Релігія Древнього Єгипту

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Релігія і міфологія Стародавнього Єгипту періоду Раннього і Середнього царств

2. Релігійно-політична реформа Ехнатона

3. Релігійне життя стародавніх єгиптян періоду Пізнього Царства

Висновки

Список використаних джерел та література

Вступ

Актуальність теми: Староєгипетська релігія та міфологія -- надзвичайно складне явище. Вони поєднали в собі різні, часом полярні вірування та уявлення, що склалися в різні часи й у різних куточках країни, постійно розвиваючись і ускладнюючись. Здавна в Єгипті сформувалося кілька теологічних центрів (Геліололь, Мемфіс, Гермополь, Фіви тощо). В кожному з них сформувалася своя космологічна версія, що проголошувала творцем світу свого бога, інших же богів трактувала як створених ним чи таких, що походять від нього. Релігія і міфологія стародавнього єгипту була дуже взаємопов'язана. Ці два явища існували нерозривно. Тому слід прослідкувати розвиток релігії і міфології в період раннього, середнього,нового і пізнього царств. Простежити та проаналізувати розвиток, піднесення та трансформацію культів і релігійних уявлень у період всієї історії Стародавнього Єгипту.

Мета: дослідити розвиток релігії та міфології Стародавнього Єгипту в період чотирьох царств.

Завдання роботи визначається такими складовими напрямками дослідження:

- простежити історіографію даної проблематики;

- з'ясувати становлення релігії та міфології Єгипту періоду Раннього і Середнього царств;

- проаналізувати релігійно-політичну реформу Ехнатона IV та вплив її на релігію і міфологію Стародавнього Єгипту Нового царства;

- прослідкувати релігійне життя стародавніх єгиптян пізнього царства, також простежити вплив культур інших держав на релігію Стародавнього Єгипту.

Методи дослідження: методологічну основу роботи складають загальноприйняті у сучасній історичній науці принципи об'єктивності, історизму, світоглядному плюралізму. З метою об'єктивного осмислення теми застосовувались проблемно-хронологічний і культурологічний підходи, порівняльний та описовий методи пізнання.

Об'єкт: культура і духовний світ Стародавнього Єгипту.

Предмет: релігійні культи та міфологічний світ стародавніх єгиптян.

Хронологічні межі: визначаються III тис. до н.е. - до 332 р. до н.е. часу завоювання країни Александром Македонським.

Географічні межі: країна займала територію в нижній течії р. Нілу в північно-східній частині Африки.

Історіографічний огляд. Вивчення історії релігії та міфології Стародавнього Єгипту досить цікаве питання, яке чудово висвітлено істориками усього світу. Серед дослідників можна виділити Коростовцева М.А., який видав монографію «Релігія Стародавнього Єгипту» та Рака Д.Г. «Міфи Стародавнього Єгипту», а також Павлову О.І. «Амон Фіванський. Рання історія культу». Також до висвітлення цієї проблеми звертались такі дослідники історії Єгипту як, У. Бадж, М. Матьє, М. Мюллер, які видали цілу низку праць по історії релігії Стародавнього Єгипту.

Книга академіка М.А.Коростовцева - найкраща вітчизняна монографія, присвячена релігії Єгипту, абсолютно унікальна за широтою охоплення матеріалу. Дослідження включає не тільки всі періоди історії єгипетської релігії, від додинастичних часів і аж до християнської епохи, а й фактично всі форми її існування: теологічні праці жерців, релігійний побут елітарних станів - придворних вельмож і знаті, повсякденний культ, храмові служби, простонародні вірування і забобони. Матеріал вдало систематизовано за темами, що вкрай полегшує пошук потрібних відомостей і дозволяє використовувати книгу також в якості довідкового посібника [15].

Книга Рака це системний звід давньоєгипетських міфів і легенд в літературно-художньому переказі. Книга багато ілюстрована, забезпечена розгорнутою передмовою, науково-популярними коментарями, словарем-довідником і додатками, де подаються різноманітні давньоєгипетські тексти з перекладами. По ходу викладу матеріалу подається висвітлення теорій і гіпотез прийнятих в сучасній єгиптології [27].

Праця Уоліса Баджа «Стародавній Єгипет: духи, ідоли, боги.» стала справжнім заключенням всієї діяльності знаменитого британського історика. В його першій частині детально розглядається, порівнюється та аналізується вірування до династичного періоду, а також культи, теологічні системи і релігія до династичного періоду Стародавнього Єгипту. В другій частині книги представлені зводи святкових гімнів, ритуальних та етнологічних міфів і легенд про богів [9,10]. Книга Кееса Германа «Заупокійні вірування стародавніх єгиптян», одна із найпізніших уявлень німецької єгиптологічної школи є, чудово підкріпленна цитатами із «Текстів пірамід», «Текстів саркофагів» та «Книги мертвих» [14].

Крім наукових праць вітчизняних та іноземних істориків, збереглось багато документів та повідомлень античних істориків. Про релігію Стародавнього Єгипту досить добре свідчать і «Тексти пірамід», «Тексти саркофагів», а особливо точно і детально всі єгипетські культи та ритуали висвітлені в «Книзі мертвих». Склад і зміст «Книги мертвих» надзвичайно строкаті і різноманітні. Окремі глави, так як і одна з одною, не з'єднані між собою логічно. Деякі глави зберегли свій давній ритуальний характер, як, наприклад, «Глава відкриття вуст» або «Глава облачення в чисте вбрання». Більшість глав містить магічні заклинання, які повинні охороняти померлого від жахів загробного світу і забезпечити йому посмертне блаженство. Особливо цікава 125 глава «Книги мертвих», в якій описується посмертний суд над померлим і зображується зважування серця (символ душі у древніх єгиптян) на вагах (психостасія), а також наводиться негативна сповідь, в якій покійний заперечує вчинення ним 42 основних гріхів. У цю епоху вже оформляється уявлення про те, що посмертне блаженство в потойбічному світі присуджується лише тій людині, який вів на землі праведне життя і не заплямував себе гріхами і злочинами. Однак і ці моральні погляди все ще тісно сплітаються з древніми магічними уявленнями. Так, наприклад, в 30-му розділі «Книги мертвих» покійний заклинає своє серце не свідчити проти нього на посмертному суді. Ця строката суміш релігійно-магічних вірувань пояснюється тим, що «Книга мертвих» складалася, змінювалася і редагувалася протягом довгого ряду століть.

Кращі зразки «Книги мертвих», написані на довгих сувоях папірусу, відносяться до часу розквіту єгипетської культури в епоху XVIII династії [6, с. 234].

