Запровадження різноманітних форм власності на землю та створення багатоукладності в сільському господарстві зумовили трансформацію внутрішньої структури механізму компенсаційних виплат за вилучення земель із сільськогосподарського використання в напрямі її більшого розгалудження та ускладнення. Виникла необхідність в доповненні його методом відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам у випадку вилучення їх земель з аграрного виробництва. Таким чином, вже на етапі перехідного періоду зазначений механізм набув ознак механізму ринкового типу. Його структуру склали два методи регулювання: 1) відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам; 2) компенсація втрат сільськогосподарського виробництва.

Формування механізму справляння державного мита за посвідчення переходу права земельної власності та права користування землею і водними об'єктами спричинило запровадження ринкових методів розподілу та перерозподілу земельних і водних ресурсів, в тому числі успадкування, дарування, обміну, купівлі-продажу, оренди земельних ділянок і прав на земельні частки (паї), а також оренди водних об'єктів місцевого значення. Характерною рисою розвитку зазначеного механізму було посилення правової регламентації і зниження розміру державного мита за посвідчення договорів оренди (суборенди) земельних ділянок та земельних часток (паїв).

Механізм платежів за користування природними ресурсами включає справляння плати за спеціальне водокористування і платежі за користування землею. Основними видами спеціального водокористування є водозабезпечення тваринницьких ферм і комплексів, сільських населених пунктів, забір води для зрошування сільськогосподарських угідь. Платність землекористування - це справляння земельного податку та орендної плати за користування земельними ділянками.

У зв'язку із запровадженням для частини сільськогосподарських товаровиробників фіксованого сільськогосподарського податку, надходження коштів в рахунок сплати земельного податку та збору за спеціальне використання водних ресурсів скоротилося. Знижується і цільова функція платежів за користування землею та водними ресурсами, але зростає їх значення як джерела формування Державного та місцевих бюджетів. Ці види екологічних платежів широко використовуються для виправлення інших перекосів в економіці та соціальній сфері і тільки за залишковим принципом - на агроекологічні цілі.

Такі трансформації погіршують фінансовий стан агроекологічного регулювання, який і раніше був незадовільним. Зважаючи на це, а також на загострення екологічних проблем природокористування в сільському господарстві, потрібно відновити використання платежів, що надходять в оплату права користування землею та водними об'єктами, за цільовим призначенням, тобто для фінансування земле- та водоохоронних заходів. Доцільно також змінити й адресність надходження платежів - направляти ці кошти не до бюджету, а на рахунки позабюджетних екологічних фондів. Тим паче, що кошти від плати за землю та збору за використання водних ресурсів, які надходять від сільськогосподарських природокористувачів, не відіграють істотної ролі в наповненні бюджету. Проте щорічне використання кількох мільйонів гривень на фінансування агроекологічних програм дало б суттєвий позитивний результат в підвищенні продуктивності сільськогосподарських угідь та оздоровленні природного середовища сільської місцевості.

Економічне стимулювання раціонального використання й охорони земель та водних ресурсів в аграрній сфері ринкової економіки є одним з головних економічних механізмів управління природокористуванням. З практики його застосування відомі три основні напрямки: стимулювання інтенсивності та ефективності аграрного землекористування і сільськогосподарського виробництва, охорони агроландшафтів та суміжних з ними водних екосистем, концентрації землевласності і землекористування.

У перехідних економіках механізм економічного стимулювання сільськогосподарського природокористування менш розвинутий. Його розвиток в кожній країні залежить від швидкості ринкових перетворень, агроекологічної політики і найперше - від фінансових можливостей держави. Якраз останні в Україні надто обмежені. Це стало головним гальмом у розвитку механізму економічного стимулювання раціонального використання природних ресурсів та охорони природи в сільському господарстві, який знаходиться сьогодні в зародковому стані. В управлінській практиці певний розвиток одержало лише стимулювання інтенсивності та ефективності аграрного землекористування і сільськогосподарського виробництва, яке до того ж здійснюється в невеликих обсягах.

