Сільськогосподарська кооперація: теорія, методологія, практика

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. Ідея кооперативної взаємодопомоги і співробітництва -- одне з найвагоміших досягнень людської цивілізації. Вже багато років вона захищає селян у багатьох країнах світу від агресивного ринкового середовища, дозволяє усім бажаючим сільськогосподарським товаровиробникам приєднатися до взаємовигідного великомасштабного агробізнесу, отримувати справедливу винагороду за свою працю, жити в достатку і бути впевненими у майбутньому. Курс на ринкову трансформацію економіки і розбудову демократичного суспільства відкриває широкі можливості розвитку кооперації і в нашій державі.

У нинішній час, завдяки можливостям ознайомлення зі світовим і вітчизняним доколективізаційним досвідом, поширюється розуміння того, що кооперативи є невід'ємною складовою ринкової економічної системи, що кооперативи -- це не лише тип підприємства або форма господарювання, а це -- ідеологія виживання сільськогосподарського товаровиробника за умов ринкової економіки, що кооперативи -- не американська, німецька, французька, англійська або японська модель сільського господарства, а транснаціональна ідея, без застосування якої справедливе ставлення до сільськогосподарського товаровиробника неможливе.

Відродження і розвиток кооперативних підприємств у сільському господарстві України є складною соціально-економічною проблемою. Її розв'язання потребує певного часу, напруженої роботи, консенсусу в суспільстві та ефективних організаційних рішень. Із прийняттям Закону України “Про сільськогосподарську кооперацію” цей шлях стає реальним і багатообіцяючим, фактично перетворюючись у вектор аграрної реформи. Урахування при цьому міжнародних кооперативних принципів, світового досвіду, а також застосування системно-наукового підходу є запорукою цілеспрямованого і послідовного входження України до міжнародного кооперативного руху та передумовою її інтеграції у світову систему господарювання.

Аграрна криза в Україні певною мірою є кризою організаційної структури сільського господарства. Під цим поняттям слід розуміти механізм, за допомогою якого товаровиробники утворюють єдину цілісну систему, яка діє за своїми законами незалежно від дій або бажань її окремих членів. Не викликає сумніву, що організаційна структура сільського господарства України, донедавна представлена лише колективними сільськогосподарськими підприємствами, не відповідає сучасним вимогам його адаптації до умов ринкової економічної системи. Вирішенню цієї проблеми українські економісти-аграрники приділяють особливу увагу. Проте, невідворотний характер економічної кризи не дає змоги широко розглянути питання більш віддаленої перспективи. Мається на увазі, що нині не існує методологічного підходу до побудови механізму економічного захисту інтересів незалежних сільськогосподарських товаровиробників, який замінить існуючу систему державного втручання на таку, що ґрунтується на принципах саморегулювання і самоврядування.

Цю проблему слід розглядати у двох площинах. По-перше, незаперечним є необхідність збереження переваг великомасштабного виробництва, максимального використання виробничої і соціальної інфраструктури, запобігання відпливу із сільського господарства кваліфікованих кадрів, забезпечення всебічної підтримки вітчизняного товаровиробника і соціального захисту сільського населення. По-друге, нагальною є потреба докорінної зміни системи економічних відносин у сільському господарстві шляхом формування механізму захисту сільськогосподарських товаровиробників економічними методами -- через їх залучення у вертикальні інтеграційні процеси, створення власних комерційних організацій, користування перевагами великомасштабного агробізнесу і здійснення ефективного контролю за власним бізнесом без відриву від основної функції -- виробництва сільськогосподарської продукції. Саме для цього й створюються кооперативи, і саме це буде у центрі уваги даного дослідження.

Стан вивчення проблеми. Кооперація сільськогосподарських товаровиробників в поширеному у світі розумінні не могла мати місце в командно-адміністративній економічній системі. Саме тому за радянських часів цей важливий напрям аграрної економічної науки не мав належного розвитку. Не буде перебільшенням стверджувати, що у теорії і методології сільськогосподарської кооперації утворився певний "вакуум" від часів всесвітньо визнаних вчених-кооператорів О. Чаянова, М. Туган-Барановського, М. Кондратьєва, І. Ємельянова, О. Челінцева, О. Білімовича, А. Анциферова, дослідження яких були певною мірою пов'язані з Україною. Лише сьогодні науковці і практики повертаються до праць українських вчених М. Левитського, С. Бородаєвського, Б. Мартоса, О. Мицюка, І. Витановича та інших, присвячених розвитку української кооперації в доколективізаційні часи, які довели відповідність цієї форми економічних відносин менталітету українського селянства.

В умовах здійснення аграрної реформи українська економічна наука має опрацювати теоретичну і методологічну основу розбудови кооперативного руху в сільському господарстві України. В цьому напрямі активно працюють сучасні вчені економісти-аграрники О.В. Крисальний, М.Й. Малік, В.Я. Месель-Веселяк, Л.В. Молдаван, О.М. Онищенко, П.Т. Саблук, Г.В. Черевко, В.В. Юрчишин, вчений юрист-аграрник В.І. Семчик та інші. Ринкова трансформація сільського господарства в Україні і підвищення на цій основі інтересу до кооперації ринкового типу дає можливість й українським науковцям зробити свій внесок в теорію і методологію кооперування приватних сільськогосподарських товаровиробників, розкрити особливості та напрями цього процесу в постсоціалістичних країнах.