Також великий внесок історію релігії стародавнього єгипту зробив Геродот, який присвятив Єгипту другий розділ своєї історії, під назвою - «Евтерпа». Чудово висвітлив питання, культів і жрецтва, а також досить детально описав процес бальзамування небіжчиків [1].

Кожен із цих вчених зробив великий внесок у вирішення проблеми релігії і міфології Стародавнього Єгипту.

Практичне значення роботи: Дане дослідження може бути використане для поглибленого висвітлення теми на практичних заняттях з історії Стародавнього Сходу. Доцільно використовувати роботу для підготовки відповідей на семінарських заняттях, для написання рефератів і творчих робіт. До того ж на основі цієї роботи можна буде скласти плани-конспекти уроків з всесвітньої історії під час проходження педагогічної практики в школі.

Структура роботи: зумовлена метою і завданнями. Вона складається зі вступу, трьох розділів, висновків й списку використаних джерел та літератури.

релігія міфологія египет ехнатон

1. Релігія і міфологія Стародавнього Єгипту періоду Раннього і Середнього царств

Релігія стародавніх єгиптян -- це химерне переплетення фетишизму і тотемізму, політеїзму і монотеїстичних уявлень, теогонії і космогонії, культу і суперечливих міфів. Із первісних релігійних уявлень особливо сильним у Єгипті був тотемізм. Єгиптяни вважали священного тотема своїм першопредком, здатним захистити їх від усілякої напасті чи, навпаки, накликати її. Тотемне походження мали навіть назви окремих номів (Зайцевий, Антилоповий, Оксірінхський тощо). Кожен ном, кожне поселення мали свого тотема-покровителя, який служив істотною підмогою для місцевого патріотизму [25, с. 95].

Величезна кількість релігійних текстів і пам'ятників релігійного культу, що збереглися від всіх епох єгипетської історії аж до часу поширення християнства, дозволяє простежити розвиток єгипетської релігії починаючи з часу розкладання родового ладу. Крайня сповільненість розвитку суспільного ладу і всієї культури в цілому зумовила міцне збереження пережитків первісних форм релігії аж до дуже пізнього часу [6, с. 231].

У більшості народів фетишизм і тотемізм зникли в процесі історичного розвитку, залишивши лише ті чи інші пережитки; в Єгипті ж культ тварин не тільки не зник, але проявив надзвичайну живучість - він зберігся й після втрати Єгиптом незалежності до часу римського панування включно.

Початок культу тварин відноситься до династичного Єгипту до дуже глибокої давнини. Культ цей проявляється у формі обожнювання живої тварини і у формі поклоніння зображенню обожненого тваринного або антропоморфного божества до частини тіла тварини.

Ці місцеві культи проіснували впродовж усієї доби фараонів. Окремі з них, у зв'язку з розвитком староєгипетського суспільства та ускладненням його політичної структури, ставали загальнодержавними і вшановувались у всіх номах, інші - в окремих частинах країни, нарешті, треті - тільки в якійсь одній місцевості. Загальноєгипетське визнання здобули передусім столичні культи [25, с. 96].

Як би не пояснювали походження тотемізму взагалі і генезис єгипетського тотемізму зокрема, безсумнівно, що конкретне географічне середовище, в якому мешкали єгиптяни, фауна, що грала різноманітну роль в їхньому житті, були суттєвим фактором виникнення конкретних форм єгипетського тотемізму і його подальшого перетворення в культ тварин [15, с.10].

В уяві стародавніх єгиптян світ буквально кишів найрізноманітнішими богами та духами, що їх уособлювали священні тварини, птахи, риби, комахи. Можна сміливо стверджувати, що навряд чи існувала у країні якась живність, яку бодай в одному з номів не вважали б священною.

Єгиптяни обожнювали насамперед тих представників фауни, які були чимось корисні людям (наприклад, знищували шкідників) або вражали їх своєю силою чи дивним способом життя [9, с. 69-71]. Зокрема, богами стали лев, бики Апіс, Мневіс і Бухіс, крокодил, гіпопотам, павіан, антилопа, газель, вовк, собака, кішка, баран, корова, свиня, коза, ібіс, гуска, гадюка, жаба, окремі види риб, скорпіон, багатоніжка, жук-гнойовик Скарабей, бджола та ін. Священних тварин тримали при храмах, по-царськи вшановували їх. Коли священна тварина помирала, ЇЇ набальзамовували й ховали на спеціальному цвинтарі (мавп -- у Фівах, крокодилів і биків -- у Мемфісі, кішок -- у Бубастисі та Саккара, ібісів -- у Гермополі тощо). В окремих містах у день загибелі священної тварини оголошувався загальний траур. Навіть ненавмисне вбивство священної тварини вважалося жахливим святотатством і каралося смертю [25, с. 96].

Культ священних тварин проявився в зооморфному зображенні богів. Так, сонячного бога спершу зображували у вигляді лева чи сокола, богиню Сохмет -- у вигляді левиці, місячного бога Тота (його ще вважали богом мудрості й письма) -- у вигляді ібіса, охоронця підземного царства Анубіса -- у вигляді шакала, бога війни Віпуата -- у вигляді вовка, охоронцями особи фараона вважали сокола, коршака, гадюку та бджолу, самого ж фараона зображували у вигляді сфінкса [18, с. 39].

У Стародавньому Єгипті був досить розвинутим культ води. В уяві єгиптян сам всесвіт виник із первісного водяного хаосу -- божества Нун. Воду єгиптяни населяли полчищем духів, якими верховодив крокодилоголовий Собко. Річку Ніл вони не обожнювали, але обожнювали її розлив -- Хапі [23, c. 69]. Хапі - добрий і щедрий бог Нілу, повелитель повеней, який приносив на поля родючий мул, він був одним із найулюбленіших богів єгиптян [28,c. 57-58].

Бачачи у воді початок життя, знаючи, що без води неможливе життя, єгиптяни вже в найдавніших заклинаннях, написаних на стінах поховальних кімнат пірамід Стародавнього Царства, закликали воду в наступних словах: «Прийди, вода, і нехай живуть знаходяться на небі! Прийди, вода, і нехай живуть знаходяться на землі!».Тому, здійснюючи заупокійний культ, який повинен був забезпечити покійному вічне життя, єгиптяни молилися божеству, звертаючись до нього з такою молитвою: « Даруй умерлому, щоб він мав твоєї води, щоб він міг пити з потоків твоєї води, подібно до того як ти це зробив для того великого бога - Озіріса, до якого приходить Ніл, для якого з'являється трава на пасовищі і росте папірус! ». Цей культ священної і обоготворної води знаходив своє вираження в складному ритуалі пиятик і очищень, які повинні були здійснювати всі єгипетські жерці аж до первосвящеників і самого фараона [6, с. 247].

