Організаційно-економічний механізм державного регулювання агропромислового виробництва в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ АГРАРНОЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ АГРАРНИХ НАУК

УДК 631:155

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ЕКОНОМІЧНИЙ МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ АГРОПРОМИСЛОВОГО ВИРОБНИЦТВА В УКРАЇНІ

Спеціальність 08.07.02 -- економіка сільського господарства і АПК

ЛУЗАН Юрій Якович

Київ - 2000

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Інституті аграрної економіки УААН

Науковий керівник:

доктор економічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України

Крисальний Олександр Васильович,

завідувач відділу Інституту аграрної

Офіційні опоненти:

доктор економічних наук, академік НАН України, професор

Онищенко Олексій Мусійович,

завідувач відділення Інституту економіки НАН України

кандидат економічних наук, старший науковий співробітник

Маслюков Євген Олексійович,

заступник завідувача відділу Інституту аграрної економіки

Провідна установа:

Київський національний економічний університет (кафедра аграрного менеджменту)

Захист відбудеться "29" лютого 2000 р. о 12-й годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.35.01. по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора економічних наук в Інституті аграрної економіки за адресою: 03680, м. Київ, МСП, вул. Героїв оборони, 10, 3-й поверх, конференц-зал.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту аграрної економіки.

Автореферат розісланий "28" січня 2000 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор економічних наук, професор Малік М.Й.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

сільськогосподарський аграрний державний регулювання

Актуальність теми дослідження. Глибокі соціально-економічні перетворення в агропромисловому комплексі України, перехід його до ринкових відносин об'єктивно вимагають здійснення державної підтримки розвитку сільськогосподарського виробництва, інших галузей АПК, спрямованої на гарантування продовольчої безпеки країни, створення умов стійкого нарощування конкурентоспроможної сільськогосподарської продукції, забезпечення соціального захисту товаровиробників агропромислової сфери.

Сучасний рівень розвитку продуктивних сил, розширення масштабів суспільного виробництва на ринкових засадах неминуче породжують нові організаційно-економічні і виробничо-технологічні види діяльності як на макро-, так і мікроекономічному рівнях управлінської ієрархії, що в значній мірі стає предметом державної підтримки розвитку агропромислового комплексу. Без постійної активної регулюючої функції держави, її владних структур неможливо вирішувати завдання соціально-економічного характеру, здійснення демократичного державотворення, входження країни в цивілізоване світове співтовариство. Тільки держава як політична система може здійснювати економічні реформи у суспільному виробництві, законодавчо забезпечувати економічну свободу всім суб'єктам господарювання, створювати механізми надійного захисту товаровиробників від стихійного впливу ринку. В процесі реформування колективних сільськогосподарських підприємств важливо забезпечити прибуткове господарювання нових виробничо-правових структур, перебудову системи економічних відносин, спрямованих на підвищення заінтересованості товаровиробників у розвитку ринкової діяльності, насамперед шляхом перетворення знеосібленої власності у приватну, що сприятиме підвищенню продуктивності праці та ефективності використання виробничого потенціалу. При цьому властивими державі функціями потрібно створити умови для активізації великого, середнього та малого бізнесу. Поряд з основним виробництвом реформовані господарські структури при підтримці держави можуть розвивати несільськогосподарські види діяльності: торгівлю, переробку продукції, здійснювати надання послуг та ін. Про це наголошується в Указі Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” від 3 грудня 1999 року. Необхідно удосконалювати ціновий механізм, фінансово-кредитну систему та податкову політику, спрямовуючи їх на розвиток підприємницької діяльності агропромислових формувань.

Невід'ємною умовою переходу до ринкової системи господарювання є необхідність докорінної перебудови сутності державної підтримки та державного регулювання розвитку економіки агропромислового виробництва. Головним є зосередження діяльності державних органів на створенні необхідних політико-правових, організаційних, економічних, соціальних, екологічних, етнокультурних та інших умов для ефективного його функціонування на ринкових засадах. Цим визначається висока актуальність теми дисертаційного дослідження.

Стан вивчення проблеми. Незважаючи на важливість для становлення і розвитку незалежної України проблеми поєднання державного і ринкового регулювання розвитку агропромислового виробництва у перехідний період, вона як в теоретичному, так і в прикладному плані поки що залишається недостатньо дослідженою. Це зумовлюється багатогранним характером можливої державної підтримки стосовно конкретних умов діяльності агропромислового комплексу, особливостями здійснення довгострокової аграрної політики в країні, повільним реформуванням соціально-економічних відносин на селі.

В останні роки в Україні розробкою проблеми державної підтримки сільськогосподарського виробництва займався ряд відомих вчених економістів-аграрників: Андрійчук В.Г., Гайдуцький П.І., Дем'яненко М.Я., Кандиба А.М., Крисальний О.В., Лукінов І.І., Малік М.Й., Месель-Веселяк В.Я., Пасхавер Б.Й., Панасюк Б.Я., Полозенко Д.В., Саблук П.Т., Шпичак О.М., Юрчишин В.В. та інші. В їх дослідженнях увага приділялась системі правового забезпечення, управління, цінового регулювання розвитку агропромислової сфери, проблемі оподаткування сільськогосподарських товаровиробників, формування кредитно-фінансової політики в умовах аграрної реформи. Чимало попередніх розробок мають високу результативність і доцільність. Проте в умовах глибокого реформування колективних сільськогосподарських підприємств та трансформування їх на засадах приватної власності назріла нагальна потреба у здійсненні комплексного підходу до вирішення проблеми державної підтримки та державного регулювання агропромислового виробництва. В зарубіжних публікаціях щодо державної підтримки сільськогосподарського виробництва розглядаються переважно питання дотування фермерських господарств, регулювання інтенсифікації землевикористання, застосування стимулюючої податкової системи в аграрній сфері. Слід відмітити, що серед вчених економістів і політиків західноєвропейських та інших ринкових країн світу немає єдиного погляду щодо державної підтримки розвитку фермерського господарства.