У світі неформально склалися дві наукові школи кооперативної думки -- західноєвропейська і американська. Обидві базуються на єдиній методологічній основі, що робить обмін думками їх представників плідним і корисним для кооператорів усього світу. Найбільш відомими сучасними представниками західноєвропейської школи є Д. Бейтмен, С.О. Боок, М. Лайнхем, К. Лі Вей, Г. Мюнкнер, Й. Нільсон, К. О'Лірі, М. Сарджент, М. Уард, У. Уоткінс, Р. Якобсон. До найавторитетніших представників американської наукової школи кооперації належать М. Абрахамсен, Б. Андерсон, Д. Баарда, Д. Бартон, П. Віталіано, Д. Інгелсбі, Д. Кобія, Д. Кнепп, Р. Кнутсон, М. Кук, І. Рой, Д. Роейр, Д. Роудес, Д. Фредерік, Л. Шрейдер, М. Шаарс. Останнім часом намітилася тенденція зближення теоретичних позицій представників обох шкіл. Це пояснюється глобалізацією світового ринку продовольства, більш активною участю кооперативів у міжнародному маркетингу, посиленням конкуренції з некооперативним бізнесом, особливо транснаціональними корпораціями, і необхідністю за таких умов координації кооперативних структур різних країн, загальною природою проблем, що виникають перед кооператорами.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження, результати яких відображені у дисертації, проводилися автором протягом 1990-1999 рр. Робота виконувалась в рамках програми наукових досліджень Інституту аграрної економіки УААН (на той час Українського науково-дослідного інституту економіки агропромислового виробництва ім. О.Г. Шліхтера), сформованої на виконання постанови Ради Міністрів УРСР від 27 грудня 1990 р. № 390 “Про прискорення розвитку фундаментальних і прикладних досліджень по підвищенню ефективності використання науково-технічних розробок у розв'язанні продовольчої проблеми” (1991-1995 рр.), та програми наукових досліджень на 1996-2000 рр. “Розробити методологічні та організаційно-економічні засади розвитку підприємництва та кооперації в агропромисловому виробництві”.

В дисертаційну роботу також включені результати науково-дослідного проекту “Розробити альтернативну організаційну модель структури сільського господарства України на основі досвіду фермерських кооперативів США”, виконаного автором в 1994-1995 рр. в Університеті штату Північна Дакота, США (грант фонду Д. Фулбрайта, 1994 р.), а також матеріали стажування за програмою “Вивчення організаційно-економічних основ сільськогосподарських кооперативів Швеції” у Шведському університеті сільськогосподарських наук у 1990-1991 рр. (м. Упсала, Швеція).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження -- розробити теоретичні і методологічні основи формування організаційної структури сільського господарства кооперативного типу в загальному контексті переходу до ринкової економічної системи і розбудови демократичного суспільства в Україні. Досягнення визначеної мети передбачає виконання ряду завдань дисертаційного дослідження, вирішення яких робить його цілісним і логічно завершеним. Завдання дослідження об'єднані у три групи.

Перша група завдань охоплює розробку та обґрунтування теоретичних і методологічних основ кооперування незалежних товаровиробників в умовах ринкової економічної системи. Ставилося завдання визначити мотиваційні фактори кооперування у сільському господарстві, дати визначення кооперативу як підприємства особливого типу, розглянути фундаментальні принципи кооперації, їх тлумачення різними науковими школами. Виконання цих завдань вимагало розробки і застосування відповідного понятійного і категоріального апарату, який поки що недостатньо розроблений в українській агроекономічній науці, а також передбачало авторську інтерпретацію основних дефініцій в теорії і методології кооперації.

Друга група завдань пов'язана з узагальненням досвіду сільськогосподарської кооперації розвинутих країн. Ставилося завдання розглянути широке коло питань еволюції сільськогосподарської кооперації від її генезису до сучасних проблем міжнародного кооперативного руху. Окремою складовою було розкриття механізму функціонування кооперативу як особливого типу підприємства у ринковій економіці з визначенням особливостей його організаційної побудови, системи управління, стратегії і тактики маркетингової діяльності, методів забезпечення фінансової стабільності та залучення інвестицій, відносин з державою щодо питань антимонопольного регулювання тощо.

Третя група завдань передбачала визначення і вирішення проблем відродження сільськогосподарської кооперації в Україні, обґрунтування основних напрямів її розвитку. Враховуючи, що наша країна вже мала певний досвід кооперації сільськогосподарських товаровиробників, вважалося за доцільне проведення ретроспективного аналізу доколгоспного періоду, наслідків колективізації, спроб застосувати ідею кооперації за умов командної економіки.

Найвідповідальнішим завданням в дисертаційній роботі було обґрунтування основних напрямів розвитку кооперативних процесів у процесі аграрної реформи, реорганізації колективних сільськогосподарських підприємств в корпоративні структури кооперативного типу і розвитку вертикальної кооперації приватних сільськогосподарських товаровиробників. Наукова гіпотеза базувалася на поступовому зближенні різних напрямів розвитку кооперативних процесів в Україні, що логічно приведе до створення гомогенної ринково орієнтованої організаційної структури сільського господарства України.

Предмет і об'єкт дослідження. Предметом дослідження є економічні відносини сільськогосподарських товаровиробників у процесі їх організованої взаємодії шляхом створення підприємства особливого типу -- сільськогосподарського кооперативу.

Об'єктом дослідження в макроекономічному аспекті є організаційна структура сільського господарства України та країн розвинутої ринкової економіки з особливим акцентуванням ролі кооперативних процесів у діяльності сільськогосподарських товаровиробників. В мікроекономічному аспекті об'єктами дослідження були окремі кооперативи та їх об'єднання, а також підприємства, що виявили бажання набути організаційно-юридичного статусу сільськогосподарського кооперативу.

Методологія і методи дослідження. Методологічною основою дослідження є діалектичний підхід до вивчення соціально-економічних явищ, орієнтація на радикальну економічну реформу в сільському господарстві, суть якої складає ринкова трансформація. Вирішення проблем розглядається через призму плюралізму думок щодо шляхів розбудови ринково орієнтованого сільського господарства, посилення значення приватної власності, свободи економічного вибору, провідної ролі особистого матеріального інтересу, необхідності створення і підтримання конкурентного середовища та ринкової рівноваги, обмеженої ролі уряду в управлінні сільським господарством.