Утім, культ води в Єгипті завжди поступався своїм значенням солярному культові. В цьому не було нічого дивного, адже для єгипетського хлібороба головною загрозою були не розгул водяної стихії, а літня засуха, гарячі вітри пустині [25, с. 96].

Сонце уявлялося єгиптянам грізною стихією небесного вогню, що панував в мертвій пустелі, і одночасно початком тепла і світла, необхідних для життя людини [16, с. 115].

Найдавнішим солярним культом у країні був Ра, центральне святилище якого знаходилося у Геліополі, який греки називали «містом сонця» [6, с. 247]. Коли Геліополь став загальноєгипетським релігійним центром, зберігши своє значення великого релігійного центру протягом всієї історії стародавнього Єгипту, Ра очолив єгипетський пантеон, злившись поступово з одним із найархаїчніших єгипетських богів Гором в єдиний культ Ра-Горахте [25, с. 96].

В епоху Стародавнього Царства культ сонця посилюється і поступово перетворюється на державний культ верховного божества у зв'язку з централізацією Єгипетської держави. Верховним богом оголошується бог сонця Ра, ім'я якого писалося наочним ієрогліфів гуртка з крапкою посередині, що позначає блискучий сонячний диск. Ім'я бога Ра входить складовою частиною в імена фараонів IV династії - Хафра і Менкаура. Фараони V династії будують на честь бога Ра розкішні храми, в яких відбувався особливий сонячний культ. Таким чином, над культами окремих номів богів підноситься культ верховного державного бога сонця [10, c. 35].

В епоху Середнього Царства, коли політичним центром Єгипту стали Фіви, місцевий бог Амон стає верховним державним богом усього Єгипту. І як колись культ єдиного бога сонця Ра злився з цілим рядом інших більш давніх культів, так і тепер культ Амона в процесі централізації держави і релігії ввібрав в себе безліч місцевих, головним чином сонячних, культів на чолі з культом найбільш популярного в Єгипті геліопольского бога Ра. Гімни, складені на честь нового бога Амон-Ра, зображують його як початкового верховного бога, який створив весь світ.

Зміцнення Єгипетської держави при могутніх фараонів XVIII династії і зосередження величезних матеріальних ресурсів в руках жрецтва, Амон знаходить своє відображення в оформленні культу цього фіванського бога. Як фараон вважається найсильнішим і могутнім серед царів, так і бог Амон-Ра проголошується найбільшим серед всіх богів. На це вказують його епітети: «Владика всіх богів», «Цар всіх богів», «Могутній серед богів». Свого вищого розвитку культ сонця досяг при фараоні Ехнатоні, коли бог сонця Атон був оголошений єдиним верховним державним божеством.

Риси єдиного, вселенського і абстрактного космічного божества, лише намічається в догматиці Ра-Горахте і Амона, досягають свого повного вираження в культі єдиного бога сонця Атона і майже остаточно, але лише на короткий термін, витісняють давні пережитки культу тварин і багатобожжя [6, с.247-248].

Сонцепоклонницька реформа Ехнатона піднесла тимчасово солярний культ Атона на роль вселенського божества. Все ж смілива реформа Ехнатона наштовхнулася на непереборну перешкоду -- властивий релігії консерватизм та опір впливового столичного жрецтва [25, с. 97].

Уявлення єгиптян про потойбічне життя склалися в дуже віддалений час, що знаходиться за межами доступного для дослідження за письмовими джерелами історичного періоду, тобто задовго до об'єднання Єгипту на рубежі IV і III тисячоліть до н.е. [15, с. 183].

Починаючи з часу родового ладу в Єгипті існував культ предків і пов'язаний з ним заупокійний культ, який сприяв ідеологічному зміцненню влади й авторитету родоначальника [6, с. 248]. Єгиптяни, як і інші стародавні народи, вірили в те, що смерть тіл не є кінцем їх існування, а лише означає початок другого періоду життя [9,с.296]. В їхній уяві воскресала не лише душа, а й тіло, щоб цього разу існувати довічно [25, с.98]. Світ потойбіччя вимальовувався їм у вигляді фантастичного спотворення форм земного світу. Вважаючи, що загробне життя є лише своєрідне продовження земного існування, єгиптяни намагалися дати можливість померлому користуватися в цьому уявному світі всіма тими предметами, якими він користувався за життя. Єгиптяни вірили, що померлий, отримавши від своїх живих родичів їжу, питво та різні необхідні йому речі, зможе вічно жити і охороняти своє потомство, що залишилося на землі. Пережитки родового ладу в стародавньому Єгипті знайшли своє відображення в широкому розвитку, поширення і тривалому існуванні цього заупокійного культу [6, с. 249].

Прагнення зберегти померлому вічне життя виразилося в першу чергу в способі поховання тіла. У кожної людини є безтілесні душі-двійники (Ка, Ба та інші). Небіжчик воскресне на тому світі, якщо вони зіллються зі своєю тілесною оболонкою. Звідси -- звичай набальзамовувати небіжчиків і споруджувати їм монументальне вічне житло -- гробницю. Про всяк випадок єгиптяни ставили в спеціальній замурованій ніші гробниці статую небіжчика, в яку, якщо мумія не збережеться, могли вселитися Ка і Ба [25, с. 98].

Уже в найдавніші часи тіла померлих загортали в шкіру, або в тканину і часто ховали в скорченому на боці положенні, яке повинно було зображувати положення сплячого. Поруч з тілом померлого клали їжу, зброю і статуетки тварин і людей. В епоху Стародавнього Царства, коли почала складатися найдавніша рабовласницька держава, древній заупокійний культ отримав нове значення. Він повинен був ідеологічно зміцнити думку про незмінність і вічність існуючого класового ладу. Багатих чиновників і жерців ховали у великих кам'яних гробницях (мастаба) [6, с. 250]. Геродот, перебуваючи в Єгипті досить детально описав процес бальзамування: «Тіло померлого штучно зберігалося, для чого нутрощі виймалися і клалися в особливі судини (канони), а тіло просочувалося соляними розчинами і смолистими складами за допомогою особливого способу муміфікації. Виготовлену таким чином мумію ретельно обгортали безліччю лляних покривів.» [1, c.93-94] На стінах кімнат, розташованих усередині гробниці, зазвичай зображували покійного аристократа, його сім'ю, його майно - належали йому за життя стада і поля, на яких працювали його раби і слуги. Тут же можна побачити сцени полювання, рибної ловлі, виробничі процеси і різні картини домашнього побуту. Такого роду зображення, часто художньо виконані і забезпечені пояснювальними написами і навіть відповідними цифрами, повинні були магічно зберегти померлому його майно в потойбічному світі. Прагнучи забезпечити померлому благополуччя в загробному світі, його родичі приносили йому жертви. Заупокійний культ, який отримав в стародавньому Єгипті широке поширення, в епоху різкого класового розшарування зміцнював в народних масах віру в те, що за допомогою особливих обрядів поховання та особливого релігійно-магічного ритуалу люди могли зберегти в потойбічному світі своє майно і своє привілейоване становище, що забезпечується ним царськими милостями. Тим самим ця система вірувань служила для ідеологічного зміцнення всього рабовласницького ладу в цілому [6, с. 252].