Зокрема, в таких Європейських країнах, як Данія, Бельгія, Голландія, Швеція має місце більш значна участь державного регулювання розвитку сільськогосподарського виробництва, ніж, наприклад, в США.

Зв'язок дисертаційного дослідження з науковими програмами, планами і темами. Дисертаційне дослідження здійснювалось в контексті виконання Інститутом аграрної економіки науково-технічної програми “Наукові основи аграрної політики трансформування економічних відносин агропромислового виробництва в ринкові умови” на 1996-2000 роки. Реєстраційний номер 07.07.-МВ/06-96 у Міністерстві України у справах науки і технологій.

Мета і завдання дослідження. Основна мета дисертаційного дослідження полягає у здійсненні аналізу сучасного стану та вивченні форм і методів державної підтримки і державного регулювання розвитку сільськогосподарського виробництва в умовах аграрної реформи, обгрунтуванні напрямів та принципів державного регулювання виробничої діяльності аграрного сектора при переході до ринкової економіки, удосконаленні організаційного й економічного механізмів державної підтримки розвитку агропромислового виробництва в постреформований період.

Для досягнення поставленої мети передбачено вирішити такі основні завдання:

уточнити сутність економічного поняття “державна підтримка сільськогосподарського виробництва”;

розробити методичні підходи щодо здійснення системного аналізу сутності, форм і методів державної підтримки агропромислового виробництва в перехідний період до ринкової економіки;

обгрунтувати основні напрями та принципи державного регулювання функціонування ринкового агропромислового виробництва;

розробити пропозиції щодо створення організаційного механізму державного регулювання розвитку сільськогосподарського виробництва;

опрацювати сутність та методи застосування економічного механізму державного регулювання аграрного сектора економіки.

Предмет і об'єкт досліджень. Предметом дисертаційного дослідження є форми і методи державної підтримки розвитку сільськогосподарського виробництва, економічні важелі регулювання виробничих відносин, їх сутність в процесі здійснення аграрної реформи. Основними об'єктами досліджень слугували функціонування агропромислового виробництва та діяльність владних структур стосовно його динамічного розвитку в країні.

Методологія і методика дослідження. Теоретичною і методологічною основою дисертаційної роботи була сучасна економічна теорія ринкової економіки, загальноекономічні принципи і методи аналізу закономірностей суспільного виробництва на ринкових засадах, Закони України, прийняті Верховною Радою, Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, інші нормативні акти владних структур з питань розвитку агропромислового комплексу держави, наукові публікації вітчизняних та зарубіжних економістів.

У процесі досліджень застосовувався комплексний системний підхід щодо визначення сукупності складових проблем з їх організаційно-економічною характеристикою державної підтримки та державного регулювання ринкового виробництва агропромислової сфери на макро-, мезо- і мікрорівнях, виявлення взаємодії організаційно-економічних форм і методів регулювання діяльності, обгрунтування способів практичного використання економічного механізму, підвищення ролі і відповідальності державних органів за гарантування продовольчої безпеки країни. Дослідження здійснювались із застосуванням абстрактно-логічного, монографічного, розрахунково-конструктивного, порівняльного та інших економіко-статистичних методів.

Наукова новизна одержаних результатів досліджень. В дисертації особисто автором одержані такі результати теоретико-методологічного та прикладного характеру, які мають наукову новизну і виносяться на захист:

науково обґрунтовані концептуальні положення соціально-економічної сутності державної підтримки та державного регулювання розвитку агропромислового виробництва в перехідний період до ринку;

пропозиції щодо удосконалення форм і методів державної підтримки соціально-економічного розвитку агропромислового комплексу;

проект формування та функціонування організаційного механізму державного регулювання агропромислового виробництва;

схематична модель економічного механізму державної підтримки та державного регулювання ринкового виробництва агропромислової сфери, системи забезпечення державних гарантій розвитку сільськогосподарських товаровиробників.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливостях застосування викладених в дисертації науково обгрунтованих положень і пропозицій при розробці системи заходів по здійсненню політико-правових, організаційних, економічних, соціальних, екологічних та інших видів державної діяльності, пов'язаної з розвитком агропромислового комплексу України в умовах переходу до ринкової економіки.

Результати дослідження впроваджувались у процесі розробки та практичної реалізації законодавчої бази розвитку агропромислового виробництва в умовах переходу до ринку, проектів Концепції аграрної політики України, Національної програми розвитку агропромислового виробництва і соціального відродження села на 1999-2010 роки, інструктивно-методичних матеріалів, рекомендацій при здійсненні аграрної реформи в Україні, опрацювання заходів щодо реструктуризації агропромислового виробництва, розробки і застосування цінового механізму державного регулювання ринкового виробництва, фінансово-кредитної системи та податкової політики розвитку АПК.

Особистий внесок здобувача. Наукові результати, одержані в дисертації, є особистими розробками, рекомендаціями і пропозиціями автора для практики.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні результати, одержані здобувачем у процесі досліджень, апробовані в доповідях і виступах на науково-практичних конференціях (м.Київ, м.Черкаси, м.Миколаїв, м.Херсон,, м.Донецьк, м.Харків - 1995, 1996, 1997, 1998, 1999 роки), семінарах (м.Київ та в обласних центрах України - 1997, 1998, 1999, 2000 роки), в рекомендаціях Міністерства агропромислового комплексу України для практики, в документах, поданих владним структурам, виконавцем і співвиконавцем яких був автор дисертації.