У дисертаційній роботі застосовувалися традиційні методи економічних досліджень: історико-економічний аналіз, статистико-економічний, монографічний, абстрактно-логічний, соціометричний, експертних оцінок, системно-порівняльний аналіз і синтез, розрахунково-конструктивний, експериментальний та ін. В роботі висвітлені думки багатьох вчених, експертів та кооператорів-практиків, що сприяло досягненню поставленої мети. В процесі дослідження використані емпіричні та аналітичні матеріали про діяльність зарубіжних і вітчизняних кооперативних підприємств у сільському господарстві, джерелами яких були статистична звітність, наукові публікації, інтерв'ю, інформація з всесвітньої комп'ютерної мережі “Internet”, первинні матеріали власних досліджень дисертанта.

Наукова новизна одержаних результатів представлена сукупністю теоретичних, методологічних і методичних положень, що виносяться на захист, серед яких найважливішими є:

уточнення визначення понять “кооперація” і “кооператив”, адекватне їх застосуванню у ринковій економічній системі;

теоретико-методологічні засади формування організаційної структури сільського господарства кооперативного типу;

теоретико-методологічне обґрунтування принципу неприбутковості обслуговуючих кооперативів;

систематизація досвіду і визначення основних тенденцій розвитку кооперативного агробізнесу в розвинутих країнах, визначення методологічних аспектів зарубіжного досвіду;

класифікація сільськогосподарських кооперативів за їх відповідністю концепції кооперативного підприємства;

теоретичний аналіз псевдокооперативного характеру колективних сільськогосподарських підприємств;

теоретичне обґрунтування створення кооперативних структур вертикальної інтеграції у процесі аграрної реформи;

методичні підходи до застосування кооперативної ідеї у реформуванні колективних сільськогосподарських підприємств;

прогнозування рівнів та етапів формування кооперативного руху в сільському господарстві України;

економіко-правове обґрунтування напрямів удосконалення законодавства про сільськогосподарську кооперацію.

Практичне значення одержаних результатів. Науково-практичні розробки автора включені до Закону України “Про сільськогосподарську кооперацію” (прийнятий у липні 1997 р.), а також проекту Закону України “Про недержавні неприбуткові організації” (надійшов у Верховну Раду України в листопаді 1999 р.) та інших нормативних документів і рекомендацій з питань реформування АПК.

Під науково-методичним керівництвом і за безпосередньою участю автора створені сільськогосподарські кооперативи та їх об'єднання у Львівській, Одеській, Рівненській, Полтавській та інших областях, а також в Автономній Республіці Крим. Розроблено теоретичне обґрунтування і закладені практичні основи формування Національної спілки сільськогосподарських кооперативів України.

Результати дослідження, як теоретичного, так і прикладного характеру широко використовуються автором при наданні консультацій і проведенні навчання тих, хто безпосередньо створює кооперативні підприємства, а також тих, хто здійснює організаційно-методичне керівництво цим процесом (інструкторів, викладачів, працівників органів управління сільським господарством тощо). Методичні розробки автора є складовою частиною рекомендацій, підготовлених Інститутом аграрної економіки. Результати дослідження також використовуються в учбових програмах підготовки студентів економічних спеціальностей ряду сільськогосподарських навчальних закладів України.

Особистий внесок здобувача полягає в теоретико-методологічному обґрунтуванні системного підходу до створення і поширення кооперативних підприємств та їх об'єднань у сільському господарстві на основі приватної власності та інших важливих інституцій ринкової економічної системи, що стає вагомою альтернативою неконтрольованому розповсюдженню приватно-посередницького бізнесу в умовах поступового зменшення державного втручання і централізованого регулювання сільського господарства. Теоретичне дослідження проблем розвитку кооперації в умовах ринкової трансформації сільського господарства виконано в Україні вперше. Усі результати дисертаційного дослідження отримані автором особисто.

Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження доповідались автором на конференціях, семінарах і зустрічах з кооператорами-практиками, серед яких найважливішими були: науково-практична конференція з питань розвитку фермерства в Інституті економіки НАН України (м. Київ, 1992 р.); науково-теоретичний семінар “Сільське господарство: продовольство, навколишнє середовище і соціальний розвиток” (м. Зальцбург, Австрія, 1993 р.); науково-теоретичний семінар “Економічні проблеми посткомуністичної України” в Університеті штату Північна Дакота (м. Фарго, США, 1994 р.); семінар для Ради директорів Міжнародної асоціації кооперативного розвитку -- ACDI (м.Фарго, США, 1994 р.); з'їзд фермерів Північної Дакоти (м. Майнот, США, 1994 р.); конференція лауреатів фонду Д. Фулбрайта (м. Фарго, США, 1995 р.); ХІІІ Міжнародний конгрес кооперативних наук (м. Берлін, ФРН, 1996 р.); І Міжнародний конгрес підприємців АПК (м. Київ, 1997 р.); ІІ Міжнародний конгрес підприємців АПК (м. Київ, 1998 р.); міжнародний круглий стіл “Трансформація відносин власності у сільському господарстві України” в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького (м. Київ, 1998 р.); міжнародна науково-практична конференція, присвячена 100-річчю від дня народження Є. Храпливого (м. Заліщики, 1998 р.); німецько-український семінар з проблем розвитку сільськогосподарської кооперації (м. Бонн, ФРН, 1998 р.); І з'їзд сільськогосподарських кооперативів України (м. Київ, 1998 р.); науково-теоретичний семінар в Центрі кооперативних досліджень Саскатчеванського університету (м. Саскатун, Канада, 1998 р.); ІХ з'їзд фермерів України (м. Київ, 1999 р.); міжнародний круглий стіл з проблем співробітництва в розбудові кооперативного руху в Україні в Національному агентстві з питань розвитку та європейської інтеграції (м. Київ, 1999 р.); ХVII з'їзд споживчої кооперації України (м. Київ, 1999 р.); засідання відділення економіки Президії Української академії аграрних наук (м. Київ, 1999 р.); міжнародний семінар з кооперації сільгоспвиробників (м. Сімферополь, 1999 р.); інші науково-практичні конференції і семінари з питань розвитку сільськогосподарської кооперації за участю сільськогосподарських товаровиробників, представників місцевих адміністрацій і державних органів управління АПК, підприємців, науковців і викладачів закладів освіти (в усіх областях України та Автономній Республіці Крим, протягом 1991-1999 рр.).