Особливе місце в релігійно-міфологічній культурі стародавніх єгиптян посідав цикл міфів і ритуалів, пов'язаних з богом підземного царства Озірісом. Центральне святилище Озіріса містилося в Абідосі, проте його культ вшановувався в усіх єгипетських номах та у васальних країнах Східного Середземномор'я.

Міфи про Озіріса заплутані й суперечливі. В них домінують три теми: політична (міф про поєдинок між Озірісом і Сетом відображав боротьбу між Верхнім і Нижнім Єгиптом, наслідком якої було утворення єдиної єгипетської монархії), землеробська (єгиптяни пов'язували з Озірісом зміну вегетаційного та мертвого періодів у житті природи) та есхатологічна (Озіріс творив посмертний суд, винагороджуючи праведників і караючи грішників) [25, с. 99].

Перетворення Озіріса - бога рослинності та води в бога вічного життя, в суддю мертвих і царя загробного світу відображене в давній легенді про те, як Озіріс був убитий своїм злим братом Сетом, потім воскрес і, нарешті, став владикою загробного світу. Тому, за віруваннями стародавніх єгиптян, людина могла отримати вічне життя, тільки уподібнившись Озірісу і тільки в тому випадку, якщо над його тілом будуть здійснені ті ж релігійно-магічні обряди, які були вчинені над тілом Озіріса.

З появою в епоху Середнього Царства значного середніх вільних шару населення заупокійний культ трохи видозмінюється. Релігійно-магічні написи, «забезпечували» раніше загробне життя лише царям і аристократам, стали з'являтися на стінках навіть скромних саркофагів, в яких ховали представників середніх верств населення. Враховуючи специфічні настрої і бажання цих нових кандидатів на загробне життя, жерці стали складати для них спеціальні молитви і заклинання, які повинні були забезпечити померлому «з'єднання зі своєю родиною в потойбічному світі», і можливість «не вступати в судову палату бога». Надалі застосування цих релігійно-магічних написів стає доступним все більш широким верствам населення. Молитви і заклинання, що писалися в епоху Середнього Царства на стінках похоронних ящиків, пишуться в епоху Нового Царства і в пізній час на свитках папірусів, утворюючи «Книгу мертвих», яку правильніше було б називати «Книгою воскресіння».

«Книга мертвих» була найбільш великим і найбільш поширеним серед багатьох релігійно-магічних збірок. Релігійна традиція древніх єгиптян відносила час складання цієї збірки до епохи Стародавнього Царства. Це частково підтверджується тим, що окремі розділи «Книги мертвих» зустрічаються вже серед «Текстів пірамід» часу V-VI династій. Згодом деякі з цих розділів, метою яких було забезпечити померлому блаженство в потойбічному світі, стали писатися на стінках похоронних ящиків і утворили релігійно-магічний збірник, який отримав умовно назву «Текстів саркофагів» часу Середнього Царства. З цих текстів поступово утворилася «Книга мертвих» [6, c. 234].

Стародавні єгиптяни мали нечітке уявлення про потойбічний світ. Він містився десь на заході, в Лівійській пустелі, у вигляді райських полів Іалу (від них, до речі, походить назва однієї з найкрасивіших вулиць Парижа -- Єлисейські Поля). На полях Іалу воскреслі відпочивають душею й тілесно, бо там немає ані ворогів, ані суперників, отож немає потреби вести постійну боротьбу за існування. Той, хто потрапляє на них, веде там звичний земний спосіб життя -- готує землю під засів, вирощує хліб тощо. Не доводиться йому потіти на іригаційних роботах, бо поля Іалу вже забудовані каналами й дамбами. Той, хто не горить бажанням працювати фізично, може сидіти, згорнувши руки, аби тільки родичі не забули покласти в гробницю ушебті -- глиняні статуетки слуг, які чарівним способом оживуть і виконуватимуть за сибарита - небіжчика всю чорну роботу.

В уяві стародавніх єгиптян життя і смерть -- береги однієї ріки. Померти -- значить переселитися на інший берег ріки. Свої помешкання єгиптяни будували на правому березі Нілу, а гробниці -- на лівому.

Дорого, дуже дорого обійшовся стародавнім єгиптянам культ мертвих. Безприкладне в історії кам'яне будівництво пірамід, скельних гробниць і храмів здійснювалося саме для потреб цього культу, про який єгиптянин дбав мало не більше, аніж про своє земне життя. У цьому, на думку єгиптологів, значною мірою «завинив» географічний чинник, адже «сама природа країни звільнила єгипетський народ від багатьох скрут, які спіткали інші народи, вона ж... вплинула і на його релігійні погляди, які полягали в тому, що перебування людини на землі швидкоплинне й минуще, а справжнє, вічне життя настає лише після фізичної смерті» [25, с. 99-100].

У найдавніших деспотичних державах релігія служила для зміцнення авторитету царя і всього апарату державної влади. У релігійній проповіді чільне місце займало вчення про те, що цар є божество, що влада йому вручена безпосередньо богами і що тому цареві слід коритися, як земного бога. У світлі цього вчення всякий соціальний протест і бунт проти царя повинні були здаватися злочином проти релігії, а, отже, справою взагалі неможливим і засудженим на невдачу [6, с. 253].

На всьому протязі історії Єгипту між богами і фараонами як би існував неухильно дотримуватися непорушний «договір», заснований на принципі «даю, щоб ти дав», - боги дарували фараону довголіття, особисте благополуччя і процвітання держави, фараон ж, зі свого боку, забезпечував богам дотримання культу, будівництво храмів і т.д. Природно, він робив це не одноосібно - відбувався взаємний обмін послугами «між світом богів і Єгиптом в цілому», однак здійснювати місію посередника між богами і людьми був покликаний фараон - «боголюдина», наближений до богів обставинами своєї появи на світ. Він єдиний із смертних мав доступ до богів: незліченні рельєфи храмів зображують його серед богів. Фараон, і тільки фараон, служить богам в інтересах свого народу - численне жрецтво відправляє культ лише за його велінням, тільки від його імені приносяться в усій країні жертви богам. Сам по собі фараон позбавлений здатності творити чудеса, вони відбуваються з волі богів, проте в окремих випадках боги могли проявляти свою волю через фараона [15, с. 150].