Стимулювання інтенсивного та економічно ефективного використання природних ресурсів автоматично не вирішує екологічних проблем галузі. Потрібне застосування спеціальної групи методів, які за допомогою фінансово-економічних засобів змогли б суб'єкти господарювання заінтересувати в проведенні заходів щодо захисту й відтворення продуктивної сили землі, збереження екологічних функцій грунтового покриву та водних ресурсів, оздоровлення природного середовища.

Фінансово-економічне заохочення аграрних природокористувачів до здійснення природоохоронних заходів слід формувати на основі методів прямого та побічного стимулювання. Побічну систему економічного стимулювання необхідно розвивати на основі пільгового режиму оподаткування, різних видів пільгового кредиту, інших методів, які дають змогу виконувати роботи без виділення коштів з бюджету, тобто за рахунок накопичення сільськогосподарськими товаровиробниками власних ресурсів.

В умовах економічної кризи та низьких доходів бюджету вона повинна бути провідною. З покращанням економічної ситуації в практику агроекологічного управління слід активніше залучати методи прямого економічного стимулювання, які повинні базуватися на безпосередньому наданні субсидій, дотацій, компенсацій на безповоротній основі і забезпечувати сільськогосподарським природокористувачам рівень доходів, достатній не лише для організації наступного виробничого циклу, але й для капіталізації певної їх частини.

Методи економічного стимулювання концентрації землеволодінь та землекористувань в практиці агроекологічного регулювання України також не використовуються, оскільки сучасна земельна політика має протилежну направленість. Реформування земельних відносин і форм господарювання супроводжується деконцентрацією землекористування та аграрного виробництва. Здійснюється цей процес в основному шляхом розукрупнення господарств суспільного сектора і є необхідною умовою для формування конкурентного середовища та створення багатоукладності в аграрній сфері.

Потреба в застосуванні зазначеної групи методів в Україні може й не виникнути, якщо в процесі земельної реформи будуть створені оптимальні розміри господарств. Для цього потрібно не допустити суцільної “кілковизації” національного агроземельного фонду, тобто утворення великої кількості дрібних селянських господарств на основі земельної частки (паю) чи кількох паїв. Одним з головних завдань земельної реформи повинно бути створення порівняно великих за розмірами агроформувань на засадах приватної власності на землю та майно, але з колективними формами господарювання.

Висновки

У дисертації розроблені теоретико-методологічні засади розбудови державного управління аграрним природокористуванням в умовах формування ринкових відносин, визначені трансформаційні зміни в українській практиці агроекологічного регулювання і обгрунтовані напрями подальшого її розвитку з метою оптимізації аграрного природокористування та покращання екологічної ситуації в сільській місцевості.

Раніше ця проблема спеціально не досліджувалась, хоча окремі функції і завдання держави в управлінні аграрним природокористуванням були предметом уваги вчених і відображені в науковій літературі. Центральне місце відведено питанням реформування земельних відносин, реорганізації форм господарювання на селі, розвитку нових виробничих структур.

В основу дисертаційної роботи покладено комплексний підхід до вирішення проблем агроекологічного регулювання. Це дало змогу сформулювати низку принципових висновків і пропозицій щодо напрямів подальшого формування системи державного управління аграрним природокористуванням в цілому, вдосконалення її структурних компонентів.

За допомогою методів дедуктивної та індуктивної логіки проведено дослідження цілей і завдань державного управління аграрним природокористуванням і здійснено їх систематизацію. До першої групи включені завдання держави в області регулювання використання природних ресурсів. Головною турботою тут є створення умов для підвищення та підтримання на досить високому рівні інтенсивності і ефективності аграрного природокористування та сільськогосподарського виробництва. Другу групу склали управлінські завдання в області відтворення природних ресурсів та охорони природи. Вони виділені на підставі основних екологічних проблем, що виникають у процесі аграрного виробництва і спрямовані на їх попередження, часткове або повне вирішення. Завдання третьої групи спрямовані на роздержавлення та приватизацію земель, створення ринкових механізмів регулювання у сфері аграрного природокористування та сільського господарства. Результатами їх реалізації є запровадження різних форм власності на землю, землекористування та господарювання; ринкових механізмів розподілу та перерозподілу землі; платності земле- та водокористування тощо.