1. Теоретико-методологічні основи сільськогосподарської кооперації

Обґрунтовані мотиваційні фактори групових дій сільськогосподарських товаровиробників. У першу чергу вони пов'язані з тим, що в умовах перехідної економіки держава поступово відходить від виконання тих функцій у сільському господарстві, які не є державними у країнах з розвинутою ринковою економікою, таких, як заготівля, збут і переробка сільськогосподарської продукції, забезпечення матеріально-технічними засобами, надання технічних і технологічних послуг, створення і підтримка виробничої інфраструктури тощо. Лібералізація економічних відносин відкриває “нішу”, яку прагнуть зайняти численні посередницькі структури та інші ринкові суб'єкти несільськогосподарського походження. Ситуація може призвести до експлуатації сільськогосподарських товаровиробників, якщо вони (незалежно від їх організаційно-юридичного статусу -- колективні господарства, фермери, власники особистих підсобних господарств) не об'єднають свої зусилля для створення власних, повністю ними контрольованих структур агробізнесу. Отже, активізація групових дій сільськогосподарських товаровиробників повинна стати адекватною реакцією на зменшення державного контролю за сільським господарством.

У процесі дослідження встановлено, що кожна соціально-економічна формація вкладає свій зміст в поняття “кооперація” відповідно до характеру і форми виробничих відносин. Але в будь-якому випадку з економічної точки зору кооперація -- це процес добровільного об'єднання зусиль і ресурсів суб'єктів, зацікавлених у досягненні певних соціально-економічних результатів, які можливо отримати лише або швидше за допомогою групових дій. Таким чином, цілеспрямовані дії групи суб'єктів, об'єднаних спільним економічним інтересом, складають суть процесу кооперації.

Вищою формою кооперації є створення підприємства особливого типу -- кооперативу. Поняття “кооператив” застосовується з 80-х років минулого століття і в загальному розумінні означає підприємство або організацію, що належить тим і працює для вигоди тих, хто користується його (її) послугами. Після проведення аналізу ряду поширених визначень кооперативу та тлумачення їх методологічного змісту, в роботі дано визначення кооперативу, а саме: кооператив є підприємством корпоративного типу, створеним шляхом добровільного об'єднання матеріальних внесків і зусиль сільськогосподарських товаровиробників-власників (громадян та юридичних осіб), організації демократичного управління і поділу ризику та доходів відповідно до участі в господарській діяльності цього підприємства. Особливості авторського визначення в тому, що підкреслюється агрегативний характер кооперативного підприємства (тобто поєднання незалежних власників), їх добровільна взаємодія, демократичне управління і відповідальність, пропорційна участі в діяльності кооперативу.

В дисертаційній роботі обґрунтовано розподіл суб'єктів економічних відносин, що складаються в кооперативах, на певні групи. У відношенні до кооперативу кожний суб'єкт може бути його власником, клієнтом і членом, і, як правило, у певній комбінації цих функцій. Проте особливістю і найголовнішою характеристикою кооперативної організації є те, що її члени повинні поєднувати в одній особі власника кооперативного підприємства і його клієнта. Така класифікація суб'єктів кооперативних відносин має на меті ще раз підкреслити унікальність кооперативної форми підприємства. Дослідженням встановлено відмінності кооперативів від корпорацій, орієнтованих на інвесторів, серед яких найпоширенішими є акціонерні підприємства (табл. 1).

Таблиця 1. Відмінності акціонерних підприємств та кооперативів

В методологічному аспекті важливе значення мають принципи кооперації, які пройшли певний еволюційний шлях і залишаються нині актуальними керівними настановами для розбудови кооперативних організацій. В процесі дослідження інтерпретовано фундаментальні принципи кооперації (відкрите членство, демократичний контроль, обмеження пайового капіталу, розподіл зиску і ризику пропорційно участі, піклування про освіту, тощо), наведено їх сучасне тлумачення для умов ринкової економіки. Без розуміння і врахування цих принципів не можливо побудувати дійсно кооперативну організацію. Порушення або ігнорування кооперативних принципів небезпечне через втрату суті і переваг кооперативного співробітництва. Проте принципи не є догмою: дослідження засвідчили, що їм притаманна еволюція по мірі розбудови кооперативного руху і накопичення кооперативного досвіду.

Одним з найсуттєвіших методологічних аспектів організації кооперативів є їх неприбуткова природа. В роботі проведено теоретико-методологічне обґрунтування кооперативу, як підприємства особливо типу. Встановлено, що кооперативне підприємство створюється не для отримання прибутку, а для надання чітко визначених послуг і не здійснює нагромадження прибутку або його розподілу відповідно до вкладеного капіталу. Товаровиробники вкладають кошти у свій кооператив не заради отримання прибутку, а заради одержання послуг, що органічно пов'язані із сільськогосподарським виробництвом. Все це є свідченням того, що сільськогосподарський кооператив є неприбутковою організацією, підприємством особливого типу, що принципово відрізняє його від звичайних корпорацій. Статус неприбуткової організації стосується не ефективності роботи кооперативу, а розподілу коштів, які в некооперативних організаціях отримують форму прибутку. Решта рис, які визначають підприємство, таких як участь в процесах обміну, використання найманої праці та її економічне заохочення, в кооперативах залишаються незмінними. Отже, принцип неприбутковості кооперативу реалізується через розподіл його доходів.