Публікації результатів дослідження. Основні положення дисертаційних досліджень опубліковані в 12 журнальних статтях та інших публікаціях автора загальним обсягом понад 5,6 друк. арк.

Обсяг та структура роботи. Дисертація викладена на 148 сторінках комп'ютерного тексту, складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел із 131 найменувань, містить 18 таблиць, 6 рисунків та схем. Структура роботи:

Вступ

Розділ І. Роль і функції держави у формуванні ринкової економіки. 1.1.Соціально-економічна сутність державної політики в перехідний період. 1.2.Форми і методи державної підтримки агропромислового виробництва. 1.3.Державна науково-технічна політика. 1.4.Правова база державного регулювання ринкової економіки.

Розділ ІІ. Організаційні методи та економічний механізм державного регулювання розвитку агропромислового виробництва. 2.1.Організаційні методи державного забезпечення розвитку агропромислового виробництва. 2.2.Формування і реалізація фінансово-кредитної політики та податкової системи. 2.3.Цінове регулювання виробництва в агропромисловій сфері. 2.4.Напрями розвитку державної інвестиційної політики.

Розділ ІІІ. Соціальні аспекти державної підтримки розвитку агропромислового виробництва. 3.1.Соціальний захист агропромислових товаровиробників. 3.2.Розвиток соціальної інфраструктури на селі. 3.3.Державна підтримка екологічної безпеки агропромислового виробництва.

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Основний зміст дисертації

У першому розділі “Роль і функції держави у формуванні ринкової економіки” досліджуються соціально-економічна сутність державної аграрної політики в перехідний період, основний зміст та напрями здійснення аграрної реформи, аналізуються форми і методи державної підтримки, дається характеристика нинішньої правової бази державного регулювання ринкової економіки.

Державна аграрна політика на сучасному етапі розбудови суверенної незалежної України спрямовується насамперед на гарантування продовольчої безпеки країни, освоєння ринкової економіки, створення умов для виробництва конкурентоспроможної продукції, формування сприятливого життєвого середовища на селі. В її основу покладене вирішення корінних соціально-економічних та політичних проблем - земельних і майнових відносин, подолання тривалого відчуження трудівників села від землі, засобів виробництва та результатів праці. Перехід сільськогосподарського виробництва та інших галузей агропромислового комплексу до ринкових відносин має істотне значення не тільки для аграрної сфери, а й для всього народного господарства України. Це зумовлюється специфічними особливостями галузей агропромислового виробництва, в яких формується понад 70% продовольчих ресурсів і майже три чверті роздрібного товарообороту, що зачіпає найширше коло споживачів.

За період здійснення аграрної реформи в Україні закладені основи соціально-економічних змін у відносинах власності на селі, завершене роздержавлення земель сільськогосподарського призначення, майже 6 млн. громадян стали власниками сертифікатів на право на земельну частку (пай). На базі реформованих колгоспів та радгоспів функціонують колективні сільськогосподарські підприємства, спілки селян, кооперативні та інші організаційно-правові структури, набули незворотного характеру формування багатоукладної економіки, перехід до соціально орієнтованої ринкової економіки агропромислового виробництва. Створена відповідна законодавча та нормативно-правова база для забезпечення демократизації господарювання в АПК.

Проте внаслідок некомплексного підходу до здійснення глибоких соціально-економічних перетворень в агропромисловій сфері, порушення міжгалузевого еквівалентного обміну, посилення диспаритету цін на промислову і сільськогосподарську продукцію в Україні набув стійкої тенденції спад агропромислового виробництва, що зумовило при значному зниженні платоспроможності населення істотне зменшення обсягів споживання основних продуктів харчування, перехід його за межі мінімальних фізіологічних норм.

Необгрунтоване зниження державної участі у створенні та функціонуванні ринкового середовища, послаблення державних організаційно-контрольних функцій у постачанні агропромисловому виробництву матеріально-технічних ресурсів призвело до різкого зниження його ефективності, поступового витіснення власного товаровиробника з внутрішнього і зовнішнього ринків продовольства, створення соціальної напруги на селі. З причин штучного відриву фінансової системи від економіки сільськогосподарського виробництва, недосконалої кредитної системи та податкової політики різко знизилась платоспроможність сільськогосподарських товаровиробників, зросла кредиторська заборгованість з основної діяльності підприємств агропромислового комплексу, скоротились їх обігові кошти. Переважна більшість господарств стала збитковою. Фінансова криза призвела майже до повного зупинення інвестиційного процесу, посилення руйнування матеріально-технічного потенціалу сільського господарства. Практично припинилось оновлення машинно-технологічного парку, погіршилось забезпечення сільськогосподарського виробництва механізаторськими та інженерно-технічними кадрами. В цих складних умовах особливо важливого значення набуває Указ Президента України Л.Д.Кучми “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” від 3 грудня 1999 року, яким зроблено вирішальний крок у послідовному здійсненні аграрної реформи, спрямований на практичне розв'язання основних соціально-економічних проблем на селі. Йдеться про реформування колективних сільськогосподарських підприємств на основі приватної власності на землю і майно, про вільний вибір стосовно конкретних умов господарської діяльності раціональних організаційно-господарських структур, про передачу земель у приватну власність, про широке застосування системи орендної плати за землю та майно, про створення реальних умов розвитку агропромислового виробництва на ринкових засадах.

