руками. Потім один з чоловіків сів навприсядки і намалював щось пальцем на піску. Протягом всього цього часу чоловіки і жінка бурмотіли якесь заклинання. Потім тиша очікування. Нарешті сонце з'явилося на горизонті, і один з чоловіків з натягнутим луком наблизився до розчищеного клаптика землі і націлив на нього лук. Пройшло декілька хвилин, і промені сонця торкнулися зробленого на землі малюнка. У ту ж мить з швидкістю блискавки розвернулася наступна сцена: жінка підняла руки як би для того, щоб схопити сонце, вимовляючи незрозумілі звуки, чоловік спустив стрілу, жінка закричала ще більше; потім чоловіки з їх зброєю стрибнули в гущавину чагарника. Жінка пішла до табору. Я, почекавши, підійшов і побачив, що на вирівняному клаптику землі було намальоване зображення антилопи, в шию якої встромилася щойно випущена стріла. Коли мисливці повернулися з антилопою, убитою в шийну вену, вони, віддавши здобич, негайно віднесли до малюнка клаптик вовни убитої антилопи і судину, наповнену її кров'ю, а потім висмикали стрілу і стерли зображення" [13, 189].

Дізнаємося, що таке поняття як магія випливає із первісних форм вірувань наших предків. Формування релігійних уявлень почалось ще в неандертальській епосі. Людина усвідомлювала свій стан, власне буття. Релігійна свідомість задовольняла потреби людства. Безсилля древніх перед силами природи зроджувало в них психологічне напруження та афекти (емоції). Фантастичність опановувала реальність. Накладались заборони (табу) на деякі речі, на вимовляння певних слів, на їжу та відведення певних місць тощо. За порушення релігійної заборони була визначена кара (смерть). Табу займало позицію захисту. Людина, як засвідчує минуле, провокувала реакцію вищої сили. Вона торкалася невідомої сили з необережності і через почуття прагнула контролювати чи схопити божество. Магію також використовували у виготовленні певних фігурок, наділених, як гадали, особливою здатністю. У ній маг не призивав вищої сили, твердячи, що має її в собі. Згодом магів почали нещадно переслідувати. Внаслідок цього і виникла магія та все, з нею пов'язане.

З історії виринає, що протягом XV-XVII ст. Європа продовжувала щиро вірити у різноманітну магію. Землю наповнювали алхіміки, астрологи, чаклуни, ворожки, знахарі та відьми. Майже ніхто не сумнівався в тому, що серед природи живуть духи, феї, чорти, ельфи, лісовики тощо. У це тривало вірили навіть шанувальники християнських святих. Магія та релігія часто були невіддільні одна від одної.

Нечиста сила може навіть магів підносити в повітря без використання будь-яких технічних засобів. Це явище називають левітацією. Божі угодники, коли були на землі, також, бувало, підносилися під час молитви в повітря, проте їх підносив св. Дух, а не злий. Багато родин, а що найголовніше душ, вже постраждало від диявольських слуг. Нетрадиційні цілителі беруть зухвало майже всіх відвідувачів під один гребінець, мовляв, їм наврочили, поробили. Віддані сатані, вони розподіляють енергію зі здорового органа у хворий. Часто це закінчується трагічно... Велика кількість відвідувачів магів мали потім через зв'язок із ними, диявольськими слугами, великі духовні та психологічні проблеми.

Траплялось, що диявол набирав образу священика, Богородиці, Божих угодників... Нечистий, як підтверджує Біблія, насмілився безсоромно наблизитись і до самого Спасителя, виголошуючи підступно неправду та спокушаючи Його, хоч Ісус був набагато могутніший від нього. Диявольським хитрощам не має меж. У свій час було багато шуму в пресі довкола "народної цілительниці" Стефанії, яка виставляла на сцені свічки, ікони, говорячи таку фразу: "Ми, чародії, вірні слуги Господа Бога...". Нині особливо стали поширеними цілителі з діда-прадіда. Виникають підозри, що більшість з них не мали в родинах, ані дідусів-ворожбитів, ані бабусь-відьом: харизматичні Божі дари, наприклад, пророцтво, зцілення з покоління в покоління просто не передаються... От і все.