В цьому контексті важливе значення має нове для умов нашої країни поняття “кооперативні виплати”. Це -- одне з найголовніших понять теорії і практики кооперації, під яким розуміють частину чистого доходу кооперативу, що розподіляється між його клієнтами-власниками пропорційно участі у господарській діяльності кооперативу. Через кооперативні виплати реалізується неприбутковість кооперативного підприємства. Проте отримання кооперативних виплат, як і дивідендів на вкладений капітал, не є спонукальним мотивом вступу до кооперативу. Визнання неприбуткового статусу кооперативної організації необхідне для формування ставлення до кооперативів з боку суспільства як до унікальних організацій самодопомоги і самоврядування сільськогосподарських товаровиробників. У цивілізованому суспільстві цей статус стає базисом створення таких умов роботи кооперативів, які найефективнішим чином сприяють підтримці національного сільськогосподарського товаровиробника, його захисту від агресивного ринкового середовища.

Створення сільськогосподарського кооперативу як відносно складного організаційного формування відбувається лише за певних умов і у послідовності, яка відповідає характеру цієї демократичної інституції. Кооператив може виникнути в результаті групових дій товаровиробників, якщо це не суперечитиме загальнополітичній концепції розвитку країни, її ідеології; якщо суспільство ставитиметься до цього з розумінням; якщо існуватимуть відповідні законодавчі засади для таких дій; якщо ті, хто кооперується, матимуть необхідні кошти та інші ресурси для початку спільної економічної діяльності; і нарешті, якщо кожний бажаючий вступити до кооперативу усвідомить не тільки вигоди, але й свою відповідальність. Крім цього створення кооперативу передбачає певну послідовність цього процесу, що має свої особливості і вимагає дотримання відповідної процедури.

У процесі дослідження розроблено і апробовано спеціальний методичний підхід до створення кооперативного підприємства. Він починається з аналізу наявності передумов розвитку кооперації, які мають політичний, соціальний, економічний, юридичний і психологічний характер. Сам алгоритм створення кооперативу являє певну послідовність дій, які є найшвидшим і найефективнішим шляхом створення кооперативу та початку його ділових операцій. Процес створення кооперативного підприємства запропоновано поділити на п'ять етапів: 1) висунення кооперативної ініціативи; 2) техніко-економічне обґрунтування кооперативу; 3) створення і реєстрація кооперативу; 4) початок ділових операцій; 5) зростання і диверсифікація. Необхідність зростання в кооперативному агробізнесі пов'язана з можливістю отримати переваги здійснення господарської діяльності у більших масштабах. Великі підприємства здатні мати вагомішу ринкову владу, тобто бути більш конкурентоспроможними, розподілити певні постійні витрати на більший обсяг продукції та послуг, залучити та використовувати кваліфікованіший і досвідченіший найманий персонал, швидше отримати необхідні фінансові кошти.

2. Еволюція кооперативної ідеї в сільському господарстві (досвід розвинутих країн)

Встановлено, що на виникнення і поширення кооперативних форм взаємодії сільськогосподарських товаровиробників, які з часом отримали форму підприємства особливого типу, вплинули об'єктивні і суб'єктивні фактори. Об'єктивні були пов'язані з формуванням ринкової економічної системи, а суб'єктивні - з внеском окремих особистостей у формування концепції кооперативного товариства, принципів його створення та функціонування, а також з вдалим застосуванням цієї концепції в деяких передових країнах світу. Історія розвитку кооперації у сільському господарстві взяла свій початок із середини ХІХ ст. Цей розвиток був не завжди рівномірним і послідовним: мали місце періоди значного піднесення, а також майже повного призупинення і навіть занепаду.

Аналіз досвіду розвитку кооперації в розвинутих країнах світу показав, що для його сучасного етапу характерна динаміка і швидке зростання кооперативного агробізнесу. Централізація і концентрація капіталу, перехід на сучасні управлінські технології, використання досягнень науково-технічного прогресу у поєднанні зі збереженням традиційних кооперативних цінностей і дотриманням фундаментальних принципів кооперації привели до утворення потужних, конкурентноспроможних кооперативних систем у всіх розвинутих країнах світу, стали важливим фактором забезпечення стабільності їх аграрного сектора. Загальною тенденцією є те, що розміри кооперативів та обсяги обслуговування в розрахунку на одного члена постійно зростають.

Еволюційний шлях кооперації в сільському господарстві, її роль і місце в сучасному агробізнесі дають підстави стверджувати, що сільськогосподарські кооперативи є невід'ємним елементом ринкової економічної системи і принципово важливою інституцією демократичного суспільства. Висвітлений зарубіжний досвід дав можливість зробити деякі висновки методологічного характеру, щоб підкреслити ті аспекти розвитку кооперативного руху, що мають транснаціональне значення. Виникнення кооперативних підприємств, як прояв вищої форми сільськогосподарської кооперації, головним чином відбувалося в зарубіжних країнах, не тоді, коли сільське господарство було на підйомі і економіка перебувала у фазі економічного зростання, а навпаки, - коли сільське господарство і економіка в цілому перебували у кризовому стані. Створення кооперативів було відповіддю на зростання агресивності ринкового середовища.

Кооперативи, оскільки вони є формою самодопомоги сільськогосподарських товаровиробників, у процесі становлення розраховували в першу чергу на кошти своїх клієнтів-власників, і тому їх еволюція до рівня сучасних підприємств агробізнесу була тривалою і відбувалася шляхом переходу від простих і вузькоспеціалізованих форм співробітництва до складних та багатофункціональних. Кооперація сільськогосподарських товаровиробників у розвинутих країнах має місце у сфері їх ринкової діяльності і практично не отримала поширення безпосередньо у сфері сільськогосподарського виробництва.