В епоху Стародавнього Царства догматика обоготворення царя і царської влади знаходить своє яскраве вираження. Будуються грандіозні царські гробниці - піраміди, які повинні були своїми розмірами свідчити про міць обоготворених. У пірамідах V-VI династії збереглися «Тексти пірамід», докладно описували загробне блаженство на небі обоготвореним царя, якого приймають у своє середовище небесні боги [17, c. 70].

У зв'язку з розвитком царського культу відбувався глибокий процес видозміни основних форм єгипетської релігії. Стародавні боги природи поступово перетворюються на державних богів - покровителів держави, царя та царської влади. Так, бог вмираючої і воскресає природи Озіріс з часом перетворюється в царя загробного світу, першого царя Єгипту і покровителя царської влади і тому часто зображується у вигляді фараона з усіма знаками царської влади. Також і давній бог сонця, постійно зберігав свій примітивний тотемний образ сокола, - бог Гор з часом перетворюється в охоронця царя, і його ім'я «Гор» стає навіть одним з священних титулів фараона. Так жрецька пропаганда і в релігійній догматиці і в образотворчому мистецтві постійно прагнула різко підкреслювати ту нерозривний зв'язок, яка з'єднувала небесних богів з земним богом - обожнений царем.

Єгиптяни поклонялися численним божествам. B одній зі статей міжнародного договору між Рамзеса II і хетським царем згадується тисячі богів і богинь Давнього Єгипту. Боги ділилися на місцеві божества, шановані в кожному н і кожному великому селі, і загально єгипетські, шановані в усій країні. Загальноєгипетськими богами ставали божества якого номового центру, правителі якого захоплювали трон фараонів, засновували загально єгипетську династію, перетворювали свій Номів місто в столицю всієї держави. Так, наприклад, коли Номів центр Фіви перетворився на столицю Єгипту, його місцевий бог Амон, раніше маловідоме божество, стає покровителем царюючого фараона і царем богів [24, c. 168].

Великий інтерес представляють і інші єгипетські міфи космічного і сонячного циклу, в яких розповідається про створення світу, про винищення людей богами і про те, як «велика чарівниця» богиня Ізіда хитрим способом вивідала у верховного бога сонця Ра його магічне ім'я, що містить в собі таємне могутність і магічну силу великого бога.

Отже, з розбудовою єгипетської державності релігії відводилася специфічна роль -- дедалі більше задовольняти ідеологічні потреби владних структур, про що яскраво свідчить досконало розроблена жрецтвом система обожнення влади фараона й, зрозуміло, власної влади, а також поява у стародавніх єгиптян ідеї про відплату по ділах людини, що було вже безперечним втручанням у сферу соціальної етики.

2. Релігійно-політична реформа Аменхотепа IV (Ехнатона)

За висловом найбільшого радянського єгиптолога Ю.Я.Перепелкіна, переворот Аменхотепа IV (Ехнатона) є «найбільш незвичайною подією єгипетської давнини», подією, яка зачепила чи не всі сторони тодішньої єгипетської дійсності: суспільство, держава, побут, вірування, мистецтво, писемність, мову.

Останні роки царювання Аменхотепа III правлячі кола Єгипту насолоджувалися миром і могутністю своєї країни, забезпеченими нескінченними переможними походами попередників Аменхотепа III. Єгипет став головною світовою державою. Ніщо не віщувало прийдешньої грози, що вибухнула під час правління сина Аменхотепа III, Аменхотепа IV (Ехнатона). Переворот Ехнатона був не одноразовою подією, а тривалим, розтягнутим на кілька років процесом, який згодом привернув пильну увагу вчених. Цій події присвячено чимало робіт, які містять цікаві, часом взаємовиключні гіпотези. Провідним спеціалістом з цієї проблеми є Юрій Якович Перепелкин, автор тритомної монографії про Ехнатона [15,с.254].

Ще за життя Аменхотепа III фараоном став його 17-річний син Аменхотеп IV, матір'ю (Ехнатона) якого була цариця Тія, донька провінційного жерця, до того ж із домішкою нубійської крові в жилах. Тія добре зналася в політиці, була розумною і вольовою жінкою й усіляко допомагала своєму чоловікові у вершенні державних справ. Аменхотепа IV, свого сина, вона одружила з вродливою і розумною Нефертіті, ім'я якої означало "Прекрасна прийшла".

Аменхотеп IV не був створений для царського трону. Поет-романтик, переконаний пацифіст, юний фараон не завжди узгоджував свої благородні наміри з можливостями їх втілення в життя, йому бракувало тверезого розрахунку, та політичного чуття [15, с. 55-56].

Фараон Ехнатон правил 17 років (1367-1350 рр.. До н.е.). Перші п'ять років правління в повній відповідності з древньою традицією він перебував зі своїм двором у Фівах, в центрі культу Амона-Ра, «царя богів». Але вже в цей час проявляються тенденції, що призвели поступово до розриву з Амоном-Ра, богом-покровителем Єгипту, Фів і царського дому [15, с. 255].

Аменхотеп IV вирішив ощасливити свій народ радикальною ломкою ідеології. Він почав з того, що протиставив столичному культу Амона також сонячний, але вже провінційний культ Ра-Горахте, що його здавна вшановували жителі Геліополя та Мемфіса [25, с.56].

Уже в деяких текстах часів Аменхотепа III, батька Ехнатона, зустрічається слово «Атон», що означає «Сонячний Диск». Важко сказати, чим пояснюється часте вживання цього слова, але, ймовірно, ще при Аменхотепі III в Фівах з'явився культ Атона як сонячного божества. На користь такого припущення говорять дві обставини: по-перше, прогулянкове судно цариці Тії, дружини Аменхотепа III і матері Аменхотепа IV Ехнатона, в якому вона плавала в спеціально викопаному для неї ставку, називалося «Сяйво Атона», по-друге, в невиданих текстах гробниці № 46 в Фівах часів Аменхотепа III згадується титул того, хто в ній був похований, - «керуючий палацом Атона». Отож, культ Атона у Фівах виник вже при Аменхотепі III, якщо не раніше. Мабуть, Атон був однією з іпостасей сонячного бога Геліополя Ра-Харахті або якось тісно з ним пов'язаний [15, с. 256].