До особи, яка займається магією, треба ставитись з насторогою. Розповідали, що в одній міській просвіті мав бути духовний вечір. Йому передував виступ однієї відомої сучасної "цілительниці". Перед його закінченням на сцену зі зворотного боку ввійшов ієромонах, який мав провадити цей вечір і відзначався, між іншим, справжньою ревністю. Прийшовши туди, він зупинився позаду знахарки. Та, звісно, його не зауважила. І раптом вона перед усіма присутніми заявила: "Я відчуваю, що з мене виходить сила...".

Коли йти за Господньою логікою чи навіть людською, то логічно з цього виходить, що якби знахарка була насправді від Бога, тоді б з неї ніяка сила не виходила. Отож, бачимо, кому вона служить... Насуплені похмурі маги ще запевняють, що, мовляв, вони мають зв'язок із світом духів. Зі світом яких духів? Через свою гріховну зіпсованість людина не може швидко домогтися тривалих стосунків зі світом ангелів. Тому звідси знову випливає, що екстрасенси та всі їм подібні, приналежні до духів злоби, царства сатани.

Великої шкоди завдають безсмертним душам сьогочасні псевдоцілителі-знахарі. Наприклад, нині активно діють на Буковині Олександр Новий та Гарафіна Маковій. Чимало вже людей, зокрема християн, клюнули на їх гострий гачок. Як змиритись із тим, що дехто після візитів до Гарафіни отримував якусь відразу до церкви, переставши її відвідувати? У фантастично популярних книгах свої погляди вони прикривають християнством, використовуючи при тому у своїх цілях і правди християнської віри... Ті чудернацькі книги, до відома всіх, не мають відповідного дозволу церковної влади. Такі переконання не можуть походити від Бога, бо, як знаходимо в Божому Слові, подібне різко засуджується, про що вже мова йшла попереду.

Іншого Об'явлення вже не буде. Господнє слово - закон, і Всевишній ніколи не забирає назад Своїх божественних слів. Гарафінина книга "Народ у народних святах" - це сплав роз'яснення християнських празників із різними побрехеньками, ворожінням, забобонністю, магічністю тощо. Там досить роздуті українські традиції та позначені фантастикою. Це справжнє неподобство та абсурд. Щось подібне є, в деякій мірі, між цим вченням і лжепатріотичними поглядами Лева Силенка, котрий безсоромно відродив язичництво - "РУНВіру". Недарма цю науку називають різновидом сатанізму: він також переплів поганські елементи з християнськими, спотворивши на свій лад незаперечні релігійні істини.

П. Гарафіна заявляє, мовляв, перед початком своєї діяльності вона мала серед ночі чудні видіння: їй здавалось, що сили злі на неї нападали, а добрі, натомість, захищали... Диявол є досить добрим, звісно, режисером та психологом - хитро-мудро може до кожного знайти потрібний підхід. Нещасна або свідомо знає, що те що вона чує та бачить, є лише диявольським спектаклем, або вона сліпо вірить, що то походить з небес, і автор містичних інформацій - небесний Творець. "Дух виразно каже, що за останніх часів деякі відступлять від віри і пристануть до духів обманних і навчань бісівських...". Вже дослідили компетентні богослови, що це лишень суміш релігійних істин із звичайними древньо-поганськими поняттями та ритуалами. Кажуть, коли зникає правдива віра, тоді її місце заступають забобони. З болота забобонства вибратись не легко. З точки зору морального богослов'я, релігійна забобонність полягає у надмірному віддаванні культу та шануванні осіб або образів святих (образи, медалі), абсолютизуючи їх до того ступеня, що вони займають місце Бога. Ця підступна форма забобонності - це карикатура на справжню релігію, якій наносить велику шкоду, оскільки невіруючі-атеїсти часто її осуджують внаслідок забобонних відхилень.