Разом з цим постає нагальне питання про розробку і схвалення на законодавчому рівні концептуальних положень державної аграрної політики, важливим завданням якої повинно бути гарантування продовольчої безпеки країни, забезпечення пріоритетного розвитку агропромислового комплексу з визнанням сільського господарства базовою галуззю економіки народного господарства. Одним з основних напрямів реалізації аграрної політики в умовах переходу до ринкових відносин є створення законодавчої бази та забезпечення збалансованого поєднання державного регулювання розвитку економіки агропромислового виробництва з економічною свободою підприємницької діяльності. Тут важливого значення набуває постійна державна підтримка розвитку сільського господарства, здійснення соціально-економічного захисту вітчизняних сільськогосподарських товаровиробників, формування внутрішнього ринку продовольства, матеріальних ресурсів та робочої сили.

Важливою функцією держави є удосконалення механізмів цінового регулювання, кредитно-фінансової системи та податкової політики, спрямованих на стимулювання розвитку агропромислового виробництва. Особливого значення набуває орієнтування державної інвестиційної політики на відновлення та розвиток ресурсного потенціалу сільськогосподарського виробництва і харчової промисловості, а також посилення участі державних органів у розвитку інтеграційних процесів у виробництві та промисловій переробці сільськогосподарської продукції.

Визначальне місце належить державі у розвитку науково-технічного прогресу, формуванні та здійсненні науково-технічної політики в агропромисловій сфері, організації наукового, інформаційного та кадрового забезпечення всіх галузей агропромислового комплексу.

Вся державна аграрна політика в значній мірі фокусується у площині соціально-економічних змін, у відродженні та соціальному розвитку села, створенні повноцінного соціального життєвого середовища в сільських поселеннях.

В цілому до основних завдань держави належить створення умов переходу агропромислового комплексу до регульованої соціально орієнтованої ринкової економіки. Система державних органів повинна забезпечувати однакові “правила гри” на міжгалузевому рівні, які слугують основою формування і розвитку внутрішньогалузевих економічних відносин. Важливо спрямовувати цінову політику на забезпечення еквівалентного міжгалузевого обміну, розробку механізму державної підтримки доходів сільськогосподарських підприємств, насамперед у виробництві продукції тваринництва.

Інвестиційна політика держави повинна спрямовуватись на підтримку виробництва продукції критичного імпорту, розробку і освоєння наукоємних технічних засобів і технологій, на залучення іноземного капіталу, а також приватного бізнесу для інвестування сільськогосподарського машинобудування та розвитку агропромислового виробництва.

Державна політика повинна спрямовуватись на формування повноцінного життєвого середовища, забезпечення економічних і соціальних інтересів сільського населення, комплексний розвиток сільських поселенських територій, підвищення престижності та мотивації праці у сільському господарстві, створення умов для збільшення рівня оплати і доходів працівників сільського господарства на основі нарощування обсягів виробництва та зростання продуктивності праці.

Отже, аграрна політика, як невід'ємна складова демократичного державотворення в Україні, об'єднує сукупність організаційно-економічних, техніко-технологічних, правових, соціальних та інших заходів у діяльності агропромислового комплексу, вектор яких спрямовується на забезпечення розвитку національних інтересів внутрішньодержавного і зовнішньодержавного характеру, на освоєння ринкових відносин. При цьому важливого значення набуває обгрунтоване визначення основних складових та сутності поетапного здійснення глибокої соціально-економічної перебудови агропромислового комплексу, реформування всіх ланок аграрного сектора. Основною складовою аграрної реформи є трансформування відносин власності, перехід від загально-державної власності до приватної, законодавче визначення власника майна, землі, результатів праці. Реалізація цієї складової аграрної реформи здійснюється через роздержавлення майна і землі шляхом приватизації майна сільськогосподарських підприємств та закріплених за ними земель.

До важливих складових аграрної реформи належить створення системи нових організаційно-правових форм господарювання на ринкових засадах. Тут головним завданням є формування на базі колишніх колгоспів і радгоспів виробничих структур, спроможних успішно функціонувати в ринковому середовищі з урахуванням їх особливостей і нагромадженого ресурсного потенціалу у кожному сільському поселенні.

Реформування передбачає створення на базі колективних сільськогосподарських підприємств оптимальних ринкових господарсько-правових структур, розподіл між членами їх трудових колективів майна і землі на паї, забезпечення їм права вільного виходу з цих підприємств із земельними частками (паями) і майновими паями, що сприятиме появі нових приватних господарських формувань.

Нині в Україні аграрна реформа набула незворотного характеру. Подолана державна монополія власності на землю, напрацьована законодавча та нормативно-правова база соціально-економічних перетворень на селі. Практично завершена трансформація колгоспів у колективні сільськогосподарські підприємства та інші недержавні формування. Створюються умови для розвитку різних форм багатоукладного господарювання на селі.

Економічна сутність державної підтримки сільського господарства та державного протекціонізму в агропромисловому виробництві характеризується різними видами діяльності, пов'язаних з внутрішнім і зовнішньоекономічним розвитком всіх галузей АПК.

Світовий досвід показує, що державна підтримка сільського господарства у кожній країні має свої, притаманні відповідній нації особливості, а тому чіткого визначення, які економічні процеси повинні регулюватись безпосередньо державою, а які ринком, як відомо, немає.

В умовах переходу України до ринкової економіки при здійсненні корінних змін в економічних відносинах відбуваються істотні зміни в основних принципах державного регулювання соціально-економічних процесів суспільного виробництва. Держава переходить від всеохоплюючих методів економічного регулювання до значних обмежень дії державних органів у здійсненні соціально-економічних процесів. Їх місце поступово займають методи і форми регулювання притаманні ринковій економіці. Але при цьому слід мати на увазі, що роль державного регулювання економічного розвитку в період освоєння ринкових відносин не зменшується, а навпаки, зростає у зв'язку з підвищеними вимогами до діяльності суспільного виробництва при здійсненні його перебудови на ринкових засадах. І це закономірно. Адже на перехідному етапі до ринкової економіки ще не завершено формування соціально-економічної бази для широкої підприємницької діяльності.