Новий володар Єгипту, Аменхотеп IV, ще в Фівах став помітно відходити від традицій культу Амона. Це проявляється в мистецтві: в зображеннях зникає символіка Амона-Ра і інших стародавніх богів і з'являється новий образ - Сонячний Диск, промені якого закінчуються китицями людських рук з символами життя і влади. Офіційна традиційна нерухомість, відчуженість в зображеннях царя і його сім'ї змінюються динамічністю, натуралізмом, долученість до земного життя. Дуже точно, а може бути декілька перебільшено, відтворюються непривабливі особливості царського статури. Для Ра-Горахте він побудував у Фівах окремий храм [15, с. 257].

Звісно, фіванське жрецтво не було в захопленні від цього нововведення, фараонові довелося вгамовувати його крутими методами. Врешті-решт фараон-реформатор вирішив діяти напролом. Він проголосив єдиним вселенським божеством сонячний диск Атон, а себе -- Антоновим сином і першосвящеником [25, с. 57].

На шостому році свого правління Аменхотеп IV переносить свою резиденцію в нову, щойно збудовану їм столицю Ахетатон (сучасна Ель-Амарна), на північ від Фів, на східному березі Нілу, де ніщо не нагадувало новому фараона ні бога Амона, ні його багатого і гордовитого жрецтва. Тут все було пронизано культом нового бога - Атона. Йому був споруджений грандіозний храм.

Навколо фараона з'явилася нова бюрократія і нове жрецтво, жрецтво бога Атона. Фіви прийшли в запустіння. У скарбницю Амона перестали надходити будь-які доходи, самі імена Амона та інших божеств піддавалися переслідуванню. Ім'я Амона стиралася навіть в картушах покійного Аменхотепа III. Цар, що носив ім'я Аменхотеп («Амон задоволений»), змінив його на Ехнатон («угодного Атону»). У правлінні Ехнатона вперше і один єдиний раз в історії стародавнього Єгипту проявилася релігійна нетерпимість.

Культ Атона дуже відрізнявся від традиційних єгипетських культів. Культ Атона і по суті, і за формою різко відрізнявся від культу Амона і всіх інших стародавніх богів - новий бог не мав ні антропоморфної, ні тим більше зооморфної іконографії; образ його не втілювався в статуях, про нього не існувало ніяких міфів і сказань; до міфології інших богів він не мав ні найменшого відношення. Це був культ натуралістичний - культ самого животворящого сонця, інакше кажучи, культ великої сили природи, простий і ясний, позбавлений теологічних і міфологічних хитрощів, прикрас та символіки. Храм Атона був відкритий для всіх, ніяких недоступних для віруючих місць у ньому не було. Дари приносилися на відкриті вівтарі великому і єдиному новому богу. Відповідь на питання як же уявляли собі цього бога його шанувальники, починаючи з самого Ехнатона дає нам чудовий гімн богу Атону, складений, очевидно, самим Ехнатоном або за його вказівкою [15, с. 256 - 257].

«Атон - животворна сила космосу, він творець усього світу, тварин і людей. Створивши людей, Атон наділив їх різними мовними та етнічними ознаками, різним кольором шкіри. Він створив і Єгипет, і чужоземні країни - Сирію, Куш - і забезпечує їх існування.» [2,c. 117; 5 c.150 ].

Так як у стародавньому Єгипті релігія була головною формою ідеології, а храми були найбільшими центрами культурного впливу, релігійна проповідь могла бути використана єгипетським урядом для зміцнення політичного і культурного впливу Єгипту в сусідніх країнах. З цією метою, очевидно, і були створені нові форми культу єдиного бога сонця, по своїй простоті і ясності зрозумілого і доступного різномовним і різноплемінних масам, що населяли сусідні з Єгиптом країни.

У найбільших містах Єгипту, де були особливо сильні культи древніх богів, у Фівах, Мемфісі, Геліополь і Гермонтісе, Ехнатон побудував храми новому богу сонця Атону, який відтепер був проголошений єдиним державним богом. Більше того, культ Атона був насаджений навіть в Нубії, де ще при Аменхотепе III був заснований новий місто нижче третього порога, що отримав назву Гем-Атон. Ехнатон зруйнував храм, побудований тут його батьком на честь фіванського бога Амона, і спорудив новий храм на честь нового сонячного бога Атона [6, с. 161].

Релігійний переворот Аменхотепа IV був, по суті, чисто світоглядним, він не мав глибоких соціальних коренів. Свою концепцію Аменхотеп IV витягнув з надр геліопольським догми про бога Ра. Вчення про Атона не було ні закономірним результатом, ні необхідним етапом еволюції єгипетського релігійного мислення; воно було породженням розуму і волі Ехнатона [15, с. 258].

Навколо безпрецедентної сонцепоклонницької реформи Ехнатона й до сьогодні не стихають суперечки. Здебільшого єгиптологи вбачають у ній добре продуману політичну акцію, спрямовану на пониження статусу столичного жрецтва й родової аристократії та відродження в державі політичного режиму доби Будівників пірамід. При цьому її трактують не як боротьбу між "прогресивними" та "консервативними" силами в суспільстві, а як банальну чистку адміністративного апарату, заміну старих чиновників новими, слухнянішими, без замаху на політичну систему. Деякі з вчених шукають пояснення причин реформи в екстравагантності вдачі молодого фараона. Інші вважають Ехнатона релігійним фанатиком, якому заманулося форсувати становлення в Єгипті монотеїзму.

Нині існує й інше трактування сонцепоклонницької реформи Ехнатона. Окремі єгиптологи не вважають фараона-реформатора ані диваком, ані романтиком, ані безмежним владолюбцем, ані недругом аристократів та столичного жрецтва. Він, на їхню думку, мав свої релігійні уподобання і достатню владу, щоб надати їм офіційного статусу. Звеличуванням культу Атона фараон не підривав релігійну ортодоксію, адже її в Єгипті не існувало. Реформаторська діяльність Ехнатона була цілком безпечною для фіванської аристократії і жрецтва, тому вони не перешкоджали фараонові тішитись своїми нововведеннями. Після смерті Ехнатона ніяких реакційних зрушень в Єгипті не сталося, а відбулося поступове повернення до традиційного релігійного життя [25, с. 57-58].

Монотеїзм Ехнатона був пасивно сприйнятий народом, який століттями і навіть тисячоліттями виховувався в дусі вірувань розгалуженого політеїзм, що складали невід'ємну частину його духовного життя. Бог-фараон Атон був недосяжним і незрозумілий, він не міг замінити народу сонм великих і малих богів, всіляких духів, «спілкування» з якими було нагальною, повсякденною потребою.