Трансформація земельних відносин здійснюється за трьома основними напрямами: перерозподіл земель між формами господарювання, реформування відносин земельної власності, розвиток ринку землі. Складним питанням подальшого реформування земельних відносин лишається правове регулювання розвитку ринку землі. Чинна нормативно-законодавча база в багатьох випадках характеризується недостатньою розробленістю, неузгодженістю та нечіткістю в регламентації цього напряму земельної реформи. Краще відпрацьованою і більш детально виписаною у законодавстві є лише оренда землі, тому в господарській практиці більшого поширення набувають земельно-орендні відносини, особливо динамічно розвивається оренда земельних часток (паїв).

Реформування форм господарювання здійснюється шляхом створення приватних господарств та реорганізації колективних сільськогосподарських підприємств в господарства послідовно підприємницького типу, засновані на приватній власності на землю й інші засоби виробництва та з вищим рівнем заінтересованості, самостійності і відповідальності їх працівників.

Реалізація цілей і управлінських завдань забезпечується шляхом виконання державою властивих їй функцій управління. Для їх визначення використано метод функціонального аналізу компетенції вітчизняних органів державного управління в галузі регулювання аграрного природокористування. Встановлено, що в період переходу до ринкових відносин функції державного управління істотно змінюються та ускладнюються. Передусім це стосується таких функцій як землевпорядкування, розподіл та перерозподіл земель, збір доходів від земле- та водокористування. Обгрунтовані основні напрями подальшого розвитку функцій держави в галузі управління аграрним природокористуванням в процесі становлення повноцінних ринкових відносин.

Сформульовані концептуальні положення і обгрунтовані принципи формування управлінських механізмів ринкового типу. Запропоновано розглядати державне управління аграрним природокористуванням як систему, в якій структурними компонентами найвищого рангу є три підсистеми: суб'єкт управління (державні органи), технологія управління (механізми регулювання), об'єкт управління (природокористування в аграрній сфері). Зміст і структуру кожної підсистеми встановлено із застосуванням абстрактно-логічного методу та методів системно-структурного аналізу. За характером і обсягом функціональних повноважень органи державного управління поділені на дві великі групи - органи загальної і спеціальної компетенції. Визначено, що механізми регулювання грунтуються на споріднених за змістом методах управління. Методи управління - це способи практичної реалізації засобів та інструментів державного впливу. Елементами структури сільськогосподарського природокористування слід вважати напрями, типи і види, що знаходяться в певному співвідношенні.

Аналіз аграрного природокористування на етапі переходу України до ринкових відносин, який проведено на основі широкого застосування економіко-статистичних методів, виявив як позитивні, так і негативні аспекти цього процесу. Позитивним явищем є зниження рівнів сільськогосподарської освоєності та розораності земельного фонду, а також зниження водомісткості сільськогосподарської продукції. Проте в нових економічних умовах більшою мірою виявились негативні наслідки аграрного природокористування. Продовжувало знижуватись використання в землеробстві тривалості вегетаційного періоду, виникли тенденції зональної переспеціалізації сільськогосподарського виробництва, посилилась деінтенсифікація аграрного землекористування, прискорилась ерозія грунтів, прогресує гумусне виснаження та збіднення їх поживними речовинами, майже не знижується закислення, засолення, підтоплення, заболочування земель, забруднення їх радіонуклідами. Високим ще лишається забруднення грунтів, рослинницької продукції, грунтових вод нітратами, пестицидами, важкими металами. В цих умовах важливого значення набуває обгрунтування напрямків природоохоронно-відтворювальної діяльності і визначення шляхів вдосконалення державного управління в галузі аграрного природокористування та охорони довкілля.