Як показала практика перехідного періоду застосування в Україні моделі вільних ринкових відносин, які грунтуються на класичній конкурентній основі і якої дотримувались деякі економісти і політологи, були помилковими. Вони намагались віднести сільське господарство до тих сфер виробництва, які вважались найбільш пристосованими до освоєння моделі ринкових відносин практично без участі державної підтримки у нових умовах господарювання. Проте в процесі поступового формування реальних умов переходу агропромислового виробництва до ринкової економіки, ставало все більш очевидним, що в сучасній кризовій ситуації розвитку продуктивних сил, великомасштабних обсягів виробництва, неминучого стрімкого розширення складних господарсько-виробничих і економічних зв'язків, державне регулювання ринкових відносин стає об'єктивно необхідним.

Для здійснення аграрної реформи в Україні створене відповідне законодавче поле, розроблена нормативно-правова база, спрямована на вирішення продовольчої безпеки країни, соціальний розвиток та відродження села. Вже на початку розбудови суверенної незалежної держави серед перших законодавчих актів був прийнятий Верховною Радою Української РСР 17 жовтня 1990 р. Закон “Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України”. Проте глибока кризова ситуація, яка охопила всі галузі народного господарства і відчутно вразила агропромислове виробництво, поступово звела нанівець застосування основних положень цього Закону. Згодом був розроблений і схвалений Верховною Радою України ряд законів щодо розвитку агропромислового комплексу -- “Про колективне сільськогосподарське підприємство” (1992 р.); “Про селянське (фермерське) господарство” (1992 р.); “Про підприємництво” (1993 р.); “Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі” (1993 р.); “Про сільськогосподарську кооперацію” (1997 р.), “Про оренду землі” (1998 р.) та ряд інших.

Вони покладені в основу формування та реалізації аграрної політики держави щодо здійснення соціально-економічних перетворень на селі. Разом з тим значна частина питань, пов'язаних з реформуванням земельних відносин, приватизацією майна, удосконаленням цінової політики, кредитно-фінансових відносин, системи оподаткування в агропромисловому виробництві тощо залишилась поза законодавчим полем.

Аналіз результатів діяльності агропромислового комплексу в умовах аграрної реформи свідчить про явну недостатність визначених законодавчими і нормативними актами положень для вирішення назрілих проблем. Окремими ж заходами, хоч і важливими, досягти значних успіхів в такій складній ситуації, в якій знаходиться нині агропромислове виробництва, просто неможливо. Йдеться ж про планомірну розробку і активну реалізацію системи невідкладних заходів щодо державної підтримки і державного регулювання агропромислового виробництва, створення умов для нарощування виробництва сільськогосподарської продукції, подолання спаду платоспроможного попиту споживачів. З цією метою необхідно прийняти Верховною Радою України Концепцію аграрної політики та Національну програму розвитку агропромислового виробництва держави. Неврегульованість податкової і кредитно-фінансової системи в АПК, повільні темпи здійснення аграрної реформи при тривалому спаді виробництва, погіршення фінансового стану і зниження платоспроможності сільськогосподарських підприємств викликали потребу прийняття ряду Указів Президента України: “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва” (1994 р.), “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям” (1995 р.), “Про прискорення приватизації майна в АПК” (1995 р.), “Про державну підтримку сільськогосподарського виробництва” (1998 р.), “Про основні напрями розвитку агропромислового комплексу України на 1998-2000 роки” (1998 р.), “Про фіксований сільськогосподарський податок” (1998 р.) та інші. Вони спрямовані на фінансове оздоровлення агропромислового виробництва, надання сільськогосподарським товаровиробникам допомоги щодо матеріально-технічного постачання, кредитної підтримки, компенсації диспаритету цін, регулювання доходів сільськогосподарських товаровиробників; списання та реструктуризацію податкової заборгованості сільськогосподарських підприємств і цукрових заводів.

Особливого значення для здійснення соціально-економічної перебудови на селі набув Указ Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” від 3 грудня 1999 року. Його практична реалізація стає важливою віхою у послідовному здійсненні сучасної державної аграрної політики в Україні.

У другому розділі “Організаційні методи та економічний механізм державного регулювання розвитку агропромислового виробництва” досліджується існуючий стан управлінської ієрархії в АПК, формування системи державного управління агропромисловим комплексом з обґрунтуванням застосування сучасних організаційних методів регулювання розвитку аграрної сфери у перехідний період до ринкової економіки. Аналіз нинішньої системи управління агропромисловим виробництвом в Україні переконливо свідчить про її малорезультативну здатність, яка характеризується традиційним виконанням адміністративно-командних функцій управління. Спроби пристосувати діючу систему державного управління агропромисловим комплексом до потреб ринкової економіки виявились невдалими. Адже її діяльність продовжує проявлятися, зокрема, у прагненні управлінських органів до суцільного планування господарської діяльності, до нормування та централізації розподілу матеріально-технічних ресурсів, до жорсткого контролю виконання прийнятих ними рішень по вертикалі, а також у ряді інших видів управлінської діяльності, притаманній колишній державній планово-розподільній системі. Нині процес управління агропромисловим комплексом країни являє собою структурно нескоординовану систему, до якої належать десятки функціональних органів, відомств, комітетів, комісій, акціонерних компаній, фондів, проектів, асоціацій та інших формувань, які поки що слабо освоюють управлінські функції, характерні для ринкової економіки насамперед такі, як регулювання відносин власності, особливо у сфері земельних відносин, створення якісно нових, сприятливих для розвитку конкурентоспроможного виробництва цінового та кредитного механізмів, розробка і здійснення бюджетної та податкової політики з урахуванням розвитку ринкових відносин, формування ринкового середовища та нових типів ринків - продовольчих, ресурсних, праці, послуг, здійснення раціональної сегментації діяльності центральних, регіональних та місцевих органів управління, визначення структури сфер управлінських впливів, організація паритетної співпраці з міжнародними організаціями, формування нової кадрової політики, інформаційного забезпечення та ряду інших.