Слабкою стороною релігії Атона було байдуже ставлення до традиційного і настільки дорогій для єгиптян вчення про загробне життя і пов'язаного з ним поданням про загробний відплату. Хто вірує в загробне життя єгиптянин виявився дезорієнтованим, а їх була більшість, і всі вони були в таборі противників Атона [15, с. 259].

Фараон не зумів переконати народ, що настала пора зректися язичеської релігії, яка стала способом життя єгиптян. Фараон явно поспішив знищити дуже популярний в країні культ Озіріса, який обіцяв нужденним і пригнобленим царство справедливості бодай на тому світі. Сонцепоклінницька реформа не зняла соціальну напругу в суспільстві, навпаки, посилила її, принісши народу нові економічні тягарі (будівництво столиці й храмів Атону обернулося для єгиптян новими податками та примусовими роботами), розв'язала руки чиновникам для масових службових зловживань. За 17 років мирного царювання фараона-реформатора підупав і міжнародний престиж Єгипту, через що культ Атона став для патріотично настроєних єгиптян символом приниження їхньої держави. Тому сонцепоклонницька реформа не прижилася на єгипетському грунті. Коли 41-річний фараон назавжди спочив від земних турбот, народ, либонь, полегшено зітхнув, а нові володарі, які «не мали ні авторитету їхнього попередника, ні його фанатизму й волі, ні самого бажання продовжувати його справу», заходилися вводити суспільне життя у звичне русло. Так, Ехнатонів зять Сменхкар, який царював зовсім недовго і помер молодим при загадкових обставинах, відновив загальнодержавний культ Амона. Потім царська влада дісталася шести чи дев'ятирічному зятю Ехнатона Тутанхатону, який, зрозуміло, став іграшкою в руках великодосвідчено-го фіванського жрецтва. Тутанхатон ("Живий образ Атона") ліквідував загальнодержавний культ Атона, перейменував себе на Тутанхамона і перебрався з Ахетатона в Мемфіс. Останній крок у напрямі ліквідації реформи зробив Ехнатонів воєначальник Хоремхеб, який задля зміцнення своєї влади одружився на молодшій сестрі Нефертіті й назвав "батьком своїх батьків" Тутмоса III. Хоремхеб викляв Ехнатона, назвав його злочинцем, розправився з його прибічниками. Він звелів жителям Ахетатона виселитись із цього міста й перетворив його на каменоломню. Наприкінці царювання XVIII династії життя в Єгипті, збурене фараоном - єретиком, увійшло в звичне русло [25, c. 58].

Отже, культ Атона був вираженням справжнього монотеїзму, обожнювалась конкретна, животворна сила природи - сонце; сонце було не тільки богом, а й прообразом фараона; фараон був сином і подобою Атона. Це був універсальний культ, який краще служив ідеологічним запитам Єгипетської імперії, аніж традиційні єгипетські культи, чужі й незрозумілі іноземцям. Але реформі не судилось здійснитись, через великий вплив релігії Єгипту на всі сфери його життя.

3. Релігійне життя стародавніх єгиптян періоду пізнього царства

Близько 1085 р. до н.е. Єгипет вступає в черговий етап своєї історії, в епоху Пізнього царства, яка тривала аж до завоювання країни Олександром Македонським у 332 р. до н.е. [29, c. 85].

Ще наприкінці Нового Царства в країні, особливо в Дельті, по більшало лівійських поселенців, яких фараони брали на військову службу. Врешті решт один з лівійських воєначальників Шешонк перебрав владу фараона, започаткувавши XXII, Лівійську, династію. За наступних фараонів - лівійців над Єгиптом нависла загроза ассирійського вторгнення. Невдовзі Єгипет став жертвою чергових завойовників -- кушитів [24, c. 283].

Довгий час Куш був колонією Єгипту, а перші поселення єгиптян в Куші відносяться до часу I - II династій. Наприкінці II тис. до н. е. кушити утворили свою державу з столицею в м. Напаті, а згодом -- у м. Мерое.

Володарі Напато-Мероїського царства підтримували тісні стосунки з Фіванським номом. Наприкінці VIII ст. до н. е. син нубійського вождя, Піанхі, захопив Фіви, а потім і майже неприступний Мемфіс. Він не став грабувати ці міста, навіть приніс щедрі пожертви мемфіському храму Птаха. Це сподобалось єгиптянам (передусім жерцям), вони змирилися з володарюванням іноземця. Піанхі проголосив себе єгипетським фараоном, започаткувавши XXV, Кушитську (Ефіопську, Суданську), династію. Лівієць Осоркон II та представник місцевої XXIII династії визнали себе васалами Піанхі, фараона ж Бокхоріса, яким почалася й завершилась нижньоєгипетська XXIV династія, кушити, як запевняв Манефон, спалили живцем [25, c. 64].

Шабака й Тахарка, які царювали після Піанхі, зміцнили панування кушитів у Єгипті. Проте саме тоді Єгипет став жертвою чергового агресора -- Ассирії. В 671 р. до н. е. Тахарка змушений був рятуватися втечею від легіонів Асархаддона. Двічі єгипетську землю топтали полчища Ашшурбаніпала. Все ж надійно закріпитися в Єгипті ассирійці не змогли. Псамметіх, якого самі ж ассирійці посадили на єгипетський трон, визволив країну від чужоземного гніту. Він започаткував XXVI, Саїську, династію (664--525 рр. до н. е.). За Саїської доби Єгипет значною мірою відродив свою самобутню культуру, тому цей період староєгипетської історії ще називають Саїським відродженням [19, c. 324].

У другій половині VI ст. до н. е. Єгипет зазнав нападу персів. У 525 р. до н. е., відразу після смерті Яхмоса II, перський цар Камбіз розбив під Пелузієм єгипетську армію і включив Єгипет до складу своєї імперії. Єгипет став однією з найбагатших перських сатрапій. Єгиптяни, яким ніколи не бракувало патріотизму, не змирилися з перським пануванням. У 404 р. до н. е. вони таки повалили перське ярмо. Перські царі вдруге поневолили Єгипет лише в 342 р. до н. е., тобто за десять років до греко-македонського завоювання країни. З приходом до Єгипту в 332 р. до н. е. військ Олександра Македонського почався новий період єгипетської історії -- Елліністичний[25, c. 65].

Тривалий період єгипетського панування в Куші і особливо в його північних районах істотно позначився на розвитку цих областей, і насамперед, звичайно, на релігійної ідеології, яка пронизувала тоді всі сфери суспільного і культурного життя. Більше 20 храмів було споруджено тільки в районі між першим і другим порогами, включаючи, правда, і будівлі греко-римського часу.