Сільськогосподарські кооперативи, хоча й виконують важливу роль у ринковій діяльності сільськогосподарських товаровиробників, проте не є єдиною можливою формою реалізації їх спільних економічних інтересів. Ступінь розвитку кооперативних процесів в окремих галузях і напрямах діяльності визначається конкурентними вигодами, що надає кооперативне підприємство (наприклад, зниження ризику, сталі канали реалізації, можливість впливу на процес ціноутворення, обслуговування на найсприятливіших умовах тощо).

Хоча кооперативна ідея не є догмою, а кооперативні принципи -постулатами, проте існують все ж певні методологічні критерії відповідності будь-якого сільськогосподарського кооперативу (чи суб'єкта господарювання, що має таку назву) концепції кооперативного підприємства в ринковій економічній системі. Дослідження дозволило віднести до таких критеріїв: а) корпоративний характер підприємства, коли кооператив повинен являти собою агрегативне зібрання приватних власників; б) призначення кооперативу бути “продовженням” власного господарства його клієнта-власника, тобто мати обслуговуючий характер; в) неприбуткову природу кооперативного підприємства, що реалізується через механізм кооперативних виплат.

До традиційних кооперативів слід віднести, в першу чергу, класичні кооперативи, тобто ті, що засновані на фундаментальних принципах кооперації і ніяким чином не відхиляються від концепції кооперативного підприємства. Лібералізовані кооперативи відрізняються від класичних тим, що вільно трактують певний принцип кооперації. Комбіновані кооперативи характеризуються поєднанням сільськогосподарської та несільськогосподарської діяльності (наприклад, кредитної, страхової, постачання споживчих товарів тощо). До нетрадиційних належать кооперативи, що існують на неформальній основі, тобто не реєструються як кооперативи, але фактично являють собою певну форму групових дій сільськогосподарських товаровиробників. До псевдокооперативів відносяться ті, що зареєстровані як кооперативи або вважають себе кооперативами, але значно відхиляються від традиційних кооперативів. Квазікооперативи мають спільним з традиційними кооперативами лише назву, тобто вони взагалі не є кооперативними підприємствами за своєю природою. Окрему позицію займають так звані кооперативи нової генерації, що останнім часом знайшли поширення в США, Канаді і Західній Європі. Вони успадковують риси традиційних кооперативів, хоча за певними ознаками можуть бути зараховані і до нетрадиційних кооперативів (наприклад, закрите членство, розподіл прибутку пропорційно вкладеному капіталу, залучення до несільськогосподарської діяльності з метою отримання прибутку).

Окрема увага приділена в роботі аналізу досвіду постсоціалістичних країн. Встановлено, що в цих країнах виник принципово новий різновид кооперативного підприємства - сільськогосподарські виробничі кооперативи. Зазнавши докорінних змін і трансформацій, вони вже не є тим типом підприємства, що існував за часів командно-адміністративної економіки, але не можуть бути віднесені і до традиційних кооперативів у ринковій економічній системі. Можна припустити, що новий тип кооперативів є явищем тимчасовим, атрибутом перехідного періоду, для запобігання різких змін, що завжди мають негативний вплив на сільське господарство, і з часом ці кооперативи реформуватимуться в інші, традиційні форми підприємств ринкової орієнтації. Проте їх існування і визначальна роль на ближчу перспективу є незаперечною. Цей досвід заслуговує поширення в Україні.

Аналіз еволюції кооперативної ідеї у зарубіжних країнах свідчить про різноманітність форм кооперації та кооперативів у сільському господарстві, їх значну питому вагу у сучасному агробізнесі, виключно важливу роль у забезпеченні ринкової рівноваги і збільшенні можливостей економічного вибору для сільськогосподарських товаровиробників. Значення кооперативів не зменшується, а навпаки, наповнюється новим змістом в умовах глобалізації ринку продовольства і загострення на цій основі міжнародної конкуренції.

3. Сільськогосподарські кооперативи в ринковій економічній системі

Визначено, що сільськогосподарські кооперативи, як форма підприємства, мають важливі особливості організаційної побудови, системи управління, маркетингової стратегії, фінансової діяльності, особливого порядку застосування до них антимонопольного законодавства. Детальне вивчення цих особливостей в розвинутих країнах дозволило зробити певні висновки, що мають практичне значення для формування кооперативного руху в Україні.

Встановлено, що найпоширенішими у світовій практиці є три типи організаційної побудови кооперативу: централізований, коли кооперативи об'єднують фізичних осіб, федеративний (об'єднання первинних кооперативів) і змішаний, коли членами кооперативу є і фізичні особи, і первинні кооперативи. Однак принципово важливо, що в усіх випадках створення і розвиток кооперативу відбувається за тим самим організаційним спрямуванням: знизу доверху, за ініціативою сільськогосподарських товаровиробників. З метою досягнення вищої ефективності виробництва і комерційних операцій, розширення спектру діяльності, посилення ринкової влади тощо сільськогосподарські кооперативи можуть брати участь в діяльності інших кооперативних і некооперативних організацій, і навіть бути їх засновниками. Але збереження орієнтації на клієнтів-власників завжди залишається базисом для кожного наступного кроку до нової організаційної форми.