В дисертації опрацьована концептуальна схема створення і функціонування державної системи управління агропромисловим виробництвом, спрямована на визначення стратегічних напрямів та змісту поєднання державного і недержавного регулювання розвитку ринкової економіки в перехідний період.

Основні завдання цієї системи полягають у формуванні державної аграрної і науково-технічної політики та організація її реалізації, здійсненні законодавчої ініціативи та розробці проектів законодавчих документів інформаційно-правової бази щодо розвитку агропромислового комплексу, активізації економічної, земельної та адміністративної реформ, здійснення програмних методів регулювання соціально-економічних процесів, розробки та організації виконання цінової політики, кредитно-фінансової та податкової системи, інформаційного та кадрового забезпечення, організації контрольно-інспекторських функцій, цінового моніторингу діяльності державних аграрних формувань тощо.

Політичним органом центральної виконавчої влади в агропромисловому комплексі України повинно бути Міністерство аграрної політики України. У його складі формуються по вертикалі органи управління на регіональних та районних рівнях. В результаті проведених досліджень обгрунтовані пропозиції щодо поєднання управлінських функцій державних та недержавних органів. Важливою складовою системи державного управління є розробка і організація реалізації національних, державних та регіональних програм розвитку АПК. Автор був організатором і безпосереднім виконавцем розробки проекту Національної програми розвитку агропромислового виробництва і соціального відродження села України на 1999-2010 роки.

В дисертації обґрунтовуються пріоритетні напрями формування та реалізації фінансово-кредитної системи, удосконалення податкової політики, досліджуються проблеми цінового регулювання, а також державної інвестиційної діяльності. Аналіз показав, що агропромислове виробництво протягом останніх років з боку державних органів майже не регулювалось і вкрай недостатньо одержувало фінансову підтримку. Державні дотації, субвенції та субсидії з бюджету, в тому числі на капіталовкладення, бюджетні позички, були зведені до мінімуму і втратили своє практичне значення.

З метою подолання кризової ситуації, стабілізації фінансового стану та створення умов щодо беззбиткового виробництва сільськогосподарської продукції в господарських структурах незалежно від форм власності за наслідками досліджень розроблені пропозиції по удосконаленню фінансово-банківської системи та податкової політики в агропромисловій сфері за безпосередньою участю держави. В дисертації обгрунтована необхідність введення диференційованих ставок за кредитні ресурси, одержані від комерційних банків для фінансування виробництва продукції в галузях залежно від швидкості обігу грошової маси.

Беручи до уваги сезонний характер сільськогосподарського виробництва та уповільнений обіг коштів в його галузях, доцільно заснувати селянський (іпотечний) банк з відповідною мережею структурних формувань на місцях, який повинен виконувати функції центру фінансово-кредитного забезпечення всіх товаровиробників агропромислового профілю. Це дасть змогу запровадити іпотечне кредитування під заставу земельних ділянок та право їх оренди. В дисертації запропоновано за участю селянського (іпотечного) банку формувати кооперативні банки, на базі яких можуть бути створені регіональні об'єднання кооперативних кредитних спілок, інших фінансово-кредитних структур.

В нинішніх умовах назріла потреба у створенні Фонду кредитної підтримки підприємств агропромислового виробництва, кошти якого доцільно використовувати на конкурсних умовах для кредитування цільових державних програм, надання гарантій для одержання кредитних коштів у комерційних банках, а також часткового покриття процентних ставок внаслідок банківського кредитування окремих цільових програм. Кошти для формування цього фонду можуть надходити від одержаних дивідендів на державну частку акціонерних товариств, від приватизації підприємств системи АПК та з інших джерел.

Особлива роль у державному регулюванні розвитку агропромислового виробництва належить податковій системі. З метою посилення впливу її стимулюючих функцій в дисертації розроблені пропозиції, спрямовані на послаблення податкового тиску на товаровиробників. Обґрунтована доцільність звільнення від оподаткування фіксованим сільськогосподарським податком товаровиробників сільськогосподарської продукції за виключенням платежів до пенсійного фонду та фонду пенсійного страхування. Беручи до уваги надання пріоритету стимулюючої функції податків, в дисертаційній роботі визначені напрями удосконалення податкової системи в АПК. Насамперед це - зниження ставок податку на прибуток, на додану вартість, звільнення від оподаткування прибутку підприємств, що спрямовується на рефінансування, запровадження пільгового оподаткування інноваційної діяльності, розширення бази оподаткування за рахунок включення до оподаткування доходів від приросту капіталу, нерухомого майна тощо.

Як свідчить дисертаційне дослідження, попередні урядові структури здебільшого прагнули дистанціюватись від наукових рекомендацій, сучасних економічних теорій та позитивного досвіду щодо моделей формування ринків та створення організаційно-правових форм сільськогосподарського виробництва.