Історично склалося так, що Куш був поділений ніби на дві половини, економічний і політичний розвиток яких протікало неоднаково. Північні райони, як уже зазначалося, тривалий час перебували під владою Єгипту, в той час як у південних панування Єгипту було відносно короткочасним. Тому саме там виникло самостійне царство з центрами в Напате і Мерое. Правда, і в його культурі спостерігається значний вплив Єгипту [15, c. 300].

Вся країна складалася з окремих економічних одиниць, мало пов'язаних між собою. Ось чому майже для кожної кушітской села або поселення був необхідний свій власний храм або тимчасове культову споруду. Саме цим пояснюється, очевидно, велика кількість локальних божеств Куша. Тут не можна зустріти стрункої релігійної доктрини, які добре відомі в Єгипті, такий, як геліопольським, гермопольской, Мемфіська або фиванская. Збережені написи повідомляють про Амоне напатского, Амон Пнубса, Амон Гемпатона, Хоре Бухена, Ваді-Хальфа, Уауата і т.д., які, звичайно ж, були відомими іпостасями єгипетських Амона і Хору, пристосованими до місцевих умов. Більшість єгипетських богів шанувалося в Куші.

Претензії царів XXV династії на єгипетський престол привели до наслідування Єгипетської релігії і культів, які були дуже схожими в обох країнах.

Державним богом Єгипту в період кушитського панування був Амон. Під поняттям «державний» мається на увазі божество, якому відводиться вирішальна роль в обранні царя, в приречення характеру та спрямованості царської влади та в географічному поширенні культу. Остання ознака має чимале значення для характеристики культу того чи іншого божества в Єгипті, тому що внаслідок природних особливостей, як уже зазначалося, для цієї країни показово велика кількість локальних божеств. Амон же став чи не єдиним богом, в честь якого зводилися храми як у північній, так і в південній частині царства і шанування якого існувала як і в Єгипті так і в Куші в усі періоди їх історії [21, c. 55].

Поява і поширення Амона в Куші збігається, по всій видимості, з епохою XVIII династії, тобто часом повного розквіту його культу в Єгипті, який проник разом з фараонами - завойовниками в підкорені райони Куша, де богу Амону споруджувалися храми.

Насадження культу Амона фараонами XVIII і XIX династій, а також ритуалів, пов'язаних зі служінням йому, стали потужною основою складається релігії самостійного царства Куша. Після тривалої перерви, так званого темного періоду в історії Куша, коли були перервані його зв'язки з Єгиптом, при царях XXV династії культ Амона розквітає з новою силою.

Шанування Амона і звеличення його до рівня державного бога пов'язано не тільки і не стільки з тривалим пануванням єгиптян, скільки із збільшеними претензіями царів Куша на єгипетську корону. Шанований в Куші Амон був, безсумнівно, іпостассю Амона фіванського, проте ототожнювати цих богів не можна [15, c. 303].

У період пізнього царства особливо піднісся культ Хора, одного з найдавніших богів Єгипту. Місце розташування його головних культових центрів - Північний Єгипе,тому зрозуміло що цей культ швидко проник, райони між першим і другим порогами, в Куш разом з першими єгипетськими фараонами-завойовниками. Як і бог Амон, Хор мав численні локальні іпостасі [20, c. 80].

Культ Ісіди придбав надзвичайно важливе значення в Єгипті. Це пояснюється, по всій видимості, тим положенням, яке відводилося цариці-матері (Кандак). Влада Кандак була настільки велика, що античні автори повідомляли про кушитів, якими управляє цариця. Імена дружин і співправителькою царів кушитської династії завжди полягали в картуш, що було виключно рідкісним явищем для Єгипту. В одній з написів, знайдених в Гебель Баркалов, цариця-мати прямо порівнюється з Ісідою. Культ її розвивався за двома напрямками - богиня-мати, покровителька царя, і дружина Осіріса, царя мертвих; вона часто зображувалася в сценах заупокійного ритуалу, ім'я її завжди зустрічається в похоронних інвокаціях, де воно стоїть на першому місці по відношенню до Осірісу. Незвичайний і титул Ісіди «пані підземного світу», який не зустрічається в єгипетських пам'ятниках раннього часу і відноситься до Ісіді, очевидно, у зв'язку з її зростанням ролі при відправленні культу мертвих.

Богиня Ісіда, по всій видимості, ідентифікується з царицею в трактаті Плутарха «Про Ісіді і Осіріса». Тут йдеться про кушитську царицю, яка символізує південні вітри, що дмуть з Ефіопії. Вважалося, що повінь, яка викликається цими вітрами, приносить Ісіда помахом своїх крил. Як уже зазначалося, в храмах Єгипту шанувалася єгипетська тріада - Осіріс, Ісіда, Хор, де Осіріс виступав чоловіком богині Ісіди. Але набагато важливіше був культ Осіріса як владики царства мертвих, чому є багато свідчень у розписі усипальниць володарів XXV династії. Зазнала змін і сама тріада. Сам по собі культ єгипетського Осіріса також піддавався певним змінам [27, c. 208].

У пантеоні Єгипту в період пізнього царства важливе місце займало божество сонця. Зливаючись з Амоном, бог Ра набував велике значення в державну релігію.

Великим пієтетом користувався в Єгипті бог Тот. Формули: «мудрий, як Тот», «відає всі речі, подібно Тоту», - зустрічаються в епітетах царів XXV династії.

Культ обожненого єгипетського фараона існував в Єгипті ще з часів Середнього царства. Цей культ єгипетських фараонів, вплинув на виникнення відповідної традиції культу серед кушитських царів. У храмах Єгипту володарі XXV династії зображувалися з характерним атрибутом бога Амона - рогом барана. Таким чином, вони як би зараховувалися до сонму богів. Ця традиція була продовжена і у царів наступної епохи. У храмі Мусавварат-Ес-Суфр Арнекамані зображений разом з богинею Ісідою перед процесією богів. На голові у нього видно роги Амона. Цей символ став, по всій видимості, однією з характерних рис бога - покровителя царської влади [17, c.198].

В Єгипті протягом різних періодів його історії існував місцевий ритуал поховання померлих, висхідний до культури керма. Однак претензії царів XXV династії на єгипетський престол привели до наслідування Єгипту і в способі поховання. Так, Піанхі був першим кушитським царем, похованим згідно єгипетському ритуалу: над його могилою була споруджена традиційна єгипетська піраміда. Надалі майже всі знатні люди Куша були поховані по єгипетському ритуалу з тим лише винятком, що мумія лежала часто не в саркофазі, а на поховальному ложе, за звичаєм, висхідному ще до культури керма. Разом з тим інша частина населення Куша була похована за місцевими звичаями [15, c. 308].