Потрібне посилення стимулюючої і контролюючої ролі держави у збереженні та поглибленні зональної і внутрізональної спеціалізації в землеробстві країни. Максимально адаптовані до умов природного середовища розміщення, набір та структура посівів сільськогосподарських культур сприяють підвищенню рівня інтенсивності землекористування та ефективності виробництва. Сьогодні, у складних економічних умовах, коли матеріально-технічні засоби інтенсифікації через їх дорожнечу стають дедалі недоступнішими для сільськогосподарських товаровиробників, нематеріальним факторам інтенсифікації аграрного землекористування треба надавати особливо великої ваги.

Основними напрямами охорони та відтворення природних сільськогосподарських ресурсів мають стати оптимізація структури землекористування, поширення грунтозахисної системи землеробства з контурно-меліоративною організацією території, зниження порушення і забруднення агроекосистем.

Необхідна модернізація існуючих механізмів агроекологічного регулювання та доповнення їх новими регуляторами, управлінськими методами та механізмами. Зарубіжний досвід свідчить, що в ринковій економіці система державного регулювання грунтується на економічних механізмах, які доповнюються детально розробленими в законодавстві засобами адміністративного контролю та суворими штрафними санкціями за порушення природоохоронних норм і правил. Отже, розбудова державного управління аграрним природокористуванням в умовах становлення повноцінних ринкових відносин повинна відбуватися шляхом збалансування адміністративних та економічних регуляторів і спрямування їх на досягнення позитивних змін у сучасній агроекологічній ситуації.

Визначені законодавством України засоби адміністративного управління аграрним природокористуванням потрібно розширити. Потребують удосконалення і методи їх практичної реалізації. Йдеться про додаткове запровадження деяких екологічних нормативів і обмежень та посилення регламентації окремих аспектів і моментів природокористування. Слід розширити й перелік видів діяльності (бездіяльності), які включаються до адміністративних правопорушень та вдосконалити механізм штрафних санкцій за їх скоєння.

Оптимізація механізму штрафних санкцій у сфері аграрного природокористування повинна спрямовуватись на посилення фіскальної функції штрафів і подальше економічне обгрунтування правомірності застосування штрафів та укріплення їх ролі як запобіжного регулятора.

З огляду на грунтовиснажливий і природоруйнівний агровиробничий процес, який до того ж здійснюється за звуженим типом, та низьку ефективність існуючих методів агроекологічного управління, необхідно в стислий термін запровадити систему економічних регуляторів, що базується на комбінації засобів та інструментів, які одночасно і примушують, і заохочують суб'єкти господарювання до реалізації природоохоронних та ресурсозберігаючих заходів. Фінансово-економічне заохочення аграрних природокористувачів до здійснення природоохоронних заходів слід формувати на основі методів прямого та побічного стимулювання. Побічну систему економічного стимулювання необхідно розвивати на основі пільгового режиму оподаткування, різних видів пільгового кредиту, інших методів, які дають змогу виконувати роботи без виділення коштів з бюджету, тобто за рахунок накопичення сільськогосподарськими товаровиробниками власних ресурсів. В умовах економічної кризи та низьких доходів бюджету вона повинна бути провідною. З покращанням економічної ситуації в практику агроекологічного управління слід активніше залучати методи прямого економічного стимулювання, які повинні базуватися на безпосередньому наданні субсидій, дотацій, компенсацій на безповоротній основі і забезпечувати сільськогосподарським природокористувачам рівень доходів, достатній не лише для організації наступного виробничого циклу, але й для капіталізації певної їх частини.

Одержані в дисертації наукові результати можуть бути використані інститутами державної влади при вдосконаленні організаційної структури управління аграрним природокористуванням, розробці і формуванні нормативно-правової бази переходу до нової моделі агроекологічного регулювання й екологоврівноваженого економічного розвитку. Результати дисертаційного дослідження також можуть бути задіяні при обгрунтуванні і розробці природоохоронних програм різного ієрархічного рівня, науковими установами при подальшому дослідженні проблем аграрного природокористування й управління ним, у навчальному процесі на спеціальностях управлінського й економічного фаху.

Список опублікованих праць за темою дисертації