Широке розголошення неконтрольованої політики вільних цін на засоби виробництва призвело до стрімкого їх зростання на матеріально-технічні ресурси в 17-20 разів, а на сільськогосподарську продукцію - тільки в 5,8 раза. Таке поглиблення цінового диспаритету на сільськогосподарську продукцію і матеріально-технічні ресурси, що споживаються на селі, стало однією з основних причин збиткового виробництва переважної більшості видів сільськогосподарської продукції. Разом з тим посилився розрив економічних зв'язків сільськогосподарських підприємств з підприємствами переробних і харчових галузей. Україна втратила традиційні ринки збуту продукції в Росії та інших країнах СНД, що значно погіршило економічну і фінансову ситуацію в країні.

Неспроможність держави забезпечити захист внутрішнього ринку продовольства ускладнила збут аграрної продукції з одночасним спадом її виробництва та через низьку платоспроможність населення. Сільськогосподарські товаровиробники почали катастрофічно втрачати можливості поповнення оборотних засобів, забезпеченість потреби яких становить менше 30%. Доступ їх до кредитів перекритий високими процентними ставками банківської системи. Господарські структури почали все більше втягуватися в бартерні операції, зросли неплатежі та кредиторська заборгованість. Загальна сума боргів сільськогосподарських підприємств державі у зерновому еквіваленті перевищила 8 млн. тонн і недержавним постачальницьким компаніям - 5 млн. тонн. В останні роки тільки виробництво зерна і соняшнику було прибутковим.

В державі недосягнуто прогнозних показників соціально-економічних наслідків аграрної реформи. Створені на колективній та приватній власності форми господарювання поки що не забезпечили стабілізації сільськогосподарського виробництва. Однією з основних причин тут є формування нових організаційно-правових структур без достатнього врегулювання земельних відносин.

Досвід діяльності агропромислового виробництва багатьох країн світу в умовах ринкової економіки дає підстави зробити висновок про доцільність запровадження в Україні цінової політики на основі вільного ціноутворення в поєднанні з державним регулюванням та посиленням антимонопольного контролю за цінами на матеріально-технічні ресурси, енергоносії і послуги, що надаються сільськогосподарським товаровиробникам.

В дисертації обгрунтовані основні напрями здійснення державного регулювання цін на виробництво сільськогосподарської продукції. Основними з них є застосування методу державної підтримки цін і доходів на окремі види тваринницької продукції з урахуванням кон'юнктури ринку; створення умов для відновлення виробництва товарної продукції основних галузей на основі застосування заставних цін на квотовану продукцію через товарно-кредитні корпорації; забезпечення державної підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників шляхом прямого фінансування за відповідними державними програмами (селекція, насінництво, племінна справа, розвиток льонарства, коноплярства, хмелярства тощо); запровадження підтримки цін через систему квотування виробництва окремих видів продукції для державних потреб; посилення діяльності узгоджувальних комісій щодо дотримання еквівалентності економічних відносин та обгрунтованого розподілу доходів між товаровиробниками сільськогосподарської продукції, переробними підприємствами та торговельними організаціями; досягнення величини частки загальних видатків з державного та місцевих бюджетів на фінансування потреб агропромислового виробництва не меншої величини частки його галузей у валовому внутрішньому продукті держави та відповідних її регіонів. При здійсненні цінової політики не можна допускати будь-якого адміністративного обмеження рівня цін на сільськогосподарську продукцію та усунення бар'єрів на шляху вільної її реалізації. За наслідками досліджень розроблені пропозиції по удосконаленню законодавства у сфері ціноутворення, посиленню державного антимонопольного контролю за формуванням цін на матеріальні ресурси, що споживаються в аграрній сфері, подолання диспаритету цін на сільськогосподарську і промислову продукцію, запровадження індикативних цін на технічні засоби, мінеральні добрива та хімічні матеріали захисту рослин і тварин, пально-мастильні та інші ресурси, послуги тощо. З метою оперативного реагування на кон'юнктуру ринку пропонується впровадження цінового моніторингу.

Загострення фінансового стану сільськогосподарських товаровиробників негативно впливає на інвестиційну діяльність в АПК. Так, капітальні вкладення в сільське господарство з 1296 млн.грн. у 1995 р. зменшились до 611 млн.грн. у 1998 р., або більше ніж у два рази. Частка агропромислового комплексу у капітальних вкладеннях народного господарства в 1998 р. становила 5% проти 22,6% у 1991 р. Причому, частка державних капітальних вкладень відповідно дорівнювала 12,6 і 50,4%. Практично держава втратила регулюючу функцію в інвестиційних процесах, що призвело до призупинення інноваційної діяльності на рівні сільськогосподарських підприємств.

Складна соціально-економічна ситуація в країні стримує надходження зовнішніх інвестицій. За 1991-1998 рр. в Україну надійшло 2,5 млрд.дол. США прямих іноземних інвестицій, тоді як щорічна потреба тільки для сільського господарства становить близько 4 млрд.дол. До основних причин, що перешкоджають надходженню іноземного капіталу в агропромислову сферу, належать: відсутність сформованої системи агробізнесу; нерозвиненість ринкової та фінансової інфраструктури; втручання місцевих адміністрацій в діяльність компаній та товаровиробників; ускладнення виконання умов контрактів; часте змінювання “правил гри”; складна система й високі ставки оподаткування діяльності агропромислових формувань.

У дисертації доводиться, що головною стратегією державної інвестиційної політики має стати створення умов для підвищення конкурентоспроможності товаровиробників на основі зваженого ціноутворення і фінансово-кредитного забезпечення, амортизаційної політики та стимулюючого оподаткування. Необхідно ввести землю в економічний оборот, що вже передбачено відповідними інструктивними документами Міністерства фінансів України.