Унікальність кооперативного підприємства також зумовлюється його системою управління, тобто сукупністю взаємопов'язаних інстанцій, що управляють цим підприємством, кожна з яких виконує особливу функцію, але разом вони діють як єдине ціле. Дослідження засвідчили, що особливості управління в кооперативах полягають в тому, що рядові члени кооперативу хоча й визначають його цілі і приймають найпринциповіше рішення, але не можуть брати участі у розробці та прийнятті усіх управлінських рішень. Для цього потрібна система делегування повноважень. Це забезпечується шляхом виборів тими і серед тих, хто є клієнтами-власниками, правління кооперативу для делегування йому права представляти їх персональні інтереси та формувати загальну стратегію розвитку підприємства. Правління кооперативу, в свою чергу, делегує щоденні управлінські функції професійним найманим управлінцям. Отже, система управління в кооперативах передбачає наявність трьох інстанцій: рядові члени кооперативу, демократично обраний його орган керівництва та професійний (найманий) управлінський персонал або дирекція на чолі з виконавчим директором. У єдності і взаємодії вони утворюють цілісну систему -- управлінський трикутник. Система управління в кооперативах характеризується тим, що кожна управлінська інстанція відіграє чітко визначену роль і не може підмінити іншу. Складовими механізму взаємодії управлінських інстанцій є: регламентований розподіл функцій; делегування повноважень і обов'язкова звітність; встановлення балансу влади через погодження управлінських компетенції, обов'язків і прав членів кооперативу, правління та найманого управлінського персоналу. В роботі висвітлені проблеми посилення залежності результатів роботи кооперативів від найманого персоналу.

Дослідженнями встановлено, що успішні маркетингові стратегії в кооперативах принципово не відрізняються від тих, які існують в акціонерному бізнесі. Однак кооперативи мають деякі переваги, пов'язані з принципом неприбутковості. Це дозволяє їм бути достатньо конкурентноспроможними, незважаючи на менший розмір бізнесу і вкладеного капіталу порівняно з їх традиційними конкурентами. Але кооперативний маркетинг має і певні недоліки. Наприклад, невикористання кооперативами агресивних маркетингових стратегій або існування протиріччя між відносно повільною системою прийняття управлінських рішень і необхідністю швидкого реагування на умови ринку, що постійно змінюються. Досліджені найпоширеніші форми кооперативного маркетингу: продаж з розрахунком при доставці, відкриття індивідуальних рахунків, комісійний продаж, аукціонна торгівля, пулінг, торгове посередництво, спільні ринкові агентства, ринкові угоди, міжнародна торгівля.

Одним з найпроблематичніших аспектів діяльності кооперативів є фінансова сфера. Встановлено, що проблеми кооперативів у цій сфері існують тому, що стимули до вкладення капіталу в кооперативні підприємства не такі потужні, як в акціонерних товариствах, а можливості залучення стороннього капіталу обмежені. Ще до пошуку необхідних фінансових коштів перед правлінням постає дилема: здійснювати подальший тиск на рядових членів кооперативу стосовно їх фінансування свого підприємства або шукати необхідні кошти поза власним кооперативом. Зростаюча потреба в інвестиціях все частіше змушує залучати джерела фінансування, не пов'язані з членством у кооперативі. Найнадійнішими фінансовими партнерами сільськогосподарських кооперативів є кооперативні банки і кредитні спілки, оскільки вони створені і діють на тих же фундаментальних принципах кооперації. Звертаючись до таких кредитних установ, сільськогосподарські кооперативи не тільки отримують необхідні позичкові кошти та інші банківські послуги, але й на цій основі стають їх співвласниками.

Сільськогосподарські кооперативи в розвинутих країнах мають певні привілеї у застосуванні до них антимонопольного законодавства. Проте кооперативи в жодному випадку і в жодній країні не є повним і беззастережним виключенням із антимонопольного законодавства: вони лише домагаються певного порядку застосування до них такого законодавства. Враховуючи соціально-економічне значення кооперації у сільському господарстві, її позитивну роль у підтримці національного товаровиробника, а також важливість кооперативів у розвитку сільської громади, законодавці і уряди багатьох країн дещо лояльніше трактують положення антимонопольних законів стосовно кооперативів сільськогосподарських товаровиробників, ніж це вони роблять відносно інших суб'єктів підприємницької діяльності.

4. Досвід, проблеми та перспективи розвитку сільськогосподарської кооперації в Україні

Проведено ретроспективний аналіз використання кооперативної ідеї у сільському господарстві України і викладено концепцію формування організаційної структури сільського господарства кооперативного типу на перспективу.

Підкреслюється, що традиції взаємодопомоги українських селян мають глибокі історичні корені. Були поширені як традиційні форми співробітництва (сусідська допомога у виконанні трудомістких сільськогосподарських робіт, тушіння пожеж, забезпечення безпеки транспортування продукції, купівля у складчину і спільне використання дорогого реманенту), так і специфічні (козацьке військо, чумацтво, толоки, церковні каси тощо). Безумовно, що такі форми взаємодопомоги і взаємодії були дуже далекими від справжніх кооперативів, але все ж певний економічний інтерес згуртовував селян. Особливо активно кооперація стала поширюватися завдяки проведенню земельної реформи 1906-1913 рр.

Кооперація вижила в скрутні роки першої світової і громадянської воєн, але була зруйнована внаслідок проведення насильницької колективізації. Віднесення колективних господарств до кооперативних підприємств є помилковим з таких причин: колективні господарства створювалися насильницькими методами через усуспільнення майна, землі і праці селян; селяни ніколи не мали права бути повноправними власниками продукції, створеної ними у громадському секторі виробництва; селяни ніколи не мали права залишити колективне господарство, взявши з собою ту частину колективної власності, яка була створена їх працею; управління в колективних господарствах завжди будувалося за принципом “зверху донизу”, кандидатура керівника підбиралася вищою інстанцією, і його вибори були лише формальною процедурою; колективні господарства ніколи не були політично незалежними. Фактично колективні господарства перетворилися на механізм перерозподілу продукції сільського господарства в інтересах держави, яка здійснювала за цим процесом тотальний контроль.

Організаційна структура сільського господарства України, сформована за умов колективізації і представлена колективними господарствами в їх теперішній формі, не відповідає загальній політиці переходу до ринкової економіки і демократичного суспільства. Стагнація і деструктивні процеси у колективному сільському господарстві посилюють загальну економічну кризу в країні. Найбільш прийнятний шлях виходу із існуючої ситуації - запровадження альтернативної організаційної структури сільського господарства.