У третьому розділі “Соціальні аспекти державної підтримки розвитку агропромислового виробництва” обґрунтовується стратегія соціального захисту агропромислових товаровиробників, розвитку соціальної інфраструктури та необхідність державної підтримки екологічної безпеки агропромислового виробництва. Для з'ясування поставленої мети і досягнення результатів аналізувались багатовекторні напрями дій держави щодо соціальних аспектів підтримки розвитку агропромислового виробництва.

Проведений аналіз переконує, що значна частина здійснених реформаційних заходів в країні протягом 1991-1999 рр. не враховувала соціально-економічних наслідків, до яких вони можуть призвести, що ускладнює соціальний розвиток села. У приватизованих підприємствах праця селян здебільшого не поєднується з їхньою власністю на землю і майно, вони поки що не стали реальними власниками виробленої продукції. Як наслідок - зниження мотивації до високопродуктивної праці. Це є однією з головних причин спаду сільськогосподарського виробництва в Україні.

Посилюється диференціація жителів села за сукупним рівнем доходів. Працівники сільськогосподарського виробництва за середньомісячною заробітною платою перебувають серед основних галузей народного господарства на одному з останніх місць.

Однак дослідженням встановлені і певні позитивні зрушення, особливо в 1996-1999 роках. Так, за рахунок фінансових ресурсів місцевих та обласних бюджетів у 1998 р. введено в експлуатацію 1184,5 кв.м нових торговельних площ, або 125,5% проти 1997 р., 467 км водопровідної мережі, або 137,5%, 84 км каналізації, або 552,9%, 134 км теплової мережі, або 352,6%, 3174 км газової мережі, або 106,7%. Проте українське село історично відстає від інженерного облаштування міст. Забезпеченість населених пунктів об'єктами соціальної сфери та інженерними спорудами становить лише 31% до нормативу.

У 1998 р. на одного сільського жителя в середньому припадало соціальних платних послуг в обсязі тільки 66,6 грн., тоді як у містах - майже у 4 раза більше.

Враховуючи, що в умовах ринкового індивідуалізму продовжується диференціація доходів сільських жителів, що суперечить завданням створення їх соціальної захищеності та добробуту, в дослідженні пропонуються заходи щодо посилення державного регулювання соціальної сфери, обмеження стихійного розподілу товарів та матеріальних благ. Потребує також проведення реформ заробітної плати та пенсійного забезпечення в масштабах держави.

Об'єкти соціально-побутової сфери, що перебувають на балансах сільськогосподарських підприємств, належить передати до комунальної власності з утриманням їх за рахунок місцевих бюджетів.

В дисертації опрацьовані нові підходи до посилення державної підтримки екологічної безпеки агропромислового виробництва. Це зумовлюється зростаючими обсягами небезпечних викидів промисловості, застосуванням в сільському господарстві, переробних і харчових галузях хімічних токсичних засобів захисту рослин та тварин, важкої мобільної техніки тощо. Головний напрям - гармонізація основних факторів при застосуванні сучасних інтенсивних технологій, що підвищуватиме стандарти екологічної чистоти продовольчої та кормової продукції. Реалізація зазначених вимог позитивно впливатиме на результати виробництва та здоров'я людей.

Отже, необхідне створення дійової системи державного регулювання і підтримки не тільки сільськогосподарського виробництва, а й соціальної інфраструктури села.

ВИСНОВКИ

Дисертаційні дослідження дають підставу зробити такі висновки:

1. Державна аграрна політика незалежної суверенної держави Україна спрямовується на сучасному етапі насамперед на гарантування продовольчої безпеки країни, освоєння ринкової економіки, створення умов для конкурентоспроможного виробництва сільськогосподарської продукції, формування сприятливого життєвого середовища на селі. В її основу покладено вирішення корінних соціально-економічних проблем - земельних і майнових відносин, подолання відчуження трудівників села від землі, засобів виробництва та результатів праці.

2. Внаслідок некомплексного підходу до здійснення глобальних соціально-економічних перетворень в агропромисловому комплексі, порушення міжгалузевого еквівалентного обміну, посилення диспаритету цін на промислову і сільськогосподарську продукцію в Україні набули стійкої тенденції спад агропромислового виробництва, зменшення обсягів споживання основних продуктів харчування населенням. Допущене необгрунтоване зниження державної участі у створенні та функціонуванні ринкового середовища, послаблення державних організаційно-контрольних функцій у постачанні агропромисловому виробництву матеріально-технічних ресурсів призвели до зменшення його ефективності, поступового витіснення власного товаровиробника з внутрішнього і зовнішнього ринків продовольства, створення соціальної напруги на селі. З причин штучного відриву фінансово-банківської системи від економіки сільськогосподарського виробництва, недосконалої кредитної системи та податкової політики різко погіршилось фінансове становище сільськогосподарських товаровиробників, зросла їх кредиторська заборгованість.

3. В умовах переходу до ринкової економіки основними напрямами і функціями державних органів щодо державної підтримки та державного регулювання розвитку агропромислового виробництва на ринкових засадах слід вважати: створення законодавчого поля та забезпечення поєднання державного регулювання розвитку АПК з економічною свободою підприємницької діяльності, здійснення соціально-економічного захисту вітчизняних товаровиробників. Державними функціями визнано організацію управління розвитком агропромислового комплексу, розробки і здійснення науково-технічної політики, національних державних програм, кадрове та наукове забезпечення. Невід'ємною складовою є участь держави у формуванні ринків продовольства, матеріальних ресурсів та робочої сили, розробці та реалізації цінового механізму, кредитно-фінансової системи, податкової та інвестиційної політики.