Реструктуризація колективних господарств не є кінцевою метою аграрної реформи. Це лише обов'язкова стадія формування нового типу підприємств у сфері виробництва і агробізнесу, на якій треба визначити: 1) що буде первинними структурними одиницями альтернативної організаційної структури; 2) які рушійні сили будуть керувати новоствореними структурними одиницями; 3) як нові структурні формування утворять цілісну систему. Цілком ймовірно, що альтернативну структуру сільського господарства України могли б утворити три типи приватних виробничих підприємств: сільськогосподарські виробничі кооперативи, сільськогосподарські товариства (акціонерні, з обмеженої відповідальністю, командитні), селянські (фермерські) господарства.

Виробничі кооперативи - один з прийнятних типів приватних підприємств в українському сільському господарстві, про що свідчить їх поступове поширення останнім часом. Незважаючи на те, що виробничі кооперативи беруть свій початок від колективних господарств, їх економічна природа має бути принципово відмінною, а саме: а) власність членів виробничих кооперативів повинна бути персоніфікованою або максимально наближеною до такої; б) члени-власники мають право залишити підприємство і продати свій пай підприємству або особі, яка хоче стати членом підприємства; в) виробничі кооперативи можуть вільно входити до будь-якої економічної організації (наприклад, маркетингового або постачальницького кооперативу), якщо це не суперечить укладеним угодам; г) система розрахунків з усіма партнерами будується на договірних цінах; д) виробничі кооперативи відповідають за кінцеві результати діяльності свого підприємства, їх прорахунки і невдачі не будуть компенсуватися за рахунок перерозподілу ресурсів інших структур.

Збільшення кількості сільськогосподарських підприємств, заснованих на приватній власності, здатне принести певні позитивні результати. По-перше, сільськогосподарські товаровиробники вступлять на конкурентний ринок. Зростання конкуренції на внутрішньому ринку сільського господарства в її нормальних проявах слід розцінювати позитивно. По-друге, велика кількість товаровиробників і конкурентні ринки неминуче приведуть до активізації кооперативних процесів на різних рівнях. Завдяки розвитку кооперації товаровиробники різних типів підприємств і розмірів господарств отримають можливість виходу на ринок і рівні стартові умови у зростаючій конкуренції. Це сприятиме становленню альтернативної організаційної структури сільського господарства України. В організаційному аспекті виникнення і розвиток кооперативної ініціативи може розглядатися на трьох рівнях: а) первинному (виробничому); б) первинних кооперативних підприємств вертикального типу інтеграції; в) об'єднань кооперативів.

Перший рівень пов'язаний з розвитком кооперативних процесів у результаті горизонтальної інтеграції сільськогосподарських товаровиробників. Кооперативні процеси первинного рівня можуть приймати форму найпростішого об'єднання фермерів у неформальні групи для спільного обробітку ґрунту, збирання врожаю, збуту продукції, придбання і використання техніки тощо. Така взаємодопомога не потребує особливої регламентації, укладання письмових договорів і реєстрації такої кооперації як підприємства. Вона ґрунтується на взаємодовірі і хліборобській солідарності, часто на родинних зв'язках.

Складнішою є виробнича кооперація в реформованих колективних господарствах. З економічної точки зору підприємство, що реформується, для отримання організаційно-юридичного статусу сільськогосподарського кооперативу повинно мати такі риси. Кожний член організації одночасно повинен бути її власником. Приватна власність, індивідуальна або корпоративна (приватно-дольова), має розглядатися як базис первинної виробничої структури для того, щоб гарантувати свободу особистого економічного вибору. Член організації повинен робити внесок у виробництво своєю працею, майном та інвестиціями, а також брати на себе відповідальність за збитки, мати право на отримання частини прибутку. Члени кооперативу повинні обирати правління з числа членів-власників підприємства. Правління наймає за контрактом директора (управляючого), який не повинен бути членом-власником підприємства. Виробничий кооператив повинен головним чином орієнтуватися на використання фінансових коштів (власних або позичених) своїх членів, і стимулювати капіталовкладення. Наступний етап розвитку кооперативної ініціативи реалізується на рівні кооперативних підприємств вертикального типу інтеграції. Відмінність таких підприємств полягає в тому, що вони не беруть безпосередньої участі у сільськогосподарському виробництві, а створюються для співробітництва у поствиробничій (маркетинговій) або довиробничій (постачальницькій) сфері ринкової діяльності. В Україні можливі два типи кооперативів вертикальної форми інтеграції. Перший тип - кооперативні підприємства, в принципі нові для нашої країни, подібні за своєю структурою, функціями і методами бізнесу до тих, що існують в країнах з розвинутою ринковою економікою. Їх члени - приватні товаровиробники (фізичні або юридичні особи з приватно-дольовою формою власності). Ці підприємства не мають економічних зв'язків з колишньою організаційною структурою сільського господарства, але можуть обслуговувати усіх бажаючих, хто відповідає вимогам до їх членів.

Обслуговуючі кооперативи, що розпочинають свою діяльність, як правило, вимагають певних капіталовкладень. Але особливість кооперативного бізнесу полягає в тому, що ті, хто користується послугами кооперативу, повинен його й фінансувати. В іншому випадку може виникнути загроза втрати кооперативом фінансової незалежності, що практично еквівалентно втраті статусу кооперативного підприємства. Від розуміння членами кооперативу обов'язку фінансувати своє підприємство залежить, наскільки швидко воно розпочне ефективні ділові операції. Для визначення вступних і пайових членських внесків рекомендується застосувати пропорційний підхід, коли розмір внесків кожного члена кооперативу визначається обсягом його участі в господарській діяльності свого підприємства (табл. 2).